Поетичне суцвіття Слобожанщини
Saved in:
| Published in: | Слово і Час |
|---|---|
| Date: | 2016 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2016
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/158342 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Поетичне суцвіття Слобожанщини / Н. Гаврилюк // Слово і час. — 2016. — № 6. — С. 89-97. — Бібліогр.: 18 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860189134477328384 |
|---|---|
| author | Гаврилюк, Н. |
| author_facet | Гаврилюк, Н. |
| citation_txt | Поетичне суцвіття Слобожанщини / Н. Гаврилюк // Слово і час. — 2016. — № 6. — С. 89-97. — Бібліогр.: 18 назв. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Слово і Час |
| first_indexed | 2025-12-07T18:05:38Z |
| format | Article |
| fulltext |
89Слово і Час. 2016 • №6
Надія Гаврилюк
ПОЕТИЧНЕ СУЦВІТТЯ СЛОБОЖАНЩИНИ
ЖІНОЧІ ГОЛОСИ. Нитка долі, як і нитка поезії, в кожного своя, хоч і здається
подібною до інших. Є тут місце казці, що переповідається на дорослий лад
(“Сиджу над розбитим коритом”) [15, 40]; буденній, а тому особливо теплій
ніжності (“Чи стрічку пришити”) [15, 74]; святковим обновам душі (“Все рідше
відчиняємо вікно”) [15, 28]; молитовно-творчому піднесенню (“Може, хтось зі
святих нині Бога благає про мене” [15, 68]); тиші задуми та гіркої згадки (“Немає
саду. Яблунька стоїть” [15, 22]) – одним словом, усьому, що відгукується в
небайдужому людському серці. Такою постає лірична палітра харків’янки
Антоніни Тимченко у її збірці “Гарячі нитки”.
Властива поезії молодої авторки настанова на неквапливість прозирає
в образності і семантиці: “Хати в неділю безвістю поснули. / Баби стовічні
зводяться, як дим, / і зморшковинням висушених вулиць / ідуть набрати
спраглої води. / Але дарма: і чапля дерев’яна, / І в цебра б’ється цівка самоти. /
Спинилось літо – сухоцвіт не в’яне. / І час не йде. Бо нікуди іти [15, 77]. У цьому
малому світі так багато простору для негаласливої любові: “Чи стрічку пришити, /
чи бант приладнати до плаття – / така фантазійна жіноча безхитрісна ціль, /
щоб за суєтою своє приховати сум’яття, / щоб ти не побачив, як плакати буду
вкінці. / І ми, як стрічки, перев’язані. Вузол міцний. / Я кидаю ґудзики фальшу
і біль у смітник, / аби твоя віра жила і мій вогник не зник. / А ти розправляєш
мені складочки, що на платті. / Любов за любов: я про іншу не знаю розплату.
/ Непоспіхом коней гнуздає самотній візник” [15, 74]. Світ, у якому перебуває
поетеса, звіддалік нагадує казку, в якій не діють закони звичного часу: “Сиджу
над розбитим коритом, / і старість не йде” [15, 40]. Але то лише звіддалік буття
скидається на ідилію, бо мовиться у поезії Антоніни Тимченко і про біль, і про
плач, про страх (“Я боюся писати. Я віршами душу порвала” [7, 68]; “тупий
невідворотній страх / тобі хоч краплю сумніву принести” [7, 28) і самоту. Утім,
гіркий досвід дає розуміння, шо бажання бути дворянкою і володаркою – не
найважливіше: “Сиджу і не знаю, не море і мій чоловік. / І я молода. Ну а він
десь, напевно, рибалить. / Аби ж то приніс лиш солону усмішку свою, / і трави
морські, / і порожній / розірваний / невід” [15, 40].
Оксана Мардус у своїй збірці “Біла осінь” постає авторкою, яка творить
поезію як для дітей, так і для дітей, і для дорослих. І найбільше її захоплення –
історія – у цій збірці має різні іпостасі (історія власного роду; історія Нової
Водолаги – рідного селища поетеси; історія української культури, засвідчена
іменами Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Хвильового, І. Багряного, К. Білокур
та ін.; відлуння чужої культури – Уладзімір Някляеў). Заглиблена поетеса і
в давню міфологію, про що свідчить її вірш “Мій Білобоже”: “Мій Білобоже
/ з білої трави, / у зелен-руті / словом оживи, / в раю кленовім / скрипалем
заграй, / але у самоту / не завертай…” [9,119]. Хоча самота у поезії О. Мардус
теж світла, сповнена сподівань на зустріч: “Ти слухаєш глибінь пораненого
світу, / Ти слухаєш любов, яка росте в мені / Твоїх торкаюсь слів – край
літа б не зомліти… / І як тобі? / в цей день?? / в далекій стороні???”
[9, 137]. Цитований вірш набуває особливої інтонаційної виразності за рахунок
коротких питальних речень із поступовим збільшенням знаків запитання та
одиничної внутрішньої рими “край літа – зомліти”. Оте “край літа” – власне,
початок осені, синонім життєвої зрілості. Біла осінь – осінь світла, але інколи
і трохи холодна від несправджених надій: “Джерельце билось в два крила, /
Слово і Час. 2016 • №690
печаль зимова розтавала, / весна дощами засівала, / а жінці вроду віддала. /
А їй хотілося тепла…” [9, 67], осінь дощова. Дощ у авторки постає втомленим
пілігримом, що повертається в “тунель нічний – додому…/ В дім за узгір’ям
грому” [9, 51], він приносить полегшення, очищення і дитинну радість серцю:
“У лісі стихлого дощу, / де краплі стиглі не від сонця, / нестримне серце
відпущу – / хай бігає в одній сорочці. / Воно збентеженим дитям / стриба,
на себе сипле листя… / І я відчую, як життя / не може / встояти / на місці”
[9, 99].
Ірина Скринникова – поетеса і співачка, викладач музики (по класу гітари), що
мешкає у тій-таки Новій Водолазі. Її вірші зачіпають читацьку душу схильністю
до афористичного вислову, як-от: “Від бажань до здійснення – / півмилі, / від
мрії до зневіри – / півкроку” [13, 10]; “минуле на те й минуло, щоб світ світлило”
[14, 8]. Вочевидь саме тому поетесі добре дається жанр рубаї та хоку, про що
свідчать цикли “Услід за Хаямом” і “Жорства”, де І. Скринникова постає у двох
іпостасях – лірика і філософа: “О соловейку! Оспівай ці дні, / такі веселі, і такі
ясні. / Якщо до серця сумнів і потрапить – / Камінчиком затихне десь на дні”
[14, 32]; “Життя збігає, а роки, мов пута. / Одвічні дзвони все сильніше чути. /
Хоч долі я покірна, думку маю – / чи ж на колінах істину збагнути?” [14, 33];
“Ось і джерело. / Чую відгуки подій / в плюскоті води” [14, 44].
Серед “безладу прискореного віку” [13, 37] розуміти час і жити суголосно з
ним – життєва мудрість, якою вповні володіє ліричний персонаж віршів цієї
авторки: “Легка, п’янка і тепла радість пісні, / свідома ноша зрілої душі, / що
зцілює від остраху запізнень, / і стримує: ще встигнеш, не спіши! / Зламати
квітку, обірвати думку, / зчинити галас через сто дрібниць…” [13, 30]. Поетичне
бачення І. Скринникової очуднює, здавалося б, буденні речі. Приміром,
“Прочитаний вірш” [13, 21] обертається заплітанням кіс (як жіночого волосся,
так і стиглих колосків на святі обжинків), зорепадами. І в тому є своя поетична
граматика (“вони [рядки – Н.Г.]” урозсип між жовтих яблук…”) і зримість форми
(“округлі коми, слова пласкі”): “Позаплітала рядки у коси, / а відвернулись –
вони урозсип / між жовтих яблук і колосків – / округлі коми, слова пласкі. /
У тихі усмішки, сльози теплі / і зорепади гарячих реплік / сховались рими,
і вже не треба / вплітати в коси тривожний гребінь”. Кохання для поетеси –
коктейль із льодом, мінімалістичний (“мій біль”), розмаїтий і принадний, але
обпікає не лише теплом, а й холодом, як у вірші “Льодяний кубик”: “Яке ж
воно солодке / слово “мій”! / Коктейль, що в ньому / міняться принади… / Але
промовчу я, / бо слово “біль” / услід за словом “мій” / до склянки пада” [13, 40], з
непорозуміннями (“Жбурляв важкі засніжені слова”), розлуками (“Ти поспішаєш,
любий? Так, іди”), згадками (“Бриніли півники в саду”), радістю і болем.
Роздуми про біль як невід’ємну складову кохання і життя загалом укладаються
авторкою в сонет з англійським типом римування – “І хто посміє мудрій
дорікнути” [13,13]. Через низку риторичних питань (“А сльози – сіль, чи ж є
життя без солі? /До істини уплав, до правди пішки? / Чи вся то суть, що видно
на поверхні?”) та образ чортика-спокусника вірш баналізується і поетизм
початкового катрена зводиться нанівець, сповзаючи у дидактику: “І хто посміє
мудрій дорікнути, / за власне почуття припнуте ніби. / Вона сама собі немов
спокута, / ще й повінь весняна, як на загибель… / Мов чортик ту водицю
скаламутив, / і очі залишаються сухими. <…> Де чортик, там і хвостик є і ріжки.
Кохання – біль, та солодко в тім болі”. Ця нерозривна єдність страждання і
радості авторкою краще бачиться з перспективи спогаду: “Ніби бачу: йому
ладо-усмішка очі лоскоче. / При городі в обід жовта динька – свята простота.
/ Гусенята з-під ніг, сни-пір’їни злітають пророче. / Вже дідусь б’є крилом /
91Слово і Час. 2016 • №6
ніби пам’ять мою прогорта. / А колись же було! До казкового світу причепа, /
розганяюсь, біжу – та злетіти несила, неси-и-и! / Вже й бабусі нема і все важчає
й важчає небо. / Хоч би сльози були – тільки зелень у зблисках роси” [14, 14].
Життєві і поетичні настрої творять “Осінню партитуру”, де музика гармонізує
буття: “Де у партитурі обмаль / голосів чоловічих / а забагато голосіння / на
високих нотах відчаю, / нарешті поставлю крапку” [14, 22], а ліричний персонаж
порівнюється з музичним інструментом: “Я затужила, мов скрипка, до вас, /
знає оркестр всі мої воскресіння” [14, 78].
Воскресіння – душевна метаморфоза, яка, мабуть, відома багатьом людям.
А коли ця людина – поет, чутливий до кожного болю, воскресіння стає
рятівним перевтіленням, преображенням внутрішнього і зовнішнього світу.
“Перевтілення” Юлії Ткачової – ще один поетичний дарунок Нової Водолаги.
У ньому відбувається перетворення смутку в нестримну радість творчості: “Так
тісно, Господи, на цій землі! / Журбу мою курличуть журавлі, / до тебе хочуть
донести мій крик. / О, подаруй мені нестримність рік” [16, 16]; “Мені не спиться.
Роздуми та мрії, / І тепла ковдра аж ніяк не гріє. / Вікно навпроти, а у ньому –
зірка, / і ангел причаївсь біля одвірка… / Зігрілась. Засинаю. Я щаслива – іду
назустріч завтрашнього дива” [16, 41]. Диво будується самотужки, всупереч
важким життєвим випробуванням: “І кричу я страшним німим криком, / що не
хочу тебе віддавати! / Це неправда, що ніби я звикла, / що життя моє – вічні ці
ґрати / Розіб’ю, розламаю і знищу / перешкоди на стежці до тебе, / із коханням
я стану найвища, / і руками дістануся неба” [16, 77]. Поетеса знаходить диво
любові, наче чарівний цвіт папороті, в чорних териконах століть [16, 41] і
страждань. А небо неодмінно відповість, засвітивши сонце кохання та щастя:
“Помаранча світить коло / на блакитнім полотні. / Спів пташиний буде скоро –
почалися літні дні… / Матіолові ці ночі / для закоханих цвітуть. / Серце в щасті
затріпоче” [16, 37]. Сповнене коханням серце вміє “впіймати радість на твоїм
плечі”, поділитися щастям і любов’ю з ближніми: “І щастя в тому, що ти поруч
завжди / і повен дім дитячих голосів. / Для мене більшої немає правди – любов
роздати кожному і всім” [16, 78].
Харків’янка Галина Марківська дарує своїм читачам ліричного листа під
назвою “Тобі”, в якому виповідає одкровення про любов, “не зустрічі” та “не
прощання”: “Чого не вмію я – це ліктями крізь натовп: / я рана – не таран;
торкни – одразу кров. / І там не жди мене. Так легко затоптати / краплинку
дощову, пелюстку і любов” [10, 13]. Іноді лірична героїня зізнається, що
закоханість згасає при омріяній зустрічі і “спалено уста мої німотною пожежею”
[10, 12], часом любов зникає через брак довіри та щирості: “Болить все тіло.
А однак – / так жити можна. / На цілий світ тепер одна – / Зате неложна” [10,
99]. У цьому розчаруванні душа здатна “осінньої безмежної свободи / вдихати
згірклий, / але чистий дим” [10, 67]. Розтоптану любов любляча душа приймає
як свою чашу: “Ти від мене відрікся тричі, / як Петро колись – від Христа. / Ти
шукав ясніше обличчя? / Ти хотів ніжніші уста? / Чи боявся смертної муки? /
Але я її – теж боюсь! / Пронеси цю чашу розпуки, / Господи, мимо уст! / Тільки
всує молю я небо. / В мене вибору вже нема. / Я приймаю свій хрест за тебе, /
знаючи, що дарма” [10, 63], доростаючи до жертовності. А згодом приходить
відкриття, що “Я не твоя, хай так. / Та ти у мене / навіки є. Бо я тебе люблю… /
Отож себе жалію я даремно. / Тебе жаліти треба. / Ти там – сам. / Так щедро ти
сіяєш небесам – / а хто сія – тобі?.. Тобі – не темно?..” [10, 34]. Душа набуває
небесної яскравості і не боїться несприйняття оточуючих, хоч у всі часи
“Таланту й сили не прощають люди. / Яскравих душ бояться до нестями. / То
й Бог із ними. Так було і буде. / Сідай рядком, обнімемось серцями” [10,19].
Слово і Час. 2016 • №692
Світлана Загреба (Харків) назвою своєї збірки (“Сузір’я Блазня”) натякає
на особу, що прикриваючись іронією, жартом і сміхом, говорить гірку правду
всім довкола: “Шелест подих схлип / Смачно прицмокує глина під голим /
блиском чобіт / Чи ж ба як розкисла / Куди нам із неї творити / Тим паче рити /
Шукати реліктову кістку / Істину” [8, 20]. Ота глина – то людська душа, що не
надається до творення (формування) і до творчості. Для поетеси ж творчий
лет, хоч і ризикований, але бажаний. Це її доля, відміряна парками на зелених
життєвих кроснах: “Злітала навідліг / Зірвалась на посміх / На кроснах зелених /
На кроснах…. / Волосся утроє / А серце – надвоє / По сліду / Послідня травиця
ячала / Як чайка” [8, 29]. Падіння буває болісне, наражає на насмішки оточення,
провокує ліричного персонажа одягати маску сміху (“зірвалась на посміх”)
чи спокою: “Бризки солоні / На щоках вистигають / Тайфун у серці” [8, 46].
Цей тайфун виливається у промовисті метафори людського болю: “Маки,
мов стигмати, в човниках розкрилених долонь” [8, 38]; “Земля моя тоненька
і крилата / Хустинкою повисла на дощі” [8, 39]. І хоч С. Загреба говорить про
поезію як гру (“Фіалково ніч забарвиться / Для всіх, хто словами бавиться…”),
однак “гра” часто жертовна, болісна (“Хвороба ввійшла в історію, / Як ніж
у жертовну плоть”) [8, 44]. Найбільший біль, за зізнанням авторки, – “Мого
заблуканого слова неперехідна німота” [8, 36]. Ця німота часами вибирається
свідомо: “Вітер вітер кленової осені / Ходить хащами вовчими / У блакиті є
смак незворотності / Але краще промовчати” [8, 23]. Утім, С. Загреба вміє
відчувати барви життя на смак і привносити ці барви в життя потребуючих
душ: “Хоч собачий холод навкруги, / Буду йти і вигадці радіти… / Розмалюю
квітами сніги: / Хай бездомні думають, що літо…” [8, 48].
Ганна Яновська (Харків) у своїй “Волохатій книжці” описує, мов у “Червоній
книжці”, дуже давні, а через те забуті чи просто глибоко сховані речі. Приміром,
замовляння: “ти не смітник і рани не затяглись / кидай на берег кидай назад
не бери / ритмами майже нечутними для співця / грому тремтінням ухканням
ранніх сов / словом у тиші поглинутим до кінця / верне у власне русло втрачена
кров” [18, 21]. Або ж написи на речах (“Напис на термосі”), що були першою
формою візуальної поезії: “риби і квіти пливуть емальною річкою / І десь у
тобі кожен день хтось позначив насічкою / І зранку приходить та днина яка
одна” [18, 5]. І тільки “випадковому свідку” [18, 3] відкривається у звичних
речах-емблемах глибока суть, як-от у віршах “це така вже осіння сутінь” і
“ДНК”: “осінь вміло тебе шифрує, / огортає, мов кісточку слива, / і дарує тобі
на вибір все помічене на віку” [18, 47]; “ще не знаєш чи страшно читати себе
між рядків / та й рядок лиш один непомітний у білій чаші” [18, 81]. Доходячи до
першооснов, ліричні персонажі Г. Яновської переосмислюють минулі епохи і
у їх світлі бачать інакше власний час. Осінній пейзаж із достиглими яблуками
(“Яблука! Боже мій, скільки! Затоплено місто”) навівають авторці сюжет про
гріхопадіння, але з власним висновком: “Яблука… Змій нам збрехав, він не
знав цього саду.… / Тільки ми й досі не знаєм ні зла, ні добра. / В того, чого
не шукають, нема охорони. / Люди вважають, що все вже відкрито до них. /
Скільки ж дерев обійти, щоб знайти заборонне? / Скільки стрічок наплести,
щоб позначити їх?” [18, 56]. Епоха літописця Нестора (“невільного охоронця
честі”) теж знакова, бо в ній “Пергамент мовчки підчищає Нестор. / І терпить
шкіра. Видихає князь”, але поетеса (випадковий свідок цієї сцени) запевняє
“Між нами вірність фарби, а не крові. / Я, як священик, сповідь не віддам”
[18, 35]. І чи не з прагнення дійти до першооснов виростає авторська “пісня
предка”, у якій є засторога щодо віри в те, що видно, бо це може бути лиш
видимість, а не справжність: “Борешся з бородою лише на три дні / Борешся
93Слово і Час. 2016 • №6
із собою лише до часу / Бо чи надовго лампі вистачить гасу / Бо чи надовго
віримо в те що видно” [18, 100]. Незримий світ викликає більше довіри, хоч і
він не є передбачуваним, ламає стереотипи сприйняття: “Світу цього переходи
підземні, дим непочатий / Ставлять на тебе, ставлять на мене / різні печаті. /…
Ключ і замок, та на дверях застигли перестороги. / Зрештою – що там – злото
і срібло? / Пил і стоноги?” [18, 42].
Харків’янка Люцина Хворост також вміє у випадковому бачити посутнє.
Приміром, каштан навіває згадки про трудноші підліткового віку: “Так і твоя
душа вростала в суще – / і раптом зрозуміла без злоби, / що треба впасти
й зранитись, аби / зійшла із неї груба шкаралуща” [17, 15]. Недуга змушує
переосмислити ставлення до тілесного здоров’я, підвівши до висновку: “Бач,
недуга – наче ті пологи: / Знову й знову родиш сам себе” [17, 13]. Не уникають
пильного погляду авторки прикрі суспільні явища – лицемірство поета,
сусідство величі і нікчемства у його душі: “строчив доноси / і з його руки /
вчорашні друзі догасали в тюрмах. / А вірші, як високі маяки, / Плекали світло у
невчених юрмах…” [17, 7]. Плачучи над нікчемством, поетеса молиться величі
жертовного подвигу: “Колись – ти тільки не питай, коли, / чи довго ждати, до
якої дати, – / спом’янемо ми в мирі тих, що йшли / збороти смерть – або життя
віддати” [17, 40]. А що Люцині щасливо вдається уникати декларативності,
то й громадянська її поезія має відтінок філософічності (та ж “Сочевиця” з
розділу “Замість громадянської лірики”). Елементи притчевості стають основою
ліричної поезії, приміром, про зрілу жінку, якій є що “плекати і втрачати”, якій
притаманний смак і витримка (“відстояне вино”). Попри те, вона здатна кохати,
не озираючись – “пити нахильці” [17, 23].
Поезія харків’янки Лариси Вировець різна, проте тяжіє до універсальності,
за якої одну тему годі відділити від іншої, бо тоді загубиться багатство сенсу.
Точнісінько так стається тоді, коли слова і речення розбити на окремі звуки /
літери. Поетеса ж пише не просто вірші чи листи, а письмена, які, за її
зізнанням, єдині не горять у часоплині: “Усе пройшло. Шумерська глина /
не зберегла ні плач ні спів. / Отак і я усе спалила… / Крім слів” [7, 12].
“Глиняні письмена” – то не тільки вказівка на прихильність авторки до
минулих епох і давніх культур, це, здається, метафора самого митця, на
якому, наче на глині, життя пише різноманітними барвами, почуттями,
розмислами. А що кожна людина – лише сторінка у низці таких письмен,
то тема історії звучить не лише загально як дотик до минулих епох, а й
дуже конкретно – на рівні родинної пам’яті. Так, хурделиця з однойменного
вірша, в очах авторки – “білі душі”, світлі предківські душі, що “Злетілися
всі разом за віки. / Мов небо прихилилося до вікон – / меткі жінки, грайливі
діточки, / і воїнства суворого без ліку. / Чи, може, прагнуть пращури на мить /
допитливо нам глянути у вічі? / Тому, напевно, серце і щемить: / пишатися, по
правді, майже нічим” [7, 55]. Гірке зізнання… Невідомо, як Лариса Вировець
кваліфікує інші епохи і яка з них їй внутрішньо найближча, втім власну означила
одним рядком пейзажно-ліричної замальовки: “У грудні день короткий, як
життя, / й похмурий, мов радянська установа. / Чорніють край порога мокрі
дрова, / нікому не потрібні до пуття – / в епоху металевих батарей, / в період
вимерзання змісту й суті…” [7, 39].
“Період вимерзання змісту і суті”, хоч і не закінчився цілковито, але, віриться,
все ж неухильно вичерпується. Утім, поетичному суцвіттю Слобожанщини
таке вимерзання не загрожує. Чому підтвердженням жіночі голоси – різні за
силою обдарування, тембром, діапазоном і пізнаваністю, але однаково глибокі
в поетичних шуканнях і щирості вислову.
Слово і Час. 2016 • №694
ЧОЛОВІЧІ ГОЛОСИ. Не знаю, чи хтось ставив собі за мету встановити
співвідношення поетів і поетес. Але з анкетування, проведеного 2009 року,
помітно, що українська поезія співвідноситься в читацькій свідомості з жіночими
голосами. Мабуть, асоціація ця виникає з прив’язки нашої поезії до ліричного
роду і насамперед до любовної лірики. Утім, і жіноча поезія не є винятково
любовною, і чоловіча не зовсім позбавлена ліричних ноток, як видно зі збірок
поетів-харків’ян.
Приміром, В’ячеслав Романовський прохає: “Ласкавко, зглянься на замерзлу
душу: / У зимнім світі день, як ночі смоль. / Я мрійного спокою не порушу, /
В очах твоїх погрітися дозволь” [12, 41]; “Зблиском юних очей і свої почуття
засвіти, / Пробуди їх од сну летаргійного / в кілька століть. / Бо одна лиш
така на далекі і ближні світи / у натхненні моєму ясною зорею стоїть” [12, 48].
Звіряючись ліричній героїні, зізнається: “Відцвітаю без тебе. Тужу. / Повернути
б утрачені миті / Але вже перейшли за межу / Наші долі і гнані і биті” [12, 83].
Тужить поет і за рідним краєм, землею дитинства: “Аж зуби заломить одразу
кринична вода / А п’ю – не нап’юсь, / бо смакує дитинством далеким. / Ще
згадує хата, люстерками шиб вигляда, / Гостинно клекоче з гнізда верхового
лелека. / Я – вдома, я – вдома! Радіє євшанно земля. / Вона не зникома, / а
спогади трепетні, світлі… / З городу хустинка матусі майне іздаля, / Рвонуся
назустріч, / а неньки нема на цім світі” [12, 28]. В українській поезії образ коханої
традиційно зближується з образом Вітчизни. Батьківщина здатна пробуджувати
пам’ять (“Радіє євшанно земля”), вона наймиліша і найкраща тому, що рідна:
“Усе розгонисто росте / І потім розкошує в літі… / Хай славляться краї елітні, /
Та мій – ось тут, де все просте” [12, 21]. Чи не з тієї щирої любові виростає
болісне передчуття непростої долі України у вірші “Неминуче”: “Прошепочу
тобі молитву, / Моя нещасна Україна, / Бо не спинить грядущі битви…” [12, 19].
Страдницька доля випадала не одному поколінню українських патріотів.
Не уникнув її і Василь Боровий, закарбувавши трагічний досвід не тільки
у спомини, а й у поетичні рядки: “Вивели з хати… Ой, не вернусь! / В ніч
відступає селянська околиця. / За Україну – синів твоїх, Русь, – / Матінка стала
в куточку і молиться. / Сон над шляхами висне замком. / Шум-очерет щось
про мене питається… / Мовби хустиною – білим димком / Батьківська хата зі
мною прощається” [6, 56]. Вірш, що розташовано поряд, творить із цитованим
щойно тематично-настроєву єдність: “Глухо тріскає хмиз; час, як іскорка,
скаче. / Золотими слізьми піч із мамою плаче… / Мати ж молиться довго – /
за всіх і за мене / В тім краю, де у сполохах небо студене. / Ніч до неї зійшла,
як апостол з ікони. / Боже-Христе, тяжкі твого світу закони! / Кинусь з нар, як
з труни – / аж до хрусту в суглобі: / “Не ридай мене, Мати, зрящи во гробі” [6,
57]. Тут виразно проступає контекст Святого Письма, коли після страждань
і хресної смерті (у випадку поета, на щастя, лише духовної, хоч і фізична,
вочевидь, не раз зазирала в очі) неодмінно приходить воскресіння. Ця віра у
воскресіння додає сил, аби встояти у нелюдських випробуваннях і мріяти про
найістотніше: “Не збожеволів я і не осліп – / Чого ж мені? Та мрія єсть єдина: /
Коли б на світі став дешевшим хліб / І щоб була дорожчою людина” [6, 109].
Саме вагота пережитого досвіду дає поету право уподібнитись Атлантові:
“Так дивно в соснах вітер колобродив, / Вишумлювало ніжно так зело, / І я
збагнув, що в світ оцей приходив, / Коли мене ще в світі не було. / Дарма,
що день мій облітав, мов сонях, / І ніч чавунно човгала здаля, – / То на моїх
натруджених долонях / До сходу оберталася Земля” [6, 23]. Поет на власному
досвіді переконався: “Коли сльоза горить в очах поета – / Найлюдяніші родяться
слова” [6, 109]. Роздуми про людину і людяність часто ведуть В. Борового до
95Слово і Час. 2016 • №6
філософських узагальнень, як у “Притчі про вогонь”, де показано трьох братів і
три людські душі – егоїстичну, що береже тепло і світло лиш для себе; люблячу,
що ділиться ним з дружиною і дітьми; заздрісну, що несе головешку “сусідові
під стріху” [6: 28]. Безтурботні часи з огляду на пережите видаються часами
геть нереальними: “А він же був – той ранній ранок / На теплій маминій землі, /
Де паслись коні, ляскав праник / І млосно пахли коноплі… / Де зорі падали у
полі / До нас хлоп’ят-заводіяк, / І наші дні гортав поволі / Крильми дубовими
вітряк” [6, 86].
Анатолій Перерва, видається, часто говорить у своїй поезії про хату. Ця
хата має дуже вагомі іпостасі: мова поезії, родинний дім і дім національний,
дім небесний. А. Перерва – поет виразно традиційний, що декларує і сам:
“Вам треба новацій в поезії? Прошу. / А я заспіваю, що вмію, що можу. /
Віддам усі чорні квадрати модерну / За щемну оскому від пізнього терну. / За
айстру осінню, сколошкано-гарну, / Віддам неповторний абстракт авангарду”
[11, 67]. Інша річ, що ця традиційність для поета – “душа і доля”, а іншими
часто сприймається як новація, бо і відчуття римованого слова нині досить
притлумлене через наступ верлібрів.
Але не лише мова – “дім буття”. Такий дім – це і батьківська оселя, у якій
зростав поет, і та, у якій зростали вже його діти: “Чорні хмари розхитують хату, /
А капуста рипить, наче сніг. / Мою душу журну й пелехату / Усе важче підбити
на сміх. / Чую маму, живу і здорову, / Що відром за дверима гримить” [11, 20];
“Жни, що змолоду посіяв: / Хата, яблуня, сини… / Манну ждав із неба всує – /
З неба сіється труха. / Вкотре хату ремонтую. / Жаль, що яблуня всиха..” [11,
26]. І коли у тому домі поет сам і “лише павучок опустився зі стелі”, в душі
зринає рятівна думка: “Але ж павутинка кудись нас веде! / Дає нам, можливо,
останню надію” [11, 29].
Ця надія живить поета і в думках про національний дім, як видно з поезії
“Треба”, що присвячена художнику Валерію Бондарю: “Під крижаними вітрами /
Вірою вірмо твердою… / Хто, у які іще рами / Впише вкраїнську долю? / Може,
це так і треба / Нам на краю безодні. / Може, ми – тільки треба / Перед лицем
Господнім. / Пам’яті – не впрохати. / Протягом душу проймає / Перед дверима
хати, / Котрої ще немає” [11, 22-23]. І до того, що хати ще немає, доклали руку
не лише ми самі, не дбаючи про українську долю, а й ворог нашої державності:
“…Так ворог лиш рубає – під коріння, / І ділить мою душу нишкома… / Але
пощо мені – пів-України? / Вона – як ти: одна! / Або – нема” [11, 65].
Дорогою до “останньої з осель” [11, 24] приходить умиротворення, бажання
залишити після себе добрий світ і полегшити біль тих, хто житиме після
твого відходу. І немає вже марного бажання вберегтись від Бога, є лише
прагнення примиритися, осягнувши спокій і “небесну ясність”: “Уже не прошу
я: з затемнення пам’яті виринь! / В цих сутінках долі – якась заспокійлива
сталість. / Примирення з болем – можливо, останнє / з примирень, / Тепер
примиритися тільки із Богом зосталось” [11, 150].
Віктор Бойко також розмірковує про часоплин з перспективи віку. Приміром,
у сонеті “Цей хлопчик у веснянках, саме він”, говорить про онука: “Він – мій
портрет, ще поки я не зник; / коли мене не стане, мною буде – / робити святом
спробувати будень, / як я хотів і так хотіти звик. / Попереду життя. У кого ж
ще, / у цього у веснянках у хлопчини. / Він крок сповільнює. Він не спішить – /
для нього поки довжелезна мить… / на перевагу знайдуться причини / між
учорашнім й завтрашнім дощем” [5, 27]. Але сам поет переконаний, що “Не
завжди ж бо вдається із миру по нитці. / Поспішати – біда… / Та ще гірше –
спізниться” [5: 105]. А найгірше, коли це запізнення позначається на бутті
Слово і Час. 2016 • №696
нації: “Я та квіти – ми усі за ґратами, – / волю гідно стріти б, не спізниться” [5,
202]. Щоб побоювання не справдилося, варто опановувати науку діалогу, та,
на жаль: “Дослухáтись – наука, / У неї учених нема. / Трохи учнів, звичайно, /
Та неуків натовп амбітний” [5, 8].
І, попри плинність часу, коли “В бігах щоденних падаючи з ніг, / так важко
віднайти себе самого… / То часу обмаль, то немає змоги, / аби по-людськи
хтось озватись міг” [5:,60], В. Бойко дослухається та озивається на красу
природи (“Благовіщення”) [1: 19], людські радощі (“В біленькій льолі бавиться
дитя”) [5, 167] і жалі (“Цей довгий день… Куди його поділи ми”) [5. 187];
“Забур’янілий двір. І хвіртка й двері навстіж” [5, 215]. Життєвий досвід кожної
людини афористично підсумовано: “Так споконвіку є либонь – / то в казку
віруєш уперше, / то Богу молишся уперто… / А вмерти не дає любов” [5, 142].
Хоч радість плекається поетом, як рожеві мальви біля оселі, та квітують
обоє надто коротко. У час смутку розрадником стає небесне світило: “А місяць
озивається в цеберці, / на тебе на сумного погляда, / щоб в душу ти собі не
сипав перцю, / допоки є в колодязі вода” [5, 40]. Вочевидь, ота порада поетом
почута, адже автор вміє дослухатися до світу і до себе. Тому і може сказати:
“У світі то спека, то крига – / на долю ж не хмурю я брів, / бо хтось біля мене
оклигав, / а хтось мені душу зігрів” [5, 189].
Бувають поети знані і невідомі, а бувають упізнавані. Коли б навіть твори
їх з якоїсь причини подавалися анонімно, таких поетів усе-таки легко можна
було вирахувати. Їх ім’я міститься в самій поетичній манері. До таких авторів
належить Олександр Бобошко. Розкішні рими (“м’ятою – ім’я твоє; квінтесенція –
серця; наповнити – понтії; пилатами – палатиме; Воланде – невдоволених;
чекатиму – щокатими; головуючий – голівудячи; відео – віддано; натовп – до
NATO; з мороку – змореність; не зайвими – незаймані” та ін.) – поетична
візитівка цього автора. Крім того, О. Бобошко поет книжний у доброму сенсі
цього слова, за ним відчутно потужну традицію, приміром у громадянській і
філософській поезії: “Перетворились на попіл рукописи… / (Ви помилялись,
професоре Воланде). / В путь! По планеті / з апостольським / посохом. / До
незахищених. До невдоволених. / Словом, як хлібом, голодних наситити, /
Спраглі серця, наче кухлі, наповнити. / Про врятування невинних проситиму. /
“Руки умиті?” – питатимуть понтії. / Tabula rasa. Нова точка відліку. /
Зміцнено м’язи в боях із пілатами… /…Новонаписане видасться викликом. /
Знову пектиме – і знову палатиме…” [2, 31].; “Крок вперед, / два – назад, /
коливання: у той бік, у цей… / Я за вальсом твоїм чудернацьким /слідкую із
подивом. / Та коли я впаду серед степу / й відчую “Усе…”, / Не попів, а тебе /
я покличу до себе / для сповіді – / І промовлю, відходячи / серед палаючих
ватр, / Пригадавши і взяті вершити, / і програні битви: / “О, моя недолуга, / я
так тебе критикував! / О, моя споконвічна! / А все ж таки, як я любив тебе…”
[4. 65]. Любов у ліричного персонажа О. Бобошка поширюється і на кохану:
“Зникає щем. І жити я звикаю / без губ твоїх, пекельних і палких. / Тривалі
зливи / злими язиками / про тебе / розповсюджують / плітки. / І лупить град / у
безпорадне скло, / довбе мою свідомість / пуританську. / Потворо, / відьмо, /
абсолютне зло, / розвійся, згинь!.. / А краще – повертайся!” [3, 44]. Не оминає
автор і пейзажних замальовок: “Ось вона і настала – / пора Терезів та вагань. /
Горобинові ягоди – / ніби ченцеві чотки… / Прохоплюся ще поночі – / і,
зголоднілий, у гай: / Цілуватиму осінь / в багряні вологі щоки. / Пригублю
я світанку, / чолом притулюсь до землі, / Захмелілий від променів сонця й
солодкої тиші, / Ворогам найлютішим / назичивши тисячу літ / І себе / за минулі
гріхи / малодушно простивши. / Золоте, нетривале, / а ти ж закінчишся колись, /
97Слово і Час. 2016 • №6
І зима-витверезниця / снігу насипле за комір… / Я поставив три крапки / з метою
уникнути коми, / Не сполохати свято – / я ж довго на нього моливсь…” [2, 5].
Утім, вони не винятково пейзажні нерідко краєвид перетікає у філософські
роздуми: “ Плететься пізня осінь до Різдва, / Щокроку у багні ногами
в’язнучи. / Іде селом остання перезва, / І грудень розмина залізні м’язи. /
Розлито сум і сутінь у степах. / Укладено в копиці літні спогади. / Приречений
на страту листопад / Чекає сповіді. / Похмурий час. / Пилипівська печаль. /
Сторінку від Матфея не дочитано. / У хворобливих стомлених очах / Тремтить
відверте: “Чи не я, Учителю?..” [1, 34]; “Так поплач за минулим літом, холодний
вересню! / Розродись дощами, прощальне слово промовивши. / Хоч поважні
отці звинувачуватимуть в єресі – / Пригадаймо не раз про веселі купальські
вогнища. / Вкотре нам закортить / в опівнічне пірнути літепло / І, забувши
про те, / як важливо бути статечними, / Не вінками дівочими / вдаль за водою
линути – / А пливти до верхів’їв. / До витоків. / Проти течії” [1, 36].
Така плавба проти течії, звісно, наражає автора на втрати в чисельності
аудиторії, на певну окремішність і самотність серед поетичного цеху. Але
вона ж дарує автору та його читачам світлі миті свята Поезії, де щасливо
сполучилися вишукана форма та нетривіальний зміст.
Знайомство з поетами Слобожанщини доводить, що йдеться про потужну
поетичну традицію, яка підхоплюється і плекається багатоголосим хором
чоловічих і жіночих голосів. У цьому хорі кожен голос важливий і вартий бути
почутим.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бобошко О. Ніч на п’ятницю. Поезії. – Харків: Крок, 2005. – 60 с.
2. Бобошко О. Пора Терезів: Вірші – Харків: Крок, 2006. – 64 с.
3. Бобошко О. У світі втрат і свят: Вірші. – Харків: Едена, 2009. – 64 с.
4. Бобошко О. Шукран, Багдаде!: Вірші. – Харків: Крок, 2008. – 68 с.
5. Бойко В. Назовсім: Вірші. – Х.: Майдан, 2015. – 236 с.
6. Боровий В. Червоне сонце Каєркана: Лірика / Переднє слово А. Стожука. – Харків: Майдан, 2013. – 118 с.
7. Вировець Л. Глиняні письмена. Поезія. – Харків: Видавнича група АПОСТРОФ, 2012 – 88 с.
8. Загреба С. Сузір’я Блазня. Поезії. – Харків: А.П. Віровець, “Апостроф”, 2012. – 64 с.
9. Мардус О. Біла осінь: Поезії. – Х.: Майдан, 2007. – 168 с. – (Серія “Поезія Слобожанщини”).
10. Марківська Г. Тобі. – Харків: Крок, 2007. – 112 с.
11. Перерва А. Небесна ясність: поезії/ Післямова В. Брюггена. – Харків: Майдан, 2013. – 164 с.
12. Романовський В. Іще літаю уві сні…: Лірика. – Х.: Федорко, 2012. – 92 с.
13. Скринникова І. Світлоповінь. – Харків: Крок, 2008. – 92 с.
14. Скринникова І. Як завжди: поезії. – Харків: Крок, 2014. – 136 с.
15. Тимченко А. Гарячі нитки: поезії. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 2008. – 88 с.: порт.
16. Ткачова Ю. Перевтілення. Поезії. – Нова Водолага: Тім Пабліш Груп, 2014. – 104 с.
17. Хворост Л. Скликаю птаство. Поезії. – Харків: Майдан, 2015. – 80 с.
18. Яновська Г. Волохата книга. – Харків: Вид-во “АТОС”, 2008. – 136 с.
Отримано 26 січня 2016 р. м. Київ
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-158342 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0236-1477 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:05:38Z |
| publishDate | 2016 |
| publisher | Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Гаврилюк, Н. 2019-08-15T16:58:34Z 2019-08-15T16:58:34Z 2016 Поетичне суцвіття Слобожанщини / Н. Гаврилюк // Слово і час. — 2016. — № 6. — С. 89-97. — Бібліогр.: 18 назв. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/158342 uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Слово і Час Літературна критика Поетичне суцвіття Слобожанщини Poetical blossom of Slobozhanshchyna Article published earlier |
| spellingShingle | Поетичне суцвіття Слобожанщини Гаврилюк, Н. Літературна критика |
| title | Поетичне суцвіття Слобожанщини |
| title_alt | Poetical blossom of Slobozhanshchyna |
| title_full | Поетичне суцвіття Слобожанщини |
| title_fullStr | Поетичне суцвіття Слобожанщини |
| title_full_unstemmed | Поетичне суцвіття Слобожанщини |
| title_short | Поетичне суцвіття Слобожанщини |
| title_sort | поетичне суцвіття слобожанщини |
| topic | Літературна критика |
| topic_facet | Літературна критика |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/158342 |
| work_keys_str_mv | AT gavrilûkn poetičnesucvíttâslobožanŝini AT gavrilûkn poeticalblossomofslobozhanshchyna |