Федір-Федот (Федюшко) Любартович, князь Луцький і Володимирський, державця Сіверський
У статті зібрано, проаналізовано та систематизовано відомі свідчення джерел про
 життя і родину князя Федора Любартовича – представника династії Гедиміновичів,
 повної біографії якого на сьогодні не існує (1384 – 1408, 1431 рр.). Особливу увагу приділено недостатньо дослідженому пері...
Saved in:
| Published in: | Сiверянський лiтопис |
|---|---|
| Date: | 2018 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2018
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/152121 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Федір-Федот (Федюшко) Любартович, князь Луцький і Володимирський, державця Сіверський / С. Келембет // Сіверянський літопис. — 2018. — № 6. — С. 13-36. — Бібліогр.: 115 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860181486063321088 |
|---|---|
| author | Келембет, С. |
| author_facet | Келембет, С. |
| citation_txt | Федір-Федот (Федюшко) Любартович, князь Луцький і Володимирський, державця Сіверський / С. Келембет // Сіверянський літопис. — 2018. — № 6. — С. 13-36. — Бібліогр.: 115 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський лiтопис |
| description | У статті зібрано, проаналізовано та систематизовано відомі свідчення джерел про
життя і родину князя Федора Любартовича – представника династії Гедиміновичів,
повної біографії якого на сьогодні не існує (1384 – 1408, 1431 рр.). Особливу увагу приділено недостатньо дослідженому періоду, коли Федір був «державцею» Сіверської землі.
В статье собраны, проанализированы и систематизированы известные сведения
источников о жизни и семье князя Фёдора Любартовича – представителя династии
Гедиминовичей, полной биографии которого на сегодняшний день не существует (1384
– 1408, 1431 гг.). Особенное внимание уделено недостаточно исследованному периоду,
когда Фёдор был «державцей» Северской земли.
The article collected, analyzed and systematized all known sources of information about
the life of Prince Theodor Lyubartovich, a member of the Gediminovich dynasty, whose full
biography does not exist today (1384 – 1408, 1431). Particular attention is paid to the insufficiently
studied period when Theodor was «the ruler» of Siver land.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:02:22Z |
| format | Article |
| fulltext |
Сіверянський літопис 13
© Келембет Станіслав Миколайович – кандидат історичних наук, доцент.
УДК 94(477)+929.5
Станіслав Келембет.
ФЕДІР-ФЕДОТ (ФЕДЮШКО) ЛЮБАРТОВИЧ,
КНЯЗЬ ЛУЦЬКИЙ І ВОЛОДИМИРСЬКИЙ,
ДЕРЖАВЦЯ СІВЕРСЬКИЙ
У статті зібрано, проаналізовано та систематизовано відомі свідчення джерел про
життя і родину князя Федора Любартовича – представника династії Гедиміновичів,
повної біографії якого на сьогодні не існує (1384 – 1408, 1431 рр.). Особливу увагу приді-
лено недостатньо дослідженому періоду, коли Федір був «державцею» Сіверської землі.
Ключові слова: Федір Любартович, Волинь, Сіверська земля, Владислав-Ягайло,
Вітовт, Швитригайло, Новгород-Сіверський.
Федір Любартович був старшим сином Любарта-Дмитра Гедиміновича, велико-
го князя Володимирського і Луцького1, народженим від його другого шлюбу. Про
цей шлюбно-династичний союз літописи повідомляють, що весною/літом 1349 р.
«прислалъ князь Любортъ изъ Велыня своихъ бояръ къ князю великому Семену
(Володимиро-Московському. – С. К.) бити челомъ о любви и испросити сестричну
его за себе оу князя Костянтина Ростовьскаго. И князь великій Семенъ Ивановичъ
пріялъ в любовь его челобитіе, пожаловалъ и выдалъ свою сестричну въ Велынь»2.
Згадана друга дружина Любарта, яку звали Ольгою, пережила свого чоловіка: вона
фігурує, разом зі своїми синами, в акті 1386 р. (див. нижче). Таким чином, Федір Лю-
бартович, належачи по батьку до литовської династії Гедиміновичів, генетично був і
наполовину руським Рюриковичем. Його дід по матері, князь Костянтин Васильович
Ростовський, походив зі старшої лінії нащадків Всеволода «Велике Гніздо» († 1212),
великого князя Володимиро-Суздальського (молодшого сина Юрія Довгорукого,
одного з молодших синів Володимира Мономаха). Бабуся ж по матері належала до
іншої лінії нащадків Всеволода «Велике Гніздо» – була дочкою Івана Даниловича
Калити († 1340), великого князя Володимиро-Московського.
Навряд чи ми сильно помилимося, віднісши народження Федора Любартовича
десь до 1350/1353 р. Цікаво, що на самому початку свого княжіння старший син Лю-
барта виступає в джерелах з ім’ям Федота, а не Федора. З цього приводу В. Собчук
зробив цікаве спостереження: «За семантикою імена близькі, але не тотожні (перше в
перекладі з грецької означає «Богом даний», а друге – «Божий дар»). Одне з них могло
бути приурочене до дня народження, а інше – до дня хрещення. Оскільки дитину
мали хрестити на 8-й день після появи на світ, найімовірнішими днями народження
й хрещення тут є календарні пари 22 і 29 квітня (св. Феодора і св. Феодота) та 15 і
22 вересня (св. Феодота і св. Феодора), в яких друга дата припадає саме на 8-й день
після першої»3. У документах 1386 – 1393 рр. князь зветься Федором, а в латино-
мовних джерелах, починаючи від 1393 р. – «ультра-зменшувальною» формою цього
імені, Федюшком (незважаючи на вже поважний вік). Можливо, це свідчить про
занадто покладливий та дещо наївний характер Любартовича, який, здається, «без
бою» дав себе позбавити всієї батьківської спадщини. У власних же актах князь до
кінця життя, як і раніше, звав себе Федором.
Після смерті батька у 1383/1384 р. Федот-Федір Любартович, разом з двома
братами, успадкували всі величезні володіння Любарта – майже всю Волинську
землю з фактичною столицею в Луцьку. Про це свідчить, зокрема, наступний запис
переписувача у т. зв. Флорентійській псалтирі від 4 серпня 1384 р.: «В лѣт(о) 6[8]92
14 Сіверянський літопис
писаны быша книг[ы сия] въ градѣ Луцки пєрвєго лѣт(а) по смєрти князя вєликого
Дмитрья Кєдиминовича при княжєньи дѣтии єго Фєдоту, Лазорю, Сємєну, при єп(и)
с(ко)пѣ Луцкомь Иванѣ. Скончаны жє быша книгы сия м(є)с(я)ца авгус(та) въ 4 д(є)
нь, на памят(ь) с(вя)т(о)го муч(єника) Єлєфѣрья (…)»4.
Ставши володарем величезного, напівнезалежного князівства у складі Великого
князівства Литовського (ВКЛ), Федір-Федот на початку свого правління викорис-
товував і батьківський, високо-амбітний титул великого князя. Щоправда, даний
титул зафіксований лише у двох документах «внутрішньо-волинського» характеру,
тоді як у «загальнодержавному» акті від 22 травня 1386 р. Любартович титулувався
лише «Божою милістю князь Луцький» (див. нижче).
Більше того, наслідуючи приклад деяких інших, напівнезалежних князів Геди-
міновичів, Федір Любартович розпочинає карбування власної монети – щоправда,
в незначному об’ємі (всього одного типу) та найдрібнішого номіналу. Мова йде про
анепіграфні (без напису) монети «з зображенням лева з повернутою до хвоста головою
на одному боці (уявному аверсі) та чотириконечному хресті на реверсі (малюнок 1).
До недавнього часу один примірник такої монети був відомий зі складу Сосницького
скарбу 1911 року (Чернігівська область, Україна)». Аж «на протязі 2006 року в ра-
йоні стику сучасних Волинської, Львівської та Рівненської областей України разом
з випадковими знахідками монет Вітовта в різний час трапилися шість монет з зо-
браженнями лева та хреста». Білоруський нумізмат Ю. Борейша досить переконливо
відніс їх до карбування Федора Любартовича – зважаючи на топографію знахідок,
зображення лева на печатці Дмитра-Любарта та рівнокінечний хрест як давній ге-
ральдичний символ Волині5. «Подальші поодинокі знахідки монет, локалізовані у
північно-західній частині України (головним чином, у Волинській та Рівненській
областях), підтвердили правильність версії про їх ідентифікацію в якості продукції
місцевої емісії». «Ознаки існування легенд на монетах відсутні. На підставі підрахунку
вагових показників 27 монет доброї збереженості величина середньої маси склала
0, 34 г (…) Діаметр поля – в середньому 13-14 мм.»6.
Для датування волинських монет важливим є факт наявності однієї з них у складі
Сосницького скарбу 1911 р., а двох – у складі Русанівського скарбу 2012 р. Обидва
скарби були заховані у 1390-х рр. (найпізніша джучидська монета Сосницького
скарбу датована 1393/94, Русанівського – 1391/92 рр.)7. Зважаючи на цей факт, а
також метрологічні характеристики, малу численність волинських монет і т. д., слід
визнати нереальними версії про початок їхнього карбування ще Любартом наприкінці
1350-х – 1360-х рр. (В. Савицький, В. Чоп’юк) чи навіть Юрієм Львовичем у перших
роках XIV ст.! (Я. Книш)8. Ю. Борейша зазначає: «Монети Володимира Ольгердовича
(Київського. – С. К.), що карбувалися у 1380-ті – першій половині 1390-х рр., дуже
близькі за своїми технологічними та метрологічними показниками до волинських
монет. На відміну від сіверських, подільських і львівських монет, емісійне виробни-
цтво Київщини та Волині засновувалось на «дротяній» технології. Маса коливається
в близьких межах і кратно відрізняється в менший бік від аналогічного усередненого
показника Сіверських і Подільського князівства, а також продукції Львівського мо-
нетного двору. Продукція київських монетників має явну тенденцію до зниження маси
від усереднених вагових показників 0,5 г до 0,2 г, тобто проміжне значення 0,3-0,4 г
Сіверянський літопис 15
варто було б віднести десь до середини хронологічно фіксованого згідно датуванню
скарбів періоду карбування (середина – друга половина 1380-х рр.)». Цим періодом
Ю. Борейша і датує волинські монети Федора Любартовича, «з великою часткою
вірогідності відносячи початок карбування перед осінню 1386 р.»9.
Що стосується зображень на волинських монетах, то фігура лева знаходить
очевидну паралель на печатці Дмитра-Любарта. Дуже спокусливо пов’язати цю
фігуру і з левом, що двічі зустрічається на печатках останніх галицько-волинських
Романовичів. Однак Ю. Борейша зазначає: «Важливо підкреслити, що статика фігури
крокуючого лева на печатці Гедеміновича відрізняється від пози звіра, що піднявся
на задні лапи, на печатках Романовичів, що не дозволяє бачити в останньому про-
тотип символу Любарта». «Хоча виключати вплив символу Романовичів і земельної
геральдики підвладної Польщі Галичини на обрання волинським князем особистого
геральдичного атрибуту цілком не можна.
Поза тварини на печатці Любарта відрізняється і від зафіксованої на волинських
монетах. Геральдичний лев князя представлений у слабодинамічній, майже статичній
позі. Всі чотири його лапи опираються на землю, шия знаходиться на одній осі зі
спиною, голова опущена. На умовному аверсі волинських монет передня лапа царя
звірів піднята над основою до рівня осі спини, зображує широко крокуючу тварину.
Голова високо піднята до створення шиєю з віссю спини прямого кута і практично
завжди повернута до хвоста. Подібні відмінності дають достатні підстави бачити
різних осіб, що володіли відповідними символами». Також показово, що три леви
у позі, практично ідентичній тій, що зафіксована на волинських монетах, пізніше
стали гербом Жидачівського повіту Львівської землі Руського воєводства, яким у
1-й третині XV ст. володів Федір Любартович10.
Що стосується хреста на уявному реверсі волинських монет, то цей символ, по-
ставлений на півмісяць рогами догори, як герб суміжного з Польщею «королівства
Леон» (Львів), зафіксований у іспанському географічному трактаті «Книга знань про
всі королівства…», протограф якого відноситься до 1-ї половини XIV ст. Очевидно,
прототипом цього герба був т. зв. «розквітлий хрест», зафіксований на галицько-
волинських артефактах ще домонгольського періоду. А в одному зі списків «Книги
знань…» наведено прапор «королівства Леон» – зеленого кольору з червоним хрестом.
Проте Ю. Борейша вважає: «Існує спокуса ототожнити обидва знаки як результат
символічного запозичення ініціатором волинської емісії. Однак часовий інтервал з
наповненим катаклізмами історичним контекстом як мінімум у кілька десятиріч, що
розділяє час випуску волинських монет і віднесення використання червоного хреста
на зеленому полотнищі, викликає сумніви в такому перебігу подій»11. «У останній
чверті XIV ст. на Волині здійснюється емісія монет з рівнокінечним хрестом на одній
зі сторін. Такий самий знак в якості земельної геральдики, що з величезною часткою
вірогідності символізував Волинь, присутній на печатках Вітовта 1401-1430 рр. і
Жигимонта Кейстутовича 1433-1440 рр.». Врешті-решт Ю. Борейша, здається, схи-
ляється до варіанту, що «ініціатором створення загальноволинського символу, що
став згодом історичним гербом регіону, був Федір Любартович»12.
Останній прийняв певну участь в укладенні доленосної Кревської унії між ВКЛ і
Короною Польською. Незадовго перед шлюбом великого князя Ягайла Ольгердовича
з королевою Ядвігою (18 лютого 1386 р.) Федір Любартович, знаходячись з кількома
іншими литовськими князями в Кракові, зобов’язався перед Ядвігою перебувати в
заручниках доти, поки Ягайло не виконає зобов’язань, прийнятих в умові з Ядвігою та
польськими панами. Про цей документ (нині втрачений) згадано в акті від 22 травня
1386 р., виданому в Сандомирі: тут «Feodor Lubhard Dei gratia dux Luczensis», ви-
їжджаючи до Литви з дозволу королеви Ядвіги та польських панів – хоча і всупереч
залозі, в якій зостається, – зобов’язувався повернутися на кожен виклик, і обіцяв зі
всіма своїми людьми та володіннями зберігати вірність королю Владиславу-Ягайлу13.
Зазначимо, що на печатці князя, привішеній до цієї грамоти, було зображено того
самого лева – геральдичний символ, який використовував на своїй печатці ще його
батько, Дмитро-Любарт14.
Незважаючи на зазначену лояльність Федора Любартовича (можливо, вимуше-
ну?), невдовзі новий король Польський завдав двоюрідному брату тяжкого удару,
16 Сіверянський літопис
позбавивши його кращої частини батьківської спадщини. Найсильнішим із васалів
Федора Любартовича, який служив ще Любарту, був князь Федір Данилович Ост-
розький. Утім, здається, він володів своїми землями навіть не на повному дідичному
(спадковому) праві. Принаймні, зберігся пізніший список такого документа: «Се аз
князь велкий Федор Любартович знаемо чиним сим нашим листом: далисьмо князю
Федору Данилевичу наместничати у Острогу, а нам в его отчизну не вступатися. А
кто на тое поступит, тот уведается с нами перед Богом и з его душею»15. І от 4 лис-
топада 1386 р. Владислав-Ягайло, особисто перебуваючи в Луцьку, надає князю
Острозькому його ж замок Острог з округою на дідичному праві, але вже в якості
прямого васала короля і корони Польської – з обов’язком служити їм так само, як
він здавна служив покійному Любарту, князю Володимирському («quibus dictus
dominus Fedor illustri principi olim domino Lubardo, duci wlodimiriensi, patruo nostro
karissimo, ab antique dinoscitur servivisse»)16. Вірогідно, саме у зв’язку з цим актом
короля Федір-Федот Любартович був зобов’язаний видати князю Острозькому ще
одну грамоту (також не датовану): «Сє азъ кн(я)зь вєликий Фєдот, з братом своим
Лазаром и Сємєномъ и зъ маткою своєю Ольгою, дали єсмо грамоту на том кн(я)зю
Фєдору Даньлєєвичу (!), штож нам нє уступатися у єго отчизну и у єго служєбныє, и
по єго животє што дасть цєрквам и кому нь што дасть, нам в то нє вступатися. А кто
на тоє поступить, тот увѣдаєтся с нами пєрєд Богомъ и зъ єго душєю»17. Як бачимо,
в цьому документі «князь великий Фєдот» про будь-яку залежність від себе князя
Острозького вже не згадує.
Більше того, перебування Владислава-Ягайла в провінційному Луцьку протягом
аж двох тижнів – принаймні, з 23 жовтня до 4 листопада 1386 р.18, – скоріш за все,
мало на меті проведення тут якоїсь важливої політичної акції. Такою акцією, напевне,
було відібрання від Любартовичів найзначнішої частини їхньої «отчини» і фактичної
столиці – Луцька. В будь-якому випадку, це сталося в період між 22 травня 1386 та
11 серпня 1387 р. (див. нижче), а кращої нагоди для цього, ніж тривале перебування
в Луцьку самого короля, просто не було. Ми поділяємо думку, що тоді ж Владислав-
Ягайло призначив своїм першим намісником Луцьким згаданого князя Федора Ост-
розького. Збереглася його присяжна грамота з цього приводу, щоправда, недатована:
«Сє язъ Фєдоръ Данильєвичь и съ братомъ своимъ Михаиломъ дала єсва правду
господарєви нашєму вєликому вєликому королю Польскому, Литовскому дѣдичу и
Рускому, иных многихъ зємль господарєви. Осподарь мой вєликий король дал ми
намѣстничати у Луцьску, и съ єго руки сѣлъ єсмь (…) А слушати ми господаря сво-
єго вєликого короля во всємъ, как ми повєлить, и боятися мя єго какъ Б(ог)а (…) А
города Луцьска блюсти ми, а никому нє дати, алижь осподарь мо[й] вєликий король
возмєть, коли усхочєть (…)»19.
Слова, виділені нами курсивом, цілком можна розглядати як свідчення того,
що Владислав-Ягайло призначив князя Острозького намісником Луцьким, так би
мовити, лише на «перехідний період» – вважаючи, що заміна православного князя-
суверена відразу на польського старосту була б занадто ризикованою (саме таку
політику король здійснював і на вищому рівні: у 1388 р. він проголосив «зверхнім
князем» Литви брата Скиригайла, а вже у 1389 р. призначив до Вільни поляка – ге-
нерального старосту Литви20). І дійсно, хроніка Длугоша під 1388 р. повідомляє, що
Владислав-Ягайло, «звернувши по дорозі до Луцька, віддав у володіння замок Луцьк
разом з цілою належною до нього довкільною землею каштеляну сандомирському
Кшеславові з Курозвонк, аби ним управляв у імені власному та Королівства Поль-
ського»21. Напевне, мова йде про поїздку короля до Луцька в січні 1388 р. (відомий
його акт, виданий тут 27 січня22).
Що стосується приводу, яким Владислав-Ягайло міг аргументувати конфіскацію у
Федора Любартовича Луцької землі, то про це можна лише здогадуватися. Ю. Борей-
ша запропонував наступну версію: «Першим великим містом ВКЛ, в якому зупинився
кортеж Владислава-Ягайла (на шляху з Польщі. – С. К.), був Луцьк наприкінці жов-
тня 1386 р. Сюди були викликані князі найближчих доменів – Новогородського («de
Novogrodek») і Пінського – Дмитро-Корибут Ольгердович і Василь Наримонтович. 23
і 27 жовтня відповідно обидва князі принесли необхідні присяги. Цілком дивною в цій
ситуації виглядає відсутність аналогічного документа, виданого господарем Луцька,
Сіверянський літопис 17
що приймав короля зі свитою та власників сусідніх уділів, які письмово присягнули
монаршому подружжю і Короні». Ю. Борейша вважає, що «волинський князь восени
1386 р. просто відмовився від присяги польському королю і Короні Польській. Що
послугувало тому причиною – можна лише здогадуватися. Можливо, десятиліття
військового протистояння з Польським королівством і боротьби за уділ його батька,
що постійно територіально зменшувався на користь Корони»23.
З такою гіпотезою можна було б погодитись хіба що частково, та й то чисто теоре-
тично – з огляду на конкретну інформацію, що міститься в акті Федора Любартовича
від 22 травня 1386 р. Нагадуємо, цей документ був виданий у зв’язку з від’їздом князя
Луцького з Польщі, де він перебував у якості добровільного заручника; наприкінці ж
грамоти він прямо зобов’язується вірно служити королю Владиславу. Спеціальний акт
присяги Федора Любартовича міг просто не зберегтися – як не збереглися аналогічні
акти 1386 р. Скиригайла Ольгердовича, Вітовта та Жигимонта Кейстутовичів24. Чисто
теоретично можна припустити хіба що такий варіант: князь Луцький присягнув лише
особисто Владиславу-Ягайлу (васалом якого був і до його коронації), відмовившись
від присяги королеві Ядвізі та короні Польській. Але варто підкреслити, що князь
Федір Острозький, отримавши намісництво у Луцьку, конфіскованому від Любарто-
вича, теж дав присягу на вірність лише королю Владиславу, без згадки про королеву
Ядвігу та Корону. Через це гіпотезу Ю. Борейші ми вважаємо малопереконливою.
Як би там не було, Федір Любартович, здається, змирився зі втратою Луцька
без будь-якого серйозного супротиву; принаймні, джерела про це нічого не повідо-
мляють. Владислав-Ягайло залишив двоюрідному брату його батьківську столицю,
Володимир-Волинський, і той продовжив вірно служити королю. Так, 11 серпня
1387 р. князь Федір Володимирський («Fedario de Ladomi[ri]a»), разом з Вітовтом та
кількома іншими литовсько-руськими князями, його «братами (fratribus)», від імені
Владислава-Ягайла поручились перед галицьким воєводою Бенедиктом у тому, що
король буде держати його в милості, та обіцяли захищати його від всіляких нападок25.
Ці князі були вислані Владиславом-Ягайлом на прохання дружини, королеви Ядвіги,
яка з польським військом так і не змогла здобути Галич, що належав тоді Угорській
короні. Отримавши ж від Вітовта гарантії безпеки, Бенедикт здав Галич26.
Протягом наступних п’яти років Федір Любартович продовжував залишатися
в добрих відносинах з Владиславом-Ягайлом. Відомо, що 1392 р. у Львові було за-
мовлено військове спорядження – частину зброї («szosl») та рукавиці («manicis»),
– для князя Федюшка («pro duce Feduszcone»), за які 6 вересня наступного року в
Кракові, за дорученням самого короля, його підскарбій виплатив 2½ марки (гривні)27.
Це перша згадка, де Федір Любартович виступає з унікальною, характерною лише
для нього, зменшувальною формою імені – Федюшко.
* * *
Дещо відволікаючись від нашої безпосередньої теми, вважаємо за доцільне
зупинитись на питанні про приналежність Луцька, відібраного у Федора Любарто-
вича, його двоюрідному брату – Вітовту Кейстутовичу. «Літописець великих князів
Литовських» повідомляє, що Вітовт отримав Луцьк ще після свого першого повер-
нення з Пруссії до ВКЛ, тобто у 1384 р.: «Тогда князь велики Ягаило, перезвав его
со Немець, и даль ему Луческь со всею Волыньскою землею, а в Литовъскои земли
отчину его»28. З цим згодне і прусське джерело – т. зв. «Summarium von Jagel und
Wytaut» (1412/13 р.). При описі подій 1384 р. тут говориться: «І тоді просив Вітовт
матір Ягайла про одну землю, яку звуть Луцьк (Lawtzk), і щоб вона йому дісталася,
він захотів охреститися в руську віру. Вона дала йому цю землю, і тоді він прийняв
руське хрещення»29. Однак, як ми бачили, ще 22 травня 1386 р. «Божою милістю
князем Луцьким» офіційно титулувався Федір Любартович. Скоріш за все, у 1384 р.
Ягайло лише пообіцяв Вітовту Луцьк – як компенсацію за його батьківські Троки,
якими володів Скиригайло Ольгердович, – а виконав цю обіцянку значно пізніше,
та й то не повністю. Прийняти «руську віру» після Кревської унії 1385 р. Вітовт,
звичайно, не міг.
Сам Вітовт у 1390 р. свідчив перед керівництвом Тевтонського ордену, що перейти
на «руську віру» його дійсно змусили після повернення з Пруссії, тобто у 1384 р. Але
18 Сіверянський літопис
що стосується надання йому руських земель Любарта, то князь згадує про це зна-
чно пізніше. «Минув уже один рік з того часу, коли князь (Ягайло) в Люблінському
[Lublin] замку записав князю Скиригайлу своїм привілеєм усю мою батьківську
спадщину – на моїх очах, щоб (завдати) мені велику муку. Я часто скаржився з цієї
нагоди князю Ягайлу, але добре бачив, що я стосовно цього нічого не міг зробити і ніяк
не міг цей привілей скасувати. І я просив у князя Ягайла так само лист і привілей на
землю, яку він мені дав, на ту Руську землю, яка належала Любарту [Luwburten], аби
я міг її тримати. І послав до нього пана Яська [Jesken] з Тарнова [Tarnaw], старосту
Русі [Russen], і воєводу [woywoden] Краківського пана Спитка [Spitken], і старосту
Краківського. І князь Ягайло не дав мені лист і привілей на цю землю і казав усім
людям: «Я дав князю Вітовту [Witawthen] цю землю до моєї волі. Коли захочу, тоді
відберу в нього ту землю»30.
Напевне, на початку наведеної цитати Вітовт згадує про Люблінський з’їзд з
Владиславом-Ягайлом та Скиригайлом, що відбувся наприкінці травня 1389 р.
(відомий акт короля, виданий у Любліні 28 травня)31. Під час цього з’їзду, 29 травня
1389 р., в Любліні, «Allexander alias Wytowt Dei gracia dux Hrodensis, Brestensis etc.»
був змушений видати Скиригайлу грамоту, в якій обіцяв перебувати з ним у повній
згоді32. Як бачимо, в цьому документі Вітовт титул князя Луцького ще не викорис-
товує – навряд чи скоротивши його або ж через те, що не мав на Луцьк письмового
привілею короля, оскільки у більш пізніх актах вказаний титул ставив на першому
місці. Та і з «Меморіалу» Вітовта випливає, що привілей на «землю» Любарта він
просив уже після Люблінського з’їзду, скоріш за все – невдовзі після того, як цю
«землю» реально отримав, можливо, наприкінці вказаного з’їзду. Значно менше ві-
рогідно, що Вітовт отримав Луцьк, скажімо, ще у 1388 р., а в документі від 29 травня
1389 р. титул князя Луцького пропустив33.
На початку 1390 р., після невдалої спроби захопити Вільну, Вітовт удруге при-
ймає рішення про втечу до Тевтонського ордену. При цьому 19 січня він видав
керівництву ордена два акти, в яких уперше титулується як «князь Луцький і Горо-
денський (herczog czu Luczik und czu Garthin, herczog zcu Lutzik und zcu Garten)»34.
Втім, вже у лютому Владислав-Ягайло, особисто очоливши 900 польських рицарів,
зміг захопити руські володіння Вітовта – Берестя, Луцьк і Сараж («Briske, Luczk und
Sarassin»), а згодом і Городно35. Це було початком дворічної громадянської війни у
ВКЛ, яку вели, з одного боку, Вітовт у союзі з Тевтонським орденом, а з іншого – ко-
роль Владислав-Ягайло та його брати, серед яких провідну роль відігравав «великий
князь» (Троцький) Скиригайло Ольгердович. 15 липня 1390 р. Владислав-Ягайло,
перебуваючи в Луцьку, видав місцевим домініканцям грамоту на село «in districtu
Luceoriensi situatam»36. Знать Луцької землі під час вказаної війни вірно служила
королю Польському, за що останній щедро їй віддячив. 16 квітня 1392 р. Владислав-
Ягайло, в нагороду за військову службу та вірність «вірних наших баронів, рицарів,
бояр, шляхтичів і зброєносців землю нашу Луцьку населяючих (fidelium nostrorum
baronum, militum, boyarinorum, nobilium et clientium terram nostrum lucensem
inhabitancium)», проявлену під час недавніх війн у Литві та Русі, надав їм ті самі
права і привілеї, які мала земля Львівська37.
Однак уже десь через три місяці король Польський прийняв рішення помиритися
з Вітовтом. Остаточне примирення двоюрідних братів відбулося 5 серпня 1392 р. в
Острові. Цей факт було зафіксовано у присяжній грамоті Вітовта, де він титулується
«Божою милістю князь Литовський, пан Троцький, Луцький і т. д. (Dei gratia dux
Lithuaniae, dominus Trocensis, Luczensis etc.)». Між іншим, Вітовт заявляв: «Всі які-
небудь наші вотчини та батьківщини, яких з причини суперечок і протистоянь ви-
щезгаданих ми були позбавлені (Владислав-Ягайло) повертає та відновлює, а також
зі своєї величності багатства достатку численні держання, маєтки, володіння наново
надає та милостиво призначає»38; очевидно, тут малася на увазі саме Луцька земля.
З Острова Владислав-Ягайло та Вітовт вирушили до Вільни, де перший проголосив
другого своїм намісником на всіх землях ВКЛ39.
Головною «жертвою» досягнутої угоди став Скиригайло Ольгердович, який
мав відступити Вітовту його батьківське Троцьке князівство. Компромісу між ними
було досягнуто 6 грудня 1392 р. на з’їзді у Белзі. Владислав-Ягайло видав акт, яким
Сіверянський літопис 19
засвідчив, що помирив між собою Скиригайла та Вітовта40. Останній також видав
грамоту, в якій, титулуючись «з Божої милості князь Литовський, пан Луцький та
інших земель (von Gottes genaden herzog zu Lithauen, herr zu Luck und anderer lande)»,
обіцяв силою зброї здобути для Скиригайла Київське князівство Володимира Оль-
гердовича, а також давав згоду на те, що король надасть Скиригайлу округу і замок
Кременець та округу Стожок («districtum et arcem Krzemienecensem et districtum
Stoszek») – замість приналежної йому отчини Вітовта (тобто Трок)41. Звідси випли-
ває, що Кременець і Стожок входили до складу Луцької землі Вітовта. Реальний же
перехід вказаних округів до Скиригайла нічим не засвідчений і є дуже сумнівним.
Хоча Вітовт уже в наданні для луцьких домініканців від 6 лютого 1393 р. титулується
«Dei gratia Dux Lithuaniae, Dominus et Haeres Trocensis, Lucensis»42, його стосунки зі
Скиригайлом так і не налагодилися: ще 3 жовтня 1393 р. їх знову мирила королева
Ядвіга, не виключаючи суперечок у майбутньому43. Вітовт міг отримати батьківські
Троки не раніше, ніж тоді, коли «выведе» Володимира Ольгердовича з Києва, надавши
його Скиригайлу; очевидно, це сталося лише восени 1394 р.44.
* * *
На початку 1393 р. Вітовт силою зброї придушив «не послушанние» Корибута-
Дмитра Ольгердовича, князя Новгород-Литовського і Сіверського. Самого Корибута
було захоплено в полон, а його володіння конфісковано. Руську частину цих володінь
становила південна Сіверщина – Новгородок-Сіверський, Чернігів і Трубчевськ (тоді
як Брянськ, Стародуб, Рильськ і Путивль у 1390-х рр. належали іншим князям)45.
Її й вирішено було надати Федору Любартовичу, але вже не в якості повноцінного
удільного князівства, а лише тимчасового «держання», фактично намісництва, навіть
не на по-життєвому праві. Викликаний до польської Віслиці Любартович видав тут
дві грамоти приблизно аналогічного змісту, латинську і руську. В латинській, дато-
ваній 23 травня 1393 р., він титулується «Feodorus, Dei gratia dux Wlodimiriensis»;
князь обіцяє надану йому королем Владиславом і королевою Ядвігою «terram suam
Severiensem» зі всим, «згідно честі нашої князівської держати, управляти, оберігати
(iuxta honorem nostrum ducalem tenere, gubernare, tueri)», прирікаючи вірність коро-
лю, королеві й короні Польській46. Руська грамота, датована лише 1393 р. без дня,
є значно коротшою: «Мы, князь Фєдоръ Любортович, знаємо чинимъ (…) ажє г(о)
с(по)д(а)рь нашь король Полский, Литовский и Руский, иныхъ зємль г(о)с(по)д(а)
рь, нашь милый брат, и єго королєвая, Б(ож)ьє м(и)ло(о)сти Ядвига, жяловали мя
и дали ми зємлю до своєй воли на имя Сѣвєрскую со всѣ городми, со всѣми ужитки.
Про то слюбую и слюбили єсмо нашому г(о)с(по)д(а)рю кролю Влодиславу прєжє
написаному, и єго кролєвой Ядвизѣ, и єго дѣтємъ, ихъ намѣсткомъ, служити, вѣрну
быти й послушну с тымъ со всѣмъ, чи[мъ] мя жяловали, а противу имъ никды нє
быти ни однымъ вєрємянємъ, бозо (!) л(є)сти й бєз хитрости (…)»47.
Чим пояснити, що Федір Любартович видав у Віслиці аж дві грамоти? М. Гру-
шевський писав з цього приводу наступне: «В одній руській (без дня) нема згадки про
корону Польську, єсть тільки в латинській. Я думаю, що руська грамота, виставлена
Федором, через се саме й була відкинена Ягайловою канцелярією, й Федору казали
підписати нову – де була згадана Польська корона»48. Однак В. Розов зазначив: «Цій
гіпотезі, як видно, суперечить орфографія присяжної, типова саме для канцелярії
Ягелла, і проріз, що залишився від печатки»49. Більше того, в інвентарі Коронного
архіву Яна Замойського 1569 р. вказано, що обидва документи були «разом запе-
чатані з печаткою лев у воску простому (simul obsignatae cum sigillo leonis in cera
simplici)» – тим самим левом Любарта, що був зображений і на печатці його сина
1386 р.50. Сам Кромер розглядав обидві грамоти як один акт, навівши його дату з
латинської, а архівні номери на зворотному боці – з руської. На руському документі
«є не лише прорізи, але й більш світлий слід на звороті на місці колись пропущеної
крізь них пергаментної стрічки»51. У руському варіанті Федір Любартович присягає
не лише Владиславу-Ягайлу, а і «єго кролєвой Ядвизѣ, и єго дѣтємъ, ихъ намѣсткомъ
(наступникам. – С. К.)». Гадаємо, що таке «широке» формулювання навряд чи могло
не задовольнити короля Польського, ставши причиною видачі латинської грамоти зі
спеціальною згадкою його володінь («ac Regno eorum Poloniae, principatui Lithuaniae
20 Сіверянський літопис
et dominio Russiae»). Останні в руському тексті могли бути пропущені просто через
те, що цей текст взагалі є скороченням латинського.
Можливо, руський варіант присяги Федора Любартовича з’явився внаслідок
того, що в ньому не вказаний титул «Божою милістю князь Володимирський»,
присутній у латинській. Таке припущення узгоджувалося б з думкою більшості до-
слідників про те, що саме на Віслицькому з’їзді Федір Любартович був позбавлений
Володимирського князівства52. Але в самих грамотах 1393 р. про цей факт нічого не
згадано; тому не можна виключати й варіант, що Федір залишився князем Володи-
мирським і після надання йому Сіверщини. В такому разі конфіскацію Володимира
слід було б «відсунути» десь на 1396/1397 р., розглядаючи її як головну причину
втечі Любартовича за кордон. Те, що Вітовт домігся включення до своїх володінь і
Володимирської частини Волині, сумнівів не викликає (хоча відомі нам його надання
у Володимирському повіті відносяться аж до 1427 (?)53 та 1428 р.54).
Щодо «держання» Федором Любартовичем Сіверщини, в історіографії звичайно
приймається наступна думка Ю. Вольфа. «Земля та, на краю Литви, більше за інші
виставлена на напади татар, була по суті місцем вигнання. Тож Федір Любартович
мабуть заглянув тільки до свого нового уділу, принаймні жодних слідів побуту свого в
ньому не залишив»55. Насправді це не зовсім так. У пом’яннику князів давньої Черні-
гівської землі, що зберігся в складі київського Введенсько-Печерського пом’янника56,
зустрічаємо аж двох Любартовичів: «Кн(я)з(я): Ивана Любортовича. и Кн(я)гиню
єго Марію», а через два імені й «Кн(я)з(я): Фєодора Любортовича»57. У аналогічному,
але пізнішому й суттєво скороченому Любецькому синодику збереглося ім’я лише
«Кн(я)зя Иоанна любортовича»58. На цій підставі С.-М. Кучинський вважав, що Федір
Любартович, якого цікавили лише західні володіння, особисто Сіверською землею
взагалі не правив. Дослідник припускав, що за нього це робив хтось із родичів – судячи
з Любецького синодика, брат Іван. А оскільки в літописному повідомленні 1408 р.
про зраду Швитригайла Ольгердовича, князя Брянського, серед його спільників на-
звані бояри кількох сіверських міст, але не згадані новгород-сіверські, Кучиньський
вважав за можливе, що Іван Любартович знаходився в Новгородку-Сіверському аж
до 1420 р. – коли його було надано Швитригайлу59. Версію про Івана Любартовича
як намісника свого старшого брата вважає вірогідним і О. Русина60.
Ми також визнаємо дане припущення цілком можливим. Разом з тим, твердження
С.-М. Кучиньського, нібито сам Федір Любартович взагалі ніколи не відвідував Сівер-
щини, напевне, є перебільшенням. Адже укладач протографу Введенсько-Печерського
пом’янника «не забув» про князя навіть після його смерті у 1431 р., незважаючи на те,
що останні 25 років свого життя Любартович провів у далекій Галичині та Польщі,
причому перебував у тісних стосунках з католиком Владиславом-Ягайлом. Бездо-
казовим є й припущення Кучиньського нібито Любартовичі володіли Новгород-
ком-Сіверським аж до 1420 р. Відсутність новгород-сіверських бояр у літописному
повідомленні 1408 р., звичайно, не може вважатися доказом проти приналежності
Новгородка-Сіверського Швитригайлу: вказані бояри могли або не підтримати зраду
свого князя, або просто бути пропущеними московським літописцем.
Говорячи про причини втечі Федора Любартовича за кордон, слід розглядати
два варіанти. 1) Відібрання від нього Володимирського князівства – якщо перенести
цей факт з традиційного 1393 р. на кілька років пізніше. 2) Цілком вірогідно, що десь
близько 1395 р. князю Роману МихайловичуБрянському, який, порвавши з Москвою,
перейшов на службу до Вітовта Литовського, було повернуто його «отчину» – Чер-
нігів61. Скоріш за все, Чернігів входив до складу сіверського «держання» Федора
Любартовича; а отже, король Владислав-Ягайло, під тиском амбіційного Вітовта,
міг реально піти на реалізацію прописаної в акті 1393 р. умови надання Сіверщини
лише «до своєй воли». Втім, Чернігів міг «звільнитися» для Романа Михайловича і
вже після втечі Федора Любартовича.
Як би там не було, Федір Любартович, грубо ображений чи то відібранням
Володимира, чи то Чернігова, порозумівся з іншою «жертвою» Ягайла та Вітовта –
молодшим братом короля Швитригайлом, який у 1396/97 р. втік до Сілезії, а потім
до Угорщини62. Звідти обидва вигнанці спробували нав’язати зносини з головним
ворогом Польщі та Литви – Тевтонським орденом у Пруссії. 28 січня 1398 р. великий
Сіверянський літопис 21
магістр ордену відповідав князям Болеславу-Свитригайлу Ольгердовичу та Федюшку
Любартовичу («Feduskone Lubarden soen»), вигнаним із Литви, які просили його
про допомогу, що окремого посольства до них вислати не може, але вони можуть
порозумітися з орденським посольством, яке зараз перебуває у короля Угорського63.
Однак реально допомагати литовським вигнанцям, мабуть, великий магістр на-
міру не мав. Невдовзі Тевтонський орден розпочав переговори з Вітовтом; 23 квітня
між ними було укладено попередню, а 12 жовтня – постійну, Салінську мирну угоду64.
Через це Швитригайло у тому ж 1398 р. помирився з Вітовтом, який його «осадив
у Польщі (location in Polonia)»65. А. Лєвіцький вважав, що саме до цього часу від-
носиться свідчення хроніки помєзанського офіціала, або т. зв. Йоганна з Посільге66,
яка, описуючи історію Швитригайла під 1401 р., повідомляє наступне. «Цей самий
Швитригайло (Swittergail) деякий час був у вигнанні та не привертав до себе уваги
короля. І його взяв до себе герцог Тєшинський (von Teschin) і тримав його [у себе]
деякий час. Після цього він вирушив до Угорщини, і там пробув деякий час, поки
король Польський Ягайло (Jagil), його брат, не змилостився і не дав йому багато
земель у Валахії та Поділлі та Новгород кращий замок (landes in der Walachie und
Podolyen und Nawgardin das best hus)»67. Лєвіцький справедливо зазначив, що хоча
дане повідомлення і вміщене «під р. 1401, але так, що не підлягає сумніву, що випадки
ті раніше відбулися». «Поділля мав у тім часі Спитко, але не ціле (…) У Волощині
(Малій або Молдаві) може король дав брату землю шепінецьку, котра належала до
Польщі але інколи і до Молдави»68.
Натомість, напр., М. Грушевський вважав, що у т. зв. Посільге мова йде про
надання Поділля Швитригайлу в 1400 р. – те саме, яке у Длугоша помилково від-
несене до кінця 1403 р., разом з наданням Жидачева, Стрия та деяких володінь у
Польщі (див. нижче). Хоча А. Лєвіцький і вказував, що володіння Швитригайла,
перераховані у прусській хроніці, «не є те саме, що у Длугоша»69, М. Грушевський
міркував інакше: «дуже можливо, що тут маємо просту недокладність, звязану або з
Поділєм або з галицькими маєтностями, наданими Свитригайлу (тобто Жидачевом
і Стриєм. – С. К.)». При цьому Грушевський визнає у т. зв. Посільге також і суттє-
вий анахронізм: «Nawgardin» (Новгород-Сіверський) Швитригайло нібито «дістав,
правдоподібно, вже по повороті з Прусії в 1404 р.»70. Подібне «забігання вперед» у
прусського автора нам видається вкрай маловірогідним, тим більше, що й надання
Сіверщини Швитригайлу, як побачимо далі, насправді слід відносити аж до 1406 р.
Крім того, за версією Грушевського виходить, що протягом 1398 – 1400 рр. Швитри-
гайло був взагалі безземельним князем.
Тому версію А. Лєвіцького ми вважаємо більш переконливою, хоча і з певними
корективами. Зокрема, його припущення про надання Швитригайлу в 1398 р. Ше-
пінської (Шепінецької) землі (давній центр – суч. с. Шипинці Кіцманського р-ну
Чернівецької обл.) прийнятим бути не може. Адже наприкінці XIV ст. цей «буферний»
регіон належав до Польщі лише формально («тыи городы Цецунь а Хмеловъ (…)
которыижъ городы лежать межи нашею землею рускою и волоскою (…) а межи тыми
городы и межи нашею землею рускою то границѣ будуть вѣчныи: наипервѣи межи
нашимъ городомъ Снятиномъ а межи Шепинци, которыижь Шепинци к волохомъ
прислушають»). Реально ж від кінця XIV ст. Владислав-Ягайло надавав Шепінську
землю, в якості «заохочення», в ленне володіння воєводам Молдавським71. У березні
1400 р. претендент на молдавський (валаський) трон Івашко, син воєводи Петра,
лише обіцяв: «хочю отступит нашому гсдрю крол Полскому тоѣ земли Шепинскоѣ, и
тыхъ городовъ што суть в неи по старую границю». А отже, у 1398 р. вказаний регіон,
напевне, належав до Молдавії72.
Натомість саме у 1390-х рр. воєводи Молдавські (Волоські) реально претендували
на південно-східні райони Галицької землі – Снятин, Коломию і Покуття. Ці пре-
тензії виникли внаслідок акта від 27 січня 1388 р., яким король Владислав-Ягайло,
позичивши у воєводи Петра 4 тисячі рублів «фряжьского сєрєбра», зобов’язався
через 3 роки, в разі несплати боргу, йому чи його наступникам «гродо наш Галичь ис
тою волостию, што к нєму прислушаєть (…) заставити имаємы»73. Мабуть, король
зміг своєчасно виплатити лише частину заборгованої суми – за сам Галич, – вна-
слідок чого і виникли згадані територіальні претензії. У 1395 р. молдавські бояри,
22 Сіверянський літопис
сподіваючись на відновлення присяги свого господаря королю Польському, обіцяли:
«Такежъ слюбуемъ о Коломыю и о Снятинь и о Покутье: о то нашь господарь Стефанъ
не имаеть ни одного слова рѣчи»74. У 1411 р. Владислав-Ягайло, все ще залишаючись
заборгованим воєводі Олександру 1000 рублів, зобов’язався виплатити їх через 2 роки,
а інакше «имаємъ єму дати городъ нашь Снятин и Коломыю и Покутьскую зємлю
тому истинному Алєксандру воєводѣ осподарю зємли Молдавьской»75.
Таким чином, ми схиляємось до думки, що «landes in der Walachie» в хроніці т. зв.
Посільге означають Снятин, Коломию і Покуття, прилеглі до Молдавії (Валахії).
Можливо, прусський автор знав і про конкретні претензії воєвод Молдавських на
вказані землі. Осаджуючи тут свого рідного брата, десь на межі 1398/1399 р.76, Вла-
дислав-Ягайло міг розраховувати на посилений захист регіону від можливих акцій з
боку Молдавії. Варто зазначити, що Снятин і Коломия пізніше, у 1424 р., дійсно на-
лежали до володінь Швитригайла77. В будь-якому випадку сприймати повідомлення
т. зв. Посільге «буквально» не можна, оскільки надання королем Польським земель
у межах власне «Валахії», звичайно, є нереальним.
Щодо згаданих у прусського хроніста земель у Поділлі, то Західне Поділля, як
і «Валахія», також межувало зі Снятинським повітом Галицької землі. Але у 1398
– 1399 рр. воно належало польському пану Спитку з Мельштина, який навряд чи
погодився б відступити частину своїх володінь Швитригайлу. Тому цілком вірогідно,
що прусський хроніст дійсно повідомляв про надання всього Поділля Швитригайлу,
яке реально мало місце у 1400 р.78.
Нарешті, останнім пунктом серед володінь, наданих Швитригайлу, т. зв. Посільге
називає «Nawgardin das best hus». Скоріш за все, тут мається на увазі Новгородок-
Сіверський, оскільки Новгородок-Литовський на межі XIV – XV ст. був поділений на
дві частини, одна з яких належала Вітовту, причому в якості його особистої «отчини»
(а не королівського надання), а друга – Дмитру-Корибуту Ольгердовичу79. А якщо
так, то цілком можна припустити, що насправді у 1398 р. Новгород-Сіверський було
надано не Швитригайлу, а повернуто його товаришу по вигнанню в Угорщині – Фе-
дору-Федюшку Любартовичу, який і держав Сіверщину перед втечею за кордон, з
1393 р. Пізніше Федюшко цілком щиро помирився з Владиславом-Ягайлом, а це
навряд чи було б можливим, якби король не забезпечив своєму двоюрідному брату
земельних володінь, відповідних його високому статусу.
* * *
Що стосується Швитригайла, то він уже в 1402 р. вдруге втік за кордон, цього разу
до Пруссії, де перебував майже два роки – до грудня 1403 р., коли знову помирився
з Ягайлом та Вітовтом80. Длугош, повідомляючи про це наприкінці 1403 р., пише,
що король надав молодшому брату землю Подільську, а «також землю Жидачівську
(terram Zudaczoviensem), також повіт Стрий (districtus Strij)», Шидлов, Стопницю,
Другню, Усьцє (польські міста у Сандомирському воєводстві) та 1400 гривень річ-
ного чиншу81. Щодо Поділля – то в даному випадку польський хроніст, безперечно,
помилився. Цілком слушною є думка М. Грушевського, що Длугоша «збаламутив»
вказаний ним же факт викупу Поділля від Єлизавети, вдови Спитка з Мельштина,
який дійсно мав місце у 1403 р.82. Насправді Швитригайло володів Поділлям ще про-
тягом 1400 – 1402 рр., а у 1402 – 1411 рр. ця земля належала безпосередньо Владис-
лаву-Ягайлу (про що свідчить значна кількість його надань), постійно перебуваючи
під управлінням королівських старост83.
Разом з тим залишається відкритим питання: чи надання Швитригайлу Жида-
чівської землі і т. д., за аналогією з Поділлям, теж варто «пересунити» на 1400 р., чи
воно дійсно мало місце вже після повернення князя з Пруссії – зимою 1403/1404 р.?
Другий варіант нам видається більш вірогідним. Докладні відомості про це надання
Длугош явно запозичив із якогось актового джерела, свідчення якого міг штучно «по-
єднати» з фактом надання Поділля, що реально мав місце ще у 1400 р.84. В такому разі
ми отримаємо цілком задовільну відповідь на питання: які саме володіння отримав
Швитригайло після повернення з Пруссії? Адже поширена в історіографії теза ніби-
то це була Сіверщина85, є не більше ніж теоретичним припущенням; насправді про
перебування Швитригайла на Сіверщині до 1406 р. жодних свідчень не існує. Лише
Сіверянський літопис 23
наприкінці липня 1406 р. він прийняв участь у поході Вітовта проти великого князя
Василя Дмитровича Московського, причому, що характерно, Швитригайло виступив
у якості командуючого польських військ. Маршрут цього походу йшов через Старо-
дуб, де Вітовт у серпні заарештував князя Олександра Патрикієвича Стародубського
(запідозривши його в намірі перейти на бік Москви), та Брянськ (де намісником,
можливо, був князь Олександр Іванович Гольшанський Нелюб, який весною того ж
року відкрито виїхав до Москви)86. Скоріш за все, саме після московського походу,
восени 1406 р., Швитригайло – в нагороду за свої заслуги, – і отримав згадані міста
на Сіверщині. Але влітку 1408 р. брат короля, «замки Брянськ і Стародуб, якими з
Владислава Польського короля і Олександра князя великого Литовського надання
в Литві володів, спаливши», сам утік до Василя Московського87.
Тому нам видається цілком прийнятним варіант, що протягом 1404 – 1406 рр.
володіннями Швитригайла дійсно були Жидачів, Стрий і т. д. Врешті-решт, одночасне
надання князю і Поділля, і багатих володінь у Галичині та Польщі (версія Длугоша)
виглядає занадто вже щедрим, навіть як для королівського брата88. Мабуть, в реаль-
ності це були два різні надання, перше з яких мало місце у 1400, а друге – у 1404 р.
Про перебування Швитригайла в Жидачеві свідчить лише один документ, хоча й дещо
підозрілий – список його надання місцевому костьолу Діви Марії з нереальною датою
1415 р., який, вірогідно, є помилкою замість 1405 р.89. Цей акт Швитригайло видав
«під час нашого держання й управління містечком Жидачів, а також всім округом
там же лежачим (tempore nostre tenucionis et gubernacionis oppidi Zydaczow, necnon
tocius districtus ibidem adiacentis)»90.
Ще одним володінням Швитригайла на початку XV ст. був Галич. В. Михай-
ловський виявив у Коронній метриці список русько-мовного розмежувального акта
1412 р. (переданий польськими літерами у королівському підтвердженні 1549 р.
шляхтичам Блудницьким), виданий старостою Галицьким Анджеєм Цьолком. В цьо-
му документі наведено наступне свідчення пана Данила Задеревецького: «thedi pan
Danilo rzekl. Ia pamientham tho, kiedim bil starostą na Haliczu, od xiandza Swidrigaila.
Tedi xiandz Swydrigaÿlo, wziąl Croliewim roskazanÿm Kostkową dziedzinę Podhorodzie
ÿ ieho bratha Wasska, y kazal dacz za ÿch dziedzinę Comarowo ÿ Sapohowo»91. Це єдиний
відомий на сьогодні документ, що згадує про приналежність Швитригайлу Галича,
старостою якого був Данило Задеревецький.
В. Михайловський вважає, що Швитригайло міг володіти Галичем лише в ко-
роткий період між 11 березня 1401 р. (остання згадка старости Галицького Бенька)
і 24 серпня того ж року (перша згадка старости Петра з Харбіновиць), тобто під час
князювання на Поділлі. На думку дослідника, молодший Ольгердович ненадовго
поширив свою владу на Галич своєвільно, без відповідного королівського надання92.
Натомість, С. Полєхов схиляється до варіанту, що Швитригайло отримав Галич уже
після повернення з Пруссії (зимою 1403/1404 р.)93. Дійсно, в списку старост Галицьких
найбільш «підходящим» місцем для Данила Задеревецького є період після 8 жовтня
1404 р. (Петро з Харбінович) і до 12 вересня 1408 р. (Ян зі Щекоціна)94. В такому
випадку, надання Швитригайлу Галича мало відбутися після 8 жовтня 1404 р.; це
добре пояснює, чому Галич відсутній у наданні, про склад якого детально повідом-
ляє Длугош (Жидачів і т. д.) – незалежно від того, чи датувати його 1403/1404, чи
ще 1400 р.95.
Таким чином, можна констатувати, що на межі XIV – XV ст. джерела фіксують
володіння Швитригайла лише в межах Польського королівства (Західне Поділля,
Жидачів, Стрий та кілька міст у Польщі, потім ще Галич). Звідси зрозуміло, чому
влітку 1406 р. Швитригайло вирушив у похід на Сіверщину саме на чолі польських
військ. Очевидно, до того часу ніяких володінь там молодший Ольгердович не мав.
Тепер, нарешті, повернемося до Федора Любартовича. Ми схиляємося до варі-
анта, що протягом 1398 – 1406 він був (уже вдруге) князем-державцем Новгород-
Сіверським. Але, починаючи з 1411 р., як резиденції Федора Любартовича постійно
згадуються галицькі Жидачів96 і Стрий97 – попередні держання Швитригайла. Звідси
ще К. Стадніцький міркував так: «Оскільки обійняв (Швитригайло. – С. К.) пізніше
землю Сіверську, висновок досить природній, що перейнявши її від Федора Любарто-
вича, дав йому в заміну ту землю (Жидачівську. – С. К.)»98. Ми поділяємо логічність
24 Сіверянський літопис
цієї думки з тим уточненням, що Федір Любартович, скоріш за все, відступив своє
Новгород-Сіверське «держання» Швитригайлу приблизно тоді ж, коли останній
у 1406 р. отримав сусідні Брянськ і Стародуб99. Звичайно, це не могло статися без
відома або й ініціативи Владислава-Ягайла, оскільки Жидачівський та Стрийський
повіти були не повноцінними (суверенними) «уділами», а лише по-життєвими «дер-
жаннями» найближчих родичів короля Польського.
Перша після 1398 р. пряма звістка про Федора Любартовича відноситься до
1405 р. 9 серпня або 13 вересня вказаного року король Владислав-Ягайло, пере-
буваючи у польському Сандомирі, на прохання Кипріана, митрополита Київського,
Галицького і всієї Русі, а також «найясніших князів Семена Лугвена та пана Федюшка
Любартовича, братів наших улюблених» (у безграмотному латинському перекладі
руського оригіналу – «illustrium principum Siemyon Lochwiena et domini Fieduska
Lubartowicza, fratribus nostris dilectis»), підтвердив православному храму св. Іоанна
у Перемишльському владицтві (єпархії) – Афанасію владиці Перемишльському і
його наступникам, – права на села у Перемишльському та Самбірському повітах;
згадані особи першими і засвідчили королівський акт100. Мабуть, у цей час Федюшко
Любартович був ще князем Новгород-Сіверським, приїхавши до Польщі в якості
королівського гостя. В цьому плані варто зазначити, що згаданий разом з ним Се-
мен-Лугвен Ольгердович також був приїжджим із ВКЛ – князем Мстиславським.
Перебування Федора Любартовича на руських землях Польського королівства
протягом 1-ї третини XV ст. – це тема окремої об’ємної роботи. Тут зазначимо лише,
що протягом всього цього періоду князь, схоже, не втрачав надії на повернення бать-
ківських володінь. Зокрема, відомий акт Владислава-Ягайла від 10 червня 1423 р.,
виданий королем у Дрогобичі «ad relationem inslyti ducis (за поданням славетного
князя) Feduskonis Wlodimiriensis et Strioviensis»101. Як зазначив О. Халецький, «титул
його, тут поданий, з’ясовує не тільки, що осередком його тамтешнього (галицько-
руського. – С. К.) уділу був Стрий, але доводить також, що не зрікався своїх претензій
до Володимира, яким міг дати вираження навіть на документі королівському»102.
І дійсно, наприкінці свого життя, у 1431 р., Федір-Федюшко Любартович знову
опинився на рідній Волині, прийнявши участь у поході короля Владислава-Ягай-
ла проти його брата Швитригайла – нового великого князя Литовського. Під час
цього походу, 25/26 липня, було прийнято важливе рішення: «місто Володимир з
його округою (districtu) Владислав король князю Федушці (duci Fyeduschkoni), а
саме братаничу своєму рідному, але схизматику обряду Руського, надає і записує».
Щоправда, радість старого князя мав затьмарювати той факт, що буквально за день-
два до надання поляки, без супротиву короля, спалили місто Володимир з багатьма
селами103. Тому навряд чи волиняни радо зустріли свого «отчича», призначеного з
табору жорстокого ворога. Можливо, всі ці переживання, враховуючи дуже похилий
вік князя – близько 80 років (!), – і призвели до того, що вже через місяць, під час
облоги Луцька, «новий старий» князь Володимирський пішов із життя. Длугош, між
описом подій 26 та 28 серпня 1431 р., свідчить: «Помер тими днями князь Федушко
Русин (dux Fyedusko Ruthenus), рідний племінник (nepos germanus) Владислава
короля, всі скарби, клейноди, коней, одежі, володіння дідичні (bonisque hereditariis)
та всілякі статки Владиславу королю заповівши, що все те Владислав король воїнам
своїм милостиво (щедро) розподілив»104.
Що стосується подвійної вказівки Длугоша на те, що Федюшко був племінником
Владислава-Ягайла, то вона, безсумнівно, є помилковою. По-перше, князь з такою
унікальною формою імені, як Федюшко, у джерелах 1398, 1405 та 1426 рр. прямо
зветься Любартовичем. По-друге, навіть у акті 1423 р. Федюшко титулується князем
Володимирським, що міг дозволити собі лише син Любарта, який реально князю-
вав у Володимирі до 1393 р. – це логічно і пояснює надання 1431 р. Таким чином,
тотожність Федюшка 1431 р. з Федором Любартовичем, у якій був переконаний
Ю. Вольф105 (навіть без урахування згадок 1423 та 1426 рр., тоді ще неопублікова-
них), можна вважати цілком доведеним фактом. Натомість, екстравагантну версію
З. Л. Радзімінського, нібито Федюшко був старшим сином Федора Ольгердовича106,
однозначно слід визнати такою, що суперечить свідченням джерел, в першу чергу
Сіверянський літопис 25
акта 1423 р. (про який автор також не знав): згаданий там Федюшко, якби він був
сином Федора Ольгердовича, не мав би жодних підстав титулуватися князем Воло-
димирським і Стрийським. Зрештою, і в історіографії версія Радзімінського ніякої
підтримки не отримала.
* * *
Деякі унікальні відомості про родину Федора-Федюшка Любартовича містить
пом’янник, який за певними специфічними ознаками (рідкісні імена та прізвиська)
належав Спасо-Преображенському монастирю біля Старого Самбора у Перемишль-
ській землі (суч. с. Спас Старосамбірського р-ну Львівської обл.)107. «А сей упис Князя
Федушчака Любортовича. [П]омяни Г(оспод)и д(у)ша раб своих, князя Феодра
Любортовича княгиню єго Настасіа (далі ряд імен, що не підлягають ідентифікації.
– С. К.). А се князь уписал своя митрополиты (далі ряд імен митрополитів XIV – по-
чатку XV ст. – С. К.). Помяни Г(оспод)и бл(а)говѣрняго Князя Прокопіа Левониды.
Васілісы. Любарта именем Димитрїя и княгиню єго Грофина. Іоана. Лазоря Семиона
Семиона: Лва. Олги (…)»108.
Отже, Федір Любартович був одружений, і дружину його звали Анастасією. На-
певне, вона померла ще за життя чоловіка, так і не народивши йому спадкоємців. Це
випливає з повідомлення Длугоша про передсмертний тестамент князя Федюшка,
яким він записав всі свої володіння та майно королю Владиславу-Ягайлу. Щоправ-
да, пізня традиція князів Сангушків проголошувала цей рід нащадками Любарта,
хоча існувала й паралельна традиція про їхнє походження від Ольгерда. Однак ще
Ю. Вольф довів, що Сангушко був сином Федора Ольгердовича109, а жодних сумнівів
у цьому не залишає акт князя Семена Романовича Кобринського (який зве князя
Сангушка Федьковича своїм дядьком)110. Даний факт визнавав і З. Л. Радзімінський;
однак бездітного князя Федюшка 1431 р., як ми бачили, він також «зробив» сином
Федора Ольгердовича! Натомість, синами Федора Любартовича Радзімінський
вважав князів Андрушка і Митька, які наприкінці 1430-х рр. згадуються у Кропці –
одному з галицько-руських держань Любартовича111. Насправді ж це твердження є
бездоказовим (реально Андрушко й Митько, очевидно, походили з роду Острозьких).
Немає жодних натяків на існування нащадків Федора Любартовича і в галицьких
пом’янниках, як через непорозуміння вважали К. Стадніцький112 та І. Мицько113.
З інших імен, записаних у Самбірському пом’яннику, легко ідентифікуються
молодші брати Федора Любартовича – Іван, Лазар та Семен, а також їхня мати
Ольга, друга дружина Любарта. Князь Іван Любартович, разом з дружиною Марією,
поминався також і в князівських синодиках Сіверської землі (див. вище). За деякими
даними, він постригся у чернецтво в Холмському монастирі; принаймні, його ім’я
було внесене і до тамтешнього пом’янника. Про це свідчив у своїй книзі, вперше
опублікованій 1646 р., Якоб Суша – настоятель Холмського монастиря, пізніше
уніатський єпископ Холмський. За його даними, до Холмського пом’янника «sam
ręką swą wpisał się W. Xiąże Lubart Theodorus z potomstwem y z przodkami swymi. A
między nimi Kapłan ieden naszego nabożeństwa Theodatus, Zakonnik Reguły naszey
Ionasz Lubartowicz, Zakonniczka zaś Imieniem Anna są wpisani»114. Гадаємо, в оригіналі
Холмського пом’янника мав читатися заголовок на зразок «А се упис великого князя
Феодора Любартовича» або «Родъ князя Феодора Любарта». Далі ж було внесено ім’я
самого князя, з властивою лише для Любартовича формою Феодот, «Theodatus» (див.
на початку статті), та його найближчих родичів. Принаймні, саме таку «конструкцію»
ми зустрічаємо в Самбірському, а також Унівському пом’янниках. Звичайно, князь
Феодот не міг бути священиком (Kapłan), як говорить Суша. А тому і його вказівку
про чернецтво (zakonnik) Івана Любартовича теж слід поставити під сумнів, тим
більше, що в сіверських пом’янниках ченцем цей князь не названий. Анна, можливо,
була сестрою Любартовичів – незнаною з інших джерел дочкою Дмитра-Любарта.
Що стосується Лазаря та Семена Любартовичів, то, крім двох свідчень 1384 та
1386 рр., де вони згадуються як співправителі старшого брата на Волині, про них нічо-
го більше не відомо. Згадку ж під 1292 р. (!) князя Василя Любартовича, воєводи Пе-
ремишльського (!), безперечно, слід визнати пізньою і незграбною фальсифікацією115.
26 Сіверянський літопис
1. Саме так Любарт титулується в своїй оригінальній, німецькомовній грамоті від
18 листопада 1379 р.: «Wir groser Furste Demetyr, von den genaden gotis von Ladymir
und von Luczk» (Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwów,
1872. – T. III. – S. 59, nr XXX).
2. Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Петроград, 1922. – Т. XV.
– Вып. 1. – Стб. 59 (Рогожський літописець під 6857 р., за березневим літочисленням);
CПб., 1913. – Т. XVIII. – С. 96-97 (Симеонівський літопис, так само). Наступний
літописний запис датований 7 вересня, а отже, посольства Любарта і Ольгерда до
Москви мали місце весною чи скоріше влітку 1349 р. У Московському зведенні кінця
XV ст., а також деяких інших, шлюб датовано за ультра-березневим стилем – 6858-м
роком (ПСРЛ. – М.;Л., 1949. – Т. XXV. – С. 177).
3. Собчук В. Від коріння до крони. Дослідження з історії князівських і шляхетських
родин Волині XV – першої половини XVII ст. – Кременець, 2014. – С. 30-31, прим. 7.
4. Столярова Л. В. Свод записей писцов, художников и переплетчиков древнерус-
ских пергаменных кодексов XI – XIV веков. – М., 2000. – С. 349, № 347. Ю. Борейша
датує смерть Любарта періодом між 14.09.1382 (остання його згадка як живого) та
28.02.1384 р., розглядаючи варіанти датування запису Флорентійської псалтирі за бе-
резневим, вересневим чи навіть ультра-березневим стилями (Борейша Ю. Волынские
монеты Фёдора Любартовича в свете кладовых даннях и реконструкции символики
Галицко-Волынского государства. – Минск, 2015. – С. 27-28). При цьому дослідник
виходить з тези, що «пєрвєго лѣт(а)» означає фіксований календарний рік, який
закінчувався чи то 28.02 (за березневим стилем), чи то 31.08 (за вересневим). Але не
менше вірогідно, що вказаний вираз мав некалендарне значення «на протязі першо-
го року від моменту смерті», а це не виключає смерть Любарта і весною чи навіть
на початку літа 1384 р. До речі, давньоруський березневий рік не мав фіксованого
завершення 28.02, а тривав до початку першого весняного повнолуння (див. напр.:
Леонтьева Г. А. Шорин П. А. Кобрин В. Б. Специальные исторические дисциплины:
учебник для вузов. – М., 2015. – С. 294-295; в літописах знаходиться маса прикладів,
коли до кінця березневого року віднесені події наступного березня).
5. Барэйша Ю. Аб атрыбуцыі, сімволіцы і датаванні манет ВКЛ з ільвом і крыжам
// Банкаўскі веснік. – 2007. – № 16 (381), чэрвень. – С. 59-61.
6. Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича в свете кладовых даннях и
реконструкции символики Галицко-Волынского государства. – Минск, 2015. – С. 3-4.
7. Там само. – С. 6-11.
8. Савицький В. Чоп’юк В. Монети Любарта // Наукові записки з проблем воли-
незнавства. – Луцьк, 2009. – Вип. 1. – С. 128-131; Савицький В. Чоп’юк В. Монети
Дмитрія-Любарта // Старий Луцьк. – Луцьк, 2009. – Вип. V. – C. 152-159; Савицький В.
Денарії Любарта-Дмитрія (1340–1384) // Археологічні дослідження Львівського уні-
верситету. – Львів, 2009. – Вип. 12. – С. 182-187 (версію згодом підтримали І. Мицько,
О. Однороженко, П. Троневич); Книш Я. Монети Галицько-Волинської держави //
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2013. –
Вип. 23. – С. 101-113. Неможливість віднести згадані монети до періоду ранішого,
ніж княжіння Федора Любартовича, цілком переконливо довів Ю. Борейша (Борей-
ша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича. – С. 12-15). Він же заперечив версію
Е. Іванаускаса, який відносив волинські монети до карбування Вітовта в Луцьку
протягом 1392 – 1394 рр. (там само, с. 3, 16-26). Щоправда, наведені тут аргументи є
не дуже переконливими. Але практично невірогідно, щоб Вітовт вміщував на своїх
монетах зображення лева, яке було присутнє на печатці не лише Любарта, а й Федора
Любартовича 1386 та 1393 рр. (див. про це нижче).
9. Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича. – С. 29, 32, 156.
10. Там само. – С. 104, 105, 106.
11. Там само. – С. 77-78, 90-94, 109-110 (цитата).
12. Там само. – С. 113-114, 153, 155.
13. Akta unji Polski z Litwą. 1385 – 1791. – Kraków, 1932. – S. 5, nr 5, s. 10-11, nr 13
(за оригіналом).
14. «Згідно інвентарю Яна Замойського, печатка з зображенням лева була приві-
шена до присяжної грамоти Федора Любартовича від 22 травня 1386 р.: «Cum sigillo
Сіверянський літопис 27
leonis introincisi» (AGAD, AZ, Rkps 33. S. 419, за старою пагінацією с. 470, № 13» (По-
лехов С. В. Несохранившаяся печать князя Александра Патрикеевича Стародубского
// Средневековая нумизматика Восточной Европы. – М., 2017. – Вып. 6. – С. 243,
прим. *).
15. З луцьких актових книг (XLV.610): Юрьев П. Острожская старина. – Варшава,
1941. – Ч. 1 // Острозький державний історико-культурний заповідник. Фонди. КП
15905. С. 15 (цитуємо за: Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: іс-
торичний портрет у галереї предків та нащадків.– К., 2012. – С. 123, прим. 40).
16. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – Lwów, 1887. – T.
I. – S. 5-6, nr V (за офіційним списком близько 1540 р., але з варіантами оригіналу).
17. Там само. – S. 8, nr VIII (за офіційним списком близько 1540 р.).
18. Gąsiorowski A. Itinerarium króla Władysława Jagiełły. 1386 – 1434. – Warszawa,
1972. – S. 29.
19. Розов В. Українські грамоти. – К., 1928. – Т. I. – С. 29-30, № 15 (за оригіналом).
20. Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa,
2009. – Ks. 10. – S. 223, 228, 247.
21. Там само. – S. 224.
22. Розов В. Українські грамоти. – С. 36-37, № 19 (за оригіналом). Натомість,
М. Грушевський вважав 1388 р. неможливим: «Але в сім році Луцьк мусів належати
уже Витовту, й про наданнє Луцька Кшеславу в сім році не може бути мови. Могло се
стати ся хиба скорше – десь в р. 1386 – 1387 припустім, або пізніше, по утечі Витовта,
в р. 1390 – 2, коли, розумієть ся не припускати, що Длугош просто помилкою приплу-
тав сюди того Кшеслава» (Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993 [К.-Львів,
1907]. – Т. IV. – С. 472). Але твердження Грушевського про те, нібито Вітовт володів
Луцьком уже в 1387 р., засноване лише на повідомленні пізньої Хроніки Биховця
(1520_х рр.), яке явно помилково вміщено серед подій 1386 р.: «А кн(я)зь великии
Витолт, будучи на Луцку, змовит дочку свою княжну Зоффею за великого кн(я)зя
Василя Дмитровича московского» (Міхальчук Г. Новы спіс агульнадзяржаўнага
летапісання Вялікага Княства Літоўскага, Рускага і Жамойцкага і яго суадносіны
з «Хронікай Быхаўца»// Беларускі Гістарычны Зборнік – Białoruskie Zeszyty
Historyczne. – Беласток, 2016. – Т. 45. – С. 229 (недавно відкритий кириличний
Вавельський список 2_ї половини XVI ст.); ПСРЛ. – М., 1975. – Т. XXXII. – С. 145
(пізній список, транслітерований польською латиницею). Грушевський вважає, що
вказана шлюбна угода була укладена під час втечі Василя Московського з Орди через
Поділля, а до Москви Василь повернувся 19 січня 1388 р. (с. 471). Однак сам Вітовт
у своєму «Меморіалі» свідчив, що якийсь претендент з-за кордону – явно Василь
Московський, – сватався до його дочки вже після Люблінського з’їзду (Ліцкевіч А.
«Мемарыял Вітаўта» – першая хроніка Вялікага княства Літоўскага // Беларуская
думка. – 2009. – № 2. – С. 95), який відбувся наприкінці травня 1389 р. (див. нижче).
За Длугошем, Кшеслав отримав Луцьк під час особистого перебування Владисла-
ва-Ягайла в Луцьку. Протягом же 1387 р. король у Луцьку взагалі не був (Gąsiorowski
A. Itinerarium króla Władysława Jagiełły. – S. 30). Навряд чи він міг їздити туди в січні
1388 р. (беззаперечний факт), не маючи там якоїсь важливої справи – а такою і було
призначення старостою Луцьким польського пана. Про інші версії щодо хронології
луцьких урядів Кшеслава з Курозвонк та князя Федора Острозького див.: Urzędnicy
dawnej Rzeczypospolitej XII – XVIII wieku. – Kórnik, 2007. – T. III. – Zeszyt 5. – S.
93-94. Упорядник, M. Wolski, ставить на перше місце Кшеслава, на друге – Федора
Острозького. Ми ж переконані, що послідовність має бути іншою: окрім історичної
логіки (див. основний текст), не можна ігнорувати той факт, що хронологія Длугоша
в даному випадку підтверджується документальним ітінерарієм Владислава-Ягайла.
Ю. Борейша, який також приймає призначення князя Острозького намісником
Луцьким у 1386 р., вважає, що він був таким і під час видачі в Луцьку поручної гра-
моти за Олехна 10.10.1388 р. «Грамота видана в Луцьку, а ім’я Федора Даниловича
розташовано на пріоритетному першому місці серед представників волинського но-
білітету, що свідчить на користь перебування його в місті як головної у ньому особи»
(Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича… – С. 20-21). Така думка є
досить логічною; але вона актуальна скоріше для першої поручної грамоти за Олехна
28 Сіверянський літопис
Дмитровича, яка була видана в Луцьку 12 жовтня 1387 р. (Codex epistolaris saeculi
decimi quinti. – [T. I] / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia.
– Cracoviae, 1876. – T. II. – P. 12 (копія з тек Нарушевича); у 1387 р. 12 жовтня дійсно
припадало на суботу). Грамота ж від 10 жовтня 1388 р. (Розов В. Українські грамоти.
– С. 42, № 22) є лише скороченим підтвердженням акта 1387 р., і тому зміна в ній по-
рядку свідків, через усунення князя Острозького з намісництва Луцького на початку
1388 р., була б цілком недоречною. Щодо намісництва Кшеслава, то Ю. Борейша,
заперечуючи хронологію Длугоша, припускає, що воно могло мати місце в період
громадянської війни 1390 – 1392 рр., під час відсутності Федора Острозького, який
брав активну участь у обороні Вільни восени 1390 р. (Борейша Ю. Волынские монеты
Фёдора Любартовича… – С. 22).
23. Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича… – С. 34, 35. Крім
того, автор припускає, що відібрання Луцька у Федора Любартовича та передача
намісництва там Федору Острозькому «цілком могло бути не позбавлене певної
внутрішньої легітимності або, принаймні, її видимості» (там само, с. 36-37). Але
при цьому Ю. Борейша посилається лише на теоретичні гіпотези про спорідненість
Острозьких з Любартом Гедиміновичем, а також їх гадане походження з династії
галицько-волинських Романовичів. Насправді ж обидві гіпотези жодних підстав у
достовірних джерелах не знаходять і, більше того, їм суперечать (дані проблеми є
темами окремих досліджень).
24. Akta unji Polski z Litwą. – S. 6-7, nr 7-9.
25. Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe / Monumenta medii aevi historica
res gestas Poloniae illustrantia. – Cracoviae, 1882. – Т. VI. – P. 13, nr XXXV (оригінал).
26. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – T. II / Monumenta medii aevi historica res
gestas Poloniae illustrantia. – Cracoviae, 1891. – T. XII. – P. 12-13, nr 11 (оригінальний
акт Ягайла Бенедикту від 14 жовтня 1387 р.).
27. Rachunki dworu króla Władysława Jagiełły i królowej Jadwigi z lat 1388 do 1420
/ Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Cracoviae, 1896. –
Т. XV. – P. 165; Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków oraz innych potomków
Lubarta-Fedora Olgerdowicza X. Ratneńskiego. – Lwów, 1906. – T. I. – S. 50 (помилково
вважає Федюшка сином Федора Ольгердовича).
28. ПСРЛ. – М., 1980. – Т. XXXV. – С. 63 і т. д.
29. Scriptores rerum Prussicarum. – Leipzig, 1874. – Bd. 5. – S. 225; білоруський
переклад зі старо-німецького діалекту: Ліцкевіч А. У. «Сумарыум Ягайлы і Вітаўта»
// Беларуская думка. – 2009. – № 11. – С. 99.
30. Scriptores rerum Prussicarum. – Leipzig, 1863. – Bd. 2. – S. 713; білоруський пере-
клад: Ліцкевіч А. «Мемарыял Вітаўта» – першая хроніка Вялікага княства Літоўскага
// Беларуская думка. – 2009. – № 2. – С. 95.
31. Gąsiorowski A. Itinerarium króla Władysława Jagiełły. – S. 32.
32. Codex epistolaris Vitoldi… – P. 18, nr LIII (оригінал).
33. Відомі кілька привілеїв Вітовта для литовських євреїв, датовані 1388 – 1389 рр.
в Луцьку, які, судячи з його титулу та деяких інших ознак, є безперечними фальси-
фікатами. В них він титулується князем Литовським, дідичем Городенським, Берес-
тейським, Дрогичинським, Луцьким, Володимирським та інших земель (Vitoldiana.
Codex privilegiorum Vitoldi magni ducis Lithuaniae 1386 – 1430 / Zebral i wydal
J. Ochmański. – Warszawa–Poznań, 1986. – S. 168-171, nr 202, 24.06.1388 – привілей
для троцьких євреїв – при тому, що Вітовт Троками тоді не володів; s. 171-174, nr 203,
1.07.1388; s. 180-181, nr 205, 18.06.1389) або навіть великим князем Литовським!
(s. 174-180, nr 204, 1.07.1388). Князем Володимирським у оригінальних актах 1387
та 1393 рр. титулувався Федір Любартович.
Відомий акт Вітовта, князя Берестейського, Городенського та інших земель
Литовських і Руських від 24 липня 1388 р., яким він надає віленському костьолу і
біскупу, між іншим, село «Vechutnycza in districtu Dubnensi» (Vitoldiana. – S. 15-16,
nr 9). Але мова тут іде не про Дубенську волость у Луцькій землі, а про Дубно неда-
леко від Волковийська. Пор. інший акт Вітовта від 20 квітня 1411 р., де він замінює
вказане «Vechethnycza in district Volkowiska» на інші села (там само, s. 30-31, nr 23).
Сіверянський літопис 29
34. Codex epistolaris Vitoldi… – P. 20, nr LXIII (список 1393 р.), LXIV (оригінал).
Російський переклад першого акта див.: Гагуа Р. Б. Тевтонский орден и междоусобная
война Витовта против Скиргайло (1390–1392) // Crusader. – 2016. – Vol. (3). – Is. 1.
– С. 17.
35. Scriptores rerum Prussicarum. – Leipzig, 1866. – Bd. 3. – S. 163 (хроніка помє-
занського офіціала, т. зв. Посільге). Хронологію та подробиці цих подій подає Длу-
гош, хоча про Луцьк він і не згадує, натомість, повідомляючи про здобуття Бєльська
(Długosz J. Roczniki… – Warszawa, 2009. – Ks. 10. – S. 235-236). Скоріш за все, на Луцьк
був висланий окремий загін королівського війська. Як би там не було, повідомлення
прусського хроніста-сучасника не дозволяє прийняти думку Ю. Борейші, нібито на-
віть на початку 1390 р. Вітовт Луцьком фактично не володів, титулуючись князем
Луцьким лише формально (Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича…
– С. 22-23). Та й сам Вітовт у «Меморіалі» 1390 р. двічі визнавав, що Ягайло таки
«дав» йому «землю» Любарта, погрожуючи її відібрати.
36. Zrzódła do dziejów polskich. – Wilno, 1843 – Т. I / Wyd. M. Grabowski i
A. Przezdziecki. – S. 147-148.
37. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – T. I. – S. 12-13,
nr XIII (за оригіналом).
38. Akta unji Polski z Litwą. – S. 26-27, nr 29 (за оригіналом); російський пере-
клад: Гагуа Р. Б. Тевтонский орден и междоусобная война Витовта против Скиргайло
(1390–1392) // Crusader. – 2016. – Vol. (3). – Is. 1. – С. 29-30. День св. Домініка, коли
було видано акт, до 1568 року відзначався 5 серпня, а не 4-го (як у 1568 – 1969 рр.)
чи 8-го (як зараз) (див.: Гагуа Р. Б. Жилевич О. Ф. Островские акты княгини Анны
// Актуальные проблемы источниковедения: Материалы IV Международной на-
учно-практической конференции к 420-летию дарования городу Витебску магде-
бургского права. – Витебск, 2017. – С. 146). Того ж дня дружина Вітовта Анна, «Dei
gratia ducissa Lithuaniae, domina Trocensis, Lucensis etc.», також видала дві грамоти,
в яких поручалася за вірність свого чоловіка королю Владиславу, королеві Ядвізі і
короні Польській (Akta unji Polski z Litwą. – S. 27-29, nr 30, 31; російський переклад:
Гагуа Р. Б. Жилевич О. Ф. Островские акты княгини Анны. – С. 147).
39. Długosz J. Roczniki… – Warszawa, 2009. – Ks. 10. – S. 257.
40. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – [T. I]. – P. 16-17, nr XX (список з тек
Нарушевича).
41. Там само. – P. 17-18, nr XX (список з тек Нарушевича). Стожок тут вказаний
лише в заголовку, а в самому тексті акта він пропущений. Але в регесті акту з інвентаря
Коронного архіву М. Кромера 1551 р. дійсно фігурують Кременець і Стожок – як
процитовано в тексті (Книга посольская Метрики Великого княжества Литовского.
– М.,1843. – Т. I. – С. 457).
42. Vitoldiana. – Warszawa-Poznań, 1986. – S. 16-17, nr 10.
43. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – T. II. – Dodatek. – P. 472, nr 1 (за копією).
44. ПСРЛ. – Т. 35. – С. 65 і т. д.; Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. IV. –
С. 141, 170, 173, 473-474.
45. Келембет С. Дмитро-Корибут Ольгердович – перший литовський князь пів-
денної Сіверщини // Сіверянський літопис. – 2016. – № 5. – С. 15-21. Користуючись
нагодою, наведемо тут деякі дані про Дмитра-Корибута, не враховані у вказаній статті.
До числа датованих згадок про Корибута слід додати (на с. 14) ще одну, віднісши
її до 1384 р.: великий князь Ягайло з двома братами, князем Скиригайлом та князем
Корибутом, уклали угоду з Дмитром Івановичем (Донським), великим князем Во-
лодимиро-Московським, та його двоюрідним братом князем Володимиром Андрі-
йовичем. Два списки цього акта (з обох сторін) згадані в описі архіву московського
Посольського приказу 1626 р., з датою «лета 6902 году» (Опись архива Посольского
приказа 1626 года. – М., 1977. – Ч. 1. – С. 35; Духовные и договорные грамоты великих
и удельных князей XIV – XVI вв. – М.-Л., 1950. – С. 460). У вказаній даті міститься
безперечна помилка: в період від вокняжіння Ягайла (1377 р.) до смерті Дмитра
(1389 р.) мова може йти лише про 6892 р.; отже, переписувач пропустив реальне
число сотень 800, прийнявши за нього число десятків 90, яке помилково прочитав
як 900 – через близьку графічну подібність літерних цифр 90 (Ч) і 900 (Ц). У Москві
30 Сіверянський літопис
(принаймні, московському літописанні) до 1420-х рр. домінував березневий стиль
літочислення, за яким 6892 р. відповідав березню 1384 – лютому 1385 р. Але, як відомо,
вже наприкінці 1384 р. Ягайло прийняв рішення про династичний союз з Польщею;
а тому його угода з Москвою в перші місяці 1385 р. є нереальною.
Про те, що Корибут був князем половини Новгородка-Литовського (див. с. 17
згаданої статті), опосередковано свідчить ще факт приналежності йому Заберезин-
ня – приблизно в 10 км південніше Лошеська. Зокрема, в одному акті 1460/70-х рр.
збереглося свідчення: «За великого княз(я) Витовта, как держал княз(ь) Корибутъ
Заберезынье и потомъ княз Федоръ (Корибутович. – С. К.)» (Полехов С. Наследни-
ки Витовта. – М., 2015. – С. 88, прим. 73: AGAD. Archiwum Radziwiłłowskie. Dz. X.
Sygn. 383. S. 10). Корибуту належав також Мядель, приблизно у 70 км північно-
східніше Лошеська (Lietuvos Metrika. – Vilnius, 1997. – Knyga Nr. 11 (1518 – 1523).
– P. 135-136).
Згідно з «Бернською хронікою» К. Юстінгера, на Констанцькому соборі 1414 –
1418 рр. був присутній «Herzog Caribut, us Wissen-Russen (Білої Русі)»; в іншому дже-
релі згадується «Caributi, ducis Russia Alba», «Dux Karibud, Russiae Albae (Русі Білої)»
(Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича… – С. 58-60). Безперечно, мова
тут іде про Жигимонта Корибутовича, який в європейських джерелах часто виступає
лише під іменем батька. Ю. Борейша, йдучи за історіографічною традицією, вважає
Жигимонта князем Новгородка-Сіверського – оскільки Новгородок-Литовський у
1401 р. визнавався володінням Жигимонта Кейстутовича, а у 1428 р. був записаний
Вітовтом своїй дружині Юліані (там само, с. 61, 147-148). Однак у акті 1401 р. мова
йде лише про половину Новгородка, а акт 1428 р. в даному випадку взагалі не має
значення – оскільки всі володіння Жигимонта Корибутовича були конфісковані ще
у 1424 р. (Тęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. – Poznań-Wrocław, 1999.
– S. 111). Ототожнюючи «Білу Русь» з Сіверщиною, Ю. Борейша тут же пише про
«прибуття митрополита на Собор «із Білої Русі, з Смоленська» (…) Іншими словами,
під «Білою Руссю» в Хроніці Констанцького Собору Ульріха Ріхенталя початково
мався на увазі не Смоленськ, а території південніше нього. Можливо, не лише пів-
денніше, а й західніше. Після розорення Києва темником Ідигу (Єдигеєм) резиден-
ція Цамблака (митрополита. – С. К.) з весни 1416 р. знаходилася в першій столиці
ВКЛ Новогородкі, центрі Литовської митрополії (…) Тим не менш, географічне
розширення локалізації «Білої Русі» в західному напрямку має добрий додатковий
аргумент у вигляді використання гнєзненським архидіяконом Яном з Чарнкова у
його «Chronicon Polonorum» визначення «Albae Russiae» стосовно до Полоцька у
1382 р.» (Борейша Ю. Волынские монеты Фёдора Любартовича… – С. 61). Але ж
наведені тут дані якраз і свідчать, що поняття «Білої Русі» на межі XIV – XV ст. (як
і зараз) включало Новгородок-Литовський – резиденцію Цамблака, який прибув на
собор «із Білої Русі», – і Полоцьк. Інакше кажучи, найменування Жигимонта Ко-
рибутовича «герцогом Білої Русі» є свідченням приналежності йому батьківської
половини Новгородка-Литовського (а не Сіверського).
Час смерті самого Дмитра-Корибута, а також склад його родини (див. с. 16 і
24-25 нашої статті) відносно недавно уточнив Я. Тенговський. Дослідник зазна-
чив, що «вперше на дворі королівському його син Жигимонт був згаданий у серпні
1405 р. (…) Князь Корибут з цілою певністю не жив уже в моменті, коли його дочка
Олена виходила заміж у січні 1407 р. Оскільки в противному разі мусив би бути
присутнім при її зашлюбинах, а в жодному з документів не згадано про його присут-
ність. Правомірним є отже здогад, що вже у серпні 1405 р. Жигимонт Корибутович
і його рідна сестра Олена були повними сиротами». Жигимонт, який рано прийняв
католицизм, очевидно, під впливом свого дядька Владислава-Ягайла, був старшим
сином Корибута, народженим від його першого шлюбу (Tęgowski J. Olgierdowicze,
Druccy i Holszańscy, czyli jeszcze w sprawie pochodzenia Zofii Holszańskiej i o rodzinie
Korybuta Olgierdowicza // Colloquia Russica. – Kaunas, Kraków, 2013. – Series II,
vol. 2. – S. 219-220). «Варто звернути увагу на значну різницю між першою згадкою
у джерелах Жигимонта Корибутовича (1405) та виступом його братів (1422) – різ-
ниця та складає сімнадцять років (…) Видається отже дуже правдоподібним, а навіть
певним, що Жигимонт був сином княжни рязанської, а його молодші брати походили
Сіверянський літопис 31
з пізнішого зв’язку Корибута Ольгердовича. Якщо ще у 1393 р. Анастасія рязанська
жила, то значить, що лише в якийсь час пізніше Корибут овдовів і під кінець років
90-х XIV ст. взяв чергову дружину, з котрою мав двох молодших синів Федора і Івана,
а правдоподібно також дочку Марію, видану заміж за князя Федора Воротинського»
(там само, s. 221). Перший шлюб Корибута з дочкою Олега Рязанського, скоріш
за все, був укладений в межах 1377 – 1380 рр. (там само, s. 222-223). А оскільки у
1404 р. Корибут брав участь у поході проти Юрія Смоленського, одруженого на дочці
Олега Рязанського, Я. Тенговський робить цілком логічний висновок: «Означає то,
що тоді вже зв’язки родинні через Анастасію рязанську були для того Ольгердовича
неактуальні» (там само, s. 225).
46. Akta unji Polski z Litwą. – S. 31, nr 34 (за оригіналом).
47. Розов В. Українські грамоти. – С. 50-51, № 27 (за оригіналом). До речі, саме
в грамотах 1393 р. вперше фігурує термін «Сіверська земля» у його прямій формі.
Дещо раніше (1382 і 1388 рр.) джерела згадують прикметникову форму «Сіверський».
48. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. IV. – С. 135, прим. 2, с. 169.
49. Розов В. Українські грамоти. – С. 50.
50. AGAD, AZ. Rkps. 33. S. 425, за старою пагінацією с. 493, № 36 (Полехов С. В.
Несохранившаяся печать князя Александра Патрикеевича Стародубского // Сред-
невековая нумизматика Восточной Европы. – М., 2017. – Вып. 6. – С. 243, прим. **).
За додаткову інформацію, порівняно з цією публікацією, приносимо щиру подяку
С. Полєхову.
51. Інформація С. Полєхова.
52. Див. напр.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. IV. – С. 169.
53. Kuraszkiewicz W. Gramoty halicko-wołyńskie XIV – XV wieku. Studjum językowie.
– Kraków, 1934. – S. 132-133, nr A (за пергаментним «оригіналом», при якому збе-
рігся шнурок для печатки). Видавець акта зазначив: «Є то або пізніший список, або
фальсифікат. Проф. В. Семкович, оглянувши той документ, дійшов думки, що є то
фальсифікат з кінця XV чи навіть XVI століття, опертий може на аутентичному
документі Вітолда, але сильно інтерпольований (…)». Дата акта – «в лѣта 6915 мая
20», тобто 1407 р., – протирічить уряду першого зі свідків: «воєвода Виєлєньскии
(sic!) панъ Дєдикголдъ». Є. Охмяньський, який перевидав документ за списком
Литовської метрики, кн. 22, зазначив, що Гедигольд став воєводою Віленським лише
після 1424 р. «Збережена дата денна і місце видачі вказують, що надання те належить
віднести до року 1426, 1427 чи 1428, оскільки в тих роках займання уряду воєводи ві-
ленського Гедигольдом побут Вітольда у Вільні 20 V є можливий» (Vitoldiana. Codex
privilegiorum Vitoldi magni ducis Lithuaniae 1386 – 1430 / Zebral i wydal J. Ochmański.
– Warszawa–Poznań, 1986. – S. 199-200, nr 218). Дійсно, в актах Вітовта 1395, 1401,
13.01.1407, 1409 рр. і далі з урядом воєводи (старости) Віленського згадується Аль-
берт-Монивид (там само, s. 18-19, nr 13, s. 27-28, nr 21, s. 69-70, nr 69, s. 70-72, nr 70).
Якщо текст документа дійсно відповідав оригіналу, то 6915 (1407) р. цілком може
бути помилкою замість 6935 (1427)-го.
54. Vitoldiana. – S. 45-46, nr 37 (за списком XVI ст.); Codex epistolaris Vitoldi… – P.
795, nr MCCCXXII (регеста).
55. Wolff J. Ród Gedimina. – Kraków, 1886. – S. 74-75.
56. Про нього див.: Келембет С. Пом’янники (синодики) князів Чернігівської землі
як історичне джерело // Сіверянський літопис. – 2016. – № 6. – С. 26-29.
57. Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври
/ Упорядкування та вступна стаття О. Кузьмука // Лаврський альманах. – К., 2007.
– Спецвипуск 7. – С. 19.
58. Синодик Любецкого Антониевского монастыря. – Чернигов, 1902. – Л. 21.
59. Kuczyński S. M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rządami Litwy. – Warszawa,
1936. – S. 189-190.
60. Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. – К.,
1998. – С. 99.
61. Див.: Келембет С. Роман Михайлович II – останній самостійний володар
Чернігова // Сіверянський літопис. – 2016. – № 2. – С. 12.
62. Полехов С. Наследники Витовта. – М., 2015. – С. 132.
32 Сіверянський літопис
63. Codex diplomaticus Prussicus. – Konigsberg, 1861. – Bd. 6. – S. 61-62, № LVII (за
сучасним списком); Codex epistolaris Vitoldi… – P. 50, nr CLXX (польська регеста; але
тут вказано, що в німецькому виданні «Fedirskone» надруковано помилково, оскільки
«в regestrancie виразно стоїть: Feduskone»).
64. Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów... – Wilno, 1860. – Т. I. – S. 313-315, nr 694, 695.
65. Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. – Varsaviae, 1985. – Liber
X. – P. 221; Długosz J. Roczniki… – Warszawa, 2009. – Ks. 10. – S. 288-289. Ця звістка
записана під 1397 р., безпосередньо перед описом першого походу Вітовта проти
татар. Вона служить додатковим аргументом на користь правоти тих дослідників,
які переносили цей похід (згідно з хронікою т. зв. Посільге) на 1398 р. Швитригайло
брав участь і в битві на Ворсклі 12 серпня 1399 р. (там само, s. 297).
66. Автором хроніки був офіціал єпископа Помєзанського Йоганн, якого раніше
прийнято було називати «Йоганном фон Посільге»; зараз таке ототожнення ставиться
під сумнів.
67. Scriptores rerum Prussicarum. – Leipzig, 1866. – Bd. 3. – S. 244. Приносимо по-
дяку за переклад фрагмента, а також інформацію у попередній примітці, О. В. Мар-
тинюку (Мінськ) та С. В. Полєхову (Москва).
68. Lewicki A. Powstanie Świdrygiełły. – Kraków, 1892. – S. 304, przyp. 10 до s. 52-53,
також s. 305, przyp. 26.
69. Там само. – S. 305, przyp. 26.
70. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. IV. – С. 476.
71. Материалы для истории взаимных отношений России, Польши, Молдавии,
Валахии и Турции в XIV – XVI вв. / Собранные В. А. Уляницким. – М., 1887. – С. 39,
№ 33 (грамота Владислава-Ягайла воєводі Стефану 1433 р.); Czołowski A. Sprawy
wołoskie w Polsce do r. 1412 // Kwartalnik Historyczny. – Lwów, 1891. – R. V. – S. 582.
72. Материалы для истории взаимных отношений России, Польши, Молдавии,
Валахии и Турции в XIV – XVI вв. – С. 11-12, № 13 (за оригігалом). У 1395 р. питання
«о Цецинъ и о Хмелевъ» (основні міста Шепінської землі) господар Молдавський мав
вирішити на особистому з’їзді з королем Польським (Акты, относящиеся к истории
Западной России. – Т. I. – С. 27, № 11).
73. Розов В. Українські грамоти. – К., 1928. – Т. I. – С. 36-37, № 19 (за оригіналом).
74. Акты, относящиеся к истории Западной России. – СПб., 1846. – Т. I. – С. 26-27,
№ 11 (за оригіналом).
75. Розов В. Українські грамоти. – С. 76-77, № 42 (за оригіналом).
76. Восени 1398 р. старостою Галицьким і Снятинським був Бенько, який видав
документ у Коломиї (Розов В. Українські грамоти. – С. 56-58, № 31, за оригіналом).
77. Розов В. Українські грамоти. – С. 98-102, № 54, 55 (за оригіналом); Codex
diplomaticus Poloniae / Studio et opera L. Rzyszczewski et A. Muczkowski. – Varsaviae,
1847. – T. I. – P. 300-301, nr CLXX (за списком XVI ст.). При цьому старостою Га-
лицьким у тому ж 1424 р. був Михайло Бучацький (Розов В. Українські грамоти.
– С. 106, № 57).
78. Див. напр.: Kurtyka J. Podole pomiędzy Polską i Litwą w XIV i 1. połowie XV wieku
// Kamieniec Podolski. Studia z dziejów miasta i regionu. – Kraków, 2000. – S. 31-32 (на
підставі актових джерел).
79. Келембет С. Дмитро-Корибут Ольгердович – перший литовський князь пів-
денної Сіверщини // Сіверянський літопис. – 2016. – № 5. – С. 15-17.
80. Scriptores rerum Prussicarum. – Bd. 3. – S. 269 (хроніка т. зв. Посільге, відносить
примирення Швитригайла і Ягайла до грудня 1403 р.); Codex epistolaris Vitoldi… –
P. 94, nr CCLXXIX (лист великого магістра від 20 січня 1404 р., польський переклад).
81. Dlugossii J. Annales… – Liber X. – P. 254; Długosz J. Roczniki… – Ks. 10. – S. 333-334.
82. Зберігся офіційний запис від 9 травня 1403 р. про отримання Єлизаветою двох
тисяч коп від старости Подільського Рафаеля – мабуть, частини суми в 5 тисяч коп,
згаданої у Длугоша (Starodawne prawa polskiego pomniki. – Kraków, 1870. – Т. II. –
S. 149, nr 1002). «Очевидно, сей викуп збаламутив Длугоша й змусив його пересунути
наданнє на р. 1403» (Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. IV. – С. 178, 476).
83. Про це свідчать численні актові документи, див. напр.: Kurtyka J. Podole
pomiędzy Polską i Litwą w XIV i 1. połowie XV wieku. – S. 33.
Сіверянський літопис 33
84. А. Лєвіцький, хоча й приймав повідомлення Длугоша під 1403 р. «в повному
обсязі» (включаючи надання Швитригайлу доходів з Поділля), писав: «Повідомляє
отже тут Длугош так виразно як тільки можна, що (саме) Швитригайло по закли-
канню з Пруссії у р. 1403 отримав: не розуміємо тому, для чого досі всі ті даровизни
ідентифікували з тією, котру Швитригайло в р. 1398 дістав, перед тим ще (як) до
Пруссії втік. Але про ту говорить сучасний хроніст німецький при р. 1401 так, що
вона очевидно перед тим мала місце, а крім того обіймала та перша даровизна (далі
цитата з т. зв. Посільге, наведена вище. – С. К.), що не є те саме що у Длугоша (курсив
наш. – С. К.)» (Lewicki A. Powstanie Świdrygiełły. – Kraków, 1892. – S. 305, przyp. 26).
85. Напр.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. IV. – С. 178-179
86. Codex epistolaris Vitoldi… – P. 136-137, nr CCCLII (13 жовтня, донесення
орденського маршалка великому магістру про хід литовсько-московської війни);
Беспалов Р. А. Литовско-московские отношения 1392–1408 годов в связи со смолен-
ской, черниговской и рязанской политикой Витовта и Василия I // Средневековая
Русь. – М., 2016. – Вып. 12. – С. 154-157.
87. Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. – Varsaviae, 1997. –
Liber X-XI. 1406 – 1412. – P. 20; Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa
Polskiego. – Warszawa, 2009. – Ks. 10-11. – S. 25.
88. Ю. Вольф, приймаючи версію Длугоша про одночасне надання Швитригайлу
Поділля, Жидачева і т. д., писав, що той «Жидачів непевне відступив Федорові»
– судячи з контексту, ще у тому ж 1400 р. (Wolff J. Ród Gedimina. – Kraków, 1886.
– S. 75). Цю ж версію згодом прийняв Ян Тенговський (Тęgowski J. Pierwsze pokolenia
Giedyminowiczów. – Poznań-Wrocław, 1999. – S. 241), але вагомих підстав під собою
вона не має.
89. До ВКЛ Швитригайло повернувся (з Москви через Орду) вже у 1409 р., але
невдовзі був заарештований і протягом 1409 – 1418 рр. постійно перебував у різних
в’язницях (Lewicki A. Powstanie Świdrygiełły. – S. 59-60; щоправда, автор пише, ніби-
то «не був він весь той час у стислому ув’язненні, виконував навіть акти монарші і
виставляв документи костьолам»; але посилається при цьому лише на зазначений
акт 1415 р. та пізніші згадки про нього). С. Полєхов вважає, що вказаний документ
«варто визнати підробленим за кількома причинами. По-перше, надзвичайно дивним
виглядає його формуляр: документ датований лише роком, а Свидригайло не титу-
лується князем і не названий християнським іменем. Але якщо ці перекручення ще
можна було б пояснити копіюванням грамоти, то при наявній даті рішуче неможливо
узгодити зміст документа з тим фактом, що у 1411 – 1427 рр. зудечовським князем
був Федір Любартович» (Полехов С. Наследники Витовта. – М., 2015. – С. 139,
прим. 287). Друге протиріччя можливо усунути, лише визнавши 1415 р. у списку
грамоти помилковим. Ще К. Стадніцький корегував його на 1405 чи 1445 р. (Stadnicki
K. Dodatki i poprawki do dzieł Bracia Władysława Jagiełło i Olgierd i Kiejstut. – Lwów,
1873. – S. 17). 1445 р. нереальний хоча б тому, що першим із свідків жидачівського
акта Швитригайла названий «Danilo heres in Zadarzewsko» – Данило Задеревецький,
який був старостою Швитригайла у Галичі в перших роках XV ст., а взагалі згадується
протягом 1371 – 1424 рр. (див. у основному тексті зараз нижче).
90. Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwów, 1870. – T.
II. – S. 65, nr XXXIX (список зі Львівських гродських книг); Lwów, 1884. – T. X. – S.
3, nr 46 (регеста).
91. Михайловський В. Історія одного розмежування біля Крилоса в 1412 році //
Вісник Львівского університету. Серія історична. – Львів, 2010.– Вип. 45. – С. 532-533
(AGAD, MK, sygn. 77, k. 190-191). Текст документу доступний он-лайн: http://agadd2.
home.net.pl/metrykalia/MK/0077/PL_1_4_1-077_0382.html.
92. Михайловський В. Історія одного розмежування біля Крилоса в 1412 році. –
С. 525-526.
93. Полехов С. Наследники Витовта. – М., 2015. – С. 137.
94. Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII – XVIII wieku. – Wrocław etc., 1987. –
T. III. – Zeszyt 1. – S. 66.
95. Дуже привабливо було б віднести перебування Швитригайла в Галичі до 1398 –
34 Сіверянський літопис
1400 рр. – після повернення з Угорщини і до отримання Поділля. Але цьому, здається,
суперечить згадка старости Галицького Бенька не лише у вересні чи листопаді 1398
і 11 березня 1400 р. (Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej… – T. III. – Zeszyt 1. – S. 66),
але й 1 жовтня 1399 р. (Розов В. Українські грамоти. – С. 59, № 32, за оригіналом).
96. Розов В. Українські грамоти. – С. 77-80, № 43, с. 82-84, № 45, с. 94-96, № 52,
с. 109-111, № 60, с. 115-116, № 64 (все оригінали) і т. д.
97. Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwentarza archiwum koronnego // Archiwum
Komisji Historycznej. – Kraków, 1919. – Т. XII. – Cz. I. – S. 156 (регеста акту 1423 р.).
98. Stadnicki K. Synowie Gedymina. – Lwów, 1853. – T. II. – S. 170.
99. Новгородок-Сіверський точно входив до складу другого сіверського уділу
Швитригайла, отриманого ним у 1420 р. (Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni
Poloniae. – Varsaviae, 2000. – Liber XI. – P. 87; Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego
Królestwa Polskiego. – Warszawa, 2009. – Ks. 11. – S. 90 (під 1418 р.)).
100. Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwów, 1878. –
T. VII. – S. 50-51, nr XXVI. Акт опублікований з оригіналу підтвердження короля
Жигимонта Августа від 27 серпня 1549 р., що містить більш раннє підтвердження
Жигимонта I від 10 березня 1535 р. Але й тому грамота Владислава-Ягайла була
подана не в оригіналі, а лише в копії. Видавці зазначили, що її «artykacya» є зовсім
нехарактерною для латино-мовних актів Владислава-Ягайла, а латина містить «не-
злічені неграматичні звороти й мовні помилки. Такою латиною урядники канцелярії
короля Владислава не писали». Звідси робиться висновок: «Отже artycacya документу
того є artycacyą тогочасних руських а не латинських документів, первісно був він по
руськи написаний, а якийсь не дуже латини свідомий писар з канцелярії владики
перемишльського перетлумачив його на мову латинську». Достовірність же самої
грамоти, і навіть вказана в ній нереальна дата – 1407 р., коли митрополита Кипріана
вже не було серед живих, – у видавців особливих сумнівів не викликала (s. 51-55).
Відоме ще одне підтвердження вказаного акта Жигимонтом I, від 12 листопада 1521 р.,
з якого випливає, що його латинський переклад було зроблено при підтвердженні
королем Казиміром 24 жовтня 1464 р. («in stilum latinum translatae»), і вже тоді акт
було датовано 1407 р. (Matricularum Regni Poloniae summaria / Ed. T. Wierzbowski. –
Varsoviae, 1910. – Pars IV. – Vol. 1. – P. 225, nr 3943). Напевне, перекладач просто не
зміг правильно перекласти проставлений в руському оригіналі рік «від сотворіння
світу», позначений кириличними літерами-цифрами.
Митрополит Кипріан, ініціатор видачі та свідок грамоти, вирушив з Москви до
ВКЛ 20 липня 1404 р. Наступного 1405 р. «Витовтъ поиде къ королю Ягайлу, а Ягайло
поиде к Витовту, и снидостѣся въ градѣ Милолюбѣ, бѣ же ту с ними и Киприянъ ми-
трополит, и пребываша вкупѣ недѣлю и раззидошася разно». 1 січня 1406 р. Кипріан
повернувся до Москви, а 16 серпня помер (ПСРЛ. – Т. XXV. – С. 233-234). Протягом
1405 р. Владислав-Ягайло був у Сандомирі 9 серпня та 11 вересня (Gąsiorowski A.
Itinerarium króla Władysława Jagiełły. 1386 – 1434. – Warszawa, 1972. – S. 47). Грамоту
перемишльській церкві видано «у Сандомирі після першої неділі Успіння [пресв.
Діви] Марії (Sandomiriae post primam dominicam Assumptiones Mariae)». Перша неді-
ля після вказаного свята (15 серпня), яке в 1405 р. відзначалося в суботу, відповідно,
припадала на 16 серпня. Однак, згідно з дворовими рахунками Владислава-Ягайла,
ще 14 серпня 1405 р. він перебрався до Віслиці, де перебував до 1 вересня. З інших
варіантів, виходячи з ітінерарію короля, теоретично можливий лише один – він пере-
бував у Сандомирі до 18 серпня 1394 р. (Gąsiorowski A. Itinerarium… – S. 38). Однак
того року Кипріан до своїх південних єпархій не їздив, та й Владислав-Ягайло не міг
тоді визнавати його «metropolitan Kiouiensis et Haliciensis tociusque Russiae». У 1398 р.
Іван, єпископ Луцький, повідомляв, що «дал ми г[о]с[у]д[а]рь мои, великыи король,
митрополью Галицкую. Хочетъ ми помочи на поставленьє митрополитомь» (Розов В.
Українські грамоти. – С. 55-56, № 30). Вказаний факт відбувся значно раніше: у жовтні
1393 р. патріарх писав Кипріану, що єпископ Луцький «вторгнувся до іншої церкви
– до галицької митрополії. Оскільки він не лише володів нею близько двох років,
але (…) сказав: «Галич даний мені королем, який є місцевий господар та володар».
У січні 1397 р. патріарх писав до короля, щоб єпископ Луцький Іван залишив Галич,
але тоді ж прямо нагадував Кипріану, що Галицька митрополія до його компетенції не
Сіверянський літопис 35
належить (Русская историческая библиотека. – СПб., 1880. – Приложения. – Стб.
262-264, № 39, стб. 300, № 44, стб. 308, № 45).
Отже, грамота Владислава-Ягайла Перемишльській єпархії, безперечно, від-
носиться таки до 1405 р. Владика Перемишльський Афанасій, якому вона видана,
згадується 19 жовтня 1404 р. (Розов В. Українські грамоти. – С. 69, № 38). Зрештою,
перелік свідків акту, за умови однієї необхідної корекції (Крістін з Острова став
каштеляном Краківським лише в 1409 р., а до того був воєводою Сандомирським),
цілком відповідає і ситуації 1407 р. (Akta grodzkie i ziemskie… – S. 53-54). Що ж до
денної дати в латинському перекладі, то помилка в ній могла виникнути з двох при-
чин: 1) у кириличному оригіналі могла бути вказана неділя перед, а не після Успіння
Богородиці (тобто 9 серпня); 2) перекладач сплутав Успіння з Різдвом Богородиці (8
вересня), яке в 1405 р. припадало на вівторок, а неділя після нього – на 13 вересня.
Обидві дати цілком узгоджуються з ітинерарієм Владислава-Ягайла.
101. Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwentarza archiwum koronnego // Archiwum
Komisji Historycznej. – Kraków, 1919. – Т. XII. – Cz. I. – S. 156 (регеста 2-ї половини
XVI ст.).
102. Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwentarza archiwum koronnego. – Cz. I. – S. 156.
103. Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. – Varsaviae, 2001. –
Liber XI-XII. 1431 – 1444. – P. 27; Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa
Polskiego. – Warszawa, 2009. – Ks. 11-12. – S. 34.
104. Dlugossii J. Annales… – Liber XI-XII. – P. 36; Długosz J. Roczniki… – Warszawa,
2009. – Ks. 11-12. – S. 44 (тут латинське «nepos», яке має значення «онук» або «пле-
мінник», явно помилково перекладено як «онук»).
105. Wolff J. Ród Gedimina. – Kraków, 1886. – S. 76.
106. Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków oraz innych potomków Lubarta-
Fedora Olgerdowicza X. Ratneńskiego. – Lwów, 1906. – T. I. – S. 38-40, 50-52. Що ж до
Федора Любартовича, то Радзімінський вважав, що він «в Кропці останні роки свого
життя провів і там правдоподібно закінчив життя наприкінці 1436 або на початку 1437
року» – коли згадується Андрушко з Кропця, нібито син і спадкоємець Любартовича
(Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków... – T. I. – S. 28, 38). Раніше К. Стадніць-
кий також вважав Федюшка 1431 р. племінником Владислава-Ягайла, сином когось
із його братів, але кого саме – так і не визначився, згадавши лише про фантастичну
версію Нарбута, що Федюшко був сином Івана Володимировича Бєльського, онуком
Володимира Ольгердовича! Щодо Федора Любартовича, Стадніцький припускав,
що він міг дожити аж до 1463 р.! – скорегованому від такого ж «смішного» 1263 р.,
проставленого в одній з «жидачівських грамот» на місці вискобленої в оригіналі
справжньої дати (Stadnicki K. Synowie Gedymina. – Lwów, 1853. – T. II. – S. 170, 180,
przyp. 262).
107. Мицько І. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романо-
вичів // Старий Луцьк. – Луцьк, 2009. – Вип. V. – С. 34-35. Цей пом’янник було вияв-
лено А. Петрушевичем у складі обкладинок до двох книжок, а у 2005 р. реставровано.
108. Мицько І. Монастирські пом’яники про походження ктитора Унівського мо-
настиря князя Федора Любартовича // Статті, написані після вигнання з Інституту
українознавства НАН України. – Львів, 2000. – С. 3-4.
109. Wolff J. Ród Gedimina. – Kraków, 1886. – S. 119-120.
110. Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie. – Lwów, 1890. – T. III. – S. 10-11.
111. Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków... – T. I. – S. 28-38.
112. Засновуючись на записах Уневського пом’янника, він приписував Федору
Любартовичу численних нащадків, нібито здрібнілих та цілком забутих історією
(Stadnicki K. Synowie Gedymina. – Lwów, 1853. – T. II. – S. 171-172). Однак ще
Ю. Вольф вказав, що в пом’яннику мова мала йти не про нащадків, а про предків та
родичів князя (Wolff J. Ród Gedimina. – Kraków, 1886. – S. 76).
113. Мицько І. Монастирські пом’яники про походження ктитора Унівського
монастиря князя Федора Любартовича. – С. 3-4 (коментуючи цитований запис у
пом’яннику Самборського монастиря, автор пише, нібито це був «Упис неназваного
по імені сина князя»), 5, прим. 17.
114. Susza I. Phoenix redivivus… – Zamość, M. DC. XL VI. – S. 27 (помилково 72).
36 Сіверянський літопис
115. Мова йде про вкладний запис на Євангелії початку XVI ст.: «В лѣт(о) 6800-го
Рож(ества) Х(ристо)ва 1292 Сия книга сигліс Новый завѣт снисканѣємь и трудомь
б(о)голюбивого Васілія князя Любартовича воеводы перемыского, придана быст до
манастыря Лавровского от Лавра князя прапрадѣда его заложенного, іже обшар поля
межи Подлѣсками Ляшками Ятвигами и Хлиплями лежачій к сему манастыреви при-
яте во богомолство в роды вѣчныи да не отдалено будет под анафемою» (Національна
б-ка у Варшаві. – BN. – Akc. 2652. – Арк. 21 зв.22). Польські дослідники пов’язували
цей запис з князем Василем Михайловичем Сангушком († близько 1558), оскільки
Сангушки традиційно вважалися нащадками Любарта. Однак вказаний діяч не мав
жодного відношення до земель Польської корони. Натомість, І. Мицько вважав:
«Попри недоречне датування (…) та недолугу мовну редакцію все інше відповідає
реаліям кінця XIV ст.» (Мицько І. Про початки Святоонуфріївського монастиря у
Лаврові // Мицько І. Статті, написані після вигнання з Інституту українознавства
НАН України. – Львів, 2000. – С. 27 28, 30). Насправді це не так.
Випадкової помилки в даті запису бути не може, оскільки 6800 р. «від сотво-
ріння світу» дійсно відповідав 1292 року від Р. Х. Намісник Перемишльський ще
у 1375 – 1376 рр. звався старостою, «Capitaneo» (Akta grodzkie i ziemskie z czasów
Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwów, 1870. – T. II. – S. 8, nr V; Lwów, 1878. – T. VII. – S. 19,
nr XI, przyp. 1; Lwów, 1880. – T. VIII. – S. 14, nr IX). Щоправда, в акті 1390 р. фігурує
«панъ Фєбрунъ воєвода» (Розов В. Українські грамоти. – С. 176, № 23а), але тільки
в якості винятку; взагалі-то офіційного уряду воєводи Перемишльського ніколи не
існувало (див.: Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII – XVIII wieku. – Wrocław etc.,
1987. – T. III. – Zeszyt 1. – S. 196-248, особливо 236). В кожному випадку, ми не мо-
жемо собі уявити, щоб адміністратором короля Польського в Перемишлі був князь
Гедимінович, та ще й син Любарта – суверенного правителя всієї Волині, а колись і
Галичини, причому абсолютно невідомий з інших джерел! Тому ми й не сумніваємося,
що наведений запис – це безграмотна підробка керівництва Лавровського монастиря,
що мала метою «задокументувати» права на вказані у ньому землі.
В статье собраны, проанализированы и систематизированы известные сведения
источников о жизни и семье князя Фёдора Любартовича – представителя династии
Гедиминовичей, полной биографии которого на сегодняшний день не существует (1384
– 1408, 1431 гг.). Особенное внимание уделено недостаточно исследованному периоду,
когда Фёдор был «державцей» Северской земли.
Ключевые слова: Фёдор Любартович, Волынь, Северская земля, Владислав-Ягайло,
Витовт, Швитригайло, Новгород-Северский.
Stanislaw Kelembet
Theodor-Theodot (Fedyushko) Lyubartovich,
Prince of Lutsk and Volodimir, the ruler of Siver
The article collected, analyzed and systematized all known sources of information about
the life of Prince Theodor Lyubartovich, a member of the Gediminovich dynasty, whose full
biography does not exist today (1384 – 1408, 1431). Particular attention is paid to the insuf-
ficiently studied period when Theodor was «the ruler» of Siver land.
Key words: Theodor Lyubartovich, Volhynia, Siver land, Vladislav-Yagailo, Vitovt,
Shvidrigailo, Novgorod-Siverskyj.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-152121 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2518-7430 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:02:22Z |
| publishDate | 2018 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Келембет, С. 2019-06-06T16:21:22Z 2019-06-06T16:21:22Z 2018 Федір-Федот (Федюшко) Любартович, князь Луцький і Володимирський, державця Сіверський / С. Келембет // Сіверянський літопис. — 2018. — № 6. — С. 13-36. — Бібліогр.: 115 назв. — укр. 2518-7430 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/152121 94(477)+929.5 У статті зібрано, проаналізовано та систематизовано відомі свідчення джерел про
 життя і родину князя Федора Любартовича – представника династії Гедиміновичів,
 повної біографії якого на сьогодні не існує (1384 – 1408, 1431 рр.). Особливу увагу приділено недостатньо дослідженому періоду, коли Федір був «державцею» Сіверської землі. В статье собраны, проанализированы и систематизированы известные сведения
 источников о жизни и семье князя Фёдора Любартовича – представителя династии
 Гедиминовичей, полной биографии которого на сегодняшний день не существует (1384
 – 1408, 1431 гг.). Особенное внимание уделено недостаточно исследованному периоду,
 когда Фёдор был «державцей» Северской земли. The article collected, analyzed and systematized all known sources of information about
 the life of Prince Theodor Lyubartovich, a member of the Gediminovich dynasty, whose full
 biography does not exist today (1384 – 1408, 1431). Particular attention is paid to the insufficiently
 studied period when Theodor was «the ruler» of Siver land. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський лiтопис У глиб віків Федір-Федот (Федюшко) Любартович, князь Луцький і Володимирський, державця Сіверський Theodor-Theodot (Fedyushko) Lyubartovich, Prince of Lutsk and Volodimir, the ruler of Siver Article published earlier |
| spellingShingle | Федір-Федот (Федюшко) Любартович, князь Луцький і Володимирський, державця Сіверський Келембет, С. У глиб віків |
| title | Федір-Федот (Федюшко) Любартович, князь Луцький і Володимирський, державця Сіверський |
| title_alt | Theodor-Theodot (Fedyushko) Lyubartovich, Prince of Lutsk and Volodimir, the ruler of Siver |
| title_full | Федір-Федот (Федюшко) Любартович, князь Луцький і Володимирський, державця Сіверський |
| title_fullStr | Федір-Федот (Федюшко) Любартович, князь Луцький і Володимирський, державця Сіверський |
| title_full_unstemmed | Федір-Федот (Федюшко) Любартович, князь Луцький і Володимирський, державця Сіверський |
| title_short | Федір-Федот (Федюшко) Любартович, князь Луцький і Володимирський, державця Сіверський |
| title_sort | федір-федот (федюшко) любартович, князь луцький і володимирський, державця сіверський |
| topic | У глиб віків |
| topic_facet | У глиб віків |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/152121 |
| work_keys_str_mv | AT kelembets fedírfedotfedûškolûbartovičknâzʹlucʹkiiívolodimirsʹkiideržavcâsíversʹkii AT kelembets theodortheodotfedyushkolyubartovichprinceoflutskandvolodimirtherulerofsiver |