Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків: жіноча жорстокість, чоловічі фобії чи матеріальний розрахунок родичів (Волинь останньої третини XVI ст. – першої половини XVII ст.)
На прикладі низки історій, що стосуються обвинувачень шляхтянок у вбивстві своїх чоловіків, у статті проаналізовано такі питання: хто ініціював звинувачення; якою була риторика скарг; чи були в ній присутні стереотипні деталі; чи можна говорити про опис цих звинувачень як гендерно обумовлений; як...
Saved in:
| Date: | 2017 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інституту історії України НАН України
2017
|
| Series: | Соціум. Альманах соціальної історії |
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/158995 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків: жіноча жорстокість, чоловічі фобії чи матеріальний розрахунок родичів (Волинь останньої третини XVI ст. – першої половини XVII ст.) / Н. Старченко // Соціум. Альманах соціальної історії. — 2017. — Вип. 13-14. — С. 81–112. — Бібліогр.: 71 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-158995 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1589952025-02-10T00:21:09Z Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків: жіноча жорстокість, чоловічі фобії чи матеріальний розрахунок родичів (Волинь останньої третини XVI ст. – першої половини XVII ст.) Wives Accused of Murdering Their Husbands: Female Cruelty, Male Phobias or Relatives’ Financial Considerations (Volhynia of the last third of the 16th Century through the first third of the 17th Century) Старченко, Н. Історія родини та гендерних взаємин На прикладі низки історій, що стосуються обвинувачень шляхтянок у вбивстві своїх чоловіків, у статті проаналізовано такі питання: хто ініціював звинувачення; якою була риторика скарг; чи були в ній присутні стереотипні деталі; чи можна говорити про опис цих звинувачень як гендерно обумовлений; як відбувався перебіг процесу та яким у підсумку був його фінал. У полі уваги перебувають також питання підпорядкованості дружини чоловікові, а також тих ресурсів, які перерозподіляли владу в родині. Стереотипність описів та сталий набір компонентів обвинувачувального наративу дозволяє припустити інструментальний характер більшості обвинувачень. Лише в одному випадку із восьми маємо вирок щодо дружини, ще в одному можна з великою долею певності говорити, що саме вона здійснила вбивство з допомогою слуг і челяді. Описи злочину, на перший погляд, містять компоненти, які традиційно закріплені за «жіночим» способом убивства. Однак аналіз їх у ширшому контексті – порівняння з обвинуваченнями чоловіків в умисних убивствах – знімає дихотомію «чоловіче-жіноче». Напругу під час конфлікту в шляхетській родині зменшувала низка факторів. Майно шляхетського подружжя не поєднувалося в одне ціле. Одноосібне представництво чоловіком родини в публічній сфері мало низку обмежень. Врешті, важило сприйняття шлюбу як публічного договору та відносна легкість розлучень в рамках православної церкви, зокрема і через подружні непорозуміння. Заміжня жінка зазвичай спиралася на підтримку кревних родичів, особистих приятелів, яких вона здобувала через власну систему комунікацій, та слуг всередині дому. Недооціненими в аналізі насильства в родині залишаються особливості функціонування судової системи. Значна кількість звинувачень, схоже, була засобом в руках родини чоловіка для отримання вдовиної частки майна небіжчика. Цьому сприяв змагальний характер судочинства, де вербальний поєдинок між сторонами вибудовувався на хисткій системі доказів. Тож скаржник часто з’являвся у суді з метою знеславити відповідача та змусити його сісти за стіл переговорів, відтак отримати бажане шляхом компромісу. Based on a number of cases when gentry ladies were accused of murdering their husbands, I will analyze the following questions: who initiated these accusations; the rhetoric of accusations; whether they had clichéd details; whether these accusations were conditioned by the gender of the accused; how the cases proceeded, and what were the results. I will also focus on the wives’ subjugation to their husbands and the resources that could change the balance of power in a family. Stereotypical descriptions and conventional sets of tropes in accusatory narratives suggest that the majority of accusations were purely instrumental. Only one case in eight ended in a guilty verdict, with one other case containing strong indications that the wife did indeed commit murder with the help of her servants and courtiers. Crime descriptions ostensibly emphasize the elements conventionally associated with “female” murders. Their analysis in broader context and comparisons with murder accusations against men, however, lift the malefemale dichotomy. A range of factors could relieve tension in conflicts within gentry families. The property of spouses was not united. The notion that the husband should be the only representative of the family in the public sphere had its limits. Finally, marriage was perceived as a public contract, and the Orthodox Church granted divorce with relative ease, even in cases of spousal misunderstandings. A married woman could usually rely on the support of her relatives, personal friendships cultivated through independent communication, and servants. The peculiarities of the court system remain an underappreciated element in the analysis of domestic violence. A significant number of accusations mask the husbands’ relatives’ attempts to reclaim the widow’s part of the late husband’s property. The strategy was reinforced by the competitive nature of the judicial system: the verbal duel between the sides was supported by slim evidence. Therefore, the accuser often appeared in court with the intention of undermining defendants’ reputation, forcing them to negotiate, and obtaining the goals as the result of a compromise. 2017 Article Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків: жіноча жорстокість, чоловічі фобії чи матеріальний розрахунок родичів (Волинь останньої третини XVI ст. – першої половини XVII ст.) / Н. Старченко // Соціум. Альманах соціальної історії. — 2017. — Вип. 13-14. — С. 81–112. — Бібліогр.: 71 назв. — укр. 1995-0322 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/158995 347.61/.64:94 (477)“15/16” uk Соціум. Альманах соціальної історії application/pdf Інституту історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Історія родини та гендерних взаємин Історія родини та гендерних взаємин |
| spellingShingle |
Історія родини та гендерних взаємин Історія родини та гендерних взаємин Старченко, Н. Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків: жіноча жорстокість, чоловічі фобії чи матеріальний розрахунок родичів (Волинь останньої третини XVI ст. – першої половини XVII ст.) Соціум. Альманах соціальної історії |
| description |
На прикладі низки історій, що стосуються обвинувачень шляхтянок у вбивстві своїх
чоловіків, у статті проаналізовано такі питання: хто ініціював звинувачення; якою була
риторика скарг; чи були в ній присутні стереотипні деталі; чи можна говорити про опис
цих звинувачень як гендерно обумовлений; як відбувався перебіг процесу та яким у
підсумку був його фінал. У полі уваги перебувають також питання підпорядкованості
дружини чоловікові, а також тих ресурсів, які перерозподіляли владу в родині.
Стереотипність описів та сталий набір компонентів обвинувачувального наративу
дозволяє припустити інструментальний характер більшості обвинувачень. Лише в одному випадку із восьми маємо вирок щодо дружини, ще в одному можна з великою
долею певності говорити, що саме вона здійснила вбивство з допомогою слуг і челяді.
Описи злочину, на перший погляд, містять компоненти, які традиційно закріплені за
«жіночим» способом убивства. Однак аналіз їх у ширшому контексті – порівняння з
обвинуваченнями чоловіків в умисних убивствах – знімає дихотомію «чоловіче-жіноче».
Напругу під час конфлікту в шляхетській родині зменшувала низка факторів. Майно
шляхетського подружжя не поєднувалося в одне ціле. Одноосібне представництво
чоловіком родини в публічній сфері мало низку обмежень. Врешті, важило сприйняття
шлюбу як публічного договору та відносна легкість розлучень в рамках православної
церкви, зокрема і через подружні непорозуміння. Заміжня жінка зазвичай спиралася на
підтримку кревних родичів, особистих приятелів, яких вона здобувала через власну
систему комунікацій, та слуг всередині дому.
Недооціненими в аналізі насильства в родині залишаються особливості функціонування судової системи. Значна кількість звинувачень, схоже, була засобом в руках
родини чоловіка для отримання вдовиної частки майна небіжчика. Цьому сприяв змагальний характер судочинства, де вербальний поєдинок між сторонами вибудовувався на хисткій системі доказів. Тож скаржник часто з’являвся у суді з метою знеславити
відповідача та змусити його сісти за стіл переговорів, відтак отримати бажане шляхом компромісу. |
| format |
Article |
| author |
Старченко, Н. |
| author_facet |
Старченко, Н. |
| author_sort |
Старченко, Н. |
| title |
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків: жіноча жорстокість, чоловічі фобії чи матеріальний розрахунок родичів (Волинь останньої третини XVI ст. – першої половини XVII ст.) |
| title_short |
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків: жіноча жорстокість, чоловічі фобії чи матеріальний розрахунок родичів (Волинь останньої третини XVI ст. – першої половини XVII ст.) |
| title_full |
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків: жіноча жорстокість, чоловічі фобії чи матеріальний розрахунок родичів (Волинь останньої третини XVI ст. – першої половини XVII ст.) |
| title_fullStr |
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків: жіноча жорстокість, чоловічі фобії чи матеріальний розрахунок родичів (Волинь останньої третини XVI ст. – першої половини XVII ст.) |
| title_full_unstemmed |
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків: жіноча жорстокість, чоловічі фобії чи матеріальний розрахунок родичів (Волинь останньої третини XVI ст. – першої половини XVII ст.) |
| title_sort |
звинувачення дружин у вбивстві чоловіків: жіноча жорстокість, чоловічі фобії чи матеріальний розрахунок родичів (волинь останньої третини xvi ст. – першої половини xvii ст.) |
| publisher |
Інституту історії України НАН України |
| publishDate |
2017 |
| topic_facet |
Історія родини та гендерних взаємин |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/158995 |
| citation_txt |
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків: жіноча жорстокість, чоловічі фобії чи матеріальний розрахунок родичів (Волинь останньої третини XVI ст. – першої половини XVII ст.) / Н. Старченко // Соціум. Альманах соціальної історії. — 2017. — Вип. 13-14. — С. 81–112. — Бібліогр.: 71 назв. — укр. |
| series |
Соціум. Альманах соціальної історії |
| work_keys_str_mv |
AT starčenkon zvinuvačennâdružinuvbivstvíčolovíkívžínočažorstokístʹčolovíčífobííčimateríalʹniirozrahunokrodičívvolinʹostannʹoítretinixvistperšoípolovinixviist AT starčenkon wivesaccusedofmurderingtheirhusbandsfemalecrueltymalephobiasorrelativesfinancialconsiderationsvolhyniaofthelastthirdofthe16thcenturythroughthefirstthirdofthe17thcentury |
| first_indexed |
2025-12-02T03:32:26Z |
| last_indexed |
2025-12-02T03:32:26Z |
| _version_ |
1850365810783027200 |
| fulltext |
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 81
УДК 347.61/.64:94 (477)“15/16”
Наталя Старченко
доктор історичних наук, старший науковий співробітник
Інституту українсьої археографії та джерелознавства
ім. М. С. Грушевського НАН України, науковий співробітник
Інституту історії України НАН України
ЗВИНУВАЧЕННЯ ДРУЖИН У ВБИВСТВІ ЧОЛОВІКІВ:
ЖІНОЧА ЖОРСТОКІСТЬ, ЧОЛОВІЧІ ФОБІЇ
ЧИ МАТЕРІАЛЬНИЙ РОЗРАХУНОК РОДИЧІВ
(Волинь останньої третини XVI ст. – першої третини XVII ст.)
На прикладі низки історій, що стосуються обвинувачень шляхтянок у вбивстві своїх
чоловіків, у статті проаналізовано такі питання: хто ініціював звинувачення; якою була
риторика скарг; чи були в ній присутні стереотипні деталі; чи можна говорити про опис
цих звинувачень як гендерно обумовлений; як відбувався перебіг процесу та яким у
підсумку був його фінал. У полі уваги перебувають також питання підпорядкованості
дружини чоловікові, а також тих ресурсів, які перерозподіляли владу в родині.
Стереотипність описів та сталий набір компонентів обвинувачувального наративу
дозволяє припустити інструментальний характер більшості обвинувачень. Лише в од-
ному випадку із восьми маємо вирок щодо дружини, ще в одному можна з великою
долею певності говорити, що саме вона здійснила вбивство з допомогою слуг і челяді.
Описи злочину, на перший погляд, містять компоненти, які традиційно закріплені за
«жіночим» способом убивства. Однак аналіз їх у ширшому контексті – порівняння з
обвинуваченнями чоловіків в умисних убивствах – знімає дихотомію «чоловіче-жіноче».
Напругу під час конфлікту в шляхетській родині зменшувала низка факторів. Майно
шляхетського подружжя не поєднувалося в одне ціле. Одноосібне представництво
чоловіком родини в публічній сфері мало низку обмежень. Врешті, важило сприйняття
шлюбу як публічного договору та відносна легкість розлучень в рамках православної
церкви, зокрема і через подружні непорозуміння. Заміжня жінка зазвичай спиралася на
підтримку кревних родичів, особистих приятелів, яких вона здобувала через власну
систему комунікацій, та слуг всередині дому.
Недооціненими в аналізі насильства в родині залишаються особливості функціо-
нування судової системи. Значна кількість звинувачень, схоже, була засобом в руках
родини чоловіка для отримання вдовиної частки майна небіжчика. Цьому сприяв зма-
гальний характер судочинства, де вербальний поєдинок між сторонами вибудовувався
на хисткій системі доказів. Тож скаржник часто з’являвся у суді з метою знеславити
відповідача та змусити його сісти за стіл переговорів, відтак отримати бажане шляхом
компромісу.
ISSN1995-0322. ÑÎÖ²ÓÌ. Àëüìàíàõ ñîö³àëüíî¿ ³ñòîð³¿. Âèïóñê 13-14. – Ñ. 81–112
© Íàòàëÿ Ñòàð÷åíêî, 2017
Наталя Старченко 82
Ключові слова: шляхта, убивство, конфлікт, гендерні взаємини, судочинство,
Волинь, XVI–XVII ст.
Дослідження насильства, зокрема його найтяжчих наслідків – убивств,
потрапляє в поле уваги соціальних істориків у 70-і роки XX ст.1. За цей час
пророблена величезна робота не лише якісного характеру, а й кількісна –
обраховано частотність цього тяжкого злочину в Західній Європі від пізнього
середньовіччя до сьогодні та проаналізовано його динаміку2. Зміни в підходах
до міжперсонального насильства упродовж ранньомодерного часу, від толеру-
вання його спільнотами як невід’ємної частини повсякдення до поступового
витіснення на маргінес, зокрема і через активне державне регулювання як
суспільно небезпечної поведінки, зачіпало й родинні взаємини. Однак у цій
сфері насильство належало до легітимних/квазілегітимних засобів, з допомогою
яких утримувалася патріархальна ієрархія на рівні права і культури, тож його
природа і невитравність до сьогодні – окрема, досить широко дебатована тема в
рамках різних історіографічних напрямів3.
Дослідники родини наголошують на існуванні потенційного конфлікту в
подружніх взаєминах, який присутній незалежно від часу і простору. Модифі-
кації концепту «війни статей», що постав у рамках другої хвилі фемінізму,
широко використовують як методологічний інструментарій, зокрема при дослід-
женні історії убивств чоловіка дружиною. Загалом позбавлення життя подруж-
нього партнера розглядаєтсья як вивільнення жінки з-під патріархальної влади
та досягнення нею крайньої суб’єктності через дисгресію і насильство. Адже
подружжя мислилося одним тілом і його практично одноосібно репрезентував
чоловік, тож лише з його зникненням жінка з’являється в публічному просторі –
в позиції або удови, або злочинниці. Через убивство дружина стверджує своє
право на зміну ситуації і цим порушує усталені культурні конструкції щодо неї
як істоти пасивної і нездатної на активні дії4.
———————
1 Увага до конфліктних аспектів функціонування родини з’являється приблизно в той же
період. Див. одну із перших робіт, присвячених подружнім убивствам: Sharpe J.A. Domestic
Homicide in Early Modern England // The Historical Journal, 1981. – Vol. 24. – No. I. – P. 29-48.
2 Див. огляд: Roth R. Homicide in Early Modern England 1549–1800: the Need for a
Quantitative Synthesis // Crime, History and Societies, 2001. – Vol. 5. – No 2. – P. 33-67.
MC Mahon R., Eibach J., Roth R. Making Sense of Violence? Reflections on the History of
Interpersonal Violence in Europe // Ibidem, 2013. – Vol. 17. – No 2. – P. 5-26.
3 Див., скажімо, огляд низки тем з тематики домашнього насильства у вступній статті
Маріанни Муравйової до спеціального випуску часопису «The History of Family»: Muravyeva M.
‘A king in his own household’: domestic discipline and family violence in early modern Europe
reconsidered // The History of Family, 2013, vol. 18, No 3, pp. 227-237. У тому ж номері див.
статтю, в якій переосмислюється вплив так званого «цивілізаційного підходу» у ставленні до
подружнього насильства та патріархального домінування: Baylie J., Giese L. Marital cruelty:
reconsidering lay attitudes in England. – Р. 1580 to 1850 // Ibidem. – Р. 289-305. Див. також:
Hardwick J. Early modern perspectives on the long history of domestic violence: The case of
seventeenth-century France // Journal of Modern History, 2006. – Vol. 78. – No 1. – P. 1-36.
4 Див., скажімо, аналіз традиційних описів дружин – убивць своїх чоловіків – у попу-
лярній англійській літературі ранньомодерного часу у відповідному розділі монографії
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 83
Владне домінування чоловіка над дружиною (реальне і символічне) закріп-
лює за кожним із подружжя гендерно обумовлений спосіб убивства чи його
описування. Так традиційно уважалося, що чоловік скоював убивство дружини
без наміру вбити, а через перевищення своєї фізичної сили в процесі квазі-
легітимних «дисциплінарних» практик. Відсутність наміру підтверджувала за-
звичай і передісторія – тривала фізична наруга над жінкою, що до певного часу
мала легші наслідки. Натомість за дружиною-убивцею резервувався інший
сюжет: жінка фізично слабка та підпорядкована волі сильнішого партнера, від-
повідно, вона не чинить опору насильству відкрито, а накопичує злість і вда-
ється до жорстокої помсти, виношуючи підступні плани. Дослідниця ранньо-
модерної літератури і пов’язаних із нею культурних явищ Френсіс Долан
зауважує: попри те, що кількість дружин – убивць своїх чоловіків – була
приблизно вдвічі (за деякими підрахунками втричі) меншою, ніж чоловіків –
убивць своїх дружин, популярна англійська література створює враження, що
чоловіки постійно перебувають під загрозою нападу з боку прихованого ворога
у власному домі5. Живучість цього сюжету Долан демонструє на прикладі низки
фільмів кінця XX ст., фабула яких вибудовується навколо спланованого дру-
жиною вбивства чоловіка6.
Історії жінок-убивць, що значною мірою формуються за рахунок літера-
турних топосів, у багатьох випадках мають мало спільного з реальною кар-
тиною. Ба більше, ретельніше дослідження таких випадків у ранномодерний час
часто демонструє як безпідставність звинувачень, так і розмаїття причин та
обставин убивств. Власне, це змушує дослідників відмовлятися від жорсткої
бінарної опозиції в підходах до жіночого і чоловічого насильства, натомість
звертати увагу на широкий діапазон подібностей7.
Тож на прикладі низки історій, що походять з актового матеріалу Волин-
ського воєводства, спробую проаналізувати такі питання: хто виступав зі зви-
нуваченням дружини; якою була риторика обвинувачення; чи були в ній при-
сутні стереотипні деталі; чи можна говорити про опис цих звинувачень як
гендерно обумовлений; як відбувався перебіг процесу та яким у підсумку був
його фінал. Очевидно, в поле уваги потрапить і питання підпорядкованості
дружини чоловікові, а також тих ресурсів, які перерозподіляли владу в родині.
———————
Френсіс Долан: Dolan F. Dangerous Familiars. Representations of Domestic Crime in England. –
P. 1550-1700, Cornell University Press, 1994. – P. 20-58. Ibidem. Home rebels and house-traitors:
murderous wives in early modern England // Yale Journal of Law and the Humanities, 1992. –
Vol. 4. – P. 1, 1-31.
5 Dolan F. Dangerous Familiars… – P. 25-26.
6 Ibidem. – P. 67-68. Її список можна легко поповнити, зокрема і за рахунок недавньої
стрічки «Gone girl» (2014), де на початку глядачеві пропонують драму, в центрі якої –
проблеми молодого подружжя, а закінчується вона трилером, де соціопатка-дружина імітує
своє вбивство, за яке чоловік мав поплатитися життям.
7 Dean T. Domestic violence in late-medieval Bologna // Renaissance Studias, 2004. – Vol. 18,
No. 4 (December). – P. 529-530. Ibidem. Theft and gender in late medieval Bologna // Gender and
History, 2008. – Vol. 20. – No 2. – P. 412.
Наталя Старченко 84
Дружина як жертва
Уважається, що більшості подружніх убивств передує тривала історія на-
сильства над дружинами з боку чоловіка. Тож коротко зупинюся на цій
проблемі. Одразу зауважу, що визначити ставлення до фізичного насильства у
шляхетській родині досить тяжко. Низка згадок про нього в актових книгах не
дає підстав для однозначних висновків, натомість непрямі свідчення радше
дозволяють говорити, що брутальне поводження чоловіка з дружиною не
толерувалося. Адже сімейна незгода могла призвести до погіршення репутації
шляхтича серед загалу, а в окремих випадках загрожувала сепарацією та/чи
розлученням і, в підсумку, майновими втратами для чоловіка8.
Звинувачення дружин у вбивстві своїх чоловіків зустрічаються частіше,
аніж згадки про смерть дружин в результаті фізичного насильства подружнього
партнера. Добрий знавець джерел Ірина Ворончук на підтвердження тези про
неконтрольоване всевладдя чоловіка у його найбрутальніших формах наводить
лише один такий випадок9 – убивство Семеном Єло-Букоємським дружини
Овдоті з Привередовських, про яке 23 березня 1560 р. оповів луцькому зам-
ковому урядові брат вбитої Михайло Привередовський. Зацитую цю скаргу:
«Он, маючи в малженстве сестру мою Овдотю, непристоине и не так, яко на
закон светыи малженскии належит, з нею мешкал, частокрот ее бивал и
окрутные раны задавал, и тым ее здоровя немало нарушовал. То пак, деи, в
суботу м[е]с[я]ца марта шостогонадцят дня без ведома нашого, а с причины от
рук его властных, из сего св−та наглою смертью зошла. Которая на собе міла
знаки и раны окрутные на т−ле своем синим».
———————
8 Про можливі причини обмеження насильства в шляхетській родині див.: Старченко Н.
«Джерела свідчать»: кілька зауваг про дослідження становища шляхтянки в ранньомодер-
ному соціумі Волині // Український археографічний щорічник. Нова серія, 2016. – Вип. 19-
20. – Т. 21. – С. 242-247.
9 Інший випадок, який цитує Ірина Ворончук (фрагмент тестаменту 1606 р., де жінка
говорить про хворобу як причину своєї смерті, що сталася від лихих людей, зокрема,
чоловіка), безперечно, непрямо вказує на домашнє насильство, однак однозначно неможливо
сказати, що ж саме стало причиною смерті жінки і як цьому прислужилися анонімні «лихі
люди» (Ворончук І. Подружні зради як наслідок практики укладання шлюбів в Україні
в XVI–XVII ст. (на матеріалах ранньомодерної Волині) // Соціум. Альманах соціальної істо-
рії. 2006. – Вип. 6. – С. 161-202). Прикметно, що й Орест Левицький, укладач окремого тому
«Архива Юго-Западной России», присвяченого історії родини, наводить лише один акт, де
йшлося про смерть дружини в результаті побиття чоловіком. Натомість вміщує кілька справ з
приводу обвинувачень дружини в убивстві чоловіка. Можна було би припустити певну
тенденційність О. Левицького, який обстоював думку про практично повну суб’єктність
шляхтянки в ранньомодерний час, однак значна частина документів збірника стосується саме
демонстрації брутального поводження чоловіка в подружньому житті (Архив Юго-Западной
России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов (далі – АЮЗР). – К.,
1909. – Ч. 8. – Т. ІІІ: Акты о брачном праве и семейном быте в Юго-Западной Руси в XVI–
XVII вв.).
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 85
А коли родичі Овдоті приїхали, щоб оглянути тіло, чоловік сказав, що її вже
поховали, а розкопувати могилу він не дозволить10.
Про аналогічну історію вбивства Яном Мироєвським дружини Раїни Пав-
лівни Визґердівни-Заболоцької довідуємося зі скарги її брата Антона Забо-
лоцького (13 червня 1583 р.), внесеної до луцького ґроду. В ній говориться, що
Мироєвський, служебник луцького біскупа Вікторина Вербицького, особа
неосіла на Волині (що було підкреслено у скарзі), взявши за дружину з «дому»
«отца моего уцътивого» Антонову сестру, незважаючи на її «учтиве» з ним
співжиття «и на дом ее уцътивыи, ее безвинне непристоине окрутне биетъ и
мордует»11. Врешті, він побив дружину так, що від того «окрутъного збитъя и
зморъдованя сестра моя Раина ажъ кровъю хрипает и не ведомо, если жива
зостанет». Справді, 10 липня до луцьких ґродських книг було внесене визнання
возного, який на погребі дочки Павла Заболоцького Раїни Мироєвської чув
«волання» про вбивство небіжчиці від рук її чоловіка. Після поховальних цере-
моній винуватець приїхав до Заболотець і «почалъ просити пана Заболоцкого,
абы его не славил», позаяк «вже, деи, ми теперъ и самому того жал». Він
пропонував повернути всі речі дружини її родичам, а ті мали вибачити його і не
знеславлювати серед людей12. Зауважу, що за сприйняття злочину як приватної
кривди потерпілого, винною особа уважалася до того моменту, поки не від-
бувалося замирення зі скривдженими через виплату йому відшкодування і
виконання винуватцем певних актів упокорення (добровільне ув’язнення і пере-
прошення). Мировицькому домовитися не вдалося, тож справа продовжилася на
луцьких ґродських рочках 5 грудня. До суду прибув біскупський урядник Петро
Добронизький і взяв оскарженого на поруки в 400 копах, адже, як було заявлено,
той є служебником біскупа і має від свого пана нерухомість у Торчині13. Отож
надійною групою підтримки для Мироєвського виявився його пан – біскуп
Вікторин Вербицький – та його служебницьке коло. На цьому сліди історії
уриваються; скоріш за все, вона була вирішена, як десятки інших історій,
пов’язаних із вбивствами – через приятельське єднання, яке дозволяло і кривд-
никові, і постраждалим, існувати в досить тісній шляхетській спільноті.
Насильство чоловіка щодо дружини, як засвідчує ця справа, сприймалося як
образа для її родичів. Як підкреслював брат убитої Антон Визґерд, Мироєвський
бив дружину «безвинне», «не пометаючи на уцътивое ее заховане в стане
малъженскомъ и на дом ее уцътивыи». C. Амуссен зауважує, в ранньомо-
дерному суспільстві існувала моральна економіка насильства, зокрема і в межах
родини. Фізичне «дисциплінування» допускалося, однак обов’язково у відповідь
на вчинок – переступ дружини, й мало провадитися в певному діапазоні
допустимого. Безпідставне і надмірне насильство, побиття з гніву, що призво-
———————
10 Центральний державний історичний архів Центральний державний історичний архів
України у м. Києві (далі – ЦДІАК України), ф. 25, оп. 1, спр. 1, арк. 164 зв.
11 Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 460, арк. 654 зв.-655.
12 Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 30, арк. 14-15.
13 Там само. – Арк. 696-698.
Наталя Старченко 86
дило до серйозних травм, засуджувалося14. Про сприйняття невмотивованого
насильства щодо дружини як ненормативної поведінки засвідчує і фрагмент
дарчого запису, даного ще одним волинським шляхтичем Яном Монтовтом
своїй новонародженій дочці, де він визнає, що поводився зі своєю дружиною не
так, «яко на поцтивую панюю з народу зацного пристоитъ» – «колъко разовъ
безвинне, с пъянства своего о горло мало не приправилъ»15. Контроль за на-
сильством у родині в ранньомодерний час із боку спільноти (сусідів, родичів,
приятелів) міг бути сильнішим, аніж у наш час, де приватність родинного життя
належить до суспільних цінностей. Тож тогочасне насильство оприявнювалося і
ставало предметом переговорів між різними групами16.
Утім, окрім стереотипних випадків убивств чоловіками дружин через пере-
вищення фізичного насильства, маємо випадок оскарження чоловіка у підступ-
ному намірі позбавити дружину життя з метою заволодіти її маєтністю.
2 березня 1585 р. Федора Янівна Гулевичівна, вдова Павла Бранського, у дру-
гому шлюбі Янова Напольська, скаржилася на чоловіка, який упродовж трива-
лого часу виявляв до неї «великую незычливост и подступок». Скажімо, він
спробував непомітно забрати скриньку з документами на її маєток Брани, однак
вона вчасно помітила і перешкодила цьому. Також по від’їзді чоловіка до Вар-
шави до Федори приїхав приятель і сусід та переповів їй чутки, що, по-перше,
Напольський узяв перед подорожжю з її скриньки кілька важливих документів,
а, по-друге, після закінчення сейму мав намір поїхати до братів, які мешкали в
Бузькому повіті, зібрати там великий почт людей та з ними таємно повернутися
на Волинь, аби дружині «зелживость, деспектъ и змазу дому [її] вделатъ», тобто
брехливо зганьбити її та через неї увесь її рід. Для цього Напольський таємно
залишив свого слугу Зарубу шпигувати за дружиною. Справді, 28 лютого пізно
вночі Федорині піддані повідомили їй, що бачили Напольського з кільканад-
цятьма озброєними вершниками в Бранах. Жінка послала по брата Миколая
Гулевича до Долзька, який тут же прибув їй на порятунок, а також – до луцького
ґроду з проханням надати їй возного, який би міг певний час мешкати у її
дворі17.
3 березня сусід Федори Напольської Адам Рудавський, власник частини
Бран, скаржився про наїзд Яна Напольського на маєток приблизно з двадцятьма
«лотрами»18. Сусід Федори Войтех Хмелевський (можливо він був анонімним
приятелем, який перший повідомив Федору про підступні наміри чоловіка)
4 березня у присутності возного Станіслава Коломийського розповів, що слуга
Напольського Заруба був 27 лютого на світанку в Бранах, де підмовляв кухаря
Лаврина перейти на службу до Напольських і привезти свою пані з дітьми до
———————
14 Amussen S. Being Stirred to much Unquietness: Violence and Domestic Violence // Journal
of Women’s History, 1994. – Nо 6. – Р. 73-75.
15 АЮЗР. – Ч. 8. – Т. ІІІ. – С. 20.
16 Про насильство в родині як справу публічну та про «приватизацію» родинної сфери в
другій половині XVIII ст. див.: Hardwick J. Early modern perspectives on the long history of
domestic violence... – Р. 19, 35.
17 ЦДІАК України, ф. 25, оп.1, спр. 34, арк. 183-184 зв.
18 Там само. – Арк. 184 зв.-185.
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 87
чоловіка. Федора покликала Лаврина до себе та наказала взяти його на тортури,
а він зі страху розповів, що план був – наїхати на маєток Адама Рудавського і
вбити господаря, а пані «зелживость» вчинити, тобто знеславити. Також кухар
зізнався, що на Різдво у 1584 році, коли він готував рибу, прийшов Напольський
з отрутою і просив вкинути її в горщик, однак він відмовився19.
Спроби Федори Напольської з допомогою брата, сусідів і приятелів убез-
печити себе від підступів чоловіка, який до того ж був служебником луцького
старости кн. Олександра Пронського, не вдалися20. Ян Напольський ув’язнив
дружину, а його брат Андрій спробував отримати Брани, які нібито Федора
записала йому як заставу за позику певної суми грошей. Однак 12 і 14 жовтня
того ж 1585 р. луцький войський Ян Жоравницький і Миколай Гулевич визнали,
що жінка нічого записувати не могла, позаяк вона «тепер естъ у везени мужа
своего»21. Напольські ж діють на шкоду її дітям від першого шлюбу.
На початку 1586 р. Федора Напольська у володимирському ґроді особисто
визнала, що її чоловік, «верную жону свою зненавидевши, бивал», вимагаючи,
аби вона маєток першого чоловіка переписала на нього, тим самим скривдивши
дітей від першого шлюбу. А коли не зміг добитися свого, почав спустошувати
Брани, продавати речі та витрачати гроші, відібрав у неї дітей та віддав їх чужим
людям, врешті, посадив її «в тяжкое везене» і упродовж тривалого часу морив
голодом. Їй вдалося втекти до брата Миколая Гулевича, який відправив сестру
на її ж прохання до «старших» приятелів. Федора пробувала подати скаргу до
луцького ґроду, однак староста, прочитавши її листа, відмовився його вписувати
до судових книг, а віддав його до рук самого Яна Напольського22. Врешті,
Федорі вдалося добути «глейт» (поза сумнівом, з допомогою родичів), за яким
король узяв її в опіку, щоб вона могла безборонно провадити всі свої справи у
суді та безпечно пересуватися по території Польської Корони23.
У даній справі від початку домінантна позиція в родині належала жінці як
представниці доброго волинського роду Гулевичів та власниці маєтку по смерті
першого чоловіка Павла Бранського. Натомість її другий чоловік Ян Наполь-
ський був на Волині неосілим чужинцем, тобто особою, що не мала нерухомості
та не була вмонтована в шляхетську корпорацію. Тож і спроби Напольського
змінити ситуацію на свою користь набирають форм, властивих зазвичай для
спротиву залежної особи: він діє підступно, не зупиняється перед викраденням
документів (крадіжка уважалася ганебним переступом), намагається отруїти
дружину. Отрута сприймалася як жіноча зброя, зокрема й через те, що була
пов’язана з приготуванням їжі. Утім, очевидно, що так звані чоловічі чи жіночі
стратегії насильства були обумовлені домінантною/залежною позицією особи,
що вдавалася до нього. А позаяк жінка перебувала зазвичай у становищі
———————
19 Там само. – Арк. 186-188 зв.
20 Там само. – Арк. 303-307 зв., 645 зв.-646.
21 Там само. – Ф. 26, оп. 1, спр. 5, арк. 635 зв.; Ф. 25, оп. 1, спр. 34, арк. 1172 зв.-1173 зв.
22 Там само. – Ф. 28, оп. 1, спр. 19, арк. 82-82 зв.
23 Там само. – Арк. 379 зв. – 380 зв. 383-383 зв.
Наталя Старченко 88
контрольованого суб’єкта, а в деяких випадках і ця суб’єктність була суттєво
обмежена, то й форми її спротиву були визначені саме цими диспозиціями.
Перевага Яна Напольського натомість полягала у його становищі служеб-
ника луцького старости, відповідно, у Федори та її приятелів/родичів звужу-
валися можливості для судового захисту. Недаремно інформація про ув’язнення
пані Напольської та королівський ґлейт були вписані до володимирських
ґродських книг, хоч маєток Брани входив до Луцького повіту, а подружжя
Напольських, відповідно, були луцькими повітниками. Чоловік міг використати
фізичну силу, що було легітимізоване узвичаєною підпорядкованістю йому дру-
жини, зокрема, практично безкарно її ув’язнити. Звернімо увагу, що родичі
знали про позбавлення Федори свободи, а при цьому, схоже, визволити її не
могли. До того ж між братами Гулевичами не було єдності, про що згадується у
скарзі Федори на брата Михайла, який допомагав Янові Напольському заво-
лодіти її майном24.
Тож цілком очевидно, що становище жінки та її безпека в подружньому
зв’язку значною мірою залежала від становища в шляхетській корпорації її
батьківської родини та наявності розгалуженої мережі родичів і приятелів,
готових виступити на її захист. Важили і вибудувані самою жінкою комунікації.
Звернімо увагу на присутність сусідів/приятелів, які виступають головними
інформаторами Федори Гулевичівни у її конфлікті з чоловіком. Прикметно, що
Адам Рудавський – ще одна планована жертва Яна Напольського – теж був
слугою луцького старости, однак, схоже, на певному етапі розірвав стосунки з
кн. Пронським. Цілком імовірно, що підступний чоловік саме його або підо-
зрював у ближчих, аніж просто сусідські, стосунках зі своєю дружиною, або ж
обрав його на кандидата-коханця у вибудовуваній історії «обелженя» дружини.
Для нас, проте, важливо, що у мережах жіночих зв’язків, які забезпечували
підтримку в різних життєвих колізіях, важливе місце займають саме чоловіки.
«У ліжку з ворогом»?
Ставлення в ранньомодерний час до убивства чоловіка дружиною чи не
найяскравіше засвідчене в англійському праві, де цей злочин класифікується як
зрада (treason)25. Поняття зрада обіймало також убивство слугою господаря і,
що важливо, спробу завдати шкоди монархові та його честі (образа королів-
ського маєстату). З часом перші два види злочину отримали назву «малої» зради
(нас цікавитимуть саме вони), на відміну від «великої» зради, яка була спря-
мована проти короля. Ці акти уважалися особливо тяжкими та небезпечними
через природу зв’язку між злочинцем і жертвою – їх вчиняли ієрархічно під-
———————
24 Там само. – Ф. 25, оп. 1, спр. 34, арк. 645 зв.-646.
25 Про поняття «зради» в англійському праві, яке поширювалося і на спроби вбити
слугою пана чи дружиною чоловіка див.: Baran K. Dzieje przestępstw politycznych w Anglii
między średniowieczem a współczesnością. Kraków, 2000. – S. 48-63. Про правові приписи та їх
дискурсивні інтерпретації в ранньомодерній Англії див.: Dolan F. Dangerous Familiars. Rep-
resentations of Domestic Crime in England... – P. 21-31.
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 89
порядковані особи, чиє становище зобов’язувало до вірності і послуху. У ви-
падку подружнього зв’язку вірність забезпечувалася присягою під час шлюбу.
У випадку стосунків «пан-слуга» – ритуалом прийняття на службу, який містив
клятву вірності26. Патримоніальна влада монарха і патріархальна влада володаря
дому/домогосподартва мали спільну природу, яка описувалася діадою «опіка-
служба»/«милість-вірність». Недаремно для обґрунтування влади монарха в дру-
гій половині XVII ст. англійська політична думка звертається до природи
подружнього зв’язку, пропонуючи його розглядати не як органічний стан від-
початкової нерівності статей, а як результат договору, в якому жінка добро-
вільно зрікалася своєї свободи і віддавала себе у владу чоловікові. Тож замах
дружини на життя чоловіка, а чи інші форми спротиву, підривали чоловічу
владу і в підсумку, як уважалося, могли завдати шкоди функціонуванню
держави27.
У Литовському статуті поняття «зрада» фігурує у двох видах злочинів, що
порушували базові принципи, на яких трималася владна ієрархія: 1) образа
королівського маєстату/зрада Речі Посполитої; 2) убивство пана слугою. ІІІ ЛС
передбачав для зрадливого слуги не просто смертну кару, а ганебну страту –
четвертування, зокрема й через родинний характер порушеного зв’язку. Така ж
відплата чекала й на вбивцю батьків чи подружнього партнера. За ІІ ЛС (1566),
якби один із подружжя, «з ненависті та немилості», під час родинного конфлікту
(«будучи в ростырку»), іншого вбив чи отруїв, тоді сини чи родичі мали іні-
ціювати судову справу. Якби кревні з якихось причин того не вчинили, тоді сам
уряд мав провести слідство, опитавши найближчих сусідів і тих, хто міг би
знати про обставини убивства. Звернімо увагу на цей факт, адже він засвідчує
вагу подібних справ у соціумі, де злочин зазвичай розглядався як приватна
«кривда» потерпілого, а правосуддя загалом зводилося до утвердження «спра-
ведливості» – відшкодування втрат, яке задовольняло скривдженого. Факт зло-
чину у випадку судового провадження через урядників мусили доводити при-
сягою семеро шляхтичів, яких обирали судді (розд. 11, арт. 10). Кара за вбивство
подружнього партнера передбачалася така, як і для вбивці батьків – «ганебна»
смерть, що супроводжувалася втратою честі: спочатку злочинця мали возити по
ринку і кліщами нівечити його тіло, а потому всадити у шкіряний міх разом із
собакою, куркою, вужем і котом і втопити у найглибшому місці. Таким же
чином мали бути покарані і помічники вбивці (розд. 11, арт. 16).
ІІІ ЛС (1588) передбачав, що діти або близькі родичі одразу по вбивстві
зобов’язані були оповісти про злочин найближчим сусідам, а потім заявити про
нього у ґроді. Порядок доведення дещо змінювався, порівняно з попередньою
нормою: доводити вбивство ініціатори процесу мали присягою «самотреть»,
тобто родич із двома сусідами-шляхтичами, або, якщо не було шляхтичів,
———————
26 Про ритуал вступу на службу, який побутував на Волині і містив «шлюб» – обіцянку
дотримуватися домовленостей, скріплену подаванням руки і клятвою, див.: Старченко Н.
Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині. Друга половина XVI –
початок XVII століття. – К., 2014. – C. 98-99.
27 Muravyeva M. ‘A king in his own household’... – P. 231-233.
Наталя Старченко 90
готових присягнути – зі слугами і челяддю (чотири особи/«самопять»). Якщо
родичі й близькі відмовлялися від обвинувачення убивці, тоді до справи
долучався ґродський суд. Новою щодо норми ІІ ЛС була така деталь: якщо не
виявиться потрібної кількості свідків, готових присягнути, однак в процесі
опитування будуть отримані свідчення поганого співжиття подружжя, то
обвинувачений звільнявся не автоматично, а через особисту присягу разом із
такою ж кількістю свідків, як і обвинувач (розд. 11, арт. 6). Каратися убивця мав
так, як і за вбивство батьків і таким же способом, як вказано в ІІ ЛС (ІІІ ЛС,
розд. 11, арт. 7).
Утім, аналіз ставлення до вбивств у ранньомодерному соціумі Волині та їх
класифікації дозволяють твердити, що далеко не будь-яке позбавлення життя
шляхтича передбачало таке жорстоке покарання. Злочином, за який убивці
загрожувала смертна кара, уважалося лише вбивство кримінальне, характерними
ознаками якого були умисел і потаємність дій28. Очевидно, що найважливішою
обтяжувальною обставиною у звинуваченні котрогось із подружжя у намірі
вбити партнера мало бути конфліктне співжиття, яке оцінювалося як мотив.
Таке вбивство передбачало існування у вбивці прихованих намірів, які він
таємно реалізовував, скажімо, у випадку отруєння. На позір виглядає, що пра-
вова норма стосувалася обох членів подружжя, незалежно від статі; найімо-
вірніше, що це мали на увазі й самі законодавці. Однак варто нагадати, що
потаємність дій зазвичай пов’язана із підпорядкованим становищем підозрю-
ваного, а тому саме жінка в разі смерті чоловіка за нез’ясованих/сумнівних
обставин ставала офірою звинувачень29.
Тож звернімо увагу на ті справи, де дружина обвинувачувалася у спробі
позбавити життя подружнього партнера (два випадки) або у здійсненні під-
ступних намірів (шість випадків). Найраніша з них датована 1573 роком, а най-
пізніша – 1621. Лише в одному випадку маємо обвинувальний вирок, який може
засвідчити вину жінки30. Ще в одній історії причетність дружини до смерті
чоловіка підтвердив слуга, який нібито за намовою своєї господині убив її
чоловіка Яна Русецького. Слуга в підсумку втік, що, цілком можливо, позбавило
потенційних обвинувачів головного свідка, який міг підтвердити вину дружини.
Доля самої жінки невідома. А обставини злочину були засвідчені двома запи-
сами в актових книгах: один представляв визнання возного, який оглядав тіло, а
другий – протестацію Андрія Чаплича Шпановського, пана небіжчика, аби
«кровъ невинная так марне затерта не была»31. Інші шість випадків закінчилися
цілком щасливо для обвинувачених, за винятком Ганни Монтовтівни, яка роз-
платилася за неправдиве оскарження з боку чоловіка 14 роками домашнього
———————
28 Старченко Н. Честь, кров і риторика… – C. 238-245.
29 Звернімо увагу, що в англійському праві позбавлення життя дружини чоловіком трак-
тувалося як убивство, натомість убивство дружиною чоловіка – як зрада. Див.: Dolan F.
Home rebels and house-traitors… – P. 5.
30 АЮЗР. – Ч. 8. – Т. ІІІ. – С. 494-520 (справа про звинувачення Гелени з Монвидів
Дорогостайської в убивстві чоловіка Щасного Харленського).
31 ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 70, арк. 680-681; 873-874. Моя вдячність Михайлові
Довбищенку, який звернув мою увагу на цю справу.
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 91
ув’язнення та каліцтвом, хоч у підсумку і довела безпідставність звинувачень
(про що – далі).
Смерті чоловіка чи оскарженню дружини в спробі здійснити вбивство
передував родинний конфлікт, про який або сповіщалося в скаргах, або його
існування можна припустити за непрямими деталями. Однак у жодному випадку
фізичне насильство чоловіка не оприявнюється. Це не означає, що його не
існувало, однак очевидно – воно не сприймалося як достатньо легітимний для
спільноти спосіб дисциплінування дружини, що додавав шляхтичеві доброї
слави. Нема в скаргах і спроб продемонструвати родичами чоловіка/чоловіком
його влади над дружиною. Натомість про чоловіка говориться як про особу
«безпечну», що не сподівається нічого злого, бо нікому не заподіяв лихого, а
усіляко намагається зберегти мир у родині. Призвідницею негараздів зазвичай
оголошувалася саме дружина, яка, «маючи злое мешканье здавна з мужем
своим»/«забувши про страх Божий і не бажаючи зі мною учтиво жити, як інші
дружини зі своїми чоловіками мешкають»32, безпричинно на різний спосіб
демонструє чоловікові свої «яд і ненависть». Ба більше, в кількох випадках вона
свавільно, без його на те згоди, покидає дім, забравши речі, та подовгу мешкає у
батьків/братів. У відповідь на багаторазові прохання чоловіка повернутися
Катерина Харленська (з Монвидів Дорогостайських) чинить на нього і його
здоров’я «похвалки і погрозки» – погрожує мститися, як це традиційно від-
бувалося в разі конфлікту між шляхтичами33. А Настася Охлоповська (з Ощов-
ських), почала з чоловіком «ненависное и незычливое, и не такъ, яко на
малжонку пристояло, мешкане м−ти, не маючи ку нему правого и сердечного
умыслу и малжонского захованя», а потому зосередила свої зусилля «ку розор-
ваню мешканя малжонского и ку роспусту», тобто на розлучення34. У підсумку
така дружина спрямовувала свій умисл «ку якому злому и ганебному его, мужа
своего, замордованю», яке кваліфікувалося як «зрада». Адже дії жінки «зне-
важували і ламали віру», скріплену шлюбною присягою35.
На перший погляд, скарги на дружин – убивць своїх чоловіків – містять
гендерно обумовлені моменти, однак порівняння їх з аналогічними актами, де в
кримінальному (умисному) убивстві звинувачувалися чоловіки-шляхтичі, засвід-
чує їхню тотожність. Спільним є зображення небіжчика як мирної відкритої
особи, що не мала підстав сподіватися на чиїсь ворожі почуття, натомість
супротивник діяв підступно, маючи умисел убити, вдавався до хитрощів та
використовував помічників. Тож у даному разі, найочевидніше, дослідник має
справу з писарськими кліше, загальними для звинувачень у тяжких злочинах.
Жінка підступна, але рівно такою ж мірою, як і ворог-шляхтич.
———————
32 ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 124, арк. 669 зв.: «ktora zapomniawszy boiazni Bozey
y ucsciwe nie chcąc zyc ze mną, iako ynne ucsciwe małzonki z małzonkami swemi mieszkaią».
Моя вдячність Ігореві Тесленку, який звернув мою увагу на цю справу.
33 АЮЗР. – Ч. 8. – Т. ІІІ. – С. 497-498.
34 Там само. – С. 368.
35 Там само. – С. 518.
Наталя Старченко 92
У трьох випадках зазначено, що оскаржена вдавалася до отрути. Особливо
яскраво ці спроби представлені у скарзі братів Щасного Харленського на його
дружину Катерину Монвидівну, яку до того ж звинуватили у застосувані чарів
на шкоду чоловікові36. Використання отрути чи чарів, яке зазвичай пов’язують зі
статтю, водночас є й соціальним маркером, що вказував на підпорядкованість
особи. До цих засобів удаються, зокрема, чоловіки-слуги37.
Прикметно, що жінка виступає в скаргах як особа з власною суб’єктністю,
яка вирішує, де і з ким їй краще мешкати, та вдається до свавільних дій.
А Катерина Харленська погрожує чоловікові помстою. Утім, такий опис міг
засвідчувати не стільки реальний стан справ, скільки мав підкреслити невлас-
тиву для жінки поведінку, нехтування норм, спрямованих на гармонійне спів-
існування подружжя. Однак самі ці норми не оприявнюються. У скаргах прак-
тично відсутня апеляція до порушення дружиною своїми діями усталеної
патріархальної ієрархії стосунків, за винятком хіба згадки, що вона надовго без
дозволу чоловіка полишила дім. У цьому разі, проте, його влада перетинається
і вступає в конфлікт із владою інших чоловіків – членів родини дружини.
Помічниками у її злочинних діях (реальних чи приписаних) виступали брати
(чотири випадки) і батьки (три випадки), які підтримували жінку під час конф-
лікту, приймали в себе упродовж тривалого часу, надавали раду та ставали на
захист у судовому просторі і поза ним в разі звинувачень. Поле подружньої
взаємодії включало в себе ширше родинне коло, тож у конфліктних ситуаціях
чоловік у своєму намаганні «дисциплінувати» дружину мусив опинятися віч-на-
віч не з нею, а з її представниками і заступниками, паритетними йому за ген-
дерною позицією. Відповідно, традиційна влада чоловіка над жінкою утверджу-
валася чи відновлювалася через його конкуренцію і компроміси з іншими чоло-
віками, які могли виявитися сильнішими і фізично, і за своїм символічним
капіталом у спільноті, і за доступом до владних ресурсів.
Традиційно інструментом у руках зрадливої дружини оголошувалися слуги
і челядь (5 випадків) – союзники господині в її родинних негараздах. Дослідники
літератури зауважують, що такий фабульний хід мав утвердити читача у її
підступності, використанні зваби і підкупу. Укладачі скарг, які теж констру-
ювали (більшою чи меншою мірою) свій наратив за певними схемами і за
допомогою усталених кліше, могли користуватися такими ж інтенціями38.
А проте очевидно, що йшлося не лише про риторику, а й про реальну конку-
———————
36 Там само. – С. 497: «... наперед розмаитыми чарами и кгуслами дябелскими розмаитых
чаровниц до себе потаемне зводит, и з ними скутечне порозумене маючи, оного чаровала.
Зкгуслила и оному над веру и мнимане людское на змыслех, памети и розуменю звела и
попсовала. А потом по розных местцах до бабъ и людеи розных для розмаитых трутизнъ
посылала, а оных набываючи, ними небожчика малжонка своего таемне, хитро и зрадливе,
чого се цнотливои чинити не годило, так сама через себе в поливаках, в потравах, яко и через
иншие легкие и направные особы, дивчата и челядки свои, задаваючи, не пооднокрот таемне
трула, кормила и поила».
37 Див., скажімо: ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 27, арк. 102-105 (108-111 – подвійна
нумерація).
38 Dean T. Domestic violence in late-medieval Bologna… – Р. 533-534.
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 93
ренцію між подружжям за підлеглих членів «дому» – як спільноти людей під
одним дахом. Залежне становище челяді та слуг не заважало їм в разі конфлікту
зайняти солідарну позицію щодо одного із подружжя та перетворити життя
іншого на пекло. А це означає, що баланс сил в родині був заданий відпочатково
лише на рівні суспільних настанов і преференцій, натомість диспозиції чоловіка
і дружини зазнавали змін у залежності від індивідуальних потреб і можливостей,
досягнутих компромісів у результаті перегляду відносин чи відкритої конфрон-
тації з невідомими наслідками. Очевидно, що й заданість гендерних позицій не
була сталою, а залежала від правового регулювання становища жінки, її май-
нового забезпечення, станової належності та можливості розлучення в тому разі,
коли матримоніальний розрахунок виявлявся невдалим.
Врешті, навряд чи коректно говорити про відпочаткову імпліцитну воро-
жість між чоловіком і дружиною, натомість подружні конфлікти набирали особ-
ливо гострих форм через тісний зв’язок між ними, сильну емоційну заанга-
жованість кожної зі сторін у такі стосунки, співіснування як життєвий проект,
що міг обернутися крахом. У цьому контексті варто звернути увагу на деякі
особливості взаємовідносин між паном і слугою, зокрема, на спроби слуги їх
розірвати. Відповідний матеріал фіксує значну кількість випадків, де ображений
на пана слуга, замість полишити службу, вдається до планування вбивства
господаря. Показовим є і постійне втручання посередників, своєрідних «кризо-
вих менеджерів», у конфлікт пана зі слугою та спроби полагодити його так, щоб
репутація пана не постраждала.
Цілком очевидно, що в разі подружніх негараздів першими «коригуючими»
поведінку чоловіка заходами мали бути переговори з ним родичів і приятелів
дружини, які зазвичай не потрапляли на сторінки судових книг. Проте згадки
про участь таких груп підтримки в полагодженні стосунків подружжя регулярно
зустрічаються у скаргах чи інших актах, де йшлося про конфлікт в родині. Так,
скажімо, Іван Болобан-Осекровський, намагаючись нормалізувати стосунки з
дружиною Ганною зі Стакорських, яка вигнала його зі свого маєтку, «забувши
про свою присягу, вчинену на подружній зв’язок», а також привласнила чоло-
вікові речі, посилає до неї своїх приятелів, аби вони з’ясували причину її
поведінки та спробували переконати повернутися до подружнього життя з
Іваном39. Використовує приятелів і кн. Андрій Острожецький у своїх спробах
повернути дружину, яка полишила його після побиття та знайшла прихисток у
своїх родичів.
Манон ван дер Хейден підрахувала, що серед звернень до громадських судів
голландських міст, які мали на меті коригувати поведінку членів міських
спільнот, 25% становлять скарги заміжніх жінок на насильство своїх чоловіків,
натомість аналогічних справ у звичайних кримінальних судах, що накладали
покарання згідно з правовими приписами, міститься лише 6%40. Це дозволяє
говорити, що суд був зазвичай останньою інстанцією, коли спроби дружини
———————
39 АЮЗР. – Ч. 8. – Т. ІІІ. – С. 451-452.
40 Heijden M. van der. Women, Violence and Urban Justice in Holland. – Р. 1600-1838 //
Crime, History and Societies, 2013. – Vol. 17. – No 2. – P. 71-100.
Наталя Старченко 94
вплинути на чоловіка через тиск спільноти були вичерпані. Очевидно, що далеко
не скрізь існували подібні інституції громадського контролю, які можуть
оприявнити багато сторін подружнього життя. Однак очевидно й те, що в
ранньомодерний час практично повсюди існували хоч і неформальні, але дієві
системи дисциплінування, якими були родинні чи приятельські мережі41.
Утім, якщо чоловік систематично кривдив дружину, а та була з якихось
причин позбавлена опікунчої підтримки родичів, а чи опіка була недостатньо
дієвою, то подружні стосунки справді могли перетворитися на війну, що велася і
в символічній площині. Звернімо увагу на відмову Дороти Терлецької з Шид-
ловських присягою підтвердити своє звинувачення слуги Яна Ценковського в
«зрадливому» убивстві її чоловіка. Дорота пояснила, що Федір Терлецький
викрав її від батьків і силою змусив вийти за нього заміж42. Тож жінка за-
декларувала відмову від подружнього зв’язку з убитим ціною «головщизни» –
матеріального відшкодування за вбивство.
Звинувачення у вбивстві як засіб
Випадки оскаржень дружини у вбивстві чоловіка, де вина жінки не була
доведена, суттєво превалюють над тими, де її справді можна запідозрити у
злочинному намірі (шість до двох). Головною підставою для обвинувачення
виступало конфліктне співжиття подружжя, що вказувало на мотив. «Свідками»
злочину виявлялися сусіди чи приятелі, які в кращому разі знали про родинні
негаразди небіжчика, а в більшості випадків їхня поінформованість ґрунтувалася
на оповіді зацікавлених осіб, чутках і власних припущеннях. Ці непевні знання
вони мали підтверджувати присягою, тобто клятвою іменем Бога. Проблемність
доведення за відсутності слідства в змагальному судовому процесі перетво-
рювало звинувачення дружини на зручний інструмент маніпуляцій родичів
небіжчика для отримання зиску чи зведення рахунків. Призом для переможця у
таких змаганнях могла бути опіка над маєтками і дітьми небіжчика чи по-
збавлення вдови частки майна, записаного чоловіком під час подружнього життя
чи тестаментом. Продемонструю це на кількох прикладах.
Найраніший випадок стосується вбивства Андрія Хмари, про яке 20 лютого
1573 р. у луцькому ґроді оповіли племінники жертви Степан і Семен Хмари,
звинувативши у злочині дружину вбитого Ганну і її батька Григорія Костя-
Макотертського. Скаржники твердили, буцімто вбивство скоїв за намовою
Ганни слуга небіжчика Лонський, який потому взяв коня і втік. Брати зазначили,
що у того слуги мають бути листи на маєтність, записану Ганні чоловіком, що
вказувало на її вину. Свою заяву у ґроді Хмари, однак, не супроводжували
«поволанням» – обов’язковим публічним оголошенням імен убивць. А проте
Ганна і її батько, як тільки дізналися про обвинувачення, одразу стали на
———————
41 На цьому факті наголошують практично всі дослідники родинного насильства в
ранньомодерній Європі, див., скажімо: Hardwick J. Early modern perspectives on the long
history of domestic violence… – P. 22.
42 ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 123, арк. 820 зв.-821 зв.
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 95
шляхетському з’їзді для того, щоб довести свою невинуватість43. Можна
припустити, що подружнє життя Андрія Хмари на момент його смерті дало
тріщину, адже це пояснює перебування Ганни у батьківському домі та на позір
голослівне звинувачення її у смерті чоловіка. 25 лютого Григорій Костя-
Макотертський скаржився у ґроді, що його зять був убитий слугою Степана
Хмари. Проте розгляд справи відклали, позаяк Степан твердив, що його слуги,
які під час убивства були при ньому в маєтку дядька, поїхали на пошуки
Лонського44.
Невдовзі в луцькому ґроді з’явився і Лонський, який, як з’ясувалося, нікуди
не тікав. 12 березня 1573 р. він засвідчив перед луцьким старостою кн. Богушем
Корецьким, що в день убивства свого пана поїхав до Вінниці за дорученням
Степана Хмари, який дав для цього свого коня. Однак до місця він не доїхав, бо
його перестрів у Костянтинові той же Степан і запросив на гостину до свого зятя
Івана Бурого, де повідомив про смерть пана. Уночі Степан намовляв Лонського
поїхати з ним до Ковеля і взяти вину за вбивство на себе, а також вказати на
Ганну як замовницю злочину. На підтвердження участі дружини у вбивстві
слуга мав показати вінові листи, які були на руках у Степана. Потому Бурий мав
приїхати до Ковеля і визволити Лонського. За те хлопцеві обіцяли гроші й коня,
однак він на під’їзді до Ковеля втік і прийшов до луцького ґроду. На свого пана
як убивцю вказав на тортурах також Степанів слуга Венглинський, визнаючи,
що за кілька днів до вбивства той підмовляв його до участі в злочині. Іван
Бурий, якого на той час ув’язнили в замку, визнав, що Степан зізнався йому у
вбивстві; те саме підтвердив і Степанів брат Сушко. 8 вересня до замку привели
в ланцюгах і самого Степана, якого піймали ті шляхтичі, що попередньо за нього
поручилися. Він категорично заперечував свою участь у злочині, твердячи, що
не завинив не лише вчинком, а й помислом, і «готов, деи, есми от того ся
отприсягънути, а сумненемъ своимъ себе очистити». Однак на підтвердження
своєї невинуватості Степан не навів жодного доказу та не спростував свідчень
інших осіб. Тоді луцький староста кн. Богуш Корецький разом із присутніми при
ньому особами ухвалив декрет: кровному родичеві вбитого Ласку-Секунському і
дружині Ганні з батьком присягнути в тому, що той Степан сам зі своїми
помічниками і слугами Ольшинським і Венґлинським убив свого дядька Андрія
Хмару, а коли присягнуть, Степан як убивця має бути скараний «на горло». Тож
коли обвинувачі, «положивши на Степану Хмари руки свои», готові були при-
сягати, а Ласко вже вимовив перші слова («Я, Михаило Ласко-Секунскии, при-
сегаю Богу»), Степан звільнив їх від присяги і признався в убивстві свого
дядька, «вночи спячого». Злочинець «ведле статуту заплату свою взялъ», а кн.
Корецький розпорядився передати дружині вбитого частину маєтку чоловіка,
записану за внесений посаг (віно), яку вона має право тримати до смерті за
записом чоловіка. Тож, як бачимо, звинувачення дружини та її батька мало
інструментальний характер, яке дозволяло відвести підозру від справжнього
вбивці і забезпечувало перехід маєтку до його рук як найближчого спадкоємця.
———————
43 Там само. – Спр. 27, оп. 1, арк. 215-224 зв. (221-230 зв. – подвійна нумерація аркушів).
44 ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 1, арк. 220-220 зв.
Наталя Старченко 96
Прикметно також, що у версії Степана Хмари вбивство його дядька здійсню-
валося слугою за намовою дружини небіжчика45.
Таким же інструментальним було і звинувачення Павлом Зглічинським
своєї дружини Ганни Монтовтівни, вчинене 6 червня 1580 р. у луцькому зем-
ському суді з метою заволодіння її маєтністю. На карб Ганні був поставлений
перелюб і втеча від чоловіка з грошима, які вона отримала від продажу своїх
маєтків. Сама обвинувачена подала листа, в якому визнала все, що їй інкри-
мінував чоловік, ба більше – розповіла про спробу отруїти Павла та його пана,
володимирського підкоморія Олександра Семашка, з дружиною. Отрутою була
чорна ящірка, якою начинили ляща, що подавався на обід, а також інше зілля,
підмішане в питво служницями. Також зауважувалося, що діяла Монтовтівна за
змовою із двоюрідними братами Яном і Андрієм Монтовтами, які були неза-
доволені продажем сестрою родових маєтків Семашкові та його дружині Барбарі
з Порицьких, Ганниній мачусі. Тож вони спланували викрадення всіх листів, що
засвідчували продаж Ганною маєтків, залучили до своєї змови слуг і спланували
втечу сестри від чоловіка. Насамкінець Ганна просила не давати її в руки ката, а
відпустити в монастир, де б вона могла замолити всі свої гріхи. Однак судді
заявили, що не мають повноважень на розгляд цієї справи, і відправили її до
духовного суду46. На позір виглядало, що обвинувачення були правдиві, чому
свідчення – особисте визнання Ганни. Утім, 18 червня 1594 р. вона стала до
земського суду і заявила, що її чоловік придумав «речи шкарадные, учтивости
моеи шкодливые, якобых я мела оного мужа моего первеи трутизною тру-
тити, а потом подвакрот, змовившися якобы первеи з неяким з Миколаем
Ковнацким, а потом з неяким Андреиком, побравши гроши, утекати и не-
пристоиные учинки якобых попелняти мела». Зглічинський змусив Ганну ви-
знати всі ці фальшиві обвинувачення, тяжко збиткуючися над нею. Потому вона
й готова була очиститися від наклепу, але чоловік її тримав в ув’язненні (від
1580 до 1594 рр.), знущався та заподіяв їй каліцтво («охромив»). Врешті Ганні
вдалося передати листа своєму родичеві Янові Ґесинскому, «на живии Бог про-
сечи», аби її порятував і вніс скаргу до суду на її чоловіка. Також Ганна заявила,
що Андрій Монтовт попередньо вказав на Олександра Семашка як на ініціатора
розправи над нею: буцімто він насильно видав Ганну за свого слугу Зглічин-
ського, а потім підмовив того слугу оббрехати дружину та фізично розправитися
з нею; все це чинилося задля того, щоб змусити Ганну переписати на Семашка і
його дружину свої маєтки. Тож у суді Монтовтівна звільнила Семашка від
обвинувачень, усіляко наголошуючи на його «великому добродійстві і ласці»
щодо себе47. Однак ми не можемо бути певні у щирості заяви Ганни, адже
непрямі свідчення переконують нас у зворотному. А проте на той час Олександр
Семашко вже був луцьким старостою, тож заява Ганни про його непричетність
до цієї історії могла бути спровокована якимись домовленостями з ним, що,
———————
45 Там само, спр. 27, оп. 1, арк. 215-224 зв. (221-230 зв. – подвійна нумерація аркушів).
46 Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни. – Киев, 1849. –
Т. І. – С. 182-189.
47 ЦДІАК України, ф. 26, оп. 1, спр. 9, арк. 831 зв.-833.
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 97
можливо, забезпечували її звільнення чи поліпшували існування. Адже з листа,
датованого 16 січня 1595, який був уписаний до луцьких ґродських книг,
довідуємося, що спроба нещасної жінки отримати розлучення після звільнення з
ув’язнення не вдалася. Для луцького біскупа Берната Мациєвського фізичні
знущання над Ганною та її багаторічне ув’язнення чоловіком виявилися недос-
татньо вагомою причиною для розірвання шлюбу. За його ухвалою Павло
Зглічинський мав перепросити дружину, а потому віддатися на поруки трьом
шляхтичам, які гарантували б його пристойне життя у подружньому зв’язку48.
Цілком імовірно, що такий же характер мала і згадка в тестаменті кн. Льва
Воронецького про отруєння його дружиною, причиною чого нібито стали його
проблеми зі здоров’ям. Тож, як повідомлялося, задля уникнення майнових
конфліктів тестатор залишає розпорядження щодо спадкоємців. Зокрема він
зазначає, що його дружина, відмовившися «учтиво» з ним мешкати, отруїла
чоловіка і подала фальшиву протестацію до луцького ґроду, а також звернулася
до духовного суду з проханням про розлучення. Однак духовний суд луцького
біскупа не знайшов вагомих підстав для розірвання шлюбу, а лише ухвалив
сепарацію. Через це дружина не може претендувати ні на його нерухомість, ані
на рухоме майно, їй належить лише 2 тис. золотих посагу та її власні речі, що
залишилися в домі Льва Воронецького. Натомість віновий запис, який чоловік
дав на 4 тис. золотих, скасовується, про що була укладена з дружиною угода49.
Згадка про отруєння могла виступати дієвим аргументом в суперечці родичів
князя за його майно з дружиною, якби вона спробувала пред’явити свої
претензії.
Кілька випадків звинувачень дружин у вбивстві чоловіків, на жаль, пред-
ставлені лише скаргами і супутніми матеріалами. Адже для подібних справ
конституцією 1588 р. вводилася шкрутинія – опитування земськими чи ґрод-
ськими урядниками під час судових засідань свідків, яких самостійно знаходила
та обирала кожна зі сторін. Ці свідчення оформлялися окремим актом, який
видавався сторонам у запечатаному вигляді зазвичай для представлення у вищій
інстанції, де переважно розглядалися тяжкі кримінальні злочини. Продемон-
струю, що ж опиняється в руках історика, на прикладі двох випадків.
9 лютого 1601 р. у володимирському ґроді Федір Семенович Пузовський від
себе і братів Павла і Михайла Тимошевичів Пузовських оскаржив у вбивстві
брата Карпа його дружину Настасю. Він заявив, що вона з братом Василем
Шабановичем за намовою батьків Михайла Шабановича і Василиси Лудови-
чівни «зрадецьки» вбили Карпа в його домі в Пузові, потім відвезли тіло під
———————
48 У підсумку Ганна Монтовтівна листовно засвідчила, що чоловік її перепросив, а вона
його вибачила і звільнила від обвинувачень (див. частину матеріалів про завершальні етапи
цієї історії: АЮЗР. – Ч. 8. – Т. ІІІ. – С. 469-473). 16 січня 1595 р. Юрій Кошиковський,
бурграбій луцького замку, Андрій Вільґорський і Станіслав Янковський поручилися за Павла
Зглічинського, який надалі мав мешкати у подружньому зв’язку, не позбавляючи дружину
свободи і не кривдячи, згідно з біскупським декретом (ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 46,
арк. 58-58 зв.).
49 ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 124, арк. 668 зв.–671, тестамент датований
28.08.1621, вписаний до луцьких ґродських книг 1 жовтня 1621 р.
Наталя Старченко 98
маєток Пузовських Ворчин, а все майно забрали і заховали у батьків. Возний зі
шляхтою опитав челядь в домі Карпа, яка «добровільно» підтвердила, що
господаря убив макогоном Василь Шабанович у присутності Настасі та за її
потуранням, чому доказом була велика кількість крові в домі й знаряддя
вбивства. Тож злочин був «обволаний» возним у Володимирі, а Настася ув’яз-
нена. 12 лютого батько Настасі Михайло Шабан-Гноєнський скаржився в ґроді
на братів Пузовських, які безправно, нібито за вбивство чоловіка, його вагітну
доньку закували за шию і в кайданах спочатку ув’язнили в Пузові, а потім
відвезли до Володимира; також пограбували її майна на 3 тис. золотих. Так у
суді зіткнулися дві справи – одна про вбивство, друга про несправедливе зви-
нувачення та безправне ув’язнення, однак до судового процесу не дійшло50. Про
те, що обвинувачі не особливо поспішали завершити справу декретом, може
свідчити визнання у володимирському ґроді 26 січня 1602 р. возним Ісаком
Дегтевським факту вручення низки позовів Михайлові Шабановичу-Гноєн-
ському та його синам Василеві й Іванові на судові засідання. Таке визнання було
обов’язковим для того, щоб процес відбувся, інтрига натомість полягала в тому,
що позови були вручені 8 червня 1601 р. на судові засідання, які мали
розпочатися 20 червня, 22 червня 1601 р. – на судові засідання від 19 липня і
2 серпня того ж року – на судові рочки від 30 серпня51. Тобто визнання возного
спізнилося щонайменше на 5 місяців.
Трошки більше, аніж через рік, сторони примирилися. 10 березня 1602 р.
возний Себаст’ян Пилиховський визнав, що був напередодні у дворі небіжчика
Карпа Пузовського у Пузові, де його вдова Настася, «обычаем аренды» передала
Павлові та Михайлові Пузовським частину Пузова (т.зв. вінову), яка була запи-
сана їй чоловіком як відшкодування за внесений нею посаг. Оренда мала три-
вати до повноліття новонародженої дитини52.
Скаргами представлена і справа про звинувачення Яном Малинським дру-
жини брата Катерини з Коляновських і її братів Щасного та Вацлава Коля-
новських у вбивстві Михайла Малинського. Оскарження містило традиційні
елементи подібних справ: дружина, «маючи злое мешканье здавна з мужем
своим», намовила братів убити чоловіка, що було здійснено за виробленим
планом. 29 травня 1597 р. Катерина, щоб відвести від себе підозру, виїхала зі
свого дому в Сільці, а брати Коляновські наїхали на маєток, вбили швагра, пій-
мали пахолка пана Русальського – Шийчича – та наказали йому відволокти тіло
у болото і втопити, а коли той відмовився, побили його мало не до смерті.
Потому повідомили сестрі про смерть Михайла, тож вона повернулася додому,
взяла тіло чоловіка і відвезла до Порицька, де служив у князя Миколая По-
рицького її брат Вацлав Коляновський, і там його поховала. Пограбовані речі і
гроші брати Коляновські розділили між собою і сестрою53. 12 жовтня наступ-
———————
50 АЮЗР. – Ч. 8. – Т. ІІІ. – С. 478-484.
51 ЦДІАК України, ф. 28, оп. 1, спр. 34, арк. 20 зв.-21, 19 зв., 19 зв.-20 зв.
52 Там само, арк. 186 зв. Див. також визнання Настасі та її братів про те, що вони у себе
не мають документів на маєток Пузов (Там само, арк. 187).
53Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 50, арк. 387 зв.-389 зв.
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 99
ного 1598 р. Ян Малинський вивів шкрутинію, тобто через свідків, які нібито
чули, що Катерина Коляновська підмовляла братів убити чоловіка, засвідчив
причетність названих осіб до вбивства. На позір ця інформація виглядає цілком
переконливо, хіба дещо дивний у цій історії фрагмент зі слугою Шийчичем:
Коляновським для чогось потрібно було змушувати чужого слугу топити тіло
вбитого і тим самим витворити свідка злочину. Утім, Шийчич міг бути уведений
в історію стороною обвинувачення спеціально – як свідок за відсутності інших
переконливих доказів. Такими свідками, які на позір видаються історикові абсо-
лютно надійними, а у підсумку виявляються або застраханими, або підкупле-
ними залежними від зацікавленої сторони особами, переповнені матеріали
судових справ.
У справі про вбивство Малинського зберігся і голос іншої сторони – Кате-
рини з Коляновських, щоправда, препарований писарем згідно з усталеними
кліше. 8 січня 1599 р. колишня дружина Михайла Малинського, а на той час за
другим чоловіком уже Янова Войтановська, теж вивела шкрутинію, за допо-
могою якої доводила свою непричетність до вбивства. Окрім цього, повідом-
лялося, що вона розпочала справу у володимирському ґродському суді про
неправдиве звинувачення її Яном Малинським «якобы о забите зошлого не-
божчика Михаила Малинъского», [...] якобы за змовою и порозуменем з братею
ее»54. Утім, шальки терезів у цій справі хитнулися в інший бік: 16 лютого 1602 р.
до володимирських актових книг був уписаний трибунальський декрет від
25 травня 1601 р., в якому повідомлялося, що пані Войтановській була при-
суджена присяга із сімома свідками, однак вона у призначений час для вико-
нання декрету не стала; тож суд ухвалив на користь потерпілих сто кіп, а саму
винуватицю, яка за статутовими приписами мала би каратися «горлом», ого-
лосив баніткою, що й затвердив Трибунал55. Очевидно, що справа на цьому не
закінчилася, тож є реальні шанси віднайти додаткові деталі цієї історії.
Найімовірніше, що трибунальський декрет був використаний Яном Малинським
як додатковий бонус для торгів за спадок по братові, а Катерина з Коляновських
відкупилася від обвинувачень майном чоловіка-небіжчика.
Нещасний випадок чи підступний ніж
На відміну від попередніх випадків, де матеріали шкрутинії не вписані до
актових книг, історія звинувачення Настасі з Ощовських у вбивстві чоловіка
Бориса Охлоповського унікальна в своїй повноті завдяки інформації так званих
свідків. Саме вона демонструє кухню конструювання обвинувачення та засвід-
чує, на яких непевних підставах воно ґрунтувалося. Відповідно, історик отримує
матеріал для аналізу ще одного ресурсу для появи обвинувачень – судової
системи, яка мала геть інші функції, аніж знайти злочинця і його покарати у
відповідності з законом.
———————
54 Там само. – Спр. 57, оп. 1, арк. 58-60.
55 Там само. – Ф. 28, оп. 1, спр. 34, арк. 65-65 зв.
Наталя Старченко 100
Отож 10 серпня 1583 р. у луцькому суді був озвучений позов Йони Охло-
повського, яким він звинуватив Настасю Михайлівну з Ощовських у вбивстві
чоловіка Бориса Охлоповського, двоюрідного брата Йони, Костянтина і Сави
Охлоповських. Звинувачення містили традиційні для подібних історій елементи:
невластиве для подружжя співжиття з вини дружини, яка не хотіла виявляти до
чоловіка теплих почуттів, а була свідомо налаштована на розлучення; вона
спрямувала свої волю й «потаємний» умисел на «ганебне» вбивство чоловіка,
очікуючи на сприятливу нагоду56. Отже, Настася перевезла всі свої речі до
братів і подовгу в них мешкала, а 18 березня 1582 р., коли підпилий чоловік
удома спав, вночі власною рукою «непристоине и незбожне, зрадливе», вколола
його в горло ножем, від чого той помер. Перед тим Настася підмовила «див-
ными и злыми способы» свою челядь, Борисового слугу Федора Дюгтя, хлопця
Васька, і двох дівчат Вуцю та Параску, які допомагали їй позбавити життя
чоловіка: одні тримали свічку, а інші були на сторожі. Перед смертю, як зазна-
чалося в позові, Борис «волав», що сходить зі світу через «зраду» в домі. Тож
батько скаржника Яким Охлоповський, на час провадження процесу вже
небіжчик, тихо вивідав, що саме Настася власноруч убила чоловіка, але не хотів
її як шляхтянку звинувачувати, не маючи твердих доказів. А тому на погребі
просив її не квапитися з похованням небіжчика, а ретельніше опитати якомога
більшу кількість людей про обставини його смерті. Однак Настася не дала
дозволу на «вивідування», а пішла з цвинтаря, покинувши тіло Бориса. Її ж
брати Костянтин і Сава в стані сп’яніння мало не вбили Якима. Тоді він,
«порушоний жалем», над тілом у присутності возного засвідчив, що небіжчик
був убитий, а потім вніс скаргу до ґроду та передав на поруку Настасі челядь у
тисячі кіп грошів. А брати Охлоповські по різних ґродах оголосили, що саме
вона винна у вбивстві чоловіка57. Разом із Настасею були позвані до суду й її
брати.
Обвинувачі подали визнання возних, внесені до актових книг: Станіслава
Коломийського у луцькому ґроді 10 квітня 1582 р., який оглядав пораненого
Бориса Охлоповського, а також пізніші, вже по його смерті, в луцькому, воло-
димирському і кременецькому ґродах. Зміст цих свідчень писар звів до кількох
моментів: ще за життя чоловіка Настася відмовилася «піймати» челядь для
«опиту», а взяла її на поруки; по смерті Бориса вона не погоджувалася за-
тримати поховальну церемонію і знову заборонила опитувати челядь, але
———————
56 АЮЗР. – Ч. 8. – Т. ІІІ. – С. 368: «Вземши, дей ты перед себе запаметалый а злый
умыслъ, – почала дей еси з ним ненавісное и незычливое и не такъ, яко на малжонку
пристояло, мешкане міти, не маючи ку нему правого и сердечного умыслу и малжонского
захованя, одно дей ку розорваню мешканя малжонского и ку роспусту, такъже ку якому
злому и ганебному его, мужа своего, замордованю, волю и умыслъ свой склоняючи,
старалася дей твоя милост в скрытом а потаемном умысле своемъ, якобы на него час свой
усмотр-ти, а его яким колвекъ фортелнымъ и незбожнымъ способом здоровя позбавити и его
з сего света згладити могла».
57 Вписана до володимирських ґродських книг скарга, датована травнем 1582 р., вказує
на челядь як винуватців смерті Бориса, а не на його дружину (ЦДІАК України, ф. 28, оп. 1,
спр. 15, арк. 216-217 зв.).
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 101
пообіцяла її поставити в суді58. До скарги долучалися свідчення сестер Бориса,
які вказали на челядь як винуватців, та два листи від чотирьох осіб – швагрів
Охлоповських (Кузьми і Клима Порванецьких, Василя Олізаровського та Тимо-
фія Зика-Князького), де вони засвідчили, ніби чули від Бориса, що вночі його
хтось уколов ножем у власному домі, хоч там не було нікого чужого. У підсумку
Йона Охлоповський заявляв, що всі представлені акти вказують на дружину
небіжчика як винуватицю смерті чоловіка, адже вона не була зацікавлена в
розслідуванні і боронила челядь від опитування, а також не засвідчила факт
злочину перед «околичними» сусідами і не вчинила «обволання» убивства
чоловіка.
Інтереси жінки на процесі представляли два адвокати – Матей Стемпков-
ський та Іван Порванецький, які оповіли іншу історію. Коли трапилося нещастя
з Борисом, дружини не було вдома, бо спочатку чоловік відіслав її до своєї
сестри Михнової Порванецької, далі вона з тією сестрою поїхала на хрестини до
пані Інвальської до Миркова, а потому пізно увечері повернулася додому. Борис
за відсутності дружини вранці сходив до церкви, після служби взяв попа і з ним
дома пиячив, а потім «броил в дому», ледь попові вдалося його вкласти. А коли
священик пішов, Борис устав, витягнув зі скрині речі дружини і їх рубав, аж
поки не зламав шаблю. Після того взяв півгак, який вже був заряджений, набив
його ще раз і вистрілив. Ударна хвиля була такою сильною, що Борис упав,
розбив груди так, що на правому боці вискочила ґуля («ґуз»), переламав кістку
на плечі і з того ж боку був поранений в шию, схоже, тріскою від прикладу.
Після того чоловік обв’язав шию і ліг спати, а коли Настася повернулася і
запитала, що трапилося, Борис сказав, що сам не знає, і щоб вона дала йому
спокій, бо він погано почувається. Бачачи, що справа серйозна, Настася послала
слугу Федька по горохівського балвера59, а потім вже над ранок до братів, які,
бачачи, що той балвер не може зарадити справі, відправили посланця до Свинюх
кликати досвідченішого ескулапа. Свинюський балвер перебував при небіжчику
до самої його смерті. Того ж понеділка Борис послав по своїх родичів і у вів-
торок склав тестамент у їхній присутності, де не було жодної згадки про
вбивство.
Далі адвокати представили свій варіант подій на кладовищі під час похо-
вання: коли вже почали копати яму, Йона Охлоповський з Кузьмою Пор-
ванецьким і помічниками схопилися до шабель, розігнали попів і людей, відіб-
рали мари з тілом небіжчика, про що позвані скаржилися в земському суді. Троє
священиків, запрошених на поховальну церемонію, 29 квітня визнали в ґроді
факт захоплення тіла Йоною Охлоповським з помічниками. Адвокати обвину-
ваченої поклали тестамент, який (як зазначалося), засвідчили своїми печатками
сам Йона та швагри небіжчика Кузьма й Клим Порванецькі. Представили також
———————
58 У вписі до володимирської актової книги вказується, що Настася не дозволяла опи-
тувати челядь без присутності своїх братів. Брати ж Ощовські, своєю чергою, запропонували
Охлоповським позивати їх до суду, а до того часу заборонили чинити «опит» (ЦДІАК
України, ф. 28, оп. 1, спр. 15, арк. 216-217 зв.).
59 Балвер – цирюльник, що надавав зокрема і медичні послуги.
Наталя Старченко 102
письмове визнання свинюського балвера Миколая, який був при Борисові майже
три тижні і жодного разу не чув від нього, щоб той скаржився на когось про
підступне поранення. Про рану на горлі небіжчик нічого певного розповісти не
міг, казав, що був дуже п’яний. Помер від того, що з ґулі на грудях, яку протяв
балвер, відток пішов у черевну порожнину. Лист був датований 12 квітня,
схоже, писався одразу після активних кроків Охлоповських по конструюванню
своєї версії та її поширенню серед загалу, чому мали сприяти вознівські
свідчення у всіх трьох волинських ґродах.
Адвокати твердили, що Настася не чинила визнання в ґроді, бо не роз-
глядала смерть чоловіка як убивство та не чулася винною. Небіжчик майже три
тижні був живий і не скаржився, що в його ранах винен хтось інший, аніж він
сам. До того ж дружина – «біла голова» – не знала, як потрібно діяти, і не мала
ні від кого поради. Тож обвинувачена сторона просила про дозвіл на виведення
шкрутинії. Суд, керуючись засадничим принципом презумпції невинуватості,
(«будучи ближчий до визволення, аніж до карання»), дозволив її виводити на
наступних рочках. Однак було вирішено, що підозрювана має весь цей час
перебувати в замку і з нього не виходити, а при ній – її брат; там же мала бути
ув’язнена і челядь.
Також урядники опитали поодинці кожного із челяді як тих, на кого в першу
чергу впала підозра. Їхні розповіді загалом збігалися з версією адвокатів Настасі
Охлоповської, однак мали деякі відмінності в деталях. Слуга Федько, який у
день поранення Бориса супроводжував Настасю в її подорожах, зауважив, що
небіжчик пояснював ґуз на грудях результатом недбалого поводження з пів-
гаком, а от про рану на шиї його свідчення були суперечливіші: в одних
випадках казав, що не знає, як її отримав, а в інших висловлював версії – чи то
через постріл із півгаку, а чи його вкололи ножем. Слуга твердив, що півгак був
серйозно пошкоджений після пострілу, зокрема, його дерев’яна частина, від якої
відлетіла з одного боку тріска. Він також згадав про ще одного персонажа історії –
Борисового племінника Кожуховського, який того вечора втік з дому. Дівка
Воця сказала, що увесь той час, поки Настасі не було дома, челядь ховалася від
пана і до нього у світлицю не заходила. А коли приїхала пані і виявила
скривавленого чоловіка у тяжкому стані, той на її питання про причину сказав,
що був поранений Кожуховським, хоч той і клявся у своїй непричетності до
нещастя дядька. Дівка, щоправда, теж підтвердила слова пана, що його ножем
сколото60.
Вже через два дні (12 серпня) до луцьких книг були вписані визнання
челяді, дані на тортурах, які серйозно відбігали від попередніх. Отже дівка Воця
спочатку сказала, що пана вбив Кожуховський, потім – що сама пані з Кожу-
ховським з гніву за те, що він понищив її речі, і при цьому була присутня вся
челядь. Своє визнання Воця повторила ще двічі. Федір Дьоготь сказав, що по
приїзді одразу пішов спати, а коли почув, що пан поранений, хотів його ог-
лянути, однак пані не пустила. Васько Грицкович ще до проби сказав, що
вколола Бориса ножем його дружина, а дівки при ній тримали свічки. Все те він
———————
60 АЮЗР. – Ч. 8. – Т. ІІІ. – С. 365-383.
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 103
бачив через вікно, однак Яків Ощовський заборонив йому розказувати про
побачене будь-кому до певного часу. Дівка Параска натомість свідчила, що пана
«замордували» Кожуховський з Федьком61. Тож бачимо, що й свідчення під
тортурами не вирізнялися одностайністю.
19 вересня того ж 1583 р. була виведена шкрутинія оскарженими. Перед цим
актом суд випустив Настасю з ув’язнення, пояснивши своє рішення тим, що
ніхто заочно не може свідчити про свою невинуватість. Адвокат удови пообіцяв,
що його підзахисна провадитиме окрему справу з Охлоповськими про не-
справедливе позбавлення її свободи. Всього до суду з’явилося 30 свідків, кож-
ного з яких опитували окремо, після чого вони підписали свої визнання, «хто як
умів». Отже десять свідків особисто чули від Бориса Охлоповського про його
поранення як про нещасний випадок від пострілу з півгаку, серед них – Антон
Визгерд Заболоцький, який до того ж писав тестамент на прохання небіжчика.
Він підтвердив, що заповіт читали в присутності Йони Охлоповського і Клима
та Кузьми Порванецьких, які були незадоволені його змістом і звернулися до
Бориса зі словами: «Діти свое погубилъ, а от детей все жон− отписуешъ». Вони
зволікали із засвідченням тестаменту, хоч їх про це просив сам небіжчик, і в
результаті так і не поставили на ньому своїх печаток та не підписали62. За
тестаментом небіжчика опікунами Настасі та дітей ставали її брати, а маєток
потрапляв до рук удови на вигідних для неї умовах. Серед свідків також були
присутні свинюський балвер і його шваґер (вихрест), які перебували при Бори-
сові Охлоповському практично невідступно до його смерті. Свої свідчення зро-
била і дружина Івана Селецького, яка заявила, що чула розповідь про поранення
в результаті пострілу й від небіжчика, і від його рідної сестри Михайлової
Пораванецької, до всього та показувала «щепу» від півгаку. Всі інші так звані
«свідки» чули про поранення Бориса в результаті нещасного випадку від різних
осіб і за різних обставин, на яких я коротко зупинюся63. Отже шестеро осіб
отримали інформацію від Василя Олізаровського, чиї визнання на боці Йони
Охлоповського мали підтверджувати вину Настасі. Серед них, що прикметно,
Василеві рідні брати – Федір, Андрій та Левко Олізаровські. На аналогічну
інформацію з уст представника протилежної сторони – Кузьми Порванецького –
посилався також свідок Настасі Станіслав Ґуховський. А Миколай Стемпков-
ський «чув» від підданих Якимової Охлоповської на торгу в Горохові 25 бе-
резня, що Борис поранився тоді, коли дружини не було дома. Четверо осіб
передали слова горохівського балвера Якуба, який казав, що Борис отримав
свою рану випадково за відсутності в домі Настасі, а двоє – посилалися на
подібну оповідь попа Карпа. Адам Рудавський додав у своїх свідченнях, що
Йона Охлоповський (як кажуть), десь подів того попа, який затверджував
———————
61 Там само. – С. 383-384.
62 Зауважу, що це твердження розходилося із попередньою адвокатською заявою, нібито
тестамент був засвідчений самими обвинувачами. Утім, ці неузгодження могли виникнути не
під час адвокатських реплік, а під час писання справи і недогляду писаря та сторін.
63 Визнання двох осіб не були зафіксовані писарем, однак присягало 30 осіб, які виво-
дили шкрутинію. Відповідно, точно маємо 10 свідків, які особисто чули від Бориса, і 18 –
чули від інших осіб, дві особи незафіксовані з великою певністю теж лише чули.
Наталя Старченко 104
тестамент. Джерелом інформації виступали слуги тих, хто особисто спілкувався
з Борисом, також свідки посилалися на чутки, які кружляли на Волині, де наго-
лошувалося на непричетності Настасі до смерті чоловіка. Під час опитування
був продемонстрований пошкоджений півгак. Насамкінець адвокат обвинува-
ченої сторони просив про присягу для Настасі «самосім», тобто ще з шістьма
свідками (розд. 11, арт. 23), для доведення її невинуватості; також зауважу-
валося, що особи, які брали участь у виведенні шкрутинії, готові присягнути.
Однак позивачі заперечували і настоювали на своєму власному доведенні
вини Настасі. Суд їм це дозволив усупереч протестам з боку оскарженої. Отож
було покладене визнання возного, який опитував горохівського балвера Якуба.
Той ніби сказав, що відмовився лікувати Бориса, бо колота рана на горлі була
смертельна. І ніби при ньому послали дівку шукати голільного ножа, можливе
знаряддя вбивства. Далі подали лист від Яна Бокія Печихвостського, воло-
димирського підкоморія, який приїздив до Бориса в дім, але той був слабкий і
практично з ним не говорив. Свинюський балвер при пораненому сказав, що
рана на шиї «шкодлива», вся їжа через неї виходить, тож жити Борис не буде.
Кузьма і Клим Порванецькі та Євстахій Порванецький твердили, що Борис був
поранений, але невідомо ким. Ще один свідок Богуш Липленський визнав факти
поганого подружнього життя Бориса зі своєю дружиною, яка мешкала тривалий
час у брата Василя, покинувши чоловіка. Тож коли Борис приїхав по Настасю в
дім брата, сів поруч із нею та намагався заговорити й обняти, вона відсувалася
від нього, а потім втекла до комори. На запитання Бориса, для чого Ощовські
тримають у себе його дружину, ті почали його бити і закликали на ґвалт, ледь
він звідтіля утік. Липленський також визнав, що коли трапилося нещастя з
Борисом, він розпитував своїх приятелів, як те сталося і що говорить сам
постраждалий. Іван Холоневський сказав, що чув від Бориса: «Кажут, что был
пъян, пил с попомъ и дуровал; там же, деи, кажут, якобы ся ножом сколоти
мел». Ще один свідок Федір Князький особисто не чув від Бориса, що його хтось
поранив, але люди посилалися нібито на його слова про підступну рану,
невідомо ким завдану. Як бачимо, жоден зі свідків прямо не вказав на Настасю
як убивцю. Різниця в історіях обох сторін полягала лише в тому, що свідки з
боку Настасі однозначно заявляли про поранення Бориса в результаті нещасного
випадку, а свідки з боку братів Охлоповських допускали можливість підступу.
Утім, це не завадило братам Охлоповським підсумувати, що всі їхні свідки
вказали на вину вдови, що підтверила і челядь «на муці». Вони просили про
дозвіл присягнути на підтвердження своїх обвинувачень.
Адвокат Настасі заявив на те, що челядь для початку мали поставити в суді,
однак Охлоповські десь її поділи, а своє звинувачення вони придумали з
корисливою метою, адже Настася «опеки по небожчику мужу своему дати не
хотела». Обвинувачена сторона посилалася на свою перевагу у доведенні, вихо-
дячи з принципу презумпції невинуватості (розд. 4, арт. 30).
Суд, зауваживши сумнівність скарги позивачів і їхніх свідків, наказав
Настасі «самосім» присягнути. Позивачі на те просили про апеляцію до короля,
що їм було дозволено. Тож присягу Настасі затримали до рішення королівського
суду, а свідкам з її боку наказали присягати. Ті своїм «сумлінням» підтвердили,
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 105
що їхні свідчення з приводу невинуватості Настасі у вбивстві чоловіка
правдиві64.
17 грудня Йона Охлоповський від себе і братів вніс до ґроду протестацію, в
якій викривав підступ оскарженої та її захисників. Спочатку він вказав на
колишню невістку, вдову по Борису Охлоповському Настасю з Ощовських, як
убивцю, яка з челяддю «зрадецьки» змордувала свого чоловіка. А її опікуни –
брати Василь і Микита Ощовські та Іван Селецький – скликали до себе родичів і
чужих людей, та переконали їх своєю «непевною» розповіддю у невинуватості
сестри. Вони також подали на уряд тестамент, правдивість якого скаржники не
визнають. А староста, бачачи сумнівність захисту, а також тихо вивідавши у
челяді деякі підозрілі обставини Борисової смерті, але не бажаючи передчасно
оскаржувати підозрювану в злочині, за який карою є позбавлення життя, за-
тримав її у замку, а також наказав узяти на тортури челядь. Однак урядники не
брали на себе їх охорону, а в самих Охлоповських було обмаль ресурсів, бо вони
«люди вбогие, на почтъ слугъ и сторожовъ не способъные». Натомість Ощовські
з дружинами приїздили до Луцька і подовгу про щось перешіптувалися з Нас-
тасею і челяддю, явно готуючи втечу. Тож однієї ночі вони «фортелем» від-
волікли сторожу і допомогли челядникам спуститися по муру. Тих слуг, власне,
особливо й не стерегли, адже вони після тортур були тяжко хворі і, як здавалося,
нездатні на втечу, відтак їм дозволили спати на території замку, де вони
захочуть.
Далі пани Ощовські зібрали у себе приятелів і сторонніх осіб, і навіть
«хлопів простих», та намовили їх свідчити в суді так, як їм було потрібно:
«Их через два дни честовали и ведле воли своее их великими просбами и плачем
великим, а снат и дарами, намовили, упросили и по воли своеи накеровали,
которые, поехавши на роки, ниякуюсъ шкрутинею неправъную, неслушную и
несправедливую и барзо незгодную, мылную а значне вонтпливую и не ку речи,
перед судом выправовали».
А судді в результаті ухвалили несправедливий декрет, дозволивши Настасі
присягати, про що вони апелювали. Писар, своєю чергою, за суддівським
наказом чи зі своєї ініціативи не вписав у протокол багато речей, потрібних
скаржникам для провадження справи у королівському суді. Потім ті злі люди,
намагаючись замести сліди і позбавитися від «язиків», які їх звинувачували,
почали прибирати челядь, про що вже є знак – знайдене тіло дівки Воці з
каменем на грудях у криниці на землях Дем’яна Павловича, неподалік місця, де
мешкає швагер Ощовських Адам Рудавський (як пам’ятаємо, один зі свідків при
виведенні шкрутинії Настасею). Піддані Павловича, що знайшли тіло, швидко
повідомили про страшну знахідку свого пана і сказали, що перед тим бачили ту
дівку у Рудавського. Дем’ян не став замовчувати справу, а вчинив «опит» усіх,
хто міг щось знати. Знайомі Охлоповських з-під Кременця, почувши про ці
події, повідомили скаржників; також ту інформацію «во многих сторонах роз-
голосили приятели наши». Возний, який оглядав тіло, привезене Йоною Охло-
———————
64 АЮЗР. – Ч. 8. – Т. ІІІ. – С. 384-408.
Наталя Старченко 106
повським до луцького ґроду, визнав: «...знат, иж была билая голова». Ця репліка
дозволяє припустити, що тіло було збережене далеко не ідеально. Відповідно,
виникає питання, чи його ідентифікували як тіло Воці одразу на місці злочину, а
чи Йона скористався нагодою видати «знахідку» за доказ вини Настасі та її
братів. Далі возний зафіксував, що голова небіжчиці була обстрижена, а на тілі –
помітні знаки від тортур: попалені катівськими свічками боки і плечі, так що
шкіра звисала, та сліди від мотузок на руках і ногах, які залишаються від
розтягування на катівській драбині. Зазначу, що й ця інформація могла бути
інтерпретацією Йони, адже сліди розкладу можна було за цих обставин видати
за сліди тортур. Утім, протестація Охлоповських не мала жодних наслідків.
У підсумку справа закінчилася, згідно з королівським декретом, присягою
Настасі і шести шляхтичів при ній 20 лютого 1586 року, майже через чотири
роки після смерті Бориса Охлоповського. Жінка присягала, що чоловіка «спя-
чого, пяного» ножем не колола, з челяддю жодним чином не змовлялася,
непричетна до його смерті «ани радою, ани ведомостю, ани помочю».
Прикінцеві слова присяги звучали так: «Естли же не по правди присягаю, Боже
ми не помози и вбий мя Боже в сей вік и в будущий, на души и на тіли моем»65.
Насамкінець цієї історії зауважу, що в більшості випадків намарне нама-
гатися вибудувати свою версію подій на підставі тогочасних судових наративів
чи, принаймні, якось узгодити вкрай суперечливі деталі. Досить ризиковано
напевно покладатися на правдивість одного з тих сценаріїв, що пропонувалися
сторонами в суді. Тож питання, що стало причиною смерті Бориса Охлопов-
ського – ніж у руках підступної дружини, а чи випадок, який позбавив жінку
тягаря подружнього життя – винесемо за межі аналізу. Адже відповідь на нього
неминуче обґрунтовуватиметься низкою припущень, щедро приправлених су-
б’єктивністю того, хто спробує це зробити. Утім, особи, що стали перед судом,
теж найменшою мірою переймалися питаннями – що насправді відбулося та хто
вбивця. Для Охлоповських будь-що-будь важило довести вину вдови, адже лише
за цих обставин вони могли повернути контроль за майном двоюрідного брата.
Настасі та її братам потрібно було довести її непричетність до смерті чоловіка.
Борисів племінник Кожуховський, челядь, знайдене жіноче тіло з каменем на
грудях, піп, який невідомо де подівся, голільний ніж зі слідами крові, півгак та
інші свідки й свідчення, що несподівано зринають у процесі розгортання історії,
губляться серед інших елементів досить суперечливих конструкцій. Значна їх
частина – інформаційний мотлох на узбіччі для самих учасників процесу. Для
історика натомість вони служать підтвердженням, що сторони найменшою
мірою переймалися пошуками доказів, невідповідністю тверджень та намаган-
ням їх узгодити. Врешті, так до кінця нез’ясованим залишилося питання, яка
саме рана – на грудях чи в шиї – стала безпосередньою причиною смерті Бориса,
ба більше – чи була взагалі рана на грудях66. Натомість чи не найважливішим
———————
65 Там само. – С. 414-415.
66 18 вересня 1583 р., тобто напередодні розгляду справи у суді, датується визнання воз-
ного, який їздив до горохівського балвера і питав його про рану Бориса Охлоповського. Той
нібито сказав, що оглядав Бориса одразу після поранення і «инъшое раны не было, толко
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 107
для дослідника видається питання про «конструювання» свідків і свідчень сто-
ронами процесу та ті ресурси, які для цього використовувалися. Адже за від-
сутності слідства як незалежної від сторін частини судового доведення, саме
свідки постають головним аргументом у суперечці. Вони, а також риторична
майстерність адвокатів, набувають у суді вирішального значення. Зупинюся на
них детальніше, почавши від особливостей конструювання звинувачення вдови.
Охлоповські на початку процесу подали визнання возних, що були внесені
до луцького, володимирського і кременецького ґродів, які засвідчували відмову
Настасі провадити опитування челяді та слуг. Саме слуги постають із цих актів
як підозрювані в убивстві Бориса Охлоповського. Запис у луцьких книгах,
датований 10 квітня, стосувався останніх днів життя Бориса, а визнання возного,
занесене до володимирського ґроду у травні, взагалі було зроблене вже по його
смерті. Тобто Охлоповські розпочали інформаційну кампанію по дискредитації
удови у Волинському воєводстві вже по смерті Бориса, хоча офіційні звину-
вачення її в смерті чоловіка прозвучать лише на судовому засідання, яке від-
булося більше аніж через рік після самої події (що, утім, було цілком типовим
для провадження подібних справ). Натомість більшість свідків з боку Настасі
посилалися на інформацію, отриману ними в інтервалі між 18 березня, коли
Бориса спіткало нещастя, та 25 березня – неділею і ярмарковим днем у Горохові.
Найпізніше свідчення датоване 27 березня. Частина свідків згадує про тестамент –
важливу деталь, яка недвозначно вказувала, що небіжчик не розглядав дружину,
попри складне подружнє життя, як можливого убивцю. Розведеність у часі
свідчень сторін конфлікту може вказувати також на певну зміну у розповіді про
подію самого Бориса. Цілком імовірно, що думка про умисне поранення була
«підказана» тяжкохворій людині, яка мала певні провали в пам’яті через
сп’яніння, відвідувачами, що потяглися до Охлопова довідатися про обставини
нещастя та стан Бориса. Серед них могли бути як зацікавлені особи, що задавали
питання з певною метою, так і цілком безсторонні. Нагадаю ще раз свідчення
Богуша Липленського, свідка обвинувачів, де він наводить слова Бориса, які чув
від Івана Холоневського: «Кажут, якобы ся ножом сколоти мел». Відповідно,
одні і ті ж свідки упродовж майже трьох тижнів Борисової хвороби могли чути
від нього різні версії трагічної події: 1) в перший тиждень, коли писався тес-
тамент, а Охлоповські з Порванецькими вирішували, як уникнути його підпи-
сання, Борис ще достеменно не знав, як отримав рану в горлі, і був певен, що в
результаті необережного поводження з півгаком; саме з цього періоду походить
інформація свідків Настасі; 2) перед смертю Борис уже підозрював, що умисно
поранений кимось із домочадців, на чому вибудовують свої звинувачення Ох-
лоповські; факт «волання» Бориса про зрадливе вбивство, на яке посилалися на
першому засіданні Охлоповські, не був підтверджений жодним свідченням. Тож
«свідки» з обох сторін могли цілком щиро присягати на підтвердження своїх
слів. Утім, можливе ще одне припущення. Свідки, які оповідали, що саме вони
———————
колотая ножем у горла с правое стороны». Цю інформацію з якоїсь причини або не опри-
люднили, або вона не потрапила в протокол з ініціативи писаря (ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1,
спр. 30, арк. 404 зв.-405).
Наталя Старченко 108
чули, а потім підтверджували свої слова присягою, не конче вказували, що їхні
свідчення – це все, що вони чули. Цілком імовірно, що таким чином можна було
залишити частину невигідної інформації поза межами визнання.
Як засвідчують визнання свідків, складовою успішного провадження справи
зазвичай ставала широка інформаційна кампанія. Недаремно серед цього су-
перечливого наративу, ми раз-у-раз натрапляємо на згадки про поширення того
чи того факту серед загалу, причому інформаційний фон забезпечувала не лише
шляхта, а й її слуги та піддані. Очевидно, що певна доля успіху лежала й на
писареві, який міг допомогти одній зі сторін, на певний спосіб препаруючи
інформацію. Звернімо увагу на протиріччя в протоколі з приводу нібито при-
хильності /неприхильності старости до скаржників. На початку процесу Охло-
повські посилаються на його рішення як легітимізуючі щодо ув’язнення вдови
та використання тортур при допиті Настасиної челяді. Дещо пізніше вони вже
скаржаться на прихильність старости до обвинувачених.
Позбавлення Настасі свободи було порушенням засадничого права шлях-
тича – ніхто не може бути ув’язнений без вироку суду. Що ж до челяді, то вона
розглядалася як власність пана, який міг погодитися на її опитування, а міг
відмовити в цьому, беручи відповідальність на себе та погоджуючись на судове
провадження. Саме так вчинили від початку Ощовські, пропонуючи скаржникам
позивати їх до суду. Тож допит з тортурами не лише порушував право власності
та усталені шляхетські практики, а й суперечив праву, яке забороняло вико-
ристовувати свідчення залежних осіб – слуг і челяді – проти пана чи на його
користь (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 53; ІІІ ЛС, розд. 4, арт. 78). Маніпуляції зі свід-
ченнями слуг і челяді були досить поширені, адже за неправдиве звинувачення
шляхтича передбачалася правова відповідальність, натомість оскарження залеж-
них осіб – інструментів в руках їхніх господарях – зачіпало честь пана, а
водночас меншою мірою загрожувало скаржникові репутаційними та іншими
втратами. Більш того, зізнання осіб нешляхетського стану можна було отримати,
застосувавши до них тортури. Попри те, що у багатьох випадках ці свідчення
легко спростовувалися, однак вони були непоганим інформаційним приводом у
війні за честь.
Звернімо увагу на оскарження 3 червня 1571 р. Андрієм Добринським Олех-
нової Тесовської Настасі Богданівни Джучанки, яка нібито 9 травня у тесов-
ському замку підпоїла його «жонку дворную» Богдану, яка перебувала у
Добринського на службі, дала їй 10 грошів та пообіцяла видати за свого сина
Гаврила Олехновича Тесовського, якщо вона отруїть самого скаржника, його
дружину Ганну Томилівну Воронянку і їхню челядь. Богдана давала зілля
«отрутне», отримане від Джусянки, «в потравах ести и в питю пити» кілька днів
поспіль, однак воно не подіяло. Тоді Тесовська, бачачи, що та отрута «не ест
велми шкодливая, иж от нее нихто не вмер», прислала до Богдани свою хрі-
нівську піддану Стасючиху з іншою, міцнішою отрутою. Вона переказала, що
пані помилилася з попереднім зіллям, натомість, якщо додати господарям у їжу
чи напої нове, яке називається «сопща», то вони напевно до вечора помруть.
Проте Богдана не встигла заподіяти зла, бо була випадково викрита: вона вкрала
у пана сорочку і заховала її в рукав, а Добринський помітив, там же знайшли і
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 109
зілля. Двоє возних засвідчили: Богдана без примусу добровільно визнала, що
отруїти господарів її намовила Олехнова Тесовська67.
А проте 12 червня інший возний визнав перед підстаростою, що в при-
сутності людей добрих питав дівчину, яку посадив у замкову вежу Добринський,
чи вона брала отруйне зілля у Джусянки і чи давала на її прохання чи з наказу
пану Добринському, його дружині і челяді. Та відмовилася й оповіла, що своє
визнання «мусиламъ поневоли сознати, бо мя пан Андреи Добринскии бил,
маючи в руках своихъ, мордовалъ и мовил, и што хотел, то надо мною чинилъ, и
кату в руки давалъ, которыи мя мучилъ» 68.
Тож, схоже, що Охлоповські використали челядь не стільки як засіб
з’ясувати всі обставини трагічної для їхнього брата події, а як варіант тиску на
Ощовських. Невідповідності в зізнаннях слуг, які ті дали під тортурами,
дозволяють припустити, що вони могли їх змінити під час подальшого процесу,
особливо зі зникненням загрози фізичної розправи. Очевидно, що Охлоповські
не добилися від челяді одностайного обвинувачення Настасі. Тож зникнення
підданих однаковою мірою могло бути вигідне обом сторонам: обвинуваченим –
щоб знищити можливості для подальших маніпуляцій скаржників, обвинувачам –
як додаткова підстава для оскарження, своєрідний інформаційний привід.
Метою Охлоповських, як уже зазначалося, не були пошуки істинного
вбивці; вони розпочали процес для того, щоб довести вину Настасі. Чи оці-
нювали вони, починаючи розкручувати процес обвинувачення, свої потенційні
можливості виграти, а чи розраховували підважити в спільноті репутацію
Ощовських і змусити їх сісти за стіл переговорів, щоб у підсумку в обмін на
замирення ті поступилися частиною майна і опікунської влади? На користь цієї
думки свідчить довга тривалість справи. Цілком імовірно, що Ощовські були б
значно поступливішими, якби сили обох родів виявилися паритетнішими.
У будь-якому разі, Охлоповські прорахувалися. Соціальний капітал Ощовських
та, відповідно, їхні мобілізаційні ресурси забезпечили їм принципово кращу
ситуацію. Очевидно, спрацювала позиція та розгалуженість цього роду, а також
шлюбні партії його представників. Можливо, ситуації Охлоповських не сприяли
репутаційні втрати серед шляхти самого Бориса через пияцтво і неспокійний
характер. Тож у підсумку дана історія проілюструвала тезу одного з моїх героїв,
висловлену в розпалі суперечки, яка насправді була квінтесенцією шляхетського
соціуму Волині як спільноти честі: я кращий «для того, же, деи, я маю с ким, а
ты ни маешь»69.
* * *
Очевидно, що скрупульозного аналізу потребують й інші історії обвину-
вачень жінок у вбивстві чоловіка. Однак певна стереотипність описів та сталий
набір компонентів цього наративу дозволяють припустити інструментальний
характер більшості обвинувачень. Чи свідчать ці матеріали – чоловічий обвину-
———————
67 ЦДІАК України, ф. 25, спр. 458, арк. 172 зв.-173 зв.
68 Там само. – Арк. 182 зв.
69 Там само. – Ф. 25, оп. 1, спр. 34, арк. 924 зв.-925 (835 зв.-836 – подвійна нумерація).
Наталя Старченко 110
вачувальний наратив – про гендерні упередження щодо жінки? Хіба непрямо:
легкість, з якою з’являються ці обвинувачення, засвідчує вразливість її ста-
новища. Описи злочину, на перший погляд, містять компоненти, які традиційно
закріплені за «жіночими» убивствами, однак лише в тому випадку, якщо ми
аналізуємо їх без ширшого порівняння з оскарженням чоловіків в умисних
убивствах. Натомість щільніший аналіз знімає дихотомію «чоловіче-жіноче». До
того ж певний тип убивств, який традиційно вважається «жіночим», був ха-
рактерним для тих осіб, що перебували в підпорядкуванні. Значна частка при-
бульців з інших теренів Корони, що шукали на Волині кращої долі, становила
шлюбний ринок для вдів, забезпечених нерухомістю, що мало змінювати ієрар-
хію в родині.
Очевидно, що сімейну напругу мусила зменшувати й низка факторів. Майно
шляхетського подружжя не поєднувалося в одне ціле, за дружиною закріплю-
валася частка нерухомості чоловіка, що в грошовому еквіваленті дорівнювала
подвоєній сумі її посагу, яка мусила страхувати жінку в різних життєвих
колізіях. Представництво чоловіком родини в публічній сфері далеко не завжди
було одноосібним, принаймні воно не покривало всіх випадків та мало низку
обмежень. Врешті сприйняття шлюбу як публічного договору та відносна лег-
кість розлучень в рамках православної церкви, зокрема і через подружні не-
порозуміння, мала пом’якшувати випадки конфронтації всередині родини та
пропонувала прийнятні стратегії для обох сторін.
Важливим було й те, що в разі конфлікту всередині подружжя чоловік міг
вдатися до насильства, але потому його супротивниками ставали чоловіки ро-
дини дружини за широкої підтримки приятелів. До цього долучалися і приятелі
самої жінки, яких вона здобувала через власну систему комунікацій. Всередині
дому дружина теж не залишалася самотньою в разі незгоди з чоловіком: слуги та
челядь становили мінливий ресурс, який міг виявитися саме на її боці.
Насамкінець варто зауважити, що в аналізі насильства в родині недооці-
неним залишається такий чинник, як особливість функціонування судової сис-
теми. Цілком імовірно, що значна кількість звинувачень дружини була засобом в
руках родини чоловіка для отримання вдовиної частки майна небіжчика.
Змагальний характер судочинства перетворював судовий процес на вербальний
поєдинок між сторонами, вибудуваний на хисткій системі доказів. Тож скарж-
ник не конче приходив до суду з метою довести справу до остаточного декрету,
часто інтенцією було знеславити відповідача та змусити його сісти за стіл
переговорів, відтак полагодити конфлікт через майнові поступки. Адже «вина»
шляхтича тривала доти, поки претензії скаржника, зазвичай матеріальні, не були
заспокоєні. Звернімо увагу, як формулює Матіас Єндрикович «відсутність вини»
кн. Станіслава Воронецького, попередньо звинуваченого у пораненні та інших
кривдах: «…яко панъ цнотливыи, учинил ми справедливост и нагороду ску-
течную, такую, якая ся мни подобала»70. А головна мета судочинства, своєю
———————
70 ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 55, арк. 5.
Звинувачення дружин у вбивстві чоловіків… 111
чергою, полягала в тому, «абы кождыи при своемъ зоставалъ и своего певнымъ
и варовным был»71.
Саме такий підхід – урахування всіх сторін функціонування соціуму – може
допомогти у з’ясуванні взаємин всередині родини, яка, попри розмитість межі
приватного і публічного в ранньомодерний час, рідко виходить на яв у
джерелах.
REFERENCES
Amussen, S. (1994) Being Stirred to much Unquietness: Violence and Domestic
Violence, Journal of Women’s History, vol. 6, No 2, 70-89 [in English].
Baran, K. (2000) Dzieje przestępstw politycznych w Anglii między średnio-
wieczem a współczesnością. Kraków [in Polish]
Baylie J., Giese L. (2013) Marital cruelty: reconsidering lay attitudes in England,
c. 1580 to 1850. The History of Family, vol. 18, No 3, 289-305 [in English].
Dean, T. (2004) Domestic violence in late-medieval Bologna. Renaissance
Studias, vol. 18, No. 4 (December), 527-543 [in English].
Dean, T. (2008) Theft and gender in late medieval Bologna. Gender and History,
vol. 20, iss. 2, 399-415 [in English].
Dolan, F. (1994) Dangerous Familiars. Representations of Domestic Crime in
England, 1550–1700. Cornell University Press [in English].
Dolan, F. (1992) Home rebels and house-traitors: murderous wives in early
modern England. Yale Journal of Law and the Humanities, vol. 4, iss. 1, art. 2, 1-31
[in English].
Hardwick, J. (2006) Early modern perspectives on the long history of domestic
violence: The case of seventeenth-century France. Journal of Modern History, vol. 78,
No. 1, 1-36 [in English].
Heijden, M. van der (2013) Women, Violence and Urban Juscice in Holland
(1600–1838). Crime, History and Societies, vol. 17, No 2, 71-100 [in English].
Mc Mahon R., Eibach J., Roth R. (2013). Making Sense of Violence? Reflections
on the History of Interpersonal Violence in Europe. Crime, History and Societies, vol.
17, No 2, 5-26 [in English].
Muravyeva, M. (2013) ‘A king in his own household’: domestic discipline and
family violence in early modern Europe reconsidered. The History of Family, vol. 18,
No 3, 227-237 [in English].
Roth, R. (2001) Homicide in Early Modern England 1549-1800: the Need for a
Quantitative Synthesis. Crime, History and Societies, vol. 5, No 2, 33-67 [in English].
Sharpe, J. A. (1981) Domestic Homicide in Early Modern England. The Histori-
cal Journal, vol. 24, No 1, 29-48 [in English].
Starchenko, N. (2016). «Dzherela svidchat»: kilka zauvah pro doslidzhennia
stanovyscha shliachtianky v ranniomodernomu sotsiumi Volyni. Ukrajins’kyj arkheo-
grafichnyj schorichnyk. Nova serija, vyp. 19-20, t. 21, s. 242-247 [in Ukrainian].
———————
71 Там само. – Спр. 124, арк. 779 зв.
Наталя Старченко 112
Starchenko, N. (2014). Chest’, krov i rytoryka. Konflikt u shlakhets’komu sociumi
Volyni. Druga polovyna XVI – pochatok XVII stolittia. Кyiv, 2014: Laurus [in
Ukrainian].
Voronchuk, I. (2006) Podruzhni zrady jak naslidok praktyky ukladannia shliubiv
v Ukrajini v XVI–XVII st. (na materialah ranniomodernoji Volyni). Sotsium. Almanah
socialnoji istoriji, vyp. 6, 161-202 [in Ukrainian].
Natalia Starchenko
Doctor of Science in History, senior research fellow at the
М. S. Hrushevsky Institute of Ukrainian Archeography
and Source Studies, research fellow at the
Institute of History of Ukraine of
the National Academy of Sciences of Ukraine
WIVES ACCUSED OF MURDERING THEIR HUSBANDS:
FEMALE CRUELTY, MALE PHOBIAS OR RELATIVES’
FINANCIAL CONSIDERATIONS
(Volhynia of the last third of the 16th century through
the first third of the 17th century)
Based on a number of cases when gentry ladies were accused of murdering their
husbands, I will analyze the following questions: who initiated these accusations; the rhetoric
of accusations; whether they had clichéd details; whether these accusations were conditioned
by the gender of the accused; how the cases proceeded, and what were the results. I will also
focus on the wives’ subjugation to their husbands and the resources that could change the
balance of power in a family.
Stereotypical descriptions and conventional sets of tropes in accusatory narratives suggest
that the majority of accusations were purely instrumental. Only one case in eight ended in a
guilty verdict, with one other case containing strong indications that the wife did indeed
commit murder with the help of her servants and courtiers. Crime descriptions ostensibly
emphasize the elements conventionally associated with “female” murders. Their analysis in
broader context and comparisons with murder accusations against men, however, lift the male-
female dichotomy.
A range of factors could relieve tension in conflicts within gentry families. The property
of spouses was not united. The notion that the husband should be the only representative of the
family in the public sphere had its limits. Finally, marriage was perceived as a public contract,
and the Orthodox Church granted divorce with relative ease, even in cases of spousal misun-
derstandings. A married woman could usually rely on the support of her relatives, personal
friendships cultivated through independent communication, and servants.
The peculiarities of the court system remain an underappreciated element in the analysis
of domestic violence. A significant number of accusations mask the husbands’ relatives’
attempts to reclaim the widow’s part of the late husband’s property. The strategy was
reinforced by the competitive nature of the judicial system: the verbal duel between the sides
was supported by slim evidence. Therefore, the accuser often appeared in court with the
intention of undermining defendants’ reputation, forcing them to negotiate, and obtaining the
goals as the result of a compromise.
Keywords: gentry, murder, conflict, gender relations, judicial system, Volhynia in the
16th-17th century.
|