Моделі транснаціональних інвестицій в аспекті економічного зростання

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2007
1. Verfasser:	Мартиненков, І.М.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут економіки промисловості НАН України 2007
Schlagworte:	Макроекономіка
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15375
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Моделі транснаціональних інвестицій в аспекті економічного зростання / І.М. Мартиненков // Економічний вісник Донбасу. — 2007. — № 1(7). — С. 61-82. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-15375
record_format	dspace
spelling	Мартиненков, І.М. 2011-01-21T15:56:39Z 2011-01-21T15:56:39Z 2007 Моделі транснаціональних інвестицій в аспекті економічного зростання / І.М. Мартиненков // Економічний вісник Донбасу. — 2007. — № 1(7). — С. 61-82. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. 1817-3772 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15375 uk Інститут економіки промисловості НАН України Макроекономіка Моделі транснаціональних інвестицій в аспекті економічного зростання Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Моделі транснаціональних інвестицій в аспекті економічного зростання
spellingShingle	Моделі транснаціональних інвестицій в аспекті економічного зростання Мартиненков, І.М. Макроекономіка
title_short	Моделі транснаціональних інвестицій в аспекті економічного зростання
title_full	Моделі транснаціональних інвестицій в аспекті економічного зростання
title_fullStr	Моделі транснаціональних інвестицій в аспекті економічного зростання
title_full_unstemmed	Моделі транснаціональних інвестицій в аспекті економічного зростання
title_sort	моделі транснаціональних інвестицій в аспекті економічного зростання
author	Мартиненков, І.М.
author_facet	Мартиненков, І.М.
topic	Макроекономіка
topic_facet	Макроекономіка
publishDate	2007
language	Ukrainian
publisher	Інститут економіки промисловості НАН України
format	Article
issn	1817-3772
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15375
citation_txt	Моделі транснаціональних інвестицій в аспекті економічного зростання / І.М. Мартиненков // Економічний вісник Донбасу. — 2007. — № 1(7). — С. 61-82. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT martinenkovím modelítransnacíonalʹnihínvesticíivaspektíekonomíčnogozrostannâ
first_indexed	2025-11-25T22:47:29Z
last_indexed	2025-11-25T22:47:29Z
_version_	1850573626655375360
fulltext	2007’1 61 І.М. Мартиненков І.М. Мартиненков, аспірант, м. Донецьк МОДЕЛІ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В АСПЕКТІ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ Для країн, які не відносяться до категорії висо- корозвинених, динамічне економічне зростання є прак- тично безальтернативным способом подолання еконо- мічного відставання. В Україні цільові орієнтири тако- го розвитку презентовано в урядовій Довгостроковій стратегії щодо перетворення нашої країни на європейсь- ку державу з відповідним рівнем добробуту грома- дян. Їх інструментами реалізації названо подвоєння ВВП країни до 2012 р., зниження інфляції до 6 %, пи- томої ваги державних підприємств — до 10%, вступ до СОТ, створення зони вільної торгівлі з ЄС [6]. Такі серйозні та довгострокові завдання потребують підви- щеної уваги науковців до теоретичних концепцій еко- номічного зростання. Адже обгрунтування ймовірних напрямів і методів забезпечення окреслених планів та оцінка їх можливих наслідків неможливі без безпосе- реднього ознайомлення з найважливішими надбання- ми світової економічної думки з проблематики еконо- мічного зростання. Напрями та методологія дослідження економіч- ного зростання ніколи не були сталими. Вони постійно змінювались, удосконалювались та еволюціонували залежно від хронологічного періоду дослідження, па- нівних наукових поглядів, концепцій та стереотипів. Підтримуючи позицію російського економіста С.Дза- расова, який заперечує можливість існування єдиної для всіх умов моделі економічного зростання, зазна- чимо, що кожній суспільній системі відповідає своя теорія зростання, а одну формулу темпів зростання національного доходу потрібно інтерпретувати різни- ми способами залежно від конкретної національної соціально-економічної системи [7, с. 25]. Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) впливають на темпи економічного росту країн-реципієнтів. Однак оцінка, наскільки сильним є цей вплив і чи можуть ПІІ кар- динально впливати на траєкторію розвитку національ- них економік, є предметом багатьох сучасних дослід- жень [1—3]. У даній області немає того достатку ме- тодів і моделей, якого можна було б очікувати. Крім того, багато методів не доведені до логічного завер- шення й не дають кінцевих формул для оцінки впливу збільшення масштабу залучення іноземних інвестицій на темпи економічного росту в приймаючій країні. У зв’язку із цим спробуємо в цій статті систематизувати існуючі підходи з метою перспективи й можливості їхнього практичного застосування. Тобто метою статті є аналіз і наукове узагальнення кейнсіанських, нео- класичних, неокейнсіанських та інших теоретичних підходів з позиції їх прийнятності для забезпечення економічного зростання в сучасній Україні. У зв’язку із чим в роботі досліджено окремі теорії Дж.М.Кейн- са та його послідовників, які використовували основні положення, закладені в його концепції: Р.Харрода, Ф. Махлупа, П. Роузенстейн-Родана, Е. Домара, Дж. Робінсон, Н.Калдора, Л.Пасинетті та інших. Вва- жають, що вони більше відповідають сучасним україн- ським реаліям, адже в центрі уваги вітчизняної тра- диції — планомірні механізми стабілізації економічно- го зростання. Сучасні концепції міжнародного руху капіталу сформувалися головним чином в рамках неокласич- ного, кейнсіанського, неокейнсіанського та посткей- нсіанського напрямів економічної думки, а також мо- нетаризму, який зайняв в останні десятиріччя ключові позиції в економічній науці і практикі. Для неокласич- ної теорії вивозу капіталу характерний мікроекономіч- ний аналіз. Вона була створена в межах чистої теорії міжнародної торгівлі і припускає умови рівноваги цін і витрат виробництва, попиту і пропозиції, витікаючі з концепції граничної продуктивності чинників вироб- ництва — капіталу, праці й землі. Загальноконцептуальним фундаментом для всіх перерахованих теорій з’явилася кейнсіанська модель вивозу капіталу, в рамках якої останній розглядався як фундаментальні операції, основним напрямом яких є переміщення національних капіталів в розпоряджен- ня іноземних позичальників з метою отримання від останніх певних фінансових зобов’язань, тобто титулів власності, або майбутнього прибутку. Кейнс вважав, що вивіз капіталу для країни-донора можливий тільки при позитивному сальдо торгового балансу цієї краї- ни. Ця думка отримала остаточне оформлення в праці Д.М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» [4]. Згідно запропонованої Дж. М. Кейнсом теорії інвестицій, на їх обсяг впливають два чинника. По-перше — очікувана прибутковість інвестицій, яка розраховується як норма дисконту, котра зрівнює оч- ікувані надходження від інвестицій з поточними пла- 62 Економічний вісник Донбасу тежами, необхідними для їх здійснення. Така норма дисконту називається «граничною ефективністю капі- талу». Цей показник є психологічною змінною, пов’я- заною з очікуваннями, тому він надзвичайно неста- більний, змінюється разом зі змінами в очікуваннях. Англійський економіст Дж. М. Кейнс істотно впли- нув на розвиток світової економічної думки. Його еко- номічна модель побудована на грунті припущення, що зростання виробництва здійснюється, головним чином, за рахунок введення в експлуатацію незадіяних ре- сурсів. У його теорії чиннику пропозиції, тобто зрос- танню виробничих потужностей, не приділено великої уваги. Кейнса цікавив лише ефективний попит. Націо- нальний доход Кейнс трактує як суму доходів, одержа- них у галузях, які виробляють споживчі товари та за- соби виробництва. Дохід цих галузей, звичайно, зале- жить від попиту на їх продукцію. Тому зміна національ- ного доходу уможливлюється лише в умовах зміни попиту як та інвестиційні, так і на споживчі товари. Загальновідомо, що він одним із перших на За- ході поставив під сумнів спроможність ринкової сис- теми до саморегуляції лише на основі законів вільно- го підприємництва (laissez faire). На відміну від своїх попередників, представників неокласичної школи, які вважали, що рівновага економічної системи і повне використання її ресурсів досягається автоматично, він висунув тезу щодо ймовірності виникнення рівнова- ги в умовах суттєвого недовикористання ресурсів за недостатності ефективного попиту, тобто сукупності платоспроможних попитів — споживчого та інвести- ційного. Найістотнішу причину нестачі ефективного по- питу Кейнс вбачав у різношвидкісності динаміки до- ходів, схильності до споживання та схильності до інве- стування. На його думку, схильність до споживання в суспільстві зростає повільніше за приріст доходів; а динаміка збільшення заощаджень випереджає схильність до інвестування, внаслідок чого форму- ються відносно «зайві» заощадження, які Кейнс вва- жав найбільшою вадою економіки вільного підприєм- ництва. На відміну від неокласиків, які розглядали будь-які заощадження в позитивному контексті, оскіль- ки, на їх думку, все, що не витрачається на поточне споживання, автоматично використовується як інвес- тиції, Кейнс першим помітив феномен відносного пе- ренагромадження. В основі цього феномену Кейнс вбачав тенденцію, згідно з якою зростання готівково- го капіталу супроводжується падінням його гранич- ної ефективності аж до норми проценту або навіть ниж- че за неї, що призводить до зменшення схильності до інвестування серед приватних підприємців. Таке дос- лідження завершилось висновком щодо небезпечності регулювання обсягу поточних інвестицій виключно приватними структурами [4]. А для виведення еконо- І.М. Мартиненков мічної системи із стану рівноваги необхідним, за тео- рією Кейнса, є збільшення загального обсягу інвес- тицій, що в умовах неможливості виконання цього завдання тільки шляхом приватної ініціативи уможлив- лює висновок щодо необхідності державного втру- чання. Звідси — і провідна ідея Кейнса щодо необхід- ності доповнення стихійних ринкових механізмів ре- гулюючим державним впливом. Тут Дж. М. Кейнс незалежно від Ф. Найта ввів розмежування між ситуаціями невизначеності й ризи- ку. По Дж. М. Кейнсу, інвестиції здійснюються в умо- вах невизначеності, тому їх очікувану прибутковість — граничну ефективність капіталу — неможливо на- перед обчислити, навіть використовуючи методи теорії ймовірностей. Значення граничної ефективності капі- талу управляється не оптимізаційними розрахунками, а «спонтанним оптимізмом» підприємців, тим, що Дж. М. Кейнс назвав «життєрадісністю» [animal spirits]. Останнє поняття відображає «спонтанно виникаючу рішучість діяти», «природжену спрагу діяльності». Другий чинник — ставка відсотка. Вона вста- новлює нижню межу необхідної прибутковості інвес- тицій. Ті інвестиції, які приносять граничну ефек- тивність капіталу меншу, ніж ставка відсотка, або рівну їй, не здійснюватимуться. Звідси витікає, що навіть при низькій ставці відсотка інвестиційна активність може бути надзвичайно слабкою зважаючи на песи- містичність очікувань підприємців, тобто внаслідок низького ступеня їх «життєрадісності», оскільки ... коли життєрадісність затухає, оптимізм звуйновано і нам не залишається нічого іншого як покладатися на один тільки математичний розрахунок, підприємництво хиріє і випускає дух... Таким чином, всього лише одне пе- симістичне сприйняття людьми майбутнього здатне породити спад в ринковому господарстві. Якщо ж гранична ефективність капіталу майже не залежить від поточних економічних змінних, то про ставку відсот- ка цього сказати у жодному випадку не можна. Необ- хідно виявити чинники, що впливають на її фактичне значення. Для цього кейнсіанцями пропонується викорис- тання моделі мультиплікатора-акселератора, яка була запозичена Дж. М. Кейнсом у англійського економі- ста Р. Ф. Кана, який в 1931 році висунув ідею «муль- типлікатора зайнятості» показуючого зв’язки між збільшенням витрат на проведення суспільних робіт і зниженням безробіття. Дж. М. Кейнс замість зайня- тості як залежної змінної став розглядати національ- ний дохід. Якщо сукупний попит складається тільки зі споживання й інвестицій і при цьому весь обсяг спо- живання визначається виключно доходом, то тоді умо- ва макроекономічної рівноваги виглядатиме таким чином: Y = cY + I. Після перенесення першого додан- 2007’1 63 І.М. Мартиненков ку правої частини рівняння в ліву частину і невеликих перетворень отримаємо: Y = I/(1-c). Показник 1/(1-c) якраз і є мультиплікатором інвестицій (який в сучасній макроекономіці в більш загальному плані трактуєnmcz як мультиплікатор автономних витрат, тобто будь-яких витрат, не залежних від доходу). Він показує, у скільки разів зміниться дохід при зміні на задану величину інвестицій. Оскільки c<1, то мультиплікатор інвестицій є більшим одиниці, а отже, зміни інвестицій породжу- ють багатократні зміни національного доходу. При цьому збільшення граничної схильності до заощадження — різниці між одиницею і граничною схильністю до споживання, тобто знаменником муль- типлікатора — призводить до зменшення мультипліка- тора інвестицій і, за інших рівних умов, до зниження рівня національного доходу (при постійності фактич- ної величини заощаджень). Феномен впливу зростан- ня заощаджень на зменшення доходу отримав назву «парадоксу ощадливості». Концепція мультиплікато- ра інвестицій важлива перш за все тому що служить одним із способів пояснення нестабільності ринкової економіки. Наприклад, невелике скорочення обсягу інвестицій здатне викликати глибокий спад виробниц- тва і масове безробіття. Тут видна та найважливіша макроекономічна роль, яку в ринковому господарстві відіграють інвестиції. При цьому в теорії Дж. М. Кейн- са, саме інвестиції визначають заощадження, а не на- впаки. Таким чином, висвітлення механізму дії держав- ного втручання в економічні процеси Кейнс здійснив за допомогою моделі мультиплікатора. На його дум- ку, будь-які нові інвестиції (особливе місце серед яких посідають державні витрати), формуючи додатковий попит на інвестиційні та споживчі товари, спричиня- ють зростання доходів у k разів більше порівняно із початковим приростом інвестицій. Величина k власне й є мультиплікатором Кейнса, значення якого є тим більшим, чим більшим у конкретному суспільстві є схильність до споживання. Дія мультиплікатора ство- рює імпульс для виведення економічної системи із стану рівноваги у фазі депресії, уможливлюючи зро- стання доходів і споживання, інвестицій та зайнятості. Дж. М. Кейнс прагнув знайти найсуттєвіші зв’яз- ки між узагальнюючими або агрегатними величинами економічної системи, виділяючи три групи економіч- них чинників: вхідні дані, які приймались за постійні (кількість трудових ресурсів та засобів виробництва, рівень техніки, соціальна структура суспільства); не- залежні змінні (схильність до споживання, заощад- ження та інвестування, гранична ефективність капіта- лу та норма проценту (надання переваги ліквідності); залежні змінні (ефективний попит, рівень безробіття, національний дохід). Кейнс відстоював думку, що, регулюючи незалежні змінні, можливо впливати на залежні величини. Він писав, що його кінцевою ме- тою є відбір таких змінних величин, які підлягають свідомому контролю або управлінню з боку владних структур в межах конкретної господарської системи [4, с. 240]. Щодо макро-економічної концепції Кейнса, то в ній можна виділити кілька наступних головних ознак: 1) визнання вирішальної ролі ефективного попиту у економічному розвитку та визнання національного доходу як функції величини інвестицій; 2) незалежність величини інвестицій від величини заощаджень, тобто Кейнс радше визнає протилежне, а саме, що обсяг заощаджень залежить від обсягу інвестицій. При цьо- му в його тлумаченні схильність до заощадження і схильність до інвестування є абсолютно незалежними суспільними характеристиками, які визначаються ек- зогенними, тобто зовнішніми щодо економічної сис- теми, чинниками; 3) можливість встановлення рівно- ваги в умовах неповної зайнятості; 4) наявність тен- денції до створення надлишку заощаджень, який не- гативно впливає на перебіг економічних процесів; 5) відсутність стихійних сил, спроможних вивести сис- тему з рівноваги за умови неповної зайнятості і пов’я- зана з цим необхідність державного втручання. Варто зазначити, що Кейнсу належить авторство теорії рівноваги, яку він не розширив до теорії еконо- мічного зростання, проте саме його «Теорія зайнятості, проценту і грошей» заклала підвалини для значної кількості наступних теоретичних підходів до економіч- ного зростання. Попри їх різноманітність, різні версії теорій економічного зростання, які грунтуються на кейнсіанському підході, мають певні спільні ознаки. Найважливішими з них є наступні: капіталовкладення здійснюються на основі інвестиційних рішень, які прий- маються підприємцями у попередній період, тому відповідно, ці вкладення не залежать від схильності до заощадження; схильність до заощадження з доходів у формі прибутку є вищою за схильність до заощад- ження у одержувачів заробітної плати. Однією з перших спроб оцінити вплив потоку ПІІ на довгостроковий економічний розвиток національ- них економік з’явилася диференціальна модель міждержавного перерозподілу капіталу В. Леонтьєва [8; 9]. Дана модель відтворює функціонування двох груп країн — розвинених і тих, що розвиваються. Зв’язок між ними забезпечується потоком виробни- чих інвестицій, що вивозяться з розвинених країн у ті, що розвиваються. Стосовно до розвинених країн мо- дель В. Леонтьєва зводиться до двох найпростіших співвідношень: 1. Принцип мультиплікатора, що задається рівнян- ням I(t) = с * Y(t), (1) де Y — випуск (валовий націо- 64 Економічний вісник Донбасу нальний продукт) у даній групі країн, I — обсяг інве- стицій у розвинених країнах, с — норма нагромад- ження (інвестування) або мультиплікатор інвестицій. 2. Принцип акселератора, що задається рівнян- ням Y(t) = I(t)/b, (2) де b — коефіцієнт приростаючої капіталомісткості або акселератор інвестиції [8, с. 201]. Комбінування принципів мультиплікатора й акселера- тора дозволяє одержати підсумкове диференціальне рівняння, що описує динаміку випуску в групі розви- нених країн: Y(t)-(s/b)Y(t) = 0 (3). Розв’язанням дано- го рівняння є експонентна функція росту. Для блоку держав, що розвиваються, можна записати аналогічні співвідношення. У результаті проведення відповідних розрахунків виходить, що економічне зростання у краї- нах, що розвиваються, прямо залежить від темпів ро- сту в розвинених країнах і від початкового значення вивозимого із розвинених країн капіталу. Всі параметри моделі В. Леонтьєва досить легко оцінюються й, отже, сама модель може використову- ватися в практичних розрахунках. При цьому «грати» з моделлю В. Леонтьєва можна, принаймні, у двох напрямках. По-перше, її можна використовувати як інструмент прогнозування та для одержання тимчасо- вих розкладіа показників ВНП для двох груп країн при різних параметрах (що, до речі, робив В. Ле- онтьєв), а по-друге, з її допомогою можна прямо оц- інювати деякі параметри, необхідні для досягнення за- даного результату. Іллюструючи останню тезу, можна розглянути зав- дання відшукання початкового обсягу переміщуємого капіталу, необхідного для того, щоб динамічність роз- витку двох типів країн зрівнялася. Свого часу розра- хунки В. Леонтьєва показали, що для досягнення точки перелому, коли темпи приросту ВНП країн, що розвива- ються, зрівняються з темпами приросту в розвинених, необхідно було переміщати капіталу приблизно в 5 разів більше, ніж це робилося на практиці [8, с. 207]. Модель В. Леонтьєва може розглядатися як кла- сичний інструмент для розуміння глобальних тенденцій світогосподарського розвитку. Разом з тим не можна не вказати й на її мінуси. По-перше, масштаби капіта- лу, що вивозиться із країни-донора, прямо узгоджу- ються з темпом економічного росту. У цей час прак- тично всі країни (розвинені й що розвиваються) од- ночасно імпортують й експортують капітал, тому взає- мозв’язок між темпами зростання виробництва в та- ких державах виявляється досить неоднозначним. Отже, до аналізу сучасних тенденцій модель В. Ле- онтьєва застосувати досить непросто. Для цього по- трібно провести більшу роботу з коректної класифі- кації країн на розвинені й що розвиваються, а також оцінити сальдо переміщуваного між ними капіталу, що пов’язано з великими технічними труднощами. І.М. Мартиненков По-друге, увезений капітал передбачається гомо- генним (однорідним). Разом з тим очевидно, що важ- ливі не тільки й не стільки обсяги імпортованого ка- піталу, скільки його структура. Так, інвестиції, що сприяють консервації неефективної структури еконо- міки, ведуть скоріше до вповільнення, чим до при- скорення розвитку країни-реципієнта. У цьому змісті прикладні розрахунки по моделі В. Леонтьєва можуть у певному змісті дезорієнтувати щодо правдивої ролі іноземних інвестицій. По-третє, внутрішні (місцеві) і зовнішні (іноземні) інвестиції вважаються рівноефективними. В. Леонтьєв припускає, що іноземний капітал — це всього лише додаткові фінансові ресурси, віддача від яких визна- чається національними умовами відтворення. Однак це положення у світі сучасної теорії уявляється прин- ципово невірним, тому що глибинний економічний зміст залучення іноземного капіталу полягає в тому, що разом з ним у національну економіку приходять нові технології й нові організаційні форми виробницт- ва, що дають зовсім інший економічний ефект у по- рівнянні з місцевим підприємництвом. По-четверте, для обчислення показників приро- стаючої капіталомісткості використовується різницева форма. Але тоді було б більш логічним будувати мо- дель у вигляді не диференціальних, а різницевих рівнянь. Сучасні дослідження базуються на строго вивірених економетричних залежностях, а це означає, що для одержання значень акселератора необхідно будувати регресійні функції на основі динамічних рядів. Це можливо тільки для стаціонарних систем; для пе- рехідних економічних режимів, коли спостерігається нестійкість всіх параметрів системи, такий підхід не- прийнятний. По-п’яте, модель В. Леонтьєва висуває підвищені вимоги до інформаційного забезпечення, що припус- кає наявність не тільки національної, але й міжнарод- ної статистики. Це є серйозним технічним гальмом для проведення оперативних прогнозно-аналітичних роз- рахунків. У принципі можна було б розглядати тільки одну країну-реципієнта й одну або кілька країн-донорів. Однак й у цьому випадку розрахунки по країні-ре- ципієнті будуть вимагати досить специфічної інформації з країн-донорів. На практиці це не завжди реалізова- но. Таким чином, використання моделі В. Леонтьєва доцільно в основному для з’ясування якісної картини в розвитку світогосподарських процесів, тоді як для детальних кількісних розрахунків по окремій країні потрібна трохи інша схема. Важливим постулатом неокейнсіанської концепції вивозу капіталу з країни-експортера є висновок про необхідність регулювання міжнародного руху капіта- лу, причому регулювання в тому напрямі, щоб відтік 2007’1 65 І.М. Мартиненков капіталу з країни точно відповідав або був менше її товарного експорту. Неокейнсіанськая теорія міжна- родного руху капіталу була заснована на макроеконо- мічному аналізі. Для неї характерна ув’язка в єдину систему вивозу капіталу, руху платіжного балансу, зміни національного доходу і зайнятості. Специфіка монетаризму в порівнянні з неокла- сичною теорією полягає в тому особливому значенні, яке він додає сфері грошового обігу. Починаючи з кінцем 70-х років ХХ ст. монетарістські концепції явно домінують у формуванні основних напрямів міжна- родного вивозу капіталу, в регулюванні останнього цілою низкою міжнародних і регіональних організацій (типу Міжнародного валютного фонду, Світового бан- ку, Європейського банку реконструкції і розвитку, Азіатського банку, Міжамериканського банку тощо), створених спеціально для цих цілей. Основою монетарістськоі теорії зовнішнього фінансування країн і країн, що розвиваються, з пере- хідною економікою (у 90-і роки ХХ ст.) є концепція вивозу капіталу, яка виникла в рамках розробки мо- делі економічного зростання. У зв’язку з необхідні- стю маніпулювання на макроекономічному рівні ос- новними показниками динаміки національного госпо- дарства встала проблема регулювання міжнародного руху капіталу на двосторонній основі (між країною- донором і країною-кредитором) і на багатобічній ос- нові (між групою країн-донорів, поєднаних у міжна- родну фінансову організацію, і країною або групою країн-позичальників). Монетаристська концепція міжнародного експорту/імпорту капіталів пов’язує їх рух з проблемами регулювання платіжного балансу, темпами зростання національного доходу, рівнем зай- нятості, обcягом національних інвестицій. Тому в рам- ках даної концепції важливе значення придбало до- слідження динаміки платіжних балансів країн-дебіторів, балансу зовнішньої торгівлі, балансу експорту-імпорту капіталів, притоку інвестиційних доходів і відтоку інве- стиційних платежів. Зупинимося на неокейнсіанських і неокласичних концепціях, оскільки саме вони лежали в основі ство- рення міжнародної системи зовнішнього фінансуван- ня і зробили вельми істотний вплив на формування тієї ситуації в міжнародному русі капіталів, яка скла- лася до початку 80-х років ХХ ст., тобто перед кри- зою зовнішньої заборгованості країн, що розвивають- ся. Неокейнсианськая теорія міжнародного вивозу капіталу розпадається на три основні концепції: а) тео- рію автономного експорту Ф. Махлупа; 6) теорію взає- модії вивозу капіталу з темпами економічного зрос- тання Р. Харрода; в) теорію впливу притоку інвести- ційних доходів з-за кордону на зростання товарного експорту і зайнятість Е. Домара. В рамках кейнсіанської концепції вивозу капіталу Ф. Махлуп зводить воєдино і встановлює причинний взаємозв’язок між експортом капіталу, національними інвестиціями, зовнішньоторговельним і платіжним ба- лансом та національним доходом. Саме Махлуп у своїй роботі «Міжнародна торгівля і мультиплікатор національ- ного доходу» ввів таку класифікацію руху капіталу, яка поділила цей рух на автономний і стимулючий. Авто- номним рухом капіталу, по Махлупу, є вивіз капіталу, не пов’язаний зі змінами в платіжному балансі. Якщо ж вивіз капіталу витікає із стану платіжного балансу, то він виступає як стимулюючий [11]. Природньо, що єдиною причиною стимулюван- ня вивозу капіталу, за Махлупом, повинне бути ак- тивне сальдо торгового балансу. На основі цієї кон- цепції і створювався Міжнародний валютний фонд, покликаний спочатку стати наднаціональним центром врегулювання руху капіталу від країн з активним саль- до до країн з пасивним сальдо платіжного балансу. Тим самим регулювався й стан міжнародної валютної ліквідності. Але стимулюючий експорт капіталу може бути й наслідком самостійного, стихійного руху капі- талу. Стихійним експорт капіталу вважається тоді, коли підприємці однієї країни починають активно здійсню- вати зарубіжні інвестиції і кредитування, купують іно- земні платіжні зобов’язання, що знаходяться в націо- нальній банківській системі, і спрямовують їх у краї- ни-дебітори для покупки іноземних довгострокових цінних паперів. Якщо зарубіжне інвестування є вигід- ним, то після того, як іноземні платіжні зобов’язання виявляються вичерпаними, вивіз капіталу здійснюва- тиметься за рахунок скорочення національних інвес- тицій і споживання. Скорочення доходів у країні-до- норі повинне викликати зниження імпорту й розши- рення експорту. У країні-позичальнику ж іноземний капітал викличе розширення імпорту (як приклад — країни, що розвиваються, у 70-х роках, країни СНД — у 90-х роках ХХ ст.). Оскільки в результаті стихій- ного експорту капіталу в країні-кредиторі складеться експортний платіжний баланс, а в країні-дебіторі — імпортний, то тим самим стимулюється подальше роз- ширення вивозу капіталу, але вже по схемі стимулю- ючого вивозу. Стихійний експорт капіталу приймає різні форми: прямих і портфельних інвестицій; надання дов- гострокових кредитів як через національні банки або консорціуми банків, так і через міжнародні фінансо- во-кредитні організації; викупу національних цінних паперів, що знаходяться в руках іноземців. У концепції вивозу капіталу, яка була запропоно- вана Махлупом, важливу роль відіграє проблема впливу цього капіталу на економіку як країни-донора, так і країни-дебітора. Махлуп вважав, що на економі- ку країни-експортера вивіз капіталу впливатиме лише 66 Економічний вісник Донбасу в тому випадку, якщо він (вивіз) здійснюється за ра- хунок вилучення з обігу вже наявних кредитних зо- бов’язань, що приведе до скорочення споживання, збільшення схильності до заощадження, а через пев- ний час — і до зниження сумарних доходів. Але тен- денції до зниження доходів протистоїть контртенден- ція до розширення національно-товарного експорту. Зростання ж імпорту в країні-дебіторі, як результат її зовнішнього кредитування, виступає чинником збільшення інвестицій в цій країні і зростання її націо- нального доходу. Правда, за Махлупом, вплив імпор- ту капіталу визначається типом зовнішнього фінансу- вання. Кращі наслідки у прямих інвестицій, оскільки вони супроводжуються імпортом машин, устаткуван- ня, технологій, ноу-хау, наукових розробок. В інших же варіантах зовнішнього фінансування його резуль- татом буде стимулююча дія на внутрішнє інвестування і сприяння зростанню національного доходу країни — імпортера капіталу. Схеми Махлупа можуть бути представлені еко- номіко-математичними моделями, що виражають вплив експорту-імпорту капіталу на національний дохід. Для країни А — експортера капіталу: ∆YA = (-I) * КА = (-І) * 1 / (SA + MA + MA * (SA/SB)) Для країни В — імпортера капіталу: ∆YB = (-І) * КВ = (-І) * 1/ (SB + MB + MB * (SB/SA)), де ∆Y— зміна національного доходу; ±I — зміна в інвестиціях; К — мультиплікатор автономних змін в експорті й імпорті; S — гранична схильність до заощад- ження; М — гранична схильність до імпортування. Таким чином, зміна національного доходу виз- начається як добуток вивозу (ввезення) капіталу на мультиплікатор автономних змін в експорті та імпорті. Хоча ідея і формула зовнішньоторговельних мульти- плікаторів була запропонована Кейнсом, проте Мах- луп використовував мультиплікатори в трактуванні Р. Харрода. Першими, хто використав теорію Кейнса у своїх теоретичних підходах, були британський економіст Р.Харрод у 1939 р. та американський економіст ро- сійського походження Е.Домар у 1946 p., які, виходя- чи з показника капіталомісткості, намагались встано- вити норму інвестування, необхідну для досягнення зап- ланованих темпів зростання. А також виявити ефек- тивність нагромадження у формі капіталомісткості про- дукції (Харрод) чи продуктивності інвестицій (Домар). Тобто на сім років раніше за модель Домара була роз- роблена відома нині модель Харрода [4]. Р. Харрод головний недолік теорії Кейнса вбачав у її статичності, а також у ігноруванні тривалих аспектів розвитку. Ста- тиці Кейнса Харрод протиставляє зростаюче, динамічне господарство, для якого характерними є постійний приріст капіталу, постійний потік винаходів, постійна І.М. Мартиненков зміна смаків тощо. Модель Харрода, що грунтува- лась на принципі акселерації, (тобто якщо мультипліка- тор характеризує приріст доходу порівняно з початко- вими інвестиціями, то принцип акселерації розглядає обернену залежність збільшення інвестицій від зрос- тання доходу (попиту)) віддзеркалювала також і по- ложення теорії інвестиційного попиту. В аналізі Хар- рода рівновага заощаджень і інвестицій розглядається в загальному контексті економічного зростання внас- лідок того, що заощадження є функцією доходу, а ка- піталовкладення (внаслідок дії принципу акселерації інвестиційного попиту) є функцією приросту доходу. Проте якщо умовою здійснення інвестицій є збільшен- ня доходу, то внаслідок збільшення доходу будуть зро- стати і заощадження. Звідси — підтримка рівноваги між очікуваними заощадженнями і інвестиціями вимагає також зростання інвестицій. Тому якщо в моделі Кейн- са обсяг інвестицій ставився екзогенно, то Харрод включає до своєї моделі ендогенну функцію інвестицій, що грунтується на принципі акселерації і очікуваннях Тобто, якщо в моделі мультиплікатора інвестиції виступають як екзогенна, тобто зовнішня змінна, вхідна величина, то в моделі, побудованій на принципі аксе- лерації, інвестиції є похідною, ендогенною величиною, яка залежить від інших змінних і параметрів. Цінною рисою моделі акселерації є визнання того факту, що зростання споживчого попиту і виробництва відповід- них товарів передбачає прискорене зростання сектору інвестиційних товарів. Тобто капіталовкладення по- винні зростати швидше за дохід (попит) — звідси й назва «акселерація» (прискорення). Харрод запропонував декілька понять, пов’яза- них зі зростанням, а саме — «гарантоване зростання» та «природнє зростання». Під гарантованим зростан- ням Харрод розумів зростання, за якого гарантується повне використання наявних виробничих потужнос- тей. А природне зростання в його тлумаченні передба- чає такий приріст капіталу та національного доходу, який забезпечує повну зайнятість зростаючої пропо- зиції на ринку праці. Тому в координатах посткейнсі- анських моделей (повної зайнятості й постійної капі- талоозброєності праці) природній темп економічного зростання відповідає темпу приросту трудових ре- сурсів. Співвідношення ж між параметрами гаранто- ваного і природнього темпів зростання визначається станом економічної кон’юнктури. За умови перевищення гарантованим зростанням природнього економіка тяжітиме до тривалої рецесії. Причина криється в наступному: після того, як будуть вичерпані всі можливості додаткової пропозиції тру- дових ресурсів, фактичний темп зростання невзмозі буде досягти рівня «гарантованих» темпів, оскільки в підприємців щодо сукупного попиту: It= Ψ(yt — уt-1). 2007’1 67 І.М. Мартиненков економіці матиме місце нестача очікуваних внаслідок дії акселераційного ефекту інвестицій. Очікувані за- ощадження завжди переважатимуть заплановані інве- стиції, унаслідок чого обсяги сукупної пропозиції пе- ревищуватимуть сукупний попит, що й спричинить розвиток процесів стагнації. Тобто, оскільки гаранто- ваний темп зростання — це темп зростання за умови повної завантаженості виробничих потужностей, мож- ливо зробити висновок, що збільшення не-заванта- жених виробничих потужностей внаслідок того, що економіка не-взмозі реалізувати темпи зростання, відповідні повній завантаженості потужностей, пост- ійно буде створювати бар’єри на шляху подальшого збільшення інвестиційних витрат. Разом з тим, як уже зазначалося, існують межі підвищенню темпів зрос- тання, пов’язані із наявністю трудових ресурсів, і відпо- відно — темпи фактичного зростання можуть переви- щувати природній темп тільки протягом коротких пе- ріодів. Тобто траєкторія фактичного зростання, як пра- вило, має бути нижчою від траєкторії рівноважного зростання. У протилежній ситуації, за якої природній темп зростання Харрода є вищим за гарантований, економіці загрожує тривалий період інфляції. Показавши, що фактичний темп економічного зростання в таких умо- вах буде постійно тяжіти до перевищення гарантова- ного, або рівноважного, Харрод підкреслює, що ви- никаючий за такого перебігу подій хронічний надли- шок (порівняно із запланованими заощадженнями) очікуваних інвестицій, які обумовлені дією акселера- ційного ефекту, і пов’язана із цим напруженість у ви- користанні виробничих потужностей уможливлять виникнення довготривалих інфляційних тенденцій. Важливим теоретичним напрямом неокейнсіансь- кої моделі міжнародного вивозу капіталу є концепція, розроблена Р. Харродом, яка пов’язує темпи економ- ічного зростання, формування заощаджень, руху тор- гового балансу і експорту капіталу. Харрод розгля- дав три типи національного економічного зростання: природний, гарантований і фактичний [10]. Природне зростання національного доходу, по Харроду, витікає зі зростання населення й збільшення виробництва на душу населення. Гарантований — це темп зростан- ня, підтримуваний виробниками у власних економіч- них інтересах. Фактичний — це темп зростання на- ціонального доходу на кожний конкретний момент. При природному темпі зростання національного доходу (НД) величина інвестування залежить від нор- ми заощадження таким чином: Gn * Сr = S; Gn * Cr>S; Gn * Сr < S, де Gn — природний темп зростан- ня НД; Сr — необхідний капітальний коефіцієнт; S — норма заощаджень. Щоб темп зростання НД мав стійкий характер, необхідно, щоб інвестиції і заощад- ження співвідносилися таким чином: G * С = Gw * Сr, де G — фактичний темп зростання НД; С — фактич- ний капітальний коефіцієнт; Gw — гарантований темп зростання. Пов’язавши таким чином в наведених вище формулах всі три типи зростання національного дохо- ду, Харрод вивів циклічні зміни у відтворюванні, за- лежні від темпів фактичного зростання НД, інвестицій і заощаджень. Для того, щоб мало місце економічне зростання і була забезпечена зайнятість, необхідно, щоб G = Gw = Gn. Ця умова перш за все залежить від співвідношення між гарантованим і природним тем- пами зростання. Якщо Gw < Gn, то економіка прагне підйому, бо фактичний темп зростання відхиляється вгору від гарантованого і наближається до природно- го. При Gw > Gn має місце тенденція до депресії, ос- кільки фактичний темп зростання відхиляється вниз від гарантованого. Але при Gw > Gn гарантована нор- ма інвестицій більше природної норми, тобто Gw * Cr > Gn * С. Оскільки Gw * Cr = S, то норма заощад- жень стає вищою за норму інвестицій. Створюється постійний надлишок заощаджень, економіка вповзає в депресію, яка далі усилює у свою чергу тенденцію до заощаджень і скорочує темпи економічного зрос- тання [10, с. 130—138]. Для подолання надлишку заощаджень і тенденції до депресії Харрод запропонував експортувати капі- тал (величина цього капіталу у Кейнса пов’язувалася напряму з позитивним сальдо платіжного балансу). Необхідність же імпорту капіталу країнами з низькою нормою заощаджень, що мають хронічний пасивний торговий баланс, обґрунтовувалася Харродом тим, що при явному недоліку капіталу ці країни мають також низький природний темп зростання, який прагне до стагнації. Приплив іноземного капіталу в такі країни і повинен сприяти підвищенню природних темпів зрос- тання. У вказаних моделях виводяться умови рівнова- ги попиту і пропозиції на тривалу перспективу, тобто, ефект потужності поєднується із ефектом попиту. На противагу Кейнсу, у теоретиків економічної динаміки збільшення виробничих потужностей відіграє вирі- шальну роль у визначенні темпу зростання виробниц- тва. Указані автори ґрунтувались на тому, що інвес- тиції є однією зі складових сукупного попиту, який, у свою чергу, пов’язаний з обсягом виробництва (або сукупною пропозицією) через мультиплікатор. Третя неокейнсіанська концепція вивозу капіта- лу — це теорія дії притоку інвестиційних доходів з-за кордону на економіку країни-експортера. Ця концеп- ція, розроблена Е. Домаром, цікавить нас тільки в її непрямому зв’язку з позицією країни-позичальника [18]. Річ у тім, що вивіз капіталу — це завжди процес двосторонній і взаємообумовлений. Ця взаємообумов- 68 Економічний вісник Донбасу леність означає, що капітал з країни-експортера виво- зиться не в нікуди, а за конкретними адресами країн- дебіторів. А якщо так, то розміри його вивозу небай- дужі для останніх. Так, у моделі Е.Домара у явному вигляді при- сутнім є лише ринок благ. Технологія виробництва представлена функцією Леонтьева з постійними тех- нологічними коефіцієнтами витрат факторів. Передба- чається, що на ринку факторів існує надлишкова про- позиція, і саме вона забезпечує цінову стабільність. Ринок благ є збалансованим. Фактором збільшення сукупного попиту і сукупної пропозиції є приріст інве- стицій. Якщо приріст інвестицій в періоді t становить ∆It, то в результаті мультиплікаційного ефекту в цьому пер- іоді сукупний попит збільшиться на ∆ yt D = ∆ It/Sy. Су- купна пропозиція в періоді t збільшується пропорційно зростанню капіталу в цьому періоді: ∆ yt s = j ∆ Kt, де ∆К, — приріст капіталу на початок періоду t; j = ∆у/∆К = у/К — гранична продуктивність капіталу. За відсут- ності технічного прогресу в тривалому періоді після доведення обсягу капіталу до оптимального розміру, який забезпечує максимум прибутку, гранична продук- тивність капіталу стає постійною, і в такому випадку середня продуктивність капіталу дорівнює його гра- ничній продуктивності. Для забезпечення зростання ка- піталу на ∆Kt на початок періду t, в попередньому пер- іоді потрібно було здійснити інвестування у певному обсязі: It-1= Kt – Kt-1 = ∆ Kt (4). Відповідно, ∆YS = j I t-1 (5). Економічне зростання буде рівноважним за умови: ∆Yt D= ∆Ys· (6). Тобто, ∆ It/Sy = j I t-1 (7), або j Sy = (It – It-1)/It-1 = I (8). В моделі Домара змінити рівноважний темп зро- стання можливо лише за рахунок зміни граничної схильності до заощадження. Таким чином, з моделі зростання Домара випливає, що існує рівноважний темп зростання, за якого гарантоване повне викорис- тання наявних в кожному періоді виробничих потуж- ностей. Рівноважний темп зростання буде вищим, якщо більшою буде рівноважна норма заощаджень і меншою капіталомісткість продукції. Проте й Домар стояв на позиції необхідності державного втручання в економічні процеси, яку він пов’язував із нестійкістю динамічної рівноваги. Так от, висновок, який зробив Е. Домар зі своєї моделі, — це фактичне обґрунтування необхідності вивозу капіталу для того, щоб країна-донор мала по- стійний стимул до економічного зростання. Для висо- коприбуткового інвестування за рубежем необхідно також, щоб вивіз капіталу в підприємницькій формі супроводжувався «акомпанементом» держави-креди- тора: безпроцентними позиками і експортними креди- тами приватним експортерам капіталу (Е. Домар). Такі І.М. Мартиненков державні пільги означають посилення і нарощування вивозу капіталу, що сприяє його постійній притоці в країни-позичальники і формує стійку тенденцію, що склалася ще на початку 80-х років ХХ ст.: країни- кредитори, не дивлячись на швидко зростаючий зовнішній борг позичальників, не можуть не давати кредити (і державні, і приватні), а країни-дебітори не можуть не брати нові позики для погашення відсотків і капітальної частини по старих боргах. Неокейнсіанські теорії вивозу капіталу Ф. Мах- лупа, Р. Харрода і Е. Домара теоретично обгрунтову- ють неминучість і необхідність вивозу капіталу з країн- донорів на користь їх власного економічного зрос- тання. Більш того, вивіз капіталу в приватній формі (підприємницького і банківського) неминуче повинен супроводжуватися державним фінансуванням такого вивозу (через пільги, експортні кредити і т.п.), а та- кож власне державним кредитуванням країнами-кре- диторами країн-позичальників на двосторонній і бага- тобічній основі. Таким чином, з логіки Харрода і Домара випли- ває, що досягнення повної зайнятості і повної заван- таженості виробничих потужностей можливе лише внаслідок випадкового збігу обставин у випадку збігу гарантованого темпу зростання, або темпу зростання за повної завантаженості виробничих потужностей, і природнього темпу зростання, або темпу зростання в умовах повної зайнятості. Проте існує й друга сторона в системі міжнарод- ного вивозу капіталу — імпортер капіталу. Теорія ви- возу капіталу (неокейнсіанський варіант), як було по- казано вище, доводить неминучість і експорту, і імпор- ту капіталу в міжнародній економічній системі. При цьому імпорт капіталу розглядається в основному по двох напрямах: державна допомога розвитку країни- дебітора і прямі приватні інвестиції в економіку краї- ни-позичальника. Допомога розвитку країн-імпортерів капіталу пройшла довгий шлях від двосторонніх про- грам допомоги до багатобічних кредитів через МВФ, Міжнародний і регіональні банки розвитку і потім — до нинішніх стабілізаційних і адаптаційних програм МВФ. Неокейнсианці розглядають допомогу розвит- ку (у тому числі й стабілізаційні програми МВФ) як процес, обумовлений взаємодією попиту на допомо- гу країною-реципієнтом і пропозицією допомоги краї- ною-донором. На їхню думку, допомога розвитку: 1) веде до розширення співпраці країн-кредиторів і по- зичальників, забезпечує істотний і прямий ринок для експорту товарів і послуг з країн-донорів до країн- боржників; 2) заохочує розвиток нових ринків у світовій економічній системі; 3) стимулює економічне зростання в країнах-донорах. Це — з позиції країн — донорів допомоги. З 2007’1 69 І.М. Мартиненков позицій же країн — одержувачів такої допомоги, вона (допомога) виступає як форма передачі доходу від багатої нації до бідної і слугує чинником прискорен- ня економічного розвитку останньої. Але це, природ- но, найзагальніше трактування необхідності імпорту капіталу. Розглянемо неокейнсіанський варіант трак- тування цієї необхідності більш детально. Економіч- но менш розвинена країна стикається, як правило, в процесі накопичення капіталу з трьома проблемами: 1) брак заощаджень у фінансовому сенсі, оскільки національна схильність до заощаджень настільки мала, що не може забезпечити формування необхід- них коштів для економічного розвитку; 2) брак зао- щаджень в їх реальному значенні, оскільки у насе- лення немає схильності використовувати частину ресурсів для продуктивного інвестування; 3) брак іноземної валюти для придбання імпортних ресурсів внаслідок хронічного негативного сальдо платіжно- го балансу. У такій ситуації вихід один — імпорт іно- земного капіталу, що вирішує дві проблеми для краї- ни-дебітора: заповнює брак національних заощаджень і іноземної валюти. Усі моделі допомоги розвитку виступають в двох варіантах: 1) модель «заповнення розриву в заощадженнях» і 2) модель «заповнення іноземної валюти» [19, с. 13]. Перша модель була розроблена П. Роузенстейн-Роданом у повній відпо- відності з концепцією Р. Харрода і використовується як засіб конкретного розрахунку потреб країни-по- зичальника в іноземному капіталі. Причому саме П. Роузенстейн-Родан першим розділив приплив іно- земного капіталу на два потоки: власне допомога і іноземні позики і кредити. До допомоги він відносив анормальний приплив капіталу, тобто рух капіталу, що не має на своїй конкретній меті прибуткових інве- стицій. Приток допомоги має на своїй головній меті підвищення норми заощаджень відповідно рівню інве- стицій, що забезпечує заданий темп економічного зростання. Але при цьому він виконує й іншу функ- цію — запобігає витоку іноземної валюти, який не- минуче почався б при спробі підвищити норму інве- стицій в умовах відсутності іноземного капіталу. На думку П. Роузенстейн-Родану, використан- ня іноземного капіталу як складовий елемент інвес- тицій забезпечує додатковий дохід, частина якого, що зберігається, підвищить середню схильність до зао- щаджень. Врешті-решт, норма заощаджень по- рівняється з нормою інвестицій, необхідних для підтримки таких темпів економічного зростання, при яких країна може обходитися власними ресурсами і привертати іноземні інвестиції лише в рамках «нор- мальних ринкових відносин», тобто вдаватися до іно- земного приватного інвестування. По суті, запропо- нована модель встановлює динамічний зв’язок і співвідношення між державними і приватними інве- стиціями. Якщо представити теорію П. Роузенстейн- Родана у вигляді економіко — математичної моделі (згідно якої розраховується обсяг необхідної інозем- ної допомоги на п’ятирічний період), то вона вигля- дає таким чином [20]: F = I – S = Yo (k * г – b) + 5Y0 * (b – So), де F — приток іноземних інвестицій, які потрібні протягом 5 років; I — інвестиції; S — заощадження; Уо — національний дохід; k — капітальний коефіцієнт; г — заданий темп зростання; So — середня схильність до заощаджень в початковий рік, розрахована як відно- шення заощадження до національного доходу; b — необхідна гранична норма заощаджень. На базі формули П. Роузенстейн-Родана були зроблені підрахунки потреби країн, що розвиваються, в припливі іноземного капіталу на період 70 — 80-х років ХХ ст. Розрахунки, природньо, носили приблиз- ний характер, але відповідно до них країни — рецип- ієнти допомоги повинні були заповнити завдяки вве- зенню іноземного державного капіталу недолік в інве- стиціях до кінця 70-х років ХХ ст. і перейти після цьо- го на приватні іноземні інвестиції з-за кордону. Як відо- мо, запропонований розрахунок і висновки не був реалізований у зв’язку з рядом не передбачених в ньо- му чинників (непродуктивне використовування інозем- ної допомоги розвитку, напрям нових позик на пога- шення попередніх боргів тощо). На жаль, ставши в 90-х роках ХХ ст. реципієнтом іноземної допомоги, Україна повторила той же шлях, що й країни що роз- виваються, у 70-і роки. Іншою неокейнсіанською концепцією іноземної допомоги розвитку є теорія заповнення іноземної ва- люти, в якій виводиться залежність інвестицій і темпів економічного зростання від темпів зростання експор- ту і імпорту. У цій теорії передбачається, загалом, при- родна ситуація — по мірі досягнення країною — по- зичальником самодостатніх темпів економічного зро- стання потреба її в іноземній валюті поступово зни- жується. Найпростіша модель цієї теорії була розроб- лена Р. Майкселлом і виглядає таким чином: Mt-Et = Fo+ Yo (I + r)t * (и’ – е’), де Mt і Et — відповідно експорт і імпорт; и’ та е’ — граничні схильності до експорту і імпорту; r — заданий темп росту [13]. Ука- зана модель визначає потреби країни-позичальника в іноземній валюті в році t. Позикова іноземна валюта покриває різницю між експортом і імпортом, причо- му у міру економічного розвитку країни, досягнутого за рахунок допомоги розвитку, розрив між експор- том і імпортом скорочується, оскільки експортні га- лузі одержують переважний розвиток. По суті, ця те- орія дала поштовх вельми популярній в країнах — імпортерах капіталу концепції «форсування експорту», 70 Економічний вісник Донбасу яка розглядалася як стратегія національного економіч- ного розвитку в більшості країн, що розвиваються, у 70 — 90-х роках ХХ ст. Серйозний внесок у розвиток посткейнсіанських теорій зростання здійснили Н.Калдор і Дж.Робінсон. Незважаючи на те, що вони спирались на кейнсіанські положення, у їх теоріях спостерігаються певні відмінності. Одна з них стосується припущення щодо міри використання трудових ресурсів. Теорії економ- ічного зростання і розподілу Калдора передбачають необхідність постійної підтримки повної зайнятості. Калдор писав, що принцип мультиплікатора може ви- користовуватись або для визначення співвідношення між рівнем цін і заробітною платою, в умовах, коли робиться припущення щодо фіксованих обсягів ви- робленої продукції і рівня зайнятості, або для визна- чення рівня масштабів зайнятості у випадках, коли можливо наперед задавати пропорції розподілу. Він зазначав, що ці два способи теоретичного викорис- тання мультиплікатора здаються йому несумісними. Ніколас Калдор припустив, що заощадження не є постійними й можуть збільшуватись до такого зна- чення, за якого коефіцієнт дійсного зростання впаде до гарантованого рівня. Щоб це довести, Калдор ви- користав дані щодо розподілу доходів двох класів: підприємців, які зберігають частину свого прибутку, і найманих працівників, які зберігають частину своєї заробітної плати [20]: s — схильність до заощаджень підприємців; s’ — схильність до заощаджень найма- них працівників. У такому разі їх загальні заощадження можливо формалізувати наступним чином: S = sP + s’ W, (9), де P — прибуток, W — заро- бітна плата, відповідно загальний дохід складається з прибутку і заробітної плати: W + P = Y, а звідси випли- ває, що W = Y — P. Передбачається також, що підприємці більш схильні до заощаджень, тобто s > s’, в такому разі очевидно, що заощадження є прямо пропорційними частки прибутку P/Y. Для рівноваги на ринку товарів інвестиції мають бути рівними заощадженням: І = S. Відповідно до кейн- сіанського постулату щодо незалежності інвестицій, робимо висновок, що інвестиції визначають заощад- ження (або інакше кажучи — сукупний попит визначає сукупну пропозицію). Проте, як вже зазначалось, при- буток є прямо пропорційним заощадженням, звідси: І = sP + s’(Y — P) (10), що передбачає можливість: P/Y = [l/(s-s’)](I/Y) — s/s’ — s (11). Тобто гранична схильність до заощаджень кожного класу, відносна доля прибутку в доході залежить тільки від інвестиц- ійного рішення, I/Y. Відповідно, чим більше інвестицій, тим більше необхідної частини прибутку вибирається з доходу. Таким чином, у Калдора як теоретика економіч- І.М. Мартиненков ної динаміки приріст виробничих потужностей відіграє надзвичайно важливу роль у визначенні темпів еко- номічного зростання. Критикуючи Кейнса, Калдор стверджує, що досягнення повної зайнятості як у роз- винутих, так і в країнах, що розвиваються, залежить виключно від розміру виробничих ресурсів, але не від величини ефективного попиту [21]. У своєму дослідженні Калдор припустив, що існує надлишковий попит на товари, І > S, в такому випадку забезпечують занадто низький рівень прибут- ку для рівноваги. Тобто, у підприємців недостатньо заощаджень. Поступово, по мірі здійснення тиску на товарний ринок, ціни піднімуться, допустима заробіт- на плата залишиться на тому ж рівні, а реальна зар- плата знизиться і підвищиться доля прибутку в доході. Таким чином, P/Y підвищиться, що спричинить підви- щення заощаджень, і так до встановлення рівноваги. І навпаки, припустивши, що І < S, матимемо надлиш- кову товарну пропозицію, яка спричинить надвисокі для економії прибутки. За незначного попиту ціни зни- жуватимуться, відповідно реальна заробітна плата підвищиться, скоротивши долю прибутку в доході. У такому випадку P/Y падатиме, що спричинятиме зни- ження рівня заощаджень підприємців і поступово — загальний рівень заощаджень до часу встановлення рівноваги. Калдор говорить про зростання наступним чи- ном: I/Y = (I/K) (K/Y), (12) де І/К — коефіцієнт нагро- мадження капіталу (який дорівнює коефіцієнту зрос- тання продуктивності (g), a K/Y — коефіцієнт капіта- ломісткості (v). У такому випадку: I/Y=gv (13). Кал- дорівське співвідношення P/Y = (1/s) I/Y, відповідно: P/Y = gv/s (14). Оскільки g = (s/v)P/Y, a v = К/Y, то g = s(P/K). Відмітимо, що співвідношення P/K — це знач- ною мірою коефіцієнт прибутковості (r). Тобто, r = g/ s. (15). Таким чином, коефіцієнт прибутку дорівнює коефіцієнту зростання, поділеному на коефіцієнт за- ощаджень підприємців. Це правило Калдора відоме як «Кембріджське правило» зростання. На відміну від Калдора Дж. Робінсон вважає неможливим розмежування між короткостроковою і довгостроковою теоріями економічного зростання. Робінсон будує свою модель не із співвідношень рівно- ваги, а з правил і мотивів, які управляють людською поведінкою. Тому, на її думку, потрібним є точне виз- начення характеру економіки, яка описується в мо- делі, оскільки різні типи господарства передбачають неоднакові системи таких правил. До чинників зрос- тання Дж.Робінсон відносить: 1) технічні умови (чи- сельність трудових ресурсів, їх якість, темпи прирос- ту робочої сили, використовувана технологія. Усе пе- рераховане автор вважає вхідними даними своєї мо- делі, які вважаються постійними. Єдиною статтею 2007’1 71 І.М. Мартиненков змінних витрат у цій групі чинників є трудові витра- ти); 2) інвестиційну політику; 3) умови формування заощаджень (Робінсон розрізняє два класи доходів — прибуток і заробітну плату, яким відповідають різні ха- рактеристики схильності до заощаджень. На її думку, схильність до заощаджень з прибутку переважає схильність до заощаджень із заробітної плати); 4) кон- курентні умови (визначають спосіб формування цін і спроможність цін реагувати на зміни ринкового попи- ту); 5) формування ставок заробітної плати (автор вва- жає, що протягом кожного конкретного короткого періоду часу ставка грошової заробітної плати зали- шається стабільною і з часом вона змінюється відпо- відно до темпів зростання продуктивності праці); 6) фінансові умови (по-перше, маються на увазі різні співвідношення між розподілом схильності фірм до нагромадження, з одного боку, і розподілом тих ха- рактеристик, які визначають кредитоспроможність фірм, — з іншого. Це співвідношення разом із із жит- тєдіяльними засадами фірм Робінсон розглядає як чин- ник, що визначає схильність до нагромадження в даній економіці. По-друге, важливим аспектом фінансових умов є характеристика загального рівня процентних ставок. При цьму Дж.Робінсон не надає кредитно-гро- шовій політиці важливого значення, вважаючи що політика зміни процентної ставки неспроможна регу- лювати рівень капіталовкладень); 7) початковий запас товарів виробничого призначення і стан очікувань, який грунтується на попередньому досвіді (протягом корот- кострокового періоду визначають рівень виробничих можливостей господарської системи); 8) коротко- строкову рівновагу (тобто оцінку вірогідних обсягів збуту продукції за встановленими цінами). Ще одна версія економічного зростання була за- пропонована Луіджі Пасинетті [22]. На його думку, ма- ловірогідною є недостатня схильність найманих праців- ників до заощаджень, як це передбачалось вищезгада- ними науковцями. Звідси випливає, що, оскільки най- мані працівники можуть робити заощадження, то варто розділяти два різних типи капіталу: капітал найманих пра- цівників (К’) і капітал капіталістів (К). У такому випадку загальні заощадження будуть дорівнювати: S = sP + s’(P’ + W) (16). Наймані працівники заощаджують як із прибутку, так і з заробітної плати. Потрібно, щоб робочим виплачувався процент на їх капітал, як і капіталісти отримують процент з прибутку на свій капітал. За допомогою конкуренції та арбітра- жу Пасинетті доводив, що коефіцієнт прибутку/про- цент на капітал найманих працівників і капіталістів є рівнозначним, тобто Р/К = Р’/К’ = r, (17), де Р’ — прибуток найманих працівників. Якщо S — це зао- щадження капіталістів, a S’ — заощадження найма- них працівників з прибутку, то S/K = S’/K’= g (18). У довгостроковому стабільному стані коефіцієнт прибутку повинен мати однакове значення як для капі- талістів, так і для найманих працівників, тобто P/S= P’/S’. В іншому випадку, якщо в одному з цих класів показник прибутковості буде вищим, відбудеться зміна в розподілі і, відповідно, у складі сукупного попиту. За довгострокової рівноваги сукупний попит має бути стабільним, відповідно, це є необхідною умовою. Про- те, як наслідок такої умови, маємо: P/sP = P’/s’(W + P’) (19). де s і s’ — гранична схильність до заощад- жень найманих працівників та капіталістів. Працівни- ки заощаджують як із заробітної плати (W), так і з прибутку (Р), а капіталісти — з прибутку. Перемно- жимо s’ (W + Р’) = sP. За умови, що інвестиції дорів- нюють загальним заощадженням, це означатиме: І = = s’(W + P) + sP (20), використовуючи попереднє співвідношення, одержимо: І = sP’ + sP = s (Р’ + P) (21). За умови, що загальниий прибуток P* = P + P’, I = = sP, або P = (1/S)I (22). Тому це може бути виражене наступним чином: r = (P/K) = (1/s) І/К = g (23), тобто, для довготрива- лого зростання у стабільному стані вартою уваги є схильність до заощаджень тільки капіталістів. Розглянуті вище теорії іноземної допомоги роз- витку є найпростішими, не обтяженими великою кількістю аналізованих економічних показників. До числа ж більш ускладнених моделей економічної до- помоги розвитку, безумовно, відноситься модель «трифазного розвитку економіки», запропонована X. Ченері і А. Страутом [17]. Весь період розвитку краї- ни — реципієнта іноземної допомоги до досягнення заданого рівня економічного зростання автори даної моделі поділили на три періоди. Причому для кожно- го періоду був визначений свій так званий лімітуючий чинник. На першому етапі лімітуючим чинником є відсутність кваліфікованих службовців, необхідних для управління інвестиціями. Задачу іноземного капіталу на першому етапі зовнішнього фінансування X. Че- нері і А. Страут бачили в тому, щоб заповнити розрив між заощадженнями і інвестиціями, виникаючий за умови досягнення найвищої норми інвестицій, потен- ційно можливої при існуючій чисельності кваліфіко- ваної робочої сили в країні, що фінансується. Цей роз- рив дорівнює: Ft = It — St = Fo + (Ki — S’) (Yt — Yо), де Fo = Iо — So — різниця між інвестиціями і заощадженнями на початковий рік зовнішнього фінан- сування; Ki — капітальний коефіцієнт (постійний для всієї першої фази); S’ — гранична схильність до зао- щаджень; Yt і уо — обсяги національного доходу в початковий рік і рік t. Перша фаза зовнішнього фінан- сування закінчується тоді, коли досягається відповідність заощаджень і «поглинальної здатності 72 Економічний вісник Донбасу інвестицій» для даних умов «кваліфікаційного ліміту». Але ці умови ще не забезпечують самопідтримуючий розвиток. На другій фазі зовнішнього фінансування X. Че- нері і А. Страут як лімітуючий чинник висувають не- долік заощаджень. Хоча заощадження досягли вже рівня інвестицій на першій фазі з урахуванням кваліф- ікаційного ліміту, вони (заощадження) все ще нижче за необхідний рівень, для того, щоб економіка країни розвивалася без зовнішнього інвестування. Ця різни- ця повинна заповнюватися зовнішніми фінансовими коштами. Економіко-математична модель цієї фази була розглянута вище (модель П. Роузенстейн-Рода- ну). Закінчення другої фази зовнішнього фінансуван- ня наступає тоді, коли досягається такий рівень зао- щаджень, який дорівнює необхідній нормі інвестицій, унаслідок чого приплив іноземного капіталу перестає бути необхідністю. Але в цих умовах найактуальнішим чинником, стримуючим економічне зростання, стає торговий ліміт, тобто нездатність експорту компенсу- вати зростання імпорту. По досягненні такої ситуації економіка країни, що фінансується, вступає в третю фазу. Задача третьої фази зовнішнього фінансування — збереження самопідтримуючого темпу економічного зростання. Необхідно також подолати торговий ліміт, для чого потрібно забезпечити перевищення темпів зро- стання експорту над темпами зростання національно- го доходу, а також понизити граничну схильність до імпорту. Поступове скорочення протягом третьої фази зовнішнього фінансування дефіциту платіжного балан- су компенсується притоком іноземної валюти. Усі три розглянуті концепції досягнення достатніх темпів економічного зростання за рахунок зовнішнь- ого фінансування є спрощеними схемами, оскільки не враховують цілого ряду протидіючих чинників: вони діють лише при незмінних заданих темпах зростання цін, валютних курсів, що буває достатньо складно виконати (не виключення тут і досвід України в 90-х роках ХХ ст.). У цих моделях не враховується той факт, що країна-реципієнт не може достатньо вільно розпоряджатися потоком зовнішнього фінансування, оскільки іноземні кредитори, природно, вважають за краще інвестувати в ті галузі, де одержують щонай- вищий прибуток. Також в запропонованих схемах не був врахований зворотний відтік позикових коштів у вигляді відсотків, дивідендів, погашення капітальної частини зовнішніх боргів. Достатньо спірним і не підтвердженим практикою є висновок, що можна од- ночасно створювати галузі, що заміщують імпорт, ско- рочуючи валютні витрати країни — позичальника, і нарощувати експорт, збільшуючи тим самим приток іноземної валюти. Досвід країн-дебіторів у 70 — 80-х І.М. Мартиненков роках ХХ ст. показав, що вони, як правило, дотриму- ються одного напряму подолання дефіцитності платі- жного балансу: або форсування експорту, або імпор- тозаміщення. Відмітною особливістю всіх трьох розглянутих моделей було фактичне визнання лише притоку коштів по лінії державного двостороннього і багатобічного кредитування і ігнорування або допущення в незнач- них розмірах іноземних приватних інвестицій. Тим часом у 80-і роки ХХ ст. різко виросла саме зовніш- ня заборгованість країн-дебіторів. Така ситуація ви- мушувала економістів розробити схеми погашення зовнішнього боргу країнами-позичальниками. Так, американський економіст Дж. Пінкус створив теорію пільгового елемента зовнішньої заборгованості [14]. Значення дослідження Дж. Пінкуса полягає в наступ- ному: з погляду країни-кредитора, позика в іншій країні розглядатиметься як допомога, якщо її терміни й умо- ви (відсоток, пільговий період — період, протягом якого гасяться лише відсотки по позиці, а капітальна частина боргу не виплачується. Чим довше цей пері- од, тим більш пільговою є позика.) більш сприятливі, ніж на внутрішньому ринку капіталів країни-експор- тера. З точки ж зору країни-дебітора, зовнішня пози- ка розглядається як допомога, якщо ставка відсотка по ньому нижче за облікову ставку національного бан- ку, а сама позика має пільговий елемент. При цьому останній визначається різницею між обліковою став- кою і ставкою відсотка по позиці, терміном позики (він повинен бути якомога довше) і пільговим пері- одом. Поняття пільгового елемента може бути засто- совано не тільки до міждержавних позик, але й до приватного фінансування, якщо прибуток на інвестиції нижче за національну облікову ставку відсотка. На основі концепції пільгового елемента Дж. Пін- куса була розроблена модель розрахунку частки пільгового елемента в загальному об’ємі отриманих країною зовнішніх позик і кредитів: S = (q — i) * (2,5 + T/5) * (1 + Z/T), де S — пільговий елемент; q — облікова ставка відсотка; i — норма відсотка по по- зиці; Т — термін надання позики; Z — пільговий пер- іод. Пільговий елемент за весь період існування зовн- ішньої заборгованості країн-реципієнтів знаходить тен- денцію до зниження з 40—43% в середині 60-х років до 24—26% — у 70-х, 18—20% — у 80-х, 13—15% у 90-х рр. ХХ ст. [23, с. 18]. У міру зростання зовні- шньої заборгованості країн, що кредитуються, зі всією актуальністю постало питання про взаємозв’язок зро- стання зовнішнього боргу і зростання національної економіки, про можливість країн-боржників погасити борг і сплатити по ньому відсотки. Як правило, еко- номічні моделі вирішення цієї проблеми пов’язують амортизацію боргу й виплату відсотків або з сальдо 2007’1 73 І.М. Мартиненков платіжного балансу, або зі співвідношенням інвестицій і заощаджень. Найбільш популярна модель трьохста- дійного розвитку зовнішньої заборгованості Д. Авра- мовича [16]. Суть цієї теорії в наступному. Країна-по- зичальник проходить три стадії розвитку свого зовніш- нього боргу. На першій у країни-дебітора настільки незначний рівень внутрішніх заощаджень, що вона вимушено запозичила капітал у інших країн, щоб фінансувати національні інвестиції і обслуговувати старі зовнішні борги. На цьому етапі іноземна заборгованість росте швидше, ніж валовий внутрішній продукт. На другій стадії внутрішні заощадження в країні-реципієнті досягають рівня, що забезпечує можливість фінансу- вати національні інвестиції. У таких умовах капітал, що залучається з-за кордону, витрачається в основ- ному на обслуговування раніше нагромадженого зов- нішнього боргу: на погашення відсотків і капітальної частини боргу. Зовнішній борг продовжує рости, але темпами, які не перевищують темпів зростання ВНП, що знижуються. На третій стадії розвитку зовнішньої заборгованості заощадження зростають настільки, що забезпечують не тільки фінансування внутрішніх інве- стицій, але і обслуговування зовнішньої заборгова- ності. На цьому етапі остання починає скорочуватися. Іншою моделлю розвитку зовнішнього боргу є модель критичної норми відсотка Дж. Хайса. При цьо- му критичною є щонайвища норма відсотка, за якою країна-позичальник здійснює платежі по іноземному боргу, не допускаючи перевищення темпів його зрос- тання над темпами зростання ВНП. В основі цієї мо- делі лежить концепція Р. Харрода про взаємозв’язок темпів зростання інвестицій і заощаджень: i = [r * (So- Si)] / (So – До * r), де i — критична норма відсотка; r — темп зростання ВНП; So — первинна середня схильність до заощаджень; Si — гранична схильність до заощаджень; До — граничний коефіцієнт капітал/ продукт. Звичайно, приведені вище концепції багато в чому дають теоретичне обгрунтовування ряду прак- тичних заходів по управлінню зовнішнім боргом. При цьому потрібно мати на увазі, що ці моделі були «звільнені» від багатьох економічних чинників, зок- рема від такого важливого, як непродуктивне вико- ристання зовнішніх кредитів. Тому для подолання кри- зи допомоги розвитку в рамках розглянутих моделей вивозу капіталу у 80 — 90-і роки ХХ ст. було розроб- лено та реалізовано цілу низку економічних заходів. Усі ці заходи здійснювалися через Міжнародний ва- лютний фонд, який став провідником основних теоре- тичних концепцій вивозу капіталу, допомоги розвит- ку і регулювання проблеми зовнішнього боргу. Криза моделей розвитку (імпортозаміщення або форсування експорту), запропонованих країнам-реци- пієнтам допомоги в 60 — 70-х роках, вимусила МВФ шукати і знайти у 80 — 90-і роки нові концепції фун- кціонування системи міжнародної зовнішньої забор- гованості. По суті, МВФ грав провідну роль у вироб- ленні стратегії врегулювання зовнішньої заборгованості у 80-х роках. В результаті дій цієї міжнародної фінан- сової організації вже до 1987 р. можна було констату- вати, що криза зовнішнього боргу не загрожує цілісності міжнародної фінансової системи. Цікаво, що таке положення було досягнуто в ситуації, коли обся- ги зовнішньої заборгованості продовжували рости, наблизившися в 1996 р. до 2 трлн долл. У другій половині 90-х років ХХ ст. МВФ пе- рейшов до здійснення формування загальної стратегії країн, що розвиваються. Тобто від фінансової підтрим- ки певних проектів (див. моделі Р. Харрода і Е. Дома- ра) він перейшов до фінансової допомоги при здійсненні пропонованих його експертами конкретних програм перебудови господарських систем країн-ре- ципієнтів у рамках монетаристських концепцій. Ці про- грами, що отримали назву адаптаційних програм МВФ, за набором своїх елементів практично однакові. Вони не можуть істотно різнитися, оскільки у них єдина концептуально-теоретична основа, розроблена на базі монетаристської концепції вивозу капіталу. У зв’язку з цим головною умовою для країн, що зазнають фінансових труднощів і потребують іно- земних кредитів, є вирівнювання платіжного балансу. У свою чергу, для його вирівнювання МВФ пропонує наступне: придушення інфляції; скорочення дефіциту державного бюджету; девальвацію національної валю- ти; зменшення грошової маси і здійснення найжор- стокішої економії. Другим важливим елементом моделі економіч- них реформ в країнах-позичальниках, розробленої МВФ, є здійснення широкомасштабної господарської лібералізації. У цій частині вимоги МВФ наступні: за- безпечення відкритості економіки країн, що фінансу- ються; спрощення системи зовнішньоторговельних тарифів; скорочення тарифних ставок і обмеження імпорту, встановлення реального валютного курсу й процентних ставок, прийнятних на міжнародному рівні. Третім елементом моделі економічних реформ в країнах, що фінансуються, запропонованою МВФ, є масштабне проведення приватизації в цих країнах. Тут передбачається приватизація банківської системи і всіх галузей економіки, причому в руках держави тради- ційно залишаються лише підприємства виробничої й соціальної інфраструктури (транспорт, мережа доріг, водо- й енергопостачання). Засадничим етапом адап- таційних програм у всіх країнах, що фінансуються, є відновлення їх економічного зростання і досягнення темпів цього зростання, прийнятних в світовій еко- номіці. Надання кредиту МВФ організовується таким 74 Економічний вісник Донбасу чином, що країна-позичальник бере на себе зобов’я- зання виконати ряд умов міжнародного кредитора, спрямованих на врегулювання дефіциту платіжного балансу. Власне, адже МВФ створювався після дру- гої світової війни в рамках Бреттон-Вудськой валют- ної системи саме для врегулювання платіжних балансів країн-дебіторів. МВФ надає кредити за умов, що краї- на-позичальник бере на себе зобов’язання вирівняти платіжний баланс, а МВФ, багатобічний кредитор, має нагоду контролювати виконання взятого дебітором зобов’язання. Це досягається проведенням політики кредитних траншів: кредит МВФ видається чотирма частинами — по 25% загальної суми. На першому етапі країна- реципієнт повинна продемонструвати розумні зусил- ля, направлені на вирівнювання платіжного балансу. У разі позитивної оцінки експертами МВФ результатів першого етапу надається другий транш, який означає перехід до другого етапу стабілізаційної програми фонду. На цьому етапі розв’язуються проблеми вре- гулювання бюджету, кредитної політики, валютних резервів, зовнішньої заборгованості. Остання регу- люється відповідно до вказаних схем. Цей період зай- має, як правило, від 3,5 до 5 років. Третій і четвертий транші видаються на ті ж цілі. Використання МВФ наведеної монетаристської моделі зовнішнього фінансування країн-реципієнтів за допомогою адаптаційних програм і рішення проблеми зовнішнього боргу показало, що у 80 — 90-і роки ХХ ст. ця модель спрацювала достатньо успішно. Оскільки застосовувалася вона до всіх країн-дебіторів, то це забезпечило однакові умови їх адаптації до міжна- родних економічних відносин. Крім того, за десяти- річчя функціонування МВФ склалася така ситуація, що саме кредити, що надаються через фонд на бага- тобічній основі, дають «сигнал» для надання країні, яка потребує зовнішніх позикових коштів, двосто- ронніх державних кредитів, а також приватних інвес- тицій. Теоретичний аналіз прямих інвестицій як однієї з форм вивозу капіталу був здійснений у 60-і роки ХХ ст. Міжнародний валютний фонд дав тоді наступ- не визначення цього процесу: «прямі інвестиції є спе- цифічною категорією міжнародного руху капіталу, відмінною від інших типів міграції капіталу. Більшість прямих інвестицій здійснюється в цілях розширення виробництва за межі національних кордонів або шля- хом заснування промислових підприємств і збутових організацій за рубежем, або шляхом організації здо- бичі або виробництва товарів за кордоном для їх імпор- ту у власну країну або експорту в треті країни. Харак- терна риса прямих інвестицій полягає в тому, що інве- стор володіє управлінським контролем над підприєм- ством, в яке був інвестований його капітал». І.М. Мартиненков За останню чверть століття неоліберальна модель глобалізації досить міцно затвердилася як основа су- часних світогосподарських відносин. Це пов’язане з розглянутою обновленою системою взаємин центра й периферії, що склалася за останні роки. Особливо варто вказати на знову сформовану монополію цент- ра яка набула великого значення в сферах науково- технічного прогресу й контролю над фінансовими й інформаційними потоками. До цього варто додати та- кий неекономічний, але вкрай важливий фактор, як майже монопольний контроль над основними видами найбільш діючих засобів масового знищення й сила- ми швидкого реагування. Величезну роль грає також те, що між головними компонентами центра досягну- тий небувалий ступінь погодженості й координації дій, спрямованих на підтримку основ існуючої світогос- подарської системи. Багато що наводить на думку, що ця модель гло- балізації не тільки переважає тепер, але що їй і найб- лижчим часом практично немає реальної альтернати- ви. І якщо мати на увазі принципово нові основи світо- господарських відносин, то для такого погляду є певні передумови. У той же час не можна не бачити, що в результаті своїх внутрішніх протиріч неоліберальна модель глобалізації у не настільки далекому майбут- ньому повинна перетерпіти істотні перетворення, відки- нути екстремістське неприйняття державного втручан- ня в господарське життя й визнати роль національних держав у регулюванні світового господарства. У цьо- му смислі альтернативи не тільки можливі, але й не- минучі. Неоліберальна модель глобалізації внесла гли- бокі зміни у весь відтворювальний процес. Вона при- звела до розщеплення національно-господарських комплексів, до росту міжнародного поділу праці, до небувалого розтягування господарських ланцюжків, до «розмивання» окремих ланок взаємозалежного відтворювального процесу по всій карті Земної кулі. Зворотним боком цього є розподіл відтворювальних проблем і диспропорцій по широкій території, пере- несення багатьох диспропорцій і проблем із центрів світового господарства на його периферію. Так, на периферії швидко зростають виробничі потужності, які при затримках попиту згортаються в першу чер- гу. Відповідно знизилася інтенсивність прояву бага- тьох проблем і протиріч у центрах, де раніше зарод- жувалися кризи відтворення. У цьому, здається, одна з причин того, що вже кілька десятиліть не спостер- ігається властивих капіталізму масштабних криз відтворення. Для капіталістичного підприємництва характер- не прагнення екстерналізувати (передавати іншим — державі, партнерам-конкурентам, природі, кому зав- 2007’1 75 годно) менш вигідні операції, власні витрати, труднощі й проблеми. На макрорівні історично безробіття по- м’якшувалося за рахунок еміграції, нестача внутрішніх ринків збуту компенсувалася експортом, виснаження місцевих ресурсів — ввозом через кордон, нестача прибуткових сфер інвестицій — експортом капіталу. Глобалізація різко підсилила подібні тенденції, зокре- ма, розірвавши багато раніше тісно взаємозалежних макроекономічних параметрів, наприклад, продук- тивність праці й заробітну плату й відповідно платосп- роможний попит або зв’язок заощаджень й інвестицій, або збалансованість торговельних і платіжних балансів тощо [24]. Виносимі зовні світових центрів диспропорції й протиріччя накопичуються, особливо на периферії, для того, щоб рано або пізно виявитися в глобальних мас- штабах. Через анклавний характер інтеграції більшості периферійних країн ці диспропорції й протиріччя кон- центруються в першу чергу в їх торговельних і платіж- них балансах, у сфері валютних і фінансових відно- син. Посткейнсіанці, як і послідовники інших кейнсі- анських шкіл, виступають за активне макроекономіч- не втручання уряду в економіку. Відмінність їх підхо- ду до ролі держави полягає в підкресленні важливості того факту, що — як було відзначено в рамках «гіпо- тези фінансової нестабільності» — кризи виникають внаслідок несприятливої структури фінансових потоків економічних суб’єктів. Тому фіскальна й грошова політика повинні бути спрямовані не стільки на регу- лювання сукупного попиту як такого, скільки на за- безпечення адекватної структури і обсягу фінансових потоків. От чому важлива не тільки фіскальна політи- ка як така, що підтримує на належному рівні потоки прибутку промислових компаній, але і діяльність Цен- трального банку як кредитора останньої інстанції, підтримуюча фінансові надходження комерційних банків. Відмова Центрального банку від здійснення такої діяльності і його переорієнтація на стабільність грошової маси (як це потрібне монетаристам і новим класикам) може привести до краху всієї фінансової системи. В межах цієї концепції були запропоновані наступні моделі впливу ПІІ на економічне зростання. 1. Модель економічного росту на базі вироб- ничих функцій (модель Вельфенса—Джесінскі і її модифікації). Для відповіді на питання, як вплива- ють ПІІ на економічний ріст у конкретній країні, може служити модель, запропонована П. Вельфенсом і П. Джесінскі яка базується на традиційному апараті виробничих функцій. Загальний вид виробничої функції Вельфенса-Джесінскі, що описує економічне зростання у країні-реципієнті, має такий вигляд: Y(t) = [K(t) + H (t)]β [L(t)]1-β * ezt, (24) І.М. Мартиненков де Y — випуск (ВВП або ВНП); К — основний капітал місцевого походження (внутрішні основні фон- ди); H — основний капітал іноземного походження (іно- земні основні фонди); L — чисельність зайнятих у на- ціональній економіці; z — темп науково-технічного прогресу; β — статистично оцінюваний параметр. При такому підході П. Вельфенс і П. Джесінскі ототожню- ють іноземний основний капітал з накопиченими ПІІ. Одночасно із цим темп технічного прогресу в їхньо- му трактуванні залежить від чотирьох параметрів: об- сягу накопичених знань, відносин вартості імпортова- них проміжних товарів до сукупного випуску, ступе- ню розвиненості ринкових інститутів, величини екс- порту. За допомогою виробничої функції (24) легко оці- нити можливе зростання виробництва при збільшенні обсягу іноземного капіталу на задану величину. Зро- зуміло, спочатку повинна бути здійснена економетрич- на оцінка параметрів виробничої функції. У принципі, ця модель може вважатися стандартною. Певну своєрідність їй надає урахування можливого припли- ву ПІІ й залежність темпу технічного прогресу від сукупності інституціональних умов господарювання. Обидва фактора мають особливе значення для пере- хідних економік, для яких, власне, споконвічно й при- значалася модель Вельфенса—Джесінскі. Хоча метод, запропонований П. Вельфенсом і П. Джесінскі, у цілому цілком прийнятний, він має низку недоліків. По-перше, у моделі (24) загальний обсяг основного капіталу країни-реципієнта складаєть- ся з накопиченого внутрішнього капіталу й прямих іноземних інвестицій. Такий підхід представляється сумнівним: ПІІ в загальному випадку не можуть при- рівнюватися до основного капіталу через наявність тимчасових лагів в освоєнні інвестицій і поступового вибуття основних фондів. Крім того, ПІІ що матеріал- ізувалися в основних фондах, як правило, уже врахо- вуються в національній статистиці по лінії приросту внутрішнього основного капіталу й, отже, це може викликати подвійний рахунок. Треба сказати, що в загальному випадку варто уникати модельного кок- тейлю з основних фондів й інвестицій, що здійснений в (24). По-друге, у запропонованій П. Вельфенсом і П. Джесінскі базовій конструкції виробничої функції (24) вітчизняний основний капітал й іноземні інвес- тиції покладаються рівноефективними, що, як ми вже відзначали, суперечить спостережуваним фактам. По-третє, виробнича функція Вельфенса- Джесінскі включає мультиплікатор науково-технічно- го прогресу, що залежить від загальної макроеконом- ічної ситуації й ніяк не пов’язаний з потоками прямих іноземних інвестицій. Разом з тим, очевидно, що іно- 76 Економічний вісник Донбасу земні інвестиції в першу чергу виконують функцію передачі технологічних й управлінських інновацій в економіку країни-реципієнта. Якщо враховувати інсти- туціональні зсуви в економіці, то тоді повинні бути відбиті й ефекти, пов’язані з відкритістю національної економіки для іноземних інвестицій з-за кордону. По-четверте, набір тих факторів, від яких зале- жать темпи науково-технічного прогресу в моделі відкритої економіки П. Вельфенса й П. Джесінскі, не- бездоганний і включає погано верифікуємі економічні показники. Наприклад, обсягом ноу-хау (знань), відносна величина розвиненості ринкових інститутів. Однак, навіть якщо й погодитися із пропонованим набором факторів, то на практиці однаково буде техн- ічно дуже складно побудувати таку функцію, що доб- ре б апроксимувала динаміку економічного росту. По-п’яте, застосування економетричної моделі (24) для перехідних економік надзвичайно ускладне- но тією обставиною, що статистична база останніх, як правило, не надає досліднику досить довгих ретро- спективних рядів. Ряди, які є в розпорядженні аналі- тиків, як правило, характеризуються високою неста- більністю, що не дозволяє провести достовірні еконо- метричні розрахунки. Інакше кажучи, модель Вель- фенса-Джесінскі може бути успішно застосована для аналізу ролі прямих іноземних інвестицій у країнах, що мають тривалу історію розвитку цього феномена; для молодих країн ринкової орієнтації такий підхід най- частіше неприйнятний. По-шосте, у моделі (24) є й деякі дрібні технічні моменти, що викликають дорікання. Це, наприклад, відсутність у правій частині (24) коефіцієнта пропорц- ійності. Не цілком виправданим є й використання за- лежності (24) з одиничним ступенем однорідності. Крім того, є певне протиріччя в поданні авторами темпу тех- нічного прогресу. Справа в тому, що функція (24) припускає автономний прогрес й, відповідно, пара- метр z повинен бути постійним у часі. Однак сам па- раметр z, на думку авторів, залежить від цілого набо- ру показників, які змінюються із часом, а, отже, і z теж повинен залежати від часу. У зв’язку з цим пи- тання про характер відображення науково-технічного прогресу в моделі Вельфенса—Джесінскі залишаєть- ся відкритим. Сказане аж ніяк не заперечує можливості зас- тосування зазначеної моделі, але за умови, якщо її трохи модифікувати й надати їй більш зручний для роботи вигляд [2, с. 55]. Хоча апарат виробничих функцій у загальному випадку дозволяє вирішити поставлене завдання по з’ясуванню впливу ПІІ на динаміку економічного росту приймаючої країни, усе- таки його варто визнати досить складним і трудо- містким. І.М. Мартиненков 3. Моделі взаємодії місцевих й іноземних інвестицій (моделі типу «хижак—жертва»). Ще один напрямок дослідження ролі ПІІ в посиленні ди- намічності розвитку національного господарства — побудова економетричних залежностей між показни- ками інвестиційної активності місцевих й іноземних фірм. Головним моментом у такого роду моделях є однобічне урахування зв’язку між двома інвестицій- ними потоками. Разом з тим вони, як правило, мо- жуть впливати один на одного, причому характер та- кого впливу для різних сторін різний. Відбити под- ібний ефект можна, зокрема, за допомогою моделей типу «хижак—жертва», які описують динаміку двох або декількох популяцій. Приведемо найпростішу модель даного класу й покажемо, як вона може бути використана при дослі- дженні ролі ПІІ в розвитку національної економіки. У загальному випадку розглядаються два сектори еко- номіки: місцеві підприємства й підприємства за учас- тю іноземного капіталу. Динаміка розвитку цих сек- торів, як правило, описується наступною моделлю [25, с. 218]: dY/dt = aY+bYY, (25) dY/dt = cY+hYY. (26) Тут a, b, с и h — параметри моделі, одержувані на основі економетричних розрахунків. Стандартний підхід припускає, що змінні Y й Y* описують динамі- ку кількості підприємств відповідних секторів еконо- міки. Однак ніщо не заважає перейти й до трохи іншої інтерпретації цих змінних, коли під ними маються на увазі обсяги виробництва розглянутих секторів. Основна ідея моделі типу «хижак—жертва» (25) — (26) полягає в тому, що іноземні й місцеві підприє- мства взаємодіють один з одним. Причому підприєм- ства одного сектора можуть розширювати своє ви- робництво за рахунок підприємств іншого. Іноді взає- модія може приводити до спільного прискорення еко- номічної діяльності секторів. При всій привабливості моделей типу «хижак— жертва» не можна не вказати й на ряд їхніх мінусів. По-перше, як уже було сказано, роль ПІІ в даних мо- делях відображається побічно. Фактично в них моде- люються чисто виробничі міжсекторні зв’язки, а інве- стиційні процеси залишаються за бортом досліджен- ня. Отже, перерахування частки ПІІ, необхідної для досягнення заданого результату, може бути виконано занадто формалістично. Правда, цей недолік усе-таки непринциповий. По-друге, робота з формулами припускає попе- редню економетричну оцінку параметрів моделі. Од- нак тут можуть виникнути серйозні труднощі. Справа в тому, що залежності типу (25) — (26) на практиці аж ніяк не завжди виконуються, а якщо й виконують- 2007’1 77 І.М. Мартиненков ся, то, як правило, є нестійкими. Це означає, що на довгих періодах стабільність параметрів моделі рідко спостерігається, а короткі періоди не дозволяють одер- жати досить гарні статистичні оцінки моделі. По-третє, сам вид нелінійних залежностей береть- ся догматично, хоча й має певне теоретичне обґрунту- вання. Насправді функціональні залежності динаміки двох секторів можуть бути скільки завгодно складни- ми й різноманітними. Більше того, іноді важко навіть приблизно визначити шукану залежність. Якщо ж вихідні закони динаміки виробництва двох секторів будуть занадто складними, то більш складними будуть і всі наступні викладення. У кожному разі використання моделей типу «хижак—жертва» припускає трудомісткий попередній етап по визначенню динамічних законів фун- кціонування двухсекторної економічної системи. Таким чином, моделі типу «хижак—жертва» доз- воляють урахувати прямі й зворотні зв’язки в розвит- ку двох секторів економіки, але при цьому сполучені з досить тонким емпіричним аналізом по встановлен- ню характеру таких зв’язків, що робить весь метод технічно досить трудомістким. 4. Модифікована різницева модель мульти- плікатора-акселератора [3] заснована, як і модель В. Леонтьєва, на використанні принципів мультипліка- тора й акселератора з урахуванням фактору ПІІ. П. Самуэльсон і Дж. Р Хикс модифікували запропо- новану Дж М. Кейнсом ідею мультиплікатора, відпов- ідно до якої збільшення інвестицій призводило до ба- гатораового збільшення реального національного до- ходу. Вони доповнили її ідеєю акселератора, запропо- нованою ще інституціоналістом Дж. М. Кларком, яка розвивалася в різних формах М. Калецьким і німець- кими кейнсіанцями. Згідно з цією ідеєю інвестиції сти- мулюються пожвавленням поточної економічної кон’юнктури, яка вимірюється все тим же національ- ним доходом. У результаті реальний національний дохід і сукупні інвестиції виявляються функціями один від одного. На підставі цієї взаємозалежності — унаслі- док якої зміни національного доходу і інвестицій взає- мно підсилюються — була побудована модель цикліч- них коливань ділової активності. При цьому взаємо- дія між вказаними змінними мала свої межі. Як верх- ня межа трактувався національний дохід, що забезпе- чує повну зайнятість (тобто виробничий потенціал), а як нижня — обсяг інвестицій відповідний амортизації основного капіталу. Уявляється, що принцип акселе- ратора навряд чи відповідав теорії Дж. М. Кейнса, оскільки останній, як відомо, виходив з надзвичайної важливості для інвестиційного процесу очікувань підприємців. Але модель мультиплікатора-акселератора мала ту перевагу, що її легко можна було висловити за допомогою витончених викладень алгебри. Основою цієї моделі є принципи мультиплікато- ра I = сY й акселератора ∆Y = kІ, де I — сумарні інвестиції в основний капітал (капіталовкладення) у році t; Y — вироблений продукт (ВВП) у році t; с — середня схильність до інвестування (мультиплікатор); k — приростна капіталомісткість виробництва (аксе- лератор). Комбінація принципів мультиплікатора й ак- селератора дає наступне різницеве рівняння Уt+1 = (1 + сk) Yt, розв’язанням якого є проста виробнича функ- ція: Yt= Y0 (1+сk)t (27). Ця модель акселератора-мультиплікатора з ура- хуванням фактору ПІІ дозволяє проводити з мінімаль- ними зусиллями точкові розрахунки по з’ясуванню їхньої ролі для прискорення економічного росту. Од- нак переносити отримані точкові оцінки на інші періо- ди, як правило, неправомірно. Для цього потрібна стабільність акселераторів у часі, що не завжди здійсненно. 5. Мультиплікаторна схема оцінки ролі пря- мих іноземних інвестицій. З різницевою моделлю акселератора-мультиплікатора органічно пов’язана схема розрахунку, заснована на чистому принципі мультиплікатора. Вихідним принципом у даній схемі є урахування динамічного мультиплікатора інвестицій або, що те ж саме, граничної продуктивності інвес- тицій. У роботі [2] показано, що модель акселерато- ра-мультиплікатора переважніше, оскільки в ній фігу- рує менше число параметрів, а акселератор інвестицій має прозорий сенс коефіцієнта ефективності інвестицій і пов’язаний з базовим періодом. Обидва методи не розглядають перехідний період, протягом якого мо- жуть змінитися й всі базові параметри, що поклада- ються незмінними. Однак урахування спільних зсувів у параметрах моделі надзвичайно складне й, як пра- вило, не потрібне, тому що мова йде все-таки про ор- ієнтовні розрахунки, що дозволяють визначити якісну картину явища. Розглянуті різновиди модельних схем (табл. 1), що дозволяють визначити роль ПІІ, цілком працездатні. Однак логічно було б визначити, який із цих способів є все-таки найбільш удалим й, отже, який саме інстру- ментарій повинен використовуватися при виробленні політики у відношенні ПІІ. Підсумовуючи всі плюси й мінуси розглянутих моделей і з огляду на вітчизня- ну специфіку, можна стверджувати, що модифікова- на модель мультиплікатора-акселератора найбільш зручна. По-перше, цей підхід в інструментальному плані є найпростішим. По-друге, інформаційне напов- нення моделі мультиплікатора-акселератора є мінімаль- ним й у сучасних умовах не створює великих про- блем. По-третє, усі економетричні розрахунки поки неможливі через нестачу ретроспективних даних й відсутності нормальних динамічних рядів. 78 Економічний вісник Донбасу Таблиця 1 Класифікація теорій та моделей залучення іноземних запозичень та інвестицій І.М. Мартиненков Тип концепції Теорії Моделі 1. Кейнсіанська 1.1.Мультиплікатора-акселератора інве- стицій 1.1.1. Диференціальна модель міждер- жавного перерозподілу капіталу (В. Леонтьєва) 2.1. Автономного експорту (Ф. Махлу- па) 2.1.1. Зміна національного доходу ви- значається як добуток вивозу (ввезення) на мультиплікатор змін в експорті та імпорті 2.2.1.Заповнення розриву в заощаджен- нях (П. Роузенстейн-Родану) 2.2. Взаємодії вивозу капіталу з темпами економічного зростання (Р. Харрода) 2.2.2. Заповненння нестачі іноземної валюти (Р. Майкселла) 2. Неокейнсіанська 2.3. Впливу притоку інвестиційних до- ходів з-за кордону на зростання експор- ту та зайнятість (Е. Домара) 2.3.1. Обгрунтування необхідності виво- зу капіталу для того, щоб країна - донор мала постіний стимул для економічного зростання 2.4. Підтримки повної зайнятості (Н. Калдора) 2.4.1. Заощадження не є постійними і можуть збільшуватися до такого зна- чення, за якого коефіцієнт дійсного зро- стання впаде до гарантованого рівня 2.5. Неможливість розмежування корот- ко- й довгострокового зростання (Дж.Робінсон) 2.5.1. Модель виходить не зі співвідно- шень рівноваги, а з зравил і мотивів, які управляють людською поведінкою 3. Неокласична 3.1. Трифазного розвитку економіки (Х.Ченері та А Страута) 3.1.1. Заповнення розриву між заоща- дженнями та інвестиціями. 3.1.2. Рівень заощаджень повинен дорі- внювати необхідній нормі інвестицій. 3.1.3. Збереження самопідтримуючого зростання 3.2. Пільгового елемента зовнішньої заборгованості (Дж. Пінкуса) 3.2.1. Трьох стадійного розвитку зовні- шньої заборгованості (Д. Аврамовича). 3.2.2. Критичної норми відсотка (Дж. Хайса) 4. Посткейнсіанська 4.1. Оцінки впливу масштабу залучених іноземних інвестицій на економічне зростання приймаючої країни 4.1.1. Модель економічного росту на базі виробничих функцій (Вольфенсе- на—Джесінскі) та її модифікації. 4.1.2. Моделі взаємодії місцевих та іно- земних інвестицій. 4.1.3.Модифікована різницева мордель мультиплікатора-акселератора (П. Са- муельсона—Дж. Хикса). 4.1.4. Мультиплікаторна модель оцінки ролі прямих іноземних інвестицій 5. Монетаристська 5.1. Адаптаційних програм 5.1.1. Вирівнювання платіжного балан- су. 5.1.2. Господарська лібералізація. 5.1.3. Масштабна приватизація 2007’1 79 І.М. Мартиненков Таким чином, схема прикладних розрахунків вбачається нам наступною: оцінка на основі наявної статистичної інформації параметрів моделі; визначен- ня бажаних темпів економічного росту; розрахунок частки ПІІ, що забезпечить бажані темпи росту. На наступному етапі отримані цифри повинні піддаватися змістовному аналізу, у результаті якого робиться кінце- вий висновок про можливість і доцільність збільшен- ня участі іноземного капіталу в економіці. Подальші кроки припускають розробку регулятивних методів, що дозволяють збільшити присутність ПІІ до бажа- них розмірів. Таким може бути загальний алгоритм роботи з модельним апаратом при формуванні політи- ки регулювання активності ПІІ. Він може бути також використаний при оцінці перспектив розвитку тери- торій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності. Що стосується загальноцивілізаційних наслідків неоліберальної моделі, то практично ніхто не затвер- джує, що в результаті успіхів цієї моделі за останні де- сятиліття у світі спостерігається скільки-небудь помітне зміцнення моральності, підвищення морально-етичних стандартів, ріст терпимості й взаєморозуміння, скорі- ше навпаки. Мало хто береться стверджувати, що су- часні суспільства стали більш стабільними, стійкими; оптимістичні прогнози скоріше рідкість, ніж правило. Найбільше, про що заходить мова, — це про ріст взає- мозалежності, що повинна вести до більшої взаємопо- ступливості й до формування нових відносин. Глобалізація вимагає сполучення траєкторій роз- витку різних цивілізацій, їхнього добровільного об’єд- нання, спільної еволюції, а не насильницького нав’язу- вання однієї моделі розвитку на шкоду інших. Нео- лібералізм із його упором на конкуренцію й зневагою до чужих культурних традицій й історичної спадщини ні в теорії, ні на практиці не сприяє скільки-небудь серйозним позитивним зсувам у цьому важливому питанні. На практиці неоліберальне насадження захід- ного способу життя викликає запеклий опір у різних куточках земної кулі — ріст сепаратизму, злочинності, тероризму й фундаменталізму. Нинішня фінансова криза загострила увагу на необхідності створення діючого й адекватного меха- нізму світогосподарського регулювання. Реально світогосподарські ринки регулюються зараз взаємо- дією трьох сил — глобалізуючогося капіталу (ТНК + МФЦ), національних держав і міжнародних економіч- них організацій. Неоліберальна модель спрямована на те, щоб усіляко послабити роль національних держав. Однак, ні міжнародні економічні організації, ні тим більше ТНК і МФЦ не здатні забезпечити антикризове регулювання ринкової стихії й вирішення соціальних проблем. Це з усією гостротою порушує питання про ак- тивне залучення національних держав до створення менш розбалансованого механізму регулювання світо- вого господарства. Відповідно, між національними державами й міжнародними економічними організа- ціями повинні встановитися більш рівноправні відно- сини співробітництва, а не диктату й нав’язування відкритості й лібералізації, як зараз. Необхідно не на словах, а на ділі забезпечити урахування специфіки, потреб і можливостей окремих країн, їх культурної й історичної спадщини, їхнього національного менталі- тету й економічного потенціалу. У цей час можливість переходу до більш розум- них механізмів світогосподарського регулювання (відмови від ортодоксального неоліберализму) помітно зростає. Пов’язано це не тільки з посиленням критики неоліберальних концепцій. Така критика вже давно лунає не тільки в країнах, що розвиваються, але й у Скандинавії, Франції, Канаді й Австралії; новим є те, що вона все частіше виходить і з вуст американських учених. Набагато важливіше, що частішають випадки, коли принципи неоліберализму приходять у зіткнення із практичними інтересами самих західних держав. У світовому господарстві, що ускладнюється, ніяка краї- на не може зосередити в себе всі конкурентні перева- ги. Втягування у світове господарство районів з де- шевою робочою силою за законами ринку повинне давити на рівень доходів у розвинених країнах. І в останні роки такий процес явно спостерігається. У США він проявляється в першу чергу в зниженні ви- нагороди за виконану роботу, у Європі — у високому рівні безробіття. Як у США, так й у Європі швидко множаться депресивні райони, породжені або перене- сенням виробництва в країни з більше дешевою ро- бочою силою, або конкуренцією імпорту відтіля де- шевих товарів. Глобалізація породжує цілий клубок складних соціально-економічних проблем у містах (ріст етніч- них гетто й неформального сектора, територіально спресована соціально-економічна поляризація тощо). Швидко росте проблема звуження податкової бази у зв’язку з діяльністю ТНК й офшорних зон. Непосиль- ними стають витрати, пов’язані із залученням капіта- лу («приманюванням інвесторів»). Відвиклі мислити категоріями циклічних криз відтворення, західні еко- номісти й державні діячі раптом помітили, що в ре- зультаті неоліберальної глобалізації багато колишніх фінансових інструментів антикризової політики при- тупилися й втратили свою дієвість. Ділова преса по- стійно повідомляє про випадки, коли західні країни, діючи в порушення тих ліберальних принципів, які вони самі й проголошують, уводять замасковані протекці- оністські заходи, або знаходять таємні форми субси- 80 Економічний вісник Донбасу дування своїх виробників. Хоча офіційно усе ще всіля- ко підтримується курс на неоліберальну глобалізацію, у всіляких колах — від наукових до політичних — США і Європи активізується пошук альтернативних моделей світогосподарського регулювання. Cеред різноманітності концепцій економічного зростання саме кейнсіанські та неокейнсіанські кон- цепції найбільш відповідають сучасним українським реаліям. Тепер, коли українська економіка після галь- мування темпів економічного зростання у 2005 році знову демонструє прискорення господарської дина- міки, уявляється важливим з’ясування джерел цього зростання. Відновлювальне (тобто таке, якому пере- дувало падіння обсягів виробництва і виведення час- І.М. Мартиненков Таблиця 2 Індекси фізичного обсягу ВВП в Україні у 1991—2005 pp. Роки Валовий внутрішній продукт Валовий внутрішній продукт у розрахунку на одну особу Валовий внутрішній продукт відсотків до попереднього року відсотків до 1990 р. 1990 1991 91,3 91,1 91,3 1992 90,1 89,8 82,3 1993 85,8 85,7 70,6 1994 77,1 77.4 54,4 1995 87,8 88.5 47,8 відсотків до попереднього року відсотків до 1990 р. 1996 90,0 90,7 43,0 1997 97,0 97,8 41,7 1998 98,1 98,8 40,9 1999 99,8 100,6 40,8 2000 105,9 106,7 43,2 2001 109,2 111,1 47,2 2002 105,2 106,3 49,7 2003 109,6 110,5 54,4 2004* 112,1 113,0 61,0 2005* 102,6 103,4 62,6 * — Джерело: www.ukrstat.gov.ua тини виробничих потужностей з господарського обо- роту) зростання, яке розпочалось в Україні в 2000 р. (табл. 2), має свої очевидні межі і не може вважатись основою для безперервного економічного розвитку країни. За даними Держкомстату України фізичний обсяг ВВП наприкінці 2004 р. досяг тільки 61% від рівня 1990 р. (табл. 2). Тому здається, що в нашій країні екстенсивні чинники забезпечення подальшої динаміки, які представлені в теорії Кейнса, доцільно поєднувати з інтенсивними, на кшалт ефективності нагромадження у формі капіталомісткості продукції (Харрод) чи продуктивності інвестицій (Є. Домар). Проілюструємо, як подібний підхід може бути використаний для забезпечення безперервного еконо- 2007’1 81 І.М. Мартиненков мічного зростання в Україні. Ми вважаємо, що віднов- лювальне зростання має резерви для впровадження в нашій країні, тому в цій частині доцільним є звернен- ня до теоретичних надбань Кейнса. Його модель можливо охарактеризувати як спро- бу визначення впливу інвестицій на зростання обсягів виробництва, яке здійснюється за рахунок невикори- станих потужностей та трудових ресурсів. Вона може бути застосована і для аналізу взаємозв’язку між га- лузями економіки та виявлення точок дотику між ними, а також між моделлю мультиплікатора та спробами використання моделі ланцюгової реакції в економіці. Нарешті, досвід нашої країни переконливо продемон- стрував актуальність ідеї Кейнса щодо важливості для економічного розвитку регулюючого державного впливу. Проте відновлювальне зростання має свої межі, за якими економічна динаміка може продовжуватись тільки на основі використання інтенсивних чинників, для чого необхідним є: збільшення долі нагромаджень; приросту виробничих потужностей; підвищення про- дуктивності капіталовкладень; зменшення капіталомі- сткості продукції, що доводять теоретичні конструкції Р.Харрода, Є.Домара, Дж.Робінсон, Н.Калдора, Л.Па- синетті. Так, з моделі Домара випливає, що зміна темпу зростання пов’язується лише із зміною граничної схильності до заощадження. А рівноважний темп зро- стання, за якого гарантоване повне використання на- явних в кожному періоді виробничих потужностей буде вищим, якщо більшою буде рівноважна норма зао- щаджень і меншою капіталомісткість продукції (фор- мула 18). Позиція ж Р.Харрода щодо заощаджень є двої- стою. З одного боку, він підтримує Кейнса, коли го- ворить щодо можливості такої систуації, за якої над- лишок заощаджень не є корисним для економіки. З іншого боку, він докоряє Кейнсу, вказуючи на ситу- ації, у яких через відставання заощаджень від капіта- ловкладень розвивається інфляція, чиє розв’язання є неможливим без збільшення заощаджень. Тому в цілому Харрод схиляється до тлумачення заощаджень як позитивного чинника. Фактичні заощадження в його теорії відстають від величини заощаджень, потрібних для досягнення оптимуму добробуту. Якщо для Кейн- са заощадження означають зменшення попиту, то для Харрода — зростання попиту. Це випливає, очевид- но, з різного розуміння ними ролі капіталовкладень в економічному розвитку. Наявність заощаджень для Харрода є відмінною рисою динамічної економіки. А у Кейнса економіка може перебувати у стані рецесії навіть за умови наявності заощаджень, якщо тільки інвестиції дорівнюють заощадженням. І з цього за- стійного стану економіка спроможна вийти лише у ви- падку перевищення інвестицій за рахунок зовнішніх чинників. У Кейнса інвестиції — це тільки чинник по- питу, у Харрода, а також і в Домара інвестиції відігра- ють двоїсту роль: вони виступають і як чинник попи- ту, і як чинник пропозиції. В аналізі Харрода рівновага заощаджень і інвес- тицій розглядається у загальному контексті економіч- ного зростання внаслідок того, що заощадження є функцією доходу, а капіталовкладення (внаслідок дії принципу акселерації інвестиційного попиту) є функ- цією приросту доходу. Проте якщо умовою здійснен- ня інвестицій є збільшення доходу, то внаслідок збільшення доходу будуть зростати і заощадження. Звідси — підтримка рівноваги між очікуваними за- ощадженнями і інвестиціями вимагає також зростан- ня інвестицій. Тому якщо в моделі Кейнса обсяг інве- стицій ставився екзогенно, то Харрод включає до своєї моделі ендогенну функцію інвестицій, що грунтуєть- ся на принципі акселерації і очікуваннях підприємців щодо сукупного попиту (формула 6). Н.Калдор довів, що надзвичайно важливу роль у визначенні темпів економічного зростання відіграє приріст виробничих потужностей. Його оптимальне значення відповідає добутку коефіцієнту нагромаджен- ня капіталу (який дорівнює коефіцієнту зростання про- дуктивності та коефіцієнту капіталомісткості (форму- ли 12—14). Ще один цікавий для України урок може бути винесений з аналізу праць неокейнсіанців, який по- в’язаний із визначенням ролі у забезпеченні економіч- ного зростання різних суспільниїх верств. У Н.Кал- дора коефіцієнт зростання дорівнює добутку коефіціє- нту прибутковості підприємницької діяльності та коеф- іцієнту заощаджень підприємців (формула 15). На дум- ку Дж. Робінсон, схильність до заощаджень з при- бутку переважає схильність до заощаджень із заробіт- ної плати. За теорією Л.Пасинетті, забепечення дов- готривалого зростання у стабільному стані переваж- но залежить від схильності до заощаджень тільки ка- піталістів (формула 23). З цього випливає, що саме капітал дає імпульс економічному зростанню. У зв’яз- ку з чим прагнення деяких вітчизняних політиків із спрощеними поглядами на економічний розвиток шу- кати джерела зростання у політичному тиску на круп- ний бізнес виглядають помилковими. Попри всю важ- ливість влади, яка звичайно несе відповідальність за ситуацію, що склалась, вирішальною силою, яка дійсно визначає сучасний стан і перспективи динаміч- ного розвитку економіки країни, став крупний капі- тал. Зазначене не означає необхідності послаблення позицій держави в економіці. Йдеться про переосмис- лення завдань і способів державного регулювання з 82 Економічний вісник Донбасу урахуванням закономірностей інвестиційного еконо- мічного зростання. Таким чином, дослідження представлених у цій статті теоретичних підходів дозволило встановити, що безперервний приріст агрегованого суспільного про- дукту в Україні в потенціалі можливостей складаєть- ся із поєднання кількісного збільшення попиту на інве- стиції та вдосконалення їх якісних параметрів. Тобто плідним є розподіл економіки умовно на два сектори за ознакою придатності до впливу екстенсивних та інтенсивних чинників і подальше їх паралельне до- слідження. Усе це говорить про назріваючий перегляд паную- чих нині радикальних неоліберальних доктрин і заснова- них на них механізмів. Україна кровно зацікавлена в цих процесах і, з огляду на її досвід останніх років, безпе- речно повинна взяти в них активну участь. Література 1. Балацкий Е. Прямые иностранные инвестиции и внутренняя инвестиционная активность // МЭ и МО. — 1999. — № 11. — С. 83—89. 2. Балацкий Е., Пав- личенко Р. Иностранные инвестиции и экономический рост: теория и практика исследования // Мировая эко- номика и международные отношения. — 2002. — №1. — С. 52—64. 3. Мозиас П. Прямые иностранные ин- вестиции: современные тенденции // Мировая эконо- мика и международные отношения. — 2002. — №1. — С. 65—72. 4. Кейнс Дж.М. Общая теория занятос- ти, процента и денег. — М.: Прогресс, 1989. — 412 с. 5. Лазебник Л.Л. Дискурс кейнсіанських та неокейн- сіанських теорій економічного зростання: адаптація під потреби України // Економіка та Держава. — 2006. — № 9. — С. 8—12. 6. http://www.kmn.gov.ua/control/ publish/article?art_id=28553927 7. Дзарасов С. О каче- стве экономического роста // Экономист. — 2005. — № 12. — 25 с. 8. Леонтьев В. Темпы долговременно- го экономического роста и перевод капитала из разви- тых в развивающиеся страны // Экономические эссе. Теории, исследования, факты и политика. — М.: ИПЛ, 1990. — С. 199—207. 9. Leontief W. Input-Output Economics. — N.Y., Oxford University Press, 1986. — 436 p. 10. Harrod R.F. International Economics. — London. — 1949. — 356 р. 11. Machlup F. International Trade and National Income Multiplier. — N. Y., 1965. — 424 р. 12. Харрод Р.Ф. К теории экономической дина- мики. — М: Изд-во ин. лит., 1959. — 212 с. 13. Mikesell R.F. Economies Foreign Aid. — Chicago, 1969. — 388 р. 14. Pinkus I.A. Cost Foreign Aid. — N. Y., 1967. — 348 р. 15. Rosеnstein-Rodan P.N. Philosophy International Investment in Second Half of Twentieth Century. London — N. Y., 1967. — 364 р. 16. Avramovich and Associaties. Economic Growth and External Debt. Baltimore, 1964. — 288 р. 17. Chenery H.B., Strout A.M. Foreign Assistance and Economic Development // American Economic Review. — 1966. — Sept. — Vol. 56. — № 4. — Р. 23—39. 18. Domar E.D. Essays Theory Economic Growth. — N. Y. — 1957. — 256 р. 19. Звонова Е.А. Международное внешнее финансирование в современ- ной экономике. — М.: ОАО «НПО “Экономика”», 2002. — 324 с. 20. Kaldor N. A Model of Economic Growth / / The Economic Journal. — 1957. — №268. — Р. 445. 21. Kaldor N. A Model of Economic Growth. // The Economic Journal. — 1957. — №268. — Р. 595. 22. Pasinetti L. Rate of Profit and Income Distribution in Relation to the Rate of Economic Growth. — 1962, RES. 23. Самодурова Н.В. Всемирный банк: кредитование экономики / Под ред. проф. Л.Н. Красивиной. — М.: Финансы и статистика, 2003. — 144 с. 24. Oxelheim L. Financial Markets in Transition. Globalization, Investment and Economic Growth, L., 1996. — 247 р. 25. Welfens P.J., Jasinski P. Privatization and Foreign Direct Investment in Transforming Economies. — Dartmouth, 1994. — 234 р. І.М. Мартиненков

Моделі транснаціональних інвестицій в аспекті економічного зростання

Institution

Ähnliche Einträge