Михайло Грушевський і цензура (1901–1914 роки)
Збережено в:
| Дата: | 2007 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2007
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15481 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Михайло Грушевський і цензура (1901–1914 роки) / І. Ткаченко // Український археографічний щорічник. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 207-214. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859671631851421696 |
|---|---|
| author | Ткаченко, І. |
| author_facet | Ткаченко, І. |
| citation_txt | Михайло Грушевський і цензура (1901–1914 роки) / І. Ткаченко // Український археографічний щорічник. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 207-214. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-11-30T13:42:23Z |
| format | Article |
| fulltext |
207
Стосунки М. Грушевського з установами цензури Російської імперії у 1901–
1914 рр. так чи інакше були одним із сюжетів досліджень вітчизняних та діаспор-
них учених, зважаючи на те, що видавнича діяльність є одним із головних напрям-
ків багатогранної громадської та суспільно-політичної роботи видатного діяча.
Взаємини М. Грушевського з цензурою почали формуватися з того часу, як,
на його пропозицію, у 1898 р. було утворено “Літературно-Науковий Вістник”
як український літературний місячник, у якому він до 1906 р. був одним із спів-
редакторів. Поява цього органу стала можливою завдяки більшій лібералізації
громадського життя в Австро-Угорщині, що дало змогу існувати українському
часопису. У той час Наддніпрянщина була позбавлена можливості мати свої
україномовні видання, та й взагалі, за всім друкованим словом наглядала сум-
нозвісна російська цензура, з якою М. Грушевському довелося мати справу одразу
ж після виходу журналу в світ.
То якими ж були стосунки М. Грушевського з російською цензурою?
Зважаючи на цілком очевидну відповідь, наведемо слова одного із співробітників
ЛНВ, Д. Дорошенка, що “М. Грушевський користувався просто-таки легендар-
ною популярністю у ворожих українству колах – в лавах російських націоналістів
та взагалі реакціонерів... Не було такого наклепу чи інсинуації в українській
справі, що не пришивали б до зненавидженого російськими реакціонерами імені
Михайла Грушевського”1. Очевидно, що його політичні опоненти переносили
своє ставлення до М. Грушевського і на його видання, в чому він мав змогу
пересвідчитися в 1901 р., коли російська цензура заборонила надходження жур-
налу до підросійської України. Про це писали й пишуть практично всі дослідники
життя М. Грушевського, які торкаються періоду 1898–1914 рр., – Л. Винар,
І. Гирич, В. Дорошенко, С. Панькова та ін.
Сам М. Грушевський не мав жодних ілюзій щодо установ російської цензури.
Намагаючись законспірувати справжній зміст і спрямування ЛНВ, редакція жур-
налу, за словами В. Дорошенка, “щоб відвертати увагу цензури, посилала його під
зміненим титулом «Галицький літературний вістник»2. Що, звичайно, допомогти
не могло.
Ігор ТКАЧЕНКО (Київ)
МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ І ЦЕНЗУРА
(1901–1914 РОКИ)
1 Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901–1914). – Вінніпег, 1949. – С. 156.
2 Дорошенко В. “Літературно-Науковий Вістник” // Ясінський Б. Літературно-Науковий
Вістник: Покажчик змісту. Том 1–109 (1898–1932). – К., 2000. – С. 530.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
208
Для видавничої справи М. Грушевського такий крок російської адміністрації
став тяжким ударом. Декларуючи концепцію ЛНВ як всеукраїнського літератур-
ного часопису, дуже складно було добитися такого статусу, зважаючи на те, що
після заборони книжки журналу потрапляли на Наддніпрянщину епізодично, а
про передплату ніхто не міг вести мови. І це при тому сумному факті, що і до
заборони число передплатників з підросійської України було надзвичайно незнач-
ним: у 1898 р. до Росії йшов 101 примірник журналу3.
Це була катастрофа для журналу, який просто міг перетворитися на провін-
ційний галицький часопис, що не могло задовольнити його амбіційного та енер-
гійного редактора. Про те, що М. Грушевський не чекав кращої долі, а намагався
вирішити питання поставки журналу, свідчать його численні звернення до різних
урядових установ Російської імперії з клопотанням про зняття заборони. Так,
наприклад, зустрічаємо цікавий своїм змістом документ з цього приводу у фонді
НТШ (ЦДІА України у м. Львові), у якому М. Грушевський висловив свій протест
проти заборони журналу міністрові внутрішніх справ4.
Очевидно, що всі намагання М. Грушевського поліпшити ситуацію навряд
чи мали б якісь позитивні наслідки, але його видавничим проектам посприяла
російська революція 1905 р., після якої, образно кажучи, пута цензури впали і
з’явилися умови для вільного розвитку української преси, що автоматично озна-
чало можливість знову надсилати ЛНВ до Російської імперії. 17 (30) жовтня
1905 р. царським маніфестом було проголошено конституційні свободи, зокрема
і свободу друку. Вже тоді у М. Грушевського з’явилася думка про потребу пере-
нести ЛНВ до Києва. У 1905–1906 рр. зробити цього не вдалося через опір київ-
ських українців цьому проекту. Все ж з початком 1907 р. ЛНВ виходить у Києві.
Прискоренню процесу перенесення журналу посприяла і влада Російської імпе-
рії, підписавши 1 березня 1906 р. нову торговельну угоду з Австро-Угорщиною;
за результатами угоди з українських книжок, що надходили до Російської імперії
з-за її меж, стягувалося невиправдано високе мито, яке унеможливлювало, серед
іншого, вільне надходження ЛНВ до наддніпрянських читачів. Що це було вели-
кою проблемою, свідчить листування М. Грушевського з П. Стебницьким, у
якому декілька разів порушується проблема митного тарифу5.
Такий крок російської адміністрації став ще одним поштовхом до перене-
сення ЛНВ до Києва; це й треба додати до тих, часом надзвичайно ґрунтовних,
пояснень відповідних дій М. Грушевського, які зустрічаються і в його власних
працях цього періоду, і в дослідженнях українських істориків6.
3 Животко А. Історія української преси. – Мюнхен, 1989–1990. – С. 178.
4 Центральний державний історичний архів України, м. Львів. – Ф. 309. – Оп. 1. –
Спр. 159.
5 Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАК). –
Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 770. – Арк. 67–69зв.
6 Грушевський М. До наших читачів у Галичині // ЛНВ. – 1906. – Т. 36. – Кн. 10. – С. 5–7;
[Його ж.] До наших читачів у Росії // ЛНВ. – 1907. – Т. 37. – Кн. 1. – С. 1–6; Винар Л. Наукове
Товариство ім. Т. Шевченка і Михайло Грушевський // Український історик. – 1968. – № 1–4. –
С. 37–59; Панькова С. “Літературно-науковий вістник” – рупор громадсько-політичної праці
М. Грушевського // Київ і кияни: матеріали щорічної наук.-практ. конф. – К., 2005. – Вип. 4. –
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
209
До перенесення ЛНВ М. Грушевський мав справу з цензурою виключно
опосередковано, шляхом офіційного листування з її органами у Російській імпе-
рії. З 1906 р. ці стосунки стають тіснішими, оскільки видавцеві та редактору
ЛНВ доводилося особисто займатися справами переведення – відвідувати уста-
нови цензури, отримувати дозвіл на видання журналу від київського губернатора
тощо. Як можна пересвідчитися з листування М. Грушевського та його співро-
бітників, з щоденників та спогадів, зовні взаємини М. Грушевського з устано-
вами цензури виглядали цілком безхмарно та офіційно – відповідно до прийня-
того стилю казенного спілкування. Але, як свідчать документи, якими обмі-
нювалися органи влади Російської імперії з приводу М. Грушевського та його
видавничих проектів, ставлення до видавця ЛНВ мало відверто негативний харак-
тер. Пояснення цього лежало у площині громадсько-політичної діяльності
М. Грушевського як учасника небезпечного, на думку представників влади, укра-
їнського руху, ставлення до якого ілюструє секретний лист київського цензурного
комітету до Головного управління у справах друку в Петербурзі від 13 жовтня
1908 р., де зазначено таке: “До издания Высочайшего Манифеста от 17 октября
1905 г. в России, как известно, не разрешались повременные издания на малорус-
ском наречии, а к произведениям не повременной печати на этом наречии приме-
нялось требование, чтобы они печатались с соблюдением правил общепринятого
русского правописания, и цензуровались эти произведения с особой строгостью.
С изданием в развитие Высочайшего Манифеста 17 октября 1905 г. новых законо-
положений о печати все ограничительные меры в отношении печатных произве-
дений на малорусском наречии были отменены, и с того времени в Киеве стала
заметно развиваться так называемая “украинская” печать, как повременная, так
и не повременная… В легальной печати в России по понятным причинам это
стремление (до сепаратизму. – І. Т.) открыто не высказывается, но время от
времени выражается в форме намёков и аллегорий. С отдалёнными намёками,
конечно, нет возможности бороться ни путём судебного преследования, ни путём
предварительной цензуры. Что же касается более прозрачных намёков, то под-
ведомственный мне комитет в таком случае возбуждает судебные преследования
на основании 2 и 6 пп. ст. 129 Уг. Ул. 1903 г., каковые пункты 129 статьи дают
возможность бороться против сепаратистских политических тенденций, коль
скоро они выражаются с известной определенностью…”7.
Наведемо лише декілька прикладів того, як адміністрація боролася з
проявами “малоросійського сепаратизму” М. Грушевського. Так, 11 січня 1907 р.
на адресу київського губернатора В. А. Сухомлинова надійшла доповідна записка
з Міністерства внутрішніх справ, в якій давалася оцінка перенесення ЛНВ:
“Малороссийский литератор Грушевский перенес издание редактируемого им
журнала из Львова в Киев с целью поднять агитацию против единства малороссов
с русским народом”8. Відповідно до цього пропонувалося вжити заходів для
С. 140–157; її ж. Михайло Грушевський і народна газета “Село” у світлі мемуарних та епісто-
лярних джерел // Український історик. – 2004–2005. – № 3–4/1. – С. 25–46.
7 ЦДІАК України. – Ф. 295. – Оп. 1. – Спр. 78. – Арк. 39–40.
8 Там само. – Ф. 442. – Оп. 857. – Спр. 43. – Арк. 3.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
210
припинення негативного впливу журналу на населення Російської імперії.
Офіційне листування між різними урядовими установами пояснює ситуацію, в
якій ЛНВ і його редакція опинилися з початком 1907 р. За результатами розсліду-
вання характеру діяльності М. Грушевського і напрямку редагованого ним жур-
налу було встановлено, що напрям журналу був надзвичайно тенденційним, а
його вільний вихід становив загрозу єдності Російської імперії. Відповідно до
таких свідчень, які збиралися усіма зацікавленими органами влади, та даних
обшуку в редакції ЛНВ 18 січня 1907 р., здійсненого силами київського жандарм-
ського управління, В. А. Сухомлинов 24 січня 1907 р. підписав постанову про
припинення виходу ЛНВ на весь період дії військового стану в Києві.
Така напружена обстановка навколо виходу ЛНВ у Києві відображена не
лише у внутрішньому листуванні органів влади, а й у листуванні М. Грушев-
ського. З приводу обшуків у конторах ЛНВ та “Ради” йому писав Є. Чикаленко,
співробітники ЛНВ І. Джиджора9 й І. Кревецький та ін. Становище щойно пере-
несеного журналу було непевним, його першу книжку одразу було визнано тен-
денційною. На щастя, військовий стан у Києві виявився нетривалим, і лютнева
книжка журналу вийшла з незначним запізненням.
Після напружених перших двох місяців ЛНВ у Києві ситуація змінилася на
краще – журнал нормально виходив, періодично змінюючи редакторів, вносячи
зміни до програми, переносячи друк з однієї друкарні до іншої і т. д. Цензурний
тиск на журнал не виглядав надмірним аж до припинення його виходу у світ. З
чим це було пов’язано? Мабуть, з тим, що у ЛНВ рідко містилися статті, за які
редактора могли б притягнути до адміністративної чи кримінальної відповідаль-
ності, а на саме видання накласти грошовий штраф. Порівнюючи з газетами,
особливо зі щоденною “Радою”, ЛНВ, а відтак і М. Грушевський, практично не
мали проблем із цензурою. Що, звичайно, не означає, ніби вони випали з поля
зору адміністрації. ЛНВ штрафували за статтю М. Грушевського “Виговський і
Мазепа”10, конфісковувалися та знищувалися книжки журналу (наприклад,
5, 6, 7 і 9 кн. ЛНВ за 1909 р. за вміщення повісті А. Франса “Острів пінгвінів”11),
переслідували редакторів за інші провини. Але якщо ми порівняємо ці покарання
з тими, яким піддавалися інші періодичні видання, і не лише україномовні, то
побачимо, що ЛНВ зазнавав їх набагато менше. Що ж було причиною такої
поблажливості?
По-перше, ЛНВ був часописом, де під час виходу в Києві не містилося хро-
ніки, за яку найчастіше штрафувалися редактори будь-яких періодичних видань,
навіть “Киевлянина”. По-друге, хоч журнал і асоціювався з постаттю М. Грушев-
ського, але офіційно він не мав проблем із цензурою, виступаючи в ролі лише
офіційного видавця журналу, а не його редактора. Видавець не ніс відповідаль-
ності за зміст видання. За новими цензурними правилами (положенням про періо-
дичну пресу у Російській імперії 1906 р.) за нього відповідали офіційні редактори,
серед яких імені М. Грушевського ми не знайдемо.
9 Там само. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 447. – Арк. 22.
10 Там само. – Ф. 295. – Оп. 1. – Спр. 20. – Арк. 13.
11 Там само. – Спр. 76. – Арк. 381.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
211
Це можна пояснити тим, що М. Грушевський й не міг фігурувати в ролі
редактора, оскільки це одразу б викликало якийсь гучний судовий процес проти
нього. Знаючи, що адміністрація безперечно скористається нагодою ув’язнити
його під приводом тенденційності вміщених у журналі творів, М. Грушевський
шукав редакторів серед молодих свідомих українців, переважно студентів, не
обтяжених сімейними проблемами – решта просто боялися займати таку непевну
посаду, тим більше, що редактори, не впливаючи на зміст ніяким чином, несли
відповідальність за будь-яку провину.
Саме тому офіційних редакторів у ЛНВ у 1907–1914 рр. було четверо –
Ф. Красицький, відомий художник, який згодився бути редактором на прохання
М. Грушевського, але відмовився бути ним після того, як Ю. Сірий повідомив
його про можливий арешт унаслідок напрямку журналу12; С. Веселовський,
студент політехнічного інституту, який змушений був припинити редакторство
після судового процесу над членами української соціал-демократичної партії
“Спілка”, серед яких фігурував і він сам (детальніше у матеріалах справи про
арешт української студентської громади в Києві13); М. Гехтер, публіцист і спів-
робітник ЛНВ, “Села” та “Засіву” у 1908–1912 рр., якого близько двох років
тягали по судах за вміщення творів Ю. Кміта “Сотрудник” та В. О’Коннор-Вілін-
ської “Скарб”14; і, нарешті, О. Лисенко, музикознавець і син М. Лисенка, який
пробув редактором аж до припинення виходу журналу в серпні 1914 р.
Отже, за все відповідали редактори. Хоча не можна сказати, що М. Грушев-
ський був при цьому лише стороннім спостерігачем. Записи в його щоденнику
свідчать про те, що будь-які проблеми, які торкалися його видань та їхніх редак-
торів, знаходили живий відгук у їхнього роботодавця. І це не дивно, адже саме
М. Грушевський як офіційний видавець мусив дбати про вчасну сплату штрафів,
визволення редакторів з-під арешту, врешті-решт, займатися пошуком підходя-
щих кандидатур, які представляли б його інтереси в Києві під час його перебу-
вання у Львові.
Першим і, мабуть, найціннішим надбанням М. Грушевського для його видав-
ничих проектів у Києві став Ю. Тищенко, більш відомий під псевдонімом
Ю. Сірий, який почав працювати у ЛНВ, а згодом у “Селі” та “Засіві” з вересня
1907 р., ставши невдовзі незамінним співробітником для М. Грушевського. Саме
на Ю. Тищенка той поклав практично всі справи з ведення редакційної роботи,
зокрема і взаємини з установами цензури. Звісно, Ю. Сірий дотримувався при
цьому тих рекомендацій, які надходили від М. Грушевського практично щодня
ранковою поштою зі Львова. Особливу цінність, незважаючи на суб’єктивність
будь-яких спогадів, мають спогади Ю. Сірого про його перебування у Києві та
роботу в керованих М. Грушевським виданнях, і особливо ті з них, що стосуються
перших українських робітничо-селянських тижневиків “Села” і “Засіву”15.
12 Тищенко (Сірий) Ю. З моїх зустрічей: Спогади / Упор. О. Сидоренко, Н. Сидоренко;
передм. М. Шудрі. – К., 1997. – 112 с.
13 ЦДІАК України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 2847.
14 Там само. – Ф. 318. – Оп. 1. – Спр. 2374.
15 Тищенко-Сірий Ю. Перші наддніпрянські масові політичні газети (1909–1912). –
Нью-Йорк, 1952. – 22 с.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
212
Не маючи на меті висвітлювати історію виходу “Села” (це зробила С. Пань-
кова у своїй чудовій статті) та “Засіву”, окреслимо лише те, що стосується став-
лення до них цензури і реакції М. Грушевського на дії адміністрації.
Відомо, що “Село” та “Засів” виходили “на двох” усього лише 3 роки – “Се-
ло” півтора року і “Засів” – трохи менше цього. Можна було б назвати ці тижневи-
ки невдалими видавничими проектами М. Грушевського, але якщо переглянути
всі документи офіційних органів влади Російської імперії, відверто шовіністичні
циркуляри та постанови, відомості про штрафи, яким піддавалися редактори
названих тижневиків, та усвідомити, які перепони стояли на шляху цих видань до
читача й передплатника, стає очевидно – вони припинили виходити лише через
ворожі дії адміністрації, передусім цензури, спрямовані на їхнє знищення.
Наведемо лише кілька прикладів ставлення адміністрації та цензури до ре-
дагованих М. Грушевським видань. Коли виникла ідея видавати селянський тиж-
невик з осені 1909 р., ініціатор цієї ідеї зіткнувся з її неприйняттям окремими
колами українського громадянства, серед представників яких був, хоч як це дивно,
Є. Чикаленко – його образило те, що М. Грушевський реалізував ідею, яку вино-
шував він сам. Власне бачення газети “по-грушевському” Є. Чикаленко виклав
у своєму щоденнику, занотувавши, між іншим, що якби Михайло Сергійович
видавав щоденну газету, то вона була б такою ж нудною, як і ЛНВ. Про те, що
“Рада”, яку видавав сам Чикаленко, теж не була ідеалом, він не згадував. Але це
не головне. Адже М. Грушевський мав на меті видавати тижневик для україн-
ського народу. Мабуть, саме тому його ідея, реалізована з початком виходу “Села”,
мала неабиякий успіх – вже до кінця 1909 р., тобто усього за 4 місяці, “Село”
здобуло собі передплатників більше, ніж “Рада” за 8 років свого існування. І
цим накликало на себе біду – внаслідок негативного ставлення адміністрації до
“малоросійських сепаратистів”, особливо до М. Грушевського. Успіх передплати
не міг не викликати посиленого інтересу цензури до нового й образливо популяр-
ного видання “неіснуючою” мовою. Хоч, правда, Ю. Сірий і писав, що проблеми
з цензурою почалися практично одразу після нового 1910 р., але перша згадка
про такі випадки трапляється на Великодні свята, коли редактора “Села” Г. Ям-
польську, приятельку М. Грушевського ще з гімназійних часів, арештували на
1 місяць за публікацію у № 18 газети статті М. Грушевського “Великодні з’їзди”.
Ю. Сірий у своїх спогадах писав, що М. Грушевського тоді в Києві не було, а він
сам був у справах книгарні в Харкові, а тому приїхав тоді, коли Г. Ямпольська
вже три дні перебувала під арештом. Як на ті часи, справа була досить банальною,
але все-таки жінка і все-таки приятелька М. Грушевського! Звістку про арешт
редакторки Михайло Сергійович отримав 13 травня, і це було справді несподівано
і приголомшливо для нього. До того навіть, що збирався перенести ЛНВ назад,
до Львова16. Так само непокоїли його й інші епізоди, яких було чимало. Стало зро-
зуміло, що адміністрація доведе свою справу до кінця. Вже 6 липня 1910 р. газе-
та “Діло” вмістила статтю “Циркуляр проти українського часопису”, у якій зазна-
чалося, що “київський губернатор видав дня 20 ст. ст. апріля с. р. до ч. 1240 цир-
16 Гирич І., Тодійчук О. Щоденник Михайла Грушевського за 1910 р. // Український
історик. – 2002. – № 1–4 (152–155). – С. 116.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
213
куляр з надписом “строжайше секретное”, до всіх волосних управ, де наказується,
щоб ніяк не допускати до передплатників селян українських газет, особливо
“Села”, “так как влияние “Села” очень вредное”. Далі наказує губернатор в своєму
“строжайше секретном” циркулярі, щоб волосні управи всі примірники “Села”,
які приходять у волості для селян, просто нищити і кидати в піч. Другий циркуляр
також був розісланий губернатором всім начальствам народних учителів з нака-
зом, щоб строго і пильно стежили за тим, котрий з учителів виписує “Село”, і
такого зараз проганяти з посади. Гірко подумати, що серед таких обставин дні
“Селу” почислені. Але редакція “Села” не повинна впадати на дусі. “Село” улюб-
лене під селянськими стріхами більш, чим яка-небудь інша українська газета, і
се повинно тільки додати енергії нашим діячам при ширенні самопросвіти і
свідомості нашого захованого народу. Губернаторський циркуляр не в силі ще
замкнути українському друкованому письму воріт до мужичої хати”. В остан-
ньому “Діло” помилялося – дні “Села” були полічені, і причиною була не неспро-
можність М. Грушевського видавати популярну газету, а дії адміністрації, в першу
чергу цензури. Наступнику “Села”, “Засіву”, довелося зазнати утисків одразу
після виходу – його штрафували (в цілому на 1500 рублів), забороняли видавати
передплатникам, знищували і т. д. Що міг зробити проти цього М. Грушевський?
Особливо після вердикту, який цьому виданню винесла російська цензура, вка-
зуючи: “Издающаяся в г. Киеве с 6 марта сего (1911. – І. Т.) года на малорусском
наречии еженедельная газета “Засів” (“Засев”) задается целью сеять в малорус-
ском крестьянстве: 1) враждебные чувства к правительству и администрации,
2) идеи украинскаго культурно-политического сепаратизма и 3) семена социал-
демократического учения. Хроника каждаго номера газеты является тенденциоз-
ным подбором фактов, рисующих государственно-общественную жизнь России
мрачными красками и в возможно безотрадном виде. Печатается газета “Засів”
в количестве 2000 экземпляров”17.
Очевидно, що М. Грушевський міг лише припинити вихід безперспектив-
ного у тих умовах, хоча і надзвичайно цікавого, видання, що й трапилося у серпні
1912 р. Можна лише додати, що редакторів “Села” та “Засіву” Михайлові Сергі-
йовичу доводилося змінювати так само часто, як і у ЛНВ.
Загалом потрібно ще раз підкреслити, що стосунки М. Грушевського з цензу-
рою йшли через співробітників та редакторів керованих ним видань. Чому ж
він сам не брав на себе цю роль? – Та тому, що редакторство було небезпечною
справою і для людини як такої, і для її репутації. Як писав М. Гехтер у своїх спо-
гадах, “уряд відповідального редактора не належав у царській Росії до найпри-
ємніших: чоловік ніколи не знав, що буде надруковано, бо фактичним редактором
був хто інший, а відповідати перед судом мусив за все, й відповідати своєю
шкірою”18. А для фактичного редактора та видавця справа стосунків із цензурою
перебувала у площині морального дискомфорту та необхідності платити штрафи
за “провини”, які бачило недріманне око різного роду установ, що перешкоджали
17 ЦДІАК України. – Ф. 295. – Оп. 1. – Спр. 347. – Арк. 6.
18 Гехтер М. Спогади. Листи до М. Грушевського / Упор., вступ та прим. І. Ткаченка. –
К., 2005. – С. 36.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
214
вільному поширенню друкованого слова, в першу чергу українського. Коли зі-
брати воєдино всі свідчення про ставлення цензури до М. Грушевського, стає
зрозумілим, чому саме він не міг бути офіційним редактором (будучи фактичним)
ЛНВ, “Села” та “Засіву” – те, що випало на долю десятка офіційних редакторів
цих видань, аж ніяк не можна було покласти на одну людину, тим більше такого
масштабу, і яку так “любили” російські шовіністичні кола.
Зважаючи на останній фактор, політика М. Грушевського щодо цензурних
установ була єдиноправильною у тих складних умовах. І нехай “Село” та “Засів”
змушені були припинити свій вихід у світ, потрібно визнати, що у протистоянні
“цензура проти М. Грушевського” останній, мабуть, переміг, хоча останнє сло-
во для його видавничих проектів залишилося ніби за адміністрацією, яка за-
крила ЛНВ з початком Першої світової війни.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-15481 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0011 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-30T13:42:23Z |
| publishDate | 2007 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ткаченко, І. 2011-01-26T17:00:45Z 2011-01-26T17:00:45Z 2007 Михайло Грушевський і цензура (1901–1914 роки) / І. Ткаченко // Український археографічний щорічник. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 207-214. — Бібліогр.: 18 назв. — укр. XXXX-0011 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15481 uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Історичні статті Михайло Грушевський і цензура (1901–1914 роки) Article published earlier |
| spellingShingle | Михайло Грушевський і цензура (1901–1914 роки) Ткаченко, І. Історичні статті |
| title | Михайло Грушевський і цензура (1901–1914 роки) |
| title_full | Михайло Грушевський і цензура (1901–1914 роки) |
| title_fullStr | Михайло Грушевський і цензура (1901–1914 роки) |
| title_full_unstemmed | Михайло Грушевський і цензура (1901–1914 роки) |
| title_short | Михайло Грушевський і цензура (1901–1914 роки) |
| title_sort | михайло грушевський і цензура (1901–1914 роки) |
| topic | Історичні статті |
| topic_facet | Історичні статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15481 |
| work_keys_str_mv | AT tkačenkoí mihailogruševsʹkiiícenzura19011914roki |