Минуле та сучасне українського конституціоналізму

Метою цієї статті є проведення аналізу минулого та сучасного українського конституціоналізму, а також визначення і характеристика основних етапів конституціоналізму в Україні....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автори:	Антошкіна, В., Кирпичов, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2009
Теми:	Історія держави і права
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15731
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Минуле та сучасне українського конституціоналізму / В. Антошкіна, О. Кирпичов // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 10. — С. 26-30. — Бібліогр.: 8 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-15731
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-157312025-02-23T17:59:00Z Минуле та сучасне українського конституціоналізму Антошкіна, В. Кирпичов, О. Історія держави і права Метою цієї статті є проведення аналізу минулого та сучасного українського конституціоналізму, а також визначення і характеристика основних етапів конституціоналізму в Україні. 2009 Article Минуле та сучасне українського конституціоналізму / В. Антошкіна, О. Кирпичов // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 10. — С. 26-30. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. XXXX-0027 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15731 uk application/pdf Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія держави і права Історія держави і права
spellingShingle	Історія держави і права Історія держави і права Антошкіна, В. Кирпичов, О. Минуле та сучасне українського конституціоналізму
description	Метою цієї статті є проведення аналізу минулого та сучасного українського конституціоналізму, а також визначення і характеристика основних етапів конституціоналізму в Україні.
format	Article
author	Антошкіна, В. Кирпичов, О.
author_facet	Антошкіна, В. Кирпичов, О.
author_sort	Антошкіна, В.
title	Минуле та сучасне українського конституціоналізму
title_short	Минуле та сучасне українського конституціоналізму
title_full	Минуле та сучасне українського конституціоналізму
title_fullStr	Минуле та сучасне українського конституціоналізму
title_full_unstemmed	Минуле та сучасне українського конституціоналізму
title_sort	минуле та сучасне українського конституціоналізму
publisher	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Історія держави і права
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/15731
citation_txt	Минуле та сучасне українського конституціоналізму / В. Антошкіна, О. Кирпичов // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 10. — С. 26-30. — Бібліогр.: 8 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT antoškínav minuletasučasneukraínsʹkogokonstitucíonalízmu AT kirpičovo minuletasučasneukraínsʹkogokonstitucíonalízmu
first_indexed	2025-11-24T06:36:01Z
last_indexed	2025-11-24T06:36:01Z
_version_	1849652582188843008
fulltext	І С ТО Р І Я Д Е Р Ж А В И І П РА В А 26 жовтень 2009 Науковий аналіз становлення та роз7 витку української державності через вимір конституціоналізму є досить важливим, оскільки сьогодні в Україні скла7 лася непроста ситуація на тлі фінансово7еко7 номічної кризи, гальмування законодавчого процесу, жорсткого протистояння між різни7 ми політичними силами, конфронтації між президентом та урядом, зниження авторите7 ту державних інституцій. Український конституціоналізм відносно недавно став предметом ґрунтовного дослі7 дження у вітчизняній науці конституційного права. Термін «конституціоналізм» має де7 кілька визначень, тому існують різні аспекти його висвітлення. По�перше, це політико7 правова доктрина, що обґрунтовує необ7 хідність встановлення конституційного ладу; по�друге, це правління, обмежене конститу7 цією (конституційне правління); по�третє, це політична система, що спирається на конституцію та конституційні методи прав7 ління; по�четверте, це ідейно7політичний рух, спрямований на встановлення конституцій7 ного правління. Багатоаспектність терміна «конституціоналізм» дає можливість охарак7 теризувати його з різних сторін – теоретичної (через конституційні ідеї та теорії), практич7 ної (через конституційну свідомість населен7 ня), нормативної (через конституційні нор7 ми, акти й інститути), організаційної (через конституційний порядок). Конституціоналізм в Україні невід’ємно пов’язаний з процесом державотворення, оскільки формування правової демократич7 ної держави базується на принципах консти7 туціоналізму. В силу історичних, політич7 них, соціальних, етнокультурних та інших чинників доцільно досліджувати та розгля7 дати конституціоналізм в Україні як ідейно7 політичний рух, спрямований на встанов7 лення конституційного правління. Консти7 туціоналізм в Україні як конституційне правління та політична система, що спи7 рається на конституцію та конституційні ме7 тоди правління перебуває в процесі форму7 вання та розвитку. Метою цієї статті є проведення аналізу минулого та сучасного українського кон7 ституціоналізму, а також визначення і ха7 рактеристика основних етапів конституціо7 налізму в Україні. Умовно український конституціоналізм (як ідейно7політичний рух) можна розділи7 ти на такі періоди: •• період зародження (середина XVII ст. – кінець XVIII ст.); •• науково7просвітницький період (XIX ст. – початок XX ст.); •• революційний період (1917–1919 рр.); •• радянський період (1919–1991 рр.); •• період незалежності (з 1991 р. до те7 перішнього часу). Зародження українського конституціо7 налізму пов’язано, насамперед, з Національ7 но7визвольною війною українського наро7 ду 1648–1654 рр. під проводом гетьмана Б. Хмельницького та Гетьманщиною. За ча7 сів Хмельницького з’явився ряд актів, що мали важливе конституційне значення та були спрямовані на побудову української держав7 ності: Зборівська угода (1649 р.), Пере7 яславські (Березневі) статті (1654 р.), Га7 дяцький трактат (1658 р.). Так, за Зборівсь7 кою угодою практично визначалася авто7 номія козацької території в межах Київсь7 кого, Чернігівського і Брацлавського воєвод7 ств із столицею в Чигирині, з лише номіналь7 ним підпорядкуванням польській короні. Територія козацької автономії поділялася на 16 полків (адміністративно7територіальних одиниць); при цьому українська старшина мала не лише військову владу, а й права ви7 щих цивільних чиновників, тобто повнова7 ження щодо адміністративного управління [1, с. 135]. МИНУЛЕ ТА СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ Валерія Антошкіна, канд. юрид. наук, доцент, доцент кафедри цивільного та державного права, Олег Кирпичов, старший викладач кафедри цивільного та державного права Бердянського університету менеджменту і бізнесу © В. Антошкіна, О. Кирпичов, 2009 І С ТО Р І Я Д Е Р Ж А В И І П РА В А 27 № 10 Розуміючи, що самостійно здолати Поль7 щу навряд чи вдасться, Б. Хмельницький змушений був звернутися за допомогою до московського царя Олексія Михайловича. Відповідно до Березневих статей Лівобереж7 на Україна віддавалася під протекторат Мос7 ковської держави, на правах автономії із збе7 реженням військово7адміністративної систе7 ми на чолі з гетьманом та мала право підтри7 мувати відносини з іноземними державами. Проте незабаром козацька старшина та сам гетьман були розчаровані результатами Пе7 реяславського договору, що призвело до за7 гострення відносин з Москвою. Українська старшина прагнула отримати від Москви до7 помогу в боротьбі з Польщею для звільнення України, Москва ж розглядала Україну як своє нове територіальне придбання і прагну7 ла панувати в ній, як і в інших своїх провін7 ціях та володіннях. У 1655 р. Б. Хмельницький, розчарував7 шись в участі московського уряду в українсь7 ких справах, вирішив зробити ставку на до7 помогу з боку Швеції та Трансильванії (з ме7 тою звільнення України від Польщі та від впливу Москви). Б. Хмельницький, намага7 ючись розірвати стосунки з Москвою у 1656 р. уклав союз із Швецією і Трансильванією. Від7 повідно до договору гетьман обіцяв шведам виступати на боці Швеції проти будь7якого супротивника та домовився про поділ польсь7 ких земель між Україною, Швецією та Трансиль7 ванією. В останні роки свого життя Б. Хмель7 ницький рішуче проводив курс на звільнен7 ня й об’єднання в соборній Українській дер7 жаві всіх етнічних українських земель [2, с. 45–56]. Політику Б. Хмельницького продовжив гетьман І. Виговський, який у вересні 1658 р. уклав Гадяцький договір із Польшею з ме7 тою отримати допомогу у війні проти Моск7 ви. Відповідно до договору Україна поверта7 лася до складу Польщі на правах повної ав7 тономії за назвою «Велике князівство Ро7 сійське». Східна Україна (воєводства Київ7 ське, Брацлавське та Чернігівське) повинна була стати державним утворенням (із своїми міністрами, скарбницею, грошовою одини7 цею) як і Велике князівство Литовське, а Сейм (орган законодавчої влади) мав бути загальним із Польщею і Литвою; при цьому главою Великого князівства Російського (тобто України) мав стати гетьман, який обирався б усіма станами; передбачалося, що збройні сили повинні були знаходитися в розпорядженні гетьмана; права католицької та православної віри зрівнювалися. У травні 1659 р. польський сейм затвердив Гадяцький договір, а у червні 1659 р. відбулася присяга Війська Запорозького польському королю. Але згодом у 1663 р. Гетьманщину було роз7 ділено на дві частини: Правобережну, геть7 маном якої обраний П. Тетеря й яка залиши7 лася під верховенством Польщі, та Лівобе7 режну, гетьманом якої був обраний І. Брю7 ховецький – під верховенством Москви [3, с. 357]. За часів національно7визвольної війни 1648–1654 рр. та Гетьманщини як Б. Хмель7 ницький, так й інші гетьмани та козацька стар7 шина робили ставку не на широкі верстви ук7 раїнського суспільства, а на союзи з іноземни7 ми державами, які, у свою чергу, мали різні плани щодо України. Це було однією з вирі7 шальних причин, з яких так і не вдалося домог7 тися створення незалежної української держа7 ви у той період. Але всі ці визвольні змагання дали певний поштовх до відродження націо7 нальної української свідомості, вплинули на формування основних поглядів, ідей і моделей існування української державності. Пізніше у квітні 1710 р. у м. Бендери бу7 ло укладено Пакти та конституції законів і вільностей Війська Запорозького («Консти7 туція Пилипа Орлика»). Незважаючи на те, що положення цього документа не було ре7 алізоване (хоча формально він діяв на Пра7 вобережній Україні до 1714 р.), він мав важ7 ливе значення для формування українського конституціоналізму, оскільки в ньому були акумульовані ідеї, сформовані під впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин, передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка базувалася б на засадах принципу поділу влади (законодавча влада мала належати Раді, виконавча – Гетьманові, а судова – Ге7 неральному суду) [4, с. 60–61]. Подальша історична доля українського народу склалася так, що з кінця XVIII ст. до початку ХХ ст. він був розчленований між Російською та Австрійською імперіями (Лі7 вобережжя, Південь, Правобережжя та Сло7 божанщина ввійшли до складу імперії Рома7 нових, а Східна Галичина, Північна Букови7 на та Закарпаття – імперії Габсбургів). Ук7 раїнці, розділені кордоном по р. Збруч, по7 трапили у становище національної меншини, з якою мало рахувалися. Фактично уряди Ро7 сії та Австрії здійснювали колонізаторську політику щодо українців. Створюючи нові органи влади та призначаючи на них пред7 ставників інших панівних націй, правлячі кола обох імперій відсували українців на пе7 риферію суспільного життя, закріплювали за ними роль колонізованого народу. Наприкінці XVIII ст. – на початку ХІХ ст. в Україні ще існували сподівання на повер7 нення до Гетьманщини (так, один з представ7 ників козацько7старшинського роду В. Кап7 ніст навіть склав проект відродження коза7 цького війська). І С ТО Р І Я Д Е Р Ж А В И І П РА В А 28 жовтень 2009 Українську ідею продовжували живити історико7етнографічні, публіцистичні та ху7 дожні твори, що з’явилися у першій поло7 вині ХІХ ст., а також нові філософські та соціальні концепції, що поширювалися із Західної Європи. У 30–40 роках ХІХ ст. культурно7про7 світницька діяльність патріотичної українсь7 кої інтелігенції набула політичного забарв7 лення. Основною метою своєї діяльності Ки7 рило7Мефодіївське товариство вважало ут7 вердження національно7державної незалеж7 ності України з демократичним ладом на зразок Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки у конфедеративній спілці таких самих незалежних слов’янських країн [5, с. 5–8]. Початок ХІХ ст. характеризувався також піднесенням національно7визвольного руху на західноукраїнських землях. Найбільш помітні його вияви стосувалися освіти та культури. У той самий час одночасно з куль7 турно7освітньою діяльністю в Західній Ук7 раїні поширювався революційний рух. Так, значна частина української молоді, співчува7 ючи польському повстанню 1830–1831 рр., вступала до польських революційних об’єд7 нань, де обстоювала інтереси українського населення. Під час революції 1848 р. укра7 їнська громадськість висунула вимогу поділу Галичини на польську й українську частини з приєднанням до останньої Закарпаття і Північної Буковини та надання цим об’єдна7 ним землям широкої автономії у складі Австрії. У XIX ст. – на початку XX ст. з’явився ряд конституційних документів, розробле7 них українськими вченими: Начерк Консти7 туції Республіки Григорія Андруського (1848–1850 рр.), Проект оснований Устава украинского общества «Вольный Союз» – «Вільна Спілка» Михайла Драгоманова (1884 р.), Основний Закон Самостійної Ук7 раїни Миколи Міхновського (1905 р.), Конс7 титуційне питання і українство в Росії Ми7 хайла Грушевського (1905 р.). Про розвиток української національної свідомості на початку ХХ ст. свідчить поява українських національних політичних пар7 тій і громадських організацій, декларація в їх програмах вимог демократичного розв’я7 зання національного питання у Російській імперії, що виводило визвольний рух на якісно новий рівень. Революційні події 1905–1907 рр. створили можливості для легального воле7 виявлення тієї частини українського су7 спільства, яка вважала своїм громадянським обов’язком боротися за свободу власного на7 роду, за його право на самобутній і вільний розвиток. Апогеєм цих зусиль стали виз7 вольні змагання 1917–1921 рр., які увінчалися тимчасовим відродженням Української дер7 жавності. Період відродження національної Укра7 їнської держави у 207ті роки ХХ ст. позначе7 ний появою значної кількості конститу7 ційно7правових актів, які передбачали різні моделі організації державної влади в Укра7 їні. До таких актів слід віднести Третій Уні7 версал Української Центральної Ради від 7 (20).11.1917 р., Четвертий Універсал Укра7 їнської Центральної Ради від 9 (22).01.1918 р., Конституцію Української Народної Респуб7 ліки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) від 29.04.1918 р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29.04.1918 р., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських зе7 мель колишньої Австро7Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою 13.11.1918 р., та ін. За Конституцією УНР 1918 р. в Україні встановлювалася парламентарна республіка, але вона не була реалізована, оскільки владу захопив Павло Скоропадський. За часів Гетьманату Скоропадського діяли тимчасові конституційні закони: Закон про тимчасовий державний устрій України від 29.04.1918 р. та Закон про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебуван7 ня поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України від 01.08.1918 р. Незважаючи на те, що конституційні закони Гетьманату фактично закріплювали режим особистої влади гетьмана, вони містили де7 які демократичні положення, наприклад, закріплювалися недоторканність особи та недоторканність житла, право на вільне об7 рання місця проживання, недоторканність власності, певні політичні свободи. Держа7 вотворча діяльність П. Скоропадського як гетьмана України та його уряду в період Геть7 манату у 1918 р. була спрямована на створен7 ня міцної Української держави. Директорія зорганізувала повстання про7 ти Скоропадського та, захопивши владу, ска7 сувала закони і постанови гетьманського уряду, Україна знову проголошувалася рес7 публікою [6, с. 11–33]. 28 січня 1919 р. Трудовий Конгрес На7 родів України прийняв Універсал (Резо7 люцію про владу), що відігравав роль «малої конституції» соборної УНР. Розвиток України як незалежної держа7 ви було припинено в 207ті роки ХХ ст. вна7 слідок окупації країни російськими більшо7 виками. На той час на території України ді7 яло шість різних армій: українська, більшо7 вицька, біла, Антанти, польська та анар7 хістська [7, с. 443]. У 1919 р. Київ п’ять разів переходив із рук в руки. Країну було поділе7 но на декілька регіонів, які контролювалися І С ТО Р І Я Д Е Р Ж А В И І П РА В А 29 № 10 військами різних держав. До 1921 р. тривав опір на території Західної України, але вреш7 ті7решт більшовики перемогли; на всій тери7 торії України було встановлено владу рад і диктатуру пролетаріату. Настав радянський період розвитку України. За радянських часів в Україні прийня7 то чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.), але ці акти під кутом зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституціями досить умовно. Українські конституції радянського пері7 оду практично копіювали положення Конс7 титуції СРСР, встановлювали «радянську» модель влади, яка заперечувала принцип поділу влади та незалежне правосуддя, а та7 кож закріплювали керівну роль комуністич7 ної партії. Крім того, радянські конституції регулювали відносини людини та держави на засадах класової концепції прав людини без належного врахування міжнародних норм у галузі прав людини, без надійного гаранту7 вання прав і свобод людини та громадянина. Важливим актом на шляху здобуття неза7 лежності було прийняття Декларації про дер7 жавний суверенітет України від 16.07.1990 р., в якій проголошувалися невід’ємне право ук7 раїнського народу на самовизначення, нові принципи організації публічної влади, пра7 вового статусу людини та громадянина. Логіч7 ним продовженням Декларації про держав7 ний суверенітет став Акт проголошення не7 залежності України від 24.08.1991 р. З 1991 р., коли Україна офіційно здобула незалежність, розпочався новий період у формуванні українського конституціона7 лізму. Український народ отримав право са7 мостійно вирішувати питання свого майбут7 нього, можливість будувати подальшу модель конституційного розвитку країни. Процес становлення правової держав7 ності в Україні на демократичних засадах без7 посередньо пов’язаний із втіленням в прак7 тику цінностей конституціоналізму, враху7 ванням у державотворчому процесі вітчиз7 няного та зарубіжного досвіду конституцій7 но7правового регулювання суспільних від7 носин [8, с. 7]. Розвиток українського конституціона7 лізму періоду незалежності умовно можна поділити на такі етапи: до прийняття Конституції України 1996 р. (1991–1996 рр.); після прийняття Конституції України 1996 р. (1996–2004 рр.); етап реформування Конституції (з 2004 р.). До прийняття Конституції України 1996 р. в Україні діяли окремі положення Консти7 туції УРСР 1978 р. і радянського законодав7 ства, які не суперечили новим відносинам (з деякими змінами та доповненнями), а також поступово створювалася нова законодавча і нормативно7правова база незалежної Ук7 раїни. Цей період можна охарактеризувати як «посткомуністичний». Українські депута7 ти всіх рівнів, урядовці та посадові особи у переважній більшості були членами або не7 давніми членами комуністичної партії. Не7 зважаючи на те, що більшість громадян під7 тримували здобуття Україною незалежності, комуністична ідеологія ще зберігала велику кількість своїх прихильників, а значна кіль7 кість громадян України сподівалася на об’єд7 нання у майбутньому України з Росією та Білоруссю у єдину союзну державу. Голову Верховної Ради Української РСР Л. Кравчу7 ка було обрано першим Президентом Укра7 їни. У Верховній Раді України розпочалися дебати щодо майбутньої конституційної мо7 делі України. Над проектом нової Консти7 туції України працювала Конституційна комісія. Незважаючи на те, що нову Конституцію ще не було прийнято, в Україні у 1994–1995 рр. відбулися дострокові парламентські та пре7 зидентські вибори. У 1995 р. між Президентом України і Верховною Радою України було укладено Конституційний договір про організацію дер7 жавної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції Ук7 раїни, що створило умови для подальшого конституційного процесу в Україні. Нарешті 28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла Конституцію України, яка закріпила президентсько7парламентську республіку, унітарний територіальний устрій та автономний статус Криму. З 1996 р. розпочався етап, коли положен7 ня Конституції України потребували ре7 алізації та необхідно було приймати нові за7 кони, які б конкретизували окремі норми но7 вої Конституції. Закріплення на консти7 туційному рівні поділу влади, верховенства права та закону, економічної, політичної, іде7 ологічної багатоманітності позитивно впли7 нуло на демократизацію суспільних процесів в Україні. Але ситуація з часом ускладнилася вна7 слідок того, що різні політичні сили в Ук7 раїні по7різному бачили майбутнє консти7 туційного розвитку країни та прагнули при7 стосувати Конституцію під свої власні інте7 реси. Так, протягом 2002–2003 рр. до Верхов7 ної Ради України було внесено дванадцять законопроектів, що передбачали внесення змін до Конституції України. Етап реформування Конституції України у часі збігся з президентськими виборами 2004 р. Так, 8 грудня 2004 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до Конституції України». Зміни до Консти7 І С ТО Р І Я Д Е Р Ж А В И І П РА В Ажовтень 2009 туції України, які почали діяти з 1 січня 2006 р., змінили конституційний статус Верховної Ради України, Президента України та Кабі7 нету Міністрів України. Ці зміни передбача7 ють розширення установчих і контрольних повноважень парламенту стосовно уряду, що забезпечило зміну форми правління з прези7 дентсько7парламентської до парламентсько7 президентської республіки. Але перехід від президентсько7парламентської до парламент7 сько7президентської форми правління мав певні негативні наслідки для України та ви7 явив ряд недоліків. У 2006 р. відбулися чергові парламентські вибори, а вже у 2007 р. вна7 слідок парламентської кризи відбулися поза7 чергові вибори до Верховної Ради України. Нова модель перерозподілу повноважень між президентом, парламентом та урядом України, а також нова (пропорційна) систе7 ма обрання до Верховної Ради України та місцевих рад із фактично закритими списка7 ми кадидатів показали свою недосконалість і неготовність української політичної верхів7 ки до компромісу, співпраці задля реалізації національних інтересів українського суспіль7 ства. Крім того, система місцевого самовря7 дування потребує подальшого реформуван7 ня за демократичними стандартами. На жаль, в умовах кризових явищ, дер7 жавний механізм, передусім український парламент, як законодавчий орган, виявився нездатним адаптуватися до сучасних полі7 тичних, економічних і соціальних реалій, сис7 темно впливати на суспільні (соціальні, еко7 номічні, політичні, морально7духовні) відно7 сини в Україні. Більше того, Верховна Рада України внаслідок своєї недієздатності стала фактором дестабілізації держави та суспіль7 ства, а також нездатною вирішувати складні проблеми розвитку української державності. В діяльності Верховної Ради України вияви7 лися досить небезпечні тенденції для конс7 титуційного ладу України внаслідок того, що народні депутати переважно є представника7 ми інтересів фінансово7промислових груп у парламенті, а не інтересів суспільства та дер7 жави в цілому. Висновки Розвиток українського конституціона7 лізму пов’язаний з основними етапами роз7 витку української державності та суспіль7 ства, а також суттєво ускладнюється нега7 тивними внутрішніми і зовнішніми чинни7 ками. Ефективне функціонування держав7 ного механізму та розвиток конституціона7 лізму в Україні значною мірою залежать від належної взаємодії парламенту, уряду та президента, а також від діяльності судової системи, конституційної юстиції в межах правового поля. Україна ще тільки стала на шлях ство7 рення демократичної та правової держави, яка б гарантувала дотримання основних прав і свобод людини та громадянина, а українсь7 кий конституціоналізм як політична систе7 ма, що спирається на конституцію та консти7 туційні методи правління, преребуває у про7 цесі свого формування. Розбіжності норм і принципів консти7 туції з реальним життям, відсутність об’єд7 нуючої національної ідеї, нездатність полі7 тичних партій її сформувати, а також знач7 не розшарування суспільства за політични7 ми та соціально7економічними ознаками є де7 стабілізуючими чинниками на шляху форму7 вання української державності та суспільства, гальмують розвиток конституціоналізму в Україні. Для розвитку конституціоналізму важ7 ливим є не лише сам факт наявності консти7 туції, а передусім втілення її положень у практику державотворення, реальний вплив конституції на становлення правової систе7 ми на демократичних засадах. Тому основни7 ми завданнями української держави на су7 часному етапі є проведення системних ре7 форм (конституційної, адміністративної, су7 дової, податкової, фінансово7економічної, місцевого самоврядування) та забезпечення реального конституціоналізму, за якого пра7 ва людини дійсно розглядалися б як найви7 ща соціальна цінність. Література 1. Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмель7 ницький. – К., 1995. – 624 с. 2. Горобець В. М. Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика // Український історичний ча7 сопис. – 1995. – № 4. 3. Грушевський М. Ілюстрована історія Ук7 раїни. – К., 1997. – 696 с. 4. Кравченко В. В. Конституційне право Ук7 раїни. – К., 2006. – 568 с. 5. Десять років незалежності України: минуле та сучасне державотворення / Під ред. О. Реєнта, Ю. Терещенка та ін. – К., 2001. – 102 с. 6. Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918. – К.; Філадельфія, 1995. – 496 с. 7. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука. – К., 1993. – 720 с. 8. Конституційно�правові засади становлення української державності / В. Я. Тацій, Ю. М. Тоди7 ка, О. Г. Данильян та ін.; За ред. В. Я. Тація, Ю. М. То7 дики. – Х., 2003. – 328 с.

Минуле та сучасне українського конституціоналізму

Репозитарії

Схожі ресурси