Децентралізація, федералізація, сепаратизм: парадокси політичного дискурсу
Стаття містить авторське застереження щодо ризиків і небезпек, які створюються недосконалістю вітчизняного понятійного інструментарію і підміною смислів у практичному застосуванні термінів «федералізація», «децентралізація», «сепаратизм» тощо. За умов гострих політичних протистоянь лише від рівня...
Saved in:
| Published in: | Регіональна історія України |
|---|---|
| Date: | 2014 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2014
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/160601 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Децентралізація, федералізація, сепаратизм: парадокси політичного дискурсу / В. Литвин // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2014. — Вип. 8. — С. 9-18. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859914447748857856 |
|---|---|
| author | Литвин, В. |
| author_facet | Литвин, В. |
| citation_txt | Децентралізація, федералізація, сепаратизм: парадокси політичного дискурсу / В. Литвин // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2014. — Вип. 8. — С. 9-18. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Регіональна історія України |
| description | Стаття містить авторське застереження щодо ризиків і небезпек, які створюються недосконалістю вітчизняного понятійного інструментарію і підміною смислів у
практичному застосуванні термінів «федералізація», «децентралізація», «сепаратизм» тощо. За умов гострих політичних протистоянь
лише від рівня культури суспільного діалогу залежать темпи виходу
з глибокої ідентифікаційної кризи.
Статья содержит авторское
предостережение относительно рисков и опасностей, создаваемых
несовершенством отечественного понятийного инструментария и
подменой смыслов в практическом применении терминов «федерализация», «децентрализация», «сепаратизм» и т.п. В условиях острых
политических противостояний лишь от уровня культуры политического диалога зависят темпы выхода из глубокого идентификационного кризиса.
The purpose of the article is to formulate
authors’ warning about the risks and dangers of difficulties in usage
such terms as «federalization», «decentralization», «separatism» etc. Substitution of notions is dangerous. Efficiency of overcoming the crisis
depends on the level of political dialogue.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:04:26Z |
| format | Article |
| fulltext |
© Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 8. — С. 9–18 © В. Литвин, 2014
УДК 321:351/911.6
Володимир Литвин
ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ, ФЕДЕРАЛІЗАЦІЯ,
СЕПАРАТИЗМ: ПАРАДОКСИ
ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ
Стрімкість і глибина трансформаційних змін на світовій арені, в
епіцентрі яких несподівано опинилася Україна, приголомшує і лякає.
Біполярний світ, в якому ми ще недавно жили з гострим відчуттям
ймовірного ядерного апокаліпсису, сьогодні сприймається мало не як
простір геополітичної рівноваги. Нині людство перебуває у слабо
прогнозованому вирі геополітичних домагань, немотивованих при-
страстей, протилежно спрямованих тенденцій, гострого протибор-
ства політичних амбіцій і взаємних звинувачень. Україні у цьому про-
тистоянні відведена сумна роль об’єкта політичних експериментів,
шахівниці, на якій провідні гравці на ниві геополітики випробову-
ють власні моделі світового переустрою. Ані футурологи, ані астро-
логи не беруться передбачити, який результат матимемо в підсумку.
Люди в Україні відчувають себе ошуканими. Одні поволі звільня-
ються від навіяної Майданом революційної екзальтації, замислюю-
чись над ціною, яку доводиться платити за ілюзії. Інші всерйоз на-
лякані розгулом правого радикалізму й невизначеністю перспектив.
Градус поляризації суспільних настроїв у країні, здається, сягнув апо-
гею. Але стан такого «взаємонерозуміння» не може тривати довго. Про
найгірший сценарій розвитку подій – громадянську війну – думати
не хочеться. Але відвернути її сьогодні здатні лише політики – за
умови, що виявляться врешті здатними відшукати якщо не консен-
сус, то бодай компроміс.
Від зваженості вчинків і тональності політичних дискурсів сьо-
годні залежить надзвичайно багато. Адже давно доведено, що мова
політики – не просто потужний важіль впливу на суспільні настрої,
а й творець політичних смислів, дійовий чинник формування моде-
лей поведінки. Рівень цивілізаційної зрілості будь-якого соціуму за-
лежить від його діалогічної компетенції, тобто від вміння всіх учас-
ників політичного процесу співвідносити систему власних аргументів
із логікою опонентів, чути носіїв протилежних політичних поглядів,
не зациклюватися на власній беззаперечній правоті. Налаштова-
ність на толерантність – запорука залагодження будь-яких конфлік-
тів, навіть системних і цивілізаційних. І тут надзвичайно багато ва-
жить точність і співставність оціночних критеріїв, виваженість і
чіткість термінів, уникнення подвійних стандартів.
В
ол
од
и
м
и
р
Л
и
т
в
и
н
10
У цьому контексті хотілося б укотре наголосити на важливості на-
укового забезпечення політики, принаймні у сфері понятійного ін-
струментарію. Ні для кого не є секретом той факт, що теорія понять
і методологія їхнього використання в Україні ніколи не були в числі
наукових пріоритетів. Політичній науці особливо бракує точності й
виваженості у термінотворенні; що ж до ситуаційної гнучкості гло-
сарію, розрахованого на масовий попит, то вона давно увійшла у
звичку і вже нікого не дивує. У спокійні часи з цим ще можна було
миритися, посилаючись на молодість вітчизняної політології. Але
випробування, перед лицем яких опинилася Україна нині, змушують
подивитися на проблему іншими очима. Чи здатна наука запропо-
нувати політикам надійні критерії понятійних розмежувань бодай у
сферах, які стосуються повсякденного життя й майбутнього мільйо-
нів людей? І чи спроможні політики керуватися науковими крите-
ріями?
Мені вже доводилося писати про аберації, які стосуються вітчиз-
няних трактувань федералізму як теорії і федералізації як її прак-
тичного застосування. З подачі третього Президента В.Ющенка
федералізм отримав ярлик безумовного зла, рівнозначного сепара-
тизмові, і навіть на обговорення цієї «ракової пухлини» було накла-
дено мораторій1. Я говорив про це тоді і зараз твердо переконаний:
хоч про практичне застосування ідеї федералізму в Україні говорити
передчасно, дискутувати на цю дражливу тему потрібно. Хоча б для
того, щоб вивести нарешті з глухого кута болючу проблему оптимі-
зації вітчизняного адміністративно-територіального устрою й гра-
мотно визначити стратегію й ієрархію потрібних країні реформ. Щоб
осмислено брати участь у визначенні перспектив розвитку країни,
громадяни мають бути обізнаними з усіма тонкощами відмінностей
між унітаризмом і федералізмом і мати право висловлювати свою
думку про них на референдумах, у ЗМІ чи в інший спосіб.
На жаль, за умов цілковито зруйнованої системи громадянської
освіти й накладених табу наші люди в масі своїй мають про федера-
лізм таке ж туманне уявлення, як про будову Всесвіту. Нині, на хвилі
пошуку джерел тих негараздів і складностей, перед лицем яких опи-
нилася Україна, ідея федералізму виявилася до невпізнанності спот-
вореною, однак неймовірно модною. Гаслом федералізму оперують
і ті, хто хоче бачити Донбас у складі України (вимагаючи водночас
розширення повноважень місцевої влади), і відверті сепаратисти, які
мріють про повторення кримського сценарію. При цьому ні ті, ні інші
всерйоз не замислюються про реальну ціну марень на теми регіо-
нальних республік та їхнього майбутнього підпорядкування. Зде-
більшого гасло федералізму використовується як модний бренд
1 Віктор Ющенко. 100 днів президентства: пряма мова. – Харків, 2005. –
С. 124.
Д
ец
ен
т
р
а
л
іза
ц
ія
, ф
ед
ер
а
л
іза
ц
ія
, сеп
а
р
а
т
и
зм
: п
а
р
а
д
ок
си
п
ол
іт
и
ч
н
ого д
и
ск
ур
су
11
«на заміщення» несприйняття напряму політики діючої в Україні на-
півлегітимної влади. Остання теж не надто утруднює себе розріз-
ненням сепаратистів і федералістів, огульно застосовуючи і до тих і
до інших ярлики злочинців, терористів, бойовиків, бандитів.
Саме тому уявляється надзвичайно важливим приведення у
бодай якусь систему понятійного інструментарію, пов’язаного із про-
блемами територіальної організації у світовому й вітчизняному кон-
тексті. Адже подобається це нам чи ні, але активізація ролі регіонів в
сучасному світі вже створила новий формат європейської політики;
глибокі децентралізаційні процеси відбуваються і на інших конти-
нентах. За висновками фахівців, сучасні регіони – це своєрідний ана-
лог кластерів глобальної мережі, і саме це вирізняє їх з-поміж націо-
нально-державних бюрократій, вибудовуваних за принципом
піраміди. Сьогодні регіон – не просто провінція чи периферія, це в
ідеалі самоорганізований соціум, який прагне насамперед економіч-
ної автономії від центру2. А там, де реальна ситуація далека від цього
ідеалу, регіон здатен перетворитися на вогнище нестабільності і на-
віть, як це сталося у нас на Сході, на киплячий казан.
Наукові категорії, як і люди, живуть у нас час власним бурхливим
життям. Досить згадати про кардинальні трансформації, що їх
зазнало протягом останніх років смислове наповнення поняття
«регіоналізм», з яким нині пов’язують привнесення нового виміру у
світову політику, з одного боку, і в теорію трансформаційної дина-
міки, з другого. Донедавна це поняття асоціювалося переважно з
сепаратистськими та іншими відцентровими проявами і використо-
вувалося політиками як залякуючий жупел. Нині це хоч і розмите й
полісемантичне, але сповнене життєствердного смислу поняття, що
відбиває прагнення регіонів до самодостатності й самореалізації.
Вихід регіонів у простір активної політичної діяльності й міжна-
родної співпраці змусив науковців до радикального перегляду тезау-
русу територіальних взаємодій, наслідком чого стало концептуальне
оформлення регіоналістики як наукової і навчальної дисципліни. В
Україні рух у цьому напрямі дав змогу розгорнути дослідження ре-
гіональної специфічності відразу в кількох сферах: економічній, еко-
логічній, конфліктологічній. З’явилася нова галузь історичного піз-
нання – історична регіоналістика, у рамках якої було створено нові
можливості для осмислення регіональних проблем у часі і просторі,
в усьому безмежжі контактів, конфліктів, історичних драм3.
2 Томпсон Е. Регіони, регіоналізація і регіоналізм у сучасній Європі // Глоба-
лізація. Регіоналізація. Регіональна політика. – Луганськ, 2002. – С. 95-111.
3 Регіональна політика та механізми її реалізації. – К., 2003; Верменич Я.В.
Локальна історія як науковий напрям: традиції й інновації. – К., 2012; Реформу-
вання адміністративно-територіального устрою: український та зарубіжний
досвід. – К., 2011.
В
ол
од
и
м
и
р
Л
и
т
в
и
н
12
Усе це так, але чи вдалося нам істотно просунутися в упорядку-
ванні термінологічного інструментарію політичного дискурсу?
Гадаю, однозначну відповідь на це запитання дати навряд чи хтось
наважиться. У багатьох країнах, насамперед у Німеччині і Франції,
теорія й історія понять – самостійна й шанована площина наукового
пошуку й політичних дискусій. У нас зроблено лише перші кроки у
напрямі концептуалізації наукової мови як ефективного знаряддя
управління політичними процесами. Зрештою, «маємо те, що маємо» –
термінами й поняттями кожен оперує на власний розсуд, не надто
переймаючись точністю визначень і глибиною смислів. І, що значно
гірше, тут відкрився майже безмежний простір для політичних спе-
куляцій і відвертих маніпуляцій.
Останнім часом, приміром, рекомендації щодо запровадження в
Україні федеративного устрою настирливо звучать з боку російської
влади. Здавалося б, політики високого рангу мають розуміти, що про-
блеми адміністративного устрою – прерогатива громадян кожної
конкретної країни, і не личить сусідам втручатися у цей процес. Тим
більше, що власний досвід росіян на ниві федералізму сьогодні
дружно критикують навіть «свої» політологи4. Однак підґрунтя таких
порад, висловлюваних мало не в ультимативному тоні, загалом зро-
зуміле. Оскільки шанси втягнути всю Україну на свою орбіту росій-
ські можновладці безповоротно втратили, вони сподіваються збе-
регти політичний вплив бодай на якусь її частину. Очевидно, що
масований перехід кордону в їхні плани сьогодні і справді не входить.
А розрахунок робиться на форс-мажорні обставини: адже ситуацію в
ослабленій і позбавленій твердої виконавчої влади країні можна роз-
балансувати до такої міри, що не виключеними виявляться мас-
штабні соціальні збурення чи, приміром, техногенні катастрофи. Тоді
«допомога» прийде з півночі, і навряд чи світова спільнота відреагує
на неї так само жорстко, як на анексію Криму.
Громадяни України, і тільки вони самі, повинні сьогодні шукати
відповідь на запитання: чи можна вважати федералізацію виходом із
того глухого кута, в якому опинилася Україна? Адже федералізм як
теорія і практика має як незаперечні переваги, так і відчутні вади, і
баланс тих і інших кожен соціум відшукує самостійно, здебільшого
методом проб і помилок.
Щоб дістати аргументовану відповідь на питання про застосов-
ність федералістської ідеї в Україні, корисно бодай схематично оха-
рактеризувати світовий досвід федералізму як політичної стратегії й
федерації як одного з можливих способів організації взаємодії між
4 Див., напр.: Бочарников И.В. Пути и методы модернизации российского фе-
дерализма // Мир и политика (Москва). – 2013. – № 10. – С. 116-129; Ковалев В.А.
Россия: федерализм “до востребования” // Политэкс (СПб). – 2011. – Т.7. –
№ 4. – С. 52-66.
Д
ец
ен
т
р
а
л
іза
ц
ія
, ф
ед
ер
а
л
іза
ц
ія
, сеп
а
р
а
т
и
зм
: п
а
р
а
д
ок
си
п
ол
іт
и
ч
н
ого д
и
ск
ур
су
13
центром і регіонами. Досвід надзвичайно багатий і повчальний: з 199
держав, які є членами ООН, 28 іменують себе федеративними або
вважаються такими. Ці держави дуже різні за способами налагод-
ження діалогу влади і громадян «по вертикалі»5. Але їх об’єднують
принципи партнерства і добровільно взяті на себе зобов’язання. Десь
вони «працюють» краще, десь гірше, десь зовсім погано. Але непо-
рушним принципом вважається верховенство конституції чи уста-
леної процедури розв’язання спорів; змінюватися вони можуть лише
за згодою всіх суб’єктів федерації.
Ключовими характеристиками федералізму є існування в державі
двох чи кількох рівнів влади і формально закріплений вертикальний
і горизонтальний поділ законодавчої й виконавчої влади різних рів-
нів, а також гарантоване представництво інтересів регіонів при при-
йнятті державних рішень. На відміну від унітарної держави, якій
притаманна єдина структура державного апарату, єдине громадян-
ство, система права тощо, у федеративних державах допускається
доволі високий ступінь автономності суб’єктів – вони можуть мати
власні Конституції, двоканальну систему податків, двопалатний пар-
ламент, самостійну судову систему. Суверенітет суб’єктів федерації
ними самими обмежений, бо його частину вони добровільно пере-
дають федеральним органам. Попри це саме федералізм пропонує
спільнотам з відмінними ідентичностями й нормами політичної по-
ведінки філософію співіснування, базовану на принципах взаєморо-
зуміння й толерантності.
Неспростовною аксіомою є, однак, переконаність у тому, що фе-
дералізм може бути ефективною формою правління лише в стабіль-
них, добре функціонуючих демократіях. А там, де демократія слабка
чи імітаційна, спроби запровадження федералізму або є формаль-
ністю (як це було, приміром, у СРСР), або перетворюють ідею на свою
протилежність і призводять до територіальної дезінтеграції. І це зро-
зуміло: адже наявність кількох рівнів управління ускладнює відно-
сини по лінії «центр – регіон». А за умов різноспрямованості інтересів
регіональних еліт рух у напрямі федерації майже неминуче стиму-
лює сепаратистські прояви.
І все-таки ідея переходу від унітаризму до федералізму лишається
популярною у багатьох країнах. Якоюсь мірою підживлюють її акти-
візація міграційних процесів та поширення ідей комплексної євро-
пейської інтеграції. Показово, однак, що прийняття федералістської
за формою Конституції Європейського Союзу було заблоковане ре-
ферендумами у Франції й Нідерландах. Рішуче не сприймаються фе-
дералістські ідеї в Ірландії й Норвегії.
Більш-менш популярними лишаються моделі етнічного федера-
лізму; за умов етнічного розмаїття, помноженого на соціальні нега-
5 Див.: Андерсон Дж. Федерализм: введение. – М., 2009. – С. 23-24.
разди, доволі часто в них вбачається єдиний дійовий засіб запобі-
гання етноконфліктності й навіть громадянській війні. Однак від-
носна самостійність суб’єктів етнофедерації здатна живити й праг-
нення до сецесії. Федералізм у таких випадках пропонує вибір між
поганим і ще гіршим. Теоретики федералізму в державах з високим
рівнем конфліктності застерігають: не варто пов’язувати з ним по-
трапляння у рай; досить і того, щоб за його допомогою зупинитися
за крок перед входом до пекла.
Коли в сьогоднішній Україні, що перебуває у вирі суспільних збу-
рень, рецепти федералізації представляються як своєрідна панацея,
варто відразу замислитися: кому це вигідно і що можемо отримати в
підсумку? Не торкатимемося тут реальної здійсненності таких реко-
мендацій: ані потрібного часу, ані чималих фінансових ресурсів для
такої масштабної реформи країна не має. Як відомо, коней на пере-
праві не міняють; для радикальних змін форм державного устрою як
мінімум потрібен спокій. Та й фахівці постійно застерігають: від
зміни форми мало що залежить. Можна надійно забезпечити інте -
реси регіонів в унітарній державі, можна й дискредитувати феде -
рацію невмінням чи небажанням зрозуміти інтереси й потреби
регіонів і територіальних громад.
На моє глибоке переконання, про будь-які кроки у напрямі прак-
тичної реалізації ідей федералізму сьогодні мови бути не може. Ле-
галізувати самопроголошені «республіки» чи проводити на карті нові
демаркаційні лінії – значить відкрити ящик Пандори, спровокувавши
«війни ідентичностей» за югославським зразком. Спокуси розвину-
тих федерацій не повинні затьмарювати нам бачення перспектив:
адже більшість країн, які хизуються нині своїми досягненнями на
ниві федералізму, ішли до нього десятиліттями тривалої еволюції,
причому в її ході превалювали об’єднувальні, а не роз’єднувальні про-
цеси. В Україні й так достатньо різних «осей конфліктності», і немає
ніякого сенсу вибудовувати нові.
Подивимося нарешті правді у вічі. Країна з надзвичайно високим
рівнем соціальної нерівності й політичного відчуження давно живе
в борг і не може дати собі ради з чітким визначенням цивілізаційних
пріоритетів. До краю поляризований протилежними ціннісними орі-
єнтаціями соціум перебуває у стані постійного психологічного збуд-
ження, значна частина громадян вже на межі нервового зриву.
Влада, по суті, втратила контроль над діями самочинно об’єднаних
у сотні озброєних молодиків, які тероризують незгодних з їхнім сти-
лем життя. Перелік таких сумних істин можна продовжувати. Але й
сказаного досить, щоб зрозуміти: до глибокого реформування основ
суспільного устрою Україна сьогодні явно не готова.
Мені можуть заперечити: Михайло Грушевський розробляв феде-
ралістські проекти у не менш складних умовах, і цим немало сприяв
закоріненнню федералістської ідеї у суспільній свідомості. Але справа
14
В
ол
од
и
м
и
р
Л
и
т
в
и
н
тому й зупинилася на рівні проектів, що для практичної реалізації
федералістських програм умов не було ні тоді, ні тепер. Більше того,
відмінності в ментальності й соціонормативній культурі громадян
різних частин України сьогодні значно глибші, ніж століття тому.
Можливо, настане час, коли федералізація країни стане практич-
ною потребою. Але, щоб справа знову не зависла на рівні балака-
нини, ми вже сьогодні маємо подбати про наукову базу для дослід-
ження неоднозначного феномена й особливо – про інформаційні
канали для дискусій. Бо сподіватися, що проблема незбігу ціннісних
пріоритетів і політичних орієнтацій зникне сама собою, меншою
мірою наївно.
До речі, проблеми децентралізації, щодо якої влада й соціум ні-
бито вже досягли взаєморозуміння, сказане стосується не менше, ніж
проблеми федералізації. У теорії все більш-менш зрозуміло, а що буде
на практиці – побачимо. Досвід невдало розпочатої 2005 року й дуже
швидко зупиненої адміністративно-територіальної реформи мав би
навчити нас обачності й зваженості, але, ніде правди діти, ми його
навіть не проаналізували належним чином. Але ж ніяка децентралі-
зація неможлива без упорядкування територіальної організації, і, хо-
чемо ми цього чи ні, ліквідація наявного безладу в цій сфері має бути
передумовою будь-яких територіальних реформ.
Поки що уявляється, що проблему децентралізації наші урядовці
розуміють спрощено, розраховуючи обмежитися певною деконцен-
трацією влади й ресурсів. Тим часом проблема розмежування понять
децентралізації й деконцентрації не така вже й проста; у світовій
практиці відмінності між ними уявляються принциповими. Бо одна
річ – зменшення ступеня підпорядкування й компетенцій у випадку
деконцентрації і зовсім інша – відчуження повноважень держави на
користь самоуправління місцевих громад, яке становить сутність де-
централізації. У цілій низці держав, приміром в Італії, десятиріччями
не вдавалося знайти прийнятний баланс між інтересами територій,
і хоч зрештою величезна робота по передачі значної частини повно-
важень держави областям і муніципальним утворенням на основі
принципів субсидіарності була завершена, для ряду областей дове-
лося передбачити спеціальний статус. Можна навіть говорити в да-
ному випадку про рух у напрямі федералізму. Хоч порогу федерації
Італія й не досягла, автономія окремих її регіонів вийшла за рамки
суто адміністративної. З’явилася оригінальна модель регіональної
держави, проміжна між унітаризмом і федералізмом6.
Те, що ніде у світі сьогодні не існують «у чистому вигляді» центра-
лізовані й децентралізовані держави, свідчить само за себе. У Вели-
кобританії говорять про співіснування деконцентрації й автоном-
15
Д
ец
ен
т
р
а
л
іза
ц
ія
, ф
ед
ер
а
л
іза
ц
ія
, сеп
а
р
а
т
и
зм
: п
а
р
а
д
ок
си
п
ол
іт
и
ч
н
ого д
и
ск
ур
су
6 Калитчак Р. Регіоналізм у європейських інтеграційних процесах. – К., 2007.
– С. 170-223.
ного локального управління, у Німеччині – про «кооперативний фе-
дералізм», у Франції – про «функціональний регіоналізм», у США –
про «послідовну децентралізацію». Скрізь, утім, ідеться не про неза-
перечні переваги децентралізації, а про пошук такого оптимального
балансу між централізацією й децентралізацією (чи деволюцією),
який найкраще відповідав би потребам і інтересам даної країни.
Що ж до місцевого самоврядування, то його недарма називають
лакмусовим папірцем демократії. У державах, які відносять себе до
розряду цивілізованих, воно розглядається не стільки як самодос-
татня цінність, скільки як базис для функціонування розвинутого
громадянського суспільства. Без застережень ратифікувавши при-
йняту Радою Європи у 1985 р. Хартію місцевого самоврядування7,
Україна взяла на себе низку важливих зобов’язань і відповідно до них
неодноразово намагалася реформувати систему влади в руслі де-
централізації. Великих успіхів, проте, на цьому шляху досягти не вда-
лося, хоч ідея відмови від посад голів державних адміністрацій в об-
ластях і запровадження посади префектів, а також виборності
керівників виконавчих органів рад лунала на численних дискусій-
них майданчиках. Те, що сьогодні подається як щось нове, незмінно
наражалося на чийсь спротив і, зрештою, «не проходило». «Не про-
ходило», зазначимо, у значно більш сприятливих для дискусій умо-
вах, ніж ті, які Україна має сьогодні. І можна сказати напевно: поки
громада як територіальний колектив не стане джерелом самостій-
ної, незалежної від держави, муніципальної влади (зрозуміло, у
межах компетенції щодо питань місцевого значення), будь-яка
реформа місцевого самоврядування залишиться «фасадною». Отже,
і тут неможливо обійтися без серйозних дискусій на теми «муніципа-
лізації». І без внесення змін до Конституції, бо проблема громад у міс-
тах там взагалі відсутня.
Не можу у цьому зв’язку не застерегти наших посадовців від та-
кого спрощеного бачення проблем децентралізації, яке вже було
предметом обговорення у 90-х роках і не дістало схвалення суспіль-
ства. Легко «рапортувати» про початок виконання Женевських реко-
мендацій шляхом активізації конституційного процесу. Складніше
зрозуміти проблеми, зумовлені звуженням простору діалогу за умов
цілковитої політичної невизначеності й «антитерористичних опера-
цій». Коли розпочинається серйозна розмова про владні повнова-
ження на різних управлінських рівнях, без постійного діалогу з не-
однозначно налаштованою громадськістю і носіями протилежних
політичних поглядів вже ніяк не можна обійтися. У кожного регіону –
свої інтереси і свої потреби, і далеко не завжди вони піддаються
узгодженню на взаємоприйнятній основі. Якщо ж реформу, як у
16
В
ол
од
и
м
и
р
Л
и
т
в
и
н
7 Європейська хартія місцевого самоврядування // Регіональна політика
України: інституційно-правове забезпечення. – К., 2004. – С. 106-112.
2005 році, намагатимемося робити в тиші владних кабінетів, ризи-
куємо не вгамувати, а ще більше розпалити сепаратистські настрої,
які всіх справедливо лякають і з якими майже неможливо боротися
без контактного спілкування з протестувальниками.
Демонізована на масовому рівні проблема сепаратизму має дещо
інший вигляд у наукових дискурсах. Спільним є те, що кожна дер-
жава вважає територіальну цілісність однією з пріоритетних цін-
ностей, і зовсім не випадково у світовій суспільній думці поняття «се-
паратизм» асоціюється з негативними конотаціями. Хоча, зазначимо
в дужках, без реалізації сепаратистських і сецесіоністських ідей не
відбулося б те «друге національне відродження» у центрі і на сході
Європи, якому присвятили масштабний тритомний проект понад
50 авторитетних науковців з різних країн світу (під загальною ре-
дакцією Е.Яна)8. Дослідивши феномен націоналізму кінця ХХ сто-
ліття в різних іпостасях, вони шукали і знаходили нестандартні
відповіді на безліч дражливих запитань. Де пролягає грань між на-
ціоналізмом, федералізмом, сепаратизмом? Чому незмінно завер-
шувалися невдачею спроби реформ, метою яких оголошувалася
справжня федералізація? Зміцнюватиметься чи, навпаки, слабша-
тиме зв’язок національності з територією і які шанси на успіх у су-
часному світі мають сецесіоністські рухи? Провівши справді тита-
нічну роботу, автори зрештою визнали, що відтворили лише
невелику частину проблем на певному історичному етапі і що немає
ясності, у якому напрямі розвиватимуться події надалі. Отже, поле
для дискусій на ці теми лишається справді безмежним.
У нашому контексті розмірковувати, однак, доводиться не
стільки про проблеми сепаратизму як такі, скільки про коректність
застосування цього поняття в умовах до краю поляризованої й роз-
бурханої України. Зазнавши болісної поразки в Криму, соціум не
шкодує полемічного запалу в розвінчанні сепаратизму як ідеології і
політики, спрямованої на руйнування державної територіальної ці-
лісності. З такою постановкою питання можна було б однозначно со-
лідаризуватися, якби не настійливе ототожнення сепаратизму з те-
роризмом, яке існує вже й на рівні масової свідомості. Певний
парадокс вбачається у тому, що в міру того, як справжній сепаратизм
з надією на російське втручання втрачає свої позиції на Сході і особ-
ливо на Півдні України, з сепаратизмом доволі гучніше ототожню-
ють прагнення до федералізму і навіть цілком зрозуміле в сучасних
умовах певне дистанціювання громадян цих регіонів від Центру.
Переконаний, що в ім’я суспільної злагоди до сепаратизму на ук-
раїнському Сході має бути виважений і диференційований підхід. Бо
є екстремісти, провокатори, диверсанти і є розгублені люди, яких
17
Д
ец
ен
т
р
а
л
іза
ц
ія
, ф
ед
ер
а
л
іза
ц
ія
, сеп
а
р
а
т
и
зм
: п
а
р
а
д
ок
си
п
ол
іт
и
ч
н
ого д
и
ск
ур
су
8 Национализм в поздне- и посткоммунистической Европе. – Т. 1-3. – М.,
2010.
лякає зроблений за них цивілізаційний вибір і тривога за долі дітей
та онуків. Один підхід має бути до лідерів новопроголошуваних «рес-
публік», які закликають зі зброєю в руках штурмувати військові час-
тини чи переслідують громадян за вживання української мови, а
інший – до дезорієнтованої молоді, яка в пошуку втрачених орієнти-
рів виходить з вимогами референдуму й коригування мовної полі-
тики. Переважна більшість людей на Сході вже зрозуміли, що ідея
приєднання Донбасу до Росії мертвонароджена й не має перспектив.
Але саме тоді, коли справжній сепаратизм пішов на спад, політики й
особливо ЗМІ підживлюють відповідний симулякр. Бездумно ото-
тожнювати вимоги референдуму з сепаратизмом, не кажучи вже про
тероризм – значить поглиблювати потенціал протистоянь.
Загальна нестабільність повинна додатково стимулювати пошук
надійних ідентитетів, і лише наука в тісній співпраці з політиками й
ЗМІ здатна запропонувати їх поляризованому суспільству. Проблеми
ідентичності й самоідентифікацій стають смисложиттєвими й полі-
тично навантаженими, і тут дуже легко перейти грань між точними
термінами й довільними метафорами. І хоч хвиля «взаємонерозу-
міння» істотно зачепила й академічну науку, її науковий потенціал
лишається високим. Немає сумніву, що за умов державної підтримки
наші академічні інститути на основі широкої міждисциплінарної
співпраці спроможні реалізувати масштабний науковий проект про
виклики й ризики, які виникають на ґрунті недостатньої розробле-
ності теоретичних засад політики й системи їхньої репрезентації на
масовому рівні.
Насамкінець зазначу: у сьогоднішній ситуації найперше завдання
усіх небайдужих до долі країни людей – не розбурхувати пристрасті
й не навішувати ярлики, а наполегливо шукати шляхи до порозу-
міння. І хоч у суспільстві, яке відчуло дихання війни, існує певна від-
раза до патетики, не втомлюватимусь повторювати: наше майбутнє
стовідсотково залежне від культури суспільного діалогу й оволодіння
методами діалогічної етики. Інакше рух у напрямі Європи остаточно
перетвориться на недосяжний фантом.
Сьогодні політики переважно переймаються тим, як зберегти себе
в цей надзвичайно складний і драматичний момент. А треба пере-
йнятися тим, як зберегти Україну.
Це сьогодні головне!
18
В
ол
од
и
м
и
р
Л
и
т
в
и
н
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-160601 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2519-2760 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:04:26Z |
| publishDate | 2014 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Литвин, В. 2019-11-12T17:41:34Z 2019-11-12T17:41:34Z 2014 Децентралізація, федералізація, сепаратизм: парадокси політичного дискурсу / В. Литвин // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2014. — Вип. 8. — С. 9-18. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. 2519-2760 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/160601 321:351/911.6 Стаття містить авторське застереження щодо ризиків і небезпек, які створюються недосконалістю вітчизняного понятійного інструментарію і підміною смислів у практичному застосуванні термінів «федералізація», «децентралізація», «сепаратизм» тощо. За умов гострих політичних протистоянь лише від рівня культури суспільного діалогу залежать темпи виходу з глибокої ідентифікаційної кризи. Статья содержит авторское предостережение относительно рисков и опасностей, создаваемых несовершенством отечественного понятийного инструментария и подменой смыслов в практическом применении терминов «федерализация», «децентрализация», «сепаратизм» и т.п. В условиях острых политических противостояний лишь от уровня культуры политического диалога зависят темпы выхода из глубокого идентификационного кризиса. The purpose of the article is to formulate authors’ warning about the risks and dangers of difficulties in usage such terms as «federalization», «decentralization», «separatism» etc. Substitution of notions is dangerous. Efficiency of overcoming the crisis depends on the level of political dialogue. uk Інститут історії України НАН України Регіональна історія України Методологічні проблеми регіональної історії: до теорії понять Децентралізація, федералізація, сепаратизм: парадокси політичного дискурсу Децентрализация, федерализация, сепаратизм: парадоксы политического дискурса Decentralization, Federalization and Separatism: Paradoxes of Political Discourse Article published earlier |
| spellingShingle | Децентралізація, федералізація, сепаратизм: парадокси політичного дискурсу Литвин, В. Методологічні проблеми регіональної історії: до теорії понять |
| title | Децентралізація, федералізація, сепаратизм: парадокси політичного дискурсу |
| title_alt | Децентрализация, федерализация, сепаратизм: парадоксы политического дискурса Decentralization, Federalization and Separatism: Paradoxes of Political Discourse |
| title_full | Децентралізація, федералізація, сепаратизм: парадокси політичного дискурсу |
| title_fullStr | Децентралізація, федералізація, сепаратизм: парадокси політичного дискурсу |
| title_full_unstemmed | Децентралізація, федералізація, сепаратизм: парадокси політичного дискурсу |
| title_short | Децентралізація, федералізація, сепаратизм: парадокси політичного дискурсу |
| title_sort | децентралізація, федералізація, сепаратизм: парадокси політичного дискурсу |
| topic | Методологічні проблеми регіональної історії: до теорії понять |
| topic_facet | Методологічні проблеми регіональної історії: до теорії понять |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/160601 |
| work_keys_str_mv | AT litvinv decentralízacíâfederalízacíâseparatizmparadoksipolítičnogodiskursu AT litvinv decentralizaciâfederalizaciâseparatizmparadoksypolitičeskogodiskursa AT litvinv decentralizationfederalizationandseparatismparadoxesofpoliticaldiscourse |