Ґрунтовні студії над українською поезією

Рецензія на книгу: Чамата Ніна. Дослідження з поетики: вірш, жанр, композиція. – Київ: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2016. – 498 с.

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2016
Main Author:	Бондар, М.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2016
Series:	Слово і Час
Subjects:	Рецензії
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/158684
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Ґрунтовні студії над українською поезією / М. Бондар // Слово і час. — 2016. — № 12. — С. 116-120. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-158684
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1586842025-02-09T23:40:27Z Ґрунтовні студії над українською поезією Extensive Studies on Ukrainian Poetry Бондар, М. Рецензії Рецензія на книгу: Чамата Ніна. Дослідження з поетики: вірш, жанр, композиція. – Київ: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2016. – 498 с. 2016 Article Ґрунтовні студії над українською поезією / М. Бондар // Слово і час. — 2016. — № 12. — С. 116-120. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/158684 uk Слово і Час application/pdf Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії Рецензії
spellingShingle	Рецензії Рецензії Бондар, М. Ґрунтовні студії над українською поезією Слово і Час
description	Рецензія на книгу: Чамата Ніна. Дослідження з поетики: вірш, жанр, композиція. – Київ: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2016. – 498 с.
format	Article
author	Бондар, М.
author_facet	Бондар, М.
author_sort	Бондар, М.
title	Ґрунтовні студії над українською поезією
title_short	Ґрунтовні студії над українською поезією
title_full	Ґрунтовні студії над українською поезією
title_fullStr	Ґрунтовні студії над українською поезією
title_full_unstemmed	Ґрунтовні студії над українською поезією
title_sort	ґрунтовні студії над українською поезією
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
publishDate	2016
topic_facet	Рецензії
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/158684
citation_txt	Ґрунтовні студії над українською поезією / М. Бондар // Слово і час. — 2016. — № 12. — С. 116-120. — укp.
series	Слово і Час
work_keys_str_mv	AT bondarm gruntovnístudíínadukraínsʹkoûpoezíêû AT bondarm extensivestudiesonukrainianpoetry
first_indexed	2025-12-01T20:44:42Z
last_indexed	2025-12-01T20:44:42Z
_version_	1850340157328195584
fulltext	Слово і Час. 2016 • №12116 ҐРУНТОВНІ СТУДІЇ НАД УКРАЇНСЬКОЮ ПОЕЗІЄЮ Чамата Ніна. Дослідження з поетики: вірш, жанр, композиція. – Київ: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2016. – 498 с. Читач довго чекав на дві книжки Ніни Чамати – “Лірика Тараса Шевченка: Аналізи й інтерпретації” (Київ, 2014) та “Дослідження з поетики: вірш, жанр, композиція” (Київ, 2016). Ще 1974 р. вийшла дебютна монографія дослідниці. І ось, через кілька десятиріч – дві книжки. Праця в Інституті літератури не завжди і не для всіх обертається вервечкою книг. У тих, хто волею творчого вибору поставлений на головні ділянки літературної науки, ця праця вимагає, зазвичай, дуже ґрунтовних, виважених текстів. Парадокс у тому, що не завжди й не в усіх ці тексти набирають форми окремої, індивідуальної книжки автора, із зазначенням саме його прізвища на обкладинці. Н. Чамата понад п’ятдесят років віддала праці у відділі шевченкознавства – найбільш важливому, знаковому, репрезентативному відділі Інституту, який носить ім’я Шевченка. І в порівняно вільготні 60-ті роки, і в позначені 117Слово і Час. 2016 • №12 жорстоким ідеологічним тиском 70-ті молода дослідниця належала до того зовсім невеликого числом гурту науковців , хто послідовно порушував важливі, справді наукові, істотні для гуманітарного знання проблеми. Їх виконання із самого початку вирізнялося в дослідниці несуєтливістю, продуманістю, ґрунтовністю. Після виходу книжки “Ритміка Шевченка” (Київ, 1974) Н. Чамату чекала робота у вкрай серйозних, програмних колективних монографіях, таких як “Шевченкознавство: Підсумки й проблеми” (Київ, 1975), “Шевченківський словник” у 2-х томах (Київ, 1976 – 1977), “Творчий метод і поетика Т. Г. Шевченка” (Київ, 1980), участь у підготовці нового академічного 12-томного “Повного зібрання творів” Тараса Шевченка (видання здійснювалося двома заходами: перші три томи першого – у 1989 – 1991 рр . , шість текстових томів другого – у 2001 – 2003 р.). А паралельно із цим із середини 1990-х років тривала робота (з боку Н. Чамати – авторська, редакторська, організаційна) – над великим проектом “Шевченківська енциклопедія”, що нарешті в повному обсязі шести томів лягла на стіл читача. І аж при завершенні цього трудомісткого проекту з ’явилися друком дві згадані вже книжки Н. Чамати. У проміжку десятиліть був опублікований збірник статей двох авторок – Валерії Смілянської та Ніни Чамати “Структура і смисл: спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка” (Київ, 2000). Книжка, що містила окремі зразки розгляду ліричних та л іро -еп і чних (останн і – переважно авторства В. Смілянської) творів Шевченка, здобула захоплений прийом ; постала потреба її перевидання. Здійснено це було у формі видання окремих книжок авторок: “Шевченкознавчі розмисли” В. Смілянської (Київ, 2005), частину якої становлять безпосередні розгляди Шевченкових творів, та “Лірика Тараса Шевченка: Аналізи й інтерпретації” Н. Чамати (Київ, 2014), де подібні розгляди (переважно в частині лірики малих і великих форм) також істотно доповнені новими. Ґрунтовне наукове дослідження має таку властивість, що завжди читається з великим інтересом , звучить свіжо й по-новому, не втрачає на своїй актуальності. Повною мірою це стосується двох останніх книжок Н. Чамати. Книжка “Дослідження з поетики: вірш, жанр, композиція” поділена на розділи: “Українське віршування: проблеми історії та теорії”, “Жанр і композиція”, “Поетика і текстологія”. Розпорошені досі по різних наукових виданнях, періодичних і неперіодичних (серед них вирізняються кілька томів збірника “Słowiańska metryka porównawcha” Інституту літературних досліджень Польської академії наук, у яких друкувалися статті авторки), віршознавчі праці Н. Чамати (розділ “Українське віршування: історія та теорія”) зібрано тепер під однією обкладинкою. Це, зокрема, статті й розвідки “Український віршознавчий дискурс: перші граматики і поетики – доба романтизму”, “8-складовий вірш в українській поезії (XVI – XIX століття)”, “Метро-ритмічна система поезії Івана Котляревського”, “Еволюція метрики української поезії доби романтизму: особливості переходу від силабіки до силабо-тоніки”, “Поліметричні композиції у творах українських поетів-романтиків”, “Про особливості раннього українського гекзаметра”, “Верлібр українського авангарду 10 – 30-х років ХХ століття”, “Аспекти віршування Тараса Шевченка”. Разом із монографією 1974 року “Ритміка Т. Г. Шевченка: 14 складовий вірш, чотиристопний ямб” вони створюють певну системну цілісність, у якій розгляд метро-ритмічної системи поета суттєво розширено дослідженням інших метрів (12 – 11-складовий вірш, 8-складовий вірш та ін.), поглиблено новаторським і досі актуальним дослідженням віршової інтонації (однойменна праця), подано на широкому контекстуальному тлі розвитку українського віршування , що охоплює період від перших поетик і граматик Києво-Могилянської академії XVII ст. – до авангардистських пошуків нових метрів і ритмів 10 – 30-х років ХХ ст. (зокрема І. Франка, М. Семенка, В. Поліщука). Якщо в дослідженні метрики й ритміки Шевчен к а Н . Чамата мо гла спертися на певний ряд розробок попередник і в (С . Людкевич , Б . Якубський , А . Шамрай , Ф. Колесса, П. Волинський, Г. Сидоренко та ін.), вибудувавши – що важливо – власну позицію в розумінні природи й еволюції метрико-ритмічної системи та запропонувавши нестандартні узагальнені “прочитання” Шевченкових текстів посередництвом відповідних схем, то у праці “Віршова інтонація” (у розглядуваній книжці – як підрозділ праці “Аспекти віршування Тараса Шевченка”), мусила йти майже цілиною. Певна річ, можна призбирати кілька імен дослідників, які виступали раніше, торкаючись цієї ділянки (серед них – і вже названі), але доти написано було небагато, виходи на цю ділянку були спорадичними. Утім, імовірно, через “важкість” матеріалу, залишаються вони спорадичними й після першого виходу праці нашої авторки. Розвідка Н. Чамати “Віршова інтонація” вперше системно презентувала типи віршової інтонації в Шевченка (наспівний, говірний, ораторський вірш), означила різновиди наспівної інтонації та особливості говірної . Важливим у цій праці є встановлення динамічного зв’язку між метрично-ритмічною схемою та живою емоцією, розкриття спільнодії, в окремих моментах – взаємозалежності різновидів віршової будови і суттєвих характеристик стилю Шевченкової поетичної творчості. У дослідженні метрико-ритмічних особливостей української поезії Н. Чамата обґрунтовує цікаву (і в її виконанні – продуктивну) ідею про тривалість Слово і Час. 2016 • №12118 функціонування силабічної системи, не таку швидку її зміну, як це зазвичай уявляється. Варте уваги, що й самі українські поети іще в першій половині та всередині ХІХ ст. не раз уважали свою віршову роботу продовженням силабіки (можна згадати схеми Л. Боровиковського й О. Шпигоцького, котрими ті супроводжували свої переклади й оригінальні твори, надсилаючи в редакції журналів; на відповідній сторінці книжки Н. Чамати наведено міркування одного з їхніх наступників, переконаного, приміром, що баладу “Твардовський” П. Гулака-Артемовського написано силабічним віршем). Виведення цілої низки віршових розмірів української поезії першої половини ХІХ ст. із силабічної системи в дослідниці не тільки виглядає органічно, позаяк ураховує генезу явища, а й дає змогу яскравіше подати самобутність українського віршування, йо го зумовлену насамперед мовними особливостями відмінність від російського. До слова, у статті “Метро-ритмічна система поезії Івана Котляревського” авторка, показавши її розмаїтість (передусім на матеріалі пісень, уключених у п’єси), віршознавчу характеристику головного твору Котляревського – поеми “Енеїда” – подає переважно через посилання на кілька праць дослідників, із яких випливає, ніби “ритміка поеми Котляревського нічим принципово не відрізняється від нормативів російської поезії епохи класицизму”. Можна пошкодувати , що Н . Чамата довірилася в цьому іншим дослідникам , адже за умови більш розгорнутого її власного віршознавчого прочитання поеми “Енеїда”, із залученням випробуваного нею інструментарію (зокрема й інтонаційно-стильових характеристик) цей твір Котляревського, думається, постав би в більшому ритмічному розмаїтті, у багатстві барв, які не тільки відрізняли б його від сухого вірша М. Осипова, а й виділяли б українську “Енеїду” на тлі згаданих уже нормативів російського 4-стопного ямба. У розділі “Вірш і переклад” загалом, на нашу думку, трохи засуворо оцінено виконаний Л. Боровиковським переклад поеми А. Міцкевича “Фарис”. Указуючи окремі невідповідності перекладу оригіналові, дослідниця й сама наголошує на великій мотивно-емоційній , інтонаційній, метрико-ритмічній складності твору польського поета. Видається, узятися українському поетові за переклад такого твору на порубіжжі 20 – 30-х років ХІХ ст., за обставин іще певної нерозвинутості української мови як мови літератури – мало вагу сміливого творчого виклику, тож переклад Боровиковського, попри всі його хиби й неточності, був на той час, уважаємо, засяганням майже неможливого . В іншій розвідці, уключеній у цей же розділ і вперше друкованій – про переклади “Ody do młodości” А. Міцкевича українською мовою – розглянуто перекладацьку роботу над цим твором трьох українських поетів: О. Навроцького, П. Тичини та Д. Павличка (уміщено супроводжуваний коротким коментарем авторки й переклад іще одного – М. Рудницького); дослідниця переконливо показала як процес загального зростання рівня перекладацької праці, так і еволюцію у виборі метричної домінанти перекладу цього твору: від силабіки (О. Навроцький) – до силабо- тоніки (П. Тичина) – і до тоніки (Д. Павличко), що знаходить певні відповідності в головних тенденціях розвитку українського вірша. Слушність багатьох наукових положень Н. Чамати стосовно українського віршування на етапі від доби бароко до явищ ХХ ст. стверджують окремі розвідки сучасних віршознавців – насамперед Н. Костенко, якими доповнено кілька аспектів наукових зацікавлень авторки, а також Б. Бунчука, Н. Гаврилюк, В. Мальцева та ін. Не лише за силою таланту, а й за багатством суто віршознавчого матеріалу центральною постаттю таких досліджень судилося залишатися Т. Шевченку. Праці Н. Чамати, у яких унаочнено напрочуд творчий п ідх ід Шевченка до спадщини українського віршового слова (як усного, так і писемного), постійне при цьому звертання уваги на спадщину силабічної системи підводять читача до міркування про, можливо, ще не достатньо оцінену її роль у становленні й долі українського вірша, про можливий вияв у ній окремих фундаментальних рис української поетичної артикуляції, як і мимоволі породжують у читача припущення, що чарівність і неповторність Шевченкового поетичного вираження пояснюється, зокрема, і притаманною поетові художньою мірою в тонізації силабіки, чого були позбавлені багато інших поетів. Практика Шевченка як віртуоза вірша, його загальна постава в цьому багато що може пояснити в семантиці його поезії, у виборі мотивів і сюжетів, у його ставленні до книжної поезії, до фольклору, до творчості попередників і сучасників. Ц ілк ом можна по годитися з думкою дослідниці, що робота Шевченка на ділянці вірша справила великий вплив на подальший роз ви то к у к ра ї н с ь к о ї поез і ї , зо к рема версифікації. Справді, цей вплив був великим, але насамперед у найзагальнішому – у надихущому та обнадійливому доведенні великих ритміко- інтонаційних можливостей українського поетичного мовлення , яке реально постало як незчисленне розмаїття ритмічних схем, придатних для вираження практично необмеженої палітри емоцій і переживань, реалізації наративних установок. Водночас можна спостерегти, що конкретний формат тренду Шевченка як версифікатора наступними періодами розвитку української поезії успадкований був незначною мірою. З одного боку, Шевченко виконав грандіозну віршову роботу цілком переконливо; вона дала належні своєму часу результати, тож 119Слово і Час. 2016 • №12 завдання відповідного етапу розвитку вірша були здійснені (і здійснені, ще раз скажемо, блискуче). Вони не потребували суттєвих доповнень (можна сперечатися з надміру суворою оцінкою з боку І. Франка та декотрих інших дослідників доробку наступного покоління поетів, можна спростовувати звинувачення останніх в “епігонстві” щодо Шевченкової творчості, проте вторинність їхньої роботи на ділянці вірша, особливо “народних” віршових розмірів порівняно із Шевченком очевидна). З другого боку, Шевченко як у мотивах і темах творчості, як у семантичній багатошаровості змісту, так само й у вірші (можливо, у вірші ніяк не меншою мірою) виступав творчою індивідуальністю вельми унікальною. Мова не тільки про безмірно великий талант, а й про сам профіль поезії, де Шевченко “нетиповий”, надто оригінальний – на тлі поезії і української, і світової. Тож його розмах версифікатора (зрозуміло, в іншу пору, що мала б висувати інші завдання) повторений не був. Можна вести мову про багатство версифікації І. Франка (дещо оддалік нього розташовуються творчі постаті Ю. Федьковича, М. Старицького, В. Самійленка), але Шевченкового розмаїття, Шевченкової гнучкості, Шевченкового (цілеспрямованого чи нецілеспрямованого) експерименту тут усе ж небагато. Із пізніших поетів перший, хто в цьому плані наближається до Шевченка, – це П. Тичина. Постать Шевченка з повним правом виступає основною в розділі “Жанр і композиція”, що містить такі праці, як “Жанр думки у Шевченка”, “Українське поетичне послання першої половини ХІХ ст. : ґенеза , типологія” , “Циклізація у поетичній творчості Шевченка”, “Композиція ліричних творів Шевченка (сюжетно-тематичний рівень)”, “Типи ліричної композиції та форми їх реалізації у поезії Шевченка” (у чотирьох підрозділах) та ін. Розвідка про українське поетичне послання – цілком нова, уперше тут друкована. Дослідниці належить теоретичний розгляд жанру “думки” – одного з різновидів (до того ж, як рідкість, пойменоваваного у значенні жанру самим Шевченком) медитативної лірики поета . Думка як жанр у поезі ї Шевченка увібрала в себе як психологічно-медитативні (з елегійним елементом), так і народнопісенні риси . Н. Чамата зазначає , що той вигляд жанру, який має думка у Шевченка, не завжди відповідає жанровому слововжитку цього терміна в поезії польській та українській ХІХ ст., тож, імовірно, цим жанром побільшеною, ніж звичайно, мірою вносяться риси особливості й самобутності в жанрову систему Шевченкової поезії. Своєрідного вигляду, як переконує дослідниця, набуло в Шевченка й послання як жанр, розглянуте в контексті української поезії (твори І . Некрашевича , П . Гулака- Артемовського, С. Писаревського, В. Забіли). “Жанр послання, – цілком слушно висновує авторка , – Шевченко розвивав у напрямі злиття з елегійною традицією, дуже близькою його мистецькій індивідуальності” (с. 320). Потверджує таке спостереження й конкретний розгляд двох Шевченкових творів – у статті “Вірші Шевченка “На вічну пам’ять Котляревському” та “До Основ’яненка”: особливості жанрово- композиційної організації”. Нестандарн ість наукового мислення дослідниці яскраво засвідчує й розвідка “Циклізація у поетичній творчості Шевченка”. Авторка встановлює три види такої циклізації – поетична книга , ліричний цикл , поема- цикл. Стосовно поетичної книжки як циклу авторка наголошує на новаторстві поета , іменуючи його “Кобзар” 1840 р . “першою модерною презентацією української словесності в європейському культурному просторі ХІХ ст.” (c . 322) , та звертає увагу на еволюцію Шевченкового уявлення про принципи укладання поетичної книжки, розглядаючи вже зазначене видання 1840 р., задумуваний, але невиданий “другий Кобзар” 1847 р. та підготовану поетом 1859 р. книжку “Поезія Т. Шевченка. Том первий”: поступове переважання жанрового групування творів. Серед ліричних циклів авторка веде мову про три утворення: “Давидові псалми”, “В казематі” та “Молитва”. Як поема-цикл фігурує в розвідці Н. Чамати група творів із пізнішим редакторським заголовом “Царі”. Тонке художнє чуття дослідниці дає їй змогу встановлювати не відразу помітні смислові й емоційно-психологічні зв’язки між творами, що входять до того чи того циклу. Циклічні структури, на думку дослідниці, відбивають причетність поетичної художньої системи Шевченка до новітніх тенденцій літературного поступу. Одна з найбільш вагомих праць, уміщених у збірнику, – нещодавня (2013) теоретична розвідка Н . Чамати “Композиція ліричних творів Шевченка (сюжетно-тематичний рівень)”, значну змістову частину якої конкретизовано в поряд же вміщених статтях про типи ліричної композиції. Ця розвідка, разом зі статтями, написаними як ї ї розгортання , на нашу думку, – ґрунтовно й багатобічно продумане дослідження, що має вагу нового слова в одній із найскладніших сфер наукового аналізу Шевченкової поезії. Дослідниця розглядає тут композицію в найістотнішому зрізі: як рух (зміну) певних тем у розвитку ліричного сюжету. Н. Чамата вирізнила композиції двочастинні та три- і багаточастинні. До двочастинних (двочастинних у найбільш загальній своїй структурі , позаяк можуть бути при цьому ускладнені побічними темами й елементами) належать, на думку дослідниці, композиції, побудовані як розгорнуте порівняння , як алегорія й символ, як метафора (усім цим видам присвячено окремі статті). Серед тричастинних виокремлено композиції, побудовані на моделі Слово і Час. 2016 • №12120 логічної тріади “теза, антитеза, синтез” або ж за схемою “засновок, розмірковування, висновок”, а також такі як “слов’янська (або метафорична) антитеза”, свого часу популяризована О. Деєм у дослідженні поетики української народної пісні, і так звана “тричастинна композиційна модель”, описана М . Гаспаровим ( із обов ’язковою наявністю в розвитку сюжету навмисного “помилкового ходу ” думки ) . Перспективу бути багаточастинною має композиц ія градаційна, що, за Н. Чаматою, передбачає ступеневий розвиток одного центрального тематичного образу (с. 346). (Можна, утім, дещо посперечатися з характеристикою вірша “Заросли шляхи тернами…”. Зарахування його до групи творів із градаційною композицією цілком правомірне, бо тут наявне висхідне розгортання емоційного стану, проте воно навряд чи підпадає під визначення “безперервне”: у цьому творі можна помітити смисловий поділ на дві частини; перша закінчується рядками “…А тепер не маю навіть / З ким поговорити!”, друга починається услід за цим рядками “Тяжко мені, Боже милий, / Носити з собою…”; тобто ту ж тему, яка артикульована в першій частині, поет варіативно проводить через другу частину; має місце своєрідний повтор, подвоєння теми – то ж чи відповідає це поняттю градаційної “безперервності”?). Особливу увагу привертає той фрагмент досл ідження композиц ійно го арсеналу Шевченкової поезії, де при розгляді зіставлення фігурує поняття “протиставлення”. Тут, схоже, озивається давня й плідна ідея авторки, викладена у відомій статті “Поетика контрасту в поезії Т. Г. Шевченка” (“Радянське літературознавство”, 1976, №3) (можна пожалкувати, що цій праці не знайшлося місця у збірнику). На нашу думку, цей фрагмент дослідження Н. Чамати виразно промовляє, що композиційні моделі з елементом протиставлення розкривають чи не найбільш характерну рису художнього мислення Шевченка -поета , його потужну й глибоку рефлексію, його непросте сприйняття світу, узятого у множині неусувних суперечностей, його не-ідилічне, з урахуванням суттєвих антитез, ствердження власної духовної позиції. У розділі “Поетика і текстологія” вміщено розвідку “Заголовок літературних творів Шевченка” – дослідження, теми якого доти до неї не торкався практично ніхто із шевченкознавців, а також подано розширений, насамперед у плані зіставлення авторських варіантів, порівняно з текстом, уміщеним у книжці “Лірика Тараса Шевченка”, розгляд вірша “Пророк”. Поетика заголовка досліджується, як це притаманно манері Н. Чамати, у широкому контексті близької за часом до Шевченка української поезії першої половини – середини ХІХ ст. (П. Гулак- Артемовський, А. Метлинський. М. Костомаров, В . Забіла , М . Петренко , О . Афанасьєв - Чужбинський, П. Куліш та ін.). Дескрипція заголовка виступає у статті не сама для себе, а в поєднанні з композиційними принципами побудови віршових збірок, із літературно- теоретичними акцентуаціями, означуючи певну сферу естетичного самоусвідомлення поета. Книжка Н. Чамати “Дослідження з поетики: вірш, жанр, композиція” примітна обсягом, надзвичайно вагома своїм змістом. Збірка приваблює “академічним” (у кращому значенні цього слова) викладом – глибоким, ґрунтовним, виваженим, доказовим. Як основні тут фігурують ті поняття й категорії, що належать до кола визначальних у сучасній поетиці. Високий науковий рівень дослідження Н. Чамати – одного з провідних авторів “Шевченківської енциклопед і ї ” та науково го редак тора кількох її тем – виступає опосередкованим знаком добротност і енциклопедичного видання , визначного сучасного здобутку шевченкознавства . Безперечно , наступні дослідження поетики української поезі ї , особливо ж доробку Т. Шевченка й поезії ХІХ ст., неможливо уявити поза врахуванням аналітики й висновків цієї книжки. Микола Бондар Отримано 27 жовтня 2016 р. м. Київ

Ґрунтовні студії над українською поезією

Institution

Similar Items