Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України
Saved in:
| Date: | 2009 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15353 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України / Р. Бойко // Українське релігієзнавство. — 2009. — № 49. — С. 215-224. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-15353 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Бойко, Р. 2011-01-19T15:34:42Z 2011-01-19T15:34:42Z 2009 Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України / Р. Бойко // Українське релігієзнавство. — 2009. — № 49. — С. 215-224. — укр. XXXX-0032 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15353 uk Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України Історія релігії і церкви в Україні Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України Activity of Greek-Catholics in the second half of 1960 - first half of 1980 as a display of anti-soviet opposition in society of western areas of Ukraine Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України |
| spellingShingle |
Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України Бойко, Р. Історія релігії і церкви в Україні |
| title_short |
Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України |
| title_full |
Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України |
| title_fullStr |
Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України |
| title_full_unstemmed |
Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України |
| title_sort |
діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей україни |
| author |
Бойко, Р. |
| author_facet |
Бойко, Р. |
| topic |
Історія релігії і церкви в Україні |
| topic_facet |
Історія релігії і церкви в Україні |
| publishDate |
2009 |
| language |
Ukrainian |
| publisher |
Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Activity of Greek-Catholics in the second half of 1960 - first half of 1980 as a display of anti-soviet opposition in society of western areas of Ukraine |
| issn |
XXXX-0032 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15353 |
| citation_txt |
Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України / Р. Бойко // Українське релігієзнавство. — 2009. — № 49. — С. 215-224. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT boikor díâlʹnístʹgrekokatolikívudrugíipoloviní1960hperšíipoloviní1980hrrâkviâvantiradânsʹkoíopozicíívsuspílʹstvízahídnihoblasteiukraíni AT boikor activityofgreekcatholicsinthesecondhalfof1960firsthalfof1980asadisplayofantisovietoppositioninsocietyofwesternareasofukraine |
| first_indexed |
2025-11-27T02:28:50Z |
| last_indexed |
2025-11-27T02:28:50Z |
| _version_ |
1850794448400678912 |
| fulltext |
215
Р.Бойко
*
(м. Острог)
ДІЯЛЬНІСТЬ ГРЕКО-КАТОЛИКІВ
у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр.
ЯК ВИЯВ АНТИРАДЯНСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ В СУСПІЛЬСТВІ
ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ УКРАЇНИ
Однією із складових антирадянської опозиції в суспільстві
післявоєнної України є опір віруючих політиці радянської влади.
Досить специфічним є опір греко-католиків, що сформувався в умовах
заборони діяльності Української Греко-Католицької церкви (далі –
УГКЦ). Незважаючи на утиски з боку влади, церква продовжувала
свою діяльність у підпіллі. Інтерес для дослідників представляє період
2-ої половини 1960-х – І-ої половини 1980-х рр. – час наростання
системної кризи радянської системи.
Розглядувана проблема недостатньо висвітлена в історичній
науці. До 1991 року досліджувати боротьбу греко-католиків проти
радянської системи було заборонено. Радянські дослідники, які
займалися проблемою греко-католицизму, зображали Греко-
Католицьку церкву негативно. До них можна віднести, наприклад, К.
Дмитрука [Дмитрук К. Є. В одній імперіалістичній упряжці. – К., 1982;
Він же. – Під штандартами реакції і фашизму. – К., 1976; Він же. –
Униатские крестоносцы: вчера и сегодня. – М., 1988; Він же. – С
крестом и трезубцем. – М., 1980. – 224 с.; Він же. – Свастика на
сутанах. – М., 1976.], Д. Похилевича [Похилевич Д. Я. Уніатська
церква – ворог українського народу. – Львів, 1960], А. Шиша [Шиш А.
З. Антигуманний характер моралі уніатства. – К., 1973 ; Він же. -
Ідеологія зради і запроданства. – Ужгород, 1969; Він же. Уніатство:
шляхом підступів і зради. – К., 1980] та ін.
Сучасних ґрунтовних праць, присвячених боротьбі греко-
католиків проти радянської системи, бракує. Боротьба греко-католиків
за легалізацію церкви детально висвітлена у монографіях В. Пащенка
[Пащенко В. Греко-католики в Україні. – Полтава, 2002; Пащенко В.
Православна церква у тоталітарній державі. – Полтава, 2005.]
Підпільну діяльність греко-католиків на території Тернопільської
області досліджував Я. Стоцький [Стоцький Я. Греко-католицька
церква та релігійна ситуація на Тернопільщині (1946-1989 рр.) –
Тернопіль, 2004.] У загальному контексті опір греко-католиків
релігійній політиці радянської влади розглядається у працях В. Барана
*
Бойко Р.Ю. – аспірант кафедри релігієзнавства Національного університету
«Острозька академія».
216
та В. Даниленка [Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної
кризи (1946-1980-і рр.). – К., 1999], П. Бондарчука [Бондарчук П.
Релігійна політика в Україні (середина 1940-х – початок 1950-х рр. //
Український історичний збірник. – Вип. 9. – К., 2006. – С. 260-270.], С.
Гуркіної [Гуркіна С. Єпископат Катакомбної Церкви: єрархічна
спадкоємність та особливості служіння // http://www.ichistory.org.ua/
ukrsite/pages/ seminar1d.php?id=567&l=1], Ю. Данилюка та О. Бажана
[Данилюк Ю., Бажан О. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80ті
рр. ХХ ст.) – К., 2000.]. Проте у цих працях недостатньо приділяється
увага розгортанню нелегальної діяльності греко-католиків, неповністю
висвітлені форми та прояви антирадянської опозиції в суспільстві
Західних областей України.
Завданням даної статті є: визначити форми антирадянської
опозиції в середовищі греко-католиків у 2-й половині 1960-х – 1-й
половині 1980-х рр.; виявити прояви підпільної діяльності греко-
католиків у вказаний період; з'ясувати наслідки нелегальної діяльності
греко-католиків для розгортання руху за відродження Греко-
Католицької церкви.
Боротьба греко-католиків за відродження Церкви відбувалася у
багатьох формах і виявах. Їхня різноманітність показує, що в
суспільстві Західних областей України існувала релігійна опозиція, яка
була складовою руху опору радянській системі.
Однією із форм антирадянської діяльності віруючих було
поширення висловлювань проти існуючого в Західних областях
України ладу. Ці висловлювання були різні – від критичного
несприйняття частиною населення ситуації, що склалася в Західних
областях України на той час, до висловлювань про необхідність
легалізації УГКЦ і виходу України зі складу СРСР.
В доповідній записці Уповноваженого Ради у справах РПЦ при
Раді міністрів СРСР Г. Пінчука зазначалося, що священики
отримували і розповсюджували літературу, яка нібито „паплюжила‖
радянську дійсність. У селі Микулин Глинянського району Львівської
області священик Прихідько схиляв вірних до опору працівникам
сільради [Пащенко В. Греко-католики в Україні. – Полтава, 2002. – С.
202.] Така діяльність розглядалася партійними чиновниками як
антирадянська.
У 2-й половині 1960-х рр. активними були покутники. Вони
негативно ставились до радянської системи влади. Так, з 1963 року
жителька м. Стрий М. Антонів у зв'язку з тим, що належала до
покутників, залишила роботу, відмовилась від суспільно корисної
праці. У судовому вироку такий спосіб життя жінки називався як
217
"бродяжництво", очевидно, через те, що органи КДБ не знайшли
аргументів, котрі б свідчили про поширення нею антирадянських
висловлювань.
Доповідна записка Уповноваженого Ради у справах релігій по
Івано-Франківській облпасті вказує, що у листопаді – на початку
грудня 1967 р. у деяких населених пунктах Львівської області
покутники вривалися у будівлі РПЦ під час проходження служб, де
викрикували антирадянські виклики: "Ви – (присутні. – Авт.)
зрадники, ви зрадили Христа, свій народ, ви служите сатані і
ленінським комуністам, не визнаєте істинну віру Христа» і т. д.
Покутниці чинили опір, мали намір бити і ламати культові предмети
[Інформація Уповноваженого Ради у справах релігій при Раді
Міністрів СРСР по Івано-Франківський обл. секретарю Івано-
Франківського обкому КП України А. Чернову та голові виконкому
Івано-Франківської Ради депутатів трудящих П. Кайкану про
діяльність уніатів-покутників (1968) //www.risu.org.ua]. Це свідчить
про зростання прагнення серед частини віруючих відродити греко-
католицьку церкву, а також критичне ставлення до радянського ладу і
Російської православної церкви як такої, що повністю є
підконтрольною режиму. Це підтверджує випадок, що стався у грудні
1967 року під час служби у церкві с. Пироги (Івано-Франківська обл.),
коли до церкви зайшли 4 жінки, які викрикували ―прокляття на адресу
присутніх‖, закликали порвати з православ‘ям [Сергійчук В. Нескорена
церква: подвижництво греко-католиків у боротьбі за віру і державу... –
С. 414-415.]. 31 січня 1967 року під час служби в церкву селища
Коршів (Івано-Франківська обл.) зайшло 14 осіб, які викрикували, що
―вони були осліплені вірою у все радянське, а зараз ―прозріли‖ [Там
само].
Покутники, крім того, вважали, що мають нести „покуту‖ за
національні нещастя України, відмовлялися працювати на державу,
якщо вона не українська, викидали документи і т. ін. [Український
вісник. – Вип. ІІІ.. – Балтимор, Вінніпег, 1971. – С. 76.] У Львівській
обл. декілька покутників приблизно в 1964-1965 рр. здали паспорти,
військові квитки, документи, відмовились працювати на державу.
Уповноважений у справах релігій вказував, що за спиною покутників
стояли "досвідчені „ватажки‖, які „використовують засліплених
релігійним фанатизмом людей, продумано штовхають їх на
організовані провокаційні антирадянські та антисуспільні дії"
[Українська греко-католицька церква у ХХ столітті //
www.risu.org.ua/ukr/resourses/library/internetlibrary/lis/]. У
Тернопільській обл. в 1968 р. група покутників з с. Вільшанка
218
Зборівського р-ну під керівництвом І. Трухана двічі "вривалися" в
православну церкву с. Зборів і один раз в церкву с. Плавуча
Козівського р-ну, під час служби намагалися роздягнути священиків і
розламати престол [Державний архів Тернопільської обл. (далі –
ДАТО)., Ф. 3241 сч, Оп. 2с, Спр. 11, Арк. 52].
Діяльність покутників залишалася активною до початку 1980-х
рр. У кінці 1970-х рр. у с. Вільшанка Тернопільської обл. було
виявлено групу покутників з 14 осіб. Віруючі відмовлялися служити в
рядах радянської армії, не працювали у колгоспі, неодноразово були
засуджені за "тунеядство" [ДАТО, Ф. 3241 сч., Оп. 2. – Спр. 71. – Арк.
15].
Греко-католики оберігали національні традиції, з повагою
ставились до історичного минулого України. Така діяльність
розглядалася органами КДБ як ―небезпечна‖. Наприклад, у великодню
суботу 1968 року прокурор Городоцького району (Львівська обл.) і
секретар райкому КПУ перебували у с. Добряни. Вони помітили на
цвинтарі гарно вбрану стрічками і квітами стрілецьку могилу і
звернулися до присутніх на кладовищі людей, що "там поховані
бандити". У відповідь лунали вигуки: ―Вони за волю України
загинули‖, ―Вас би всіх тут спалити, всі ви бандити‖ [Український
вісник. – Вип. І-ІІ. – Париж, Балтимор, 1971. – С. 58-59.]. Ці випадки
показують, що частина людей протиставляли офіційну марксистсько-
ленінську ідеологію національним традиціям власного народу.
Частими були випадки поширення інформації, почутої в
передачах радіо „Ватикан‖. Заступник завідувача відділу пропаганди і
агітації ЦК КПУ В. Балашова вказувала, що радіопередачі з Ватикану
регулярно прослуховувало багато віруючих [Пащенко В. Церква у
тоталітарній державі... – С. 403.]. Владу турбувало те, що передачі з
радіо „Ватикан‖ були переважно антирадянського змісту. Причому
кількість такої інформації зростала. В доповідних записках
вказувалося, що під впливом передач із Ватикану серед греко-
католиків відчувалася атмосфера очікування якихось змін, надії на те,
що Папа Римський допоможе відновити греко-католицьку церкву, а
також те, що на Україну повернеться митрополит Йосиф Сліпий і
відтоді буде відновлена УГКЦ [ДАТО, Ф. 3241 сч., Оп. 2, Спр. 20, Арк.
57].
Антирадянські висловлювання, які поширювалися віруючими у
розглядуваний період, були переважно критичного змісту стосовно
радянського ладу. Менш поширеними були висловлювання
націоналістичного змісту. Це зрозуміло, адже така діяльність
розглядалася органами КДБ як "особливо злісна", а відтак люди, які
219
поширювали подібні погляди, могли бути притягнені до більш
жорсткого покарання.
Іншим видом діяльності греко-католиків, забороненої
радянською владою, було створення підпільно діючих монастирів.
Більшість таких монастирів у післявоєнний період було створено ще в
1950-х – першій половині 1960-х рр. Очевидно, це можна пояснити
тим, що в 1950-х рр. ченці намагалися відновити структуру церкви у
підпіллі.
Часто ченці проводили богослужіння під час трансляції літургій
по „Радіо Ватикан‖. У богослужіннях брали участь і миряни. Ця
обставина часто „непокоїла‖ владу, котра пильно слідкувала за
поширенням „антирадянських висловлювань‖. Крім цього, монахи
досить активно душпастирювали. Отці намагалися використовувати
для духовних потреб будь-який час і будь-яке місце. З метою
конспірації ченці найчастіше намагалися проводити релігійні обряди
не там, де вони проживали. Іноді ченці приймали до себе тих
священиків, котрі були змушені перейти у православ‘я. Наприклад, о.
В. Вороновський висповідав перед смертю священика з с. Пушковичі
Львівської обл., котрий знову вирішив повернутися до УГКЦ [Мануїл,
ієродиякон. – Історія Свято-Успенської Унівської лаври – Львів:
Свічадо, 2005. – С. 104]. Говорячи про підпільну діяльність монахів,
важко встановити число постригів у монашество. Відомо лише, що
постригалися новоприбулі брати. Відбувалися священичі
рукоположення монахів; у Галичині такі свячення відбувалися з
благословення підпільно діючого архімандрита Никанора. В Унівській
лаврі таким чином було рукоположено не менше 12 священиків [Там
само. – С. 105].
Активна душпастирська діяльність нелегально діючого греко-
католицького духовенства свідчила про несприйняття багатьма
ченцями радянського ладу і нелегального становища УКГЦ Причому
подібну діяльність, з огляду на її специфіку, було досить важко
контролювати владою.
Помітним було несприйняття частиною віруючих православ‘я.
Невдоволення викликало те, що в 1946 році в Західних областях
України було фактично насильно було насаджене православ'я
московського зразка. Серед віруючих було чимало таких, котрі вранці
відвідували православний храм, а ввечері на приватних квартирах
слухали греко-католицького священика. Настоятель Самбірської
православної церкви І. Киць у бесіді зі знайомими заявив, що
православ‘я сповідує тільки з вівтаря, а під час служби підтверджує
свою відданість греко-католицькій церкві [Пащенко В. Греко-католики
220
в Україні... - С. 269]. Відомі навіть факти, коли греко-католицьке
духовенство зближувалося з римо-католицькими священиками;
останні позитивно реагували на це. В дні православних свят, котрі
збігалися з греко-католицькими, для віруючих проводилися греко-
католицькі богослужіння в римо-католицьких костьолах. Римо-
католики надавали матеріальну та моральну допомогу підпільним
греко-католицьким священикам [Пащенко В. Греко-католики в
Україні... - С. 257.].
З середини 1960-х рр. відмічалися численні антиправославні
виступи. Чимало таких випадків було зафіксовано, наприклад, в Івано-
Франківській області. В 1967 році в селах Нижній Струтинь, Ценява
Рожнятівського р-ну, Порош Богородчанського тривали сутички між
греко-католиками і православними [Центральний державний архів
Івано-Франківської області (далі - ЦДАІФО.), Ф. 1-П., Оп. 1., Спр.
3293., Арк. 50-51]. Про поширення цього явища свідчить зростання
кількості „профілактованих‖ та притягнутих до кримінальної
відповідальності на початку 1970-х рр., в період нового посилення
репресій проти інакодумців. Крім того, траплялися випадки, коли
віруючі бойкотували православного священика, і він був змушений
покинути парафію [Мартирологія українських церков. – В 4-х т. – Т. 2:
Українська Католицька церква. - Торонто, Балтимор, 1985. – С. 711-
712]. В Тернопільській обл. у багатьох православних церквах
зберігалася греко-католицька атрибутика [ДАТО, Ф. 3241сч., Оп. 2.,
Спр. 63., Арк. 4]. Всі ці факти говорять про те, що радянській владі не
вдалося повністю поширити православ'я на території, де традиційно
була поширена Греко-Католицька Церква, незважаючи на бадьорі
рапорти представників влади про "подолання греко-католицизму".
Все це свідчить про непопулярність православ'я серед частини
віруючих Західних областей України, а також про несприйняття
підпільними греко-католицькими священиками релігійної політики
радянської влади. Подібні думки поширювалися під час проповідей, а
значить, що до них прислухалися люди. Це сприяло подальшому
розповсюдженню подібних поглядів серед населення.
До випадків опору населення релігійній політиці можна віднести
виступи на захист релігії, самовільні захоплення недіючих церков. У
1968 р. віруючі с. Яремча Івано-Франківської обл., багато яких були
греко-католиками, виступали на захист церкви, котру місцева влада
намагалася закрити, влаштувавши при цьому страйк і висловлюючи
цим свою незгоду з діями місцевої влади [Мартирологія українських
церков. – Т. 2: Українська Католицька Церква. – Торонто, Балтимор,
1985. – С. 81.]. В с. Вербиж Миколаївського р-ну Львівської обл. греко-
221
католики захопили недіючий храм, розпочали в ньому реставраційні
роботи. Коли місцеві органи влади призупинили реставрацію,
колгоспники протягом двох днів не виходили на роботу [Пащенко В.
Греко-католики в Україні. – Полтава, 2002. - С. 262.]. Подібні випадки
свідчать про високу релігійність серед населення і про намагання
греко-католиків захистити свою віру від переслідувань.
Захоплення церков почастішали з 2-ої половини 1960-х рр.
Протягом 1967-1968 рр. віруючі Львівської обл. захопили чи
періодично використовували 52 храми, найактивніше у Городоцькому,
Дрогобицькому, Самбірському, Яворівському районах [Пащенко В.
Греко-католики в Україні. – Полтава, 2002. – С. 261.]. Влада гостро
реагувала на ці прояви: останні розглядалися нею як ―хуліганські
антигромадські дії‖. Деяких учасників боротьби за відновлення
легальної діяльності УГКЦ притягали до кримінальної
відповідальності за сфабрикованими справами. Захоплення
православних храмів або навіть проведення вдома греко-католицьких
богослужінь розглядались владою як ―зухвала, антигромадська
поведінка‖.
Віруючі намагалися не допустити руйнувань церков. У с. Пиняни
Самбірського р-ну Львівської обл. одну хату оточила міліція і група
солдатів, яких хтось повідомив, що там відбувається нелегальне
богослужіння. Віруючі намагалися захистити священика від
переслідувань. З допомогою солдат люди визволили священика, який
закрився у коморі, а також перекинули машину голови колгоспу, а
лейтенанта, який командував солдатами, замкнули у стайні
[Український вісник. – Вип. 4. – Балтимор, Вінніпег, 1972. – С. 160.].
Цей випадок свідчить про несприйняття релігійної політики радянської
влади навіть самими виконавцями бездушних наказів. У квітні 1972 р.
в с. Забужжя Сокальського району Львівської обл. під час закриття
церкви відбулася бійка між селянами і партійними активістами
[Український вісник. – Вип. І-ІІ. – Балтимор, Торонто, 1971. - С. 141.]
В с. Межиріччя цього ж району, коли в церкву насипали міндобрива,
віруючі почали збиратись на церковному подвір‘ї, організували там
імпровізований престол. Вони також відмовилися від православного
священика [Там само.].
У другій половині 1970-х рр. траплялися випадки захоплення
недіючих церков. 17 липня 1977 року в с. Зелене Борщівського р-ну
Тернопільської обл. 38 віруючих увірвалися до складу колгоспу,
колишнього церковного приміщення, викинули звідти комбікорм і
зачинили приміщення [ДАТО, Ф. 3241сч, Оп. 2, Спр. 63, Арк. 4-5].
222
Наведені приклади опору закриттю церков свідчать про високу
релігійність населення Західних областей України. Причому люди не
боялися відкритих виступів на захист релігії і при цьому поширення
антирадянських висловлювань.
У зазначений період розповсюджувалися заяви, прохання у вищі
інстанції про відкриття церков. Священик В. Тесленко у вересні 1967
році був на прийомі в Уповноваженого у справах релігій по
Тернопільській обл. з питання припинення нелегальної релігійної
діяльності. У бесіді священик заявив: "Я – священик, і мій обов‘язок –
тримати присягу, що я дав Греко-Католицькій Церкві… А взагалі
скоро настане час, коли ви будете реєструвати УГКЦ…" [ДАТО, Ф.
3241сч., Оп. 2сч, Спр. 6, Арк. 32]. Листи з протестами проти релігійної
політики радянської влади надходили на адресу партійних органів,
засобів масової інформації. Влітку 1972 р. у самвидаві з‘явився лист
українських віруючих на адресу журналу „Наука и религия‖, в якому
вони розвінчували атеїстичну пропаганду в СРСР. У скарзі до
Верховної Ради СРСР, що надіслали 180 віруючих з м. Стрий, читаємо
протест проти переслідувань віруючих [Пащенко В. Православна
церква у тоталітарній державі. – Полтава, 2005]. У 1972-1973 рр. греко-
католики зверталися до уряду із проханням у справі легалізації УГКЦ
[Боцюрків Б. УГКЦ в катакомбах (1946-1989)// Ковчег. Збірник статей
з церковної історії. - Ч. 1. – Львів, 1993. – С. 138]. Не рідкістю були
випадки, коли у листах-протестах розповсюджувалися антирадянські
висловлювання. Наприклад, у січні 1968 року на ім‘я митрополита
Філарета надійшов лист від віруючих с. Цунів Городоцького району на
Львівщині, які вимагали відкрити греко-католицьку громаду. При
цьому самі віруючі вказували, що збираються у домівках, слухають
передачі з Ватикану, а потім розповсюджують висловлювання проти
Радянської держави [Пащенко В. Греко-католики в Україні. – Полтава,
2002. – С. 259.].
Прикметно, що люди не купувалися на обіцянки влади відкрити
недіючі храми і дозволити проводити православні богослужіння,
збільшивши тим самим кількість православного духовенства. У деяких
місцевостях частина населення критично ставилася до православних
священиків. Це налаштовувало певну частину греко-католиків проти
православ‘я. Ці випадки сприяли поширенню опору релігійній політиці
радянської влади. Приблизно в середині 1970-х рр. до партійних
органів надійшла заява працівника Львівського заводу „Електрон‖ В.
Кобрина з вимогою припинити грабунки церков [Мартирологія
українських церков... – С. 638-639.] Тоді ж 48 віруючих с. Руське Поле
Закарпатської обл. звернулися зі скаргою до міжнародного комітету за
223
людські права при ООН, в якій домагалися відкриття греко-
католицької Церкви [Там само. – С. 624].
На початку 1980-х рр. протестну кампанію розгорнув
правозахисник Й. Тереля. Він написав листа на ім‘я голови КДБ СРСР
Ю. Андропова, в якому висловлював обурення тим, що людей, які
мають власну думку, правоохоронні органи зараховували до числа
„психічно хворих‖ чи „ворогів держави‖. Автор називав такі методи
боротьби з інакомислячими злочинними, а виконавців таких методів –
вбивцями. Тоді ж Й. Тереля написав листа на адресу Папи Римського
Івана Павла ІІ, в якому охарактеризував становище УГКЦ в Україні і
просив стати на захист ув‗язнених та переслідуваних за віру [Пащенко
В. Греко-католики в Україні. – Полтава, 2002. – С. 362].
Крім Й. Терелі, активною протестною діяльністю з
розповсюдженням антирадянських висловлювань займався священик
Г. Будзінський. У 1983 р. він вислав до ряду українських газет листи, в
яких спростовував твердження різних авторів про Львівський собор
[Мартирологія українських церков... – С. 98.]. Тоді ж він разом із
священиком В. Кобрином надіслав звернення до міністра внутрішніх
справ УРСР з проханням дати вказівку про припинення
антикатолицької пропаганди. Автори прохання також стали на захист
Й. Терелі, який згодом був засуджений за "дармоїдство". У 1984 р.
священик написав листа до газети „Вільна Україна‖, протестуючи
проти ліквідації УГКЦ і доводячи незаконність Львівського собору
[Мартирологія українських церков… - С. 99].
Протестна кампанія була особливою формою боротьби віруючих
за відродження Греко-Католицької Церкви. Вони намагалися
привернути увагу радянської влади, преси, навіть міжнародних
організацій до проблеми підпільної церкви в Радянському Союзі, і
ситуації, що склалася в країні з дотриманням прав людини. Тим самим
люди показували свою активність у досягненні бажаної мети.
Таким чином, форми антирадянської опозиції серед греко-
католиків були наступними:
- поширення висловлювань антирадянського та
націоналістичного змісту. Це було підставою для
адміністративної і навіть кримінальної відповідальності до їх
авторів;
- написання у вищі інстанції листів-протестів проти
нелегального становища УГКЦ. Часто в них містилося
невдоволення ситуацією, що склалася у зв'язку з підпільним
становищем Греко-Католицької Церкви. При цьому самі
автори цих листів часто не приховували своєї антирадянської
224
налаштованості. Слід сказати, що до кінця 1970 – початку
1980-х рр. такі випадки ставали щораз виразнішими через
наростання тотальної кризи радянської системи;
- відверте несприйняття радянського ладу. Це явище було
характерним насамперед для покутників;
- несприйняття греко-католиками православ'я. Слід відзначити,
що православ'я було контрольованим радянською владою.
Тому виступаючи проти православ'я, греко-католики тим
самим виступали і проти радянської влади.
Відзначимо те, що боротьба греко-католиків проти релігійної
політики радянської влади не припинялася з часу т.зв. Львівського
собору 1946 року.. Тому розгортання опору віруючих у пізніший
період є темою для подальших розвідок.
В.Борщевич
*
(м. Луцьк)
МЕНТАЛЬНІ ОБРІЇ
ВОЛИНСЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО ДУХОВЕНСТВА
20-30-х рр. ХХ ст.
Православне духовенство Волині відігравало одну із головних
ролей у релігійно-культурному і політичному житті краю у складі
Другої Речі Посполитої. Сакральний авторитет, високий освітній
рівень і матеріальне забезпечення робили його впливовою соціальною
групою. Від корпоративної свідомості верстви залежало те, чиїм
союзником вона виступить і чи сприятиме це загальносуспільному
поступу, духовному та національному самоототожненню населення
воєводства. Потрібно взяти до уваги, що у міжвоєнний період
волинське православне духовенство увійшло із відповідним
світоглядним багажем і протягом двадцяти років еволюціонувало.
Першим запропонував власний погляд на особливості
української релігійної свідомості Арсен Річинський [Річинський А.
Проблеми української релігійної свідомости. – Володимир
Волинський, 1933]. Окресливши стан української духовної вдачі, А.
Річинський побіжно охарактеризував ментальність православного
духовенства Автокефальної церкви в Польщі. Серед знакових явищ він
назвав панування російського шовінізму, співпрацю з польською
*
Борщевич В.Т. – кандидат історичних наук, докторант Волинського національного
університету імені Лесі Українки.
|