Інтерсуб'єктивність художніх світів письменників-модерністів у сучасному компендіумі

Рецензія на книгу: Саєнко В. Сучасна українська література: компендіум. – Одеса: Астропринт, 2014. – 352 с.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Слово і Час
Дата:	2016
Автор:	Малиновський, А.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2016
Теми:	Рецензії
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/158365
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Інтерсуб'єктивність художніх світів письменників-модерністів у сучасному компендіумі / А. Малиновський // Слово і час. — 2016. — № 7. — С. 115-123. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-158365
record_format	dspace
spelling	Малиновський, А. 2019-08-22T17:11:21Z 2019-08-22T17:11:21Z 2016 Інтерсуб'єктивність художніх світів письменників-модерністів у сучасному компендіумі / А. Малиновський // Слово і час. — 2016. — № 7. — С. 115-123. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/158365 Рецензія на книгу: Саєнко В. Сучасна українська література: компендіум. – Одеса: Астропринт, 2014. – 352 с. uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Слово і Час Рецензії Інтерсуб'єктивність художніх світів письменників-модерністів у сучасному компендіумі Intersubjectivity of artistic worlds of modernist writers in modern compendium Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Інтерсуб'єктивність художніх світів письменників-модерністів у сучасному компендіумі
spellingShingle	Інтерсуб'єктивність художніх світів письменників-модерністів у сучасному компендіумі Малиновський, А. Рецензії
title_short	Інтерсуб'єктивність художніх світів письменників-модерністів у сучасному компендіумі
title_full	Інтерсуб'єктивність художніх світів письменників-модерністів у сучасному компендіумі
title_fullStr	Інтерсуб'єктивність художніх світів письменників-модерністів у сучасному компендіумі
title_full_unstemmed	Інтерсуб'єктивність художніх світів письменників-модерністів у сучасному компендіумі
title_sort	інтерсуб'єктивність художніх світів письменників-модерністів у сучасному компендіумі
author	Малиновський, А.
author_facet	Малиновський, А.
topic	Рецензії
topic_facet	Рецензії
publishDate	2016
language	Ukrainian
container_title	Слово і Час
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
format	Article
title_alt	Intersubjectivity of artistic worlds of modernist writers in modern compendium
description	Рецензія на книгу: Саєнко В. Сучасна українська література: компендіум. – Одеса: Астропринт, 2014. – 352 с.
issn	0236-1477
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/158365
citation_txt	Інтерсуб'єктивність художніх світів письменників-модерністів у сучасному компендіумі / А. Малиновський // Слово і час. — 2016. — № 7. — С. 115-123. — укp.
work_keys_str_mv	AT malinovsʹkiia íntersubêktivnístʹhudožníhsvítívpisʹmennikívmodernístívusučasnomukompendíumí AT malinovsʹkiia intersubjectivityofartisticworldsofmodernistwritersinmoderncompendium
first_indexed	2025-11-24T11:38:40Z
last_indexed	2025-11-24T11:38:40Z
_version_	1850845797269110784
fulltext	115Слово і Час. 2016 • №7 ецензіїР ІНТЕРСУБ’ЄКТИВНІСТЬ ХУДОЖНІХ СВІТІВ ПИСЬМЕННИКІВ-ПОСТМОДЕРНІСТІВ У СУЧАСНОМУ КОМПЕНДІУМІ Саєнко В. Сучасна українська література: компендіум. – Одеса: Астропринт, 2014. – 352 с. Завершений погляд на незавершений феномен із яскравими ознаками мінливості, принципової несталості, темпоральності – украй проблематичне явище у студіях із гуманітаристики . Немов усупереч цій тенденції рецензований нами компендіум із сучасної літератури стверджує протилежне. Запропоновано цілісну концепцію літературного процесу постмодерної доби. Та найголовнішим тут видається прикметність почерку, особистісність літературознавчого стилю, що послідовно зчеплює висвітлення персоналій майстрів українського художнього слова та водночас унаочнює ледь-ледь помітні на поверхні іманентні закони та органічні властивості літературного періоду й історико-культурної епохи. Без перебільшення можу констатувати: далеко не кожна сучасна наукова розвідка – чи то монографія, чи підручник, чи посібник – є настільки “авторським”, зіндивідуалізованим, просякнутим інтимізацією сокровенного діалогу із читачем, на який накладається власне літературна антропологія подій, фактів, біографій, письменницьких доль. Така ущільнено -нероз ’єднувана позиція літературознавчого “вживання” у тканину художнього тексту, у глибини психоемоційного світу митця й витриманої дистанційованості, “позаперебування” (М . Бахтін) , прискіпливої уваги до оголеної конструкц і ї тексту, його схеми , телеолог ічного стрижня та матеріалізованої осі як фундаменту читацького сприймання дається взнаки у книжці Валентини Саєнко. Саме у книжці, бо питання про генологічну визначеність та порівняно чітку вписаність у систему наукових жанрів постає тут у “знятому” вигляді. Справді постмодерно-іронічно та інтелектуально-грайливо атрибутований авторкою компендіум не вкладається у структурні коліщата однойменного жанру. “Сучасна українська література” – принципово неканон ічне , далеке в і д т р адиц і й н о -медальйонно го , укладеного в суворі межі портретно- біографічних або монографічних студій дослідження. Воно створювалося без упереджених історико-літературних схем і готових літературознавчих стандартів, із покладанням на власну вироблену у студентській аудиторії та в системних наукових пошуках , вистраждану та відшліфовану в контексті контроверсійності концепцію одного зі складних та суперечливих періодів українського письменства. Авторка долає штучн і кордони та створен і в л ітературознавств і класифікаторськ і н іш і , натом ість вибудовує поза бар ’єрами цілісну та строкату палітру літературного процесу, на який накладаються індивідуальні письменницькі шляхи, біографії , невіддільні від “духовної аури” часу. Вони висвітлені у традиційно лекційній манері , поданій з усією постмодерністською плюралістичністю та “чутливістю”, що провокують чи Слово і Час. 2016 • №7116 не чудернацьк і поєднання р ізних мовленнєво-літературознавчих позицій та жанрово-стильові конгломерати в межах одн і є ї нау к ово ї с т уд і ї . Зцементовані всеохопним лекційним масивом , ц іл к ом за коном ірними постають есеїстична портретизація та психологізація письменницьких світів, виокремлення в аурі митця тільки йому притаманної емоційності (що є виявом авторського сприйняття світу), численні історико-культурні екскурси, достеменне знання та прискіплива увага до літературного повсякдення, “реан імац і я ” письменницьких та історико-літературних архівів як певних “знаків часу” (Т. Гаврилів), оприявнення в архітектоніці книжки публічності (у бахт інському розум інн і ) своє ї громадянської позиції, співвіднесеної з потребами актуалізувати, оживити та розвивати вивчення спадщини майстрів українського слова. І все це уживається з ретельним вивченням, мікроаналізом різних площин художньої тканини тексту – архетипічної, міфопоетичної, культурологічної, психоаналітичної в щільній сув’язі із суто поетикальними вимірами. Ідея безперервної тяглості історії, т р а н сформац і ї мен т а л ь н о с т і у процесі позбавлення синдрому “жити оглядаючись”, типологічної спорідненості давнього та новітнього національно- історичних періодів – провідна у студіях та відтворенні питомо важливого в контексті побудови контроверсійних художніх моделей та альтернативних, умонтованих у живе життя соціально- історичних детермінант, полемічно налаштованих до панівного соцреалізму у творчому доробку Анатолія Дімарова. Його історіософські та ментально- к у л ьт у р н і в і з і ї с п р о в о к у в а л и поліморфність та симбіотичність прози, у генологічних матрицях вишикуваної строкато-мозаїчно , з “невичерпним набором жанро ви х дом ішо к ч и різноманітних модулів, які створюють тип марґінальних (суміжних) жанрів” (54), але з потужним мемуарно-документально- публіцистичним первнем. Уписуючи тек ст А . Д імарова у світову художню традицію “феноменів л і терат урних близня т ” , автор к а книжки вбачає в ньому “прикметний літературний синдром ХХ століття” (54) та доходить висновку про найпотужніший прагматичний потенціал мистецтва non-fiction. Читабельність як основний чинник функціонування твору в масово- комунікаційному просторі, його успіху та асиміляції на рівні широкого читацького загалу заохочує студентську молодь осягати знаковий твір-симбіонт. Цей дидактично-настановчий аспект розділу ледве помітний на поверхні й органічно випливає з аналізу поетикального зрізу. Та к с а м о з а г а л ь н о в и з н а н а , “найчитабельніша ” та вкорінена у глибини національного літературного розвитку прозово-поетична спадщина Ірини Жиленко. “Довгі хвилі” культури розгойдуються в її триптиху (“Homo feriens”, “Пори року”, “Євангеліє від ластівки”) між екзистенційно-порубіжними гранями її власного життя, що зберігало автономність та “герметичність ” в індивідуальному “мистецькому астероїді” та карнизику для ластівки, у квітучому “закритому бутоні”, який, однак, не тільки “доцвітає досередини”, й сягає “всеукраїнської планетної системи шістдесятництва” (І. Жиленко). Творчо пульсуючи за межами письменницького мікросвіту, долаючи інтровертні імпульси власного Я, мисткиня вдається до позиції позаприсутності й висвітлює хроніку шістдесятництва як типу культури , особливої стилістики та піднесеного, ренесансно-оптимістичного ставлення до життя , руш ійно -бунт і вливо го потенціалу подальших шляхів української літератури. Аргументація В . Саєнко вельми переконлива у відстоюванні принципів палімпсестності , поліжанровості та симбіотичності творів І. Жиленко, що узгоджується з постмодерністським т я ж і н н я м д о д иф у з і й н о с т і т а синкретичності. У розділі про “Homo feriens” авторка обґрунтовує жанрове розмаїття та жанрову мозаїчність шляхом і ндук тивного зчитування генологічних кодів, з’ясування їхнього статусу в обрамленн і композиц і ї тексту та художній цілісності як такій. Аналітичне “розшарування ” книги І . Жиленко на своєр ідн і жанров і конгломерати (щоденник, епістолярій, 117Слово і Час. 2016 • №7 автобіографія, мемуари) поєднане з майже мікроскопічно-лабораторним “вглядом” (Ю. Шерех) у саму тканину тексту, філологічним смакуванням його поетикального зрізу. Принципово інший тип жанрової ферментації використовує В. Саєнко в розділі про роман В. Тарнавського “Матріополь”. Окреслюючи контекст виникнення в добу “тихого покоління” в іс імдесятник ів , коли укра їнська л ітература починала виходити з і стану заблокованості та моністичного існування на світовій мапі художньо- філософського плюралізму, констатуючи множинність романних модифікацій друго ї половини ХХ ст. , авторка доходить висновку про створення прецедентного неоміфологічного твору- симбіонту, підвалини якого ґрунтуються на містифікац і ї . Саме ця “пряна приправа” (В. Даниленко) не дає змоги літературному процесу запісніти та знівелюватися, а навпаки, активізує та підживлює численні жанрові коди, інтертекстуальні матриці, міфологеми. Звісна річ, містифікація виконує функції такого собі художнього контрагента, що рятує від соцреалізму, бо потенційно стає “запобіжником проти інерції радянських стереотипів у сфері естетики і поетики” (148). В акцентуванні цього жанрового складника унаочнюється прецедентно- полемічне силове поле контроверсійності роману щодо офіційного літературного процесу, його креаційна та прогресивно рушійна роль для розвитку українського художнього слова. Лекційний блок про фантастичні візії В.Тарнавського – це, безперечно, мінімонографічна розвідка. Поетикальний та міфопоетичний ракурси аналізу супроводжуються розпростореними теоретичними екскурсами про поетику композиції та міфо-архетипні підвалини л і тературного твору, ментально - і сторичні передумови виникнення української урбаністичної прози та конструювання міфологеми міста , ураховуючи аналітичний інструментарій моделі світу. Знаходячи опертя в теорії “променя зору” В. Фащенка, дослідниця починає раціонально вибудовувати, г р а д у йо вано ро з ташову ват и т а “складати” за допомогою “зіставлення – протиставлення – зіткнення” “художні частинки” (107) в окремий світ, цілісний макрообраз . Дійшовши висновку про пол іморфність “Матр іополя ” , “збудованого на принципах гри з уламками різних елементів культур” (111), В. Саєнко виокремлює найголовніші константні структурно-змістові величини, що зумовлюють функціонування твору у фантастично-містифікованій площині: це і принцип кола, і просторові образи (замкнені , помежові та сакрально- космологічні ) , і сни , і різнобарвна колористична палітра. Параметризація м о д ел і с в і т у в “М а т р і о п о л і ” , структурування хронотопу відповідно до міфо-ритуальних законів теж зумовлені композиційною технікою бриколажу, що створює “чудернацьке плетиво різних просторів і часів, двоїстість оберненості та антитетичність персонажів” (150). Аналітичне розкладання міфопоетичного контексту на рівні та субрівні дає змогу авторці не тільки констатувати міцний інтертекстуальний струмінь роману, а й окреслити перспективи цієї ще не дослідженої естетичної стратегії в подальших наукових студіях. Поліжанрове утворення з домінантою в глибинах тексту готичної стихії з національно орієнтованою сигнатурою химерності та авторськими акцентами- вкрапленнями фольклористично - л і те рат уроз навчо го штибу с та є предметом розмислів у розділі про збірку В. Шевчука “У череві апокаліптичного звіра”. Складність та багаторівневість письменницького монументального задуму випросторюється в ретельному мікроаналізі форми художньої цілісності. Атрибутована як подвійна текстова структура – цикл у циклі – збірка творів має розгалужену систему зовнішньо- архітектонічних маркувань, монтажних вузлів , що випромінюють загальну концепцію цілого. Зцементовані низкою лейтмотивних поетикальних засобів та єдиним ідейним стрижнем, думкою про світ як черево апокаліптичного звіра, твори розгортаються у просторі потужного підтексту й надтексту. Безперечний внесок у побудову строкато ї та моза їчно ї і с торико - літературної моделі сучасност і – акцентування у св і т і В . Шевчука Слово і Час. 2016 • №7118 готичної топіки в контексті національної фольклорної традиції , ї ї класичної рецепції майстрами-попередниками т а ч у д е р н а ц ь к и х п е р е в т і л е н ь в українському химерному романі нашої доби . Продуктивним у сенсі адекватного витлумачення жанрового архітексту, експлікації готичних кодів із глибин та надр розповіді постає опертя на дослідницькі розвідки самого письменника . Роблячи лаконічний , але семантично посутній екскурс у культуру та літературу європейського готизму, простежуючи “вибухові вузли” та “пульсаційні місця” самобутньої української химерності, авторка вбачає в шевчуківських мареннях, сновидіннях та “чортівні” неабияке поєднання світових художніх парадигм із національними нашаруваннями. Тому індивідуальна готична поетика В. Шевчука синтетична, бо двоїсто зорієнтована на похмуру стил істику європейсько ї “чорної ” літератури (що означає відхід від м’якості та “натуральності” національної химерної прози із притаманною їй атмосферою гумору) та одночасне накладання на неї, удягання в шати української міфологічної образності. Цей умовивід вагомий щодо атрибутування типу готичної поетики В. Шевчука як філософськи сублімованого та наближеного до психоаналітичного рефлексування сфер непізнаваного, таїн ірраціонального буття світу та особистості. Типологічно споріднена з готикою, але віддалена від неї за світомоделювальними функц іями і сторична романістика сучасності. З багатої та різнобарвної п а л і т р и і с т о р и ч н о ї п р о з и з ї ї окремими жанровими магістралями та протоптаними стежками, справжніми естетичними вибухами та сплесками в динаміці літературного розвитку другої половини ХХ ст. В . Саєнко обирає своєрідні центри (різновекторні, але однаково визначальні щодо прямування сучасної української літератури), у яких сфокусована енергія історичного наративу й помітні обрії його існування в часі сьогоднішньому та прийдешньому. Зокрема, розділ про давно плеканий, оповитий серпанками народнопоетичної символіки та образності, соковитою метафорикою й насичено-барвистою к ол орис ти к ою , монумен тальний історичний задум М. Вінграновського стає об’єктом поетикального мікроаналізу. Потужний семантико -стилістичний потенціал майстерно та віртуозно- поетично виписаного і сторичного наративу про Северина Наливайка цілком природний у площині особливої естетичної вдачі , або літературно- художнього дискурсу, або типу творчості, або індивідуальної письменницької техніки, або такого явища як прозопоезія. Конс татац ію ц і є ї г р ан і талан т у М. Вінграновського дослідниця унаочнює на самому початку: письменник “і в прозі залишався Поетом” (154). П р и к м е т н а р и с а с т и л ю М . Вінграновського – занурення в глибинні пласти архаїки, віднайдення т а м у н і в е р с а л ь н о ї с е м а н т и к и , етимологізація образів-символів, які виконують з ’єднувально -проміжну функцію ланцюжків між прадавніми міфічними часами та відтворюваним у романі історичним періодом. Цей фундамент, як випливає з лог і ки літературознавчого аналізу В. Саєнко, і становить передумову розщеплення наративної тканини твору на образи та мікрообрази, символічні деталі та художні подробиці, цілісно-монолітні нерозчинені кольори та складні дифузійні кольорові гами. Весь цей мікросвіт твору тримається на продуманій симетричній композиції , досконально вивченій , емпірично структурованій та викладеній у спеціальній таблиці (див. стор. 169- 176), а далі послідовно розгорнутій в обґрунтуванні її складових елементів. У д о с л і д ж у в а н о м у м а с и в і архітектонічно-композиційних відношень та зчеплень позасюжетних одиниць по-справжньому науково вартісні та корисні для комплексного вивчення студентами-україністами літератури, культури, історії та філософії постають розмисли В. Саєнко про певні силові поля, навколо яких центруються інші більш-менш другорядні художні частинки. Своєрідним фокусом постає степовий наратив, досить відомий у літературі, але недостатньо відрефлексований у літературознавстві. Огляд авторкою образу степу з наукової дистанці ї “пташиного польоту” у співвіднесеності 119Слово і Час. 2016 • №7 з категоріями хронотопу, кута зору, мовленнєвої організації твору – це не лише продовження солідних традицій успенсько -лотманівської школи , а й вироблення власної стратегі ї та застосування принципів і прийомів струк т урно -сем іотичного анал і зу до шедеврів майстрів українського художнього слова. Завдяки подібній “ с е л е к ц і ї ” т а с т р у к т у р у в а н н ю макрообразів , хронотопічних сфер , словесних мас , вставних епізодів та майстерно-вишукано вплетених у р о з п о в і д н у д и н ам і к у т е к с т у історичних відступів , читач осягає монолітно-складний, невичерпний та розпросторений у своїх поетикальних можливостях і потенціях феномен цілісності. Проблематизація та окреслення перспектив сучасного літературного процесу, п ідсумування художньо варт і с них надбань і з пот ужною естетичною валентністю, своєрідна статистика виконаних п ід знаком стабільності “культурно-стилістичної епохи”, “власної самоідентичності і самобутніх творчих реквізитів” (233) шедеврів, необхідність прокладання нових стежок і шляхів інтерпретацій та впровадження спектрального аналізу вже сталого , в ідкристал ізованого літературного матеріалу як мистецького феномену – це коло питань, винесених на обговорення у зв’язку з прецедентним романом сучасного митця, у розділі з промовистою назвою “Як і куди рухається сучасний український постмодерн? Ключ до превентивної відповіді – роман Василя Шкляра”. В. Саєнко вибудовує (ураховуючи синхронний зр із літератури ) нову парадигму “гри за власними правилами і контекстуального заземлення і міжлітературної конвергенції, бо є вже своя хата і своя правда в ній” (233). “Ключ” В. Шкляра постає лабіринтно закодованим та зашифрованим у численних евристично-інтелектуальних таємницях, міфологічно сублімованих лог ічних ланцюжках та фатально н е п і з н а ва н и х к ул ьт у р ол о г і ч н и х матрицях. “Плетіння романного полотна й Аріадниного павутиння” провокує особливу палімпсестно-поліморфну жанрову просторінь, у якій не лише діагностоване сьогодення та виявляються екзистенціали сучасного буття, а й відбувається глибоке занурення в архаїчні пласти чужої культури, відомих читачеві-бібліофагові світів і цивілізацій, які він зчитує та розкодовує у прихованих у тексті смислах . Культурологічний фундамент і надтекстова надбудова відкриває комунікаційні канали для входження цього твору у світовий літературний простір та прочитання його в річищі оригінальних гіпертекстових надбань західної та латиноамериканської постмодерністських візій. У перспективі окреслюється діалогічно-компаративне зіставлення “Ключа” з “Хазарським словником” М. Павича, “Ім’ям троянди” У. Еко, творами Х. Л. Борхеса. Відкритий фінал твору зумовлює й відповідну до об ’єкта методику д о с л і д ж е н н я , я к у В . С а є н к о докладно обґрунтовує так : “ І дана л і терат ура вима га є си с темно го аналізу за законами і вимогами жанру сучасного критико-літературознавчого о с м и с л е н н я і с п е ц і а л ь н о ю методи к ою – і н т е р п р етац і й н ою лог ікою постмодернізму : належно презентовані факти в їхній достатній повноті промовляють самі, самі себе “ інтерпретують” , тобто самі в собі цю інтерпретацію містять . І , може , лише так можна уникнути того майже неминучого тиску на них, котрий уже – заанґажованість, отже, необ’єктивність” (237). Інтертекстуальні перегуки між сучасним майстром історичної нарації і класиком української літератури Т. Шевченком – це такі собі лакмусові папірці ідеї “довгих хвиль” культури та безперервної тяглості історії, яка рухається в напрямку діалогічної конфронтації та подальшої конвергенції епохальних культурно- тектонічних “викликів” і “відповідей” на них, “умонтування” козацької минувшини в нов і тн і пер іоди перманентних зм ін та сьо годенну нац іональну самоідентифікацію , переплавляння енергетики криз та стагнації у креаційно- рушійні активні потенції; ці явища стають предметом міркувань у наступному розділі компендіуму. Авторка досліджує по суті феномен прецедентності в текстовому Слово і Час. 2016 • №7120 масиві роману В. Шкляра “Чорний Ворон. Залишенець”, чітко формулює завдання, яке виходить за межі літературознавчої студії й набуває рис історіософсько- етноментальної розвідки. Умотивоване ідеєю топографічної пасіонарності , тобто емоційно-психофізіологічного впливу “сильних” “місць святої волі”, інкрустування романного полотна про визвольну боротьбу Шевченковими вкрапленнями та мотивами виступає стратегією з’єднання-злиття в монолітний багатоярусний кістяк із метасемантикою, що долає всі внутрішньо- та міжтекстові бар’єри у своєрідній надбудові – ідеалі шевченківської людини. О т а к а п р а г м а т и з а ц і я й неопосередковане проектування на живе життя тексту, що таїть у собі “невмирущий ген нац іонально ї звитяги ” (239 ) , сигналізує про нівелювання дистанції та щільне злиття позицій, світоглядних сфер літературознавця й об’єкта його громадянського замилування. Протягнуті від Шевченка до Шкляра лейтмотивно- інтертекстуальні нитки досліджені на макро- та мікрорівнях. У н и к а ю ч и “ к л ю ч і в ” т а к о д і в постмодерністського “плетіння павутини”, сучасний письменник створює вельми прозору, навіть раціоналістично вивірену структуру перегуків та паралелей, які простежуються й на рівні концепції, пафосу сакралізації Шевченкового пророцтва (резонансного відгомону подій минувшини в новітній історії), і в окремих деталях, характеристиках, словесних вставках, метафориці тощо. Знову ж таки авторка, означуючи та інтерпретуючи Шевченкові вкраплення в полотні відомого сучасного майстра, увиразнює безбар ’єрн ість та необмежен ість дослідницької уваги суто поетикальними завданнями й доходить висновку не тільки про “здорову спадкоємність культурної пам’яті”, а й про “талановиту працю по розбудові гуманітарної аури українства, що є запорукою розбудови держави” (255). Проблемно -пошукову стратег ію відповіді на риторично-незбагненне питання, чому талановитий та оцінений метрами поет змінює літературний фах і звертається до прози , подає розділ про Бориса Нечерду. Чому сталася така метаморфоза в еволюції яс краво го митця -шістдесятник а , котрий пройшов вистражданий шлях до ескап ізму як форми спротиву стандартизації, офіційності, буденності? Неоднозначність та складність вирішення цієї проблеми полягає у феномені самого Нечерди , який удавався до поетичного епатажу (бо він “пристрасно “хуліганив”, за словами І. Жиленко), і в той же час з’єднував, синтезував у своїх віршованих творах “чистий” ліризм і виключну прозаїзацію” (263). Отже, прозріння феномену та спроба аналітично розібратися в історико- літературному парадоксі зумовлює висновок про те, що автор генетично тяжіє до “депоетизації” поезії; колажних прийомів, застосованих для поєднання в тексті поезії з прозою <…>” (263) і водночас прагне в новій “конфігурації письма”, в “юдолі звичних слів” (265) осягнути докладно та неквапливо трагедійність українського космосу та привести до спільного знаменника , упорядкувати “хаос , неск інченний броунівський рух і гру в життя без правил” (267). Недарма митець удається до оригінальної жанрової форми – одеської саги, що поглинає всі інші наявні тут епічні редукції, передовсім романну та структурно об ’єднавчу ци к л і ч н у. Акцент уючи пот ужний пров іденц ійний потенц іал твор ів Б. Нечерди, заґрунтованих на показі епохальних тектонічних суспільних зрушень , дослідниця переконливо вписує їх до знаково-монументальної жанрової історії літератури: саги, “крім відверто номінованої “Житомирської саги” Валерія Шевчука, в українській літературі досі не було” (266). Саме цей різновид із його тяжінням до онтологізації та розчиненням автора в колективній народній св ідомост і прислужився митцеві для картини “контрастів життя приморського міста у контроверсійних точках, на перетині пульсуючих ритмів мегаполісу, розчахнутого між світами, добром і злом, між різними культурами, що знаходилися то в центрі, то на периферії різноманітних соціальних і політичних змін; у стані постійного свята, примарного чи реального карнавалу” (259). Цілком зрозуміло, що запропонована одеська 121Слово і Час. 2016 • №7 сага модифікована та зредукована щодо свого протожанру, бо в ній, на кшталт голсуорсівського прецеденту, міжпоколіннєву історію подано без епічного уславлення й величі, а з гіркотою та іронічним висвітленням “болючих українських проблем в добу застою і стагнації радянських часів” (269). Створені непересічним поетом і прозаїком тексти досліджено у площині впливу фактора пасіонарності, потужних імпульсів loci genius, що спровокували не лише художній феномен митця, а й антропологічно сублімовану буденну поведінку артиста в широкому розумінні, людини, яка на тлі радянського літпроцесу діяла всупереч шаблонам , нормам і стандартам, натомість керувалася власним вибором. Як органічна частка одеського полікультурного простору Б . Нечерда водночас продуцент самобутнього та мозаїчного (але й к он троверс і йно налаштовано го ) одеського надтексту – категор і ї - надбудови, що останніми десятиліттями мусується, обростає новою семантикою й дистрибутивно доповнює рецепцію художньої урбаносфери в регіонально- ландшафтному та ак адем ічному літературознавстві. Хай там як , і снування одеської літературно -мистецької школи не заперечується , а навпаки , доволі суворо лег ітимізоване та вписане в широку палітру відбрунькованих від столичного центру та уславлених власними здобутками національних письменницьких осередків. Поставлене В. Саєнко коло питань актуальне передусім для визрівання національної моделі літературного процесу, у якому долаються і зводяться нанівець колізії між центром і периферією, столично-снобістським комплексом успішності і маргінесом. Розв’язання цих питань триває на сторінках цього компендіуму й водночас покладене на безпосередніх його адресатів – студентів, майбутніх педагог ів , професійних літературознавців. “Питання множаться, а відповіді – ще десь у дорозі долають труднощі переборення стереотипів осягнення феномену творчост і…” (266) . Так само як у ретельному реферуванні та прискіпливому оглядові всього того , що “записано в Книгу життя і творчості Б. Нечерди критиками і літературознавцями ” , дослідниця торкається багатьох аспектів і граней творчості, біографії, контекстуального з і с тавлення та проводить певн і магістральні лінії системного вивчення вагомого й питомого доробку поета і прозаїка. Іронічне декодування монотонної реальності, сірої буденності в малій епічній формі , що утворюється та вибудовується на співвідношеннях тексту та підтексту, сюжетно-фабульного поверхневого стрижня та потужних підводних течій незаанґажованого та далекого від усілякої дидактики художнього слова, побутово-речовинних субстратів та буттєвих ейдосів, значною мірою прогностичне для сучасного стану української літератури. “Мисткиня універсального типу” Євгенія Кононенко лишилася майже поза увагою критико- літературознавчих рефлексій; проте її ідіостилістична манера, принципи образотворення , приховані та по - чехівськи вмонтовані в зовні спокійний сюжет новелістичні пуанти стають креаційно -вибуховою платформою для запліднення й наповнення лакун сьогоднішньої прози, що рухається від перманентно-перехідної естетичної невизначеності, суцільної гри у штучний плюралізм до створення нових канонів та орієнтирів українського художнього слова. Аналіз лейтмотивної вертикалі новел збірки з промовисто-інтертекстуальною н а з в о ю “ К о л о с а л ь н и й с юж е т ” та кодифікування типів і варіантів безмежного й нескінченного сюжету на ймення “Життя” в розгалуженій системі фабульних ситуацій, образів-деталей, символів свідчить про щире побажання авторки читачам не тільки віднайти своє рожеве світло на зупинці, а й, знявши з нього маскувальний екран, ширму, відверто, по-справжньому подивитися у вічі істині буття та подовжити магічно- чарівну дію цього світла у власній екзистенції, утілити його енергетику в повсякденних простих речах. Дистанційованим від іронії, сповненим “вітаїстичного пафосу” й зарядженим “щасливою випадковістю, натхненною Слово і Час. 2016 • №7122 та л іричною ” (322) , постає тв ір - паліндром з увиразненими прикметами гіпертекстовості Анатолія Глущака “AVE EVA”. Суто постмодерна інтелектуальна ситуація книжки, яка “завжди розгорнута посередині”, дає змогу авторові вмістити в її просторінь “приховані смисли, ту особливу гуманітарну ауру, що випромінюють як окремі тексти, так і цілісна система”, алюзії , “репрезентативні з погляду палімпсестності і контекстуального розгалуження збірки, в якій доцільно ужито художній код, яким без втоми, але з користю для духовного здоров’я користується людство” (325). Аналіз поетики взаємозворотності, оберненості та колоподібност і , симультанного стягнення віддалених у часі жанрових моделей – романтичної альбомної лірики та апокрифічності – свідчить про оригінально вивершений із “класичною пластикою, і контуром строгим, і логіки залізною течією” (М. Зеров) неокласичний поетичний канон. До прийомів мистецької монтажності, техніки колажу, жанрової аглютинації р і зних дискурс ів та майстерного “склеювання ” аудіов ізуального та словесно-вербального мовленнєвих центрів удається Олександр Жовна в малих і середніх епічних формах. В о б ’ є к т и в і л і т е р а т у р о з н а вч о ї уваги В . Саєнко опиняється тв ір із доволі прецедентною , особливо для літератури й мистецтва ХХ ст., жанровою ідентифікацією – кіноповість “Визрівання”. Акцентований та винесений у сильну позицію тексту авторський підзаголовок “мелодраматична феєрія для кіно” свідчить про нестандартність художнього рішення , яке не можна вдягнути в шати традиційної нарації або нав і т ь е к спериментально го синтетичного утворення. Вочевидь така оригінальність зумовлена принциповою віддаленістю від неоавангардистських та постмодерністських інсп ірацій , що п о с т у п ают ь с я л і т е р а т у р н і й т р адиц і ї , оновлен і й , е с тет и чно виваженій, ненав’язливо адаптованій під фрагментарно- інтертекстуальні потреби сучасного мистецтва. Гроно літературних і культурних відлунь розростається в потужній необароково- готичній топіці , розчиненій у творі мен і п п е й н о с т і , фан та з у ва н н я х , фольклоризації. О р и г і н а л ь н а п о е т и к а т в о р у , основаного на дублетних образних парах, цементувальна параболічність конструкції, численні антропоморфні та фіто-зооморфні перетворення (майже на кшталт Овідієвих “Метаморфоз”), і н т у ї т и в но -м і с т и чний з в ’я зо к і з булгаківськими сюжетними схемами й образними видіннями та навіюваннями – це коло питань, порушених в останній лекц і ї к омпенд і уму. Д зерк ально п е р е г у к уюч и с ь і з а н а л і т и ч н им інструментарієм попередніх наукових текстів, тематичний блок про кіноповість створює не тільки ситуацію діалогу та суголосну тональність щодо художників- побратимів і майстрів пера, а й породжує таке собі інтертекстуальне дежавю, що діє за принципом “здається, це вже було” всередині твору. З’ясовуючи сюжет н і п а р а л ел і , а с о ц і а т и в н і персонажні пари -дублети , образні рефрени, синестезійність, дослідниця послуговується інтерпретаційними можливостями літературної лейтмотивіки й опрозорює на текстовій поверхні булгаківські та ільфо-петровські алюзії й ремінісценції. Широка інтертекстуальна сфера живиться світовим мистецьким ґрунтом: це й вагома для сюжетобудови твору італійська трагікомедія масок, і середньовічне мораліте, і сучасна інтернаціональна музична культура. Усе це багатоголосся та різнобарвність дає змогу змоделювати “…одвічну містерію життя як осучаснений вертеп і з р і з н о м а н і т н и м и п о в е р х а м и світобудови…” (340). Проте в епіцентрі авторської ідеосфери залишається проблема самоідентифікації творчої людини, пошук нею самототожності в “розчахнутому світі і безмежно складних випробуваннях ” . Потрак т уванню багатоголосого життєвого наративу, сублімованого мистецькими візіями творчої особистості героя, і прислужилася “поетикальна всеозброєність” (341) зрілого майстра. Гроно мистецьких талантів, подане в жанр і вибраних лекц ій суз ір ’я яскравих творчих індивідуальностей із притаманними їм стилістичними манерами, системами образотворення, жанровими моделями, верифікаційною логікою, інтертекстуальними стратегіями тощо промовляє саме , постаючи органічною сукупністю літературознавчих 123Слово і Час. 2016 • №7 феноменів, незалежних, автономних, самодостатніх, утім приправлених у міру добротною та індуктивно зваженою науковою дидактикою з присмаком н а йщир іш о го бажа н н я а в т о р к и встановити діалог зі своїм адресатом та спонукати його до творчого включення в рецепційно- інтерпретаційне поле літератури та культури постмодернізму. Художні світи персоналій сучасних письменників у витлумаченні В. Саєнко не тільки репрезентують плюралістичний історико -літературний простір уже сформованих і зрілих постатей, а й демонструють вектори подальшого розвитку українського слова, виходу його на нові обрії самоідентифікації та в іхи становлення , визр івання с у ча сних к анон і в , еволюц і ї в і д перманентно-процесуального стану до усталених , завершених у своїй цілісності форм та прямування до тієї межі, яка зветься гуманітарна аура нації. Артур Малиновський Отримано 11 лютого 2016 р. м. Одеса

Інтерсуб'єктивність художніх світів письменників-модерністів у сучасному компендіумі

Репозитарії

Схожі ресурси