“История Малой России” Д. Бантиша-Каменського у світлі дослідницького інструментарію
Saved in:
| Date: | 2006 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
2006
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15297 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | “История Малой России” Д. Бантиша-Каменського у світлі дослідницького інструментарію / О. Ясь // Український археографічний щорічник. — К., 2006. — Вип. 10/11. — С. 343-361. — Бібліогр.: 98 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-15297 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-152972025-02-23T20:20:45Z “История Малой России” Д. Бантиша-Каменського у світлі дослідницького інструментарію Ясь, О. Історичні дослідження 2006 Article “История Малой России” Д. Бантиша-Каменського у світлі дослідницького інструментарію / О. Ясь // Український археографічний щорічник. — К., 2006. — Вип. 10/11. — С. 343-361. — Бібліогр.: 98 назв. — укр. XXXX-0011 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15297 uk application/pdf Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Історичні дослідження Історичні дослідження |
| spellingShingle |
Історичні дослідження Історичні дослідження Ясь, О. “История Малой России” Д. Бантиша-Каменського у світлі дослідницького інструментарію |
| format |
Article |
| author |
Ясь, О. |
| author_facet |
Ясь, О. |
| author_sort |
Ясь, О. |
| title |
“История Малой России” Д. Бантиша-Каменського у світлі дослідницького інструментарію |
| title_short |
“История Малой России” Д. Бантиша-Каменського у світлі дослідницького інструментарію |
| title_full |
“История Малой России” Д. Бантиша-Каменського у світлі дослідницького інструментарію |
| title_fullStr |
“История Малой России” Д. Бантиша-Каменського у світлі дослідницького інструментарію |
| title_full_unstemmed |
“История Малой России” Д. Бантиша-Каменського у світлі дослідницького інструментарію |
| title_sort |
“история малой россии” д. бантиша-каменського у світлі дослідницького інструментарію |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2006 |
| topic_facet |
Історичні дослідження |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15297 |
| citation_txt |
“История Малой России” Д. Бантиша-Каменського у світлі дослідницького інструментарію / О. Ясь // Український археографічний щорічник. — К., 2006. — Вип. 10/11. — С. 343-361. — Бібліогр.: 98 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT âsʹo istoriâmalojrossiidbantišakamensʹkogousvítlídoslídnicʹkogoínstrumentaríû |
| first_indexed |
2025-11-25T01:51:39Z |
| last_indexed |
2025-11-25T01:51:39Z |
| _version_ |
1849725288150204416 |
| fulltext |
343
У перші десятиліття ХІХ ст. учений, який студіював історію Малоросії,
належав до суспільства перехідної доби як у соціокультурному, так і в інтелек-
туальному плані. У цей час фактично відбувалася зміна соціокультурної формації
підросійської України, яку здебільшого тлумачать у межах конфлікту “тради-
ційного” та “модерного”1.
Відтак тогочасний історик був принаймні свідком, а певною мірою й учас-
ником кардинальних інституціональних, соціальних та інтелектуальних змін.
Українські землі поступово трансформувалися в західні імперські провінції Росії
– малоросійські губернії. Значна частина нащадків козацької старшини та шляхти
досить успішно інтегрувалася до станової ієрархії імперії як малоросійське
дворянство. Чимало з них зробили успішну кар’єру на імперській службі, хоча
і залишалися носіями місцевого патріотизму в його ностальгійній або культур-
ницькій варіації. Натомість найбідніші верстви здебільшого перетворилися на
закріпачене селянство.
Одночасно побутували автономістські традиції України-Гетьманщини, які
ширилися в осередках старої культури – панських маєтках, а також в українських
земляцтвах великих міст, мистецько-літературних салонах тощо. Саме в цьому
соціокультурному середовищі здійснювалася велика робота зі збирання та
нагромадження історичної спадщини, в якій ще на початку ХІХ ст. важливу
роль відігравали історики-антикварі.
Втім, виникають і нові університетські центри секуляризованої науки та
культури “німецького типу” – в Харкові, а пізніше в Києві та інших містах.
Відбувається і процес входження української аристократії до російського імпер-
ського інтелектуального та культурного простору.
Однак циркулюють і західні інтелектуальні впливи. Вони проникають як
за російським посередництвом, так і безпосередньо через знайомство з європей-
ським життям, літературою, культурою, мистецтвом тощо. Таке ознайомлення
відбувається на тлі зростаючого зацікавлення європейської просвітницької істо-
ріографії (Й.-Г. Гердер, Й.-Х. Енґель, К. Гаммердерфер, Ж.-Б. Шерер та ін.)2
Олексій ЯСЬ (Київ)
“ИСТОРИЯ МАЛОЙ РОССИИ” Д. БАНТИША-КАМЕНСЬКОГО
У СВІТЛІ ДОСЛІДНИЦЬКОГО ІНСТРУМЕНТАРІЮ
1 Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження
(друга половина XVIII – середина ХІХ ст.). – Харків, 1996. – С. 55.
2 Див., напр.: Krupnyckyi B. Johann Christian von Engel und Geschichte der Ukraine //
Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin. – Berlin, 1931. – Bd. 3. –
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
344
Україною в контексті загальних змін, що сталися в політичному устрої Східної
та Центральної Європи другої половини XVIII ст., зокрема пов’язаних з підне-
сенням могутності Росії та зникненням ряду державних утворень (Криму, Польщі
та ін.).
Варто підкреслити, що в добу Просвітництва увага освіченої публіки акцен-
тувалася на проблемах життя окремої особистості чи на ідеальних завданнях
усього людства. Натомість неповторні явища здебільшого залишалися поза
межами раціоналістичного світогляду з властивим для нього неісторичним
способом мислення3. Культивування ідеї самоцінності розуму4 вело до еманси-
пації поведінки людини стосовно історичних традицій, релігії, станової мораль-
ності, що супроводжувалося поширенням меркантилізму та прагматизму.
Одночасно домінують уявлення, скеровані на осягнення вічної закономір-
ності всіх речей в інтелектуальному дусі природно-правового мислення5. Наразі
висуваються вимоги щодо упорядкування світу історії на засадах цілеспрямо-
ваного розуму та волі, що оформилися як світоглядні орієнтири Французької
революції кінця XVIII ст. Відтак, незаперечним надбанням Просвітництва стала
світська секуляризація багатьох сфер життя та ідея загальної, універсальної історії
людства, яку розглядали у філософському плані6.
Взагалі ставлення до історичної минувшини було амбівалентним. В історії
відшукували необхідні взірці для обґрунтування доцільності політичних і со-
ціальних змін, аргументи, щоб ствердити ідею поступального розвитку людства,
тощо. Причому такі приклади з минувшини ставали зразками для соціальної
поведінки та вводилися в єдину універсальну схему. Недаремно Фрідріх Ніцше
влучно охрестив просвітницько-раціональне історіописання монументальною
S. 75–110; його ж. Німеччина й Україна в XVIII стол. (Міллєр, Шлєцер, Енгель,
Гаммердорфер, Вагнер, Шпітлєр) // Україна. – Париж, 1953. – № 10. – C. 843–849;
Doroschenko D. Die Ukraine und Deutschland: Neun Jahrhunderte Deutsch-Ukrainischen
Beziehungen. – München, 1994. – S. 68–79; Ивонин Ю. Е. Немецкая историография позднего
Просвещения о запорожском казачестве // Зарубежная историография истории запорожского
казачества. – Запорожье, 1992. – С. 12–21; Бойко А. В. Обзор французской историографии
запорожского казачества XVIII столетия // Там само. – С. 36–41; Давлетов О. Р. З творчої
спадщини Дмитра Дорошенка “Й. Х. Енгель як історик України та козаччини” // Південна
Україна XVIII–XIX ст.: Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України
Запорізького державного ун-ту. – Запоріжжя, 1996. – Вип. 2. – С. 150–155.
3 Виндельбанд В. Философия в немецкой духовной жизни ХІХ столетия // Виндельбанд В.
Избранное. Дух и история. – М., 1995. – С. 299.
4 Тезу про самоцінність і домінацію розуму знаходимо, наприклад, у Й.-Г. Гердера: “…мы
видим, что во всем творит лишь одно начало – человеческий разум, который всегда занят тем,
что из многого создает единое, из беспорядка – порядок, из многообразия сил и намерений –
соразмерное целое, отличающееся постоянством своей красоты” (Гердер И.-Г. Идеи к
философии истории человечества / Пер. и прим. А. В. Михайлова. – М., 1977. – С. 441).
5 Мейнеке Ф. Возникновение историзма. – М., 2004. – С. 15.
6 Див., наприклад: Шиллер И. Х. Ф. В чем состоит изучение мировой истории и какова
цель этого изучения // Шиллер И. Х. Ф. Исторические работы: В 8 т. / Под ред. Ф. П. Шиллера. –
М.; Л., 1937. – Т. 7. – С. 595–612; Кант И. Идея всеобщей истории во всемирно-гражданском
плане // Философия истории: Антология / Под ред. Ю. А. Кимелева. – М., 1995. – С. 57–68.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
345
історією7. Натомість архаїчні інститути, традиції, звичаї та ін., які суперечили
раціоналістичним поглядам щодо довершеної побудови світу, піддавалися ни-
щівній критиці.
Означені духовні перетворення і соціокультурні зрушення породили зворотні
ідеалістичні та ірраціональні реакції, які розгорталися під знаком романтичної
опозиції стосовно раціоналізму. Відтак, на зорі ХІХ ст. ще донедавна вельми
популярні теорії та побудови просвітницького раціоналізму поступово програють
змагання з новітніми романтичними інтенціями.
Втім, конкуренція різноманітних інтелектуальних впливів, змагання тради-
ційних і модерних елементів на українських теренах, обставини тогочасної до-
слідницької діяльності вимагали від історика не стільки рішучого вибору на
користь певної альтернативи, скільки їхнього узгодження, співіснування в склад-
ній системі внутрішніх цінностей та лояльностей.
Таким, у найзагальніших рисах, було культурне та ідейне підґрунтя, на якому
реалізовувалися перші спроби написання систематичних версій української
історії.
Перші академічні проекти “історичної синтези” української минувшини
традиційно пов’язують з іменами Дмитра Бантиша-Каменського та Миколи Мар-
кевича8, хоча часом і розглядають їх як недосконалі навіть для того часу9. Проте
слід згадати і їхні своєрідні предтечі – праці Якова Марковича10, Максима
Берлинського11, Олекси Мартоса12, які так і не були завершені або дійшли до
нас у вигляді фрагментів.
Хронологічно першою з реалізованих спроб написання “систематичної істо-
рії” була праця Д. Бантиша-Каменського “История Малой России” (М., 1822.
Ч. 1–4). У дореволюційній Росії вона перевидавалася ще тричі (1830, 1842, 1903).
Причому вважають, що перероблене видання 1830 р., хоча і має істотні факто-
7 Ницше Ф. О пользе и вреде истории для жизни // Ницше Ф. Сочинения: В 2 т. / Сост.,
ред., вступ. ст. и прим. К. А. Свасьяна. – М., 1990. – Т. 1. – С. 169–170.
8 Крип’якевич І. Українська історіографія XVI–XVIII ст. – Львів, 1923. – С. 30;
Дорошенко Д. Огляд української історіографії / Упор. та вступ. ст. Ю. Пінчука, Л. Гриневич. –
[3-є вид., репр.] – К., 1996. – С. 75–80; Багалій Д. Історіографічний вступ: [До “Нарису
історії України на соціяльно-економічному ґрунті”] // Багалій Д. Вибрані праці: У 6 т. / Упор.,
вступ. ст. і ком. В. В. Кравченка. – Харків, 2001. – Т. 2: Джерелознавство та історіографія
історії України. – С. 221.
9 Багалей Д. Новый историк Малороссии: (Рец. на кн.: Лазаревський А. М. Описание
старой Малороссии. – К., 1889. – Т. 1: Стародубский полк. – XVI, 470, ХХХ с.). – СПб., 1891. –
С. 2.
10 Маркович Я. М. Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях. – СПб., 1798. –
[Ч. 1.] – 98, [6] с.
11 Несколько глав из сочинения Максима Берлинского “Историческое обозрение
Малороссии и города Киева” [главы 52–60] // Молодик на 1844 год. – СПб., 1844. – С. 163–
196.
12 Мартос А. Отрывок из Истории Малороссии. Т. 3. Гл. 13. 1653 и 1654 годы; Т. 3. Гл.
14. 1654 год // Сын Отечества: Исторический, политический и литературный журнал. – СПб.,
1823. – Ч. 84. – № 12. – С. 214–223; № 13. – С. 243–252; його ж. Отрывок из истории
Малороссии. Т. 3. Гл. 5. 1652–1653 // Северный архив. – 1823. – № 6. – С. 461–479.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
346
графічні доповнення, але в концептуальному плані зазнало незначних змін13.
Відтак це видання найповніше репрезентує погляди історика. Натомість третє
прижиттєве видання майже не відрізняється від другого. Варто відзначити, що
твір Д. Бантиша-Каменського зазнав і цензурних змін, які не були великими за
обсягом вилученого матеріалу, але істотно вплинули на висвітлення деяких
“делікатних”, як тоді вважалося, проблем малоросійської історії14.
Щодо належності Д. Бантиша-Каменського до російської чи української істо-
ріографії, то в сучасній науці й до сьогодні побутують різні думки15. Однак, попри
відмінні погляди науковців, внесок Д. Бантиша-Каменського в українську
інтелектуальну історію та вплив “Истории Малой России” на тогочасну націо-
нальну історіографію вочевидь є незаперечним.
У мотиваційному сенсі студія Д. Бантиша-Каменського спершу виникла як
проект, замовлений згори з ініціативи та за сприяння малоросійського військового
генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна-Волконського16. Останній репрезен-
тував частину місцевого дворянства, в середовищі якого побутували культур-
ницько-антикварні зацікавлення традиціями старої Гетьманщини.
За виразом О. Пріцака, саме в оточенні М. Рєпніна-Волконського існував
“останній осередок української автономістичної думки старого типу”17. Невипад-
ково в передмові до першого видання Д. Бантиш-Каменський не тільки зазначає,
що виконав цю працю за дорученням М. Рєпніна-Волконського, а й наголошує
на його безпосередній участі в її підготовці. Зокрема, історик підкреслює, що князь
не тільки сприяв йому у пошуку джерел, а й сам написав опис Берестецької
битви (1651)18.
13 Velychenko S. National History as Cultural Process: A Survey of the Interpretations of
Ukraine’s Past in Polish, Russian, and Ukrainian Historical Writing from the Earliest Times to
1914. – Edmonton, 1992. – P. 159; Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи
національного Відродження... – С. 226; Атаманенко А. Дмитро Бантиш-Каменський //
Історіографічні дослідження в Україні. – К., 2003. – Вип. 12: Визначні постаті української
історіографії ХІХ–ХХ ст. – С. 37–38.
14 Кравченко В. В. Рукописна “История Малой России” Д. М. Бантиш-Каменського [з
Публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в С.-Петербурзі] // Київська старовина. –
1992. – № 5. – С. 65–67.
15 Його ж. Історіографія історії України доби національного Відродження (кінець
XVIII – перша половина XIX ст.) // Історична наука на порозі ХХІ століття: підсумки та
перспективи: Матер. всеукр. наук. конфер. (Харків, 15–17 листопада 1995 р.). – Харків, 1995. –
С. 222; його ж. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... –
С. 201, 212 та ін.; Атаманенко А. Є. Д. М. Бантиш-Каменський – історик України. Автореф.
дис. ... канд. іст. н. – К., 1998. – С. 9; Когут З.-Є. Формування української національної
історіографії // Схід–Захід: Історико-культурологічний зб. – Харків, 2001. – Вип. 3. – С. 25.
16 Див.: Павловский И. Ф. Заботы кн. Н. Г. Репнина о составлении истории Малороссии //
Павловский И. Ф. К истории Малороссии во время генерал-губернаторства кн. Н. Г. Репнина
(Очерки, материалы и переписка). По архивным данным. – Полтава, 1905. – С. 9–15.
17 Пріцак О. Шевченко-пророк. – К., 1993. – С. 27.
18 Бантыш-Каменский Д. Предисловие // Бантыш-Каменский Д. История Малой
России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Ми-
хайловиче, с кратким обозрением первобытного состояния сего края: В 4 ч. – М., 1822. –
Ч. 1. – С. V.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
347
У другому виданні задекларовані Д. Бантишем-Каменським мотиваційні
устремління щодо написання “Истории Малой России” подано дещо інакше з
наголосом на інтелектуальні складові. Вони формулюються в кількох пунктах:
1) багатство подій на теренах Малоросії (“страна обильная происшествиями”);
2) побожність її мешканців; 3) достойні сини, віддані російським самодержцям,
які прикрасили “вік Петра та Катерини”19, тобто репрезентують достатні підстави
для осмислення історії цього краю.
Крім засвідчення лояльності імператорському престолу, вони виказують
авторські зацікавлення малоросійською історією не з особистих, а з загальних,
раціональних міркувань. Тож останні звернені до читача з допитливим розумом,
зокрема ненав’язливо наголошують на тому, що пропонують йому корисний та
“правильний” (схвалений государем) матеріал для інтелектуальної поживи.
Зауважимо, що до раціональних мотивів вивчення історичної минувшини
України апелювали і попередники автора “Истории Малой России”, зокрема
Я. Маркович20.
Д. Бантиш-Каменський як історик формувався в руслі архівних і диплома-
тичних зацікавлень. Адже він розпочав свою кар’єру на імперській службі в
Московському архіві Колегії закордонних справ (1800) під керівництвом свого
батька, відомого історика Миколи Бантиша-Каменського. Невипадково стиль
мислення Д. Бантиша-Каменського вирізняється початками нормативності, які
зумовлені як пієтетом архівіста у ставленні до документів, так і раннім зна-
йомством із практикою дослідницької праці.
Ця нормативність мислення, або, точніше, її елементи виявляються у най-
простіших дослідницьких процедурах, які свідчать про усвідомлення вченим
певних вимог до написання історичного дослідження. Останні спостерігаємо в
елементарній спробі систематизації джерел, на основі яких підготовлено працю,
у критично-раціональному ставленні до відомостей, що подаються різними
авторами, в укладанні розгалуженого наукового апарату “Истории Малой Рос-
сии”, зрештою у прагненні спиратися на документальну основу у викладі факто-
графічного матеріалу тощо.
Утім, визначальним для “Истории Малой России” є диференційоване, хоча
і досить суперечливе ставлення до емпіричної основи дослідження. Уже в переліку
джерел, у примітках та власне у тексті Д. Бантиш-Каменський наводить
інформацію про деяких авторів або навіть певним чином характеризує ту чи
іншу працю. Приміром, він відзначає, що студія Г.-Л. Боплана містить чимало
грубих помилок21, а твір П. Шевальє має багато небилиць22. Французькому істо-
19 Його ж. Предисловие // Його ж. История Малой России: В 3 ч. – 2-е изд. – М., 1830. –
Ч. 1: От водворения Славян в сей стране до присоединения оной, в 1654 году, к Российскому
Государству Царем Алексеем Михайловичем. – С. VI.
20 “Я не хотел бы вступать в Царство мечтаний и призраков, не хотел бы представлять
картины мрачной действительности, есть ли б История не объясняла степеней образования
и промышленности каждого народа” (Маркович Я. М. Записки о Малороссии... – С. 1–2).
21 Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории // Бантыш-Каменский Д.
История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. XIV.
22 Там само. – С. XV.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
348
рику Ж.-Б. Шереру він закидає відсутність посилань на київські літописи, з
яких він зробив запозичення23, а тритомник ченця-василянина Гната Стебель-
ського вважає пристрасним у деяких місцях. Зокрема, він підкреслює, що автор
тритомника – уніат24 і т. п. Єдині пояснення, які інколи наводяться на під-
твердження таких оцінок, це виявлені автором логічні суперечності в тих чи
інших роботах. Здебільшого вчений не вважає необхідним обґрунтовувати свою
думку.
Так, робота німецького історика австро-угорського походження Й.-Х. Енґеля,
представника раціоналістичної історіографії, одержала високу оцінку. “...Праці
п. Енгеля, на якого покликується в багатьох місцях поважний наш Історіограф
(М. Карамзін. – О. Я.), заслуговують на увагу будь-якого розсудливого читача,
оскільки Енґель сказав більше про Малоросію, ніж Літописи, видані Туманським
та Рубаном”25. Більш схвально Д. Бантиш-Каменський відгукується тільки про
“Историю государства Российского” Миколи Карамзіна, яку називає “безсмерт-
ним твором”26. Слід відзначити, що і список джерел та їхнє коментування в
“Истории Малой России” нагадують відповідний перелік в “Истории государства
Российского”27.
Зрештою авторські коментарі виявляють однобічність і вибірковість його
раціонального критицизму. Д. Бантиш-Каменський підходить до оцінки джерел,
зокрема відомостей, що в них містяться, виключно з позицій здорового глузду.
Передусім, він звертає увагу на відсутність логічних суперечностей, наближеність
автора того чи іншого твору до описуваних подій, його політичну належність,
наявність чітких посилань на джерела тощо.
Усе, що суперечило поглядам, світогляду та особистому досвіду вченого,
апріорно відкидалося. Зразком такого трактування є думка автора про кількість
козаків, які входили до пограничної сторожі за часів Стефана Баторія. “Я
тримаюсь свідчення Г. Полетики щодо поділу та кількості Козаків, оскільки
неправдоподібно, щоб погранична сторожа за Баторія, Самодержця войовничого,
досягала (за словами п. Енґеля, с. 77) двох тисяч осіб, коли при створенні цієї
сторожі її кількість досягала 2000. П. Енґель наголошує на мирному часі: але
мир з Татарами ніколи не був міцним, тому інші виборні Козаки, 4000 чоловік,
не могли займатися господарством у своїх поселеннях, як стверджує п. Енґель.
Папроцький, згідно з Полетикою, повідомляє, що кількість Запорожців сягала,
в 1579 році, до 5000 осіб (Енґель, с. 83). З Кримцями війни тоді не було”28.
Цей приклад показує виключне домінування раціональної логічності в
авторських тлумаченнях у випадку різноманітних свідчень джерел. Так, думка
Й.-Х. Енгеля відкидається тільки тому, що Д. Бантиш-Каменський уважає її
23 Там само. – С. XVI.
24 Там само. – С. XVIII.
25 Там само. – С. XVI (прим.*).
26 Там само. – С. XVIII.
27 Карамзин Н. М. История государства Российского: В 12 т. – М., 1989. – Т. 1. – С. 23–28.
28 Бантыш-Каменский Д. Примечания к первой части Истории Малой России //
Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 18–19 (прим. 95).
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
349
неправдоподібною, оскільки вона суперечить його припущенням. Натомість інші
повідомлення джерел часто-густо визнавалися правильними без будь-яких попе-
редніх роздумів, а праці певних учених – такими, що беззастережно заслуговують
на довіру.
Імовірно, саме тому в “Истории Малой России”, як відзначають дослідники,
відсутня витримана ієрархія джерел з точки зору їхньої достовірності29, насам-
перед їхня критика при виборі певних відомостей30. Єдина градація джерел, яку
застосуває автор, це поділ останніх на рукописні та друковані.
Зауваги вченого щодо джерел виявляють і його ставлення до традиції істо-
ріописання на теренах Малоросії. Зокрема, він згадує про спробу написання
малоросійської історії Яковом Марковичем, яку авторові так і не вдалося завер-
шити. Д. Бантиш-Каменський відзначає, що матеріали, надані Марковичу Адріа-
ном Чепою, були втрачені після передчасної смерті (самогубства) останнього31.
Пише він і про намір Григорія Теплова підготувати працю з історії Малоросії, а
також підкреслює, що зібрані останнім матеріали перейшли до рук Івана Єла-
гіна32 тощо.
Певною мірою кидає світло на ступінь усвідомлення дослідницьких завдань
Д. Бантишем-Каменським його полеміка з О. Мартосом навколо першого ви-
дання “Истории Малой России”. Автор намагається навіть з’ясувати мету своєї
студії порівняно із творами попередників. Він зазначає, що прагнув тільки подати
“події в більшому зв’язку та подробицях, ніж вони викладені в коротких записах
Генеральних Писарів”33. Отже, розуміння автором функцій історіописання досить
обмежене, зорієнтоване здебільшого на повноту відтворення фактографічної
канви подій.
Утім, для вченого усвідомлення належності до традиції історіописання відбу-
вається передусім в інтелектуальному, а не в національному плані, з перспективи
спільних зацікавлень певним предметом дослідження – історією Малоросії. Не-
випадково він зараховує до цієї традиції як російських авторів і українських
літописців, так і іноземців.
Окремо слід зупинитися і на розподілі фактографічного матеріалу в студії
Д. Бантиша-Каменського. Зазначимо, що в першому виданні вся малоросійська
історія до Хмельниччини висвітлюється автором у вступі (35 с.)34. Київський
29 Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... –
С. 218.
30 Василенко Н. К истории малорусской историографии и малорусского общественного
строя (Заметки по поводу статей В. А. Мякотина “Прикрепление крестьянства левобережной
Малороссии в XVIII столетии” в “Русском Богатстве”. – 1894. – № 2–4) // Киевская старина. –
1894. – № 11. – С. 259.
31 Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории // Бантыш-Каменский Д.
История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. VIII.
32 Його ж. Примечания к третьей части Истории Малой России. – 2-е изд. – М., 1830. –
Ч. 3: От избрания Мазепы до уничтожения Гетманства. – С. 69–70.
33 Його ж. Письмо к издателю (8/II.1823, Москва) // Сын Отечества. – 1823. – Ч. 83. –
№ 7. – Отд. 2: Критика. – С. 318.
34 Його ж. Вступление // Його ж. История Малой России. – 1-е изд. – Ч. 1. – С. IX–LIV.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
350
митрополит та історик Євгеній Болховітінов у листі до автора від 19 листопада
1822 р. зауважив з цього приводу, що вступ до історії Малоросії є вельми стислим,
і висловив йому побажання більш докладно висвітлити питання походження
козаків35. Подібної думки дотримувався і рецензент Ф. Булгарін, який уважав
короткий вступ з історії Малоросії до доби Хмельниччини «найбільшим недолі-
ком праці»36. Очевидно, Д. Бантиш-Каменський прислухався до зазначених
порад і істотно доповнив видання 1830 р.
Однак архітектоніка і другого, переробленого видання є вкрай диспро-
порційною, на що вже звертали увагу дослідники37. Давньоруський період окрес-
лено схематично в дусі М. Карамзіна. До того ж йому присвячено всього три
глави першої частини. Дещо більше уваги приділено литовській та польській
добі до XVII ст. Водночас XVII–XVIII ст. висвітлені якнайповніше. Цьому відрізку
часу відведено близько 80 % усього обсягу “Истории Малой России”.
Взагалі в рецепції Д. Бантиша-Каменського українська історія виступає як
хаотичне нагромадження подій та фактичних подробиць, які часто-густо навіть
не вкладаються у певні хронологічні сегменти. Автор визнає дві найголовніші
віхи в історії Малоросії: приєднання до Росії та ліквідацію Гетьманщини. Відтак
татарська навала, литовська доба виглядають не як самостійні історичні періоди,
а як певні епізоди з хронологічної канви подій. Таким чином, учений здебільшого
сприймає історію з перспективи поточного моменту, тобто в контексті важливості
тих чи інших подій для тогочасної сучасності (початку ХІХ ст.).
Досить довільно і часом невмотивовано виглядає поділ і на рівні рубрикації
окремих глав. Зокрема, історик поділяє князювання Володимира, хрестителя
Русі, між першою та другою главою, хоча в останній приділяє йому лише один
абзац38. Подібним чином оформлений матеріал і в низці інших глав.
Зауважимо, що цей недолік праці виявили ще сучасники історика. Невідомий
рецензент третього видання студії Д. Бантиша-Каменського в “Отечественных
записках” зазначав, що “довільне дроблення на глави, яке ми зустрічаємо в
“Истории Малой России”, ледве може бути кому-небудь корисне”39. Вочевидь
наведені спостереження свідчать про досить шаблонний спосіб конструкції цієї
праці, який виказує однобічний історизм її автора, тобто вибіркове усвідомлення
мінливості історичних епох.
Таку ж однобічність спостерігаємо і в авторських оцінках, тлумаченнях тих
чи інших подій, явищ та історичних осіб тощо. Д. Бантиш-Каменський майже
не аргументує свої оціночні судження, оскільки раціональність останніх є само-
35 Из бумаг Д. Н. Бантыш-Каменского (Письма к нему разных лиц) // Русская старина. –
1904. – № 9. – С. 648.
36 Булгарин Ф. История. Краткое обозрение Русской литературы 1822 года: 9. Бантыш-
Каменский Д. История Малой России. – М., 1822. – Ч. 1–3 // Северный архив. – 1823. – № 5. –
С. 389.
37 Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... –
С. 221.
38 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 5–8.
39 Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 3-е изд. – М., 1842. –
Ч. 1–3 // Отечественные записки. – 1842. – Т. 22. – № 5/6. – Отд. 6: Библиографическая хроника. –
С. 42.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
351
достатньою. Наприклад, поділ давньої Русі на уділи між синами Володимира
Святославича історик однозначно засуджує, оскільки вважає його фатальною
помилкою. Зокрема, він підкреслює, що сам князь потерпав від “шкідливих
наслідків” цього рішення40.
Аналогічну категоричність оцінок спостерігаємо і в тих випадках, коли вчений
прагне хоч якось обґрунтувати власну думку. Так, тезу про те, що автором “Слова
о полку Ігоревім” була світська особа, Д. Бантиш-Каменський обстоює таким
міркуванням, що духовна людина “не насмілилася б язичницькими вигадками
прикрашати” цей твір41. Зауважимо, що в наведених прикладах, як і раніше, єдиним
оціночним мірилом для історика виступає логіка і здоровий глузд.
Утім, варто відзначити і певні позитиви в критичних підходах Д. Бантиша-
Каменського. Зокрема, вчений у деяких випадках наводить різні точки зору щодо
тлумачення певних подій чи фактів. Приміром, стосовно часу приєднання Києва
до Литви він викладає думки М. Стрийковського та М. Карамзіна, хоча зрештою
поділяє погляд російського історіографа42.
Критичне ставлення автора до низки джерел дає йому змогу часто робити
влучні спостереження. Так, “Історію Русів” Д. Бантиш-Каменський розглядає
як “мутне джерело”43, хоча і досить часто покликується на нього у другому ви-
данні “Истории Малой России”, але не використовує в першому.
Водночас історик прагне відрізняти повідомлення джерел від суджень літо-
писця, але робить це епізодично. Так, він зазначає, що коли літописи мовчать,
то “історику залишається керуватися самими міркуваннями”44.
У виданні 1830 р. Д. Бантиш-Каменський також виправляє деякі помилки,
котрих він припустився у первісній версії “Истории Малой России”45.
Однак розуміння руху, мінливості світу історії, тобто історизму, у вченого
вкрай обмежене. Відтак він постійно співвідносить давні, архаїчні явища з ра-
ціональними принципами організації суспільного життя, що побутували в істо-
ричній думці кінця XVIII – початку ХІХ ст. Про це свідчить, наприклад, його
заувага про дикі звичаї радимичів, древлян, які він протиставляє побуту інших
давньослов’янських племен. “Вони дикістю уподібнювалися звірям і не знали
шлюбних союзів”, – пише історик46. Натомість про “київських слов’ян” він від-
гукується із симпатією, зокрема підкреслює їхню освіченість та схвально оцінює
їхні родинні відносини. Ці сентенції Д. Бантиша-Каменського дуже нагадують
аналогічні тези російського історика М. Карамзіна47.
40 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 8.
41 Там само. – С. 18.
42 Там само. – С. 26.
43 Там само. – С. 153.
44 Там само. – С. 28.
45 Бантыш-Каменский Д. Примечания к третьей части Истории Малой России //
Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 3. – С. 12 (прим. 37).
46 Його ж. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 2.
47 “Древляне же имели обычаи дикие, подобно зверям, с коими они жили среди лесов
темных, питаясь всякою нечистотою; в распрях и ссорах убивали друг друга; не знали браков,
основанных на взаимном согласии родителей и супругов…” (Карамзин Н. М. История
государства Российского... – С. 66).
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
352
Варто відзначити, що опозицію “архаїка” – “сучасність” спостерігаємо і
щодо цілих історичних епох. Приміром, у першому виданні “Истории Малой
России” доба до Хмельниччини розглядається як “первісний стан” (“первобыт-
ное состояние”). Цей термін навіть фігурує у назві першого видання: “История
Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при
царе Алексее Михайловиче, с кратким обозрением первобытного состояния сего
края”.
Отже, критерієм оцінки Д. Бантиша-Каменського виступають авторські
уявлення про певний рівень організації суспільства, а відтак і родинного життя.
Вони переносяться на інші історичні епохи з позицій сучасної для вченого доби.
Схожі мотиви простежуємо і в багатьох інших авторських оцінках. Зокрема,
татарську навалу Батия вчений засуджує тому, що вона “зупинила успіхи про-
світництва в Росії”48. Водночас діяльність київського митрополита Кипріана
тлумачиться тільки в позитивному плані, оскільки він “був першим, хто відновив
занепале просвітництво в Росії”49. У такому ж сенсі оцінюється і постать князя
Костянтина Острозького, який уславив себе “любов’ю до просвітництва”50.
Аналогічним чином тлумачиться і заснування Києво-Могилянської академії, зі
створенням якої історик пов’язує “виникнення в Малоросії давно забутого
просвітництва”51.
Зауважимо, що автор за цим принципом поділяє навіть держави і державні
утворення. Зокрема, Польща як “держава просвітницька, сильна” протистав-
ляється Кримському ханству52.
Натомість традиційні, архаїчні елементи розглядаються як такі, що в жод-
ному разі не заслуговують довіри. Приміром, відзначаючи сумнівність літописних
відомостей про заснування Києва, історик беззастережно обстоює думку про
легендарність “усіх давніх усних переказів”53.
Таким чином, в оцінках Д. Бантиша-Каменського простежується домінація
просвітницько-раціональних поглядів на історію та суспільство. Більше того,
поняття “просвітництво” є ключовим в його історичних поглядах і світогляді.
Воно виступає як антитеза до архаїчних елементів (дикість, невігластво,
язичницькі вірування, забобони, легенди, перекази, середньовічна схоластика,
обскурантизм і т. п.), що суперечать раціональному розуму. Відтак історія зде-
більшого сприймається автором у межах бінарної моделі “архаїка” – “просвіт-
ництво”. Звідси, імовірно, й походять апріорний та вибірковий критицизм Бан-
тиша-Каменського щодо свідчень джерел, а також нотки моралізаторства, які
знаходимо в його скупих коментарях.
Приміром, історик, повідомляючи про підкуп татарських мурз посланцем
польського короля Казимира IV для нападу на Російську державу, зазначає, що
48 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 22.
49 Там само. – С. 48.
50 Там само. – С. 195.
51 Там само. – С. 225.
52 Там само. – С. 119.
53 Бантыш-Каменский Д. Примечания к первой части Истории Малой России //
Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 4.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
353
це “засоби, ганебні для вінценосця”54. Згадуючи про участь П. Конашевича-
Сагайдачного у польському поході 1618 р. на Москву, він підкреслює, що гетьман
“здобув довіру Уряду Польського і справедливий докір від нащадків”55.
Подібним чином він повідомляє і про передачу Іваном Виговським
дипломатичного листування Богдана Хмельницького з іншими державами
російському двору. “Золото було йому ідолом, йому єдиному він був вірним до
смерті своєї”, – зазначає історик56. Натомість смерть Дмитра Вишневецького у
турецькому полоні (1563) Д. Бантиш-Каменський змальовує як взірцеву, зокрема
“підкреслює, що страждальник славив Бога та кляв Магомета”57. Аналогічно
автор описує й мужню поведінку дружини Василя Кочубея, засуджену на ув’яз-
нення після доносу її чоловіка на гетьмана І. Мазепу. Зокрема, історик відзначає
її “зразкову безстрашність”58.
Зрештою, видається, що для вченого історія є своєрідною збіркою не тільки
певних фактичних відомостей, а й моралістичних прикладів для сучасників, як
позитивних, так і негативних. Слід відзначити, що моралізаторське трактування
історії характерне не тільки для Д. Бантиша-Каменського, а й для багатьох пред-
ставників пізньопросвітницького історіописання, зокрема для М. Берлинського59.
Однак автор “Истории Малой России” не завжди послідовний у застосуванні
дихотомічної зв’язки “архаїка” – “просвітництво”, зокрема щодо оцінки вій-
ськово-політичних подій другої половини XVII ст. Почасти це пояснюється тим,
що динамічність, суперечливість тогочасної історичної ситуації, постійні
військово-політичні зміни, в т. ч. союзників Москви, надзвичайно ускладнювали
застосування подібних критеріїв. До того ж обсяг різноманітного фактографічного
матеріалу з української історії XVII–XVIII ст. істотно зростає. Причому в ньому
міститься безліч повідомлень про криваві битви, плюндрування багатьох міст і
земель, занепад культури й освіти, тобто про процеси і події, які складно сприй-
маються в межах просвітницького історизму, зорієнтованого на конструктивні,
поступальні чинники.
Не варто забувати і те, що в першій частині “Истории Малой России” ви-
дання 1830 р. автор значною мірою слідував за підходами та конструкцією відомої
праці М. Карамзіна. Відтак у другій частині зростає опір емпіричного матеріалу,
який стає складно звести до звичного, апріорного поділу. Останній фактично
розмиває усталені авторські підходи.
Тому, починаючи з другої частини “Истории Малой России”, в оцінці істо-
ричних осіб Д. Бантиш-Каменський здебільшого дотримується принципу
54 Його ж. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 88.
55 Там само. – С. 185.
56 Там само. – С. 316.
57 Там само. – С. 130.
58 Там само. – Ч. 3. – С. 87.
59 Приміром, моралізаторська оцінка гетьмана І. Мазепи в студії М. Берлинського дуже
нагадує повчальні мотиви зауваг Д. Бантиша-Каменського: “Нет опаснейшей в общежитии
той твари, которая умеет стыдные свои пороки или властолюбивые происки скрывать под
личиною доброжелательства, благовидной пышности и ревностного благочестия” (Несколько
глав из сочинения Максима Берлинского... – С. 178).
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
354
лояльності останніх стосовно російського престолу, хоча й вказує на їхні темні і
світлі сторони. Тільки діяльність українського духовенства здобуває схвальну
оцінку; він протиставляє цю діяльність кривавим військовим подіям того часу.
“Серед безперервних битв в Україні, розбрату міжусобного, навал чужоплемін-
ників Духівництво Малоросійське зі скромних келій продовжувало сприяти про-
світництву”, – пише історик60.
У третій частині Д. Бантиш-Каменський поступово повертається до тради-
ційної антитези “архаїка” – “просвітництво” у поясненні канви історичних подій.
Утім, зазначену опозицію відтепер представлено в більш прихованому вигляді.
Вчений має певні симпатії щодо предмета своїх студій – історії Малоросії, але
загальноросійська лояльність усе ж таки переважає в його поглядах. Відома
теза Д. Дорошенка про “формальну лояльність”61 автора “Истории Малой Рос-
сии” до російського престолу видається як мінімум перебільшенням у загальному
контексті прочитання цієї студії.
Так, Петра І історик розглядає як самодержця, який надав Росії “нове
буття”62. Гетьманщина ж у XVIII ст. висвітлюється автором як інститут, який не
тільки поступово занепадає, а й стає джерелом постійних бунтів та зрад щодо
російського престолу. Зрештою, Гетьманщина дедалі більше й більше набуває у
рецепції історика архаїчних рис, що суперечать необхідним перетворенням у
Росії.
Недаремно після опису “зради” І. Мазепи та обрання на гетьманство
І. Скоропадського Д. Бантиш-Каменський зазначає, що коли б Петро І “міг вільно
діяти, то ще тоді знищив би Гетьманство”63. Ця сентенція фактично виносить
історичний присуд Гетьманщині з боку автора ще за півстоліття до її ліквідації.
Цілком логічною в такому сенсі видається і наступна думка історика, що
відтоді “історія цього краю помітно слабіє на події, стає нецікавою”64. Зазначена
заувага фактично передує фінальній сцені малоросійської історії – скасуванню
Гетьманщини. Відзначимо, що у сприйнятті Д. Бантиша-Каменського ця подія
є логічним і послідовним актом, хоча автор і має певні симпатії щодо минулого
козацької України.
Врешті-решт, слід звернути увагу на техніку викладу, яка фактично репре-
зентує читачеві авторський задум, своєрідну логіку розгортання світу історії.
Вона ж містить численні, часом приховані смисли і контексти, які висвітлюють
дослідницький інструментарій вченого.
З цієї перспективи манера викладу Д. Бантиша-Каменського не вирізняється
особливою оригінальністю. Його оповіді властива майже повна відсутність яки-
60 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 2: От присоединения
сей страны к Российскому Государству до избрания в Гетманы Мазепы. – С. 212.
61 Дорошенко Д. Князь М. Репнін і Д. Бантиш-Каменський // Праці Українського високого
педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі: Наук. зб. / Під ред. В. Сімовича. – Прага,
1929. – Т. 1. – С. 108.
62 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 3. – С. 164.
63 Там само. – С. 108.
64 Там само. – С. 140.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
355
хось стилістичних прикрас. Учений зосереджується переважно на військово-
політичній історії, зокрема на зовнішньополітичних зв’язках і дипломатичних
зносинах. Вочевидь окреслені пріоритети у викладі матеріалу зумовлені дипло-
матичними зацікавленнями історика. Відтак він докладно зупиняється на взає-
минах сторін, часто-густо наводить велику кількість подробиць щодо діяльності
посольств, обставин переговорного процесу тощо.
Чільне місце займають події церковної історії, яку автор переважно висвітлює
наприкінці низки глав. Іноді православний, церковний чинник розглядається
істориком не стільки як причина певних подій, а як їхнє ритуальне обрамлення.
У такому контексті перебіг подій часом подається майже як ритуальне дійство.
Зокрема, таким видається епізод після привселюдного читання царевої
грамоти у Переяславі у січні 1654 р.65. Це враження підсилюється згадками про
бажання “трьох государів” (турецького султана, польського короля та кримського
хана) володіти Україною, про утиски та переслідування православних малоросіян
з боку поляків-католиків, про пропозицію послам присягнути від імені царя,
церковні церемонії тощо. Аналогічно сприймається й епізод з урочистим
обранням на гетьманство Кирила Розумовського66 і т. п.
Певну увагу автор приділяє науці, мистецтву та освіті. Чимало в праці біо-
графічних подробиць, життєписних характеристик і замальовок, що супрово-
джуються моралізаторськими трактуваннями та заувагами. Причому вчений
прагне висвітлювати як негативні, так і позитивні риси історичних особистостей,
у т. ч. і тих, яким він симпатизує. Наведені біографічні деталі вказують на со-
лідний авторський досвід у біографічному жанрі. Адже вчений написав чимало
біографічних праць67.
Зауважимо, що кілька глав про І. Мазепу з третьої частини другого видання
“Истории Малой России” в дещо скороченому та переробленому вигляді були
видані істориком у 1834 р. як окрема біографічна студія68.
Водночас у праці дуже небагато авторських відступів, нотаток, коментарів
або принаймні спроб підвести читача до тлумачення тих чи інших подій, явищ,
процесів і т. п. Д. Бантиш-Каменський постійно прагне триматися докумен-
тальності у своєму викладі, зокрема переказує численні документи69. Саме
65 Там само. – Ч. 1. – С. 352.
66 Там само. – Ч. 3. – С. 196–199.
67 Див.: Бантыш-Каменский Д. Деяния знаменитых полководцев и министров,
служивших в царствование государя императора Петра Великого. – М., 1812–1813. – Ч. 1–2;
його ж. Жизнь Преосвященного Амвросия, архиепископа Московского и Калужского,
убиенного в 1771 году. – М., 1813; його ж. Жизнь Н. Н. Бантыша-Каменского. – М., 1818;
його ж. Словарь достопамятных людей русской земли, содержащий в себе жизнь и деяния
знаменитых полководцев, министров и мужей государственных, великих иерархов
православной церкви, отличных литераторов и учёных, известных по участию в событиях
отечественной истории. – M., 1836. – Ч. 1–5; його ж. Биографии российских генералисси-
мусов и генерал-фельдмаршалов с 48-ю портретами. – СПб., 1840. – Ч. 1–4.
68 Його ж. Жизнь Мазепы. С портретом и снимком подписи. – М., 1834. – 92 с.
69 Багалій Д. І. Нариси української історіографії за доби февдалізму й доби капі-
талістичної // Багалій Д. І. Вибрані праці... – Т. 2. – С. 396.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
356
документальним свідченням він віддає перевагу перед наративними джерелами,
хоча й не цурається останніх70.
Варто підкреслити, що Д. Бантиш-Каменський здебільшого порівнює факти,
подані в тих чи інших джерелах, а не їхню вірогідність узагалі. З цієї перспективи
відомості, представлені в документальних джерелах, більше відповідають кри-
теріям раціональної логічності, що й пояснює пріоритети вченого. Ця домінація
зовнішньої сторони історичного минулого та орієнтація на документи є характер-
ними ознаками авторського викладу.
Втім, у другому виданні спостерігаємо і певні вкраплення із “внутрішньої
історії” в загальну архітектоніку роботи. Приміром, дев’ятнадцята глава першої
частини присвячена кримським і буджацьким татарам, їхній військовій органі-
зації й тактиці71. Щоправда, вона майже повністю запозичена з опису Г.-Л. Боплана.
До вказаних включень із внутрішньої історії доцільно віднести і двадцять
п’яту главу про устрій Січі, побут та звичаї запорожців72, яка написана на мате-
ріалах російського історика німецького походження Ґергарда Міллера.
Зауважимо, що Д. Багалій уважав цю главу найцікавішою у всій праці73.
Аналогічні вкраплення є і в тридцять першій главі, в якій автор подає огляд
становища та внутрішнього устрою Малоросії за Богдана Хмельницького і його
наступників, хоча також висвітлює церковну історію та ін.74.
Врешті-решт, варто згадати і останню, сорок шосту главу, в якій представлено
відомості про господарство, звичаї, обряди, риси характеру та побуту малоросіян,
чини й стани в Малоросії, походження мови, а також інформацію про визначних
літописців і Києво-Могилянську академію75.
Введення таких фрагментів до другого видання очевидно вмотивовано
новітніми фольклористичними та етнографічними впливами, які поширюються
з другої половини 1820-х рр., зокрема, з виданням збірки М. Максимовича
“Малороссийские песни” (М., 1827) та ін.
Втім, у рецепції Д. Бантиша-Каменського матеріал внутрішньої історії
здебільшого є добіркою цікавих спостережень, часто-густо напівкурйозного
характеру, своєрідним додатком до свідчень документів і не більше. На відміну
від романтиків, які повністю занурювалися у внутрішню історію, прагнули саме
в ній відшукати, відчути сутнісні риси тогочасного світу, осягнути самобутній
дух минувшини, автор “Истории Малой России” тримається безстороннього,
скептично-розсудливого погляду щодо етнографії, вірувань, матеріальної та
духовної культури і т. п.
“У звичаях та обрядах поселян бачимо залишки старовини та забобон, що
збереглися в більш чи менш видозміненому вигляді...”, – зазначає Д. Бантиш-
70 Атаманенко А. Наративні джерела та історична література в творчості Д. Бантиша-
Каменського // Осягнення історії: Зб. наук. пр. на пошану проф. М. П. Ковальського з нагоди
70-річчя / Гол. ред. Л. Винар, І. Пасічник. – Острог; Нью-Йорк, 1999. – С. 130.
71 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 336–348.
72 Там само. – Ч. 2. – С. 61–69.
73 Багалій Д. І. Нариси української історіографії... – С. 392.
74 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 2. – С. 202–223.
75 Там само. – Ч. 3. – С. 211–264.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
357
Каменський76. Ця заувага досить добре ілюструє авторські пріоритети, зокрема
свідчить, що матеріал внутрішньої історії він розглядає як архаїзм (“забобони”,
“залишки старовини” та ін.), який у кращому разі становить деякий інтерес для
раціонального, просвіченого розуму.
Слід підкреслити, що вчений так і не зміг повністю позбутися компілятивної
методи укладання тексту. Це особливо відчувається в першій частині видання
1830 р., в якій подається чимало запозичень з “Истории государства Российского”
М. Карамзіна та інших праць без авторських тлумачень і коментарів. Інколи
складається враження, що певні глави “Истории Малой России”, особливо пер-
шої частини, написані немовби в тіні державного історіографа77.
Таким чином, сюжетна лінія викладу розчиняється в масі документальних
відомостей, багатстві фактографічного матеріалу, численних парафразах, при-
хованих цитуваннях і безпосередніх покликаннях. Натомість узагальнення,
інтерпретації, висновки майже відсутні. Іван Крип’якевич слушно зауважує, що
подробиці заступали Д. Бантишу-Каменському цілісність української історії78.
Відтак авторські підходи здебільшого ледь помітні за масою фактичних відомостей.
Варто звернути увагу і на науковий апарат студії Д. Бантиша-Каменського,
який є не тільки великим і розгалуженим, а й використовується автором як
додаткова збірка фактів. У цілому він поділяється на стислі бібліографічні покли-
кання на берегах праці (назви книг, заголовки джерел і т. п.), а також на розгорнуті
прикінцеві покликання. Зокрема, тільки в першій частині “Истории Малой
России” видання 1830 р. подано 324 прикінцеві посилання (84 с.). Загальна ж
кількість таких покликань в усіх трьох частинах складає 841 (242 с.), тобто
майже 1/4 всього обсягу “Истории Малой России”. Водночас у виданні 1822 р.
всі авторські примітки є посторінковими, хоча також займають чимало місця.
Доцільно відзначити, що в прикінцевих посиланнях у другому виданні автор
наводить не стільки бібліографічні відомості, скільки витяги з актів, самі
документи, інколи подає власні коментарі тощо. Зокрема, у першій частині праці
видрукувано договірні березневі статті 1654 р.79, у другій – список з листа
Б. Хмельницького до шведського короля від 18 січня 1657 р.80 та чимало інших
документів і матеріалів.
Іноді не зовсім зрозуміло, чому важливі відомості або думки певних авторів
щодо тих чи інших подій Д. Бантиш-Каменський виносить за межі основного
тексту студії до приміток. До таких випадків слід віднести його коментарі про
походження назви “Мала Росія”81, різні точки зору (Яна Потоцького та М. Карам-
зіна) щодо виникнення козацтва82 тощо.
76 Там само. – С. 214.
77 Марченко М. І. Українська історіографія з давніх часів до середини XIX ст. – К.,
1959. – С. 142.
78 Крип’якевич І. Українська історіографія… – С. 28.
79 Бантыш-Каменский Д. Примечания к первой части Истории Малой России //
Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – 2-е изд. – Ч. 1. – С. 77–84 (прим. 323).
80 Його ж. Примечания ко второй части Истории Малой России // Його ж. История
Малой России. – 2-е изд. – Ч. 2. – С. 3–5 (прим. 5).
81 Його ж. Примечания к первой части Истории Малой России. – С. 3 (прим. 1).
82 Там само. – С. 13–14 (прим. 70).
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
358
У цілому прикінцеві примітки до “Истории Малой России” умовно можна
розділити на три групи: 1) інформативні, в яких наводиться додатковий факто-
графічний матеріал, а також цитати з деяких творів; 2) пояснювальні, котрі
тлумачать і уточнюють певні події, явища і т. п.; 3) документальні, які містять
витяги з різних актів або цілі документи. Зауважимо, що з-поміж перерахованих
категорій покликань домінують інформативні та документальні.
Слід нагадати, що в першому виданні “Истории Малой России” Д. Бантиш-
Каменський опублікував низку документів і матеріалів у додатках – загалом 103
назви, хоча під деякими заголовками вміщується декілька документів83. Причому
у ряді випадків автор навів інформацію про місце зберігання, рік, номер справи,
а також іноді подав відомості про пошкодження документа чи його тексту, зов-
нішні атрибути та ін. Сучасні дослідники розглядають це як елементи
джерелознавчого та палеографічного аналізу84.
У другому виданні автор переніс частину відомостей до прикінцевих
посилань. Очевидно, він відчував необхідність винести певну частину багатого
документального матеріалу, його надлишок, який значно ускладнював виклад,
до приміток, а також дати деякі пояснення та коментарі. Втім, останніх якраз і
бракує в його праці. Імовірно вчений прагнув наблизити “Историю Малой Рос-
сии” до потреб звичайної читацької публіки, хоча досягти цієї мети вдалося
тільки частково. Навіть у дещо полегшеному вигляді студія досить складно сприй-
малася пересічним читачем з огляду на домінування нескінченної, монотонної
канви військово-політичних, дипломатичних та церковних подій.
Отже, великий науковий апарат праці Д. Бантиша-Каменського вочевидь
зумовлений авторськими домінаціями. У функціональному плані він скерований
на те, щоб подати якомога більше фактографічних відомостей, які автор уважав
достовірними.
Взагалі композиція та виклад матеріалу в “Истории Малой России” не дуже
відрізняються від творів російської історіографії початку ХІХ ст., для яких
характерна описовість, наративна оповідь із вкрапленнями великих фрагментів
з документів та інших джерел, пріоритетне висвітлення військово-політичної і
церковної історії тощо85.
Студія Д. Бантиша-Каменського сприймалася по-різному. Олекса Мартос
вказував на її велику джерельну основу. Водночас він наголошував, що остання
“ще не складає всієї будови”, зокрема вказував на “сухість деяких місць” праці86.
83 Бантыш-Каменский Д. Приложения к первой части Истории Малой России //
Бантыш-Каменский Д. История Малой России… – 1-е изд. – М., 1822. – Ч. 1. – С. 91–153
(10 назв); його ж. Приложения ко второй части Истории Малой России… – Ч. 2. – С. 185–
324 (23 назви); його ж. Приложения к третьей части Истории Малой России… – Ч. 3. –
С. 141–243 (30 назв); його ж. Приложения к четвертой части Истории Малой России… –
Ч. 4. – С. 141–303 (40 назв).
84 Атаманенко А. Дмитро Бантиш-Каменський... – С. 46.
85 Гуржий А. И. Штрихи к портрету “настоящего историка” // Бантыш-Каменский Д. Н.
История Малой России. – 5-е репр. изд. – К., 1993. – С. 11.
86 [Мартос А.] Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – М.,
1822. – Ч. 1–4 // Сын Отечества. – 1823. – Ч. 83. – № 3. – Отд. 3: Современная русская
библиография. – С. 134, 136.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
359
Невідомий автор бібліографічної замітки в “Библиотеке для чтения” відзначав,
що робота Д. Бантиша-Каменського “складається з одних подій, зібраних добро-
душно без критики”87.
Більш скептично щодо оцінки цієї праці були налаштовані історики-роман-
тики, які вважали, що вона не задовольняє новітні наукові вимоги. М. Макси-
мович називав “Историю Малой России” “мертво-холодною”88 студією, хоча і
вирізняв її з-поміж інших через багатство представлених відомостей. На його
думку, в цій праці “немає правильного зображення історичних осіб, немає того
живого духу, яким просякнута Історія Русів”89.
Російський історик, редактор часопису “Московський телеграф”, палкий
прихильник західноєвропейського романтизму Микола Полевой підкреслював,
що робота Д. Бантиша-Каменського є “ніщо інше, як розташований за роками
перелік подій, якщо треба, літопис – не більше; у цьому відношенні вона за-
довольняє в цілому, хоча і не в усьому (курсив М. Полевого. – О. Я.)”90 . Подібної
думки дотримувався і російський письменник Степан Бурачек. Він іронічно
зауважив, що на сторінках праці Д. Бантиша-Каменського Малоросія відріз-
няється від Московської губернії не більше, ніж Ярославська або Владимирська
чи яка-небудь інша губернія91.
Наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ ст. оцінки “Истории Малой России”
стають розважливішими, хоча й вони не позбавлені критичних ноток. Володимир
Антонович уважав, що ця студія цікава тільки “набором архівного матеріалу,
який Бантиш-Каменський вніс у свою історію”92. Микола Василенко ставить у
заслугу Д. Бантишу-Каменському зв’язний виклад подій та введення до наукового
обігу багатьох відомостей з першоджерел93. Подібну думку висловлює і Д. Доро-
шенко, який наголошував, що виклад цього історика витримано у “спокійному
річевому тоні”94.
Натомість сучасні дослідники не тільки підкреслюють, що “История Малой
России” Д. Бантиша-Каменського була першою узагальнюючою студією з націо-
нальної історії, а й обстоюють думку, що вчений був одним із засновників україн-
ської археографії95. У типологічному плані “Историю Малой России” відносять
87 Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – М., 1842. – Ч. 1–3 //
Библиотека для чтения. – 1842. – Т. 51. – Отд. 6: Литературная летопись. – С. 70.
88 Максимович М. Письма о Богдане Хмельницком: Письмо второе // Максимович М. У
пошуках омріяної України / Упор. і вступ. ст. В. Короткого. – К., 2003. – С. 192.
89 Його ж. Исследование о гетмане Петре Конашевиче Сагайдачном // Собр. соч.
М. А. Максимовича: В 3 т. – К., 1876. – Т. 1: Отдел исторический. – С. 342.
90 Н. П. [Полевой Н.] Малороссия. Ее обитатели и история. Рец. на кн.: Бантыш-
Каменский Д. Н. История Малой России. – М., 1830. – Ч. 1–3 // Московский телеграф. –
1830. – № 18. – С. 247.
91 Бурачек С. Рец. на кн.: Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – [3-е изд.] –
М., 1842. – Ч. 1–3 // Маяк. – 1842. – Т. 5. – № 9. – С. 36.
92 Антонович В. Н. И. Костомаров как историк // Киевская старина. – 1885. – № 5. –
С. ХХХІ.
93 Василенко Н. К истории малорусской историографии... – С. 259.
94 Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. – С. 76.
95 Атаманенко А. Є. Д. М. Бантиш-Каменський – історик України... – С. 14.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
360
до студій з критичним спрямуванням96, а також відзначають її роль у розширенні
російського імперського наративу з історії України97. Водночас звертають увагу
і на складну ієрархію лояльностей і пріоритетів у поглядах та світогляді Д. Бан-
тиша-Каменського. Зокрема, В. Кравченко характеризує останні як “поєднання
просвіченого консерватизму з лібералізмом, загальноросійського патріотизму з
українофільськими симпатіями, літературного сентименталізму з докумен-
тальною об’єктивністю”98.
Утім, важливими є не тільки інтерпретація поглядів Д. Бантиша-Камен-
ського та визнання першості його проекту “систематичної” історії, а й нові ви-
моги, які автор прагнув задовольняти в процесі його виконання. Зрештою, мето-
дичні настанови вченого досить складно чітко сформулювати, оскільки вони
побутували в його уявленнях у синкретичному, часто-густо зародковому вигляді.
Передусім Д. Бантиш-Каменський прагнув писати достовірну історію, але
її ідеал у вченого був дещо однобічним. Він асоціювався у нього з масовим
використанням документальних джерел. Саме з цією авторською домінацією
пов’язані початки його критицизму. Однак останні побутують на рівні вибір-
кового порівняння свідчень джерел, і не більше.
Загальний образ малоросійської історії конструюється вченим переважно
хронологічно-описовим способом із сучасної йому перспективи на основі очевид-
ного, іноді прихованого протиставлення. Взагалі історична конструкція Д. Бан-
тиша-Каменського побудована амбівалентно. Як уже зазначалося, у студії пе-
реважає монотонний хронологічний виклад військово-політичної канви подій з
невеликими вкрапленнями із внутрішньої історії, який пригнічує читача величез-
ною масою фактичних подробиць і деталей. Натомість середня ланка в архітек-
тоніці “Истории Малой России” (проміжні узагальнення, ретроспективні відсту-
пи, чітко окреслені лінії позитивної чи негативної аргументації, авторські пояс-
нення, коментарі і т. п.) ледве вибудувана й розчиняється серед конкретних
відомостей. Відтак оціночні висновки та моралізаторські трактування вченого,
що подаються переважно в контексті бінарної зв’язки “архаїка” – “просвіт-
ництво”, у ряді випадків виглядають як судження, відірвані від хронологічно-
описової логіки викладу.
Таким чином, спостерігаємо своєрідну парадоксальність авторського мис-
лення та його результатів. Приміром, тотальна раціональна логічність дала змогу
історикові запропонувати чимало влучних і точних тлумачень на фактографіч-
ному рівні. Натомість упровадження цього пріоритету щодо подій і явищ високого
ступеня загальності призвело до того, що поза рецепцією автора залишилися
96 Колесник І. І. Українська історіографія в контексті національного відродження України:
спроба періодизації // Харківський історіографічний зб. – Харків, 1995. – Вип. 1: Історія і
теорія історичної науки та освіти. – С. 29.
97 Когут З. Розвиток української національної історіографії в Російській імперії // Когут З.
Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України / Пер. з англ.
С. Грачової за участі О. Бобровського та за ред. Т. Курила; наук. ред. Т. Курила за участі
В. Горобця. – К., 2004. – С. 196–197.
98 Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження... –
С. 237.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
361
переломні явища української історії (монголо-татарська навала, литовсько-руська
держава та ін.).
Якщо стисло генералізувати уявлення Д. Бантиша-Каменського стосовно
методичних вимог до історичного дослідження, то останні можемо сформулювати
в кількох пунктах: 1) студія має бути достовірною, а для цього спиратися пере-
важно на документи та логічно несуперечливі свідчення інших авторів; 2) робота
має представляти корисну інформацію, тобто виконувати повчальні функції,
зокрема подавати читацькому загалу як позитивні, так і негативні приклади з
відповідними моралізаторськими тлумаченнями; 3) найбільшу цінність для
історика становлять відомості про події військово-політичної, дипломатичної,
церковної історії, а також життєписи видатних осіб, оскільки вони репрезентують
важливий для сучасника досвід; 4) хронологічна послідовність викладу
відповідає природному, лінійному руху історії, який розглядається та оцінюється
з універсалістської перспективи сучасності; 5) деякі сегменти минулого (окремі
епохи) не сприймаються як переломні, важливі для формації української історії,
а розглядаються в кращому разі як звичайний перелік подій.
Отже, уявлення Д. Бантиша-Каменського про дослідницький інструментарій
незаперечно свідчать про формування початків нормативного мислення, яке
здійснювалося на досить обмеженому інтелектуальному фундаменті пізньопро-
світницького історизму. Однак порівняно з творами своїх попередників автор
“Истории Малой России” зробив важливий крок у становленні елементарних
академічних вимог до історіописання.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
|