Інститут професорських стипендіатів як один із шляхів підготовки професійних істориків в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
Статтю присвячено проблемі становлення й еволюції інституту професорських стипендіатів та визначенню його місця у процесі формування категорії професійних істориків. У дослідженні проведено аналіз системи підготовки кадрів і шляхів поповнення професорами-істориками вищих навчальних закладів Україн...
Gespeichert in:
| Datum: | 2017 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2017
|
| Schriftenreihe: | Історіографічні дослідження в Україні |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/160086 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Інститут професорських стипендіатів як один із шляхів підготовки професійних істориків в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / О. Самойленко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2017. — Вип. 27. — С. 334-357. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-160086 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1600862025-02-23T18:23:03Z Інститут професорських стипендіатів як один із шляхів підготовки професійних істориків в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Professor grant holders institute as a way of professional historians training in Ukraine in the late 19th – early 20th centuries Самойленко, О. Інституціональна історіографія Статтю присвячено проблемі становлення й еволюції інституту професорських стипендіатів та визначенню його місця у процесі формування категорії професійних істориків. У дослідженні проведено аналіз системи підготовки кадрів і шляхів поповнення професорами-істориками вищих навчальних закладів України; підкреслено велику значимість закордонних відряджень, у яких перебували молоді вчені на етапі свого становлення. Проблему проаналізовано у законодавчій та практичній площинах. Встановлено, що інститут професорських стипендіатів відіграв вагому роль у планомірній та якісній підготовці професійних істориків. The article deals with the issue of formation and evolution of Professor Grant Holders Institute and it determines its place in the category formation of professional historians. The analysis of the staff training and the ways of fellow historians recruitment in higher educational institutions is performed in the research. The great importance of the outward secondments for young researchers is emphasized. The issue is analyzed both by law and in practical terms. It is stated that the Professor Grant Holders Institute has influenced the systematic and qualitative training of professional historians significantly. 2017 Article Інститут професорських стипендіатів як один із шляхів підготовки професійних істориків в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / О. Самойленко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2017. — Вип. 27. — С. 334-357. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. 2415-8003 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/160086 378.126:[378.22: 378.34:93](477)’18/19 uk Історіографічні дослідження в Україні application/pdf Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Інституціональна історіографія Інституціональна історіографія |
| spellingShingle |
Інституціональна історіографія Інституціональна історіографія Самойленко, О. Інститут професорських стипендіатів як один із шляхів підготовки професійних істориків в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Історіографічні дослідження в Україні |
| description |
Статтю присвячено проблемі становлення й еволюції інституту
професорських стипендіатів та визначенню його місця у процесі
формування категорії професійних істориків. У дослідженні проведено аналіз системи підготовки кадрів і шляхів поповнення професорами-істориками вищих навчальних закладів України; підкреслено
велику значимість закордонних відряджень, у яких перебували молоді
вчені на етапі свого становлення. Проблему проаналізовано у законодавчій та практичній площинах. Встановлено, що інститут професорських стипендіатів відіграв вагому роль у планомірній та якісній підготовці професійних істориків. |
| format |
Article |
| author |
Самойленко, О. |
| author_facet |
Самойленко, О. |
| author_sort |
Самойленко, О. |
| title |
Інститут професорських стипендіатів як один із шляхів підготовки професійних істориків в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. |
| title_short |
Інститут професорських стипендіатів як один із шляхів підготовки професійних істориків в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. |
| title_full |
Інститут професорських стипендіатів як один із шляхів підготовки професійних істориків в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. |
| title_fullStr |
Інститут професорських стипендіатів як один із шляхів підготовки професійних істориків в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. |
| title_full_unstemmed |
Інститут професорських стипендіатів як один із шляхів підготовки професійних істориків в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. |
| title_sort |
інститут професорських стипендіатів як один із шляхів підготовки професійних істориків в україні у другій половині хіх – на початку хх ст. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2017 |
| topic_facet |
Інституціональна історіографія |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/160086 |
| citation_txt |
Інститут професорських стипендіатів як один із шляхів підготовки професійних істориків в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / О. Самойленко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2017. — Вип. 27. — С. 334-357. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
| series |
Історіографічні дослідження в Україні |
| work_keys_str_mv |
AT samojlenkoo ínstitutprofesorsʹkihstipendíatívâkodinízšlâhívpídgotovkiprofesíjnihístorikívvukraíníudrugíjpoloviníhíhnapočatkuhhst AT samojlenkoo professorgrantholdersinstituteasawayofprofessionalhistorianstraininginukraineinthelate19thearly20thcenturies |
| first_indexed |
2025-11-24T09:20:15Z |
| last_indexed |
2025-11-24T09:20:15Z |
| _version_ |
1849662914371256320 |
| fulltext |
334
УДК 378.126:[378.22: 378.34:93](477)’18/19
Олександр Самойленко
кандидат історичних наук,
ректор, Ніжинський державний
університет імені Миколи Гоголя
(м. Ніжин, Україна), ndu@ndu.edu.ua
ІНСТИТУТ ПРОФЕСОРСЬКИХ СТИПЕНДІАТІВ ЯК
ОДИН ІЗ ШЛЯХІВ ПІДГОТОВКИ ПРОФЕСІЙНИХ
ІСТОРИКІВ В УКРАЇНІ У ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ ст.
Статтю присвячено проблемі становлення й еволюції інституту
професорських стипендіатів та визначенню його місця у процесі
формування категорії професійних істориків. У дослідженні прове-
дено аналіз системи підготовки кадрів і шляхів поповнення профе-
сорами-істориками вищих навчальних закладів України; підкреслено
велику значимість закордонних відряджень, у яких перебували молоді
вчені на етапі свого становлення. Проблему проаналізовано у зако-
нодавчій та практичній площинах. Встановлено, що інститут про-
фесорських стипендіатів відіграв вагому роль у планомірній та якісній
підготовці професійних істориків.
Ключові слова: професорський стипендіат, професійний історик,
закордонне відрядження, магістр.
Oleksandr Samoilenko
Candidate of Historical Sciences
(Ph. D. in History), Rector,
Nizhyn Gogol State University
(Nizhyn, Ukraine), ndu@ndu.edu.ua
PROFESSOR GRANT HOLDERS INSTITUTE AS A WAY OF
PROFESSIONAL HISTORIANS TRAINING IN UKRAINE
IN THE LATE 19
TH
– EARLY 20
TH
CENTURIES
The article deals with the issue of formation and evolution of Professor
Grant Holders Institute and it determines its place in the category
formation of professional historians. The analysis of the staff training and
the ways of fellow historians recruitment in higher educational institutions
is performed in the research. The great importance of the outward
secondments for young researchers is emphasized. The issue is analyzed
© О. Самойленко, 2017
335
both by law and in practical terms. It is stated that the Professor Grant
Holders Institute has influenced the systematic and qualitative training of
professional historians significantly.
Keywords: research fellow, professional historian, outward second-
ments, master.
В умовах реформування науково-освітньої діяльності в су-
часній Україні, змін у підходах до підготовки науковий кадрів,
їх інтеграції у світовий науковий простір шляхом оприлюднення
результатів своїх досліджень у наукометричних виданнях, учас-
ті в міжнародних наукових форумах і стажуванні в провідних
європейських та американських університетах, актуалізується
проблема підготовки наукових кадрів у попередні історичні
періоди, особливо у дорадянські часи, коли власне й розпо-
чалася певна інтернаціоналізація вищої освіти й науки в Україні.
Саме в ХІХ – на початку ХХ ст. перед молодими науковцями
відкрилася можливість відвідувати лекції та семінарії провідних
європейських вчених, працювати в архівах і бібліотеках голов-
них наукових центрів Європи, засвоювати сучасну методологію
наукових досліджень і передову методику викладання курсів.
Ідея відкриття вищого навчального закладу в Україні вино-
шувалася з другої половини ХVІІІ ст., але втілити її в життя
вдалося лише у першій половині ХІХ ст., коли з’явилися
університети в Харкові (1804) та Києві (1834), Гімназія вищих
наук князя Безбородька в Ніжині (1805) та Рішельєвський ліцей
в Одесі (1817), які прирівнювалися до вищих навчальних закла-
дів. Відкриття з невеликим проміжком кількох навчальних
закладів поставило як перед їх керівництвом, так і перед Мініс-
терством народної освіти проблему кадрового забезпечення
навчального процесу, оскільки від рівня професорів залежала
якість підготовки студентів та їх майбутньої професійної діяль-
ності в державі.
Одним із реальних шляхів вирішення питання підготовки
кадрів для вищих навчальних закладів у ХІХ ст. став інститут
професорських стипендіатів.
Проблема формування кадрового складу кафедр в універси-
тетах і ліцеях України в ХІХ – на початку ХХ ст. частково
набула осмислення у науковій літературі. Їй присвятили низку
336
праць як історики, так і юристи, якими проаналізовано норма-
тивно-правове урегулювання підготовки наукових кадрів для
вищих навчальних закладів цього періоду. Серед сучасних до-
слідників вказаної проблеми необхідно відзначити О. Л. Войно-
Данчишину1, І. С. Даценко 2, Г. В. Додонову 3, В. В. Жука4,
———————
1 Войно-Данчишина О. Л. Правовое регулирование аттестации науч-
ных кадров в России в первой половине XIX ст. (на материалах
украинских губерний) // Проблеми законності. – 2005. – № 76. –
С. 118–125; Її ж. Вища юридична освіта в українських губерніях
Російської імперії в першій половині ХІХ ст. // Вісник Національного
університету внутрішніх справ. – 2005. – № 29. – С. 219–224; Її ж.
Правовое регулирование высшего юридического образования в Не-
жинском и Ришельевском лицеях в XIX ст. // Право і безпека. – 2006. –
№ 1. – С. 142–146.
2 Даценко І. С. Інститут «Професорських стипендіатів» в універси-
тетах Російської імперії у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. //
Науковий вісник Одеського державного економічного університету. –
2010. – № 7. – С. 52–69; Даценко І. Відновлення практики західно-
європейського стажування випускників російських університетів у
другій половині XIX ст.: створення інституту «Професорських сти-
пендіатів» // Одіссос. Актуальні проблеми історії, археології та етно-
логії / Одеський нац. ун-т ім. І. І. Мечникова, Іст. ф-т. – Одеса, 2010. –
Вип. 2. – С. 288–290.
3 Додонова Г. В. Державна та вузівська політика в сфері форму-
вання академічних штатів університетів Наддніпрянської України в
другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. // Наукові праці історичного
факультету Запорізького національного університету. – 2013. –
Вип. 35. – С. 74–80; Її ж. Наукові школи у контексті загального
поступу університетської науки Наддніпрянської України другої поло-
вини ХІХ – початку ХХ ст. // Наукові праці історичного факультету
Запорізького національного університету. – 2013. – Вип. 37. – С. 73–77.
4 Жук В. В. Становлення інституту професорських стипендіатів в
університетах Наддніпрянської України у середині XIX ст. // Сучасні
виклики для суспільних наук в умовах глобалізації: матеріали Між-
народної науково-практичної конференції (Львів, 29–30 травня
2015 р.). – Львів: Громадська організація «Львівська фундація сус-
пільних наук», 2015. – С. 79–80.
337
А. Е. Іванова 5, Н. В. Карнаух6, В. К. Криворученка7,
Г. Г. Кричевського8, Т. Н. Попову9, Н. В. Ловянникову10,
Є. В. Соболєва11, О. Г. Самойленка12, О. М. Якушева13 й ін.
———————
5 Иванов А. Е. Ученые степени в Российской империи. XVIII в. –
1917 г. – М.: Институт российской истории РАН, 1994. – 196 с.
6 Карнаух Н. В. Подготовка научно-педагогических кадров высшей
школы в дореволюционной России // Эволюция теории и практики
образования в историко-педагогическом процессе: коллект. моногра-
фия в 2 т. Т. 1. Культура. Демократия. Гуманизм; под ред Г. Б. Кор-
нетова. – М.: АСОУ, 2008. – С. 95–124; Ее же. Совершенствование
профессионализма выпускников Профессорского института в период
зарубежной стажировки // Профессиональное образование в России и
за рубежом. – 2015. – № 1 (17). – С. 139–147.
7 Криворученко В. К. Присуждение ученых степеней в России в
первой половине ХIХ века // Труды МГУУ. – 2007. – Вып. 9. – С. 249–
267.
8 Кричевський Г. Г. Магистерские и докторские диссертации, за-
щищённые на историко-филологических факультетах университетов
Российской империи (1755–1919): Библиографический указатель /
Составление, предисловие и научная редакция А. Н. Якушева. – Став-
рополь: «Сан-Сан», 1999. – 222 с.
9 Попова Т. Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах: из
истории Новороссийского университета. – Одесса : Астропринт, 2007. –
536 с.
10 Ловянникова Н. В. История присуждения ученых степеней в
Российской империи: разработка и реализация отечественных про-
грамм научных исследований: дисс. … канд. ист. наук. – Невинно-
мыск, 2002. – 176 с.
11 Соболєв Е. В. Организация науки в пореформенной России. – Л.:
Наука, 1983. – 261 с.
12 Самойленко О. Г. Підготовка українських професорів-істориків у
Німеччині в ХІХ – на початку ХХ ст. // Література та культура По-
лісся. – 2016. – Вип. 83. – С. 30–38; Самойленко Г. В., Самойленко О. Г.
Ніжинська вища школа: сторінки історії. – Ніжин: Видавництво НДУ,
2005. – 420 с.
13 Якушев О. М. Законодательство в области подготовки научных
кадров и присуждения ученых степеней в России (1747–1918): история
и опыт реализации. – СПб.: Спб академия МВД России, «Сан-Сан»,
1998. – 291 с.
338
Дослідники у своїх працях висвітлювали як загальні процеси
підготовки наукових кадрів в університетах Російської імперії,
так частково звернулися й до формування кадрового потенціалу
в окремих вищих навчальних закладах, в тому числі й України.
Наразі назріла потреба в осмисленні кадрової підготовки вже
у розрізі окремих спеціальностей і, зокрема, історичної.
Відкриття університетів у Російській імперії на початку
ХІХ ст. змусило урядові кола вирішувати досить складне для
того часу питання про професорські кадри. «Попередні правила
народної освіти» (1804) визначали штатні одиниці як для всього
університету в цілому, так і для окремих кафедр, які здійс-
нювали підготовку студентів-істориків.
Згідно з попередніми правилами та Статутом університетів
викладачів для навчальних закладів набирали шляхом обрання
на відповідну кафедру. Але проблема полягала в тому, що на
практиці не було з кого обирати. Перший міністр народної
освіти П. В. Завадовський із дозволу імператора Олександра І
запропонував ректорам університетів запрошувати на роботу
професорами вихідців зі слов’янських земель, які входили в цей
час до складу Австрійської імперії, зокрема зі Львова, Кракова,
Відня, де функціонували власні університети.
Ректору Харківського університету професору І. С. Риж-
ському необхідно було забезпечити підбір згідно зі Статутом
університету 1804 р. 28 професорів, 12 ад’юнктів, 3 лекторів
сучасних іноземних мов (французької, німецької, англійської) та
3 учителів (музики, співів, танців). Крім цього, до штату вхо-
дило 12 магістрів і 12 кандидатів Педагогічного інституту, який
функціонував при університеті. Професори могли бути як орди-
нарними (ті, що захистили докторські дисертації), так і екст-
раординарними (цю посаду мали право обіймати магістри).
7 лютого 1803 р., ще до офіційного відкриття Харківського
університету, на роботу були зараховані перші 4 професори –
юрист І. Ф. Тимковський, який поряд із В. Н. Каразіним багато
зробив для відкриття університету, філолог І. С. Рижський та
математик Т. Ф. Осиповський, француз, медик і ботанік Ф. О. Де
ля Вінь. Трохи згодом були набрані ще 12 викладачів. Але
штати не були до кінця заповнені. І ректор звернувся до за-
339
рубіжних професорів, запрошуючи їх переїхати до Харкова.
Погодились приїхати серби – фізик Атаназій Стойкович, який
через деякий час був обраний ректором університету, та юрист
Ф. Філіпович (Божидар Груйович), який незабаром повернувся
на батьківщину.
«Слов’янський» варіант підбору професорів не спрацював
так, як цього очікували, і ректор звернувся до професорів і
викладачів французьких та німецьких університетів. Саме з
Німеччини і були набрані основні наукові кадри, серед яких
відомий філософ того часу Й. Шад14.
У 1803 р. були набрані 7 професорів, 7 ад’ютантів і 2 вчителі,
серед них 8 німців, 3 французи, 3 росіяни, 1 українець і 1 серб.
Наступного 1804 р. у колектив викладачів влилося ще 9 осіб:
2 професори, 4 ад’юнкти, 1 лектор і 2 вчителі, серед них
5 німців, 1 француз, 1 росіянин, 1 серб і 1 поляк. Всього в
університеті працювало 25 викладачів, із них: 9 професорів,
11 ад’юнктів, 1 лектор, 4 вчителі. Існують й інші цифри.
Зокрема, дослідник Ф. А. Петров вважає, що їх було 22, з них
13 іноземців15.
Не вистачало майже половини викладачів, з них 17 профе-
сорів. Якщо в Московському університеті вихідці з Німеччини
складали більшість, то у Харківському університеті іноземні
професори були з різних регіонів як Європи, так і Російської
імперії.
Провідними професорами Харківського університету поряд
із юристом І. Ф. Тимковським, математиком Т. Ф. Осиповським,
філологом І. С. Рижським, істориком Г. П. Успенським (1807 р.)
стали і запрошені іноземці, економіст і математик Й. Ланг
(1803 р.), фізик А. Стойкович (1803 р.), філософ Й. Шад
(1804 р.), хімік і фармацевт Ф. Гізе (1804 р.), економіст і юрист,
колишній ректор університету в м.Галле Л. Якоб (1807 р.), ме-
дик і ветеринар Ф. Пільгер (1806 р.), історик А. Дегуров
———————
14 Харківський національний університет ім. В. Н. Казаріна за 200
років. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 48.
15 Петров Ф. А. Российские университеты в первой половине ХІХ
века. – М., 1998. – Кн. 2. – С. 151.
340
(1807 р.), астроном І. Гут (1808 р.), історик і філолог К. Роммель
(1811 р.)16.
Дослідник Харківського університету академік Д. І. Багалій
склав таблицю заповнення вакантних посад, яка засвідчує, що
до 1814 р. викладачі-іноземці переважили в штаті навчального
закладу, досягаючи 70–73%17.
Мотиви, з якими їхали іноземні професори до Харкова, були
різноманітними. Одних приваблювали соціальні пільги, інші
прагнули покращити свої матеріальні умови, як Й. Шад, який у
листі до Й.-В. Гете зазначав, що його цілком задовольняло
життя у Харкові при невеликій заробітній платі у 2 тис. руб. на
рік, бо в місті були дешеві продукти і сім’я могла заощадити без
особливих труднощів до 1200 руб. на рік18. А професор-ро-
мантик К. Роммель, переїжджаючи до Харкова, мріяв, що ауди-
торії університету будуть заповнені молодими допитливими
козаками, яким він буде читати лекції. Але життя вносило свої
корективи.
Близьким за характером до Харківського університету було
формування викладацьких кадрів у Гімназії вищих наук князя
Безбородька у Ніжині, яка була відкрита у 1820 р. Першим її
директором став професор В. Г. Кукольник (1820–1821), доктор
права, філософії і вільних мистецтв, автор багатьох наукових
праць і навчальних посібників із юридичних наук, який отримав
освіту в європейських університетах і був одним із перших
професорів, запрошених до Петербургу для роботи в навчальних
закладах, зокрема, в Педагогічному інституті. Він багато зробив
і для зміцнення Головного педагогічного інституту, і для від-
криття Петербурзького університету. Його бачили першим рек-
тором, але за станом здоров’я Кукольник не зміг залишатися у
Петербурзі і прийняв пропозицію графа О. Г. Кушельова-Без-
бородька очолити Гімназію вищих наук князя Безбородька у
Ніжині.
———————
16 Там же. – С. 50.
17 Багалей Д. И. Опыт истории Харьковского университета (по не-
изданным материалам). – Х., 1893–1898. – Ч. І (1802–1815). – С. 222.
18 Там же. – С. 51.
341
У зв’язку з тим, що Гімназія вищих наук князя Безбородька –
це унікальний навчальний заклад, у якому навчання проходило
9 років і розподілялося на три етапи: 1) початкова освіта – перші
3 роки; 2) гімназійна освіта – наступні 3 роки; 3) вища освіта –
останні 3 роки, тому на початку існування до неї були запрошені
так звані «молодші професори». Це були, як свідчить доповідна
В. Г. Кукольника попечителю Харківського навчального округу
З. Я. Корнєєву, вчителі різних гімназій19. У 1821 р. В. Г. Ку-
кольник помер і на його місце був призначений інший відомий
вчений І. С. Орлай, який закінчив кілька західноєвропейських
університетів, мав ступінь магістра словесних наук і філософії,
доктора медицини і хірургії, ординарного професора кафедри
медицини. Наступні 5 років, до 1826 р., коли І. С. Орлая пере-
вели директором Рішельєвського ліцею в Одесі, він опікувався
підбором кадрів для навчального закладу.
Протягом першої половини 1820-х рр. формувався штат ви-
кладачів для читання предметів у всіх категоріях класів. Архівні
матеріали, зокрема відомість 1825 р. про штат і фінанси, за-
свідчують, що в Гімназії вищих наук князя Безбородька були:
1) директор – 1, законовчитель – 1, старших професорів – 4
(політичних, історичних, фізико-математичних наук і російської
словесності), молодших професорів – 4 (латинської, грецької,
французької і німецької словесності), учителів – 320.
І. С. Орлай протягом п’яти років збільшив штат викладачів
із 7 до 9 із заміною деяких21. Більшість із них – досвідчені
педагоги, які добре знали свій предмет. Це були випускники
Петербурзького педагогічного інституту К. В. Шаполинський –
професор математики і природничих наук (1820–1830), П. І. Ні-
кольський – професор російської словесності (1820–1833), Хар-
ківського університету М. Г. Бєлоусов – професор римського і
природничого права (1825–1830), Петербурзького університету
———————
19 Центральний державний історичний архів України в м. Києві,
ф. 2162, оп. 1, арк. 224.
20 Державний архів Чернігівської області в м. Ніжині, ф. 1104, оп. 1,
спр. 9, арк. 16.
21 Там само, спр. 31, арк. 1–4.
342
М. Ф. Соловйов – професор природничих наук (1825–1837)
та ін.
Професор історії і статистики К. А. Моїсеєв (1820–1837) за-
кінчив Харківський університет у 1815 р. зі ступенем кандидата,
де слухав російську поезію та естетику у професора І. І. Срез-
невського, латинську мову і словесність у К. Роммеля, філо-
софію у Й. Шада, російську історію, статистику і старожитності
у Г. П. Успенського, всесвітню історію у Б. О. Рейта і А. А. Де-
гурова.
Для того, щоб директор І. С. Орлай допустив до роботи на
кафедрі політичних наук М. В. Білевича, який отримав освіту у
Львівському та Пештському університетах і Пресбурзькій (Бра-
тиславській) академії, необхідно було за вимогою міністерства
скласти відповідний екзамен.
М. В. Білевич звернувся до керівництва Харківського універ-
ситету з проханням дозволити скласти іспит із політичних наук.
Такий екзамен був складений і претендент обійняв кафедру
політичних наук.
Професорами Гімназії вищих наук князя Безбородька були й
іноземці. Деякі з них були добре підготовлені. Серед них виді-
лявся вихованець Львівського та Віденського університетів
Фрідріх-Йосиф (Федір Йосипович) Зінгер, який у Ніжині викла-
дав німецьку словесність22. Популярністю у студентів користу-
вався і молодший професор французької словесності Іван Яков-
ич Ландражин, який походив із Шампані й отримав диплом у
Віленському університеті, добре знав французьку історію літе-
ратури. Професор давав гімназистам читати на той час забо-
ронені книги Вольтера, Гельвеція, Монтеск’є, Руссо.
Саме ці професори разом із деякими іншими сприяли роз-
виткові здібностей вихованців Гімназії вищих наук князя Без-
бородька, зокрема М. Гоголя, Н. Кукольника, В. Любича-Рома-
новича й ін. На жаль, за доносами професора М. В. Білевича
в Гімназії почалася «справа про вільнодумство». Професорів
К. В. Шапалинського, М. Г. Білоусова, Ф. Й. Зінгера й І. Я. Лан-
———————
22 Гимназия высших наук и Лицей князя Безбородко. – СПб., 1881. –
С. 262.
343
дражина міністерська комісія звинуватила у «розповсюдженні
вільнолюбства серед молоді» і розпорядженням Миколи І всі
винні були покарані, звільнені з роботи, а іноземці вислані з
Росії.
Проблема із заміщенням кафедр кваліфікованими науково-
педагогічними кадрами у вищих навчальних закладах залиша-
лася. Тому, у другій половині 20-х років ХІХ ст. уряд Миколи I
для вирішення проблеми підготовки викладачів університетів
змушений був вжити більш дієвих заходів. 17 лютого 1827 року
імператор через куратора Петербурзького навчального округу
С. С. Уварова запросив думку академіка Г. Ф. Паррота, першого
ректора Дерптського університету, щодо вирішення даної
проблеми.
Ректор, у відповідь на запит імператора, передав свій чер-
говий проект під назвою «Memoire sur les universities de l'inte-
rieur de la Russie» (Роздуми про внутрішні університети Росії).
У преамбулі проекту автор обґрунтував необхідність підготовки
російської національної професури для російських універси-
тетів. У проекті Г. Ф. Паррота пропонувалася наступна система
підготовки професорів для російських університетів.
1. Необхідно з числа найбільш здібних студентів універси-
тетів Московського, Харківського і Казанського підібрати кан-
дидатів. У зв’язку з тим, що в кожному університеті повинні
бути 32 кафедри, необхідна наявність 32-х ординарних профе-
сорів. Для того, щоб була можливість вибрати «відмінних» між
«кращими за здібностями» для заняття професорських кафедр,
кожному університету необхідно запланувати навчання 52 осіб
(всього набір – 156 осіб). Вони повинні бути розподілені за
спеціальностями. Ті, що присвятили себе російській мові та
літературі, мали провчитися три роки у своєму університеті,
потім їх слід залишити для вдосконалення на два роки при
Петербурзькій академії наук. Всіх інших слід відправляти на
п’ять років для навчання при Дерптському університеті.
2. Навчання в Дерпті має здійснюватися під наглядом надій-
ного директора Інституту, а також професорів. Вихованці кожні
півроку повинні піддаватися суворим випробуванням, резуль-
тати яких мають доводиться до відома міністра народної освіти
директором Інституту.
344
3. Після п’ятирічної навчання в Дерпті вихованців, які отри-
мали до того часу вже звання магістра, слід направити на два
роки у закордонні університети для самостійного удоскона-
лення: ті, що обрали технічні науки і медицину, відправляться
до Берлінського університету; ті, що присвятили себе техно-
логії, повинні провести один рік у Берліні і один рік у Парижі;
ті, що навчалися філософії, юриспруденції, політичних наук та
чистої математики – один рік у Геттінгенському університеті і
один рік у Паризькому університеті.
«Російські літератори» повинні провести один рік в Геттін-
гені для знайомства з німецькою та англійською літературою і
один рік у Парижі для знайомства з літературою французькою
та італійською. Для нагляду «за цими молодими людьми в чу-
жих краях» повинен бути призначений один головний директор
у Геттінгені і два йому підвідомчих у Берліні та Парижі23.
4. Незадовго до повернення вихованців з-за кордону слід
провести спільне засідання Петербурзької академії наук, де були
б обговорені звіти про результати їх підготовки (як в Дерпті, так
і за кордоном), і на їх основі визначити подальшу долю кан-
дидатів: найвидатніші та обдаровані з них призначаються уні-
верситетськими професорами, інші – директорами та вчителями
гімназій, або вибирають рід занять на свій розсуд.
5. Російські університети до прибуття нових кадрів, тобто
протягом семи років, повинні працювати як і раніше, разом за
тим всіх наявних професорів слід урочисто відправити на
пенсію і замінити молодими. Лише один із них в кожному
університеті повинен залишатися на два роки на посаді ректора,
щоб дати можливість молодим професорам ознайомитися з
діловодством24.
———————
23 Російський державний історичний архів у м. Санкт-Петербурзі,
ф. 733, оп. 56, спр. 655: Справа про заснування Професорського інс-
титуту при Дерптському університеті для підготовки професорів із
студентів відмінників російських університетів, 401 арк.
24 Карнаух Н. В. Дерптский Профессорский институт как научно-
педагогическая школа России в культурно-историческом контексте
первой половины ХІХ века. Дис. на соискание … докт. пед. наук. – М.,
2016. – С. 123–124.
345
Імператор ознайомився з проектом Г. Ф. Паррота і висловив
власну думку: «Професори є гідні, але їх небагато і немає їм
спадкоємців; їх потрібно готувати і для цього найкращих сту-
дентів чоловік 20-ть направити на два роки в Дерпт, а потім до
Берліна або Парижа, і не одних, а з надійним начальником на
два ж роки; все це виконати негайно»25.
Проект підготовки професорів було прийнято із суттєвими
змінами, а в лютому 1828 р. почала формуватися перша група
вихованців. Але процедура відбору виявилася занадто склад-
ною, а додаткове навчання не викликало особливого ентузіазму
у випускників університетів. З Харківського університету жоден
вихованець не виявив бажання їхати до Дерпта, на що Микола І
на поданні написав: «Доволі соромно Харківському універси-
тету, що жодного не знайшлося кандидата на корисну справу»26.
До першої групи увійшло 16 слухачів (згодом – 20), серед яких
й історики – М. Куторга, А. Шуманський (у 1830 р. його замінив
випускник Ніжинської гімназії вищих наук П. Редкін), М. Лунін
(з 1829 р.), історик права П. Калмиков; до другої групи (сфор-
мована у 1833 р.) – лише 6, з яких істориком був один Микола
Іванов.
Професорами-наставниками у істориків виступали відомий
німецький вчений, запрошений із університету Галле Фрідріх
Карл Герман Крузе, який був професором історії Професор-
ського інституту та Дерптського університету у 1828–1853 рр.,
та Карл Людвіг Блум, професор історії географії та статистики в
1826–1851 рр., який вивчав право в Гейдельберзі та Берліні.
Процес навчання передбачав використання різноманітних
форм: крім традиційних лекцій рекомендувалося застосовувати
різні форми самостійної роботи: конспектування і рецензування
———————
25 О распоряжениях по учреждению Профессорского Института //
Сборник постановлений по Министерству народного просвещения.
Царствование императора Николая I (1825–1855). – 2-е изд. – СПб.:
Тип. В. С. Балашева, 1875. – Т. 2. – Отд. первое (1825–1839). – С. 95–
96.
26 Багалей Д. И. Опыт истории Харьковского университета. –
Харьков, 1904. – Т. 2. – С. 870–871.
346
книг, написання статей або рефератів на обрану тему, переклади
з давніх мов, підготовка творів-роздумів німецькою мовою та
латиною. Ці роботи вихованців проходили процедуру захисту та
обговорення на спеціальних заняттях. Широко використову-
вався і диспут.
В останній рік навчання вихованці інституту мали скласти
іспит, захистити магістерську дисертацію та прочитати пробну
лекцію перед членами комісії. Після успішного проходження
усіх випробувань вихованців очікувало дворічне стажування за
кордоном, головним чином, у Берлінському університеті, який
вважався навчальним закладом нового типу.
На цей час у Берлінському університеті вже склалися наукові
школи, серед яких історична школа Л. фон Ранке, історична
школа права Ф.К. фон Савіньї, географічна школа К. Ріттера,
школа класичної філології А. Бека й ін.
Випускникам Професорського інституту вдалося освоїти гар-
ну школу німецької науки, відвідуючи лекції та семінари метрів
тогочасної науки. М. Куторга та М. Лунін пройшли історичний
семінар Леопольда фон Ранке, відвідували лекції Карла фон
Раумера та Августа Імануеля Беккера. Крім того, М. Куторга
побував у Гейдельбергу, Мюнхені та Парижі, а М. Лунін –
Лейпцигу.
І хоча в 1838/1839 навчальному році Професорський інститут
було ліквідовано, за десятиліття його функціонування було
виховано покоління нових представників науки, що дало сер-
йозний поштовх для розвитку гуманітарних наук в цілому та
історії в тому числі.
Другий етап або створення власне інституту професорських
стипендіатів розпочався в 60-х рр. ХІХ ст. У другій половині
1850-х рр. із відкриттям нових вищих навчальних закладів,
збільшенням кількості кафедр в університетах, виходом на пен-
сію представників старшого покоління професорів знову назрі-
ває кадрова криза.
Розуміючи нагальну потребу створення інституту з підго-
товки професійних кадрів, Міністерство народної освіти в сере-
дині ХІХ ст. почало проводити певні заходи щодо вирішення
даної проблеми. У доповідній міністра народної освіти Авраама
347
Сергійовича Норова імператору Олександру II від 5 березня
1856 р. було зазначено, що складнощі з заміщенням вакантних
кафедр в університетах кваліфікованими викладачами можуть
призвести у недалекому майбутньому до занепаду вітчизняної
університетської освіти. Для запобігання розвитку цих негатив-
них процесів Міністерство народної освіти запропонувало певні
заходи, які були затверджені імператором. Зокрема, були «зроб-
лені розпорядження, щоб кожен професор по своїй кафедрі
уважно стежив за кращими зі студентів, і якщо вони виявлять
схильність до вченого звання, підготував би їх спеціально до
професорських обов’язків, доводячи при цьому про все це до
відома Міністерства». Також зазначалося, що найкращих за
здібностями з цих молодих людей «можна буде, для удоскона-
лення них в обраному предметі і повного приготування до
професорського звання, направляти навіть за кордон»27. Тобто
молоді учені отримували можливість довершувати свої знання у
провідних європейських університетах. Цей документ став фак-
тично провісником утворення в усіх університетах Російської
імперії так званого інституту професорських стипендіатів, зав-
дяки якому підготовка науково-педагогічних кадрів для вищих
навчальних закладів набула офіційного оформлення.
Наступник Норова на посаді міністра О. В. Головнін також
опікувався підготовкою науково-педагогічних кадрів для вищих
навчальних закладів імперії. Ради університетів на початку
1862 р. подали до Міністерства народної освіти списки власних
кандидатів для підготовки до професорського звання за кордо-
ном. Від кожного університету було запропоновано кандида-
тури 10 молодих учених. Серед них, майбутні професори Хар-
ківського та Київського університетів, як В. Г. Імшенецький,
В. І. Модестов, О. О. Потебня й ін. Міністерство позитивно
сприйняло цю ініціативу і протягом 1862 р. за кордон було
відряджено 46 осіб, які мали проходити наукове стажування
———————
27 Всеподданнейший доклад о мерах и предположениях по устрой-
ству системы народного образования (5 марта 1856 г.) / Сборник
постановлений по Министерству народного просвещения (1855–1864). –
СПб.: Типография B. C. Балашева, 1876. – 2-е изд. – Т. 3. – Стб. 79–80.
348
протягом 2–3 років28. Потрібно зазначити, що, оскільки все ще
діючим на той час університетським Статутом 1835 р. універ-
ситетська автономія була обмежена, вирішальне слово у справі
підготовки майбутніх професорів залишалося за Міністерством
народної освіти.
На початку 1863 р. в Державній раді обговорювався проект
нового університетського статуту, постало питання про причини
занепаду вищої освіти. У червні імператор затвердив новий
статут, який вводився для п’яти університетів. Серед іншого,
взяли новий штатний розклад, за яким суттєво зросла кількість
кафедр, а професорських посад стало більше на 2/3. Їх можна
було заповнити за рахунок професорських стипендіатів (аспі-
рантів) і надання відрядження талановитій молоді за кордон.
Для цього в 1862–1863 рр. виділили значні кошти – по 100 тис.
руб., згодом – по 80 тис. Всього було направлено на стажування
і перепідготовку 84 осіб29.
Керівником цієї групи імператор Олександр ІІ 17 березня
1862 р. призначив видатного хірурга і вченого М. І. Пирогова30.
В його обов’язки входили як організаційні питання (відбір
університетів, професорів-консультантів та їх лекційних курсів,
лабораторій тощо), так і питання освітні (контроль за навчан-
ням, педагогічна допомога, наукові поради). Колишній попечи-
тель Одеського і Київського навчальних округів, який досконало
володів німецькою та французькою мовами, мав досвід стажу-
вання в Парижі, Пирогов якнайкраще підходив для цієї посади.
На наступний рік Пирогов відвідав своїх підопічних, які
навчалися в чотирьох німецьких університетах – Тюбінген-
ському, Єнському, Вюрцбурзькому та Берлінському. В опублі-
кованих в Петербурзі листах Пирогов повідомляв, що найбільше
———————
28 Жук В. В. Становлення інституту професорських стипендіатів ... –
С. 80.
29 Рождественский Е. В. Исторический обзор деятельности Минис-
терства Народного Просвещения. 1802–1902. – СПБ, 1902. – С. 416–
423.
30 Журнал Министерства народного просвещения. – 1862. – № 3. –
С. 54.
349
російських аспірантів навчається в Берлінському університеті –
18 осіб. Це – історики, словесники, математики, економісти та
юристи, а також два медика. Античники удосконалюються в
Бонні та Гейдельберзі. Крім того, в останньому університеті
займаються словесники, юристи, філософи, природознавці і по
одному математику та філологу. У Єні стажується один філо-
соф. Крім того, в Парижі проходять навчання три математика й
історик, в Цюріху – хімік і в Австрії – ще дві людини31.
Зі зміцненням і розширенням «професорських центрів» в
самій Російській імперії з середини 60-х рр. ХІХ ст. відпала
нагальна потреба у відрядженні «професорських стипендіатів»
за кордон. Як свідчить дослідник цієї проблеми О.Є. Іванов, з
цим видом підготовки успішно справлялися російські універ-
ситети й інші навчальні заклади.
Це підтверджують наступні дані. Якщо у 1862–1865 рр. в
Російській імперії нараховувалося 5 «професорських стипен-
діатів», то вже в 1870 р. – 67 (в тому числі 16 за кордоном), в
1899 – 203 (за кордоном – 19), в 1913 р. – 465 (за кордоном –
33)32.
Дещо уточнені дані знаходимо в інших джерелах, які засвід-
чують, що в 1870 р. в Росії проходили навчання 51 особа, а 16 за
кордоном, відповідно у 1876 р. – 79 осіб у Росії, 12 за кордоном,
1899 р. – 184 і 19, 1905 р. – 245 і 14, 1911 р. – 353 і 40, 1913 р. –
465 і 33, 1915 р. – 484 і 6. За потреби казна збільшувала асигну-
вання на навчання і міністерство продовжувало термін ста-
жування.
У березні 1867 р. надійшло розпорядження, згідно з яким за
кордон відряджали лише тих, хто склав магістерські іспити, але
не написав дисертацію. Крім цього, для підвищення кваліфікації
могли бути відрядженими за кордон доценти, які викладали в
університеті протягом 2 років, а також інші викладачі, що
написали наукові праці.
———————
31 Извлечения из писем Н. И. Пирогова из Гейдельберга. – СПб.,
1863. – С. 23–24.
32 Иванов А. Е. Ученые степени в Российской империи ХVІІІ в. –
1917. – С. 81.
350
Щоб отримати право на поїздку за кордон, необхідно було
мати гарний атестат зрілості з відмінними оцінками з двох
давніх мов, а також знання німецької та французької мови, щоб
слухати лекції у відповідних університетах. При цьому необ-
хідно було також володіти вмінням правильно і вільно вислов-
лювати свої думки, бути моральним у всіх відношеннях.
Результативність стажування залежала від умов, у які потрап-
ляли стипендіати, їх старанності та вибору професури.
Стипендіати кожні три місяці звітувалися про навчання, а
потім подавали розгорнуті звіти для публікації в журналах, що
давало можливість слідкувати за самим ходом підготовки та
характером наукових знань.
Молоді люди приділяли увагу лекціям у німецьких уні-
верситетах, які були присвячені теорії й історії педагогіки, якій
у російських навчальних закладах приділяли менше уваги.
Слухання лекцій, участь у семінарських заняттях, праця в
бібліотеках та архівах давала можливість стипендіатам роз-
ширювати свої наукові знання, набувати досвіду, а також зби-
рати відповідний матеріал для написання дисертацій.
Проте, подорожі за кордон не були обов’язковими. Деякі
випускники університетів, яких рекомендували у «професорські
стипендіати», проходили стажування при кафедрах власних уні-
верситетів. Так, Володимир Степанович Іконников, доктор ро-
сійської історії, заслужений ординарний професор університету
св. Володимира, пройшов шлях у велику науку через всі щаблі,
що були на шляху у майбутніх випускників.
В. С. Іконников закінчив кадетський корпус, у якому значну
частку предметів читали професори університету св. Володи-
мира. Тому у юнака з’явилося бажання зайнятися вивченням
історії. Він звернувся до попечителя Київського навчального
округу, яким на той час був М. І. Пирогов, із клопотанням
дозволити йому скласти додаткові екзамени в одній із гімназій.
Прохання було задоволено, В. С. Іконников отримав можливість
вступити в університет і успішно закінчити історико-філоло-
гічний факультет (1861–1865 рр.). Під час навчання студент
написав низку творів, зокрема «Максим Грек», які були відзна-
чені медаллю. Ця праця була рекомендована до друку в «Уни-
351
верситетских известиях» (1865–66). Закінчення університету
завершилося для В.С. Іконникова присудженням йому ступеня
кандидата історико-філологічного факультету і зарахуванням
у «професорські стипендіати» по кафедрі російської історії.
У зв’язку з тим, що стипендія була низькою, він був вимушений
підробляти, викладаючи історію у Київській військовій гімназії
й історію всесвітньої літератури у Київському інституті шля-
хетних дівчат.
Після завершення перебування на посаді «професорського
стипендіата» В. С. Іконніков був прийнятий приват-доцентом
Харківського університету по кафедрі російської історії на
1866/1867 навчальний рік, а в травні 1867 р. за сімейними об-
ставинами переїхав до Одеси, де, витримавши екзамен на сту-
пінь магістра, працював у гімназіях міста. 3 грудня 1867 р.
відбувся захист магістерської дисертації, а 23 лютого 1868 р.
вченого було обрано радою університету св. Володимира про-
фесором по кафедрі російської історії33.
Шлях у науку через кафедру йшов також і в Олександра
Петровича Рославського-Петровського, який закінчив Гімназію
вищих наук князя Безбородька в Ніжині (1833) та Харківський
університет (1834–1837) з дипломом кандидата і на запрошення
декана історико-філологічного факультету П. П. Гулака-Арте-
мовського почав читати в університеті статистику, готуючись до
складання магістерських екзаменів і написання дисертації «Об
истинном значении прагматической истории». Після їх успіш-
ного складання, захисту дисертації в 1839 р. та отримання сту-
пеня магістра його призначили ад’юнктом для викладання
статистики, а через деякий час він обійняв посаду екстра-
ординарного професора. У 1844 р. після смерті професора
М. М. Луніна вченому доручили читати всесвітню історію.
Захистивши у 1845 р. докторську дисертацію «Опыт сравнения
народонаселения в России и некоторых других европейских
———————
33 Историко-филологический факультет Харьковского университета
за первые сто лет его существования (1805–1905): биографический
словарь профессоров и преподавателей / Под ред. М. Г. Халанского и
Д. И. Багалея. – Х., 2007. – С. 330–331.
352
государствах», О. П. Рославський-Петровський отримав ступінь
доктора історичних наук, політичної економії і статистики, а
через рік – звання екстраординарного, а ще через півроку і
ординарного професора. Для подальшої роботи він перейшов на
кафедру всесвітньої історії. Згодом обіймав різні посади, в тому
числі і ректора університету. Підручник О. П. Рославського-
Петровського «Руководство к статистике» академік М. І. Су-
хомлинов назвав «выдающимся явлением в тогдашней научной
литературе»34, а професор М. Ф. Де Пуле вважав, «що ж до
Харківського університету, то сміливо можна сказати, що Рос-
лавський створив для нього статистику: ні до нього, ні після
нього предмет цей не стояв на такій висоті»35.
Читання лекцій О.П. Рославським-Петровським, як згадують
колишні студенти, не відзначалися майстерністю. Проте, як
свідчить професор В. П. Бузескул, в історії Харківського уні-
верситету цей вчений, без сумніву, був особистістю великою36.
На один рік на кафедрі на початку 1849 р. був залишений для
підготовки до ступеня магістра всесвітньої історії талановитий
випускник Харківського університету, кандидат Михайло Наза-
рович Петров, який уже 1850 р. склав магістерські іспити, за-
хистив дисертацію на тему «О характере государственной дея-
тельности Людовика Х» і був призначений на посаду ад’юнкта.
У 1858 р. М. Н. Петров був направлений за кордон на два
роки. Він відвідав Німеччину, Францію, Англію, Бельгію, Іта-
лію, де знайомився з бібліотеками, музеями, слухав лекції у
Берліні, Мюнхені, Гейдельберзі, Відні, Парижі, у таких видат-
них вчених, як Ранке, Зібель, Дройзен, Гейссер, Гізо, Мішле
й ін.
———————
34 Сухомлинов М. И. Уничтожение диссертации Н. И. Костомарова
в 1842 г. // Древняя и новая Россия. – Спб. – 1877. – Т. 1 (январь–
апрель). – С. 42–53.
35 Де-Пуле М. П. Харьковский университет и Д. И. Каченовский:
культурный очерк и воспоминания из 40-х годов // Вестник Европы. –
1874. – Январь. – С. 98.
36 Историко-филологический факультет Харьковского универси-
тета… – С. 273.
353
М. Н. Петров ознайомився з їх працями і охарактеризував їх
у своїй докторській дисертації «Новейшая национальная исто-
риография в Германии, Англии и Франции», яка була опуб-
лікована в Харкові 1861 р., а також у звіті про відрядження.
Докторську дисертацію М. Н. Петров захистив у Москов-
ському університеті в 1865 р., отримавши ступінь доктора все-
світньої історії та послідовно звання екстраординарного й орди-
нарного професора.
Пройшов наукову підготовку на кафедрі й ординарний та
заслужений професор кафедри всесвітньої історії Харківського
університету Василь Карлович Надлер, який продемонстрував
свої успішні знання під час навчання, захистив роботу на звання
кандидата (1862) та продовжив навчання на педагогічних курсах
при університеті. Він готувався складати магістерський екзамен
зі всесвітньої історії. Проте, написавши дисертацію «Причини і
перші прояви опозиції католицизму в Чехії і Західній Європі в
кінці ХІV і початку ХV ст.», В. К. Надлер поїхав її захищати до
Петербурзького університету, де досклав магістерські екзамени і
був удостоєний ступеня магістра. Цей захист сприяв тому, що
ім’я молодого вченого стало відомим не лише у Харкові, а і в
столичних наукових колах. Шлях до професорства був від-
критий. Хоча все було не так просто. Коли В.К. Надлер подав
заяву на обрання його доцентом і був підтриманий колегами на
історико-філологічному факультеті, то під час обговорення кан-
дидатури на раді університету проти нього виступив відомий
вчений, професор міжнародного права Д. І. Каченовський. І ли-
ше кваліфікована підтримка професора-славіста П. О. Лавров-
ського схилила членів ради до позитивного вирішення питання.
В. К. Надлер був добре підготовленим фахівцем і дуже пра-
цьовитим. Вже через три роки він підготував і успішно захистив
докторську дисертацію «Адальберт Бременський, правитель
Німеччини в молоді роки Генріха ІV» (1867).
Якщо магістерська дисертація викликала справедливу дис-
кусію і протилежні точки зору, то на докторську дисертацію й
офіційні опоненти професори О. П. Рославський-Петровський і
Г. Ф. Карпов, і факультетський рецензент професор М. Н. Пет-
ров, про що свідчить протокол засідання Харківського універ-
354
ситету («Известие об ученом диспуте». – 1867. – № 7), дали
високу оцінку. Після захисту дисертації В. К. Надлер отримав
одразу ж ступінь доктора всесвітньої історії і згодом звання
професора. У вченого будуть ще різні наукові праці, які отри-
мають і підтримку, і критику, але всі вони залишаться в науці як
цікаві дослідження і принесуть їх авторові визнання.
Наступні зміни були внесені у 1880-х рр. Порядок залишення
при університеті професорських стипендіатів встановлювався
циркуляром міністра народного освіти від 20 травня 1884 за
№ 7187, підтвердженим також розпорядженням Міністерства
народної освіти від 15 листопада 1910 р. за № 31979. Майбутній
вчений міг залишатися на два роки для приготування до про-
фесорського звання, хоча цей термін міг бути продовжений до
3 і 5 років. Професорські стипендіати отримували протягом двох
років казенну стипендію (600 руб. на рік) і відстрочку по від-
бування військової повинності.
На початку XX ст. потрібні були кардинальні зміни орга-
нізаційних основ підготовки викладачів. Зокрема, це стосувало-
ся й інституту професорських стипендіатів. Під час обговорення
нового статуту і штатів Імператорських російських універси-
тетів відзначили, що цей інститут «далеко не задовольняє
потребам російських університетів в професорів і викладачів».
Не влаштовувало й існуюче на той час матеріальне становище
стипендіатів. Так, сума в 600 руб. в рік для тих, хто залишався
при університеті і 1200 руб. для тих, хто відряджався за кордон,
на думку наукового товариства, ледь забезпечувала «задоволен-
ня найбільш нагальних потреб самотньої людини»37. Необхідно
було в першу чергу поліпшити матеріальне становище сти-
пендіатів. Професори пропонували призначити стипендію в
1200 руб. в рік за умови, що стипендія буде виплачувати про-
———————
37 Некрылов С. Л., Фоминых С. Ф. Институт профессорских стипен-
диатов как метод подготовки научно-педагогических кадров для уни-
верситетов России в конце XIX – начале XX в. (на примере Импера-
торского Томского университета) // Профессорско- преподавательский
корпус российских университетов 1884–1917 гг.: исследования и
документы / Под редакцией М. В. Грибовского, С. Ф. Фоминых. –
Томск: Издательство Томского университета, 2012. – С. 54.
355
тягом 2-3 років до того моменту, поки не буде витриманий
магістерський іспит. Крім цього, магістранти також потребували
матеріальної допомоги. Тому рекомендувалося виплачувати їм
стипендії аж до захисту дисертації. Деякі ж магістранти, на
думку професорів, могли б зайнятися викладацькою роботою.
Однак, пропоновані перетворення були здійснені лише в 1909 р.
Стипендії були підвищені до 1200 руб. та до 2000 руб. Це
призупинило відтік малозабезпечених стипендіатів.
Міністерство народної освіти між тим робило спроби рефор-
мувати інститут професорських стипендіатів з тим, щоб скон-
центрувати підготовку майбутніх професорів в країнах Західної
Європи, головним чином в Німеччині і Франції. На ці цілі з
державного казначейства в 1909 р. було виділено додаткового
100 тис. руб. до раніше передбачених 80 тис. руб.38, що сти-
мулювало молодь до занять наукою.
Фактично, функціонування інституту професорських стипен-
діатів не лише забезпечило кафедри історичного спрямування
висококваліфікованими кадрами, але й створило певну конку-
ренцію між молодими вченими. У багатьох університетах, в
тому числі і на території України, з’являється «боротьба» за
вакансії на посади професорів і доцентів. При всіх недоліках
даної інституції, вона відкрила шлях у науку багатьом молодим
талановитим ученим, дозволила познайомитися з кращими до-
сягненнями європейської науки та освіти.
REFERENCES
1. Bagalej, D. I. (1893–1898). Opyt istorii Xar'kovskogo universiteta
(po neizdannym materialam) (Vol. 1: 1802–1815). Хar'kov. [in Russian].
2. Bahalej, D. Y. (1904). Opyt istorii Xar'kovskogo universiteta
(Vol. 2). Хar'kov. [in Russian].
3. Vojno-Danchishina, O. L. (2005). Pravovoe regulirovanie attestacii
nauchnyx kadrov v Rossii v pervoj polovine XIX st. (na materialax
ukrainskix gubernij). Problemi zakonnostі, (76), 118–125. [in Russian].
4. Vojno-Danchyshyna, O. L. (2005).Vyscha iurydychna osvita v
ukrains'kykh huberniiakh Rosijs'koi imperii v pershij polovyni ХІХ st.
Visnyk Natsional'noho universytetu vnutrishnikh sprav, (29), 219–224. [in
Ukrainian].
———————
38 Там же. – С. 58.
356
5. Vojno-Danchyshyna, O. L. (2006). Pravovoe regulirovanie vys-
shego yuridicheskogo obrazovaniya v Nezhinskom i Rishel'evskom liceyax
v XIX st. Pravo i bezpeka. (1), 142–146. [in Russian].
6. Datsenko, I. S. (2010). Instytut “Profesors'kykh stypendiativ” v
universytetakh Rosijs'koi imperii u druhij polovyni ХІХ – pochatku ХХ st.
Naukovyj visnyk Odes'koho derzhavnoho ekonomichnoho universytetu, (7),
52–69. [in Ukrainian].
7. Datsenko, I. S. (2010). Vidnovlennia praktyky zakhidnoievro-
pejs'koho stazhuvannia vypusknykiv rosijs'kykh universytetiv u druhij polo-
vyni XIX st.: stvorennia instytutu Profesors'kykh stypendiativ”. Odissos.
Aktual'ni problemy istorii, arkheolohii ta etnolohii, (2), 288–290. Odesa. [in
Ukrainian].
8. Dodonova, H. V. (2013). Derzhavna ta vuzivs'ka polityka v sferi
formuvannia akademichnykh shtativ universytetiv Naddniprians'koi Ukra-
iny v druhij polovyni XIX – na pochatku XX st. Naukovi pratsi isto-
rychnoho fakul'tetu Zaporiz'koho natsional'noho universytetu, (35), 74–80.
[in Ukrainian].
9. Dodonova, H. V. (2013). Naukovi shkoly u konteksti zahal'noho
postupu universytets'koi nauky Naddniprians'koi Ukrainy druhoi polovyny
XIX – pochatku XX st. Naukovi pratsi istorychnoho fakul'tetu Zaporiz'koho
natsional'noho universytetu, (37), 73–77. [in Ukrainian].
10. Kharkivs'kyj natsional'nyj universytet im. V. N. Kazarina za 200
rokiv. (2004). Kharkiv: Folio. [in Ukrainian].
11. Karnaux, N. V. (2008). Podgotovka nauchno-pedagogicheskix
kadrov vysshej shkoly v dorevolyucionnoj Rossii. In E'volyuciya teorii i
praktiki obrazovaniya v istoriko-pedagogicheskom processe (Vol. 1:
Kul'tura. Demokratyia. Humanyzm), (рр. 95–124). Moskow: ASOU. [in
Russian].
12. Karnaux, N. V. (2015). Sovershenstvovanie professionalizma
vypusknikov Professorskogo instituta v period zarubezhnoj stazhirovki.
Professional'noe obrazovanie v Rossii i za rubezhom, (1), 139–147. [in
Russian].
13. Karnaux, N. V. (2016). Derptskyj Professorskyj ynstytut kak
nauchno-pedahohycheskaia shkola Rossyy v kul'turno-ystorycheskom
kontekste pervoj polovyny XIX veka (Candidate’s theisis). Moskow. [in
Russian].
14. Xalanskij, M. G. Bagalej, D. I. (Eds.). (2007). Istoriko-filolo-
gicheskij fakul'tet Xar'kovskogo universiteta za pervye sto let ego sushhest-
vovaniya (1805–1905): biograficheskij slovar' professorov i prepodavatelej.
Xar'kov. [in Russian].
357
15. Krivoruchenko, V. K. (2007). Prisuzhdenie uchenyx stepenej v
Rossii v pervoj polovine XIX veka. Trudy MGUU, (9), 249–267. [in
Russian].
16. Krichevs'kij, G. G. (1999). Magisterskie i doktorskie dissertacii,
zashhishhyonnye na istoriko-filologicheskix fakul'tetax universitetov Ros-
sijskoj imperii (1755–1919): Bibliograficheskij ukazatel'. Stavropol': “San-
San”. [in Russian].
17. Lovyannikova, N. V. (2002). Istoriya prisuzhdeniya uchenyx
stepenej v Rossijskoj imperii: razrabotka i realizaciya otechestvennyx
programm nauchnyx issledovanij. (Candidate’s theisis). Nevinnomysk. [in
Russian].
18. Nekrylov, S. L. & Fominyx, S. F. (2012). Іnstitut professorskix
stipendiatov kak metod podgotovki nauchno-pedagogicheskix kadrov dlya
universitetov Rossii v konce XIX – nachale XX v. (na primere Impera-
torskogo Tomskogo universiteta). In M. V. Gribovskij S. F. Fominyx
(Eds.), Professorsko-prepodavatel'skij korpus rossijskix universitetov 1884–
1917 gg.: issledovaniya i dokumenty. Tomsk: Izdatel'stvo Tomskogo
universiteta. [in Russian].
19. Petrov, F. A. (1998). Rossijskie universitety v pervoj polovine XІX
veka Vol. 2). Moskow. [in Russian].
20. Popova, T. N. (2007). Istoriografiya v licax, problemax, disciplinax:
iz istorii Novorossijskogo universiteta. Odessa: Astroprint. [in Russian].
21. Samojlenko, H. V. & Samojlenko, O. H. (2005). Nizhyns'ka vyscha
shkola: storinky istorii. Nizhyn: Vydavnytstvo NDU. [in Ukrainian].
22. Samojlenko, O. H. (2016). Pidhotovka ukrains'kykh profesoriv-
istorykiv u Nimechchyni v ХІХ – na pochatku ХХ st. Literatura ta kul'tura
Polissia, (83), 30–38. [in Ukrainian].
23. Sobolev, Ye. V. (1983). Organizaciya nauki v poreformennoj
Rossii. Leningrad: Nauka. [in Russian].
24. Yakushev, O. M. (1998). Zakonodatel'stvo v oblasti podgotovki
nauchnyx kadrov i prisuzhdeniya uchenyx stepenej v Rossii (1747–1918):
istoriya i opyt realizacii. Sankt-Peterburg: Sankt-Peterburgskaya akademiya
MVD Rossii, “San-San”. [in Russian].
25. Ivanov, A. E. (1994). Uchenye stepeni v Rossijskoj imperii. XVIII v. –
1917 g. – Moskow: Institut rossijskoj istorii RAN. [in Russian].
26. Zhuk, V. V. (2015). Stanovlennia instytutu profesors'kykh sty-
pendiativ v universytetakh Naddniprians'koi Ukrainy u seredyni XIX st.
Abstracts of papers’2015 Suchasni vyklyky dlia suspil'nykh nauk v umovakh
hlobalizatsii. L'viv: Hromads'ka orhanizatsiia “L'vivs'ka fundatsiia sus-
pil'nykh nauk”, (pp. 79–80). [in Ukrainian].
|