Національне питання в Університеті Св. Володимира в 1917–1918 роках: спроба відкриття кафедри історії України
Saved in:
| Date: | 2007 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2007
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15497 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Національне питання в Університеті Св. Володимира в 1917–1918 роках: спроба відкриття кафедри історії України / В. Ульяновський // Український археографічний щорічник. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 224-246. — Бібліогр.: 81 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-15497 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-154972025-02-23T18:21:13Z Національне питання в Університеті Св. Володимира в 1917–1918 роках: спроба відкриття кафедри історії України Ульяновський, В. Історичні статті 2007 Article Національне питання в Університеті Св. Володимира в 1917–1918 роках: спроба відкриття кафедри історії України / В. Ульяновський // Український археографічний щорічник. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 224-246. — Бібліогр.: 81 назв. — укр. XXXX-0011 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15497 uk application/pdf Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Історичні статті Історичні статті |
| spellingShingle |
Історичні статті Історичні статті Ульяновський, В. Національне питання в Університеті Св. Володимира в 1917–1918 роках: спроба відкриття кафедри історії України |
| format |
Article |
| author |
Ульяновський, В. |
| author_facet |
Ульяновський, В. |
| author_sort |
Ульяновський, В. |
| title |
Національне питання в Університеті Св. Володимира в 1917–1918 роках: спроба відкриття кафедри історії України |
| title_short |
Національне питання в Університеті Св. Володимира в 1917–1918 роках: спроба відкриття кафедри історії України |
| title_full |
Національне питання в Університеті Св. Володимира в 1917–1918 роках: спроба відкриття кафедри історії України |
| title_fullStr |
Національне питання в Університеті Св. Володимира в 1917–1918 роках: спроба відкриття кафедри історії України |
| title_full_unstemmed |
Національне питання в Університеті Св. Володимира в 1917–1918 роках: спроба відкриття кафедри історії України |
| title_sort |
національне питання в університеті св. володимира в 1917–1918 роках: спроба відкриття кафедри історії україни |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2007 |
| topic_facet |
Історичні статті |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15497 |
| citation_txt |
Національне питання в Університеті Св. Володимира в 1917–1918 роках: спроба відкриття кафедри історії України / В. Ульяновський // Український археографічний щорічник. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 224-246. — Бібліогр.: 81 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT ulʹânovsʹkijv nacíonalʹnepitannâvuníversitetísvvolodimirav19171918rokahsprobavídkrittâkafedriístorííukraíni |
| first_indexed |
2025-11-24T09:18:47Z |
| last_indexed |
2025-11-24T09:18:47Z |
| _version_ |
1849662821755781120 |
| fulltext |
224
Довголітня боротьба за відкриття українознавчих кафедр в Університеті
Св. Володимира розпочалася й безрезультатно “зависла” в добу першої революції
в Російській імперії початку ХХ ст., коли національне питання вийшло на легальні
обрії обговорення й реалізації. Справа відкриття кафедр була предметно продов-
жена й формально вирішена під час другої революції й становлення модерної
української державності 1917–1920 рр.
Ця на перший погляд “дрібна” проблема насправді є “знаком” більш склад-
них явищ, замішаних на глобальному процесі еволюції національного питання.
Фактично боротьба за університетські кафедри означала перехід до вершинної
стадії всіх попередніх культурницьких рухів, що тривали ціле ХІХ ст. І якщо
попередні дії українофілів були спрямовані на освіту й розвиток національної
свідомості українського народу в його основній масі – а це передбачало виключно
популяризацію, – то від 1905 р. йшлося про залучення до національного життя
всіх сфер науки саме задля дослідження багатовікового попереднього набутку й
втрат титульного етносу України. Всебічне наукове вивчення українства не лише
відкривало нові обрії в популяризації знань задля освіти самих українців, а й
мало довести право на глибоку історичність українського етносу та його рівноцін-
ність іншим народам/націям Європи. Введення українства до предметного кола
наукових студій в усіх мислимих галузях наук і знань було покликане “відкрити”
його для світу й поставити на визначне місце в етнічно-історичній таблиці світо-
будови. Конкретні матеріали про Україну й українців, розглянуті науково й у
порівняльній системі із загальноєвропейським та загалом світовим контекстами,
мали виокремити Україну як співконтекстуальне й водночас неповторно-оригі-
нальне явище в географічному, етно-соціальному, культурному, економічному,
політичному і т. д. сенсах.
Прагматичною метою творення українознавчих кафедр було навчання й
виховання української інтелігенції на власному історико-культурному досвіді,
плекання молодих науковців, які могли б розвинути україністику та поширювати
нові її здобутки через освітні та суто науково-публікаторські системи.
У цій боротьбі за українознавчі кафедри по-різному проявилися діячі україн-
ської науки, київські вчені й професорська корпорація Університету Св. Володи-
мира. Розгляд позиції, поведінки й публічних виступів окремих осіб є безпе-
Василь УЛЬЯНОВСЬКИЙ (Київ)
НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ
В УНІВЕРСИТЕТІ СВ. ВОЛОДИМИРА В 1917–1918 РОКАХ:
СПРОБА ВІДКРИТТЯ КАФЕДРИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
225
речним і доволі промовистим штрихом у визначенні не лише національних чи
політичних, а й культурологічних, наукових, навіть чисто людських настанов
цих діячів.
Щоб з’ясувати задеклароване питання, ми маємо бодай побіжно розглянути
увесь контекст справи українознавчих кафедр у 1917–1918 рр. При цьому варто
розмежовувати: публічні маніфестації та виступи в пресі й позалаштункові дії;
“походи” за кафедри на рівні громадськості (різних соціальних прошарків, освіт-
ньо-культурних рівнів, вікових і територіальних груп тощо); позицію науковців,
університетських діячів та адміністрації; секретні й публічні вказівки владної
верхівки. Звісно, в реаліях життя всі ці контексти накладалися, співіснували і
значною мірою були відомі та впливали на свідомість, дії й висловлювання заці-
кавлених осіб. Тож “вписування” конкретних “дійових осіб” в означену палітру
рухів, ідей, думок і оцінок допомагає у з’ясуванні як власної позиції кожного з
них, так і всієї справи кафедри історії України.
Лютий 1917 р. приніс докорінні зміни в політичну та ідеологічну палітру
Російської імперії. Тимчасовий уряд від початку існування декларував демокра-
тизацію, в тому числі й національних форм життя.
Університетські діячі відразу виступили за повну автономію університетів,
і задля цього почав розроблятися новий Статут. Саме в комісію з розробки законо-
проекту щодо університетського Статуту й було подано не авторизовану записку
“Украинские университетские кафедры. По поводу законопроекта о новом уни-
верситетском уставе”. Один з примірників тексту записки зберігся в архіві члена
комісії академіка О. О. Шахматова1.
Тут розлого оповідалося про всі перипетії боротьби за кафедри від 1905 р.
Особливо детально описувалися київські події 1906–1907 рр. Між іншим, у
записці відзначалося, що історико-філологічний факультет Університету Св. Во-
лодимира “отнесся с полным вниманием к этой потребности своих слушателей
и при выработке учебных планов включил в программу филологической группы
курсы по украинскому языку и литературе, в историческую группу – курсы по
истории Литвы и Украины, и принял все меры к тому, чтобы осуществить эти
курсы”. Однак, за словами записки, через відсутність спеціалістів і лише силами
професорів російської мови, літератури та історії здійснити програму не вдалося,
курси були лише епізодичні. Завважимо, що автор/автори записки змістили події
в хронології: реально читані епізодичні курси української літератури та історії
1910, 1913 і 1916 рр.2 “пересунули” на 1907–1917 рр. Вочевидь, це був один із
прийомів підсилення аргументації.
1 Санкт-Петербургское отделение Архива РАН. – Ф. 134. – Оп. 2. – Ед. 139. – Л. 1–9.
2 У вересневому півріччі 1910 р. на історико-філологічному факультеті був оголошений
курс “истории Малороссии”, який доручили читати В. Ю. Данилевичу. Цей курс був
повторно оголошений факультетом на весну 1916 р. (вже в Саратові), і його доручили учню
М. В. Довнара-Запольського – Є. Д. Сташевському (Данилевич залишив кафедру через скан-
дал із Сташевським). Водночас у 1913 р. приват-доцент В. О. Розов почав читати курс “исто-
рии малорусского наречия и его говоров” (Державний архів м. Києва (далі – ДАК). – Ф. 16. –
Оп. 355. – Спр. 64. – Арк. 1–5; Плющ П. Перший викладач історії української мови в
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
226
Записка пропонувала доповнити новий Статут університетів спеціальними
положеннями щодо українознавчих кафедр для університетів, котрі знаходяться
на території України: “В Киевском, Харьковском и Новороссийском университе-
тах [полагаются] 1) украинский язык и литература и 2) история Украины с Восточ-
ной Галицией, Буковиной и Угорской Русью”; “В Киевском, Харьковском и Ново-
российском университетах [полагается] по два профессора и по два доцента”
вказаних кафедр.
В Україні в цей час виник рух за повну українізацію університетів. При
цьому таку ідею обстоювали не лише чільні діячі новоствореної Української
Центральної Ради, а й окремі представники університетської професури.
Показовим, наприклад, є проект харківського професора медицини, відомого
терапевта Антона Каковського. Він подав свій проект Іванові Стешенку 6 квітня
1917 р. (і, що не менш показово, російською мовою). Тут пропонувалося: оголо-
сити всі університетські кафедри, професори яких вислужили 30 років, вакант-
ними і замістити їх до 20 серпня 1917 р. лише професорами українського поход-
ження, які володіють мовою; всіх інших професорів зобов’язати впродовж року
опанувати українську мову чи здійснити обмін місцем праці з професорами-
українцями російських університетів; на перший курс 1917/18 навчального року
приймати лише українців, а бажаючим студентам попередніх курсів надати мож-
ливість переведення в російські університети; з 1918/19 навчального року на
всіх факультетах почати обов’язкове читання лекцій лише українською мовою;
не надавати значення протестам старої професури, що складає Раду університету
і “состоит преимущественно из великороссов и немцев”; поставити категоричну
вимогу перед Тимчасовим урядом негайно приступити до вказаної реформи
університетів3.
Отже, справа поверталася в зовсім інше річище: українознавчі кафедри пере-
сунулися на другий план у проектах повної українізації університетської освіти.
Втім, відзначимо, що в додатках до записки Каковського К. В. Шероцький роз-
глядав лише проблему українознавчих кафедр й пропонував розширити їх список
кафедрами української етнографії, географії, мистецтва, економіки4. Однак “пара-
лелізм” двох ідей був сильно заглушений проектом українізації, який викликав
стійкий спротив більшості університетських корпорацій, зокрема київської.
Справа про українознавчі кафедри була знову голосно поставлена за доби
Української Центральної Ради. Її діячі, й зокрема Михайло Грушевський, вважали
Університет Св. Володимира реакційною установою. Грушевський писав у “Спо-
минах”: “Реакція антиукраїнська, з одної сторони, консолідувалася навколо старої
Київському університеті // Вісник Київського університету. Сер. філол. і журналіст. Вип. 2. –
1959. – № 2. – С. 142–150). Утім, усі ці курси не були сталими й обов’язковими, а лише
превентивними акціями напівприватного характеру. Формально вони “перекривали”
проблему кафедри історії України: кафедри не було, але історія України “пропонувалася” й
про це можна було при потребі звітувати.
3 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі –
ІР НБУВ). – Ф. 207. – Спр. 14. – Арк. 1–3.
4 Там само. – Арк. 3.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
227
школи на чолі з київським університетом як найбільш культурним авторитетом
краю. Я згадував про протести київського університету й … проти українізації
школи й публічного життя взагалі. З другої сторони, стара професура у величезній
більшості виявляла крупний реакційний ухил. Вона стала явною твердинею
общеросійства і реакції”5. Така ворожа настанова обох сторін (УЦР і Ради універ-
ситету) спричинилася до підтримки Центральною Радою революційного руху
студентів. У липні 1917 р. Коаліційна рада київського студентства подала до
Малої Ради доповідну записку про потребу реорганізації вищої школи. Цей доку-
мент був написаний російською мовою, й тут ні слова не було про Україну. Але
студенти вказували на “существование у большинства киевской профессуры
контрреволюционных тенденций, но также и наличие злой воли, – желание осу-
ществить эти тенденции, используя в качестве арены для соответствующих
выступлений высшую школу”. Студенти пропонували створити “комиссариат
по делам высших учебных заведений г. Киева”. Їх вимоги зводилися до участі
студентів в управлінні вищими навчальними закладами й факультетами, вільного
доступу всіх бажаючих на лекції, свободи зібрань, відміни освітнього мінімуму
та бальної системи6.
Підкреслимо – у цій заяві не було ніякої зацікавленості україністикою, спеці-
альними кафедрами, Україною взагалі – лише намагання використати силу УЦР
задля боротьби з “консервативними” професорськими корпораціями. Але саме
цю заяву було використано в засіданнях Малої Ради як привід до рішучої критики
антиукраїнських позицій Університету Св. Володимира. 18 серпня 1917 р. записка
Коаліційної ради київських студентів була винесена на обговорення Малої Ради
генеральним секретарем освіти Іваном Стешенком. Один із членів Ради, малові-
домий приват-доцент Київської політехніки Зарубін виголосив цілу філіппіку:
“Київський університет … це здавна гніздо реакції … У Київському університеті
була не наука, а політика на першому місці … Коли б контрреволюція підняла
голову, Київський університет буде її фортецею. Я не зачіпаю питання про укра-
їнізацію університету, бо це питання іншої площі, але треба звернути саму пильну
увагу на те, щоб там були зроблені потрібні зміни”. Потім виступив генеральний
секретар Симон Петлюра, який вказав, що Київський університет не допускав
молоді українські наукові сили, які “мусили іти десь поза Україну”. Петлюра
рішуче вимагав: “Позаяк цей університет має реакційні заміри, то ми повинні
вживати революційних заходів”. Частина промовців підтримали цю думку. Лише
Єреміїв та Рудницький говорили про потребу обережності в справі університету,
дотримання правового ґрунту, зокрема університетської автономії7.
Показовий факт: на засіданні головував М. С. Грушевський, і він мовчав.
Утім, Грушевський не утримався від коментарів у мемуарах. Описуючи дане
засідання Малої Ради 18 серпня, він вказував, ніби в записці студентів йшлося
про “дрібноміщанську протиукраїнську контрреволюцію” професорських кор-
5 Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 130.
6 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі –
ЦДАВОУ). – Ф. 2201. – Оп. 1. – Спр. 336. – Арк. 52–53.
7 Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. – К., 1996. – Т. 1. – С. 262–263.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
228
порацій. Голова Центральної Ради згадав виступ Зарубіна, але вказав, що він
був з “російських кругів” і зводив рахунки з “чорносотенною професурою”,
намагаючись “українськими руками погромити сю чорносотенну професуру” і
зайняти її місце. А далі Грушевський дорікав українцям: “Але українцям боязко
було підіймати руку на такі високі місця, і навіть Ковалевський, звичайно дуже
радикальний в національних постулатах, сим разом остерігав Малу Раду від
яких-небудь гострих порушень університетської автономії”. Михайло Сергійович
песимістично підсумовував: “Се було дуже симптоматично; я думаю, що укра-
їнська наша влада так і не здужала б провести українізацію вищої школи. Занадто
багато було все-таки побожного страху перед різними фетишами старого ладу. І
в сій справі … ніяких конкретних заходів не було зроблено”8. Не наполягав і сам
Грушевський, очевидно, з етичних міркувань: він не міг дозволити собі застосу-
вати владу проти alma mater, навіть такої неласкавої й неприхильної до нього
(забалотували під час виборів на кафедру в 1907–1908 рр.) та української справи.
Хмизу до вогню ворожнечі додав опублікований офіційний “Протест Совета
Университета Св. Владимира против насильственной украинизации Южной Рос-
сии, принятый в заседании Совета 26 июля 1917 года”9. І тоді на засіданні Малої
Ради з вуст І. Стешенка прозвучало рішуче: “Вищі школи на Україні створені
коштами українського народу і через те також повинні бути українськими”10.
Тоді ж був вироблений простий і декларативний “Проект українізації вищої
школи”11, який через свою куцість і лозунговість та відсутність конкретики й
чіткої схеми впровадження не мав жодних шансів до реалізації, тому так і зали-
шився на папері.
Саме в цей час через петербурзьких українців Міністерство народної освіти
лобіювало у Тимчасовому уряді проект відкриття в Університеті Св. Володимира
чотирьох кафедр україністики (мови, історії, літератури, історії західноруського
права). У поданні міністра від 5 вересня 1917 р. зазначався цікавий момент:
рішення міг прийняти сам міністр, але “принимая во внимание, что в настоящем
случае инициатива не исходит от Совета Университета”, але є “назревшей госу-
дарственной потребностью” – питання виноситься на рішення уряду. У проекті
пропонувалися пільгові умови заміщення кафедр: допущення на посади в. о. про-
фесорів приват-доцентів, які ще не мали ступеня магістра (не кажучи про док-
тора), та докторів іноземних університетів (вочевидь, йшлося про галичан).
Міністр пропонував відкрити на державний кошт три посади ординарних і одну
екстраординарного професорів12.
19 вересня 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв відповідну постанову, в якій,
окрім того, “дозволялося” (“преподавание… разрешить призводить”) викладання
на означених кафедрах українською мовою, а пільги на заміщення кафедр поши-
8 Грушевський М. Спомини. – С. 130–131.
9 Университетские известия (Киев). – 1916. – № 11–12. – Ноябрь–декабрь. – С. 1–7
(номер вийшов із запізненням, у другій половині 1917 р.) та окремими листівками і в різних
газетах.
10 Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. – К., 1997. – Т. 2. – С. 22.
11 ЦДАВОУ. – Ф. 2201. – Оп. 1. – Спр. 329. – Арк. 88.
12 ДАК. – Ф. 16. – Оп. 465. – Спр. 864. – Арк. 14–14зв.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
229
рювалися на п’ять років. Постанову підписали О. Керенський та міністр освіти
С. Салазкін13.
Парадоксально: те, чого не зробила УЦР, зробив Тимчасовий уряд, і Універ-
ситет Св. Володимира сприйняв це розпорядження “зверху” (але з Петрограда)
як цілком законне, навіть не згадавши про свою автономію у вирішенні подібних
питань (про нові кафедри).
Історико-філологічний факультет після отримання наказу 24 жовтня ого-
лосив конкурс. В оголошенні були виділені три категорії конкурсантів за поряд-
ком пріоритету:
1. Магістри і доктори російських університетів з російської історії, мови і
літератури, що мають відповідні за тематикою праці.
2. Тимчасово на 5 років – доктори іноземних університетів, “известные сво-
ими трудами по истории, языку и литературе Украины и своей преподаватель-
скою деятельностью в сих университетах”.
3. Тимчасово на 5 років і лише на звання екстраординарних професорів –
приват-доценти з 3-річним викладацьким стажем у вищих навчальних закладах
за умови складеного магістерського іспиту.
Термін конкурсу визначався в три місяці й, отже, мав закінчитися наприкінці
січня 1918 р.
В оголошенні було традиційне і дуже важливе для подальшого розгортання
подій застереження: представники кафедр російської історії, мови і літератури
всіх вищих навчальних закладів та Академії наук “имеют право в течение того
же срока предлагать факультету своих кандидатов и представлять свои мотиви-
ровки заключения о научных достоинствах всех конкурирующих кандидатов”14.
Саме цим пунктом скористався професор кафедри російської історії М. В. Дов-
нар-Запольський, висунувши непереборного конкурента для учасника конкурсу
Олександра Грушевського.
Втім, конкурс проведений не був, оскільки на урядовому рівні, в Міністерстві
народної освіти УНР, на початку 1918 р. було порушено питання про злиття
Українського народного університету з Університетом Св. Володимира. У цьому
сенсі автоматично відпадала потреба в окремих кафедрах, які вже існували в
Народному університеті15. Йшлося також про паралелізм усіх без винятку кафедр
за принципом мови викладання (російські й українські).
На Раді Університету Св. Володимира питання про кафедри знову виникло
12 квітня 1918 р. Воно розглядалося з подання Міністерства народної освіти
УНР. Йшлося вже про відкриття паралельних (україно- й російськомовних)
кафедр україністики, “когда найдутся соответствующие научные силы”, а також
про обов’язкову для всіх лектуру української мови та запровадження впродовж
13 Там само. – Оп. 469. – Спр. 869. – Арк. 15–15зв.; Российский государственный истори-
ческий архив в Санкт-Петербурге (далі – РГИА). – Ф. 733. – Оп. 226. – Ед. 218. – Л. 1–1об.
14 ДАК. – Ф. 16. – Оп. 469. – Спр. 864. – Арк. 12–15; Оп. 465. – Спр. 437. – Арк. 62;
Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАК). – Ф. 711. –
Оп. 3. – Спр. 4019. – Арк. 2.
15 Киевская мысль. – 1918. – № 37. – 29 (16) марта. – С. 1.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
230
п’яти років читання лекцій українською мовою на всіх кафедрах. Рада нічого не
вирішила й передала ці проблеми на розгляд спеціальної комісії16.
Водночас питання українознавчих кафедр у широкому (загальнодержавно-
му) масштабі було поставлене на Першому з’їзді представників вищих шкіл Укра-
їни, який відбувався 14–17 квітня 1918 р. в стінах Університету Св. Володимира
й під головуванням його ректора проф. Є. В. Спекторського. З’їзд визнав за по-
трібне в усіх вищих навчальних закладах України відкрити кафедри, “способ-
ствующие изучению Украины”, з читанням лекцій тією мовою, яку визнає за до-
цільне конкретний заклад, але у випадку обов’язковості цих дисциплін для всіх
студентів – “должно быть обеспечено преподавание их на русском языке”. Разом
з тим, заснування паралельних російсько- та україномовних кафедр з усіх дисцип-
лін з’їзд визнав “явлением ненормальным”17. Щодо останнього цікавим був ви-
ступ проф. Новоросійського (Одеського) університету І. А. Лінніченка (затятого
українофоба, хоч і учня В. Б. Антоновича), який стверджував зворотне: “При
параллельном существовании русских и украинских кафедр создается только
хорошая конкуренция в пользу русской науки, и я уверен, что очень скоро слуша-
тели украинских курсов перейдут на русские, что не только через пять лет, – через
десять лет украинизация университетов не удастся!”18. Ця крайня думка все ж не
була підтримана, й загальне рішення було позитивне, принаймні щодо україно-
знавчих кафедр.
Вже після закриття з’їзду Міністерство народної освіти УНР 25 квітня 1918 р.
надіслало ректору Університету Св. Володимира розпорядження: “пропонувати
історико-філологічному факультету негайно виконати законні умови щодо пере-
ведення справи з конкурсом на катедри історії України, історії української мови
та історії української літератури, з забезпеченням викладів на усіх трьох на укра-
їнській мові”; конкурс завершити до червня19.
Але через чотири дні стався державний переворот і до влади прийшов геть-
ман Павло Скоропадський. Новий уряд “часткової реставрації” не підтримував
експериментів соціалістів, тому його погляди на стару систему освіти й її заклади
(як і загалом на дореволюційний устрій) були позитивними. Це сприяло певному
“відкоту” в наступі на Університет Св. Володимира щодо його українізації.
Сам гетьман писав пізніше у спогадах: “Помню, как пришлось потратить
много слов для депутации, которая настаивала на украинизации Университета
Св. Владимира”20. Скоропадський вважав, що стару систему вищої освіти, яка
мала велику традицію й неоціненні заслуги перед інтелігенцією, ні в якому разі
не можна руйнувати, в Україні необхідні обидві культури – і українська, і росій-
ська. Цікавою є деталізація в спогадах гетьмана “університетської справи”: “Укра-
инцы, которые, не в обиду будь им сказано, любят сразу брать широкий размах,
16 ДАК. – Ф. 16. – Оп. 465. – Спр. 433: Засідання 12 квітня 1918 р.
17 Там само. – Оп. 479. – Спр. 30. – Арк. 4–14.
18 Там само.
19 Там само. – Оп. 465. – Спр. 437. – Арк. 44–44зв.
20 Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К.; Філадельфія, 1995. –
С. 52.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
231
не считаясь ни с какими действительными условиями жизни, еще в мае месяце
прислали ко мне депутацию с ходатайством об украинизации Университета
Св. Владимира. Я нашел, откровенно говоря, это абсурдом – расстроить в корень
один из старейших университетов, имеющий громадную, мировую заслугу в
стране, в которой мы и так страдали от отсутствия достаточного количества
высших учебных заведений. Открытие нового, хорошо оборудованного украин-
ского университета я считал чрезвычайно желательным”21.
Так від ідеї злиття Університету Св. Володимира з Українським народним
університетом в Український державний університет через ідею паралельних
українських і російських кафедр в старому університеті справа дійшла до ідеї
відкриття цілком самостійного Українського державного університету і зали-
шення status quo Університету Св. Володимира. Це, у свою чергу, реанімувало
проблему відкриття в ньому українознавчих кафедр.
Дане питання розглядалося спеціально створеною Комісією в справах вищої
школи при Міністерстві освіти на чолі з Володимиром Вернадським. Професор
університету й на той час міністр ісповідань, а в еміґрації отець Василій Зеньков-
ський високо оцінював у своїх спогадах діяльність саме цієї Комісії: “Много инте-
ресного и ценного внесла комиссия В. И. Вернадского в самый строй универси-
тетской жизни … Создание государственного Украинского университета рядом
с русским Университетом Св. Владимира было блестящим разрешением трудного
вопроса об организации высшей украинской школы. Среди пылких украинских
деятелей циркулировала мысль о закрытии Университета Св. Владимира “как
крупнейшего проводника русификаторской политики”. Это мнение могло бы вос-
торжествовать, если бы крайние группы имели достаточно времени для осущест-
вления всех своих замыслов … Созданием особого государственного украинского
университета со штатными кафедрами создавалась возможность приглашения на
штатные кафедры тех ученых, которые согласились бы в течение известного
срока перейти на украинский язык – и это открывало возможность приглашения
серьезных ученых”22.
Позиція Комісії, міністра освіти Миколи Василенка, всього уряду й самого
гетьмана Павла Скоропадського привела до фактичного створення й урочистого
відкриття двох українських державних університетів у Києві та Кам’янці-Поділь-
ському. Пристрасті в Університеті Св. Володимира вщухли, й можна було спокій-
но вирішити справу з українознавчими кафедрами. Потребу в них знову підтвер-
див Другий з’їзд вищих шкіл України, що проходив 21–25 травня 1918 р. в стінах
Київського університету під головуванням ректора Є. В. Спекторського23.
Міністр освіти Микола Василенко офіційно звернувся до ректора універси-
тету із запитом про причини відтягування конкурсу. З подачі декана історико-
філологічного факультету проф. М. Бубнова ректор пояснював, що рішенням
факультету від 15 квітня 1918 р. конкурс на кафедри історії, мови і літератури
21 Там само. – С. 229–234.
22 Зеньковский В. Пять месяцев у власти (15 мая – 19 октября 1918 г.): Воспоминания. –
М., 1995. – С. 154.
23 ДАК. – Ф. 16. – Оп. 465. – Спр. 437. – Арк. 46.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
232
України був призупинений “ввиду предполагавшейся тогда возможности слияния
Университета Св. Владимира и Украинского народного университета, в котором
указанные кафедры имели уже своих представителей”. Ректор не передав міні-
стру другої обставини, відзначеної деканом: “Факультет, не желая навязывать
украинской половине Университета своего кандидата, нашел более целесооб-
разным повременить с движением дела до выяснения вопроса”.
Справа конкурсу була відновлена з 20 травня 1918 р. Але, як пояснював рек-
тор, розгляд конкурсних матеріалів затримали самі конкурсанти, які або зовсім не
подали в комісію своїх праць (Є. К. Тимченко), або ж представили їх не повністю
(О. С. Грушевський). “При таких условиях, – писав Спекторський, – окончание
конкурса до истечения весеннего полугодия было бы связано с исключительными
затруднениями и спешностью, при которых невозможно было бы обстоятельное
и тщательное освещение научного и педагогического значения гг. конкурентов”.
Конкурс був перенесений на осінь 1918 р. При цьому в поясненні ректора місти-
лася дуже цінна інформація, що “преподавание по названным кафедрам велось
уже с начала 1917–18 учебного года”: українську мову викладав приват-доцент
І. І. Огієнко, українську літературу – приват-доцент Ф. П. Сушицький, історію
України – приват-доцент Г. А. Максимович24 та О. С. Грушевський. Вони ж чита-
тимуть ці предмети й надалі до оголошення результатів конкурсу, й вони ж є влас-
не конкурсантами на заміщення названих кафедр. Але, як зазначав ректор,
кредити на кафедри ще не відкриті, й праця вказаних осіб оплачувалася “из общих
приват-доцентских сумм”25. Слова ректора підтверджуються звітом історико-
філологічного факультету, з якого видно, що: Сушицький Ф. П. в осінньому се-
местрі 1917 р. читав обов’язковий курс нової української літератури (2 год., залік),
а навесні 1918 р. – народної української словесності (2 год., залік); Огієнко І. І. і
восени, й навесні читав обов’язковий курс історії української мови (2 год., залік);
Максимович Г. А. впродовж усього навчального року читав обов’язковий курс
історії Малоросії (України) (2 год., іспит) та вів обов’язкові практичні заняття з
цього ж предмета (2 год.); Грушевський О. С. також упродовж року викладав
економічну історію України XIV–XVI ст. та початки народних рухів (2 год.), а
також суспільні рухи початку ХІХ ст. і їх відображення в українській літературі
(2 год.), при цьому перший його курс був лише рекомендованим, а другий – для
бажаючих. Сам голова комісії проф. М. В. Довнар-Запольський восени 1917 р.
викладав загальний курс давньоруської історії (2 год., іспит), юридичні джерела
російської історії (2 год., іспит) та вів практичні заняття з джерелознавства XVIII–
XIX ст.; навесні 1918 р. професор вів ті самі курси, замінивши лише юридичні
джерела історією Литовсько-руської держави (2 год., іспит)26.
На заміщення кафедри історії України претендували дві особи.
24 Г. А. Максимович дійсно в травні 1917 р. “возбудил ходатайство перед факультетом
о передаче обязательного курса по вакантной кафедре русской истории впредь до ее замеще-
ния” і, отримавши також лекції на Вищих жіночих курсах, переїхав до Києва (ІР НБУВ. –
Ф. ІІІ. – Спр. 9939. – Арк. 1–1зв.).
25 ДАК. – Ф. 16. – Оп. 465. – Спр. 437. – Арк. 33–34.
26 Там само. – Спр. 1288. – Арк. 9–12.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
233
Олександр Грушевський був обраний приват-доцентом по кафедрі російської
історії історико-філологічним факультетом Московського університету в лютому
1909 р., а з 7 травня 1910 р. перевівся приват-доцентом до Петербурзького універ-
ситету, де пропрацював до весни 1917 р. (не маючи вченого ступеня магістра;
магістерські іспити були складені ще в 1903–1904 рр. й затверджені факультетом
10 квітня 1904 р.27), водночас провадячи виклади на Вищих жіночих курсах28.
Навесні 1917 р. Грушевський переїхав до Києва. У дні творення Української
Центральної Ради він, вочевидь, вирішив залишитися в Києві назовсім. 10 квітня
1917 р. у професора доктора А. Конякевича Олександр Сергійович здобув довід-
ку, що “вследствие слабого здоровья плохо переносит климат г. Петрограда и
что ему по состоянию здоровья необходимо пребывание на юге России в течение
года для восстановления пошатнувшегося здоровья”29. Спочатку Грушевський
влаштувався у 7-класне чоловіче й жіноче Комерційне училище Київського това-
риства освіти та виховання, де з 22 квітня 1917 р. працював викладачем російської
мови30, а з 8 травня 1917 р. (і до 1 жовтня) історик працював також помічником
завідувача статистико-економічного відділу Центрального бюро по об’єднанню
закупівель цукру31. Тим часом Грушевський подав також заяву в Університет
Св. Володимира про приват-доцентуру. 3 травня 1917 р. він був обраний, а
26 червня 1917 р. затверджений на цій посаді попечителем Київського навчаль-
ного округу32. Ректор Микола Цитович повідомив останню новину Грушевському
30 червня, зазначивши, що в поточному навчальному році йому доручається
читання обов’язкового курсу російської історії33. А 10 вересня 1917 р. О. С. Гру-
шевський водночас був призначений в. о. директора Педагогічного музею Київ-
ського навчального округу (перебував на цій посаді з 1 вересня 1917 р. по 29 серп-
ня 1918 р.)34. Паралельно Олександр Сергійович став членом Української Цент-
ральної Ради від Української трудової партії (посвідчення від 15 січня 1918 р.)35.
Ця обставина стала відомою в університеті й, можливо, також відіграла свою
“неофіційну” негативну роль під час голосування. Не менше відштовхувала
членів факультету й Ради університету також інша урядова посада Грушевського
(як, між іншим, також і подібна посада Сушицького) – в Народному Секретаріаті
освіти (посвідчення за лютий 1918 р.)36. Вже з осіннього семестру 1917 р. Грушев-
ський читав курс “Історія козацтва”. Олександр Сергійович подав документи на
конкурс відразу по його оголошенні, окрім автобіографії, яку долучив “меха-
нічно”, й притому дуже стару й коротку (за квітень 1917 р.)37.
27 ЦДІАК. – Ф. 1235. – Спр. 1049. – С. 83.
28 Там само. – С. 127–128.
29 Там само. – С. 37.
30 Там само. – С. 109.
31 Там само. – С. 60.
32 ДАК. – Ф. 16 – Оп. 356. – Спр. 23. – Арк. 41–45.
33 ЦДІАК. – Ф. 1235. – Спр. 1049. – С. 41, 46; Спр. 1048. – С. 204.
34 Там само. – Спр. 1049. – С. 93–94; ДАК. – Ф. 16. – Оп. 356. – Спр. 47.
35 ЦДІАК. – Ф. 1235. – Спр. 1049. – С. 6–7.
36 Там само. – С. 104.
37 ДАК. – Ф. 16. – Оп. 465. – Спр. 434.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
234
Кандидатура другого претендента виникла завдяки поданню М. В. Довнара-
Запольського. Інформацію про це надав Раді університету під час балотування
декан М. Бубнов: “Путем рекомендации проф. Довнара-Запольского была вы-
ставлена кандидатура доктора русской истории приват-доцента Университета
Св. Владимира Г. А. Максимовича, работы которого посвящены истории Мало-
россии или, по нынешней терминологии, Украины”38. І саме в цій рекомендації
(а не самостійному поданні Максимовича) була явна інтрига. По-перше, Георгій
Максимович був учнем Довнара-Запольського й членом Історико-етнографічного
гуртка. Він один з небагатьох учасників семінару, який займався не лише писце-
вими книгами та історією Московського царства, але й проблемами Гетьманщини
на матеріалах Рум’янцевського опису та наказів Комісії 1767 р. По-друге, Макси-
мович був поміркованим діячем щодо політики й не проявляв активності в бо-
ротьбі української течії у вищій школі, був м’якою й інертною людиною, але
прихильною до вчителя. По-третє, він отримав науковий ступінь доктора. Дозво-
ляємо собі припустити, що однією з причин затягування роботи комісії на чолі
з Довнаром-Запольським з травня до вересня могла бути саме справа затверджен-
ня докторату Максимовича (у протоколах Ради університету питання “Об утверж-
дении Г. А. Максимовича в степени доктора русской истории” було винесене на
обговорення 7 червня 1918 р., але, як і більшість питань тогочасного порядку
денного, відкладалося39). Ясно, що доктор мав від початку перевагу над магіст-
рантом (Грушевський не захистив на той час магістерської праці, хоча, мабуть,
саме з причин конкурсу в 1918 р. опублікував своє дослідження, написане ще
1914 р., “Города Великого княжества Литовского в ХІV–ХVІ веке. Старина и
борьба за старину”).
Так чи інакше, висунувши Максимовича, Довнар-Запольський наочно про-
демонстрував опозиційність Грушевському. Цікаво, що Максимович вдруге фігу-
рував у планах Довнара-Запольського як протиставлення небажаному кандидату:
у 1914 р. Г. А. Максимович конкурував із Є. Д. Сташевським. Тоді Митрофан
Вікторович так само очолював комісію й фактично був проти Сташевського.
Максимович, як уже зазначалося, був учнем Довнара-Запольського й спочат-
ку займався власне російською тематикою, але для магістерської праці обрав
тему про діяльність Рум’янцева-Задунайського й цим дещо відсторонився від
учителя, який наблизив до себе Сташевського (з його тематикою політичної
історії Росії початку XVII ст.). Це “охолодження” вчителя проявилося, зокрема,
в тому, що він рідко й неохоче відповідав на листи учня. По закінченні строку
професорського стипендіата Максимович оселився в Ніжині, де мав багато різних
уроків і мало можливостей для наукової праці. Він нудився і мріяв про Київ. “Во
что бы то ни стало постараюсь перейти в Киев, хоть бы преподавателем, – писав
він В. Данилевичу. – Не знаю, какой меня черт дернул поехать сюда. Должность
эта отнимает массу времени … я сделал непростительную глупость, поехав сюда,
надо теперь поскорее выбраться… Разлука с Киевом научила меня его любить и
ценить больше удобств большого города… Кто из наших профессоров теперь в
38 Там само. – Спр. 433 (протоколи від 4 жовтня і 19 жовтня/2 листопада 1918 р.).
39 Там само. – Оп. 479. – Спр. 15. – Арк. 10.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
235
фаворе у Зилова (попечитель Київського навчального округу. – В. У.), я слышал,
что Лобода, нельзя ли будет воспользоваться его протекцией для перевода в
Киев?”40. Фраза “мне так Нежин надоел, что я здесь больше не могу оставаться”41,
рефреном звучить в усіх листах Максимовича. Однак конкуренція Сташевського
дещо стримувала його. Максимович писав тому ж Данилевичу: “Когда будет
диспут Сташевского и какого Вы мнения о его диссертации? Я успел ее только
просмотреть, по моему мнению, книга его основательна, но хвастовством, ему
свойственным, от книги так и несет. Слышал, между прочим, что кафедра за
ним почти обеспечена”42.
Раптом Довнар-Запольський сам написав Максимовичу, і то заради спеці-
альної інформації. Георгій Андрійович переказав її Данилевичу (1 квітня 1913 р.):
“Недавно получил от Митрофана Викторовича письмо, где он сообщает о требо-
вании министра заместить вторую кафедру русской истории. Это известие меня
очень огорчило, так как ни Вы и никто из нас еще не готовы (ні Данилевич, ні Мак-
симович не захистили на той час магістерських дисертацій. – В. У.) и кафедру
может занять чужой кто-нибудь. Не думаете ли Вы окончить этим летом свою дис-
сертацию и выступить конкурентом на эту кафедру? Было бы очень хорошо, если
бы Вы ее заняли. Печатает ли Сташевский свою диссертацию и где? или же он все
только на словах делает свои открытия? … Не знаете ли, кто может выступить
конкурентом на киевскую кафедру? Вероятно, желающих будет много”43.
Вимога негайного заміщення кафедри дуже стурбувала обох кореспондентів.
Курс “русских древностей” читав в якості приват-доцента В. Ю. Данилевич.
Фактично саме під ним почала “горіти земля”. Заміщення кафедри означало,
що він буде позбавлений обов’язкового курсу й доля його стане невизначеною.
Дисертації ж він представити не зміг, отже, його кандидатура в принципі не
могла подаватися на конкурс.
Максимович завершував роботу, влітку він почав друк дисертаційної книги,
але його турбував Сташевський, який так само готувався до форсованого захисту.
У вересні–жовтні 1913 р. книга Максимовича “Деятельность Румянцева-Заду-
найского по управлению Малороссией” (Нежин, 1913. – Т. 1) побачила світ. Він
негайно розіслав примірники членам факультету, своїм колишнім вчителям із
вдячно-розчуленими супровідними листами (збереглися листи до В. С. Ікон-
никова44 та П. М. Ардашева45). Тоді ж Максимович самостійно (без участі Дов-
нара-Запольського) подав книгу на рідний факультет до захисту. Вже на початку
жовтня 1913 р. декан М. М. Бубнов повідомив дисертанта, що книга для відгуків
передається Довнару-Запольському та Іконникову, але у випадку відмови остан-
нього – Данилевичу46. Максимович негайно (7 жовтня) відписав Іконникову,
40 ІР НБУВ. – Ф. ХХІХ. – Спр. 1217. – Арк. 1зв., 2зв., 3.
41 Там само. – Спр. 1220. – Арк. 2.
42 Там само. – Спр. 1218. – Арк. 3–3зв.
43 Там само. – Спр. 1205. – Арк. 1–1зв.
44 Там само. – Ф. ІІІ. – Спр. 50055–50056. – Арк. 1–2зв.
45 Там само. – Спр. 9938. – Арк. 1–1зв.
46 Там само. – Ф. ХХІХ. – Спр. 1206. – Арк. 1–1зв.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
236
подякував за позитивний погляд на книгу й уклінно просив “оказать мне великую
честь – дать факультету отзыв о моей книге”47. Проте Іконников таки відмовився
через завантаженість – все переходило до рук Данилевича.
Ситуація була досить пікантна: Данилевич, під яким “горіла земля” на фа-
культеті, мав водночас опонувати дисертаціям обох можливих конкурентів на
кафедру, котра планувалася під нього, – Максимовичу й Сташевському. До Мак-
симовича дійшла чутка про те, що Данилевич “не совсем одобряет мою книгу”.
Він написав рецензенту схвильованого листа (13 жовтня), вказавши, між іншим,
на “очень лестный отзыв о моей книге” академіка В. С. Іконникова, і просив
таки дати офіційний відгук – “критичний, але справедливий”. Тут він знову
“переводив стрілки” на Сташевського: “Читал убийственные рецензии о книге
Сташевского Кизеветтера в 226 номере “Русских ведомостей” и Веселовского в
ЖМНП. После таких отзывов я не знаю, как он будет защищать диссертацию?
Вы еще, вероятно, от себя подсыпете пилюль достаточное количество. Я хочу
непременно приехать на этот диспут и очень прошу Вас известить меня, на
какой день он будет назначен”48.
Для Данилевича головним конкурентом був усе ж Сташевський, окрім того,
його публічно розкритикована робота була слабша, тому Максимовича він оці-
нював позитивно й відразу відповів на його схвильований лист.
17 жовтня заспокоєний Георгій Андрійович дякував старшому колезі: “Ваш
хороший общий отзыв о моей книге меня очень обрадовал и ободрил. Вашему
отзыву я придаю особенное значение, так как хорошо знаю Ваши обширные
познания в области малорусской истории и Ваше критическое чутье”49.
У цьому листі міститься дуже важлива інформація, яка подає несподівану
інтерпретацію справи з виборами на кафедру й ролі в них Довнара-Запольського.
Процитуємо даний уривок цілком: “Довнар, очевидно, хочет затянуть мой диспут
в связи со Сташевским, ну, пусть тянет! Не понимаю, как он мог восхвалять
работу Сташевского, ведь это просто компиляция, снабженная архивными цита-
тами! Он хочет, во что бы то ни стало, водворить его на кафедру в Киеве, но вряд
ли ему это удастся. Вы, вероятно, знаете уже, что на эту кафедру метит Лаппо из
Юрьева и имеет большую партию в факультете, так что его избрание вне
сомнения. Жаль будет, если Вы опоздаете с диссертацией, Вы бы только один
могли бы ему противостоять. Напрасно Вы отказываетесь от диспута Сташев-
ского, кроме Вас некому будет его хорошенько разнести, собираюсь непременно
приехать на этот интересный диспут”50.
Максимович не знав про всі обставини, зокрема про конфлікт Довнара-
Запольського із Сташевським, і по-своєму інтерпретував неактивність учителя
щодо прискорення свого захисту. Георгій Андрійович вперто “ревнував” Митро-
фана Вікторовича до Сташевського.
47 Там само. – Ф. ІІІ. – Спр. 50055. – Арк. 1–2зв.
48 Там само. – Ф. ХХІХ. – Спр. 1206. – Арк. 2зв.–3зв.
49 Там само. – Спр. 1207. – Арк. 1–2.
50 Там само. – Арк. 2зв., 3.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
237
Захисти обох противників відбулися 1914 р., і тоді ж обидва подали заяви
на конкурс із заміщення кафедри. Заява Сташевського була повною несподіван-
кою для Довнара – вона порушувала попередню угоду (професор пропускає
його на захист дисертації, але учень не претендує потому на кафедру в універ-
ситеті). А чи мав він якесь відношення до претензій на кафедру Максимовича?
Зберігся лише один документ, де Максимович пояснює свій вчинок (подання на
конкурс із заміщення кафедри). Це його лист до Данилевича, від якого “забирали”
кафедру, котрий дав позитивний відгук про дисертацію Максимовича й перед
яким треба було якось виправдатися. Лист датований 2 червня 1914 р. У ньому
Максимович писав Данилевичу: “Я знаю, что Вы очень на меня рассердились,
узнав, что я подал заявление об участии в конкурсе, но я сделал это только тогда,
когда узнал, что Сташевский подает такое заявление, и других конкурентов пока
нет, неужели же уступить ему позицию без бою. На свой успех я имею весьма
мало надежды, но все-таки сделать попытку нужно – кафедра, как я узнал, будет
непременно замещена, поэтому я надеюсь, что для Вас будет приятнее, если
попаду на нее я, а не Сташевский, почему я и решил подать заявление. Были у
меня еще и другие мотивы, о которых я Вам скажу при личном свидании …
Мне было бы весьма приятно и лестно, чтобы Вы были за меня, а не против
меня, при Вашей поддержке я мог бы надеяться на успех”51. Роль для Довнара-
Запольського в цій інформації залишається лише під “другими мотивами”. Але
ми не маємо достеменних доказів, що саме Митрофан Вікторович спонукав
Максимовича виступити конкурентом ненависному Сташевському.
Ясно лише, що для Довнара-Запольського поява конкурента Сташевському
в ранзі магістра була бажана. На заваді постала тематика магістерської праці
Максимовича; натомість тематика Сташевського була ближчою до першої поло-
вини кафедрального курсу історії Росії. Загалом реальна позиція Довнара-Заполь-
ського в цій справі залишається нез’ясованою. Для сучасників, у тому числі для
факультету, вона була невизначеною, тому по-різному інтерпретувалася. В аргу-
ментації 1916–1919 рр., коли гострота боротьби навколо “справи Сташевського”
набула апогею, свої варіанти пояснень запропонували декан історико-філоло-
гічного факультету М. М. Бубнов та сам М. В. Довнар-Запольський52. Однак це
були пояснення з позиції “моменту боротьби”. Втім, зберігся текст виступу на
Раді факультету одного із членів комісії з розгляду справ кандидатів на кафедру –
проф. С. Т. Голубєва (окрім нього, в комісію входив В. Ю. Данилевич, а очолював
її, як вже зазначалося, – Довнар-Запольський). Голубєв говорив, що більш гідним
кафедри вважає Сташевського. Під час голосування в комісії за Максимовича
51 Там само. – Спр. 1208. – Арк. 1–2зв. Це пояснення не задовольнило Данилевича.
Його листування з Максимовичем переривається на п’ять років (1914–1919); Данилевич
подався до Варшави, а потім з тамтешнім університетом – до Ростова-на-Дону.
52 Полемічні брошури обох передруковані: Alma mater. Університет Св. Володимира
напередодні та в добу Української революції. 1917–1920: Матеріали, документи, спогади. –
К., 2000. – Кн. 1: Університет Св. Володимира між двома революціями. – С. 167, 187–188;
детальніше про цю справу див.: Михальченко С. И. Киевская школа в российской
историографии (В. Б. Антонович, М. В. Довнар-Запольский и их ученики). – М.; Брянск,
1997. – С. 146–154, 198–219.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
238
було подано 3 голоси, а за Сташевського 2 (проти був Данилевич); але голосува-
лося питання, чи можуть кандидати претендувати на кафедру, а питання, хто
більш достойний – не ставилося. С. Т. Голубєв зазначав, що розуміє Довнара-
Запольського: обидва кандидати – його учні, “люди для его сердца близкие, оба
любимые его ученики”. Степан Тимофійович, однак, був не згодний з тією загаль-
ною порівняльною зведеною характеристикою, яку дав за результатами праці
комісії Митрофан Вікторович. На думку Голубєва, це зведення більше репре-
зентує точку зору голови, а не всієї комісії, тут явно протегується Максимович.
Варто було зробити резюме по кожному з кандидатів окремо. Голубєв перед
членами Ради факультету виступив із своєю думкою про обох кандидатів й особ-
ливо розкритикував ранні роботи Максимовича (про слов’янофілів)53. Бурхливе
обговорення в Раді закінчилося перевагою Сташевського всього в один голос54.
Можна стверджувати, що і в 1914–1915 рр., і в 1918 р. Довнар-Запольський
не проявляв влади й не тиснув на комісію, висловлюючи свою думку дуже некон-
кретно (про це свідчив М. М. Бубнов, вказуючи, що від колеги Рада не змогла
добитися його власного однозначного судження). В обох випадках голова комісії
давав зведення, де зіставляв кандидатів, проявляючи максимум дипломатичності,
а під час голосування голосував за обох. У 1918 р. Максимович мав перевагу –
докторський ступінь. Ми не уникнемо питання: чому Довнар був проти чи, краще
сказати, не підтримав Грушевського? Вочевидь, варто говорити про цілу низку
причин. Перша “формальна” – його (Довнара) кандидат (Максимович) мав озна-
чену наукову перевагу (ступінь доктора). Як для справи – це мала б бути основ-
на причина. Але тут явно було й небажання співпрацювати з невідомою особою,
братом Михайла Грушевського, який мав певні амбіції, вів активну діяльність в
українському середовищі й чимось нагадував Сташевського. Свій учень був
ближчим за духом, поведінкою, психологією й також через постійно маніфесто-
вану й дотримувану повагу до вчителя. Фактично Довнар-Запольський “долучив-
ся” до “справи Грушевського” (тобто ідеї Михайла Грушевського щодо кафедри,
обстоюваної ще в 1906–1908 рр.), але явно був налаштований “відлучити” від
неї “власне Грушевського” (тобто Олександра).
Утім, повернімося до документів. 20 травня 1918 р. історико-філологічний
факультет для проведення конкурсу на кафедру історії України призначив комісію
на чолі з професором кафедри історії Росії М. В. Довнаром-Запольським, за учас-
тю професора церковної історії С. Т. Голубєва (члена комісії 1914 р.) та приват-
доцента П. П. Смирнова. Комісія кооптувала до свого складу, притому на пропо-
зицію М. В. Довнара-Запольського, приват-доцента Б. Г. Курца (цей факт стане
53 ІР НБУВ. – Ф. 194. – Спр. 29. – Арк. 1–4зв.
54 РГИА. – Ф. 733. – Оп. 156. – Ед. 98. – Л. 92–165. Зазначимо, що і Максимович, і
Довнар-Запольський, і Данилевич продовжували стежити за діяльністю Сташевського. Так,
27 січня 1919 р. (цим днем відновлювалося листування) Максимович зі слів Митрофана
Вікторовича писав Данилевичу, ніби Сташевський почав друкувати дисертацію (тобто док-
торську), й дуже дивувався, що побачив у розкладі (Комерційного інституту?) за Сташев-
ським “Историографию и русские древности” – “неужели он читал такие трудные курсы?”
(ІР НБУВ. – Ф. ХХІХ. – Спр. 1209. – Арк. 1–2зв.).
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
239
зрозумілим далі). На першому ж засіданні комісії 27 травня 1918 р. було
розподілено працю з рецензування: основні (монографічні) роботи
Г. А. Максимовича голова комісії взяв на себе, а дрібніші – статті – передав Курцу
(власне, це була причина його кооптації). Так само були поділені праці
О. С. Грушевського між Голубєвим і Смирновим.
Друге засідання комісії 23 вересня 1918 р. фактично не відбулося. “Раптом”
з’ясувалося, що немає автобіографій обох кандидатів. Того ж дня вони подали
свої curriculum vitae. При цьому Максимович вже зміг написати про своє щойно
підтверджене докторство, а Грушевський “зневажливо” передав коротесеньку
цидулку, датовану квітнем 1917 р. (це також відіграло свою роль і, між іншим,
характеризувало претендента).
Третє засідання 25 вересня розпочалося із заслуховування цих автобіографій,
які самі по собі справили враження: докладна біографія Максимовича (основні
віхи життя, освіта, 10-літнє викладання, курси, які розробив, публікації, дисер-
тації, премії від Харківського університету та від Академії наук) вказувала на
ретельність і фундаменталізм, а куца Грушевського – на протилежні риси. Затим
були заслухані всі відгуки рецензентів.
Цікаво, що відгуків Довнара-Запольського в справі комісії – два. Гадаємо,
що перший (короткий), адресований історико-філологічному факультету, є пред-
ставленням-висуненням кандидата. Про це свідчить перша фраза: “Я позволю
себе обратить внимание факультета на доктора русской истории Г. А. Макси-
мовича в качестве кандидата на вакантную кафедру истории Украины”, а також
підпис автора записки як професора (в інших документах комісії він також
названий головою). У цьому поданні особливо підкреслювалося, що в своїх кни-
гах Максимович розорює цілину в науці, запроваджує цілком нові архівні мате-
ріали. Працездатність автора підкреслюється тим, що з часу закінчення універ-
ситету (1905) він устиг багато опублікувати й захистити обидві дисертації. “Осо-
бенно я подчеркиваю умение г. Максимовича работать в неизученной области
украинской истории, что так нужно для молодой науки, и его знание состава
архивов Петербурга, Москвы и особенно украинских архивов. Это очень важно
для будущего преподавателя. К этой характеристике прибавлю еще данные био-
графического характера. Г. Максимович – уроженец Черниговской губернии,
добрый сын Украины, воспитанник нашего Университета”, – цими словами
завершувалося подання Довнара-Запольського на факультет.
Рецензія Довнара-Запольського на книги Максимовича датована 25 вересня
1918 р., тобто днем засідання комісії, й це вказує на поспіх та певний формалізм
у її підготовці. Рецензент починав з того, що вже давав письмові відгуки про
обидві книги-дисертації Максимовича (Деятельность Румянцева-Задунайского
по управлению Малороссией. – Нежин, 1913. – Т. 1; Выборы и наказы в Мало-
россии в законодательную комиссию 1767 г. – Нежин, 1917. – Ч. 1: Выборы и
составление наказов) й публікував свої рецензії, і це дозволяє тепер говорити
про них “в самых кратких чертах”. Професор особливо відзначив велику факто-
логічну й систематизаційну вартість обох робіт, побудованих майже виключно
на архівних матеріалах. “Постановка вопроса и широкое всестороннее изучение
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
240
архивного материала является первой и главной заслугой автора”. Довнар-Заполь-
ський закидав Максимовичу довжелезне цитування ним джерел, надмірну кіль-
кість непідтверджених гіпотез (але не на шкоду кардинальним проблемам), недо-
опрацьованість низки моментів і деталей у дослідженнях.
У підсумку рецензент особливо наголошував на неймовірній працездатності
Максимовича, котрий за 13 років наукової праці захистив дві дисертації (1914 і
1918 рр.), опублікував багато досліджень, одночасно працюючи в гімназіях та
вищих навчальних закладах (1910–1917 рр. – Ніжинський історико-філологічний
інститут та ніжинські гімназії й училища), об’їздив усі архіви, хоча основним
місцем його проживання й праці був провінційний Ніжин. “К весьма серьезным
достоинствам трудов г. Максимовича относится умение выбрать тему и работать
в области такого периода, который является еще мало изученным. Он вполне
овладел методом работы, почему с большинством приводимых им доказательств
нельзя не согласиться”. Автор часто поспішає в праці, недостатньо шліфує тексти,
не використовує всієї наявної літератури питання й не досить критичний до
постановки проблем – але це вади всіх, хто запроваджує в науковий обіг нові
архівні матеріали. Загалом Максимович “и с формальной стороны и по существу
своих работ может вести ответственное преподавание по университетской ка-
федре, каковое и до сих пор ему вверялось факультетом”.
Довнар-Запольський цілком зберіг наукову етику: кандидату, якого він сам
запропонував, дісталися в рецензії й похвала, й критика. Однак було б дивним,
якби загальна оцінка не була такою високою.
Б. Г. Курц пішов іншим шляхом: він описував і коротко характеризував кожну
роботу Максимовича. У кінці рецензент виділив негативні та позитивні сторони
аналізованих робіт та їх автора. До негативу (з цього починався аналіз) були
віднесені: недостатнє використання літератури предмета, несхильність автора
до редагування й доповнення давніших рукописів перед їх друком; значна кіль-
кість друкарських помилок. До позитиву Курц відносив: вміння систематично,
ясно й просто викладати найскладніші питання, здатність вловлювати головну
суть проблеми й розглядати її глибоко та вичерпно, постановку нових тем і вибір
власних підходів до їх вивчення, значне різноманіття тематики від давнини до
новітньої доби, вміння “витиснути” з матеріалу все, що він може дати.
Отже, обидва рецензенти (нагадаємо, другий був запрошений Довнаром55)
однозначно підтримували Максимовича.
Інший характер мали рецензії на твори О. С. Грушевського. Першим (ще
15 серпня) подав докладний відгук П. П. Смирнов. Він аналізував 59 різних праць
претендента, відразу зазначивши, що така велика кількість пояснюється
незначними розмірами більшості з них. Рецензент вказував, що більшість цих
55 Зазначимо також, що Борис Григорович Курц був учнем Довнара-Запольського (1904–
1910 рр. навчався на історико-філологічному факультеті), для нього вчитель у 1912 р. добився
із значними труднощами стипендії для продовження наукової діяльності. А в 1919 р. на
захисті дисертації Курца офіційним опонентом виступав Г. А. Максимович (Максимович Г. А.
Отзыв о сочинениях Б. Г. Курца, представленных для приобретения степени магистра рус-
ской истории // Университетские известия. – 1918–1919. – № 11–12. – С. 1–18). Див.: Михаль-
ченко С. И. Киевская школа… – С. 143–145.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
241
праць стосується літературознавства, історіографії, етнографії та суспільно-полі-
тичних поглядів і рухів ХІХ ст. – всього 41 публікація. З них лише 15 певним
чином (через історіографію) стосуються історії, але й у них переважають чисто
літературні проблеми, де “историк литературы заслоняет собой историка”. На-
приклад, автора більше цікавлять “бездарные стихотворения” Костомарова, ніж
його власне історичні праці. Загалом, “автор ищет у историков не тех или иных
схем исторического построения и методов исследования, а выясняет их украин-
скую настроенность, довольствуясь выводом ее из воздействия быта, песен, лите-
ратурных и личных влияний; анализирует не исторические труды, а переживания
и чувства своих авторов”. Смирнов був навіть жорстоким у цьому пункті: “Сам,
видимо, проникнутый народнической романтикой, настроенный сантиментально
и даже восторженно, автор с любовью выискивает созвучные настроения писа-
телей и довольствуется простым описанием соответствующих фактов и произве-
дений”. Критичного методу Грушевський не застосовує.
До власне історичних праць Смирнов відніс 6 статей з історії Гетьманщини
та 9 статей, присвячених окремим проблемам Литовсько-руської держави. Рецен-
зент вказував, що всі статті про Гетьманщину написані виключно на опублікова-
ному матеріалі, невеличкі, хоча “представляют несомненный интерес”. Усі ро-
боти з історії Литовсько-руської держави так само побудовані на опублікованих
джерелах і носять описовий характер. Остання книга Грушевського (1918) про
міста ВКЛ включає попередні статті, є також описовою, не містить нових ідей,
автор забагато цитує й переказує актовий матеріал (при тому опублікований).
Загалом книга позбавлена єдиного задуму й розпадається на статті-нариси, Гру-
шевський не зміг запропонувати нових концепцій в порівнянні з ідеями В. Б. Ан-
тоновича та М. Ф. Владимирського-Буданова.
Смирнов завершував рецензію вказівкою на широке коло інтересів та велику
працездатність Грушевського. До наукових заслуг автора рецензент відносив
лише нариси з української історіографії та Литовсько-руської держави. А от
недоліки були перераховані детальніше (ними завершувався відгук): “Отсутствие
работ по архивным материалам, некоторая бледность высказываемых общих
мыслей, историко-литературное направление большинства работ, наконец, при-
сущее автору национально-сантиментальное настроение, которое нередко сужает
кругозор исследователя и делает суждения более субъективными, нежели сле-
довало бы им быть у историков”.
Нагадаємо, що П. П. Смирнов також був учнем М. В. Довнара-Запольського,
одним із засновників Історико-етнографічного гуртка, активно підтримував учи-
теля в конфлікті із Сташевським. Але при цьому в науці його принциповість і
сумління поза сумнівом. І все ж, ми добре знаємо, як навіть на рівні підсвідомості
впливають різні житейські симпатії й антипатії. Принаймні “национально-санти-
ментальное настроение” у Грушевського з іронією зауважувало все “коло” Дов-
нара-Запольського, й цей “націоналізм” нікому не подобався. На цьому місці вва-
жаємо за можливе вказати на те, що в усій справі конкурсу не останню роль
відіграла саме “корпоративність” Довнара і “довнарівців”, які мали одну й ту ж
систему, одні погляди й настанови, підтримували один одного й особливо вчи-
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
242
теля, обстоюючи не лише його метод та тематику, а й ставлення до противників
та істориків з-поза меж своєї корпорації (у вказані роки всі рецензенти читали в
університеті курси виключно з російської історії56).
В усій комісії поза “корпорацією” Довнара був лише четвертий рецензент –
знаменитий у київських колах Степан Тимофійович Голубєв. Він славився в
середовищі київських науковців своєю в’їдливістю та схильністю до бурхливих
дискусій, яким присвячував окремі брошури й навіть книги. Це була одна з при-
чин його часткового переходу із Київської Духовної академії до Університету
Св. Володимира (залишався на посаді в обох закладах). Однак відгук Голубєва
на єдину, притому студентську, працю О. Грушевського був навдивовижу спокій-
ний, навіть млявий. Спочатку він був дуже коротким, і комісія просила розширити
текст. Голубєв уже був досить літнім, хворів і тому, вочевидь, з певною мірою
неохоти та формалізму поставився до рецензії “Очерков истории Турово-Пин-
ского княжества Х–ХІІІ вв.” О. Грушевського, написаних ще 1900 р. під керів-
ництвом В. Б. Антоновича на золоту медаль університету. Фактично Голубєв
переказав основний зміст роботи (її обсяг – 78 стор.) і завершив цей “реферат”
не вповні чітким висновком: “Однако специальной монографии о Турово-Пин-
ском княжестве не было, и работа автора, представляющая ценную сводку мате-
риала по данной теме, хотя бы в значительной степени и ранее обработанного,
должна быть признана работою хорошею, даже очень хорошею”.
Відгуки про О. Грушевського були явно слабшими щодо висоти оцінок його
наукових потенцій в порівнянні з оцінками Г. Максимовича. Однак 7 жовтня
1918 р. комісія підвела загальний підсумок таким чином, що обидва кандидати
заслуговують обрання на кафедру історії України. Далі Довнар-Запольський так,
як він це зробив у 1914 р., здійснив від імені комісії (і всі члени підписалися)
порівняльну характеристику обох претендентів по пунктах:
1. Прийоми наукової праці: обидва обирають описові теми й мало застосо-
вують глибокий науковий аналіз.
2. Обидва дуже працездатні, обізнані у своєму предметі, знають літературу.
“Впрочем, г. Грушевский не всегда ссылается на предшествующую литературу,
предпочитая исключительно ссылки на первоисточники”.
3. Обидва багато опублікували з історії України. Але у Грушевського біль-
шість праць дрібні, в основному літературознавчі; проблеми, поставлені ним в
основних працях, “не являются уже абсолютно новыми в науке”. Максимович
також має широкий діапазон праць, “но проявил большую склонность к сосредо-
точению работы над вопросом крупного масштаба” та над цілком не вивчених
проблемах історії України XVIII ст.
4. Обидва працювали в архівах, але в працях Грушевського цього практично
не видно, основні ж роботи Максимовича створені переважно на архівних даних.
56 Див.: ДАК. – Ф. 16. – Оп. 465. – Спр. 1288: Огляд викладання на історико-філо-
логічному факультеті в 1917/18 навчальному році. Сказане підкреслюється також тим, що
на захисті магістерської дисертації П. П. Смирнова 22 вересня 1919 р. в Університеті Св. Во-
лодимира офіційними опонентами були М. В. Довнар-Запольський та Г. А. Максимович, а
неофіційним – Б. Г. Курц. Див.: Михальченко С. И. Киевская школа… – С. 155.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
243
5. Обидва мають недолік у використанні критичних методів, але Максимович
“находит смягчающее объяснение” – всі дослідники нових архівних масивів
схильні до описовості.
6. Формальні різниці: Максимович науково працює з 1907 р., встиг стати
доктором і отримати нагороди від Академії наук та Харківського університету;
Грушевський почав літературну працю з 1901 р. і не захистив навіть магістерської
дисертації.
Загальний підсумок зводився до положення: “Принимая во внимание по-
следнее обстоятельство (пункт 6. – В. У.), комиссия представляет факультету
первым кандидатом на кафедру истории Украины доктора русской истории
Г. А. Максимовича, а вторым магистранта А. С. Грушевского”57.
Здається, цей документ не потребує додаткового обговорення: піднесення
заслуг (навіть виправдання недостатності критичного методу) Максимовича й
постійне підкреслення недоліків і “недотягування” його конкурента Грушевсь-
кого дуже явні. Можна довго розмірковувати про частку науково відстороненої
та суб’єктивізованої оцінок, але не можна не бачити наявність обох тенденцій,
хоча з власне наукового погляду нашої доби Максимович на той час мав явну
перевагу. І це само собою підкреслювало не лише силу “корпорації довнарівців”,
а й силу наукової школи та значення постійного наукового вишколу в семінарі
Довнара-Запольського.
7 жовтня справа перейшла у факультет. 25 жовтня через закрите голосування
був однозначно обраний Максимович (15 – за, 2 – проти) і відсторонений Грушев-
ський (7 – за, 10 – проти). На Раду університету було подано кандидатуру Мак-
симовича58. 15 грудня Рада обрала його професором кафедри історії України
(36 – за, 11 – проти)59. Олександр Грушевський залишився приват-доцентом,
але на той час його також обрали в. о. екстраординарного професора Українського
Державного університету по кафедрі історії України, де він від травня 1918 р.
розпочав читання обов’язкового курсу з найдавніших часів до поділів Польщі60.
Увесь час, поки провадився конкурс (в осінньому семестрі 1918 р.), обидва
претенденти читали в Університеті Св. Володимира курси на правах приват-
доцентів: Максимович – “Історію Лівобережної України” (2 години тижнево) і
57 ДАК. – Ф. 16. – Оп. 465. – Спр. 434. – Арк. 1–35. Повністю матеріали засідань комісії
надруковані в другому томі документального видання: Alma Mater. Університет Св. Воло-
димира… – К., 2001. – Кн. 2: Доба Української Центральної Ради та Гетьманату Павла Скоро-
падського. – С. 678–694.
58 ДАК. – Ф. 16. – Оп. 465. – Спр. 433 (протокол від 19 жовтня/2 листопада 1918 р.).
59 Там само. – (протокол від 15 грудня 1918 р.).
60 ЦДІАК. – Ф. 1235. – Спр. 1059. – Арк. 27–28зв. (програма курсу). У цей час Олександр
Сергійович мав невтішний клопіт з перепохованням матері, про що свідчить його заява від
6 серпня 1918 р. у Київську духовну консисторію: “Во время захвата Киева большевиками
преждевременно скончалась от перенесенных потрясений мать моя Глафира Захарьевна
Грушевская и похоронена на Байковом кладбище спешно в далеком его углу. В настоящее
время явилась возможность приобрести место в другом районе кладбища ближе к церкви и
к могилам других близких людей. По сему имею честь просить о разрешении перенести
останки покойной матери моей на новое место” (Там само. – С. 351).
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
244
2 години практичних занять з російської історії; Грушевський – “Історію коза-
цтва” (2 години тижнево)61. Проте лише Максимовичу було доручено сформулю-
вати тему з історії України для конкурсу на золоту медаль від факультету. Георгій
Андрійович обрав близьку до своїх інтересів проблему: “Канівська сотня за
Рум’янцевським описом”62.
Лише після поразки Української революції, коли Георгій Андрійович Мак-
симович переїхав у Крим, де викладав у Таврійському університеті (потім –
Кримському педагогічному інституті)63, а Університет Св. Володимира був пере-
творений у Вищий інститут народної освіти (або Київський інститут народної
освіти; ВІНО – КІНО), Олександр Грушевський отримав можливість заступити
там кафедру (посвідчення комісара Київського університету Міцкуна від 5 липня
1919 р.)64 . Однак це був уже зовсім інший заклад і зовсім інша сторінка історії
України (в моменти ж “іншої” влади – Денікіна 1919 р. чи білополяків 1920 р.,
коли відновлювався Університет Св. Володимира, Грушевський знову “опинявся”
у званні приват-доцента)65.
І все ж наприкінці знову повернімося до українознавчих кафедр в Універси-
теті Св. Володимира.
Для порівняння ситуації з обранням на кафедру історії України варто навести
коротку, але досить показову інформацію щодо виборів на інші кафедри. Істо-
рико-філологічний факультет проводив вибори, окрім кафедри історії України,
також на кафедри української мови та літератури. Членами факультетської комісії
з цього питання були призначені професори А. М. Лобода, М. К. Грунський,
О. М. Лук’яненко та доцент С. І. Маслов. Конкурсантами були: на кафедру укра-
їнської мови – магістр Є. К. Тимченко (відгуки М. Грунського і кооптованого до
комісії приват-доцента Калиновича) та приват-доцент І. І. Огієнко (відгуки Грун-
ського, Лук’яненка, Маслова66, Калиновича); на кафедру української літератури –
приват-доцент Ф. П. Сушицький (відгуки Лободи і Маслова67). Результати голо-
сування на факультеті були такі: Тимченко – 11 за, 1 проти; Огієнко – 3 за, 9
проти; Сушицький – 9 за, 3 проти68. Рада університету ледь проголосувала за
61 ДАК. – Ф. 16. – Оп. 465. – Спр. 433 (протокол від 11 грудня 1918 р.).
62 ДАК. – Ф. 16. – Оп. 479. – Спр. 117. – Арк. 1.
63 Добровський В. В. Мій учитель – проф. Г. А. Максимович // Український історик. –
1964. – № 4. – С. 30–36; Михальченко С. И. Киевская школа… – С. 148–149. Вже в 1920-х рр.
через свого учня В. В. Добровського Г. А. Максимович отримав офіційне запрошення “Укр-
головнауки” (Яворського) перейти в Харків на кафедру історії української культури, яку
очолював Д. І. Багалій. Максимович написав Багалію розчуленого листа, що скучив за Укра-
їною, її історією, не має жодних можливостей працювати науково в Сімферополі, й просив
його прийняти. “Смущает меня только, – зазначав учений, – что я не совсем хорошо владею
украинским языком, но в течение полугода или года я надеюсь вполне овладеть им” (ІР
НБУВ. – Ф. І. – Спр. 45970. – Арк. 1–2зв.).
64 ЦДІАК. – Ф. 1235. – Спр. 1049. – С. 144–145.
65 Там само. – С. 50.
66 Текст докладного негативного відгуку Маслова на праці Огієнка зберігся в його
архіві: ІР НБУВ. – Ф. ХХХІІІ. – Спр. 785. – Арк. 1–18.
67 Там само. – Спр. 804. – Арк. 1–8 (відгук Маслова на праці Сушицького).
68 ДАК. – Ф. 16. – Оп. 465. – Спр. 433 (протокол від 4 жовтня 1918 р.).
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
245
Тимченка (30 – за, 29 – проти), але провалила Сушицького (21 – за, 38 – проти)69.
Кафедра української літератури залишилася вакантною, й викладання цього пред-
мета було поділене між доцентом С. І. Масловим та приват-доцентом Ф. Сушиць-
ким70. Останній читав загальний курс “Історія нової української літератури” по
2 години тижнево, а Маслов – спецкурс про літературну діяльність декабристів.
15 листопада 1918 р. знову було оголошено конкурс на заміщення кафедри укра-
їнської літератури, який мав завершитися 15 лютого 1919 р.71. На нього подав
документи лише Юліан Яворський72, який після відгуків комісії (знову-таки
зберігся лише текст відгуку С. І. Маслова73) був обраний на кафедру74.
Отже, Рада університету послідовно провалила Огієнка і Сушицького – двох
відомих українських діячів, творців Українських державних університетів у Києві
та Кам’янці-Подільському й ректорів цих університетів. Це не було випадковістю
й досить адекватно відбивало тогочасні політичні та національні настрої більшос-
ті професорської корпорації Університету Св. Володимира.
Натомість досить “щасливо” відбулися вибори на кафедру історії західно-
руського права. 28 травня 1918 р. завершився офіційний конкурс, єдиним кан-
дидатом на якому був представлений міністр освіти М. П. Василенко. 12 червня
юридичний факультет одноголосно (15-ма голосами) обрав його в. о. екстраорди-
нарного професора (Василенко не мав ступеня магістра, а лише складені в Києві
1910 р. магістерські іспити)75. А 11 жовтня Василенка обрала на цю посаду Рада
університету (52 – за, 7 – проти)76 й ректор особисто повідомив міністра про
вибори77. Це був особливий випадок: всі пам’ятали офіційний лист Василенка
(1 серпня 1917 р.) як попечителя Київського навчального округу про надання
повної автономії Університету Св. Володимира та про подяку йому від імені
Ради (11 серпня 1917 р.)78, а також оборону Василенком старого університету
від його злиття з народним. Його українство через цю помірковану позицію
“прощалося”.
Названими обраннями Рада університету вважала проблему українознавчих
кафедр вичерпаною: вони були заміщені людьми, за настроями близькими складу
всієї професорської корпорації й не схильними до радикальних українських рухів
усередині університету.
Але урядові кола дивилися на цю проблему з точки зору перспективи на
майбутнє. Доки повільно провадилися конкурси, Міністерство освіти встигло
69 Там само (протокол від 11 жовтня 1918 р.).
70 Там само (протокол від 11 грудня 1918 р.).
71 Там само. – Оп. 479. – Спр. 97. – Арк. 1–1зв.; Оп. 469. – Спр. 864. – Арк. 10.
72 Вже восени 1917 р. Ю. Яворський почав читати курси карпаторуської писемності
XVI–XVII ст. і окремо – ХІХ ст., обидва як рекомендовані (ДАК. – Ф. 16. – Оп. 465. –
Спр. 1288. – Арк. 10зв.).
73 ІР НБУВ. – Ф. ХХХІІІ. – Спр. 819.
74 Там само. – Спр. 820.
75 ДАК. – Ф. 16. – Оп. 465. – Спр. 433 (протокол від 4 жовтня 1918 р.).
76 Там само (протокол від 11 жовтня 1918 р.).
77 Там само. – Спр. 437. – Арк. 141.
78 Там само. – Оп. 356. – Спр. 87. – Арк. 1–2зв.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
246
прийняти низку важливих постанов. У серпні 1918 р. було ухвалено положення
про 20 дворічних стипендій для підготовки професорсько-викладацького складу
у вищі навчальні заклади України з українською мовою викладання79. На початку
вересня був затверджений закон про початок з 15 вересня в Університеті Св. Во-
лодимира й інших університетах викладання української мови як обов’язкового
предмета на всіх факультетах80. Нарешті, 30 вересня 1918 р. були подані пропо-
зиції про магістерські іспити з українознавчих дисциплін. Магістерський іспит
з історії України, зокрема, мав включати як основний предмет історію укра-
їнського народу з оглядом джерел та історіографії, а як додатковий предмет –
російську історію (головно історію державних установ Росії)81.
Проте всі ці постанови, як і нормальне функціонування українознавчих
кафедр та самого Університету Св. Володимира, були призупинені в 1919 р., а в
1920 р. цілком втратили сенс з ліквідацією в Радянській Україні університетської
системи освіти, до чого несподівано для всіх доклав зусиль і відомий український
історик, випускник Університету Св. Володимира, учень В. Б. Антоновича, това-
риш М. В. Довнара-Запольського та М. С. Грушевського по університетській лаві,
добрий знайомий О. С. Грушевського та Г. А. Максимовича Дмитро Іванович
Багалій.
79 ЦДАВОУ. – Ф. 2201. – Оп. 1. – Спр. 54. – Арк. 201–202.
80 Там само. – Арк. 247–248.
81 ДАК. – Ф. 16. – Оп. 479. – Спр. 114. – Арк. 2–2зв.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
|