Насолода пізнавання смислів
Рецензія на книгу: Мельник О. Модерністський феномен Михайла Яцкова: канон та інтерпретація. – К.: Наук. думка, 2011. – 294 с.
Збережено в:
| Дата: | 2012 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2012
|
| Назва видання: | Слово і Час |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/145067 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Насолода пізнавання смислів / М. Ільницький // Слово і Час. — 2012. — № 7. — С. 121-124. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-145067 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1450672025-02-23T18:34:50Z Насолода пізнавання смислів The gratification of cognition Ільницький, М. Рецензії Рецензія на книгу: Мельник О. Модерністський феномен Михайла Яцкова: канон та інтерпретація. – К.: Наук. думка, 2011. – 294 с. 2012 Article Насолода пізнавання смислів / М. Ільницький // Слово і Час. — 2012. — № 7. — С. 121-124. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/145067 uk Слово і Час application/pdf Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії Рецензії |
| spellingShingle |
Рецензії Рецензії Ільницький, М. Насолода пізнавання смислів Слово і Час |
| description |
Рецензія на книгу: Мельник О. Модерністський феномен Михайла Яцкова: канон та
інтерпретація. – К.: Наук. думка, 2011. – 294 с. |
| format |
Article |
| author |
Ільницький, М. |
| author_facet |
Ільницький, М. |
| author_sort |
Ільницький, М. |
| title |
Насолода пізнавання смислів |
| title_short |
Насолода пізнавання смислів |
| title_full |
Насолода пізнавання смислів |
| title_fullStr |
Насолода пізнавання смислів |
| title_full_unstemmed |
Насолода пізнавання смислів |
| title_sort |
насолода пізнавання смислів |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2012 |
| topic_facet |
Рецензії |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/145067 |
| citation_txt |
Насолода пізнавання смислів / М. Ільницький // Слово і Час. — 2012. — № 7. — С. 121-124. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT ílʹnicʹkijm nasolodapíznavannâsmislív AT ílʹnicʹkijm thegratificationofcognition |
| first_indexed |
2025-11-24T11:03:50Z |
| last_indexed |
2025-11-24T11:03:50Z |
| _version_ |
1849669431013146624 |
| fulltext |
121Слово і Час. 2012 • №7
в повернення. В Одіссея був корабель
і друзі-моряки, у Сковороди – Біблія,
святі і пророки. Чому він виокремив не
цей образ, а Наркісса? Гадаємо, що в
мандрах Сковорода не шукав дому, він
давно його знайшов і постійно перебував
у ньому духово, а подорожі були лише
способом “утечі від світу” й навчання
інших. Тому образ непорушного Наркісса
відповідає змісту “разглагола” про те,
як пізнати себе й пізнати Бога; звідси
й підсумок останнього розділу твору
“Наркісс . Разглагол о Том : УЗНАЙ
СЕБЕ”, який прочитується в назві, –
“Симфонія, сирэч согласіє священних
слов”. У цьому, мабуть, і відкривається
значення назви проекту – “Симфонія
Сковороди” – символічного согласія
ЙОГО священних слів у ЙОГО ж текстах.
Не можемо знати достеменно, якими
інтенціями керувалися Н. Пилип ’юк,
О. Ільницький та С. Козаков, створюючи
проект, але вважаємо, що не лише
технічною зручністю. Можливо, суть
проекту передає цитата з того ж таки
Наркісса: “Мысль – то главный наш
Человэк. В ней то мы состоим. А она
есть нами” [4, 160].
ЛІТЕРАТУРА
1. Біблійна симфонія. – Торонто, 1988.
2. Курціус Е. Європейська література і латинське середньовіччя. – Львів: Літопис, 2007.
3. Повна Симфонія до Святого Письма Старого і Нового Завіту. – Львів, 2004.
4. Сковорода Г. Наркісс. Разглагол о том: узнай себе // Сковорода Г. Повне зібр. тв.: У 2 т. – К.: Наук.
думка, 1973. – Т. 1.
5. Сковорода Г. Симфонія, нареченная книга Асхагь о познании самого себе // Сковорода Г. Повне зібр.
тв.: У 2 т. – К.: Наук. думка, 1973. – Т. 1.
6. Ушкалов Л. Сковорода та Біблія // Ушкалов Л. Від бароко до постмодернізму. – К.: Грані–Т, 2011.
7. Ушкалов Л. Філологія – служниця богослів’я // Ушкалов Л. Від бароко до постмодернізму. – К.: Грані–Т,
2011.
8. Чижевський Д. Філософія Г.С. Сковороди / Підгот. тексту й переднє слово проф. Л. Ушкалова. – Харків,
2004.
9. Шерех Ю. Пролегомена до вивчення мови та стилю Сковороди // Шерех Ю. Пороги і Запоріжжя:
Література. Мистецтво. Ідеології. – Харків: Фоліо, 1998. – Т. ІІІ. – С. 364-413.
Наталя Сиротинська
Отримано 12 грудня 2011 р. м. Львів
НАСОЛОДА ПІЗНАВАННЯ СМИСЛІВ
Мельник О. Модерністський феномен Михайла Яцкова: канон та
інтерпретація. – К.: Наук. думка, 2011. – 294 с.
Перше враження після прочитання дослідження Оксани Мельник –
співзвучність, резонансність прози Михайла Яцкова з його дослідницею,
наче вони перемовляються між собою через час, настроюються на одну
хвилю комунікації. Цю суголосність унаочнює вже обкладинка: зображена
на ній жіноча постать на коні асоціюється з новелою “Дівчина на чорнім коні”
й водночас із зображеною гравюрою, що належить художникові і скрипалю
Іванові Косиніну з молодомузівського середовища. Разом з тим це мовби
пролог до дослідницького наративу О. Мельник.
С т а н о в и щ е д о с л і д н и ц і
ускладнювалося, але й полегшувалося
тим, що вона не мала усталеної традиції
у трактуванні творчості М . Яцкова
в контекст і раннього українського
модернізму, з якою треба було або
солідаризуватися, або заперечувати
ї ї , створюючи власну модель . Тут
маємо ситуацію становлення, і кожний
дослідник має широкий простір для
Слово і Час. 2012 • №7122
власних інтерпретацій . Надто що
стосується це письменника, якого ще
за життя називали характерником
і про якого ходили легенди . Автор
цих рядків, котрому пощастило бути
знайомим з Михайлом Юрійовичем
Яцковим і спілкуватися з ним, може
засвідчити його ерудицію й “молодечу”
пам ’ять (молодечу в тому сенсі, що
він пам’ятав людей і події молодих літ,
але не запам’ятовував уже імена своїх
відвідувачів). Утім цих відвідувачів –
Богдана Гориня, Володимира Лучука,
Миколу Петренка – найбільше цікавили
розповіді про Івана Франка, Василя
Стефаника, Лесю Українку, яких він знав,
а з Франком навіть деякий час працював
у “Літературно-науковому вістнику”.
Мовчання письменника протягом
міжвоєнного двадцятиліття через
політичні обставини (редагування в
1920–1923 рр. газети “Рідний край”,
яка була визнана громадськ і стю
галичини капітулянтською в час окупації
Західної України Польщею) призвело
до ізоляції митця від літературного
процесу. О. Мельник не торкається у
своїй монографії життєпису Яцкова,
її цікавить “модерністський феномен”
його творчост і , і вона послідовно
дотримується цього аспекту.
Отож д о с л і д н и ц я п о ч и н а є і з
центрального поняття літературного
процесу – канону. Навівши низку його
інтерпретувань , вона схильна , за
Ю. Лотманом, поділяти літературу й
мистецтво на дві категорії – канонічної
та деканонізаційної систем, зарахувавши
модернізм до другого типу; згадані в цьому
контексті дефініції канону й іконостасу
українського літературознавця Марка
Павлишина, де канон уже стає змінною,
рухомою категорією.
Підхід авторки чинний не тільки для
ситуації сучасного модернізму: кожна
епоха породжує свій модернізм, свої
канон і деканонізацію. Як свого часу
зауважував І. Франко, ті дефініції, з якими
підходимо до героїчних епічних поем, не
можна використати для характеристики
Шиллера чи Байрона.
Та й із самим поняттям “канон” не
так однозначно. О. Мельник стверджує,
що теоретико-літературне осмислення
його було започатковане в 1970-х рр.
у Німеччині і продовжене наступного
де с я т и л і т т я в амери к а н с ь к ом у
літературознавстві, де воно замінило
попередньо вживане “класика”. Тим часом
ще в 1920-ті рр. Микола Зеров, оцінюючи
“ Історію українського письменства”
Сергія Єфремова, писав, що ця книжка
“дала канон українського письменства,
установила список авторів і творів,
належних до історико-літературного
розгляду, приділила кожному явищу
певне місце в історико-літературному
процесі”1, отже, поняття канону фігурує
тут на означення класики.
Позаяк постать М. Яцкова постає в
дослідженні О. Мельник у контексті
раннього українського модернізму,
авторка прагне визначити домінанти
у класифікац і ї системи – довол і
строкатої, різношарової, у якій кожний
з письменників має не тільки своє
індивідуальне обличчя, а й різний ступінь
приналежності до модернізму як стилю,
різні його інтерпретації та ставлення до
нього.
О. Мельник із достатньою повнотою
охоплює всі ці підходи й характеристики
в різний час, ураховуючи й зумовленість
ставлення до модернізму градусом тепла
чи холоду в суспільній атмосфері. Вона
розгортає свою дослідницьку стратегію
в різних вимірах – онтолог ічному,
естетичному, поетикальному в ї х
взаємному переплетінні , до того ж
переважно матерія художнього тексту
веде ї ї до формулювання ідей та
узагальнень.
“Зачіпкою”, тобто першопоштовхом,
буває якась деталь, повз яку легко
може пройти читач і навіть дослідник,
а для О. Мельник вона стає своєрідною
ниткою Аріадни в пошуках виходу
на широке осмислення проблеми .
Приміром, у новелі “Адонай і Бербера”
таким навідником стала сама назва за
постатями цих двох персонажів твору.
Спершу йде розшифрування генеалогії
їхніх імен, і виявляється, що вони –
знаки великої культурної традиції ,
символ опозиції засад морального
характеру : Адонай виводиться від
іпостасі Бога, Ягве, що несе світло,
Бербера – від барбар, тобто варвар –
1 Зеров М. Твори: У 2 т. – К., 1990. – Т. 2. – С. 6.
123Слово і Час. 2012 • №7
чужий, ворожий, що не визнавав Бога.
За цією іудейсько-античною символікою
проглядають ідеї новітніх часів, сучасні
авторові світоглядні системи: ідея світла
трансформувалася в євангельську (Ісус
– світло), ідея барбаризму – у вираз
темряви, смерті Бога, що асоціюється з
філософськими теоріями. Цей прийом
згодом повториться при аналізі повісті
“Блискавиці” вже як ключ музичного
декодування: ім’я героїні Альви викликає
асоціацію з альтовим голосом, що далі
веде до духів скандинавської міфології
альвів, які трансформувалися в ельфів.
А при тім ця трансформаційна драбинка
не довільна, побудована на випадкових
звукових збігах , кожна сходинка як
грань переходу в нову властивість
спирається на конкретні дослідження
фахівців – істориків, мистецтвознавців,
музикологів.
Пр и к л а д і в т а к о ї ч и п од і б н о ї
дослідницької лабораторії в монографії
“Модерністський феномен Михайла
Яцкова…” можна знайти немало, зокрема
щодо з’ясування таких антиномій, як
історичне і метафізичне, дух і тіло,
сакральне і профанне, ерос і танатос,
горизонталь і вертикаль… Кожен із цих
концептів поетичного світу, важливий
сам собою, уписаний у загальну систему
прози М. Яцкова, становить підґрунтя
її буттєвісної, онтологічної природи,
в якій глибинна позачасова сутність
виростає із зовнішніх обставин, побут
кристалізується в буття.
В а ж л и в у р о л ь у в и р а ж е н н і
екзистенційного типу прози М. Яцкова
дослідниця відводить топосу мовчання
та інших невербальних засобів у
комунікативному акті (музика, танець,
малярство тощо). Зокрема, мовчання
виступає , на ї ї думку, способом
вираження стану буття персонажа, його
самодостатності, а також комунікативного
акту через ситуацію німоти чи втрати мови
(“Портрет”, “Сонце западає”) або варіанта
внутрішнього мовчання, зумовленого
“самим собою, власною екзистенцією”
(за Р. Заборовським). І знову майже
всюди – розширення семантичного
поля, заглиблення до першовитоків
символізованих образів (у “Портреті”
– Зачарованої Рожі ( ім ’я біблійної
царівни), що стала символом кохання
як таємниці, а в новелі “Сонце западає”
німота асоціюється з фаталізмом долі).
Щоправда, зміна акценту у другій з
названих новел, де цей фаталізм знято,
не зовсім уписується в модерністський
дискурс прози письменника, і зроблена
ця зміна радше на вимогу видавництва,
щоб наблизити твір до вимог соцреалізму
з неодмінним позитивним фіналом.
Пригадую, як старий письменник ходив
коридорами видавництва й нарікав на
свавілля редакторів, що діяли, зрештою,
не завжди із власної волі.
Утім, коли читаємо прозу Яцкова,
вини к ає враження , що вона не
вміщується в певну стильову парадигму,
зокрема й модернізму. Автор мовби
показує нам чортика, що виставляє
ріжки й махає хвостом: ага, не зловив!..
Михайло Рудницький називав Яцкова
незр івнянним сп іврозмовником з
нахилом до кепкарства, що залюбки
виступає в ролі містика. Це починається
з того, що у творчості письменника
мо гл и п а р а л ел ь н о в и я вл я т и с я
реалістичне й модерністське начала,
могли функціонувати міметичність і
антиміметизм, вихоплена з потоку життя
картина й гомін далеких світів, життєва
реалія у прямому значенні й алегорія,
те, що М. Данько (Троцький) називав
арифметикою (реалізм) і алгеброю
(символізм). Так, ми можемо говорити
про напрямок руху Яцкова від реалізму
до символізму й навіть знаходити в
нього риси експресіоністичного та
сюрреалістичного письма, та згодом,
у воєнн і роки , знову реалістичну
тенденцію. Але це так і не зовсім так,
бо в модерністський період написано
всуціль загадкову, закодовану “Діточу
грудь у скрипці” й наскрізь відкритого
“Посла Петришина”, а у творах воєнного
часу поряд з відкритими для сприймання
новелами “Олень проклинає” та “Гомін
будуччини” маємо сповнені натяків та
історичних алюзій “Жінку Сарданапала”
і “Сфінкса”. Змінилася функція символів
– вони мовби спустилися з верхів’їв на
низини й акцент із топосу потворного
в попередніх текстах (“Регіт трупа”)
перемістився в життєствердження
(“Furia addormentata”). Так чи сяк, а дві
художні системи міцно переплетені в
індивідуальному стилі письменника,
Слово і Час. 2012 • №7124
одна підтримує другу, одна застерігає від
крайнощів іншої…
Мені видається, що така “двоїстість”
– ознака не роздвоєності , а радше
кантівської антиномії, за якою ціле
одночасно становить і не становить
сукупність складників.
Говорити про художню палітру прози
М. Яцкова не означає потрактовувати її
в суто поетикальному вимірі. О. Мельник
опосередковано застерігає від такого
підходу в розділі, що охоплює проблему
синтезу мистецтв, долучивши сюди
мовчання як важливий комунікативний
компонент, а кр ім цього , назвами
підрозділів (“Від тематизації чуття
слуху до нерукотворної музики (Всесвіт
– природа – людина)”, “Між кольором та
ідеєю: межа літературності літератури”),
наголошуючи на зв’язку поетики з ідеєю,
на тому, що кожний компонент постає
функціональним елементом тексту як
цілісної структури.
Як на мене , п ідрозд іл “Музика ,
малярство, скульптура у слові й поза
ним: модерністські експерименти” –
один із найважливіших не тільки в
розділі , а й в усій монографії . Він
з ’ясовує проблему, яка виходить за
рамки “модерністських експериментів”,
позаяк принцип взаємодії мистецтв, їх
взаємовпливу, ремінісцентності, синтезу
не становить прерогативу модернізму, а
має велику традицію, мабуть, почавши
з первісного синкретизму, а модернізм
виніс його на авансцену відповідно до
власної естетики (згадаймо Верленове
“Найперше – музика у слові…”).
Треба зазначити, що тут О. Мельник
мала надійне підґрунтя, підготовлене
її попередниками, зокрема стосовно
явища сецес і йност і в ранньому
українському модерн ізм і : ідеться
про праці Соломії Павличко, Тамари
Гундорової, Ярослава Поліщука. Варто
виокремити й монографію польського
літературознавця Агнешки Матусяк “У
колі української сецесії: вибрані проблеми
поетики творчості письменників “Молодої
Музи” (Вроцлав, 2006), яка викликала
схвальний резонанс в Україні.
Крім цього, важливу роль зіграла тут
професійна компетентність дослідниці,
зокрема вільна орієнтація в питаннях,
пов ’язаних з музикою й танцями .
О. Мельник аналізує співдію мистецтв
на рівн і тематики , ремін ісценцій ,
сем і отичнос т і я к м іжмистець к о ї
інтертекстуальності, мікроструктури
образів тощо. Усі ці контактні збіжності
й типологічні спорідненості виводяться
знову ж таки з фактури яцківського
тексту, де конкретна деталь навіть на
рівні мікрообразу виступає як засіб
“пізнання смислів”.
Долаючи спокусу наводити приклади
вловлювання в частковому моменту
універсального , зазначу все ж , що
дослідниця доводить спрямованість
письменника на міжмистецький синтез
як на програмову засаду, відчитує
в текстов ій тк анин і теоретичний
аспект проблеми , перефразовуючи
Ю. Шевельова, теорію прозовим словом,
що переконливо засвідчують новели
“Смерть бога”, “Дівчина з ХVІІІ віку”,
“Adagio consolante”, “Сфінкс” та ін.
Щ е о д н а п р и к м е т н а р и с а
“Модерністського феномену Михайла
Яцкова . . . ” – ґрунтовн і теоретичн і
“засновки”, базовані на працях з філософії,
історі ї , літературознавства , добра
обізнаність авторки з дослідженнями
сучасних вітчизняних і зарубіжних
учених. Водночас варто зазначити, що
положення цитованої праці знаходить
свою природну нішу, дослідниця уникає
загальників і приблизностей. Досягти
широкої панорамності О. Мельник багато
в чому допомогло знання польської
мови, якою перекладена велика кількість
сучасних праць із різних європейських
мов.
Момент новизни містять і архівні
матеріали, які вдалося виявити авторці, та
посилання на перші публікації. Завершую
ці суб ’єктивні нотатки побажанням
розширити діапазон дослідницької
стратегії на весь молодомузівський
дискурс крізь призму художніх текстів, у
яких відлунює творчий дух письменника,
багатство його внутрішнього світу.
Микола Ільницький
Отримано 2 квітня 2012 р. м. Львів
|