Мандруючи художніми каньйонами Винниченка

Рецензія на книгу: Брайко Олександр. Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х років: проблеми поетики: Монографія. – К.: ВД “Стилос”, 2011. – 303 с.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Слово і Час
Дата:	2012
Автор:	Голобородько, Я.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2012
Теми:	Рецензії
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/145405
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Мандруючи художніми каньйонами Винниченка / Я. Голобородько // Слово і Час. — 2012. — № 9. — С. 112-119. — Бібліогр.: 9 назв. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859513356100042752
author	Голобородько, Я.
author_facet	Голобородько, Я.
citation_txt	Мандруючи художніми каньйонами Винниченка / Я. Голобородько // Слово і Час. — 2012. — № 9. — С. 112-119. — Бібліогр.: 9 назв. — укp.
collection	DSpace DC
container_title	Слово і Час
description	Рецензія на книгу: Брайко Олександр. Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х років: проблеми поетики: Монографія. – К.: ВД “Стилос”, 2011. – 303 с.
first_indexed	2025-11-25T20:31:25Z
format	Article
fulltext	Слово і Час. 2012 • №9112 МАНДРУЮЧИ ХУДОЖНІМИ КАНЬЙОНАМИ ВИННИЧЕНКА Брайко Олександр. Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х років: проблеми поетики: Монографія. – К.: ВД “Стилос”, 2011. – 303 с. Свою монографічну студію “Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х років: проблеми поетики” Олександр Брайко побудував за принципом аспектних оаз. У кожному з розділів, яких у моностудії чотири, вичленовується та обсервується або посутня , або атрибутивна , або знакова для Винниченкового прозового терміналу властивість чи конструента – своєрідна текстодайна чи текстотворча оаза, розгляд й інтерпретування якої стає просуванням углиб магнетичного поля письменника. Хоча дебютний розділ – “Екзистенційно- антропологічна проблематика прози В.Винниченка 1902 – 1910-х років” – найлаконічніший у монографії, проте в ньому заявлено зорові ракурси й намічено ціннісно-смислові колізії, які нарощуватимуться, варіюватимуться й д о п о в ню ва т им у т ь с я у т р ь о х наступних розділах. Інакше кажучи, загальноконцептуальна й конкретно- п р о бл е м н а р е п р е з е н т о в а н і с т ь першої аспектної оази відчувається в усьому подальшому розвитков і монографічної фактури як на вербально- термінологічному, так і на предметно- семантичному рівнях. А в т о р м о н о г р а ф і ї о б с т о ю є основоположне твердження , що В. Винниченко належав до письменників із пріоритетними соціумними запитами й соціознаковою проблематикою. Його персонажі майже фізично відчувають у собі ваготу й вантаж різноманітно- строкатих екзистенціалів – фізіологічних, етичних, інтелектуальних, світоглядних, поведінкових, які розкривають себе на тлі рельєфної повноти буття українського суспільства. Звертаючись до жанрів ескізу, оповідання , різдвяної казки , повісті, роману, О. Брайко інсталює досить продуктивну думку про те, що засадничі основи Винниченкової прози визначені суперметою – дістатися й оприявнити приховані, законсервовані, утаємничені та потенційні сутності й о г о п е р с о н а ж і в . Н а т у р и “ з нац іонально ї маси ” й і н тел і гент - особистості, явлені прозовими текстами Винниченка, позбавлені статичності й одновимірності. Вони зазвичай подані в густо-насиченому спектрі своїх виявів, у темпераментній азартності своїх іпостасей і в духовно -свідомісних зрушеннях та еволюціях. Виявити й зафіксувати різні грані складно-суперечливої цілості людського єс тва – ось прозово -наративна стратогема письменника. Його персонажі нерідко зазнають трансформаційних змін, до того ж логіка й інтенціональність цих змін зумовлена переміною обставин безпосереднього оточення, що веде до появи, до постання нових акцентів у свідомісних і поведінкових рішеннях. Чи не найвиразніше Винниченкову концепцію трансформаційних змін у свідомості й поведінковій культурі персонажа вт ілено в опов іданн і “Талісман”, на початку якого Піня – малоосвічений політичний в’язень – зображений як такий, що, “напевне, колись давно уже <…> раз на все собі сказав: “Знаєш що, Піню, ти мовчи! Ти найменший , найпослідній чоловік у світі, і ти собі мовчи та посміхайся… Єсть люди більші, багатші, дужчі; єсть менші, слабші, ти ж, Піню, найменший, найбідніший, найслабший” [3, 307]. І от з обранням його старостою в “коридорі політичних в ’язнів” (словосполука з “Талісману”) Винниченко докладно простежує трансформаційні родзинки, штрихи, деталі в поставі й поведінці Піні, що врешті обернулися його мужньо- рішучим учинком під час утечі групи політв’язнів через підкоп. Винниченкові персонажі від природи схильні до ультрадинамічності, вони експансивні й позначені чуттєвою розвиненістю та мисленнєвою рухливістю, у них від надміру життєвих потенцій клекотять, вирують і вибухають пристрасті, вони г іперсоц іал ізован і й неспроможні замкнутися або на собі, або в собі, 113Слово і Час. 2012 • №9 потребуючи якщо не соціумної реалізації, то принаймні соціумного виходу власної емоційної ритміки. О. Брайко цілком слушно акцентує на яскравій сексуальності Винниченкових персонажів, виокремлюючи такі основні ї ї ознаки -маркери , як “сексуальні імпульси”, “статеве єство”, “статевий потяг”, вітально-еротична поведінка. Гадаю, що визначальним у сексуальній органіці персонажів Винниченка постає усвідомлення ними свого владного статевого потягу, який умотивовує всі інші вияви біолого-експресивного комплексу, означеного терміном “сексуальність”, і впливає на них. Статевий потяг у проз і митця щільно пов ’язаний і з фізіологічністю, а саме вона – докладно виписана фізіологічність – властива культурі текстової репрезентації його персонажів , що особливо відчутна в роман і стиц і . Чолов і ки й ж інки у Винниченка заряджені потужною сексуальною енергетичністю , що в художніх реаліях обертається врешті настійливо-взаємними пошуками одне одного. За гамбурзьким рахунком, значна група текстів (ідеться передусім про ранні романи) обсервує насамперед проблему “мужчина і його жінки” в усьому багатоголоссі її тонів і відтінків. Ос о бл и в і с т ю п и с ь м е н н и ц ь к о г о пот ра к т у вання с е к с уал ьно с т і в монографії обґрунтовано вважається співвіднесення статевих проблем із етико-моральними, що, власне, було характерним для свідомісних шукань перших десятиліть ХХ ст. Однією з форм утілення сексуальності у прозі В. Винниченка, за концепцією т а н ом і н а т и в н им в и з н а ч е н н ям О . Брайка , виступає “сексуальний експеримент” [1, 36]. Маємо всі достатні підстави погодитися із цією тезою , котра з переконливою докладністю обґрунтовується інтим-реаліями романів “Чесність з собою”, “Рівновага”, “Записки Кирпатого Мефістофеля”, “Хочу!”. Те, що в монографічному дослідженні квал іф і к ується як “експеримент - спокуса”, справді, властиве прозовим текстам Винниченка, коли персонаж спрямовує свою сексуальну потенцію на провокативну дію, актуалізуючи при цьому як власні, так і жіночі суто біологічні і н стинк ти . Письменник ретельно відтворює біологічну природу своїх персонажів, і це відтворювання нерідко має в нього форму сексуальної мети, що її бажано або треба досягти. Сексуальність пов ’язується з експериментально - б і о л о г і ч н о ю п о в е д і н к о ю , я к а , своєю чергою , стає пов ’язаною з поведінковою грою. Ось цей зорово- семантичний ракурс – сексуальність, експериментність , ігрова поведінка персонажів прози митця – належить до аналітично найсамобутніших у першому розділі. У розділі другому – “Особливості сюжетобудови прози В. Винниченка” – зрощено архітектонічні, наративні й проблемно-ціннісні величини, унаслідок чо го обсервац ія смислових н іш , визначальних для письменницького ноесису, органічно поглиблюється на рівні структурно-композиційних і структурно-розповідних особливостей та нюансів . О . Брайко досліджує , можливо, найскладніше – сукупність з в ’я з к і в м іж зо в н ішньоявленою композицією і внутрішньою архітектурою Винниченкових текстів, а також те, як ця формовиражена сукупність “працює” на їхні концептуально -аксіологічні властивості. Камертонним для цього розділу варто вважати узагальнювальну думку про те , що “проза В . Винниченка насичена подіями, стрімким і часто непередбачуваним роз гортанням фабульних перипетій” [1, 96], яким виокремлено три важливі формотворчі модулі – подієвий тонус, темпоритм прозової текстури й перспективу сюжетно-фабульної енігматичності . Беззаперечним слід уважати те, що оповідання й романи письменника густо ущільнені внутрішньосвідомісними й зовнішньовираженими реаліями . Ущільнені як простором персонажних номінацій , так і позаперсонажною конкретикою. У його прозі відчувається к арбоване і н тонування почутт ів , рефлексій і подієвих змін. Усе це надає його текстам ефекту сконденсованої напруги, навіть якщо власне сфера дії, дійового розвитку в них мінімізована, як це, скажімо, спостерігається в повісті “Голота”, де художньо-мисленнєву увагу Слово і Час. 2012 • №9114 зосереджено на суто персонажному нерві, проте сюжетна напруга від цього не слабшає, навпаки, знаходить своє акцентоване вираження в нечисленних виявах сюжетних загострень. Подієва частотність передусім притаманна романістиці В. Винниченка, де події можуть готувати одна одну, накочуватися одна на одну як снігові шари , що властиво, приміром, “Запискам Кирпатого Мефістофеля”. Гранично влучним потраплянням у серцевину сюжетоконструювання Винниченка стає монографічна теза про те, що прозові тексти прикметні “часто непередбачуваним розгортанням фабульних перипетій”. Так , ресурс несподіваного повороту подій письменник доволі консеквентно активує у своїх творах, що ретранслює його універсальне тяжіння до вияву нових ликів, іпостасей, су тностей сво ї х персонаж і в , до максимального загострювання подієвих реалій; цим автор прагне компенсувати глобальну схильність дійових осіб прози до монологічного й діалогічного життя-буття, що об ’єктивно стримує розвиток сюжету й виступає засобом ретардації , уповільнення основних подій у прозовому тексті. Ресурс не вельми очікуваної сюжетної проекції оприявлює радикалістськ і засади ментальної природи самого Винниченка, його схильність до кардинальних, ба більше – полярно протилежних змін, перемін й екстремальних мисленнєво- вчинкових рокіровок. А н а л і з у ю ч и с ю ж е т о т в о р ч у і н с т р ум е н т о в к у Ви н н и ч е н к о в о ї малої і романної прози , О . Брайко оперує солідним потенціалом текстів. Розглядаючи зв ’язок структурно ї фактури й наративно ї специфіки одного з оповідань, він зазначає, що “наприклад, у “Таємності” (1912) сюжетно важлива подія – бійка політв’язнів – переповідається устами наглядача Замойченка” [1, 67]. Так, розповідь “дозорця” (як сказано у Винниченковому тексті) Замойченка про поведінку двох спочатку загадкових політв ’язнів – “білого” і “чорного” (як вони позначені в тому ж таки тексті) – відіграє помітну роль у розвитку сюжетної канви “Таємності”. Проте факту бійки між ними текст оповідання не містить – ідеться лише про те, що, коли їх обох було розміщено в одній камері, то стосунки між ними різко погіршилися й що вони тепер “часто сваряться між собою, іноді не балакають між собою цілими днями” [3, 274]. Цю колізію в “Таємності” доведено до виразного емоційного загострення – до взаємної нетерпимості “чорного” та “білого” політв’язнів, що у викладі Замойченка має таку лексико-фонетичну інтерпретацію: “Государствені подають прошення, щоб їх розсадовили… Не могут умєсті жить . Не нравляться . Расположенія нєту. Сьогодня там таке було!.. Брат ти мой, хуже шпани всякой. “Чорного” в темний карцур запроторили. Двері, понімаєте, сволоч, бив. Да как? Схопив табуретку та й давай гатить. “Что дєлаєте?” – “Не могу сидєть разом з товаришем, давайте другу камеру”. Стояв Струк (іще один “дозорець”. – Я. Г.). Ну, звєсно, чоловек не вдержиться, почав усовіщать, ну, й сказав там щось, дак той як загне йому. Ах ти, брат ти мой! По-настоящему, по-арештантському. Струк говорить, що він аж ключі випустив з дива… От так государствені!” [3, 275]. Не містить факту “міжполітичної” бійки й подальший розвій подій, поданий від імені Михайла, головного наратора: “Я знов пішов у тюрму. “Чорного” зв’язали, бо він бив кулаками й ногами двері карцера. “Білий” об’явив голодовку і вимагав, щоб Струка забрали од його камери. Але Струк стояв і, казали, навмисне лаявся найбрудніше” [3, 276]. Погоджуючись із напрямком думки О . Брайка про значущість взаємин двох політв ’язнів , що опинилися в тюрмі містечка Гнилятина, для розвою сюжетного вектора оповідання , усе ж таки зазначу, що подієвий простір “Таємності” має відмінності від того, як він потрактовується в монографії. У розділі третьому – “Поетика деталі як простір текстуального дискурсу” – п р од о вже н о р о з гл я д п р о бл еми текстотворення , текстоорганізації з допомогою формальних конструентів, розпочатий у попередньому розділі. Умотивовано й доказово Олександр Брайко виставляє на кін тезу про неабияку вагомість мікрообразу в усіх форматах Винниченкової прози, обґрунтовує думку 115Слово і Час. 2012 • №9 про відчутне семантичне наповнення деталі в його доробку, наголошує на антропоцентричній спрямованост і її звучання. Справді, повною мірою уявити й представити прозовий простір Винниченка без акцентуації функціональної культури деталі навряд чи вдасться . У його як малій, так і крупній прозі вона активно насичується “проперсонажною” зосередженістю і стає суттєвим сегментом усеохопного інтер’єру антропосфери. Ураховуючи ту відчутну текстотворчу роль, яку деталь відіграє у Винниченкових прозових формах, О. Брайко тлумачить її як мікрообраз, що слід визнати точним і ємним термінологічним означенням; адже, будучи локальною концентрацією важли в и х т е к с т о в и х вел и ч и н і надтекстових смислових шарів, вона (деталь) сполучує загальноконцептуальні й предметно-конкретні реалії тексту. Це мікроканал, своєрідний інформ-“місток”, через який передаються різноманітні чуттєво-прикметні імпульси. У монографії вичленовуються основні номінаці ї деталей, притаманні Винниченковій прозі, та окреслюються їхні текстові функц і ї . Так , у процес і розгляду ранньої романістики, зокрема “Записок Кирпатого Мефістофеля”, О. Брайко доходить висновку, що “повторюваною деталлю, яка характеризує вихідний стан персонажа, стає “місяць” – мікрообраз, уже відомий із роману “Хочу!”, а тому, поза сумнівом, насичений у Винниченка глибоким антропологічним сенсом” [1, 174]. У цьому цитованому фрагменті спостерігаємо подвійну аналітичну інсталяцію – виокремлено одну з посутніх для Винниченка деталей-конструктів (мікрообраз “місяць” трапляється й у його оповіданнях “Студент”, “Терень”) і визначено її основну функціональну, точніше , семантико-функціональну спрямованість. До означення деталі як мікрообразу ще варто додати, що деталь – це й мікроструктура , яка у Винниченковій прозі долучається до розробки фабульно -сюжетної , композиційної та наративної фактури. Основним поняттям останнього розділу – “Особливості розповідної структури” – виступає субстанційний термін “наратив”, що потрактовується в монографі ї у двох значеннях – спец і альному й ун і вер с умному. Спеціальне потрактування наративу оприявлюється у визначенні та виявленні форм організації , структурування й ведення власне оповід і /розповід і . Універсумне тлумачення наративу реалізується у сприйнятті тексту або сукупності текстів у всій максимальній повноті його/їх семантико-ціннісних і суто розпов ідних властивостей , інакше кажучи, утілюється у сприйнятті мегатексту письменника. О. Брайко, відштовхуючись від розгляду конкретних наративних моделей , актуалізованих у прозі малих та крупних форм, постійно підходить і переходить до узагальнювальних положень і постулатів, що стосуються наративу В. Винниченка як смислової та образно-структурної ц іл існост і . Власне , у четвертому розділі – та й в усій монографічній студії – обсервується така онтологічна площина, як Винниченків меганаратив. Оск ільки його (цей меганаратив ) проблематично осягнути без залучення семантичної й архітектонічної синтагм, то в останньому розділі монографії вони тісно переплітаються з наративною синтагмою. О. Брайко слушно наголошує на частотному зверненні письменника до форми я-нарації (оповіді), що відкриває значний обшир наративної свободи, розширює можливості суб’єктивізації переданих або зображених реалій , стимулює актуалізацію експресивно забарвлених лексики й мовостилю , увиразнює ефект присутності оповідача в текстових перипетіях і колізіях, при цьому не потребуючи ототожнення я-наратора й персони автора. У процесі спостережень над оповідно- розповідною специфікою Винниченкових оповідань у монографії вичленовуються риси й ознаки реалістичного наративу, серед яких – окреслення соціозначущої фабульно-сюжетної ситуації, наявність персонаж ів , поданих у контекст і с оц і умно ї д і яльнос т і , рельєфна розробка характерів на тлі докладно виписаних обставин, антуражу, інтерес до антропоцентричних вим ір і в і площин революційного руху. У процесі маркування атрибутивних клейнодів ранньої романістики Винниченка наратив Слово і Час. 2012 • №9116 цілком аргументовано потрактовується як “мікротопографія модерної свідомості” [1, 263], якій властиві акцентуація зору й ноеми на провок ативно - актуальних конструентах статевої проблематики, розробка урбаністичного (передовсім київського) макропростору, амб і вален тн і с т ь і розщеплення людського єства, розробка внутрішньо- психологічної дійсності з наголосом на її емоційно-чуттєвому ускладненні, психічна еволюція персонажа в напрямку його суттєвої або тотальної деструкції. У своєму монографічному дослідженні “Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х рок ів : проблеми поетики ” О. Брайко сформулював низку ключових висновків, що їх варто подати словами самого ж науковця. В и с н о в о к п е р ш и й , к о т р и й можна означити як ун ісоц іумний (універсально соціумний) або соціумно- інкорпорований: “У Винниченка аналогом середньовічних алегорій стають новітні дискурси – ніцшеанський імморалізм, трансформований свідомістю героя, модерний еротизм і марксизм, у якому акцентовано соціально-детерміністський складник” [1, 112]. Свідомість письменника була р ізноаспектно і , сказати б , різноканально вживлена в перипетії навколишньої реальност і ; він був надзвичайно чутливим до мейнстримних філософських , інтелектуальних й естетичних тенденцій , що довкола розвивалися й набирали вагу; його цікавили та приваблювали протестні ідеї та концепції, ліві (соціалістичні) політичні орієнтири й симфоніка сексуально- гендерних колізій, у якій він убачав визволення, розгерметизацію людської природи. Інкорпорованість інтересів, мисленнєвої органіки В. Винниченка в ритміку соціуму була пов ’язана з пантрансформаційним єством його натури. Тогочасне суспільство, якому властиві змінність, трансформаційність, цікавило митця саме тому, що в ньому самому жив і діяв ген активного розвитку. Внутрішня посутність Винниченка майже ідеально відповідала змінному, т р а н сфо рм а ц і й н ом у х а р а к т е р у соціуму. Інакше кажучи , свідомість письменни к а не мо гла не бу ти інкорпорованою в соціумний макровимір. Філософське “прочитання” людської трансформаційності та її онтологічної природност і запропонував Мартін Гайдеґґер, який у праці “Про сутність істини” зазначав, що “хоча людина у своїй поведінці завжди має стосунок до сущого, проте вона змінює також у більшості випадків своє ставлення до того чи того сущого та його виявлення” [8, 22]. Прояснення причин змінності людини у ставленні, оцінках і поведінці він виклав у продовженні попередньої думки, наголошуючи на тому, що “коли вона (людина . – Я . Г . ) збирається розширити, змінити, знову оволодіти і закріпити сферу виявлення сущого в найрізноманітніших царинах своєї діяльності та своїх можливостей, вона керується при цьому вказівками, що визначаються колом повсякденних намірів та потреб” [8, 22]. Першопочаткову мот и вац ію т р а н сформац і й н о с т і аксіологічних величин особистості він убачає в зовнішньоявлених чинниках та умовах, що спонукають до змін і корекції, переформатування усталених цінностей. Висновок другий, котрий маємо підстави окреслити як психолого-засадничий: “Драматизм людського буття проймає ледь не кожний порух індивідуальності. Ця риса визначає стильову своєрідність поетики Винниченка” [1, 59]. Проблема людського життя, за художньою версією письменника, якраз у тому, що, по-перше, це життя з його постійними перепадами, несподіванками, загостреннями, одне слово, з його незмінно перманентною напругою, а по-друге, це життя людини, котра майже завжди стикається з потребою в подоланні опору, незалежно від того, якого він ґатунку – зовнішнього чи внутрішнього. До найпронизливіших проблем Винниченкової прози належить та, яку О. Брайко визначив формулою “тотальна несвобода вибору” [1, 243] в координатах життя-буття персонажів. Його дійові особи майже постійно відчувають, усвідомлюють і переживають свою фатальну залежність – від звичаїв і норм навколишнього соціуму, від інших натур та індивідуальностей, від власних бажань і хотінь. Ними рухає прагнення вирватися з-під влади цієї залежності, проте їм нерідко доводиться врешті- решт лише усвідомлювати жорстко 117Слово і Час. 2012 • №9 детермінований характер того кроку, що на них чекає або який вони вимушені обрати. У к онтек с т і проблеми “в ільно ї несвободи” інтелектуально цікавими постають тези про те, що “характерною рисою Винниченкових персонажів є зовнішній активізм ” [1, 26] і що “Винниченков і персонажі – чи не найбільш діяльні постаті в модерністській українській прозі початку ХХ ст., схильні до перетворення себе і світу” [1, 26]. Сполучення “зовн ішн ій актив і зм ” приваблює інтерпретаційною гнучкістю й потребує смислового уточнення, інакше кажучи, конкретизації власного контенту, бо, гадаю, натурам, індивідуальностям Винниченка насамперед притаманний вербальний активізм . Твердження про персонажів письменника як про “чи не найбільш діяльних постатей у модерністській українській прозі початку ХХ ст.” вельми продуктивне з полемічного погляду. Вони зображені в експресіях, ваганнях, рефлексіях; вони показані в намірах, інтенціях, полемічних зіткненнях; вони перебувають у вимірі експресивно-розумових проекцій, у яких не вельми багато шансів здійснитися. Цю і деальноспрямовану сутн ість Винниченкових персонажів (з особливою відчутністю це спостерігається в ранніх романах) виражено репліками адвоката Якова Васильовича Михайлюка , я -наратора і з “Записок Кирпатого Мефістофеля”, що, хоча й схильний до резонерства, проте не позбавлений і хисту реального оцінювання ситуацій, і який, розмірковуючи над дамоклевим мечем стереотипів у повсякденному житті й звертаючись до Шапочки (вона ж Біла Шапочка, вона ж Ганна Пилипівна), викладає це так: “Через що інтелігентні люди не вживають розуму на що-небудь інше, як на принципіяльні суперечки та голі теорії?.. Я кажу, Ганно Пилипівно, про те, що ми інтелігенти, вміємо тільки теоретизувати, а проводити в життя, в діло наших теорій ми не любимо й не можемо” [2, 320]. Винниченкові герої живуть очікуванням кроку, вчинку, точніше, того реального, достеменного вчинку, що підвищив би їх у їхніх же очах. Самих учинків у їхній життєвій практиці стається не так уже й багато. Власне, мала проза й рання романістика митця відтворюють суперечливий ментальний процес налаштування персонажа на можливість життєвчинку, ретранслюючи, очевидно, вічно актуальну потребу для української мислячої натури, індивідуальності в розробці такої категорії, як філософія вчинку (Philosophy of Deed), а слідом за нею – в утвердженні такої життєвої моделі , як практика дії (Practice of Action). Висновок третій, що його доцільно схарактеризувати як антроповізійний або антропосистемний – залежно від смислових акцентів, що розставляються другою частиною цих термінів: “У прозі Винниченка перших двох десятиліть ХХ с т. с к ладає т ь с я роз го рн у та антропологічна концепція, яка синтезує в с об і протое к зис тенц і ал і с тсь к і світоглядні моделі” [1, 45]. Митець незмінно – чи то актуалізуючи техніку реалістичного прозоживопису, чи то послуговуючись оптикою модерного життєбачення – мандрував каньйонами антропоцентричного словотяжіння . У фокусі його малих і крупних прозових форм перебуває широкий спектр дилем і ракурсів антропосемантики, зосереджений передусім на ракурсі антропоонтології, ба навіть антропософії (найпосутніших, найвизначальніших категорій та універсалій людського буття) і текстовому пропонуванні-формулюванні різноманітних антропоонтологічних моделей. Дотичність категорій “людина” і “буття” має своє обґрунтування на суто метафізичному рівні. М. Гайдеґґер оприявлює цю дотичність, цей зв’язок у логічній послідовності такого розвою думки : “Оскільки людина відносить себе до сущого, то вона уявляє суще стосовно того, що воно існує, що воно є і як воно є, яким воно хотіло би бути й має бути, одне слово, суще стосовно його буття. Це уявлення називається мисленням” [6, 11]. Цю ж тезу – про фундаментальність сполучення “буття” й “людини” – у тій же праці він подає в наступній мисленнєвій інструментовці: “…Людина є людиною такою мірою, якою вона, мислячи, відносить себе до сущого і таким чином тримається в бутті” [6, 13]. Отже, за трактуванням філософа, категорії “людина” і “буття” з’єднуються й Слово і Час. 2012 • №9118 опиняються в ситуації взаємодотичності завдяки ще одній категорії – мисленню, що уможливлює просування людини в напрямку усвідомлення власної й навколишньої буттєвості (за вербальною культурою Гайдеґґера, людина через мислення охоплює, кваліфікує “суще стосовно того , <…> що воно є і як воно є” та “тримається в бутті”). Бути людиною означає мислити , а шлях мислення закономірно приводить до співвіднесення індивідуального “я” з навколишнім макроявленням (буттям). Інакше кажучи, звернення В. Винниченка до культивованої антроповізійності природно й неухильно зумовлює постання в його прозі строкатого кола онтологічних проблем. Атрибутивною ознакою моностудії О. Брайка виступає призматичність погляду й мислення , потрактована в н а йширшом у з н ач е н н і ц ь о го поняття й позначена самобутньою структурованістю. Л і т е р а т у р н о - п р и з м а т и ч н и й п і д х і д виявився в том у, що до аналітичної обсервації в дослідженні залучаються тексти Б . Грінченка , О. Кобилянської, М. Коцюбинського, А . К р им с ь к о г о , Ле с і Ук р а ї н к и , Панаса Мирного, В. Підмогильного, О. Плюща, В. Стефаника, І. Франка, а також Л. Андреєва, М. Арцибашева, Ф. Достоєвського, С. Пшибишевського, Н. Чернишевського. Представленість цього ряду імен досить репрезентативно реконструює панораму літературно- художнього розвою доби другої половини ХІХ – початку ХХ ст., що, безперечно, важливо для повнос торонньо го потрактування проблемних питань і аспектів , які постають у процесі обсервації Винниченкової малої прози й ранньої романістики. І н т ел е к т у а л ь н о - п р и зм ат и ч н и й підхід зафіксував себе зверненням до значного кола європейських , російських, американських мислителів, реактуалізація думок яких слугує поштовхом для подальшого розвою та поглиблення монографічного ноесису. Серед цих і нтелект -персоналій – Р. Барт, Ж. Батай, М. Бахтін, Ж. Дерріда, М. Еліаде, А. Камю, Дж. Кемпбелл, Ж.-М.-Е. Лакан, Ж.-Ф. Ліотар, Д. Лихачов, О . Лосєв , Ю . Лотман , Г. Маркузе , Е . Нойманн , Г. Ріккерт, П . Рікьор , Ж.-П. Сартр, В. Соловйов, С. Трубецькой, В . Тьорнер , С . Франк , В . Франкл , Е. Фромм, Лев Шестов, А. Шопенгауер, О. Шпенґлер, П. Юркевич. Окрім цього, у книжці виокремлюються бердяєвський, гайдеґґерівський , гьойз інґ івський , ніцшевський, юнґівський субнаративи. Усе це дає змогу практично безмежно реалізувати потенціал як спеціально- наукових досліджень, так і метафізичних потрактувань та концепцій, посилюючи звучання власне інтерпретаційної мисленнєвої культури. Інструментарно-призматичний підхід зафіксував себе в монографічній студії зведенням і синтезуванням елементів різноманітних методик текстового аналізу – структуралістської, міфологічної (міфопоетичної), архетипової, проектної, к одосимвол і ч но ї і , безперечно , естетичної. На один і той же Винниченків текст, на одні й ті ж текстові реалії в дослідженні можуть пропонуватися різні за своїм характером, за своєю суттю зорово-інтерпретаційні оптики, зіткнення й накладання яких суттєво розширює уявлення про обсервовані явища. В и о к р е м л е н н я т р ь о х в и д і в п р и з м а т и ч н о с т і ( л і т е р а т у р н о ї , інтелектуальної, інструментарної), а також сам характер і стиль акцентованого і н т е р п р е т а ц і й н о г о д у м а н н я , запропонований монографічною студією “Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х рок ів : проблеми поетики ” , засвідчують зацікавленість О. Брайка таким дослідницьким форматом, як герменевтичне літературознавство (Hermeneutical Study of Literature). Такий підхід передбачає не лише зосередження на ареалах художніх і письменницьких глибин, а й досягнення цих глибин крізь призматику множинності аксіолого- онтоло г і чних к онцепц ій . Саме в цьому кров і плоть герменевтичного л і т е р ат у р о з н а в с т ва , дл я я к о го інтерпретований текст – це, власне, уся сукупність реалій цього тексту, помножена й укрупнена безмежністю суджень про нього. В і д ф і л о л о г о - ф і л о с о ф с ь к о ї герменевтики як методу дослідження, започаткованої М . Гайдеґґером і 119Слово і Час. 2012 • №9 репрезентованої його численними працями , зокрема тлумаченнями а н т и ч н и х ми с л и т ел і в ( “В и с л і в Анаксімандра” [5], “Вчення Платона про істину” [9], “Гегель і греки” [4]) й інтерпретаціями різних граней, ракурсів і мисленнєвих ейдосів ніцшеанства (об ’єднаними у двотомовик “Ніцше” [7]), герменевтичне літературознавство відрізняється тим, що пріоритетом його фокалізації незмінно залишаються художні або художньодайні категорії та площини , що аналізований чи інтерпретований текст слугує не лише вихідною точкою, а й остаточним смислом обсервації, що до інтелектуального процесу в рол і і н телек т уальних обертон і в а к т и вно з ал у ча є т ь с я широке коло наукових дисциплін – від спеціальних до метафізичних . У класичній же герменевтиці текст виступає передусім вихідною точкою, а не остаточним смислом, потрактування те к с т у с тає не менш важливою мисленнєвою територією , аніж сам текст, екзегет фактично урівнюється у правах із автором-творцем тексту, а то й перевищує його. Усе разом узяте утверджує у класичній герменевтиці деміург ію екзегетики й масоване екстраполювання метафізичної моделі мислення як пріоритетної на інші, більш локальні за своїм спрямуванням сфери наукового пошуку. Оле к с андров і Брай к у у с во ї й фактологічно і концептуально насиченій монографії вдалося відчути й передати дух художньо-естетичної ноосфери, у якій жив та працював В. Винниченко, рельєфно представити низку посутніх для письменника аспектних оаз і продуктивно долучитися до розробки основоположних контурів його меганаративу. ЛІТЕРАТУРА 1. Брайко О. Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х років: проблеми поетики: Монографія. – К.: ВД “Стилос”, 2011. – 303 с. 2. Винниченко В. Вибрані твори: Оповідання. Повість. Романи / Передм. Л.С. Дем’янівської. – К.: Грамота, 2005. – 928 с. 3. Винниченко В. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 2000. – Т. 1. – 584 с. 4. Хайдеггер М. Гегель и греки // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления. – М.: Республика, 1993. – С. 381-390. 5. Хайдеггер М. Изречение Анаксимандра // Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге: Избранные статьи позднего периода творчества. – М.: Высш. шк., 1991. – С. 28-68. 6. Хайдеггер М. Кто такой ницшевский Заратустра? // Вестник Московского университета. – 2008. – Серия 7. Философия. – №4. – С. 3-22. 7. Хайдеггер М. Ницше. – СПб., 2006 – 2007. – Т. 1–2. 8. Хайдеггер М. О сущности истины // Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге: Избранные статьи позднего периода творчества. – М.: Высш. шк., 1991. – С. 8–27. 9. Хайдеггер М. Учение Платона об истине // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления. – М.: Республика, 1993. – С. 345-361. Ярослав Голобородько Отримано 17 липня 2012 р. м. Херсон
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-145405
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0236-1477
language	Ukrainian
last_indexed	2025-11-25T20:31:25Z
publishDate	2012
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
record_format	dspace
spelling	Голобородько, Я. 2019-01-21T14:22:23Z 2019-01-21T14:22:23Z 2012 Мандруючи художніми каньйонами Винниченка / Я. Голобородько // Слово і Час. — 2012. — № 9. — С. 112-119. — Бібліогр.: 9 назв. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/145405 Рецензія на книгу: Брайко Олександр. Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х років: проблеми поетики: Монографія. – К.: ВД “Стилос”, 2011. – 303 с. uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Слово і Час Рецензії Мандруючи художніми каньйонами Винниченка Exploring the artistic canyons of Volodymyr Vynnychenko Article published earlier
spellingShingle	Мандруючи художніми каньйонами Винниченка Голобородько, Я. Рецензії
title	Мандруючи художніми каньйонами Винниченка
title_alt	Exploring the artistic canyons of Volodymyr Vynnychenko
title_full	Мандруючи художніми каньйонами Винниченка
title_fullStr	Мандруючи художніми каньйонами Винниченка
title_full_unstemmed	Мандруючи художніми каньйонами Винниченка
title_short	Мандруючи художніми каньйонами Винниченка
title_sort	мандруючи художніми каньйонами винниченка
topic	Рецензії
topic_facet	Рецензії
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/145405
work_keys_str_mv	AT goloborodʹkoâ mandruûčihudožnímikanʹionamivinničenka AT goloborodʹkoâ exploringtheartisticcanyonsofvolodymyrvynnychenko

Мандруючи художніми каньйонами Винниченка

Репозитарії

Схожі ресурси