Концепт регіоналізму у сучасній термінопрактиці

У статті автор порушує проблеми варіативності глосарію політичної й історичної науки під впливом глибоких трансформаційних процесів, які відбуваються у сучасному світі. Аналізуються зміни у смисловому наповненні категорії «регіоналізм», яка еволюціонує від негативних конотацій, пов'язаних із...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Регіональна історія України
Date:	2014
Main Author:	Верменич, Я.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2014
Subjects:	Методологічні проблеми регіональної історії: до теорії понять
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/160602
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Концепт регіоналізму у сучасній термінопрактиці / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2014. — Вип. 8. — С. 19-54. — Бібліогр.: 49 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-160602
record_format	dspace
spelling	Верменич, Я. 2019-11-12T17:41:42Z 2019-11-12T17:41:42Z 2014 Концепт регіоналізму у сучасній термінопрактиці / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2014. — Вип. 8. — С. 19-54. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. 2519-2760 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/160602 93/94:913 У статті автор порушує проблеми варіативності глосарію політичної й історичної науки під впливом глибоких трансформаційних процесів, які відбуваються у сучасному світі. Аналізуються зміни у смисловому наповненні категорії «регіоналізм», яка еволюціонує від негативних конотацій, пов'язаних із проявами сепаратизму, до відображення зростаючої ролі регіонів у сучасних інтеграційних процесах. В статье автор поднимает проблемы вариативности глоссария политической и исторической науки под влиянием глубоких трансформационных процессов, происходящих в современном мире. Анализируются изменения в смысловом наполнении категории «регионализм», которая эволюционирует от негативных коннотаций, связанных с проявлениями сепаратизма, к отображению возрастающей роли регионов в современных интеграционных процессах. The author gives the problem of variability glossary of political science and history under the influence of deep transformation processes taking place in the modern world. Analyzed changes in the semantic content category «regionalism», which evolved from the negative connotations associated with manifestations of separatism to reflect the growing role of regions in modern integration processes. uk Інститут історії України НАН України Регіональна історія України Методологічні проблеми регіональної історії: до теорії понять Концепт регіоналізму у сучасній термінопрактиці Концепт регионализма в современной терминопрактике Regionalism concept in modern glossary practice Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Концепт регіоналізму у сучасній термінопрактиці
spellingShingle	Концепт регіоналізму у сучасній термінопрактиці Верменич, Я. Методологічні проблеми регіональної історії: до теорії понять
title_short	Концепт регіоналізму у сучасній термінопрактиці
title_full	Концепт регіоналізму у сучасній термінопрактиці
title_fullStr	Концепт регіоналізму у сучасній термінопрактиці
title_full_unstemmed	Концепт регіоналізму у сучасній термінопрактиці
title_sort	концепт регіоналізму у сучасній термінопрактиці
author	Верменич, Я.
author_facet	Верменич, Я.
topic	Методологічні проблеми регіональної історії: до теорії понять
topic_facet	Методологічні проблеми регіональної історії: до теорії понять
publishDate	2014
language	Ukrainian
container_title	Регіональна історія України
publisher	Інститут історії України НАН України
format	Article
title_alt	Концепт регионализма в современной терминопрактике Regionalism concept in modern glossary practice
description	У статті автор порушує проблеми варіативності глосарію політичної й історичної науки під впливом глибоких трансформаційних процесів, які відбуваються у сучасному світі. Аналізуються зміни у смисловому наповненні категорії «регіоналізм», яка еволюціонує від негативних конотацій, пов'язаних із проявами сепаратизму, до відображення зростаючої ролі регіонів у сучасних інтеграційних процесах. В статье автор поднимает проблемы вариативности глоссария политической и исторической науки под влиянием глубоких трансформационных процессов, происходящих в современном мире. Анализируются изменения в смысловом наполнении категории «регионализм», которая эволюционирует от негативных коннотаций, связанных с проявлениями сепаратизма, к отображению возрастающей роли регионов в современных интеграционных процессах. The author gives the problem of variability glossary of political science and history under the influence of deep transformation processes taking place in the modern world. Analyzed changes in the semantic content category «regionalism», which evolved from the negative connotations associated with manifestations of separatism to reflect the growing role of regions in modern integration processes.
issn	2519-2760
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/160602
citation_txt	Концепт регіоналізму у сучасній термінопрактиці / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2014. — Вип. 8. — С. 19-54. — Бібліогр.: 49 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT vermeničâ konceptregíonalízmuusučasníitermínoprakticí AT vermeničâ konceptregionalizmavsovremennoiterminopraktike AT vermeničâ regionalismconceptinmodernglossarypractice
first_indexed	2025-11-25T22:13:38Z
last_indexed	2025-11-25T22:13:38Z
_version_	1850560885703049216
fulltext	УДК 93/94:913 Ярослава Верменич КОНЦЕПТ РЕГІОНАЛІЗМУ У СУЧАСНІЙ ТЕРМІНОПРАКТИЦІ Термінологічні системи у соціогуманітаристиці допускають по- лізначність і поліфонію. Як правило, смислове навантаження кате- горій і понять підвладне викликам часу значно більшою мірою, ніж формат лексем. Динамізм і непередбачуваність сучасного світу зму- шують дослідників постійно коригувати не лише концептуальні мо- делі й пояснювальні схеми, але й методологічні підходи. Утім, сам на- уковий глосарій змінюється нечасто і не надто кардинально. Новий зміст доволі довго живе у старих «оболонках», аж поки черговий ін- формаційний вибух чи пізнавальний «поворот» не покличе до життя нові або бодай оновлені дефініції. Засновник німецької школи «історії понять» (Begriffsgeschichte) Р.Козеллек бачив головну небезпеку у термінотворенні на зламах епох у тому, що один і той самий зміст може передаватися різними термінами, і саме цим обумовлював необхідність системи терміно- логічного контролю1. Реальною за умов глобалізації виявилася інша небезпека – оскільки для передачі калейдоскопічних суспільних змін «не вистачало» усталених понять, в один і той самий термін зазвичай вкладаються різні смисли. З цього погляду категорія «регіоналізм» може вважатися своє- рідним еталоном консерватизму форми, що, наповнюючись час від часу новими смислами, зберігає вірність традиціям класичного сло- вовжитку. У її неймовірно широкому застосуванні можна водночас простежувати майже неозорі діапазони можливостей позначення одним поняттям різнопланових сутностей і навіть взаємовиключ- них явищ. Справді, поняттям «регіоналізм» сьогодні охоплюються і транс- націоналізм, пов’язаний із розмиванням державних кордонів, і регіоналізація, покликана до життя їх відновленням після трива- лого небуття. Використання одного й того самого терміна на означення і явищ, які протікають на внутрідержавному рівні, і процесів, що вийшли на наддержавний рівень, здатне «збивати 1 Козеллек Р. К вопросу о темпоральных структурах и историческом развитии понятий // История понятий, история дискурса, история метафор. Сб. статей. – Москва, 2010. – С. 27. © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 8. — С. 19–54 © Я. Верменич, 2014 з пантелику», зазначає відомий знавець європейського регіона- лізму М.Кітінг2. Незвичайна доля поняття «регіоналізм», яке не просто «воскресло» з тривалого небуття, але з небаченою швидкістю опанувало простір «між» і «над» кордонами, здатна вразити будь-чию уяву. Адже ще чверть століття тому навіть у своїй внутрідержавній іпостасі цей тер- мін не потрапляв у радянські енциклопедії й словники, розраховані на масовий попит. Принаймні у російському Великому енциклопе- дичному словнику (1998) фігурує лише один регіоналізм – течія в аме- риканському живописі 30-х рр. ХХ ст. Взагалі поняття «регіон», хоч і було заглиблене у давньоримські часи (від лат. regere – управляти), надто важко пробивало собі шлях і у побутові, і у наукові дискурси і зазвичай «ховалося в тіні» національних держав. «Достатньо аморфну» концепцію регіону британський соціолог Ендрю Томпсон порівнював з хамелеоном3. Сьогоднішній бум навколо вживання поняття «регіоналізм» легко пояснити інтенсивністю взаємодій на різних рівнях, серед яких ре- гіональний парадоксальним чином увібрав у себе макро-, мезо- й мі- кропроцеси, феномени просторовізації й територіалізації, ставши символом, якщо використовувати формулу Р.Робертсона, «взаємоп- роникнення універсалізації партикуляризму й партикуляризації уні- версалізму»4. У одних дослідників явища регіоналізму асоціюються майже ви- ключно з позитивними конотаціями, бо розширюють простір де- централізації й створюють передумови самоорганізації на мезо- рівні, реально наближеному до потреб людини. Інші фокусують увагу на небезпеці відцентрових процесів, стимульованих регіона- лізмом. Дехто, як, приміром, англійський політолог Д.Кумбс, схиль- ний на цій підставі взагалі заперечувати конструктивний потен- ціал регіоналізму як політичної доктрини, бо, мовляв, чого варта дефініція, базована на нерозрізненні децентралізації як владної стратегії та сепаратизму як джерела загроз і засобу геополітичної інженерії?5 20 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 2 Китинг М. Новый регионализм как возможность. Территориальное про- странство в эпоху глобализации // Россия в глобальной политике. – 2008. – Т.6. – № 4. – С. 143-146. 3 Томпсон Е. Регіони, регіоналізація і регіоналізм у сучасній Європі // Глоба- лізація. Регіоналізація. Регіональна політика. Хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів. – Луганськ, 2002. – С. 96. 4 Robertson R. Globalization: social theory and global culture. – London, 1992. – P.100. 5 National identities: the Constitution of the United Kingdom edited by Bernard Crick. – Oxford, 1991. – P. 148. Такі міркування легко зрозуміти, але важче їх поділити. Тенден- ція до полісемантичності термінів – прикметна ознака нашого часу, а від принципів діалектичної «єдності протилежностей» серйозна наука ніколи не відмовлялася. Справді, розмаїття суспільних явищ, які прийнято вкладати в поняття «регіоналізм», здатне насторожу- вати. Ним позначають і принцип територіальної організації держави, і культурну специфічність регіонів, і рух за етнічні права, і сепара- тистські прояви, і різні параметри транскордонного співробітниц- тва. Попри свою розмитість термін «регіоналізм» не втрачає своєї ког- нітивної вартості, адже сфера його застосування не звужується, а, навпаки, розширюється. А отже, соціогуманітарїї мають дбати не стільки про вибір зручної для власних дослідницьких завдань іпос- тасі регіоналізму, скільки про уведення різних варіантів цієї дефініції у певну систему. Вироблення системної теорії регіоналізму – справа часу і неабияких міждисциплінарних зусиль. Але будь-яке набли- ження до розв’язання цього масштабного завдання має сприяти глибинному розумінню тієї нової інституційної архітектоніки, яка проходить випробування на європейському континенті і яка, споді- ваємося, безпосередньо впливатиме і на вітчизняний економічний, політичний, культурний, інформаційний простір. Дана стаття має на меті простеження етимології поняття «регіо- налізм» на фоні еволюції уявлень про нього і відповідних теорій на протязі останнього століття. Цікаво проаналізувати, як геополітичні зміни на планеті змушували соціогуманітаріїв до перегляду не лише часткових пояснювальних схем, але й концептуально-методологіч- них основ дослідження регіоналізму. Не менш корисно, на наш по- гляд, придивитися до того, як антропологічний, лінгвістичний, куль- турний, історичний та інші пізнавальні «повороти» поступово змінювали кут зору на простір і територію – як «рамку-вікно» для до- слідження процесів, що прокладають шлях до концептуалізації «про- сторової науки». Класичні теорії регіоналізму: проблеми становлення Свої перші імпульси теорії регіоналізму дістали в ході Французь- кої революції. Вони постали у вигляді своєрідного, ще не до кінця усвідомленого протесту проти індустріального капіталізму і центра- лізаторських тенденцій у політиці. Первинне теоретичне обґрунту- вання регіоналістські ідеї дістали у працях П.-Ж.Прудона. Саме йому чи не першому вдалося передбачити майбутню кризу національних держав. А як засіб запобігання їй він пропонував автономізацію Ста- рого світу, фіксацію культурних відмінностей та забезпечення їх юри- дичного закріплення. Утім, упродовж усього ХІХ ст. ідеї автономізації національних дер- жав лишалися на маргінесі суспільної свідомості. Національні ідеї 21 К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і базувалися переважно на обожненні державної влади, а отже, і апо- логії майже нічим не обмеженого централізму. Ідея регіоналізму на- була реальних обрисів лише в кінці ХІХ ст., коли з нею почали пов’язу- вати рух за етнічні права. Паралельно у ряді європейських країн з’явилися політичні течії, що виступали проти домінування етатизму в політиці, за перегляд структури центр-периферійних відносин. Але навіть потрясіння Першої світової війни не похитнули централіст- ські основи державності в Європі. Навпаки, як констатував один з перших теоретиків регіоналізму італійський соціолог Л.Стурцо, мі- літаристське безумство, що охопило світ, спонукувало до імітації цен- тралізаторства в політиці, яка прокладала шлях тоталітаризмові6. І все ж саме на базі осмислення підсумків світової війни ідеї ре- гіоналізму пробили собі шлях у європейську політику. Теорія простору і його членування у першій половині ХХ ст. розроблялася переважно географами у геополітичному контексті. Пошук узагальнюючої ме- тодологічної категорії, здатної конкретизувати поняття простору, вівся паралельно німецькою (А.Геттнер) та російською (Л.Берг) геог- рафічними школами, але у першій він був успішнішим, оскільки спирався на антропоцентричний фундамент. З іменем А.Геттнера повязують обґрунтування хорологічної концепції, центральним кон- тра пунктом якої виявилося поняття «територія» («простір»). В обсто - юваному А.Геттнером хорологічному методі дослідження соціопрос- торових явищ акцент робився на територіальній диференціації – дослідженні закономірностей територіальних відмінностей, зв’язку явищ з місцем, територією, географічним простором. Л.Берг допов- нив і модифікував хорологічну концепцію введенням хорономічного принципу, відповідно до якого ландшафт впливає на організми при- мусово, змушуючи їх переміщатися у просторі або пристосовувати тип своєї господарської діяльності до природних умов, створюючи нові конвергентні форми7. А.Геттнер обґрунтував поняття «просторової науки», предметом вивчення якої є «природа окремих індивідуальних земних просторів і місць». Запропонований вченим погляд на географію як хорологічну дисципліну, що вивчає простори і просторові взаємовідносини, був його відповіддю на різноголосицю в географії щодо її місця у загаль- ній системі світової науки та інтегрального об’єкта географічних до- сліджень. Далеко не в усьому бездоганна, ця відповідь відкривала нові шляхи осмислення наболілої проблеми. За Геттнером, географія могла бути землезнавством (природничою наукою) і країнознавством (наукою про людину) водночас, але перевагу Геттнер віддавав країноз- навству. Відмовившись від ідей К.Ріттера, Геттнер утверджував об’єк- 22 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 6 Стурцо Л. Тоталитарное государство // Политэкс (СПб). – 2011. – Т. 7. – № 3. – С. 5-20. 7 Берг Л.С. Номогенез. – Пгр., 1922. – С. 180-181. тивне сприйняття простору: останній у нього виступав синонімом «те- риторії» (країни) і «місця» (місцевості). Книга Геттнера у 1930 р. була пе- рекладена російською мовою8, але її невдовзі піддали в СРСР нищів- ній критиці і цим значною мірою заблокували розвиток хорологічних підходів. У міжвоєнний час поняття «регіоналізм» з’явилося також в арсе- налі економістів і соціологів. Уведене в науковий обіг у кінці 20-х рр. у працях школи регіональної соціології, створеної Х.Одемом і Р.Вен- сом для дослідження американського Півдня, воно вживалося у най- ширшому контексті – як явище суспільного життя, як проблема уп- равління, як феномен регіональності. Але якогось прикметного, чітко визначеного змісту цей термін у той час не мав. Взагалі поняття регіональності ні у політичному, ні у науковому дискурсі аж до середини ХХ ст. не привертало помітної уваги. Доін- дустріальна й індустріальна стадії розвитку західної цивілізації про- сто не потребували цілісної концепції регіонального розвитку сус- пільства, а етнічні групи й регіональні спільноти, за нечастими винятками, ще не були настільки потужними, щоб надовго розхи- тати фундаменти національних держав або змінити їхню геополі- тичну конфігурацію. Лише у контексті «Третьої хвилі» (метафора Е.Тоффлера) з’явилися дві групи сил, які посягнули на підвалини ус- таленого світоустрою. Одна з них, за Тоффлером, намагалася пере- нести політичну владу нижче від національних держав до субнаціо- нальних регіонів та груп. Інші сили прагнули перенести владу вище, від держав до транснаціональних агенцій та організацій9. І ті й інші брали на озброєння гасла регіоналізму. Надалі цей термін поволі ево- люціонував то у напрямі розширення змісту (ідеологія і стратегія, спрямована на використання переваг регіону), то у напрямі його зву- ження (з актуалізацією проблем захисту мови, культурних особли- востей, довкілля тощо). У контексті такого, переважно економічно-захисного, бачення проблеми регіоналізму у США відбулася в середині ХХ ст. первинна концептуалізація регіональної науки. Її пов’язують зі створеною А.Айзардом у Пенсильванії кафедрою регіональної науки. Виникла на її основі Асоціація регіональної науки (Філадельфія) у 1960 р. отримала міжнародний статус, об’єднавши навколо себе фахівців різного профілю – економістів, географів, архітекторів, соціологів, психологів. Пропонований нею погляд на регіон не стільки як на об’єкт впливу державної економічної й соціальної політики, скільки як на суб’єкт дії відкрив можливості створення й реалізації багатоці- льових програм регіонального розвитку, в основу яких були покла- 23 8 Геттнер А. География. Ее история, сущность и методы. – Ленинград- Москва, 1930. 9 Тоффлер Е.Третя хвиля. – К., 2000. – С. 277. К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і дені принципи довгострокового планування і комплексного управ- ління природними й соціальними ресурсами регіону. Застосування корпоративної моделі організаційно-економічної діяльності до ре- гіону як соціально-територіального об’єкта довело свою перспектив- ність і дало значну економію затрат за рахунок реалізації десятків соціальних проектів. На той час відповідні напрями наукових до- сліджень на Заході охоплювалися поняттями «теорія розміщення» (theory of location) і «теорія регіонального розвитку» (theory of regional development). Ані у сферу історії, ані у простір світової політики аме- риканські регіоналісти у той час не заглиблювалися. Теоретико-методологічний фундамент для теорій регіоналізму був створений у Європі у контексті осмислення досвіду Другої світової війни. Його основою стала макроструктурна концепція С.Роккана і його школи, запропонована у 70-х рр. минулого століття. Теорія центр-периферійної полярності у їхньому баченні спиралася на розмежування моноцефальної та поліцефальної територіальних структур та двох типів периферійності – горизонтального (орієнтир: віддаленість) та вертикального (орієнтир: залежність)10. Концепту- альна карта Європи, створена С.Рокканом, виявилася «відкритою мо- деллю», над її доповненням і вдосконаленням і до сьогодні працюють науковці у багатьох країнах11. Загалом 70-і роки виявилися етапними у переосмисленні від- правного поняття «регіон». Саме у цей час регіон привернув увагу єв- ропейських науковців не стільки як одиниця територіального устрою, скільки як своєрідний соціум і водночас як новий політичний актор. Регіон почав сприйматися як своєрідний локальний хронотоп, із влас- ними циклами розвитку, дифузними кордонами, більш або менш стій- кими традиціями й культурними домінантами. Лишався по суті один крок до усвідомлення регіону як складної структурованої економічної й соціокультурної системи, і цей крок було зроблено переважно у рам- ках започаткованої Г.Зіммелем просторової соціології. Але і для істо- риків тут відкрилося майже безмежне поле для теоретизації й експе- риментаторства. Адже витоки регіональної специфічності почали простежуватися і у синхронному, і у діахронному ракурсі, а ступінь заглиблення в історичні пласти створював надійну базову основу для відображення регіонального чинника у загальних концепціях істо- ричної еволюції, геодемоекономічної динаміки тощо. Я р ос л а в а В ер м ен и ч 10 Роккан С. Центр-периферийная полярность // Политическая наука (Мос - ква). – 2006. – № 4. – С. 80. 11 Див., напр.: Бест Г. История имеет значение: измерения и детерминанты национальной идентичности населения и элит европейских стран // Полития (Москва). – 2012. – № 2. – С. 22-23; Ильин М.В. Балто-Черноморская система как фактор формирования государств в Восточной Европе // Политическая наука. – 2008. – № 1. – С. 101-131. 24 К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і 12 Ландабасо А.И. Теория регионалистики: европейский опыт исследования // Регионы и регионализм в странах Запада и России. – Москва, 2001. – С. 92-95. 13 Козеллек Р. Часові пласти. Дослідження з теорії історії. – К., 2006. – С. 323. 14 Там само. – С. 103, 109-110. Потік регіоналістських досліджень цього часу виявився «подібним до сонячного протуберанця: світ і світове академічне співтоварис- твво ніби знов відкрили для себе вчення про регіони». Надалі будів- ництво європейського регіонального простору забезпечило регіона- лістиці функцію «дисципліни-базису» для нового рівня інтеграційного процесу. Водночас вона стала затребуваною навчальною дисциплі- ною на факультетах регіонального і міського планування, економіки, географії населення тощо12. Що ж до реальної ролі істориків у формуванні теоретичних основ регіоналізму, то аж до 80-х рр. минулого століття вона була невираз- ною. Історія здавна формувалася переважно як наука про часову ди- наміку суспільних змін, то ж не дивно, що у порівнянні з часовими просторовим параметрам в її структурі хронічно «не щастило». Подо- бається це нам чи ні, але історія ґрунтується на часовій послідовності, простір для неї – здебільшого лише тло, поле конфліктів і розламів. «Час, так би мовити, сам по собі набув історичної якості, – констатує Р.Козеллек. – …Залежно від своєї тематики історик має справу з різ- ними потоками часу, із взаємопроникненням або ж співзаляганням відповідних пластів із різними часовими характеристиками змін»13. Природно, що історія пишеться «по періодах», а категорії прискорення чи запізнілого розвитку незмінно потрапляють у центр уваги. Утім, доводить Козеллек, будь-яка історія розгортається у про- сторових координатах. Чому ж тоді історики довго уникали розгляду простору як структуроформуючого чинника і навіть історичне регіо- нознавство віддали на відкуп географам? Одну з причин цього автор вбачає у тиску геополітики – вона завжди вважала себе практичною наукою, своєрідним політичним консалтингом, і не часто дозволяла історикам «консультувати себе»14. Можна було б сформулювати про- блему й конкретніше – тоталітарні режими надто дорожили своєю монополією на простір і не бажали ні з ким нею ділитися. Екскурси в історію територіальних поділів і переділів віталися лише тоді, коли робилися «на замовлення». Відхід від традиційних західних передсудів виявився якнайтіс- ніше пов’язаним із розхитуванням бінарної опозиції Схід – Захід, роз- початим книгою Е.Саїда «Орієнталізм» (1978). У баченні Саїда орієн- талізм, навіть завуальований, з кінця ХVІІІ ст. був породженням колоніалізму і перетворився у західний стиль панування, перекрою- вання Сходу й домінування над ним. Ця, за визначенням П.Берка, «гнівна» книга сприймалася як пристрасний заклик до іноземців – 25 перестати розглядати східні культури через шори ворожості чи звер- хності15. Природно, що вона не могла не вплинути радикально на то- нальність досліджень, пов’язаних із феноменом регіоналізму. Процеси глобалізації і пов’язане з ними переосмислення співвід- ношення глобального й локального, як і помітний тиск постмодер- нізму, істотно змінили «кут зору» на місцеву історію як таку і на її спе- ціальні відгалуження. І справа не лише у простому зростанні інтересу до «протифаз глобалізації» – локалізації, регіоналізації, фрагментації. Значно важливіше то, що регіоналізм у своїх найрізноманітніших проявах сьогодні не лякає, а викликає підвищений інтерес як фено- мен постіндустріальної культури. Для істориків це відкриває можли- вості розширення дослідницького простору – адже «будівельні блоки», що сформували багато в чому уявлений глобальний світ, створюва- лися упродовж століть. Цей новий простір, якщо застосовувати «кла- сифікацію потоків» А.Аппадураї, можна було б визначити як куль- турно-історичний, оскільки історія у найширшому розумінні – це історія культури у часі і просторі. При цьому простір і все, що з ним пов’язане, уже не розглядається як щось другорядне, меншовартісне, периферійне. Новий сплеск інтересу до теоретичних проблем регіоналізму і у Європі, і у США був тісно пов’язаний зі вступом в активну фазу ін- теграційних процесів. У «великих дебатах» 70-80-х рр. конкурували три «класичні» парадигми – неореалізм, неолібералізм та глобалізм, причому їхній загальний напрям відчутно переносився від проголо- шення держави головним суб’єктом міжнародної діяльності до ви- знання ключової ролі у цих процесах нових політичних акторів, у тому числі й регіонів. Поступово усі базовані на позитивістських під- ходах парадигми витіснялися постпозитивістськими, які брали на озброєння напрацювання соціології, антропології, лінгвістики, пси- хології та інших суміжних галузей знання. Центральною категорією аналізу стає ідентичність, критичного перегляду зазнали проблеми суверенітету, безпеки, природи глобалізації. Оскільки жодна з кон- куруючих в системі міжнародних відносин «класичних» парадигм не змогла передбачити швидкий крах «двополюсного світу», фокус до- сліджень дедалі більше переносився у площину пошуку відповідей на питання про життєздатність національних держав і далі – у сферу аналізу впливу недержавних суб’єктів політики. Фахівці-міжнарод- ники фіксують у цьому зв’язку «загальне парадигмальне зрушення» – перехід до нових пояснювальних теорій, насамперед до соціального конструктивізму16. Я р ос л а в а В ер м ен и ч 15 Берк П. Историографическая антропология и новая культурная история // Новое литературное обозрение. – 2005. – № 75. 16 Копышев В.Н., Сергунин А.А. Теория международных отношений: канун новых «великих дебатов»? // Полис. – 2013. – № 2. – С. 66-78. 26 Помітний вклад у переосмислення концепту регіоналізму пов’язу- ють із неофункціоналізмом Е.Хааса. В теорії регіональної інтеграції акцент робився на ролі недержавних суб’єктів, груп тиску, економіч- них агентів, сформованих на рівні регіону. При цьому основна увага зосереджувалася на внутрішній конфліктності цього процесу і запо- біганні «непередбачуваним наслідкам». У ролі теоретичних запобіж- ників виступало, з одного боку, кейнсіанство (з обґрунтуванням можливостей втручання держави в економіку в разі виникнення дис- пропорцій), а з другого – запозичений з арсеналу католицизму при- нцип субсидіарності, що прокламував розв’язання проблем на най- нижчому з можливих рівнів. Природно, що для обґрунтування ідей європеїзму широко використовувалися історичні паралелі, у тому числі негативні – з посиланням на сумний досвід релігійного фана- тизму й міжконфесійних воєн у середньовічній Європі. З теоріями регіональної інтеграції у систему соціогуманітарних наук прийшло нетрадиційне бачення діалектики частини і цілого, національного й регіонального. І якщо на питання «чи може ціле бути більшим, ніж сума його складових» більшість теоретиків готова була дати ствердну відповідь, то навколо визначення самої регіональної інтеграції дискусії не вщухали доволі довго. Мало хто у 70–80-х гото- вий був визначати її як стан, більшість теоретиків розглядала її як процес. Не було ясності і щодо того, як впливатиме інтеграція на уні- кальність нації, як співвідноситимуться її міждержавні й субдержавні рівні. Компроміс відшукувався переважно в рамках теорії т.зв. фун- кціональної інтеграції (Д.Мітрані, Ж.Монне). Йшлося про неприпус- тимість поспіху й натискних методів, заохочення «ініціатив знизу». Складну взаємодію глобалізації й регіоналізації, яка виникає на основі взаємопроникнення цих, на перший погляд, протилежних процесів, уже згадуваний Р.Робертсон вклав у формулу «глокалізація», яка невдовзі здобула загальне визнання. За Робертсоном, глобаліза- ція відбувається на двох рівнях – на рівні економіки, політики, ідео- логії домінують інтеграційні процеси, а на масовому рівні – регіона- лізація та архаїзація. Внаслідок цього формування універсалістської глобальної культури проходить паралельно з консервацією широкого й різнорідного, інколи конфліктного, набору локальних культур. Цей процес стає непередбачуваним: людство може створити глобальне суспільство, а може спонтанно сповзти у «нове варварство»17. Помітний вклад у переосмислення теорій регіоналізму був внесе- ний французьким економістом Мішелем Альбером, який у книзі «Ка- піталізм проти капіталізму» виокремив дві моделі регіонального бу- дівництва – англосаксонську (ліберальну) й рейнську (неоліберальну). Друга модель вирізнялася більшим рівнем соціальної відповідаль- К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і 17 Robertson R. Glocalization: time-space and homogeneity-heterogeneity / Ed. by M.Featerstone, S. Lash, R.Robertson. – L., 1995. – P. 25-44. 27 ності підприємців, вибудовуючись за принципом «спільної справи» (у Японії навіть – «виробничої родини»). Тому вона виявилася більш оптимальною за умов пошуку таких підвалин переосмисленого ре- гіоналізму, які б забезпечували стабільність і взаєморозуміння. На американському континенті процес концептуалізації регіона- лізму вилився у системний перегляд теорій регіоналізму, які до кінця 70-х рр. перебували переважно на орбіті економоцентризму, підпо- рядковуючись майже виключно завданням розміщення продуктив- них сил. Заслугу уведення концепту регіоналізму у структуру аналізу світ-системної динаміки пов’язують з іменем Джеймса Розенау, який ще на рубежі 70–80-х рр. передбачав настання етапу транснаціона- лізації як процесу розмивання державних кордонів, інтенсифікації товарного, культурного, інформаційного обміну між недержавними політичними суб’єктами. Проявлений при цьому інтерес до явищ поліцентричності, взаємодії процесів інтеграції та дезінтеграції під- систем на різних рівнях невдовзі вивів дослідника на аналіз «каскад- них взаємозалежностей» у процесах глобалізації. Поняття «міжна- родні відносини» він вважав застарілим, запропонувавши новий термін «постміжнародна політика» з виразними ознаками турбулен- тності й параметричних змін. Пропонуючи в одній з своїх останніх праць «зрозумілі підходи до незрозумілого світу», Розенау акцентував увагу на тому, що традиційні ієрархічні системи керованості на чолі з державами руйнуються, а отже, актуальними стають проблеми го- ризонтальної глобальної взаємодії на недержавному рівні. Перехід частини державної компетенції на «мультицентричний» рівень він вважав оптимальним. Найбільший вклад у оновлення теорій регіоналізму Дж.Розенау вніс, запропонувавши новий термін «фрагмеграція», що органічно сполучав поняття «інтеграція» й «фрагментація». Сфера компетенції, яка виникає в ході їхнього взаємопереплетення, не безпроблемна – глобальне може наражатися на опір локального. Але саме природ- ний процес взаємодії інтеграційних і диверсифікаційних процесів дає змогу говорити про фрагмеграцію як про явище, яке виходить поза межі глобалізації і за своїм змістом є ширшим за останню. На цьому фундаменті Розенау вибудовував теорії розмивання граней між зовнішньою і внутрішньою політикою, уводячи терміни «взаємного перетинання», «взаємного проникнення», «комплексної взаємоза- лежності». Надалі теорії регіоналізму почали органічно вписуватися у новітні концепції інформаційного суспільства. У баченні М.Кастельса замі- щення «простору місць» простором потоків супроводиться згортанням до рівня вузлів мережі також компетенцій територіальних сегментів, обмежених державними кордонами. Ті елементи системи, яким вдасться вирватися з своїх національних контекстів, за таких умов здобувають чимало переваг. Насамперед це стосується світового міста; Я р ос л а в а В ер м ен и ч 28 повноваження й компетенції урядів місцевого рівня (муніципалітетів), зосереджені навколо нових політико-економічних комунікацій, доволі часто виявляються більш конкурентоспроможними порівняно з на- ціональними урядами. Зміни, що вносяться внаслідок цих процесів в архітектуру світоустрою і логіку його розвитку, коригують просторову парадигму у напрямі перерозподілу ресурсів між центром і перифе- рією, що неминуче підвищує роль регіонів і регіоналізму. Просторові метафори «вузлів», «воріт», «переплетень» дедалі частіше переносяться на рівень, проміжний між національним і локальним. Коли говорять про політичний регіоналізм, завжди виникає спо- куса зобразити його як елемент політичного торгу між центральними й регіональними елітами. У певних різновидах регіоналізму й справді можна при бажанні відшукати результат міжелітних оборудок або ж рудименти антицентрових, провінціоналістських орієнтацій. Але продуктивніше розглядати регіоналізм як універсальний інструмент формування регіональної ідентичності не на фундаменті конфрон- тації, а на базі усвідомлення як спільних загальнодержавних, так і місцевих інтересів. Саме таке бачення регіоналізму запропонував наприкінці ХХ ст. Е.Харрел. У його розумінні регіоналізм – це природний, органічний принцип територіальної організації економічних, соціальних, полі- тичних і культурних процесів. У такому новому контексті його най- продуктивніше аналізувати у категоріях соціальної згуртованості ет- нічних, расових і мовних груп, що живуть разом; економічної взаємодоповнюваності тих господарських і промислових одиниць, які працюють на даній території; сумісності спільних цінностей, пов’язаних із культурою, релігією, історичними традиціями; полі- тичної солідарності18. Оскільки регіоналізм, присутній у всіх типах сучасних суспільств, націлений на практичне використання можли- востей, що випливають із їхнього природного територіального по- ділу, його доцільно розглядати як сприятливий чинник для раціо- нального використання ресурсів і організації влади. Регіоналізм може трактуватися також як певна ідеологія, базована на політиза- ції регіональної ідентичності. Регіоналістика, що сформувалася як наукова дисципліна на ру- бежі тисячоліть, мало нагадувала ту виниклу в середині ХХ століття регіональну науку, яка майже цілковито перебувала в економічному просторі і бачила своє основне завдання у науковому обслуговуванні оптимального розміщення виробничих потужностей. Пріоритетний інтерес до просторових особливостей економіки й територіального планування у ній зберігається, але регіональну науку на Заході вже розглядають переважно як подіум для діалогу представників різних К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і 18 Hurrel A. Explaining in resurgence of regionalism in world politics // Review of International Studies. – Vol. 21. October, 1995. – P. 333. 29 соціальних наук, зайнятих регіональними дослідженнями й порів- няннями (його організатором виступає Міжнародна асоціація регіо- нальної науки)19. У регіональній аналітиці домінує соціокультурний підхід, у рамках якого регіон постає як колективна форма життя людей з інтенцією на самореалізацію й активну взаємодію з іншими територіальними структурами. Предметні рамки діалогу постійно розширюються: в орбіту регіо- нального вивчення включаються «великі» регіони і навіть світові тери- торіально-господарські системи; крізь призму регіоналізму розгляда- ються нині практично всі проблеми управління й менеджменту. Продуктивність існування регіональної науки і її відгалуження – істо- ричної регіоналістики – на міждисциплінарному стику цілого ряду при- родничих і соціогуманіітарних дисциплін уже ніким не оспорюється. Тенденція, що існувала донедавна – до практичного ототожнення регіоналізму із сепаратизмом – відходить у минуле. Сьогодні це по- няття є ціннісно нейтральним, хоч можливість трансформації регіо- налізму у сепаратизм не відкидається. Але у такому разі нова якість, що виникає, значно точніше передається термінами «сецесіонізм» чи, приміром, «іредентизм». Сьогодні, за умов активізації сепаратистських рухів у різних час- тинах світу, сепаратизм здебільшого розглядають як світоглядний принцип і політичну модель, базовані на визнанні пріоритету групо- вих інтересів перед загальнонаціональними. Територіальна ціліс- ність певного державного організму приноситься в жертву в ім’я забезпечування знехтуваних чи обмежених, на думку ідеологів сепа- ратизму, інтересів громадян, що живуть компактно на певній тери- торії. Очевидно, що під формулу сепаратизму легко підвести будь- який національно-визвольний рух і будь-яку форму постімперського облаштування території. Сепаратизм також може бути формою «зби- рання воєдино» членів певної національної спільноти; ідеологією цього процесу виступає іредентизм. Як правило, екстремістські активісти заперечують автономію чи напівавтономію як напівзаходи і закликають до відокремлення пев- ної частини територій, оперуючи мотивами «справедливості» чи «визволення». Однак політологи і соціологи виразно бачать серйозні загрози, що створюються пропагандою сепаратистських ідей. Віт- чизняний соціолог М.Степико ще у 2011 р. попереджав, що їх вико- ристання регіональною бізнес-елітою здатне призводити до поши- рення на локальному рівні «олігархічної» політико-економічної моделі та «регіональних» ідентичностей на кшталт «донецької»20. Я р ос л а в а В ер м ен и ч 19 Докладніше див.: Туровский Р.Ф. О состоянии и перспективах политиче- ской регионалистики // Политическая наука. – 2011. – № 4. – С. 10-11. 20 Степико М.Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування. – К., 2011. – С. 199-202. 30 Загалом же, ще наприкінці ХХ ст. стало очевидно, що звичні кри- терії, якими прийнято визначати різновиди регіоналізму, уже не є до- статньою мірою креативними. Розроблена Ф.Перроу теорія полюсів або «центрів росту» виявила чимало проблем, пов’язаних із виведен- ням регіонів на наднаціональний рівень, оминаючи національний. З’ясувалося, що «свобода дій» регіонів здатна обертатися новими ри- зиками й конфліктами. Саме це насамперед і стало стимулом для пе- реосмислення центр-периферійних відносин і регіоналізму у кон- тексті нових викликів. Регіоналізм у глобальному світі ХХІ століття Нашому поколінню випало жити у світі суцільної транснаціона- лізації, яка є варіативним, суперечливим у своїй основі явищем. По- стаючи у формі всеохопної глобалізації, вона водночас концентрує ресурси і децентралізує форми управління, уніфікує побут і дифе- ренціює потреби. Лінійний у своїй основі процес на наших очах ви- будовує дивовижні ієрархії, руйнує усталені норми співжиття, ство- рює інформаційні мережі, які невпізнанно змінюють життєвий простір людини. Глибина, а головне – небачені раніше темпи зрушень на всіх рів- нях соціальної взаємодії, накладені на реалії мікроелектронної рево- люції, поставили під сумнів або взагалі зруйнували традиційні кри- терії факторів сили і влади, сформовані у період чітко вираженої біполярності. Відійшли в небуття теорії Першого, Другого і Третього світів, звичні уявлення про центр-периферійні відносини, постійно піддаються корекції ідеї суверенітету. Мережева форма суспільної ор- ганізації трансформує суспільну ієрархію взаємин до такої міри, що «влада структури виявляється сильнішою за структуру влади»21. Світ перестав бути винятково державоцентричним, а отже, його безпека залежить великою мірою від нових політичних акторів і навіть від од- нієї людини, озброєної новітніми інформаційними технологіями. Значною мірою нова динаміка зумовлена суттєвими змінами місця і ролі регіонального фактора у житті сучасних соціумів. Регіони не дише виразно виявляють прагнення до самодостатності й само- реалізації, але й упевнено виходять у ролі нових політичних акторів на арену міжнародної взаємодії. І зовсім не випадково формування нових контурів геополітичного простору у загальнопланетарному масштабі відбувається сьогодні під виразним впливом переосмисле- них концепцій регіоналізму. В міру того, як нівелювалися поняття «наддержава», «сателіт», «Другий світ» тощо, розширювалася сфера дії нових понять – «центр сили», «світова політична динаміка», «полюс К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і 21 Кастельс М. Становление общества сетевых структур // Новая индустри- альная волна на Западе / под ред. В.Л.Иноземцева. – М., 1999. – С. 494. 31 багатополярного світу», «дисперсність», «регіональна система», «не- керовані території». По-новому почала вибудовуватися ієрархія по- літичних суб’єктів, при цьому регіони різних рівнів (макрорегіони, мезорегіони, субрегіони) несподівано стали домінуючими структу- роутворюючими одиницями глобального простору. Неважко помітити, що реконфігурація й фрагментація сучасного світу відбувається за регіональним принципом; за цією ж парадиг- мою вибудовуються нові форми його структуризації. Вже сьогодні планетарну архітектуру дедалі частіше представляють як регіо- нальну систему із власними підсистемами і специфічною ієрархією політичних суб’єктів. Регіон не просто є одним з ключових акторів у цій системі: він виступає як структуротворча одиниця глобального простору. А отже регіоналізм сьогодні – це вже не просто стратегія ре- гіональних еліт, а насамперед потужний інструмент формування ба- гатополярної й поліцентричної конфігурації міжнародних відносин і потужний важіль інтеграційних процесів. У бельгійсько-російському дослідженні «Основи теорії і практики федералізму» сучасним модифікаціям і принципам регіоналізму від- ведено спеціальний розділ. Регіоналізм визначається як сукупність різних форм соціально-культурної й політичної самоідентифікації те- риторіальних співтовариств, що «виявляють себе в ідеях, настроях, діях, тактиках, спрямованих на збереження самобутності регіону й підвищення його статусу у системі держав-націй». Наголошується на сутнісному зв’язку регіоналізму із формуванням регіональної свідо- мості – самобутнього духу населення регіону. З-поміж основних при- нципів регіоналізму акцент зроблено і на субсидіарності як праві ре- гіону бути повноцінним суб’єктом на власній території і у складі структур, до яких він включений22. Геокультурні підходи, трансформовані до сучасного контексту гео- політики та геоекономіки, створюють основу для формування нового образу регіонів, їхнього ресурсного потенціалу, територіальної струк- тури з врахуванням географічних, мовних, культурних, релігійних особливостей та специфічної регіональної ідентичності. Якщо для геоекономіки основоположними є поняття ринків, товарних потоків, в рамках геокультури особливої ваги набувають поняття культурних ландшафтів, мереж, антропоструктур, переміщень населення. В сучасних теоріях глобалізації/глокалізації виокремлюється ряд ключових тенденцій – геокультурних мегатрендів. Це, по-перше, гео- культурна поляризація, яка в геополітиці набуває вигляду «зіткнення цивілізацій» (С.Гантінгтон), а в геоекономіці – «зіткнення устроїв» (А.Неклесса). По-друге, це геокультурна асиміляція (макдональдиза- ція), гомогенізація культур, що здійснюється за допомогою поши- рення західних стандартів на всі сфери життя. По-третє, геокуль- 32 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 22 Основы теории и практики федерализма. – Leuven, 2005. – С. 84, 169. турний ізоляціонізм у вигляді блоків, т.зв. санітарних кордонів тощо. По-четверте, геокультурна мозаїчність – диверсифікація багатома- нітного світу людських культур. «Світ на наших очах перетворюється на складну мозаїку взаємопроникнених одна в одну транслокальних культур, які утворюють нові культурні регіони, що мають мереживну природу»23. В Україні геокультурний ландшафт представлений рядом накладених один на одний історико-культурних та ідентифі- каційних ареалів із виразним незбігом мовних, етнічних та конфе- сійних карт. Не випадково глосарій регіоналізму поповнюється зі швидкістю, близькою до калейдоскопічної. З’явилися терміни «глобальний ре- гіоналізм», «глобальна регіоналізація», «регіональна держава», «транс- національний соціальний простір», «ренаціоналізація», «етногравіта- ція» тощо. У документах ЄС еквівалентом поняття «регіональна політика» дедалі частіше виступає «політика згуртування» (co-hesion policy). Реалії ХХІ століття надали життєвого імпульсу і зовсім новій категорії – регіональна територіалізація. Нею позначають практику поділу світу на регіони в суспільних уявленнях у різних частинах світу. Штучність цих уявлень і їхня варіативність тепер уже не стає на заваді їхньому використанню у сучасній геополітиці й геокультурі. Фахівці-політологи констатують: сучасний світ перетворився на ди- намічний об’єкт, рівні якого поєднуються мережами інтенсивної взає- модії, часто «накладаються» один на одний, але все-таки лишаються сепарованими, утворюючи значно більш складну й суперечливу ди- наміку, ніж та, яка вкладається у поняття «глобалізація». Глибину змін і темпи перетворень у сучасному світі зумовлює на- самперед складна й суперечлива взаємодія глобальних, національ- них, регіональних, локальних факторів впливу, що передається нині формулою «неотурбулентності». Економічні й соціальні дистанції ста- ють короткими, рух інформації прискорюється, процеси децентралі- зації поглиблюються. Ті механізми соціального аналізу, які у мину- лому столітті рекламувалися як нові, уже не в змозі відобразити усю складність взаємодії макро-, мезо- й мікропараметрів світової ди- намки. Сучасні інтелектуально-політичні технології потребують якісно нових теоретико-методологічних узагальнень, базованих на осмисленні й репрезентації історичного досвіду у світлі викликів ХХІ століття. Метафорою «турбулентні часи» позначають стан крайньої неста- більності світової економічної й політичної системи, зростання ри- зику її деградації і зруйнування внаслідок нового переділу світу. Не в останню чергу загальне зростання ризиків спровоковане інтенсив- 33 23 Оніщенко І.Г. Міжетнічні відносини в Україні: геополітичні, геоекономічні та геокультурні фактори впливу // Етнополітологія в Україні: здобутки, проблеми, перспективи. – К., 2004. – С. 156-157. К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і ними міграційними процесами, які розглядаються багатьма аналі- тиками як потужна антисистемна сила, що сприяє переродженню європейського лібералізму у свою протилежність – бюрократичний фундаменталізм. «Наслідком бюрократичного фундаменталізму з його всепоглинаючою жадібністю, пристрастю до кодифікації всього і вся, що ставить неперехідні бар’єри для соціальних ліфтів, є вели- чезна кількість людей без коренів, «перекоти-поле». Поява сучасних бурлак, частина яких деградує до рівня вандалізму й варварства, є зворотним боком ліберального проекту глобалізації, який за допомо- гою інструменту «вільного ринку» виключив мільйони людей з циві- лізованого світу»24. О.Кирилова вкладає у формулу «розставання з хронотопом» і го- товність сучасної людини до просторової мобільності, і феномен мен- тального «невстигання» за технічним оснащенням повсякденності. Багатьом доводиться жити на руїнах звичних культурних форм, і тому розставання з місцем стає невід’ємною частиною соціокультур- ної самоідентифікації суб’єкта. «Культура розставання – це не ситуа- тивна розлука з місцем чи людиною, це свідомий жест сепарації, ви- робництва кордону». А проблема «неукорінення» притаманна тією чи іншою мірою усім культурам. У більшості випадків людина прагне ви- рватися з певного грунту, і тоді проблема зміни місця проживання перетворюється у життєве завдання суб’єкта. «Максималізм повного розриву, відриву від коренів породжує перекати-поле, степовий образ»25. Британський історик Тімоті Гартон Еш констатує: приблизно 2042 р. у США білі «не іспанці» (не іспаномовні) опиняться у меншості щодо інших етнічних груп. Турко-німці, пакистано-британці, мек- сико-американці, камбоджо-канадці, китає-австралійці почуваються належними до двох світів навіть більшою мірою, ніж італо-амери- канці початку ХХ ст. Їх не можна охарактеризувати за якимсь одним ідентифікатором, за ознакою культури, етнічності, релігії тощо, не допомагають і спеціально винайдені колективні маркери («іспано- мовні», «афроамериканці»). У Британії близько мільйона людей іден- тифікують себе як людей «змішаної» ідентичності. Тим часом «давно спостережено, що проблеми конфліктної ідентичности чи культур- ної шизофренії можуть бути найгострішими в другому чи третьому поколінні». У баченні Еша, мультикультуралізм, визначаючи ідентичність за культурою, доволі часто не враховує розмаїтість у серці й розумі од- нієї й тієї ж людини. Нині часто критикований мультикультуралізм – термін із невизначеним змістом, відмінним у різних країнах. Але від- 34 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 24 Яницкий О.Н. «Турбулентные времена» как проблема общества риска // Об- щественные науки и современность. – 2011. – № 6. – С. 156-157. 25 Кириллова О. Расставание с хронотопом // 60-я параллель. – 2011. – № 4. повідні політичні практики скрізь мали неліберальні наслідки, умож- лививши розвиток «паралельних суспільств» чи «субсидованої ізо- льованості». «Хоч як болюче буде тим, хто пов’язав свою академічну кар’єру з мультикультуралізмом, цей термін треба викинути на кон- цептуальний смітник історії». Натомість автор пропонує власну фор- мулу «поєднання свободи і розмаїття» з п’ятикутником ліберальних чеснот: включеністю, ясністю, послідовністю, рішучістю, вільно- думністю26. За даними ЮНЕСКО, за межами своїх країн живе й працює понад 232 млн людей. Це – найвищий рівень еміграції за всю історію люд- ства. Кошти, які емігранти перераховують своїм близьким – 400 млрд доларів – майже вчетверо перевищують суму щорічної допомоги ба- гатих країн бідним. Україна опинилася на перехресті континентальних міграційних потоків, але поки що, за висновками аналітиків, не навчилася їх контролювати. За даними чеської дослідниці Марії Луптакової, яка вивчала міграційні процеси в Україні 2008 р., в Україні від початку нового століття перебуває від 800 тис. до 1,6 млн нелегальних міг- рантів. Кількість людей, що в’їхали до країни, з розрахунку на душу корінного населення у 25 разів перевищує європейську норму. Комісія ООН поставила Україну на четверте місце в світі за обсягом внутрішньої консервації мігрантів. Але Україна, на відміну від країн ЄС, не має власної міграційної політики, і саме ця практична відсутність знижує рівень її співпраці з Європою у проблемах без- пеки27. Міграційні анклави – порівняльно новий об’єкт світових соціоло- гічних досліджень, базованих на дослідженні різних типів функціо- нальності і різних темпосвітів. Зворотньою стороною глобалізацій- них процесів може бути виникнення некомунікабельних просторів і нових анклавів – своєрідних «утрачених місць». Особливу увагу при- вертає ефект «часового дисхронозу»: в одному соціумі можуть співіс- нувати люди, що живуть у різних темпосвітах. Звідси й нові амбіва- лентності. Коли якась частина суспільства не справляється з наростаючими швидкостями змін та нездатна адаптуватися до ус- кладненої соціальної динаміки, вона створює ризик наростання ін- цидентів, пов’язаних із «людським фактором». «Новий рефлексивний імператив» (термін М.Арчер) ставить на порядок денний як мінімум два завдання: плюралізації культур мислення та конструювання нової культури управління28. 35 К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і 26 Еш Т.Г. Свобода vs розмаїття: ліберальна пентаграма спільного життя // Критика. – 2013. – Ч. 1-2. – С. 3-6. 27 Прилипко О. Міграція та здоров’я нації // День. – 2013. – 18-19 жовтня. 28 Кравченко С.А. Динамика современных социальных реалий: инновацион- ные подходы // Социс. – 2010. – № 10. – С. 14-25. Новітні тенденції в системі соціального знання базуються на ідеях контекстуальності, які виходять із визнання вирішального впливу культурно-історичного середовища на розвиток соціумів. Соціогума- нітаристика поволі відмовляється від пошуку універсальних моделей репрезентації, віддаючи перевагу у компаративному аналізі дослід- женню рухливих контекстів людського буття у більш чи менш зам- кнутих ареалах. У різних наукових школах іде посилений пошук наукової мови, здатної відтворити в історичній ретроспективі ло- кально-просторову самобутність обмеженої кордонами території і водночас запропонувати критерій зіставлення різних культурно- історичних типів. Порівняння, зв’язки, взаємообмін, перехресні впливи постають у ролі домінуючих об’єктів у предметному полі як глобальної, так і регіональної історії. Компаративи витісняють орга- нізовані за національною ознакою наративи, а місце метафоричних стратегій в інноваційній культурі наукового мислення впевнено зай- мають базовані на наукових критеріях інтегральні парадигми. Відмова від ідеї центральності й нормативності західної інтелектуальної тра- диції супроводиться ідеєю рівноцінності усіх історичних культур. Су- часна постмодерністська історіографія постійно демонструє вихід поза межі національних кордонів і тенденцію до розгляду Заходу всього лиш як одного з численних культурних та інтелектуальних світів29. Для істориків у цій новій розстановці політичних акцентів особ- ливо цікавою уявляється дедалі частіше озвучувана ідея проникності національно-державного рівня суспільної організації й перспектив, що відкриваються на рівнях метарегіональної й транскордонної взає- модії. І хоч поки що не йдеться про серйозні загрози національно- державному суверенітету, ідея малопридатності нації-держави як рамки-вікна у соціогуманітарних дослідженнях формулюється доволі чітко. Якщо послухати, приміром, німецького теоретика-прогнозиста Ульріха Бека, доведеться переглядати всю систему взаємопов’яза- ностей та взаємозалежностей у світі. У глобалізації він бачить по- двійний виклик – і для звички мислити у категоріях національної дер- жави, і для розуміння дихотомії інтернаціонального й національного взагалі. В епістемологічному, методологічному плані, вважає він, ми вже не можемо говорити про суспільства чи політичні простори так, як говорили раніше. Потрібно бути реалістами – з глобальними ви- кликами неможливо справитися в рамках окремих держав. Тому для Бека категорично неприйнятна аксіоматика методологічного націо- налізму – звичка вважати рамки національно-територіального, «тіс- ного переплетення кордонів та історії» визначальними для наукового аналізу соціальних, економічних, політичних і культурних процесів. 36 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 29 Див.: Воробьева О.В. Истории историографии конца ХVІІІ – начала ХХІ в. в свете книги Г.Иггерса и Э.Вана «Глобальная история современной историо- графии» // Диалог со временем (Москва). – 2011. – Вып. 37. – С. 45-65. Лише космополітичний підхід, на його думку, долає дуалізм між універсалізмом та партикуляризмом, інтернаціоналізмом і націона- лізмом, глобалізацією й локалізацією. А для тих, кого ще лякають пов’язані з терміном «космополітизм» запроваджені Сталіним нега- тивні конотації, він не втомлюється роз’яснювати: поняття космопо- літизм у його баченні включає в себе не лише універсалізм, але й на- ціоналізм і транснаціоналізм; він цілком сумісний з визначенням множинності ідентичностей і культур. Це просто погляд на себе очима інших30. Критику методологічного націоналізму, наголошує Бек, не варто плутати з тезою про кінець національних держав. Останні будуть процвітати або трансформуються у транснаціональні. Йдеться про інше: соціальні науки не повинні використовувати територіально об- межені кордони національних держав як точку відліку в соціальному аналізі. Адекватну відповідь на виклики глобалізації вони можуть дати лише в рамках космополітичного повороту, на основі визнання космополітичної перспективи. Але якщо національна держава втратить у найближчому майбут- ньому функцію поняття-дискриптора у тезаурусі соціогуманітарис- тики, яке поняття найімовірніше прийде йому на зміну? Ризикну пе- редбачити, що цим поняттям буде регіон. Адже космополітична перспектива, хоч якою привабливою вона може бути, потребує опор- них елементів членування простору, співмірних із загальною катего- рією «місце». Географічний простір (і його образ) набуває реальних обрисів лише тоді, коли він структурований. Універсальним інстру- ментом типологічного аналізу цієї структури може бути система понять мезорівня, проміжного між національним і локальним. А клю- чове поняття мезорівня, за всієї його «розмитості» й полісемантич- ності – регіон. Саме воно є найбільш придатним для ролі «рамки- вікна» в сучасних системах соціального аналізу. Цілком правомірним у наш час визнається і погляд на регіон як на соціально й інтелекту- ально сконструйований «живий» простір, кордони якого визнача- ються не географічними параметрами, а спільною ідентичністю31. Утім, як зауважує Л.Рєпіна, суперечки навколо дефініцій теоре- тичного «регіонобудівництва» лишаються малопродуктивними і ри- зикують затягнутися – не в останню чергу внаслідок рухливості й мінливої конфігурації кордонів регіональних співтовариств. Сучасні 37 30 Преодолевая «методологический национализм». Из беседы П.А.Цыганкова и У.Бека; Бек У. Жить в мировом обществе риска: космополитический поворот // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. – 2012. – № 5. – С. 28-52. 31 Макарычев А. Глобальное и локальное: меняющаяся роль государства в управлении пространственным развитием // Политическая наука. – 2003. – № 3. – С. 14. К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і кордони для цієї мети непридатні, а «знайти якийсь бездоганно не- йтральний термін неможливо в силу історико-культурної «прив’яза- ності» усіх понять, присутніх у світовій і вітчизняній історіографії». Термін «регіон/регіональний» – як найбільш нейтральний з усіх на- явних – правомірно стає загальноприйнятним у міжнародному, на- уковому співтоваристві. Насамперед тому, що дає можливість вер- бально представити відмінність наукового підходу від укорінених у національних традиціях історико-культурного краєзнавства схем. Наукова парадигма локально-регіональних досліджень, на переко- нання дослідниці, розвивається як антидот від «націоналізації мину- лого». Професійний інтерес до регіональної історії вона пояснює більш загальним процесом децентралізації історичної перспективи, а також визнанням ролі соціокультурного фактора у процесах регіо- нальної модернізації32. Очевидно, що осмислення всього комплексу проблем, пов’язаних із територіальністю та її демаркаторами, можливе сьогодні лише на основі нової цивілізаційної парадигми глобального розвитку, в рам- ках «нової просторової науки», контури якої вимальовуються на пе- ретині глобалістики й регіоналістики, культурної антропології й гу- манітарної географії. Врівноваження часових параметрів, що традиційно домінували в історичному пізнанні, просторовими коор- динатами визначило сутність «просторового повороту», який після новаторських праць Е.Саїда та Е.Соджі поповнив ряд когнітивних поворотів, що упродовж кількох десятиліть істотно змінили напрям соціогуманітарних досліджень. У цьому переосмисленому просторі нового звучання набули проблеми межовості, граничності, кордонів. Переосмислення загальних проблем простору в системі соціогу- манітарного знання відбувається у контексті виникнення трансна- ціональних соціальних просторів, синхронно з реконфігурацією усіх просторових відносин. Німецький соціолог Людгер Пріс вклав цей процес у формулу руйнування географічного простору, який у його баченні не ідентичний соціальному: «соціальні простори… мають скоріше мультилокальний, ніж винятково географічний зв’язок». Процеси глобалізації розширили двобічне взаємопроникнення геог- рафічного й соціального просторів, не змінюючи їх самих. Появу транснаціональних соціальних просторів Пріс пов’язує з міграцій- ними процесами – транснаціональний простір став водночас транс- мігрантним – плюролокальним полем діяльності, який існує над- і поза соціальними контекстами національних суспільств33. 38 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 32 Репина Л.П. Историческая наука на рубеже ХХ – ХХІ вв.: социальные тео- рии и историографическая практика. – М., 2011. – С. 176-183. 33 Пріс Л. Руйнування соціального і географічного простору. Міграція між США та Мексикою і виникнення транснаціональних соціальних просторів // Гло- балізація. Регіоналізація. Регіональна політика. – С. 358-379. Підходи Пріса відштовхуються від модних свого часу «контейнер- них концепцій» і на них спираються. Але бачення «контейнерів» у нього більш гнучке – вони можуть розширюватися чи звужуватися з включенням чи виключенням націй-держав. Доволі цікавим є те, що з подачі Пріса нового дихання набуває поняття «інтернаціоналізація» (як можливість інтенсифікації зв’язків між «контейнерами»), а також окреслюються межі застосування понять «супранаціоналізація», «ре- націоналізація», «транснаціоналізація» тощо. Історикам у цьому контексті довелося переглядати головну пара- дигмальну основу структурування просторового знання – концепцію «трьох світів». Спочатку з пропозицією радикально переосмислити доктрину європоцентризму (аж до пропозиції «провінціалізувати Єв- ропу» у Д.Чакрабарті) виступив ряд інтелектуалів Сходу. Надалі вже європейські теоретики історії заговорили про необхідність пошуку альтернатив доктрині Другого світу, яка втратила свій евристичний потенціал із розпадом СРСР. Зрештою під сумнів був поставлений увесь технократичний у своїй основі ідеал економічної модерності – як у традиційних поглядах на колоніалізм, так і у дослідженні меха- нізмів впливу радянського досвіду на власну периферію. Проблема пошуку замінника поняття «Другий світ» виявилася важкорозв’язною. Керівництво колишньої Американської асоціації сприяння слов’янським дослідженням, яка змінила свою назву на більш широку (Асоціація словянських, східноєвропейських і євразій- ських досліджень (ASEEES), запропонувало як узагальнюючий за- мінник термін «Євразія», але наразилося на неоднозначну реакцію. І хоча цей термін поступово утверджується у західних аналітичних центрах (у багатьох університетах Євразія входить до списку регіо- нальних специфікацій), колишні балтійські республіки, як і Молдова, Білорусь, Україна відносити себе до Євразії не поспішають. Останнім трьом значно більше імпонує символічний жест «The Guardian», яка у серпні 2011 р. назвала їх «пограниччям Європейського Союзу». Можна, зрозуміло, погодитися з президентом асоціації Брюсом Грантом, – у пошуку нового терміна варто бути насамперед аналіти- ками й дослідниками, а вже потім патріотами. У його інтерпретації «Євразія» – це метафора на означення стану фундаментальної гіб- ридності й взаємозалежності, самопроголошеної інакшості і відкри- тості різному досвіду, заперечення жорстких схем провінціалізації, маргіналізації й дискурсивного підпорядкування. І все ж його емо- ційну заяву «ми всі євразійські»34 не готові розділити навіть ті, хто добре розуміє необхідність подолання традиційних уявлень про мет- рополії й периферії, базованих на критеріях віддаленості й підпо- рядкування. 39 К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і 34 Грант Б. Мы все евразийские // Ab Іmperio (Казань). – 2011. – № 4. – С. 21-34. Очевидно, що дискусії навколо переіменування колишнього про- стору «Другого світу» триватимуть. Нова дефініція виявиться жит- тєздатною лише у тому разі, якщо не передбачатиме апологетизації будь-якого досвіду, вибудовуючи паралелі чи протиставлення за оз- наками самоцінності й самодостатності інакшості. Бінарні опозиції на основі економічних, політичних, культурних, ідеологічних дихо- томій поступаються місцем аналізу різних сценаріїв модерності, їх взаємних проекцій і конкуренції. Це дає змогу не лише краще зрозу- міти базовані на принципах колоніалізму чи радянського доміну- вання механізми тиску, визиску, пристосуванства, але й виявити в них ті ознаки раціональності, які забезпечували їм життєвість упро- довж тривалого часу. А також поряд із соціальними процесами до- сліджувати соціальні уявлення й міфологеми, що їх підкріплювали. А це відкриває додаткові шляхи до осмислення просторових конфі- гурацій різних ментальностей та ідентичностей. Для характеристики змін у підходах до співвідношення часових і просторових параметрів суспільного буття польська дослідниця Ева Доманська уводить термін «постгуманітаристика» (хоч і вважає його доволі незграбним). Префікс «пост» застосовується у даному разі для визначення такого зближення гуманітарних наук з природничими, коли проблема «композиції спільного світу», складеного з людських і не-людських форм життя, осмислюється не лише в категоріях глоба- лізації, а у й космічній, планетарній перспективі. У оновлених пояс- нювальних схемах теорії конфлікту поступаються місцем теоріям співпраці та співіснування, а панівне донедавна поняття травми як підстави творення індивідуальної та колективної ідентичності – по- няттям емпатії, запозиченим з нейронауки. Така реконфігурація по- требує зменшення інтерпретаційних рамок, причому точкою спів- віднесення проектів, що реалізуються на основі нових підходів, дедалі частіше виступає біологія. Гуманітаристика, про яку йдеться, може бути охарактеризована як екологічна, багатовидова та неантропо- центрична – хоч у даному разі вихід поза межі антропоцентризму не означає відмови від антропоморфізму, «бо ми здатні пізнати світ лише з людської перспективи»35. Якщо простежити у цьому контексті зміни у тезаурусі регіона- лізму, то неважко побачити, як вертикальну модель знання замінює горизонтальна – з особливим інтересом до проблеми «пов’язань і взає- мозв’язків (interconnectedness), а також мереж, поза якими не може іс- нувати жоден організм. Новий тезаурус вибудовується навколо плас- ких альтернатив (flat alternatives) і реляційних підходів (relational approaches), а в ролі основних понять фігурують горизонтальні взає- мини, асоціації, цілості (assemblages), симбіотичні зібрання (symbio- 40 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 35 Доманська Е. Куди прямує сучасна гуманітаристика? // Український гума- нітарний огляд. – Вип. 16-17. – К., 2012. – С. 116-131. tyczny zbiorowości), сплетіння (entanglement). Утім, якщо пильно при- дивлятися до нових підходів (один з них пропонує Кваме Ентоні Аппіа у книзі про космополітизм36) легко помітити, що йдеться по суті про етичні принципи толерантності й доброзичливості у спілкуванні з Іншим. Про «емпатичну цивілізацію» в епоху глобальних криз пишуть як про своєрідний ідеал у спілкуванні представників різних рас і націй; з’явився й термін homo empaticus на означення зрілої й толе- рантної людини. Якщо ж говорити у цьому контексті про сучасний етап конвер- генції наук і технологій, то пошук іде у напрямі доповнення нано-, біо-, інфокогнітивних технологій соціально-гуманітарними. Політо- логами запропонована, приміром, нова концепція світової політичної динаміки, яка передбачає розгляд змін та їхніх рушійних сил на різ- них рівнях – не лише глобальному, але й регіональному, локальному, індивідуальному тощо. Доволі показовий з цього погляду заголовок однієї з книг Джеймса Розенау – «Динаміка по той бік глобалізації»37. Дихотомія «глобального, що утверджується» (affirmative global) і «ло- кального, що чинить спротив» (resistant local) у баченні Розенау пе- ребуває не в різних площинах, а в системах одного рівня. Глобальні процеси культурного обміну і локальні процеси релігійної радикалі- зації відбуваються паралельно і у прямій залежності одні від одних. Сьогодні уже для всіх очевидним є той факт, що за умов глобалі- зації взаємодія країн, які мають спільний кордон, набуває нових об- рисів і нових форм. Проблема кордонів і порубіжних територій вис- тупає водночас як просторово-політична, національно-регіональна, семантична, екзистенційна, термінологічна. Із цієї багатоаспек- тності випливає не лише складність завдань класифікації, але й ут- рудненість оціночних критеріїв для визначення рівнів ризикоген- ності. Соціальних підходів тут явно замало; підключення до систем аналізу психологічних критеріїв теж не гарантує охоплення про- блеми в усій її складності й неоднозначності. У зв’язку з ускладнен- ням екологічної ситуації на порубіжжях, викликаної поміж іншим ан- тропогенним руйнуванням застарілих екосистем, важко піддаються розв’язанню екологічні конфлікти, чим покликана до життя нова га- лузь соціальної аналітики – екологічна конфліктологія. Вона тісно ко- релює з історичною регіоналістикою, оскільки соціальну й культурну природу ресурсних, психологічних та інших конфліктів на порубіж- жях неможливо зрозуміти, не звертаючись щоразу до напрацювань соціальної історії, історії суспільних уявлень, дослідження місцевих традицій тощо. 41 К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і 36 Appiach K.A. Cosmopolitanism: Ethics in a world of strangers. – New York, 2006. 37 Rosenay J. Distant proximities: Dynamics beyond globalization. – Princeton, 2003. Діахронічний підхід, який регіоналістика запозичує з історичної географії, виходить з необхідності пов’язати історичні зрізи і визначити загальні тенденції розвитку певного просторового об’єкта – його поход- ження, послідовність і стадіальність змін, інерційність еволюційних процесів. Особливий інтерес виявляється при цьому до проблем фізико- географічного та економічного районування, історії освоєння терито- рії, особливостей природокористування, комунікацій, топоніміки. Зрозуміло, що геополітичне бачення світу, яке базується не лише на гегемоністських доктринах, але й на усвідомленні важливості при- таманних кожному соціуму культурних традицій, ще довго визнача- тиме атмосферу взаємовідносин на планеті. Для регіоналістики, проте, уявляються важливими ті нові нюанси, які у ньому з’явилися. Дискурсивна (критична) геополітика формується навколо категорій геополітичної і етнополітичної культури. Оскільки світ вступив у еру глобальних трансформацій, наближення до осмислення його пер- спектив можливе лише на грунті врахування складної динаміки доцентрових і відцентрових процесів, нового бачення ролі кордонів (з осмисленням їх бар’єрних і контактних функцій), налаштованості на толерантність і транскордонну співпрацю. Один з головних напрямків новітнього методологічного синтезу по- лягає у поєднанні світ-системнного й цивілізаційного підходів, у тому числі й у дослідженні процесів регіоналізації. Йдеться про новий рі- вень соціального аналізу: регіоналізація розглядається як зворотній бік процесів глобалізації у контексті формування регіонально-цивілі- заційних об’єднань, що перебувають у процесі динамічної взаємодії. На думку російських географів, перенесення фокусу географічних досліджень на проблеми простору є початком формування нової дослідницької парадигми. Адекватно сформулювавши проблему про- стору, вважають вони, географія прислужилася цілому сімейству су- міжних наук. Зокрема, саме у предметному полі регіоналістики вона зробила помітний крок назустріч історичній науці. Поняття хроно- топу органічно включає і просторові, і часові параметри людського буття. Специфічність культурної географії у тому й полягає, що вона не може існувати без заглиблення у минуле. Постнекласичні моделі світоустрою заперечують можливість до- вготривалої дії своєрідного уніполя – глобального центру сили. Рівень хаотизації, спричинений не в останню чергу явищами «детериторіа- лізації» капіталу і зміщення фокусу центр-периферійних відносин, зростає, руйнуючи уявлення про системність як таку. Фахівці кон- статують множинність зв’язків «зверх кордонів» (М.Хардт, А.Негрі), організаційну конгломеративність (М.Чешков), «керований хаос» вкупі з формуванням «нестаціонарної системи світових зв’язків» (А.Неклесса). Системний підхід як методологічний принцип хоч і не відкидається, але істотно трансформується в напрямі від лінійно- прогресистських моделей до моделей нелінійних динамічних систем. 42 Я р ос л а в а В ер м ен и ч Діалектика складної взаємодії понять «глобалізація» й «локаліза- ція», вкладена Р.Робертсоном у гібридний термін «глокалізація», зво- диться по суті до включення локальних співтовариств і територій в розгалужену мережу світового господарства й відповідної політики. На практиці це означає, що регіональна політика на рівні держави й мобілізація ресурсів на рівні регіону органічно вписуються в систему міжнародного господарського регулювання, зовнішньоекономічних і дипломатичних відносин. Тому дискурс трансграничності уже не- можливо собі уявити без використання терміна «глокалізація» й по- хідних від нього. Глобалізація й глокалізація, як і субглобалізаційні рухи, що спри- яють зближенню різнокультурних суспільств, розглядаються як дві сторони єдиного процесу, що відбувається на різних рівнях. При цьому здатні виникати «треті культури», водночас може закріплюва- тися закритість у вигляді анклавних співтовариств. Термінами «гроу- балізація» (наростаюча глобалізація з трансформацією глобального у локальне) та «гло-локал-анклавізація» позначається ускладнення соціокультурної динаміки сучасних соціумів. Специфічний інтерес до локалістики у соціогуманітарних дослід- женнях потягнув за собою відмову від еволюціонізму в аналізі культур- них феноменів і перехід на позиції функціоналізму. Культури, ієрархія яких у лінійних підходах вибудовувалася за принципом «від примітив- них до високорозвинутих», тепер постають як втілення «інакшості», з якою усім доводиться рахуватися. Типологічний, локально-цивіліза- ційний підхід до культури допомагає долати ідеологічний монізм, при- таманний формаційному підходу, прокладає шлях до створення синк- ретичної, багатомірної картини історичного процесу. Людина як носій локальної культури постає у широкому соціальному контексті й у стані постійного діалогу між різними культурними традиціями. На цьому грунті на Заході успішно розвивається школа «критичної геополітики», яка розробляє концепції нових вимірів безпеки з орієн- тацією не стільки на територіально-географічне, скільки на інтер- суб’єктивне бачення простору. Можна навіть говорити про те, що цей уже доволі усталений на Заході напрям докорінно змінює уявлення про сутність і функції геополітики як наукової дисципліни. Оновлю- ються навіть її «класичні» різновиди – неокласичні підходи уже не упо- дібнюють, як правило, державу живому організмові. Примітивний географічний детермінізм відходить у минуле; водночас на першому плані опиняється значимість людського капіталу, структура й конку- рентоздатність національних економік, місце країни у глобальних ме- режевих структурах тощо. Однак державна територія і кордони у не- окласичних підходах все ж лишаються визначальною даністю. На відміну від неокласичних підходи «критичної геополітики» (її ще називають «конструктивною» або «активною» політичною гео гра- фією) фокусують увагу на проблемах геополітичної культури, симво- 43 К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і лах, образах, уявленнях громадян про «природні» та «історичні» кор- дони тощо. За Дж.Тоалом, пріоритетними сферами досліджень тут виступають національні традиції, геополітичні дискурси, просторові концепції в різних культурах (включно з концептами «місце», «район» тощо). Пошук відповідей на питання «що?», «де?», «хто?», «чому?» ви- являється особливо продуктивним на матеріалі перехідних історич- них періодів, у контексті взаємодії «своїх» і «чужих». За такого підходу простір виступає не як нейтральна для людини категорія – певні ре- гіони стають національними символами, мобілізуються усі історико- культурні ресурси місця38. Особлива увага звертається на зміну рівнів просторової організа- ції сучасного світу та характеру ієрархічності світ-системних зв’яз- ків, появу нових різновидів регіонів (мета-, мезо-, трансрегіони) тощо. А основою структурування такого простору виступають диферен- ціації – відмінності, сформовані в процесі історичного розвитку різ- ними культурними практиками. «Старий» і «новий» регіоналізми: точки дотику й розмежувань Останнє десятиріччя ХХ ст. стало, отже, періодом істотного переос- мислення усіх просторових парадигм. Регіоналізм постав у зовсім нових модифікаціях – європейський на фундаменті пріоритету прав особи над правами й інтересами будь-якої спільноти, американський – на основі перетворення периферії на полюси високих технологій, східний – на ґрунті заперечення європоцентризму. Терміном «новий регіоналізм» спочатку позначалися європейські варіанти транскордонного співро- бітництва, але невдовзі це поняття набуло розширеного трактування. Орієнтація на розмежування «старого» й «нового» регіоналізму як методологічний підхід означає прагнення проаналізувати регіона- лізм комплексно, «одразу в площинах державних та міждержавних взаємодій між міжнародними, субнаціональними та транснаціо- нальними акторами»39. Як поліфункціональне загальносистемне явище регіоналізм проявляється в усій системі міжнародних і внут- рідержавних відносин. Нині він сприймається як загальна тенден- ція світового розвитку, яка охоплює різні феномени суспільного життя й може набувати різних організаційних форм. Політичним стимулом для нього може бути необхідність зміцнення чиїхось гео- політичних інтересів («імперська» версія), мінімізації впливу конку- руючої держави (версія «балансу сил»), створення системи колектив- ного захисту чи регіональних комплексів безпеки (версія 44 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 38 Докладніше див.: Колосов В.А. Критическая геополитика: основы концепции и опыт ее применения в России // Политическая наука. – 2011. – № 4. – С. 31-52. 39 Константинов В. Еволюція наукових підходів до дослідження феномену регіоналізму в міжнародних відносинах // http://vuzlib.com/content/view/1212/74 «гегемоністської стабільності») тощо. У внутрідержавному вимірі ре- гіоналізм може виступати як регулятор збалансованості регіональ- них інтересів, а може відображати й сепаратистські устремління. Така багатоаспектність не повинна, однак, відбиватися на науковому інтересі до проявів регіоналізму; навпаки, вона має їх стимулювати. Бо деструктивного спрямування вони набувають саме там, де їхня природа осмислена недостатньо. Як політичний рух і як певний набір вимог регіоналізм, за М.Кітін- гом, може набувати найрізноманітніших форм, оскільки він завжди пов’язаний із конкретними ідеологіями – від крайньо правої до край- ньо лівої через лібералізм, соціал-демократію, християнську демокра- тію. Із певною мірою спрощення Кітінг виділяв шість типів регіона- лізму. Консервативний регіоналізм найтісніше пов’язаний з місцевими традиціями і здатен противитися модернізації. «Буржуазний» регіо- налізм в індустріальних і економічно розвинутих регіонах, навпаки, протистоїть архаїці і виражає устремління регіональних технократів. На лівому фланзі перебуває прогресивний регіоналізм, який викорис- товує гасла прогресу, демократії, реформування держави на началах децентралізації. Виниклий у 60-х рр. ХХ ст. новий регіоналізм, пов’яза- ний з лібертаріанськими «новими лівими» та екологічними рухами, узяв на озброєння вимоги національно-визвольних рухів у «третьому світі». У цю регіоналістську течію вливалися й соціал-демократичні рухи, які орієнтувалися на нові можливості, надані місцевим і регіо- нальним органам влади. Правий популістський регіоналізм експлуа- тує ідею перерозподілу бюджетних коштів, аж до висування гасел федералізації, використовує антиіммігрантську риторику. Націона- лістична версія регіоналізму здатна живити сепаратистські настрої40. Динаміку політичного регіоналізму фахівці вбачають у тому, що залежно від різних своїх складових і їхніх взаємодій регіоналізм може бути інтеграційним і дезінтеграційним, консервативним і оборон- ним, космополітичним і прогресивним, автономістським чи сепара- тистським, причому немає прямої залежності між характером вимог, які висувають багаті й бідні регіони. Регіоналізм важко розмістити на ліво-правій шкалі, так само важко виявити пряму залежність між ступенем розвитку регіону й рівнем регіональної ідентичності. У рамках різних наукових шкіл регіоналізм постає у доволі від- мінних іпостасях; акценти робляться на «жорстких» або «м’яких» фор- мах безпеки, яким він має сприяти. Найбільш категоричні у тракту- ваннях регіоналізму як загрози т.зв. «політичні реалісти». У їхньому баченні міжнародна система іманентно «анархічна», з гострим про- тистоянням геополітичних інтересів, а отже, наголос робиться на бар’єрних функціях кордонів і «жорстких» інструментах безпеки. На 45 К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і 40 Keating M. The new regionalism in Western Europe. Territorial restructing and political change. – Edwar Elgar, 1998. сильні й ефективні інститути для регіональної співпраці орієнту- ються і т.зв. інституціоналісти. Школа досліджень миру (peace re- search) більш мобільна у пошуку факторів безпеки. Вона пропонує здебільшого «м’які», несилові пріоритети в руслі інтенсифікації тор- гівлі й інвестицій; кордони тут постають як система забезпечення контактів. Школа конструктивізму наголошує на інтелектуальній складовій процесу регіоналізації. Розглядаючи регіоналізм як різно- вид соціальної рефлексії, конструктивісти зосереджуються на ін- струментах впливу на формування ідентичності й регіональної спіль- ності, особливо у пограничних ареалах. Відмінності між «жорсткими» й «м’якими» різновидами регіона- лізму на практиці вибудовуються переважно за спрямуванням век- торів – згори вниз чи знизу вгору. Прибічники «жорсткого» регіона- лізму виступають за формалізований характер відносин між діючими суб’єктами й посилення ролі державного регулювання. При- бічники «м’яких» підходів орієнтуються на стандарти «відкритої геог- рафії» та ініціативи «епістемологічних співтовариств», виступаючи за максимально децентралізовану (нерегульовану) регіональність41. «Розведення» управлінських рівнів є і практично-політичною, і на- уковою проблемою, хоч останнє далеко не завжди належним чином усвідомлюється. Дилема «централізація/децентралізація» у тому чи іншому вигляді постає на різних етапах перед кожною державою, і світовий досвід знає кілька десятків моделей її розв’язання. «Локально- централізовані системи» у США вибудовуються на началах «послідов- ної децентралізації», у Франції – за зразком «функціонального регіона- лізму», у Німеччині – «кооперативного регіоналізму». У Великобританії домінує принцип співіснування деконцентрації й автономного ло- кального управління, в Італії – врахування етнічного чинника у кон- струюванні децентралізованої «регіональної держави» (регіональний тип держави розглядається як проміжний між унітаризмом і федера- лізмом). Проте у науковому дискурсі стратегії регіонального будівниц- тва рідко розглядаються у порівняльному ключі, причому увага фоку- сується переважно не на базових підвалинах «матеріалізованого регіоналізму», а на специфічних відмінностях різних моделей. Що ж до «нового регіоналізму», то його варто розглядати як прояв регіональної економічної інтеграції – як стану і як процесу – у сполу- ченні із протекціонізмом у міжнародних відносинах. Його фунда- ментом виступає економічна взаємодоповнюваність господарських одиниць, сумісність спільних цінностей, політична солідарність, культурний плюралізм. «Нижній поверх» «нового регіоналізму» скла- дають транскордонні регіональні утворення («природні економічні території», «зони росту» тощо). На другому поверсі розташовуються 46 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 41 Докладніше див.: Есин Р.О. Современный регионализм: новые направления в теории // Проблемы управления. – 2009. – № 3. – С. 172-179. інтеграційні об’єднання – субрегіональні союзи. Найвищий ярус ста- новлять трансрегіональні об’єднання. Ознакою «новизни» у даному разі виступає екстравертність, тобто пошук оптимальних шляхів входження локальних утворень у світові глобальні процеси. «Старий» регіоналізм, притаманний періоду 60-70-х рр., був інтравертним, тобто мав протекціоністське спряму- вання. Традиційно його пов’язують із протидією модернізації, із праг- ненням слабких, переважно аграрних, регіонів зберегти усталену структуру господарювання. Нині ж роль держави змінюється карди- нально: вона пропонує себе як силу, здатну не просто утримувати свої «проблемні» регіони, але й створювати їм умови для саморозвитку і розкриття своїх глибинних внутрішніх потенцій. Як і оксюморон «глокалізація», поняття «новий регіоналізм» є багаторівневим. На самому високому рівні ним охоплюються такі ве- ликі й різні за своїм характером регіональні макроструктури, як ЄС, АСЕАН, НАФТА, МЕРКОСУР, ОЕС та ін. Йдеться про, якщо застосо- вувати термін Е.Хааса, «постнаціональні політичні співтовариства» і «політично мобілізовані суспільства»42, тобто про інтеграцію у сфері високої політики. Регіональна єдність на цьому рівні формується за принципом «усвідомленої взаємозалежності». За умов фінансової кризи у політичних колах Європи наростають настрої євроскептицизму. У своїх проявах євроскептицизм багато- манітний, і критики ЄС у ньому не завжди домінують. Євроскепти- цизм дістає живильне середовище переважно у рамках консерва- тивної й правоконсервативної ідеологій, але його власні ідеологічні постулати розмиті; різні політичні сили вкладають у це поняття не- однаковий зміст. Найбільш радикальні заяви лунають з уст британ- ських лідерів – ще в січні 2013 р. Д.Кемерон офіційно заявив про намір провести референдум щодо членства Великобританії в ЄС у разі перемоги консерваторів на виборах 2015 р. Колишній президент Чехії Вацлав Клаус у книзі «Європа. Крах ілю- зій» доводить, що авторам європейської інтеграції «вдалося здійснити коротке замикання» в головах людей, поставивши під знак запитання саме існування національної держави і демократію як таку. «Дволикі політики» у його баченні, «гадають, що завершають концепцію Європи, але, у моєму розумінні, вони руйнують її. Ми були за вступ у ЄС, але не у федерацію, в якій ми перетворилися б у не значиму провінцію»43. Ще більший скепсис щодо нездатності Європи реагувати на ви- клики часу, зокрема дати собі раду з територіальними конфліктами, притаманний суспільній думці Сходу. Відомий індійський політолог 47 К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і 42 Haas L. The Uniting Europe: Political, social and economic forces. – Stanford, 1968. – P.ХІ. 43 Цит. за: Смирнов А.Н. Испытание евроскептицизмом: кризис европейской интеграции в зеркале консерватизма // Полития (Москва). – 2013. – № 4. – С. 49-66. Раджа Мохан зазначає, що хоча Європа «не перестає читати Азії лек- ції про достоїнства регіоналізму», тепер вона сама, схоже, неспро- можна впоратися зі своїми проблемами регіональної безпеки. На його думку, якщо Європа у зв’язку з кризою в Україні не зуміє використати свої вже значні стратегічні активи і подати потужний приклад ін- ституційного регіоналізму, здатний слугувати моделлю для врегулю- вання конфліктів в інших країнах, «ЄС, як украй складно влаштова- ний паперовий тигр, більше не буде привабливим»44. Останнім часом у наукових дискурсах дедалі ширше використову- ється поняття «культурний регіоналізм». Як культурний феномен ре- гіоналізм розглядають географи; терміном «культурний регіоналізм» ними здебільшого позначається своєрідність і самобутність регіональ- них співтовариств людей, зумовлена як об’єктивними факторами, так і суб’єктивним («рефлексивним») сприйняттям певної території. Суб’єк- тивний («перцепційний») пласт у цій двоєдиній конструкції значною мірою зумовлює особливості регіональної самосвідомості і поведінкові стереотипи. Регіональна ідентичність виступає як похідна від ступеня закоріненості того чи іншого типу культури. Те, що в одних і тих самих групах людей можуть легко уживатися різні модуси ідентифікаційних настанов, легше за все пояснити саме впливом культурних традицій. Нові підходи до концептуалізації регіоналізму запропоновані по- стмодерністами. У руслі постмодерністських підходів регіоналізм на- буває вигляду соціальної рефлексії, яка відштовхується від доміную- чих «тут і тепер» (але здатних до видозмін під впливом взаємної адаптації) уявлень про ідентичність та відчуття територіальної спіль- ності. Регіоналізм виступає при цьому не лише як сконструйоване, але як уявлене явище, яке, однак, тісно вмонтоване у наявний соці- ально-політичний контекст. Дехто з дослідників-постмодерністів взагалі вважає регіон і регіональну культуру поняттями, позбавле- ними практичного значення. Але, як правило, навіть у таких нега- тивістських побудовах міститься наголос на методологічному зна- ченні цих понять для історичних досліджень, а також на символічних можливостях атрибування явищ чи груп. Регіоналізм, отже, здатен виступати у багатьох, доволі відмінних, іпостасях. В усякому разі, той зміст, який вкладався у це поняття до- недавна, уже зазнав істотної трансформації. Сучасні трактування поняття «регіоналізм» акцентують на його націленості на практичне використання тих можливостей і переваг, які випливають із природ- ного, просторово-територіального розподілу людських і матеріаль- них ресурсів, і уникають популярних у свій час негативних оцінок ре- гіоналізму як тенденції ставити інтереси того чи іншого регіону вище за інтереси єдиного цілого. Зміцнюються позиції прихильників ког- нітивного підходу, які вбачають у регіоналізмі різновид соціальної 48 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 44 Пертес В. Європа в багатополярному світі // День. – 2014. – 17 червня. рефлексії, яка базується на переважаючих у суспільстві на даний мо- мент уявленнях щодо ідентичності та територіальної спільності. У сучасному баченні регіоналізм постає як природний, органічний принцип територіальної організації і як риса, притаманна усім типам сучасних суспільств, незалежно від їхнього рівня розвитку чи особли- востей політичних структур. Він може виступати як політичний курс чи сукупність політичних курсів, як ідеологія чи як засіб захисту ін- тересів периферійних територій. Якщо держава адекватно реагує на ці потреби, регіоналізм не набирає якихось дисоціативних форм. Якщо ж інтереси регіонів не беруться до уваги, регіоналізм може існувати у ла- тентній формі і виявлятися у різних протестних настроях. У будь- якому разі регіоналізм виступає ініціатором центрів регіонального тя- жіння, які стимулюють децентралізаційні тенденції у політиці влади. Внутрідержавний і наддержавний регіоналізм різняться настільки, що їх прийнято визначати як два різні типи, що мають різне поход- ження й різну природу. Внутрідержавний регіоналізм якнайтісніше пов’язаний з етнічним чинником; йдеться про особливості співісну- вання різних етнічних спільнот чи субетнічних груп в межах однієї дер- жави. Але головним у його появі вважають наявність специфіки в осво- єнні певного природного середовища і створенні відповідного йому господарського укладу, спеціалізації регіону в рамках систем поділу праці, що історично склалися, а також особливостей соціонормативної культури. З регіоналізмом цього типу зазвичай пов’язуються надії на за- безпечення здійснення децентралізації у такий спосіб, щоб вона спряла оптимізації соціального розвитку територій і активізації систем місце- вого самоврядування. Наддержавний регіоналізм здебільшого має по- літичне підґрунтя – це насамперед форма координації зусиль у форму- ванні нових рівнів піраміди міжнародних відносин. Особливого значення при цьому набуває проблема розширення політико-правового простору, здатного забезпечити ефективність нових форм співпраці. Доволі часто розширене тлумачення поняття «регіоналізм» по суті зводить його зміст до регіональної політики. У «Короткому Оксфорд- ському політичному словнику» міститься, приміром, таке його роз’яс- нення: «практика регіонального врядування або віра в таке вряду- вання»45. Цим поняттям позначають і стан, і процес, і політичний курс та ідеологію, і принцип територіальної організації й прагнення до його зруйнування. Реалії нового регіоналізму неможливо зрозуміти поза дискурсив- ним контекстом. Не випадково доволі широкий резонанс дістали кон- цепція «винайдення» (invention) нових форм регіоналізму, «трансна- ціональної демократії», «розкріпачення територіальності» тощо. У контексті «стиснення часу-простору» часто розглядається транс- кордонне співробітництво. 49 К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і 45 Короткий Оксфордський політичний словник. – К., 2006. – С. 586. Запропоновані А. Паасі, Д.Ньюменом, П.Тейлором та іншими до- слідниками моделі взаємозв’язків між кордонами та ієрархією тери- торіальних ідентичностей відкрили шлях до дослідження кордонів як соціальних конструктів і відповідних символів. Розгляд категорій простору, території, місця як підвалин соціальної ідентичності про- клав шлях до диференціації між почуттям місця (sense of place) та вко- ріненістю (rootedness), а також прив’язаністю до місця (attachment to place). У науковому обігу з’явилися диференційовані підходи до аналізу різних типів територіальних ідентичностей – ідентифікації з місцем (place-identity), локальних ідентичностей (local identity), регіо- нальних ідентичностей (regional identity), ідентифікації із середови- щем (enviromental identity) чи з місцем проживання (settlement iden- tity). Операціональним виявилося й поняття регіональної культури, яка трактується як сукупність прийнятих у певному регіональному співтоваристві цінностей, вірувань, суспільних традицій46. Помітним прогресом у кордонознавстві став вихід географії у су- міжні сфери наукового знання – культурну антропологію, історію, со- ціологію. Зародження і розвиток некласичних наукових методів дали потужний поштовх розвитку культурної географії й антропогеографії; широке використання поняття ландшафту стимулювало оформлення імажинальної географії. На початку ХХІ століття різко актуалізувалися проблеми регіональної ідентичності й регіональної (просторової) мі- фології. Формується, за визначенням російського географа й культу- ролога Дмитра Замятіна, спільне гуманітрано-географічне концепту- альне поле, в якому органічно співіснують різні відгалуження культурної антропології, культурології, політології, історії (особливо ре- гіональної й локальної), літературознавства, комплексного містознав- ства й регіонознавства. У перехідній ментальній зоні, на стику науки, філософії й мистецтва формуються гібридні художньо-дослідницькі напрями, провідне місце серед яких належить метагеографії47. Актуалізація проблем простору, територій, локальних ідентич- ностей на рубежі тисячоліть відбулася під безпосереднім тиском «ментальної картографії» – образне мислення, яке дістало належне когнітивне пояснення, продемонструвало наявність власної синергії з потужним соціокультурним ефектом. Уявлені світи із притаман- ними їм правилами, нормами, дискурсивними зразками поставили поняття співпросторовості в один ряд з поняттям сучасності, 50 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 46 Докладніше див.: Коржов Г. Територіальні ідентичності: концептуальні ін- терпретації в сучасній зарубіжній соціологічній думці // Соціологія: теорія, ме- тоди, маркетинг. – 2010. – № 1. – С. 108-114. 47 Замятин Д.Н. Гуманитарная география: предмет изучения и основные на- правления развития // Общественные науки и современность. – 2010. – № 4. – С. 126-138; його ж: Метагеографические оси Евразии // Полис. – 2010. – № 4. – С. 22-47. незмірно розширивши простір міжцивілізаційного діалогу. У баченні Замятіна проблематика геопростору і геопросторового уявлення зму- шує, зобов’язує представляти цивілізації ключовими образами, «чия символіка, семіотика, феноменологія може достатньо серйозною мірою спиратися на онтологічно витлумачений цивілізаційний ста- тус місця, території, ландшафту». «По суті справи, у контексті проце- сів глобалізації/глокалізації/регіоналізації, хоч як би до них стави- тися – країна, регіон, територія можуть існувати і дуже часто фактично уже існують у різноманітних комунікативних і комуніка- ційних полях як потужні чи слабкі, складні чи прості, широкі чи спе- ціалізовані віртуальні образи, від просування, розвитку, формування яких безпосередньо залежить політика, економіка, соціальні відно- сини, культурні репрезентації країни чи території»48. Донедавна, у такому ж, доволі нейтральному у політичному відно- шенні ключі, говорилося і про вітчизняні підходи в осмисленні терито- ріальності, зокрема, про концептуалізацію історичної регіоналістики на грунті синтезу історико-генетичних, географічних, культурологіч- них та інших сучасних методик. В.Литвин вбачає у виділенні в окре- мий науковий напрям (чи субдисципліну) історичної регіоналістики знакову подію в системі вітчизняного історичного знання. Йдеться не лише про додаткові можливості вивчення України у «горизонтальному» вимірі, але й про принципову зміну «кута зору» – притаманний істо- ричному баченню пріоритет соціального часу й хронологічних ракур- сів органічно доповнюється підвищеною увагою до соціального про- стору і запозичених із природничих наук хорологічних підходів49. За два десятиріччя пройдено дистанцію від описово-фактогра- фічної констатації регіональних відмінностей до вдумливого аналізу багатомірності й суперечливості процесів і явищ, створюваних ди- хотомією глобального й локального. На наших очах сформувалося нове міждисциплінарне предметне поле, в рамках якого стало мож- ливим простеження взаємодії глобального і локального і у внутрі- державних аспектах, і у міждержавних контактах. Регіоналістика виявилася саме тим зручним плацдармом, на якому концептуаліза- ція регіоналізму відбувається у параметрах геокультури та соціо- трансформаційних реалій. На жаль, події кінця 2013 – 2014 рр., позначені небаченим зрос- танням суспільного протистояння на базі ціннісних незбігів та гео- політичних втручань іззовні, змусили науковців значною мірою змі- нити ракурс соціальної діагностики, звернувши особливу увагу на 51 К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і 48 Замятин Д. Геоспациализм и сопространственность: методологические ос- нования формирования территориальных идентичностей // Ейдос. – Вип. 6. – К., 2011/2012. – С. 489-508. 49 Литвин В. Передмова // Верменич Я.В. Історична регіоналістика. На- вчальний посібник. – К., 2014. – С. 10. джерела конфліктності і засоби її мінімізації. Довелося поступово від- ходити від спрощених уявлень про загрози територіальній цілісності держави (які миттєво реалізувалися у втраті Криму, сподіваємось, тимчасовій). Виявилися відчутні вади наукової й політичної мови, спричинені традиційною неувагою соціогуманітаристики до теорії понять; у політичних і навколонаукових дискусіях у дивовижній су- міші почали використовуватися поняття «федералізм», «сепаратизм», «тероризм» тощо. З’ясувалося, що сепаратизм як ідеологію і полі- тичну практику ми поспішно «списали в архів» після того, як у сере- дині 90-х рр. минулого століття владі вдалося справитися з його від- критими проявами. Політичний ландшафт України неймовірно ускладнили як спроби політичних маргіналів відродити ідею орієн- тованих на сусідню державу місцевих «республік», так і невправні дії тимчасової київської влади, що зробила ставку на силовий сценарій розв’язання складної проблеми. Про сепаратизм (а отже, і про регіо- налізм) в українському контексті сьогодні уже неможливо говорити у відриві від украй напруженої геополітичної ситуації у світі. Сказане ніякою мірою не означає, що у дослідженні різноманіт- них проявів регіоналізму в Україні можна зробити паузу, щоб доче- катися результатів суспільних змін. Навпаки, ситуація вимагає по- двоєння і потроєння дослідницьких зусиль, як у розробці теорій регіоналізму, так і особливо в аналізі його практичних проявів. На перший план виходить дослідження регіональних ідентичностей і особливостей ментальності населення різних частин України. На- самперед належить з’ясувати, чому в кінцевому рахунку виявилася малоефективною та величезна робота, яка велася у напрямі прояс- нення соціокультурної гетерогенності країни, стосунків по лінії «Схід – Захід», поведінкових стереотипів у регіональному розрізі. Потрібні не лише оновлені методики опитувань, але й принципово нові мето- дологічні підходи до аналізу регіональної специфічності. Онтологіч- ний має передбачати розгляд регіону як форми буття людини – з особ- ливим акцентом на специфічності географічного середовища, заселення території і її освоєння. Типи поселень, особливості забу- дови, форми господарювання чимало скажуть вдумливому дослід- нику про характер соціальних відносин і специфіку світовідчуття членів регіональної спільноти. Функціональний підхід повинен фо- кусувати увагу на особливостях управління і функціях владних струк- тур: регулятивній, аксіологічній (формування ціннісних систем), сим- волічній, комунікативній тощо. Зрозуміло, що в ситуації, яка склалася на кінець 2014 р., проекти децентралізації заслуговують на всебічне обговорення, хоч навряд чи варто бачити в них панацею від безлічі негараздів, перед лицем яких опинилася країна. Не так вже й складно запропонувати схему особли- востей місцевого самоврядування для певного регіону – значно склад- ніше знайти консенсус у суспільстві щодо такого розвитку подій. Влада 52 Я р ос л а в а В ер м ен и ч має запропонувати соціуму такі проекти децентралізації, які б задо- вольнили усі регіони. Вони мають пройти стадію широкого громад- ського обговорення з тим, щоб уникнути як надмірного радикалізму, так і мінімалізму у пропонованих змінах. Очевидно, що будь-які про- екти федералізації сьогодні не на часі, але варто вивчити зарубіжний досвід тих проміжних між унітаризмлом і федералізмом форм дер- жавного устрою, які вже реалізовані в Італії та інших країнах Європи. Не йдеться, зрозуміло, про будь-які прямі запозичення – лише про те, що сучасні теорії регіоналізму достатньою мірою гнучкі для того, щоб у процесі реформування будь-який регіон не відчув себе ущемленим. Новий погляд на регіоналізм як на самоструктурування суспіль- ства на основі внутрішнього плюралізму його територіальних оди- ниць поєднує в собі як тенденції протистояння уніфікації і надмірній централізації, так і пошук нових, більш ефективних форм управ- ління. Він створює умови для раціонального використання ресурсів і поділу компетенцій влади. Але він же, загострюючи відчуття етніч- ної самосвідомості й стимулюючи відповідні форми політичної ак- тивності, здатен створювати нові ситуації протистояння і примно- жувати конфліктогенні чинники. Очевидно, що тривале зволікання владних структур України з проведенням давно назрілих реформ ад- міністративно-територіального устрою й місцевого самоврядування дало той неймовірний спалах протестних настроїв, який поставив країну на грань соціальної деструкції і ще довго відлунюватиме по- силенням конфліктогенності то в одному, то в іншому регіоні. Сьогодні проблема регіоналізму в Україні не зводиться до проявів дезінтеграції економічного й політичного простору і тим більше – до територіального чи етносепаратизму. Значно більшою мірою вона співвідноситься із пошуком якісно нових форм і рівнів суспільної ін- теграції, творенням нової системи образів світу і культурних комуні- кацій. Пострадянський регіоналізм часто характеризують як пере- хідну культурно-ментальну матрицю, як просторову модель і відповідну логіку соціальної самоідентифікації на основі усвідомлення індивідом власної належності до регіональної соціокультурної групи. Усвідомлена у такий спосіб групова належність набуває рис колектив- ної суб’єктності (регіонального співтовариства). Якщо йдеться про ха- рактер і динаміку пострадянського регіоналізму як соціокультурного явища, то його найдоцільніше представляти як спонтанний, не- стримний, у чомусь деструктивний, але життєвий процес виходу з ра- дянського політичного простору і водночас – як унікальний процес са- моорганізації й формування нового регіонального світосприйняття. Під впливом процесів глобалізації на міждисциплінарних стиках з’явилося чимало нових тематичних напрямів, які істотно розширю- ють предметне поле регіоналістики. Йдеться насамперед про т.зв. кри- тичну геополітику, яка фокусує увагу на різних аспектах міжнародної, національної, соціальної безпеки. Осмислення реальних і уявних за- 53 К он ц еп т р егіон а л ізм у у суч а сн ій т ер м ін оп р а к т и ц і гроз, шкоди від конструювання «образу ворога» потребує специфічних безпекових дискурсів, базованих на принципах толерантності. У цьому ж руслі вибудовує свої пріоритети культурно-політична геог- рафія, інтереси якої сфокусовані навколо проблем політичної й етно- політичної культури. У зв’язку з активізацією конфліктогенних чин- ників, у тому числі територіальних претензій одних держав до інших, особливого значення набуває нова географія кордонів (лімологія), що вже має і своє історичне відгалуження. Можна говорити і про геогра- фію тероризму, яка набула виразних обрисів у зв’язку із загостренням на рубежі тисячоліть міждержавних та міжетнічних конфліктів. Переосмислена під таким кутом зору історична й політична регіо- налістика вкупі з теоретичною географією й герменевтикою лан- дшафту не тільки створюють базу для розв’язання сучасних просто- рових завдань, але й задають новий алгоритм усім напрямам науки про простір та його членування. Змінюється кут зору на співвідно- шення загального й «головного» (у цій ролі прийнято було бачити «на- ціональний наратив») та часткового й «периферійного» (усього ком- плексу проблем, пов’язаних із місцевою історією). «Звуження» дослідницького поля, як правило, збільшує масштаб аналізу. Роль ло- калізму як дослідницької парадигми зростає в міру того, як піддаються істотному переосмисленню поняття партикуляризму, фрагментова- ності, глокальності тощо. Істотно видозмінюється співвідношення до- мінант соціального й культурного на користь другого. Сьогодні ніхто не в змозі передбачити, який напрям розвитку глобалізаційних процесів кінець кінцем виявиться домінантним – ін- теграція відмінностей (М.Арчер), конкуренція цивілізацій (С.Гантін- гтон), гібридизація різних культур (Ж.П’єтерс) чи складне перепле- тення локального з глобальним (Р.Робертсон). Очевидно, що зусилля фахівців і надалі зосереджуватимуться на пошуку саме тих законо- мірностей глобалізації, які відкривають перед людством нові обрії. Але надзвичайно важливо бачити складність і неоднозначність взає- модії процесів глобалізації й регіоналізації і рахуватися з неминучим поглибленням фрагментації соціальної дійсності. «Світ нових світів», який формується навколо нас, навряд чи буде комфортним для усіх – надто багато нових гравців на світовій арені пильнують свої інте реси. Конкуренція загострюється, з’являються нові соціальні мегатехно- логії. Перед тими, хто відставатиме, неминуче замаячать привиди «вторинної архаїзації» чи маргіналізації. Висока місія регіональної науки – підтримувати у суспільстві і в міжнародних відносинах той «баланс рівноваги», який забезпечуватиме поступальний розвиток і запобігатиме будь-яким деструктивним проявам. 54 Я р ос л а в а В ер м ен и ч

Концепт регіоналізму у сучасній термінопрактиці

Institution

Similar Items