Творчість Івана Вишенського на проблемно-полемічному тлі довколоунійних суперечностей кінця XVІ - початку XVІІ століття
Saved in:
| Date: | 2007 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
2007
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15029 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Творчість Івана Вишенського на проблемно-полемічному тлі довколоунійних суперечностей кінця XVІ - початку XVІІ століття / О. Ющишин // Українське релігієзнавство.— 2007. — № 43. — С. 139-148. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859876606169841664 |
|---|---|
| author | Ющишин, О. |
| author_facet | Ющишин, О. |
| citation_txt | Творчість Івана Вишенського на проблемно-полемічному тлі довколоунійних суперечностей кінця XVІ - початку XVІІ століття / О. Ющишин // Українське релігієзнавство.— 2007. — № 43. — С. 139-148. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-12-07T15:51:25Z |
| format | Article |
| fulltext |
138 139
Відкладати в таких випадках ані дня не можна. Але це легко казати сьогодні, не
враховуючи тодішні суворі пасторальні приписи. Важне було зробити все
можливе, щоб «отцям канонікам» сказати, що раз положення в душі Франка таке,
що навіть, «коли б що сталося», до християнського похорону він готовий...
У Франка було ж бажання каяття у сповіді, бо просив священика-
сповідника. Це бажання вже є каяттям, а йому приписали безпідставно, що
«помер нерозкаяний». Не добре «оскарження» дали «отці каноніки» у св. Юрі.
Жили вони «буквою закону», а не законами дії Божої благодаті. Франко хотів
сповіді і це свідчить про його віру в Бога і Спаса й Боже прощення. Правдивий
безбожник не піддається ласці Божій, хоч розбійник на хресті піддався і несміло
попросив дуже мало: «Згадай мене, Господи», а Христос дав, немов понад міру і
то - «ще нині будеш зі мною»... І Франко це знав, бо знав Євангелію (святоюрські
отці, на жаль, знали букву закону). Це, зрештою були часи строгої церковної
дисципліни, яка закінчилася по Другім Ватиканськім Соборі. Дехто твердить чи
думає, що Франкові відмовили похорон церковний через конфлікт з Василіанами
за його оповідання «Отець гуморист» та «Шен шрайбен», в яких Франко описує
погану поведінку (але правдиву!) одного з вчителів - василіан у дрогобицькій
школі. Той священик о. Телесницький справді знущався над хлопцями. Франко
був свідком того, як одного хлопчика важко було побито. Молодече франкове
поетичне змалку серце було зранене тим. Відтак він і написав ті оповідання, але
без злоби. Отець Феодосій був василіянином, але ледве чи він брав до уваги тії
оповідання, бо знав, що Франко шанував василіан за їхні наукові історіографічні
праці, розшуки, дбайливість у збиранні архівних матеріалів, чого не було в
світських священиків «господарів-хазяїв». Крилос не погодився на церковний
похорон і тільки вислав о. Горгулу, щоб лише в епітрахилі він «запечатав гріб»
без інших похоронних богослужень.
З появою маніфесту Маркса в 1848 році соціалізм був справді
страховищем, чи, як Маркс з гордістю каже, що цей його соціалізм - то «привід»
чи «примара», яка бродить по Європі, перелякав і папу, і Метерніка. Пізніші папи
звали цей привид «звиродн ілою доктриною». То ж не дивно, що симпатиків
такої доктрини, «привиду», осуджували.
Що той «привид» наробив у нашій Україні в XX столітті! Франко
відступив від симпатиків тієї доктрини, коли був старший. Та важне, що він не
викинув своєї щирої християнської віри зі свого серця, яке виховувалося у
шляхетній народній релігійності і християнській побожності, якої не мали тії, про
яких говорив потім Другий Ватиканський собор, що радше відбирали віру,
виявляли своєю поведінкою і життям, що Бога в серці не мають, на радість потім
совєтським безбожникам.
Похорон Франка був надто величним, що Львів такого не бачив. Всі
потім твердили, що коли б митрополит Андрей був на волі, він би брав участь у
тому похороні. Василіани шанують Франка за його прекрасну поему «Мойсей»,
за його дисертацію про папу Климента - мученика на наших землях і хотів
бачити його патроном України (що в якійсь мірі зробив Блаженнійший Йосиф,
що зробив його патроном української богословської науки) і навіть поему «Іван
Вишенський», в якій чудово описує ідеал монашого життя у повній пожертві
себе Богові без тіні якоїсь критичної думки.
Важусь сказати - великим християнином був наш Франко і, на жаль,
невідомим нашому народові. Франко зробив багато добра своїм словом для тих,
про яких Христос скаже: «Ви мені це зробили!».
О. Ющишин (м. Луганськ)
ТВОРЧІСТЬ ІВАНА ВИШЕНСЬКОГО НА ПРОБЛЕМНО-ПОЛЕМІЧНОМУ
ТЛІ ДОВКОЛОУНІЙНИХ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ
кінця XVІ - початку XVІІ століття
Творчість Івана Вишенського є одним із видатних ідейно-художніх явищ
кінця XVI - початку XVII ст. Тісно пов’язана з перебігом тогочасних подій, вона
засвідчила прихід в українську духовну культуру митця, який весь свій талант
поклав на захист Українського Православ’я. Хоча, кажучи конкретніше, в особі
Івана Вишенського правомірніше було б визнати апологета тих засад
давньоукраїнського православ’я, речники якого рішуче спротивились заходам,
пов’язаним з підготовкою, проголошенням та переведенням в життя
православно-католицької унії на теренах Речі Посполитої. Проблема ця, як
відомо, виявилась настільки вагомою і складною, що поділила український етнос
пори його активного національного самоусвідомлення на два конфесійно
протидіючих табори. За таких обставин «руська віра» та православна церква в
цілому стали предметом особливого прив’язання, найдражливішим місцем, його
національним знаменом і гаслом» [Грушевський М. Культурно-національний рух
на Україні в XVI – XVII вв.- К., 1991.- С.18] або, як зазначав А. Річинський,
ознаками народності [Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості.-
Тернопіль, 2002.- С. 144]. Цілком зрозуміло, що поважні, в тому числі й
церковно-релігійні, підстави мали також речники православно-католицького
об’єднання. Тому сама спроба об’єктивізації погляду на необхідність церковно-
релігійної унії в межах Речі Посполитої, як і вдосконалення розуміння тих
вихідних засад, якими керувався Івана Вишенський, потребує розширення й
поглиблення тематичних викладів. У цьому сенсі завдання запропонованої статті
нам би хотілося звести до стислого аналізу полемічних творів антиунійного
змісту кінця XVI - початку XVII ст., тобто тієї доби, коли жив і творив Іван
Вишенський, і які в той чи інший спосіб допоможуть осягнути їх суголосність чи
суперечність творчому кредо митця.
Для цього нагадаємо, що початку передберестейського унійного процесу
і з ним пов’язаній полемічній літературі передувала глибока церковна криза, яка
по-різному позначилася на стані церковно-релігійних справ у межах Речі
Посполитої. Значною мірою до того спричинилася Реформація, яка в імені
лютеран, цвінгліканців, соцініан та інших представників протестантських течій
140 141
знайшла своїх покровителів і в Польсько-Литовському королівстві. Крім того,
послабленню позицій християнської Церкви в цілій Європі і Речі Посполитій
зокрема сприяли ренесансні ідей, внаслідок чого релігійну парадигму ідейно-
інтелектуального життя заступив антропоцентризм, а Святе Письмо стало
піддаватись критичному осмисленню. Як наслідок, раціоналізувалась сама
«мозаїка» світу: виникали плюралістичні тлумачення походження Всесвіту й
людини, а над церквою нависла загроза спекуляції. В поєднанні з широким
антикатолицьким рухом, що його ініціювали і розгорнули ідеологи
протестантизму, а також з розвитком книгодрукування криза християнської
Церкви з її православною та католицькою ортодоксією здавалося неминучою і
важкоздоланною. Проте через кілька десятиліть тріумфу протестантизму, що
припав на середину XVI ст. і знайшов у Речі Посполитій якнайпридатніший
ґрунт, настала доба Контрреформації, яка, крім іншого, піднесла гасла
православно-католицького примирення. На такому власне тлі й розгорталися
події в Речі Посполитій, частину державного утворення якої тоді складала
переважна більшість етнічної України. Що ж до внутрішньодержавних подій, які
особливо позначилися на православно-католицьких взаєминах в Речі Посполитій,
то при цій нагоді варто передусім вказати на обставини підписання і значення
Люблінської унії 1569 року, згідно з якою українські землі, що раніше належали
Великому Князівству Литовському, відходили до Польського королівства. А це
означає, що і зовнішні, і внутрішні чинники об’єктивно сприяли загостренню
суспільно-політичної ситуації у Речі Посполитій, де в останній третині XVI ст.
з’явилася низка полемічних творів різного конфесійного спрямування. До таких
передусім відносимо трактат П. Скарги «Про єдність церкви Божої під одним
пастирем» та брошури Б. Гербеста «Висновки віри Римської церкви», що були
надруковані відповідно у 1577 та 1586 роках і порушували цілий комплекс
питань, пов’язаних з ідеєю православно-католицької унії.
Власне, ці два твори стали своєрідним стимулом до появи полеміки,
православний початок якій поклав перший ректор Острозької школи (=академії)
Герасим Данилович Смотрицький. У творі, що вийшов 1587 року без заголовку і
лише згодом прибрав назву «Ключ царства небесного», він різко розкритикував
основні положення Б. Гербеста. Його, зокрема, особливо образили звинувачення
православних цим русином-католиком у «глупствах и блудах» [Смотрицький Г.
Ключ царства небесного // Українська література ХІV – ХVІ ст.- К., 1986.- С.
216], а саме те місце, де він зазначає, що «Бог кгреком и Руси все отнял, не мають
ани памяти, аби умђти «Отче наш» и «Вђрую в Бога», ани розуму, аби збавленые
рђчи бачити, а не доброє воли, жеби добре жити» [Там само.- С. 216].
Прийшовши до висновку, що «молчанє з часом слушным за мудрость почитано
бываєть и з пожитком, а з часом теж за глупство и з шкодою» [Там само.- С. 216],
полеміст закликав православних пробудитися з духовного сну, берегти чистоту
православної віри, непохитно дотримуватися православних традицій і під
жодним приводом не зраджувати батьківської віри. Воднораз палкий заклик Г.
Смотрицького відстояти «старожитну» православну віру, що перегукується з
найприкметнішими рисами творчого кредо Івана Вишенського, поєднувався з
викриттям «чортоподобной гордости и буйства» [Там само.- С. 219] автора
«Висновків віри Римської церкви». Згадати б висловлювання зразка: «Што
сердце з мыслью тайно уковало, тоє перо з рукою явно указало» [Там само.- С.
219], «з Христа дерет да на своєго папу кладєт» [Там само.- С. 219] або
римований парафраз:
«Скарга оскаржаєт,
Гербест осужаєт,
Бо той письмом своїм страшит
А сей декретом не тђшить» [Там само.- С. 234].
Суголосною з православною традицією антиунійного полемізування
уявляється самокритичність Г. Смотрицького як богослова. Так, погоджуючись
частково з критикою на адресу православної Церкви, полеміст, з одного боку,
просив не забувати «великих и незыблємых столпов церковних учителей
грецьких» [Там само.- С. 219], тобто тих, кого шанує увесь християнський світ, а
з другого, - вважав саму здатність визнавати й поборювати єресі запорукою
чистоти й невинності православної Церкви. Крім того, відстоюючи засади
раннього християнства, його апостольський демократизм та ієрархічну рівність,
Г. Смотрицький не бачив підстав для примату Римського папи в християнській
Церкві і всіляко розвінчував «богопротивне звеличення пап» [Шевченко В.
Православно-католицька полеміка та проблеми удійності в житті Руси-України
доберестейського періоду.- К., 2002.- С. 224], а з тим і гордість, багатство та
славолюбство католицької Церкви. Орієнтуючись на богословські взірці
православного Сходу, острозький ректор всіляко вивищував їхню
богобоязливість і правовірність, а ті нещастя, що випали на долю православних
Церков, вважав особливим Промислом Бога, його недовідомою волею щодо
Свого вибраного знаряддя.
У загальнороблематичному контексті викладів Г. Смотрицького
винятково важливе місце посідала полеміка з приводу запровадження нового
календаря, що, з уваги на заслуги Римського Папи Григорія ХІІІ у справі його
розробки та схвалення, дістав назву «григоріанського». Розгляду цього питання
він взагалі приділив другий розділ твору, який називався «Календарь римский
новый, о котором князь Венедикт Гербест у книжце своєй новотвореной во
Львовђ в листе до читателя чинит пытаньє такоє». Не торкаючись доцільності
переходу на григоріанський календар, що був названий «новою спробою
нововведень, які звикла самовладно встановлювати Римська церква» [Сумцов Н.
Ф. Исторический очерк попыток католиков ввести в южной и западной России
григорианский календарь // Киевская старина.- 1888.- Т. V.- С. 239], Г.
Смотрицький перш за все обурювався з приводу засобів його запровадження.
Він, зокрема, вказував на насильницькі дії, що мали місце у Львові під час
Різдвяного вечора 1583 р., коли з наказу Львівського арцибіскупа Д.
Соліковського зачинялися православні церкви й монастирі. Прикметно, що і в
цьому випадку знаходимо мотиваційний перегук полеміки острозького ректора з
142 143
посланнями Івана Вишенського, а особливо з ним піднесеною тезою «глупоти».
У кожному разі, зазначаючи, що саме «таку мудрість апостол Павло йменує
глупством» [Г. Смотрицький Ключ царства небесного // Українська література
XIV – XVI ст.- К., 1988.- С. 226], полеміст запитував : «Чи не тілесна то мудрість
протизаконна, що виразно зарозумілою гордістю над всіма позаносилася, одні –
новини встановлюють, а другі давнину поправляють» [Там само.- С. 226]. При
цьому запровадження календарної реформи підносилося до рівня третього
закону. Отже, як з практичного, так і суто церковно-релігійного погляду
проведення календарної реформи вважалося Г. Смотрицьким помилковим і
ставилось в ряд з вченням католицької Церкви про filioque, чистилище причастя
та целібат, які також піддавалось ним критичному осмисленню.
Щоб надати більшої переконливості своїм розмірковуванням, полеміст
знайшов за слушне покликатися на вигадану історію про папісу, яка ніби
народила дитя, а також розкритикувати душезгубну діяльність членів ордену
Ісуса. «Відтак, - зазначає з цього приводу В. Шевченко, - красномовно й гостро
висловившись проти «римського бога» та католицького віровчення, Г.
Смотрицький фактично створив програмний твір, що на часі найбільш повно
віддзеркалював православну церковну стратегію» [Шевченко В. Православно –
католицька полеміка … - К., 2002.- С. 282], а ми б додали, що став прикладом для
наслідування.
У цьому нас не зайвий раз переконує проповідницька діяльність Стефана
Зизанія – упродовж 1586 – 1593 рр. дидаскала Львівського православного
братства, що з переїздом до м. Вільно 1595 р. опублікував антикатолицький
«Катехізис», а 1596 р. видав «Казаньє святого Кирила, патріархи
ієрусалимського, о антіхрісте и знакох его. З розширенієм науки против єресей
різних». Перший з названих творів, на жаль, не зберігся, тоді як в другому з них,
що був написаний на матеріалі проповіді відомого християнського апологета IV
ст. та з залученням протестантами висунутих звинувачень, доводилось, що
римський папа є антихрист. Воднораз у «Казаньї» містилася ціла наука
христоуподібнення, згідно з якою справжнім послідовникам Ісуса слід бути
вбогими, покірними, не вдаватися до примусу, берегтися гордині, багатства та
славолюбства. А ці застереження, як і сподівання швидкого Йсусового пришестя,
з настанням якого всі гнані, переслідувані й струджені христолюбці будуть
виправдані, перегукувались з гнівними звинуваченнями католиків у
віровідступництві та зрадах, призвідцями яких називався Рим і насамперед
римський папа [Зизаній С. Казаньє святого Кирила…// Українська література
ХІV-ХVІ ст.- К., 1987.- С.252]. А що проповідь С. Зизанія мала широкий
резонанс, можуть служити слова Іпатія Потія, за свідченням якого православний
антиуніат так «Русь поблазнив, же его книжкам баламутным лђпђй, ниж
Євангеліи вђрят» [[Іпатій Потій]. Гармонія, альбо согласие вђры…// Пам’ятники
полемической литературы в Западной Руси.- СПб., 1882.- Т.2.- С.180]. Недарма
як церковна, так і світська влада була змушена вжити оперативних заходів,
пов’язаних з відлученням С. Зизанія від церкви та оголошенням його державним
злочинцем, а на тих віленських міщан, які б наважились слухати проповіді
шкільного дидаскала з волі польського короля накладався штраф в три тисячі кіп
грошей.
В контексті стислого огляду пам’яток полемічної літератури доби
активної творчої діяльності Івана Вишенського доречно також згадати
польськомовний «Апокрисис», що побачив світ у Вільні 1597 р., а через рік,
щоправда з деякими поправками та скороченнями, був опублікований в Острозі
тодішньою давньоукраїнською книжною. Виданий анонімно, цей твір основним
тематичним стрижнем мав також проблему Берестейської унії. «Наспел потом
зараз, - зауважував Х. Філарет, - собор Берестійській. Але на нем и по нем вмђсто
сподђваной поправы – погрешенье, вмђсто ослабы - болшей тяжар, вмђсто
потђхи – болший смуток наступил» [Христофор Филалет. Апокрисис албо на
книжкы о соборе Берестейском…дана // Українська література XІV – XVІ ст.- К.,
1988.- С.301].
Прикметно, що, тавруючи ошуканство католиків чи дворушність
римського папи, полеміст не був схильний впадати в крайнощі. Для нього віра й
церква виступали передусім національними святощами, а саме протиставлення
православ’я католицизму вважалось сущим блюзнірством. Хоча, незважаючи на
стриману тональність твору, що за обсягом нараховує понад 400 сторінок тексту,
як і глибину думок, в «Апокрисисі» не бракує гострих, дошкульних і
безкомпромісних випадків проти польських католиків та їхніх покровителів, а
насамперед проти тієї практики, що мала місце після проголошення
Берестейської унії і вважалась полемістом несумісною з Євангельськими
настановами. «І що з того, - писав Х. Філарет, - що католицький Рим могутніший
і багатший? Від цього церква католицька не стала святішою і Богові милішою.
Побожний народ «руський» воліє триматись «тихих, скромних, покорних»
грецьких патріархів [Яременко П. К. Український письменник-полеміст… - Л.,
1964.- С. 45].
Принагідно буде сказати, що, підносячи ідеї загальнолюдського добра і
справедливості, Х. Філарет поділяв сокровенні жадання старого ідеолога
«руського» православ’я князя Костянтина Острозького, який також дуже болісно
переживав церковну боротьбу між католиками та православними в шляхетській
Польщі і який певний час не виключав можливості добровільного й
безкорисливого їх єднання. З глибоким чуттям ображеної національної гідності,
невід’ємною часткою якої було релігійне сумління, Х. Філарет заявляв: «Людми,
а не скотами естесьмо, а з ласки Божей людми свободными» [Христофор
Филалет. Апокрисис… // Українська література XІV – XVІ ст.- К., 1988.- С.304],
бо немає нічого, - зауважував з цього приводу П. Яременко, - «болючішого і
образливішого, як силування в вірі і утиски релігійного сумління» [Яременко П.
Український письменник-полеміст...- С. 60].
Крім того, вказуючи на релігійні війни в Західній Європі початку XVI
ст., Х. Філалет вбачав патріотичний обов’язок сенаторів і шляхетського загалу не
допустити, щоб пожежа внутрішньої війни спалахнула в Речі Посполитій. Для
цього він закликав ліквідувати Берестейську унію. І хоча не дійшов пристрасний
голос автора «Апокрисису» сейму Речі Посполитої, а відтак залишився «голосом
144 145
волаючого в пустелі» у загальному контексті унієтворчого процесу, твір посів
визначне місце. Цьому його успіхові не в останню чергу сприяли багатий
ілюстративний матеріал, глибоке знання життя та сила фактів, якими вільно
оперував автор. А щоб переконатися наскільки вправно володів автор
риторичною майстерністю і, зокрема, тими художні прийомами, на які пристане і
які розвине Іван Вишенський, наведемо зразок оригінально інтерпретованої в
«Апокрисисі» літературної байки про Вовка та Лисицю, яка подається в такій
редакції:
«Што будет мое
То нехай будет мое,
А што будет мое и твое,
То я зьім обое».175
Сподіваємось, немає необхідності доводити, якого сильного
антикатолицького спрямування набували персоніфіковані образи байки, яка до
того ж нагадує відомий український народний дотепер про одного хитруна, який
умовляв свого товариша споживати харчі в дорозі: «Спочатку, каже, давай з’їмо
твоє, а потім кожен своє» [Там само.- С.89].
Дотримуючись хронологічного принципу, варто також зупинитися на
«Оптисах» Клірика Острозького, поява яких була спричинена листами Іпатія
Потія до князя Костянтина Острозького. При цьому зразу ж маємо зазначити, що
в особі Клірика Острозького дослідники схильні вбачити поета і перекладача зі
Львова Гаврила Дорофійовича чи, що більш ймовірно, Мелетія Смотрицького. У
кожному разі з останнім Клірика Острозького споріднює поетична мова викладу
різниць між Західною і Східною церквами, а також стиль голосіння, з яким він
викриває творців унії. «Що наробили ви своєю згодою, - докоряв він І. Потію в
листі, датованому 1598 р., – згодою, гідною плачу й ридання? Нема такого міста,
нема такого села, де ви не наповнили плачем, риданням, стогнанням, криками та
слізьми людей, що держаться батьківської традиції і віри, і їх душі. Ви
розсварили світ, збаламутили людей, висушили обопільну любов у людях,
сплодили роздори між родичами, між братами… Ви посварили пана з селянами,
привели в сумнів і обопільне недовір’я монахів, королів, значних і духовних…
відусюди страх, скрізь переслідування». А що цей розкол української етнічної
субстанції на прихильників унії та її палких заперечників мав далекосяжні
наслідки і, зокрема, зумовив ренегатство української верхівки, є фактом
безперечним і доказів не потребує.
Між тим, уже в сані уніатського ієрарха, ображений відповіддю якогось
Клірика Острозького, І. Потій знову звернувся до князя Костянтина Острозького.
Однак і в цьому листі-відповіді, який так і називався «На другий лист велебного
отца Іпатія» (1599 р.), Клірик Острозький піддав нищівній критиці зрадливий
характер прибічників унії: «… Новых прав чужеземских, - виповідав він своєму
адресату, - незвыклых порядков жадаєте, нового архієреа прагнете, нового пана
175 Яременко П. К. Український письменник – полеміст … - С. 88
шукаєте, с кресу границ отцевских выламуется, и от учасництва старожитній
ополечности вылучается…» [Пам’ятки української мови і літератури / Видав К.
Студинський.- Л., 1906.- Т.V.- С.217].
Особливо поетичний талант Клірика Острозького проявився у створенні
символічного образу покинутої матері-церкви, що плаче за своїми дітьми і в
лірно-тужливих тонах закликає: «Услыште ж сыны сіонскіє, матер свою
плачушу, а рождшую вас глаголющу; прійдђте і видите, сыны, понєж вдовища
оставлена есм, воспитах вас з радостію, а погубилам вас с скорбію. Што ж тераз
маю чинити з вами, я вдовица опущоная?» [[Отпис] на другий листвелебного
отца нашого Ипатія…// Українська література ХІV – XVІ ст.- К., 1988.- С. 287]. І
завершується плач, що надзвичайно близький до полемічних інвектив Івана
Вишенського, погрозою кари Божої: «А если не узнаете ся и не навернете ся -
гнђв Господнь пояст вас»[ Там само.- С.288].
Прикметно, що торкаючись принципового питання, а саме твердження І.
Потія про те, що Берестейська унія базована на ухвалах Флорентійського собору,
є фактично їх відновленням, Клірик Острозький зауважував: «И то я бачю, и всђм
єсть то явно, же оная Флоренская унђя або слушнђй листрикийскій собор – през
теперешнюю вашю згоду одновлен. А што ся тогды на том листрикійском
сонмищи дђяло – же одних душено, других давлено, инших топлено, других
голодом морено, везеньєм траплено, инших прекуповано, инших фортельми
звожено - тоє тепер вашя згода одновляєт, тоє воскрешаєт, тоє розкреваєт»[ Там
само.- С.262]. Як бачимо, оцінка Кліриком Острозьким унійних ухвал
Флорентійського собору значно розходилася з історичною правдою і може бути
сміливо названа упередженою. Проте саме чітке антикатолицьке спрямування
творчості Клірика Острозького, якою завершувалась полеміка XVI ст.,
забезпечило йому місце поряд Герасима Смотрицького, Стефана Зизанія та
Христофора Філалета і дозволяє говорити про одностайність полемістів в оцінці
поточної ситуації в перші роки XVII ст.
До цієї когорти православних полемістів цілком правомірно зарахувати
й Василя Суразького. Принаймні на основі свідчення «Антиризиса» , що був
надрукований у Вільно 1600 р. і в якому згадується про «пана Василя, старосту
суражского и пана Вишенського» [див. «Українська література XІV – XVІ ст.».-
К., 1988.- С.550] можна стверджувати не тільки факт особистого знайомства двох
полемістів, але й спорідненість їхніх конфесійних позицій. Її вістря складала
переконаність В. Суразького в істинності єдиної і звичайно ж православної віри.
«…всі иншіє віри, - заявляв полеміст, - облудны суть, суєтны и прелестны, от
супротивного духа чрез растлінных человік от ложных басней составлены і
намножены на пагубу сластолюбивым і невіждам, возлюбившим сей прелестный
погибающій вік» [Суражский В. О єдиной истинной православной вђрђ.- Острог,
1588.- Арк.8]. Простежується означена система залежностей в творчій спадщині
Івана Вишенського та Василя Суразького і на художньо-поетичному рівні,
зокрема, у використанні образів пшениці та кукілю. «Понеже, - зазначається в
книзі «Про віру… єдину», - враг плевел своей пшеницы сподобляти извыче, и
сим сластолюбивых неутверженых человђк души, яко птицы силом, в свою
146 147
погибель ловит, насђявши много душегубных єресей през лукавих сосудов своих
растлђнных человек. Мы же, ощутившіе прелести єго, с пророком к Господу
вопієм, глаголюще: «Благословен Господь, иже не дасть нас в ловитву зубом их.
Душа наша яко тица избавися от сђти ловящих : сђть сокрушися, мы же
избавлени быхом» [Суражский В. Книга о вђрђ единой // Українська література
XІV – XVІ ст.- С.236].
Не стратилась полемічна література на своїй вазі і в перші роки ХVІI ст.,
що можна підтвердити на прикладі анонімної й ненадрукованої, проте доволі
популярної в середовищі антиуніатів «Перестороги всім православным зђло
потребной на потомнії часи». Її автор, яким міг бути Юрій Рогатинець [Франко І.
Я. З історії Брестського собору 1596 р. // Франко І. Я. Зібрання творів у
п’ятдесяти томах.- К., 1986.- Т. 46.- Кн. 2.- С. 219] або, що ймовірніше, Андрій
Вознесенський [Коляда Г.І. До питання про автора «Перестороги» у світлі
гіпотези Ів. Франка // Іван Франко. Статті і матеріали. Зб.VI.- Л., 1958.- С. 257],
мав тісні контакти з Львівським братством, роль і значення якого саме цієї пори
значно зростає. Особливо слід відзначити Львівське, Віленське та Київське
братства, з діяльністю яких тісно поєднана творчість українських письменників-
полемістів кінця XVI – початку XVII ст. Проте для нас насамперед важливо, що
невідомий автор «Перестороги» не залишав жодних сумнівів з приводу своєї
антиунійної позиції. Він також виходив з переконання, що Берестейська унія є
справою «об’єднаних зусиль сатани і його земного уповноваженого антихриста»
[Яременко П. К. «Пересторога» - український антиунійний памфлет початку
XVII ст.- К., 1963.- С. 122], або, кажучи словами П. Яременка, породженням
сатани, котрий діє через папу-антихриста і українсько-білоруських єпископів, що
продались Ватікану» [Там само.- С. 122]. Поділяючи погляди й оцінки Клірика
Острозького, зокрема, його інтерпретацію Флорентійського собору, він так само
закликав не довіряти тій церкві, «где владза світськая з духовною змішалася, где
пиха гніздо собі збудувала, где мудрість світа того гануєт, где філософія
поганськая. Арістотеева наука слово Божіє виворочаєт і інако вірити кажет, где
духовнії пространно живуть, вольностей вшеляких заживають, на
віру[православную] і святую не словом Божим, але мечем воюють»
[Пересторога, зіло потребная на потомнії часи // Українська література XVІІ ст.-
К., 1987.- С.66].
Що ж до широко відомих фактів та доброї обізнаності з полемічною
літературною, то в цьому сенсі невідомий боян початку XVII ст. перегукується з
геніальним співцем «Слова о полку Ігоревім», бо теж головною причиною
занепаду давньоруської держави вважав князівські усобиці. Гарячий прихильник
національної освіти, полеміст вбачав розквіт православ’я перш за все в
розвиткові освіти та книгодрукування і водночас відкидав латинські «прелести»,
на які здебільшого пристали вищі верстви української суспільності. Одну з
основних причин всіх нещасть він вбачав у тому, що «великие ревнители» після
прийняття християнства тільки монастирі й церкви будували, а того що «было
наипотребнђшое, школ посполитих не фундовали» [Студинський К. Пересторога,
руський пам’ятник початку ХVII віка .- Л., 1895.- С. 26]. А цим спричинилася
«грубость поганская», якою і скористалися іноземні вороги. Крім того, на
непривабливому тлі зрадників національної віри полеміст розкрив вражаючу
картини зловживань і розбещеності, показав людей, що знехтували моральними
принципами, вчинили кримінальні злочини. Зрештою, невідомий автор засудив
мінливість релігійних переконань уніатів, лицемірство, вдавану побожність,
зневажливе ставлення до братств, пиху та ненависть до соціальних низів. При
цьому, не важко помітити спільні місця «Перестороги» та «Апокрисиса». Їх
автори солідаризувались з протестантами, які теж зазнавали релігійних утисків, з
демократичних позицій висвітлювали проблеми тогочасного життя, застерігали
від можливості виникнення громадянської війни.
Серед когорти письменників-полемістів початку XVII ст. дещо обіч
стоїть ім’я сина відомого автора «Ключа царства небесного» Герасима
Смотрицького, вихованця Острозької школи та декількох закордонних
університетів Мелетія Смотрицького. Повернувшись наприкінці 1607 р. до
Вільно, він також поринув у педагогічну та літературну діяльність, а в 1610 році
з-під його пера вийшов знаменитий польськомовний твір «Тренос, тобто плач …
східної церкви». Використавши досвід попередників, М. Смотрицький створив
видатне полемічне голосіння матері-церкви, яскраві образи якого насичені болем,
муками і стражданнями. З великою художньою переконливістю передавав автор
біль покинутої дітьми матері: «Дітей я народила і виховала, а вони виреклися
мене.., де є біль, як мій біль, де турботи і жаль, як мої турботи. Дітей я народила і
виховала, а вони виреклися мене і спричинились до мого упадку. Тому сиджу
тепер, як одна з ридаючих дів…»[Смотрицький М. Тренос, тобто плач …східної
церкви //Українська література ХVІ ст..- К., 1987.- С.68].
Покликуючись на глибокі й зворушливі почуття віруючих людей, М.
Смотрицький зумів передати разючий біль, що крає серце. «Де тепер.., – з болем
запитував автор, - дім князів Острозьких, котрий блиском світлості старожитної
віри своєї над усіма іншими світив? Де й інші дорогі й однаково неоціненні тієї ж
корони камінці – значні руських князів роди, … славні доми руських князів… ?
Де при тих й інші неоцінимі мої клейноти? Родовиті, мовлю, славні, відважні,
дужі й давні … доми? [Там само.- С. 84]. При цьому М. Смотрицький вказував на
докори совісті й смертельні муки тієї частини православної ієрархії, що зрадила
вірі, з болем писав про Рим, що став матір’ю зради, пеклом всього живого,
джерелом нещастя. Прикметно, що пристрасне викриття й засудження гноблення
приголомшило уніатів, а православні, для яких «Тренос» став реліквією,
заповідали його в спадок, а дехто просив його покласти собі в домовину.
Таким чином, якщо спробувати виділити провідні тенденції розвитку
полемічної літератури антикатолицького спрямування пори активної творчої
діяльності Івана Вишенського, то можемо підсумувати, що в переважній
більшості їй було властиве:
§ категоричне несприйняття вчення католицької Церкви про примат
Римського Папи в християнській Церкві, filioque, чистилище,
опрісноки.., а також тих засад, якими обумовлювалась її соціальна
практика;
148 149
§ дотримання принципу догматико-канонічної непорушності
православного віровчення;
§ наголошення ранньохристиянських ідеалів простоти й
«нестяжательства»;
§ ненависть до православно-католицької унії в межах Речі Посполитої
як зради її прибічниками благочестя «старожитної» віри;
§ звернення до національного почуття православних русинів нижчих
станів та верств;
§ така інтерпретація базових засад православно-католицької унії та
віровчення католицької Церкви в цілому, в якій адогматичний спосіб
трактування богословських питань досить часто поєднувався з
творчою довільністю та заангажованою оцінкою перебігу
історичних подій;
§ використання народнопоетичних прийомів художнього осмислення
міжконфесійних суперечностей.
Відтак, зі сказаного бачимо, що в полемічній творчості Івана
Вишенського значною мірою знайшли продовження та розвиток антикатолицькі
традиції вітчизняного полемічного письменства.
М.Черенков* (м. Київ)
ЄВРОПЕЙСЬКА ТА УКРАЇНСЬКА РЕФОРМАЦІЯ
ЯК ІСТОРІЯ І ПРОЕКТ: ДРАГОМАНОВСЬКІ СТУДІЇ
Європейський вектор розвитку сучасної України вимагає нової
реконструкції вітчизняної історії, яка в свою чергу, дає змогу впевнитися: цей
вибір не є кон’юнктурним, а цілком закономірним, історично виправданим,
національно усвідомленим. Звичайно, що при такій тематизації питання про
європейську долю України збігаються не тільки політичні, але й соціальні,
культурно-історичні, релігійні та інші аспекти дослідження. Саме в такому
широкому контексті мислив Михайло Драгоманов – перший «український
європеєць». Проте, на відміну від сучасних теоретиків реформ радянської школи,
духовні та морально-етичні фактори він вважав найбільш значущими.
Актуальність нових звернень до спадщини М.Драгоманова для
сьогодення полягає в тому, що він запропонував свою топографію крокування до
Європи, чітко визначив пункти, зони біфуркації суспільного розвитку. На відміну
від більшості мислителів, він виводить лінію поступу від Реформації,
полемізуючи з язичницьким Відродженням та атеїстичним Просвітництвом.
Іншими словами, ми маємо справу з проектом модернізації українського
* Черенков М.М. – кандидат філософських наук, докторант Інституту філософії
імені Г.С.Сковороди НАН України.
суспільства, що залишається актуальним навіть в умовах кінця Нового часу, бо
історично передує йому і сягає за його межі в пост-постмодерне майбутнє.
В своїх історичних розвідках та філософсько-історичних роздумах М.
Драгоманов наполягає на спільності та послідовності етапів розбудови
громадянського суспільства для Європи і України, вбачаючи важливішою віхою
на цьому шляху Реформацію XVI ст.
Відтворенню цілісної системи суспільно-політичних поглядів мислителя
присвячені спеціальні дослідження сучасних вітчизняних вчених [Андрусяк Т. Г.
Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини).- Львів, 1998.;
Круглашов А.М. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова.-
Чернівці, 2001. ; Круглашов А. У пошуках вирішення релігійного питання в
Україні (Уроки М.П. Драгоманова) // Вісник Академії наук України.- 1993.- №
11.]. Вони докладно розглядають питання про перервану «українську
реформацію», але майже нічого не кажуть про можливе майбутнє
протестантського проекту М.Драгоманова. Отже, метою статті є актуалізація
історичних реконструкцій та проектів реформації М. Драгоманова в умовах
духовних та соціокультурних трансформацій сучасного українського суспільства.
За влучним висловом Івана Лисяка-Рудницького «ніщо краще не
засвідчує глибину ліберальної позиції Драгоманова, ніж його потяг до
протестантства». Інтерес до теми Реформації Михайло Драгоманов виніс ще з
гімназії, де його вчитель О.І. Стронін викладав історію так, що вона ставала
історією визволення людини від влади держави та церкви. В XVI ст. людина
змогла відкрити для себе особистісну віру, а не віру церковної традиції. В
протистоянні з Римом формувались нації, національні культури, національна
державність.
Соціально-політичні умови життя в Україні в XIX ст. викликали подібні
запити свободи і власної долі в історії. Якщо представники народницького руху
приділяли всю увагу політичним питанням, то М. Драгоманов шукав можливі
засоби духовної емансипації українського суспільства. Цікаво, що
гейдельберзький професор Макс Вебер добре знав проекти М. Драгоманова і
співчував його намірам.
Мислитель називає російський період української історії «пропащим
часом», коли були знищенні не тільки всі політичні свободи, а й сама культура.
Українській мові було відмовлено в самостійному статусі, заборонено друкувати
українські книжки. Українська Євангелія конфісковувалась жандармами як
нелегальна книжка аж до 1905 р.
Тому не дивно, що М. Драгоманов виступає на боці тих реформаційних
рухів, які відстоюють свободу віри, соціальні інтереси простого народу, право
читати Біблію українською мовою. Він захищає «сектантство» як «народну
церкву» від звинувачень збоку ортодоксальних офіційних церков, що «надто
далекі вже від народу».
Цікаво, що дискусія про «секти» не припиняється і сьогодні. Позиція М.
Драгоманова і М. Грушевського, згідно з якими штундистські «секти» сприяли
соціальному та духовному розкріпаченню суспільства через ідеї раціоналізму,
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-15029 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0032 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T15:51:25Z |
| publishDate | 2007 |
| publisher | Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ющишин, О. 2011-01-10T08:47:41Z 2011-01-10T08:47:41Z 2007 Творчість Івана Вишенського на проблемно-полемічному тлі довколоунійних суперечностей кінця XVІ - початку XVІІ століття / О. Ющишин // Українське релігієзнавство.— 2007. — № 43. — С. 139-148. — укр. XXXX-0032 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15029 uk Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України Історія суспільної і богословської думки України Творчість Івана Вишенського на проблемно-полемічному тлі довколоунійних суперечностей кінця XVІ - початку XVІІ століття Ivan Vishenskyi creation on the problem polemic background of about-union contradictions of end XVІ - to beginning of XVІІ age Article published earlier |
| spellingShingle | Творчість Івана Вишенського на проблемно-полемічному тлі довколоунійних суперечностей кінця XVІ - початку XVІІ століття Ющишин, О. Історія суспільної і богословської думки України |
| title | Творчість Івана Вишенського на проблемно-полемічному тлі довколоунійних суперечностей кінця XVІ - початку XVІІ століття |
| title_alt | Ivan Vishenskyi creation on the problem polemic background of about-union contradictions of end XVІ - to beginning of XVІІ age |
| title_full | Творчість Івана Вишенського на проблемно-полемічному тлі довколоунійних суперечностей кінця XVІ - початку XVІІ століття |
| title_fullStr | Творчість Івана Вишенського на проблемно-полемічному тлі довколоунійних суперечностей кінця XVІ - початку XVІІ століття |
| title_full_unstemmed | Творчість Івана Вишенського на проблемно-полемічному тлі довколоунійних суперечностей кінця XVІ - початку XVІІ століття |
| title_short | Творчість Івана Вишенського на проблемно-полемічному тлі довколоунійних суперечностей кінця XVІ - початку XVІІ століття |
| title_sort | творчість івана вишенського на проблемно-полемічному тлі довколоунійних суперечностей кінця xvі - початку xvіі століття |
| topic | Історія суспільної і богословської думки України |
| topic_facet | Історія суспільної і богословської думки України |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15029 |
| work_keys_str_mv | AT ûŝišino tvorčístʹívanavišensʹkogonaproblemnopolemíčnomutlídovkolouníinihsuperečnosteikíncâxvípočatkuxvíístolíttâ AT ûŝišino ivanvishenskyicreationontheproblempolemicbackgroundofaboutunioncontradictionsofendxvítobeginningofxvííage |