Поняття "місце пам'яті" в системі memory studies

У статті автор намагається проаналізувати політичне, ідеологічне й психологічне навантаження, пов'язане із широким застосуванням запропонованої П.Нора та його колегами моделі «місць пам'яті». У фокусі уваги – проблеми кореляції концептів «місце» і «місце пам'яті», застосовності фран...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Регіональна історія України
Дата:	2014
Автор:	Нагорна, Л.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2014
Теми:	Методологічні проблеми регіональної історії: до теорії понять
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/160603
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Поняття "місце пам'яті" в системі memory studies / Л. Нагорна // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2014. — Вип. 8. — С. 55-74. — Бібліогр.: 28 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-160603
record_format	dspace
spelling	Нагорна, Л. 2019-11-12T17:41:51Z 2019-11-12T17:41:51Z 2014 Поняття "місце пам'яті" в системі memory studies / Л. Нагорна // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2014. — Вип. 8. — С. 55-74. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. 2519-2760 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/160603 930.1:316.6 У статті автор намагається проаналізувати політичне, ідеологічне й психологічне навантаження, пов'язане із широким застосуванням запропонованої П.Нора та його колегами моделі «місць пам'яті». У фокусі уваги – проблеми кореляції концептів «місце» і «місце пам'яті», застосовності французької моделі до українських реалій, коректності поняття «орієнтири пам’яті». В статье автор пытается проанализировать политические, идеологические и психологические коннотации, связанные с широким применением предложенной П.Нора и его коллегами модели «мест памяти». В фокусе внимания – проблемы корреляции концептов «место» и «место памяти», применимости французской модели к украинским реалиям, корректности понятия «ориентиры памяти». The article tries to analyze the political, ideological and psychological stress associated with the widespread use of the model «places of memory» which was suggested by P.Nora and his colleagues. The focus of attention – the problem of correlation of the concept of «place» and «place of memory», applicability of french model to the Ukrainian realities, correctness of the term «memory references». uk Інститут історії України НАН України Регіональна історія України Методологічні проблеми регіональної історії: до теорії понять Поняття "місце пам'яті" в системі memory studies Понятие «место памяти» в системе memory studies The concept of «place of memory» in the system memory studies Article published earlier
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
title	Поняття "місце пам'яті" в системі memory studies
spellingShingle	Поняття "місце пам'яті" в системі memory studies Нагорна, Л. Методологічні проблеми регіональної історії: до теорії понять
title_short	Поняття "місце пам'яті" в системі memory studies
title_full	Поняття "місце пам'яті" в системі memory studies
title_fullStr	Поняття "місце пам'яті" в системі memory studies
title_full_unstemmed	Поняття "місце пам'яті" в системі memory studies
title_sort	поняття "місце пам'яті" в системі memory studies
author	Нагорна, Л.
author_facet	Нагорна, Л.
topic	Методологічні проблеми регіональної історії: до теорії понять
topic_facet	Методологічні проблеми регіональної історії: до теорії понять
publishDate	2014
language	Ukrainian
container_title	Регіональна історія України
publisher	Інститут історії України НАН України
format	Article
title_alt	Понятие «место памяти» в системе memory studies The concept of «place of memory» in the system memory studies
description	У статті автор намагається проаналізувати політичне, ідеологічне й психологічне навантаження, пов'язане із широким застосуванням запропонованої П.Нора та його колегами моделі «місць пам'яті». У фокусі уваги – проблеми кореляції концептів «місце» і «місце пам'яті», застосовності французької моделі до українських реалій, коректності поняття «орієнтири пам’яті». В статье автор пытается проанализировать политические, идеологические и психологические коннотации, связанные с широким применением предложенной П.Нора и его коллегами модели «мест памяти». В фокусе внимания – проблемы корреляции концептов «место» и «место памяти», применимости французской модели к украинским реалиям, корректности понятия «ориентиры памяти». The article tries to analyze the political, ideological and psychological stress associated with the widespread use of the model «places of memory» which was suggested by P.Nora and his colleagues. The focus of attention – the problem of correlation of the concept of «place» and «place of memory», applicability of french model to the Ukrainian realities, correctness of the term «memory references».
issn	2519-2760
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/160603
citation_txt	Поняття "місце пам'яті" в системі memory studies / Л. Нагорна // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2014. — Вип. 8. — С. 55-74. — Бібліогр.: 28 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT nagornal ponâttâmíscepamâtívsistemímemorystudies AT nagornal ponâtiemestopamâtivsistemememorystudies AT nagornal theconceptofplaceofmemoryinthesystemmemorystudies
first_indexed	2025-11-25T16:11:55Z
last_indexed	2025-11-25T16:11:55Z
_version_	1850517707514970112
fulltext	УДК 930.1:316.6 Лариса Нагорна ПОНЯТТЯ «МІСЦЕ ПАМ’ЯТІ» В СИСТЕМІ MEMORY STUDIES Категорія «місце» (локус) є одним з ключових елементів у тріаді просторових понять (простір/територія/місце). Зазвичай її вико- ристовують для «адресної прив’язки» певного територіального об’єкта до конкретного культурного ландшафту. Термін «місце» виступає в ролі фундаментальної категорії в системі локальної (місцевої) історії, причому перевага віддається позначенню ним не території, а укорі- неного на ній місцевого співтовариства. Для характеристики таких «культурно усталених» соціумів євразійці ввели поняття «місцерозви- ток». Географи вживають як синоніми категорії «місце» також по- няття «місцевість», «місцерозташування». У баченні Дж.А.Амато місцева історія задовольняє природне люд- ське бажання до осмислення значення місця, у якому людина живе, при цьому знання про місце формує не критичне, а лояльне ставлення до його образу1. На цьому фундаменті функціонують різні варіанти соці- ально орієнтованого знання – історія земель у Німеччині, історія графств у Великобританії, історія провінцій у Франції, краєзнавство у нас і в Російській Федерації. Ключовим воно є (переважно у формі до- слід ження «місцевостей») у системі культурної (гуманітарної) географії. Власне, саме географія створила простір, в якому особливого смислу набув пошук відповідей на питання «де?». Родові географічні поняття «простір», «територія», «місце» пов’язані між собою генетично і впоряд- ковуються у процесі осмислення взаємозв’язку матеріальних об’єктів і закладених у них смислів. Як точно підмітив російський географ Д.За- мятін, простір географії намагається в ідеалі ідентифікувати себе із географічним простором. Але постійна динаміка самого простору геог- рафії неминуче створює щілину між ним і географічним простором, внаслідок чого відбувається безкінечна «методологічна гонитва». Цю щілину заповнюють географічні образи, які виконують роль медіато- рів чи прокладок. Географічні кордони між місцями є водночас і свід- ченням наявності цих просторово-географічних «ножиць», і місцем на- родження найбільш яскравих. важливих і продуктивних географічних образів. Оскільки у просторах влади постійно відбуваються паралельні процеси розширення і стиснення, геополітичні образи заряджені на власну деформацію і можуть сприйматися як своєрідний калейдоскоп. 55 1 Amato J. A. Rethinking home: A Case for writing local history. – Los Angeles, 2002. – P.4. © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 8. — С. 55–74 © Л. Нагорна, 2014 Що ж до історико-географічних образів, то вони здатні формувати до- статньою мірою щільне й тривке образно-географічне поле з власними пороговими кордонами. Географічні уявлення складаються на основі особливого типу сприймання й розуміння географічного простору, формуючи специфічну ауру, шлейф чи плазму, в якій кристалізуються основні якісні характеристики того чи іншого географічного образу2. На перший погляд ці міркування можуть здатися абстрактними, але вони дають змогу зрозуміти закономірності виходу образів поза межі простору. Французька соціологічна й філософська думка дала блискучий зразок простеження процесу перетворення географіч- ного простору у тотально-ментальний, створивши в кінцевому ре- зультаті образну мозаїку просторового досвіду конкретної людини. Місце, по суті, перестало фіксуватися у своїх географічних коорди- натах, а виступало вже радше як власний образ чи їхня сукупність. Така методологічна орієнтація базувалася на визнанні важливості географічної уяви, при цьому новостворювані географічні образи стали фундаментом переосмисленого країнознавчого ландшафту, пронизуючи певну культуру, надаючи їй унікальності й неповтор- ності. Саме на цьому фундаменті виникла ідея «Франції-пам’яті», реа- лізована у масштабному проекті під загальним керівництвом П’єра Нора. У першій із трьох його частин ішлося про символи, ювілеї, пам’ятні урочистості, друга була присвячена нації, третя – державі3. Поява такого масштабного проекту (сім томів, 5600 сторінок) знач- ною мірою була продиктована політичними та психологічними при- чинами. Одна з найстаріших національних держав Європи, Франція у другій половині ХХ століття почала стрімко втрачати ознаки па- тріархальності з притаманними їм контекстами «живої пам’яті». Мо- дернізація сільського господарства призвела до значного відтоку сіль- ського населення у міста. З політичної карти зникали французькі колонії, звужувався ареал поширення французької мови, роль регіо- нального центру перебирала на себе Західна Німеччина. Зусиллями істориків був значною мірою зруйнований ореол навколо Французь- кої революції як символу національної гордості. А головне – «зруйну- ван ня державних структур, що об’єднували націю, підірвало усю су- купність традицій, яка слугувала узагальненим символічним виразом цієї держави. Немає більше «комеморативного супер-его»: канон зник». Розвіяти сумніви й розгубленість, що запанували у суспільних на- строях, і водночас зберегти бодай в уяві традиційний образ Франції й намагався колектив, що складався з понад 100 науковців, політи- ків, публіцистів. Уже одне це залучення у науковий проект такої кіль- 56 Л а р и са Н а го р н а 2 Замятин Д.Н. Феноменология географических образов // http:// www.ruthe- nia.ru.logos/ kofr/20000/2000_06.htm. 3 Nora P. (Ed.) Les lieux de memoire. І. La Republique; ІІ. La Nation; ІІІ. Les Frances. – Paris, 1984 – 1992. кості фахівців робило його співставним з предметом постійної гор- дості французів – 27-томною історією Франції під редакцією Ернеста Лавіса («Великий Лавіс») столітньої вже на той час давності. У процесі роботи над проектом мінялася і його структура, і його загальна спря- мованість, але у фокусі уваги незмінно лишалася ідея patrimoine – на- ціонального надбання, яке розглядалося як субстрат національної ідентичності. Влада вчасно зреагувала на суспільну потребу й наукові ініціативи – з подачі Дж.Лана, міністра культури в уряді Міттерана, список пам’яток культурної спадщини, що підлягали охороні з боку держави, було істотно розширено. Якщо ж говорити про суто історіографічний сенс задуму, то під- спудно він зводився до розхитування фундаменту соціально-полі- тичної історії, яка ще у 30-х розроблювалася Е.Лабрусом і згодом справила значний вплив на наукове спрямування школи «Анналів». Відстань між історією й колективною пам’яттю була помічена ще М.Гальбваксом, але потрібні були додаткові зусилля, щоб бодай проа- налізувати систему історичних міфів, нагромадженням яких особливо грішила подієва, політична історія. Завдяки популярності й впливу «Анналів» «серйозною», науковою історією почали вважати ту, яка фо- кусувала увагу на історії «великої тривалості», аналізувала соціальні структури й економічні процеси. Але для масової історії значного ін- тересу вони не становили, і тому у моду почали входити «мікросю- жети». Пам’ять, що їх підживлювала, ставала цікавою сама по собі. Назва проекту «Les lieux de memoire» започаткувала дискусії з при- воду адекватності терміну «місця пам’яті». Те, що у французькому ва- ріанті могло бути потрактоване як «обшир пам’яті», не мало відповід- них еквівалентів ні в англійській, ні в іспанській, ні в російській мовах і тому практично звелося до «пам’ятних місць» (нім. Erinnerungsorte). Але у такому баченні поняття контрастувало з роз’ясненням, яке дав сам П.Нора у передмові до англійського перекладу праці. Там lieu de memoire – «це будь-яке значуще явище, уречевлене чи нематеріальне за своєю природою, яке за людською волею чи під впливом часу на- було значення символу у меморіальній спадщині того чи іншого спів- товариства»4. Місцями пам’яті ставали слова, ідеї, імена, події. Саме поняття «місце», отже, остаточно втрачало зв’язок із простором. Навряд чи самого П.Нора бентежили сумніви й різночитання, пов’язані з таким визначенням місць пам’яті. Адже у його баченні «канон зник», а отже, множинність інтерпретацій стає нормою. У про- екті «Місця пам’яті» цим поняттям позначаються музеї й архіви, кла- довища й колекції, свята й річниці, бібліотеки й словники, трактати й документи, пісні й поминальні промови – усе, що здатне відтворити подих і колорит епохи. У томах цього видання можна знайти статті про французький прапор, про «Марсельєзу», про Жанну д’Арк, про фран- 57 П он я т т я «м ісц е п а м ’я т і»в си ст ем і m em ory stu d ies 4 Nora P. General introduction: Between memory and history // Realms of Mem- ory. The consruction of the french past. – Vol.1. – New York, 1996. – P.3. цузьке вино – власне, про все те, що в очах упорядників «оточене сим- волічною аурою». Місцями у географічному сенсі є далеко не всі з тих, яким присвячені окремі есе. Але решта – теж місця, «але місця змі- шані, гібриди й мутанти, інтимно пов’язані з життям і смертю, з часом і вічністю. у спіралі колективного й індивідуального, прозаїчного й сак- рального, незмінного й рухливого...Місця пам’яті не існують поза їх- німи метаморфозами, поза безкінечним нагромадженням і неперед- бачуваним переплетенням їхніх значень...Мотиви місць пам’яті кружляють навколо самих себе, множачись у кривих дзеркалах, які є їхньою істиною». Вони підвладні періодам забуття й реінкарнацій, але незліченна множинність місць пам’яті все ж дає змогу існувати і їхній ієрархії, й досить обмеженому полю, і репертуару їхніх гам. Можна, розмірковує далі П.Нора, безкінечно відточувати класифі- кації місць пам’яті – протиставляти місця публічні й приватні, домі- нуючі й підпорядковані, місця, що виконують комеморативну фун- кцію і ті, що просто є символами. На відміну від усіх історичних об’єктів, місця пам’яті не мають референції в реальності. Скоріше вони самі є власною референцією, знаками у чистому вигляді, які не відси- лають ні до чого, крім самих себе. Власне, це лише сліди й обряди, «миттєві вторгнення сакральних сил у світ, де більше не діють закони магії», символи містечкових прив’язаностей у суспільстві, що намага- ється позбутися будь-яких проявів містечковості. Місцями пам’яті їх робить саме те, завдяки чому вони вислизають із простору історії. Місце пам’яті – це «надлишкове місце, закрите у собі самому, замкнене у своїй ідентичності і зібране своїм іменем, але постійно відкрите роз- ширенню своїх значень». Віртуальна надлишковість і створює їхню власну історію. Заслуга історії тут убачається у здатності мобілізувати рідкісний, нематеріальний, слабо вловлюваний зв’язок, який живе в людині завдяки її прихильності до символів, часом вже зів’ялих5. Мабуть, саме цей ефемерний зв’язок спонукав П.Нора, який був не лише авторитетним науковцем, але й головним редактором провід- ного видавничого дому Франції й ініціатором розпочатої ще 1971 р. серії «Бібліотека історій», здійснити справжній подвиг, створивши без- прикладну за масштабами енциклопедію «місць пам’яті», в яку увійшли 128 наукових розвідок та публіцистичних есе. Уже перші томи, про- відною ідеєю яких була деконструкція історичних міфів, епатували мислячий загал. З’ясувалося, приміром, що навіть Жанна д’Арк – сим- вол далеко не завжди консолідуючий, бо у Домремі, Руані, Орлеані, Па- рижі її ім’я використовували як прапор різні політичні сили. Для бага- тьох стало справжнім одкровенням усвідомлення того, що пам’ять живе за власними законами і може навіть бути ворожою щодо історії. Коли ж через 8 років вималювався кінцевий результат гігантської праці, він вразив усіх, але найбільшою мірою, мабуть, самого П.Нора. 58 Л а р и са Н а го р н а 5 Нора П. Между памятью и историей. Проблематика мест памяти // П.Нора, М.Озуф, Ж.де Пюимеж, М.Винок. Франция-память. – СПб, 1999. – С.17-50. Стало очевидним, що «пам’ять менш за все переймається встановлен- ням об’єктивної істини, що у будь-який момент вона готова підім’яти під себе історію, «меморизувати» її. Але й наукова історія, що піддає іс- торію нещадному критичному аналізу, вбиває пам’ять»6. Сам Нора ви- знав: «Ми більше не на одній хвилі з минулим. Ми можемо знайти його лише за допомогою документальної, архівної, пам’ятевої реконструк- ції, «реапропріації» (слово епохи), що перетворює пам’ять (повністю пе- ребудовану для реактуалізації) на актуальне означення того, що ра- ніше просто називали «історія». Смисл слів тут глибинно й небезпечно перекручується, це треба добре усвідомлювати, щоб не потрапити на гачок видимостей... Пам’ять набула такого широкого й всеохопного сенсу, що загрожує в деяких випадках, які нам треба ще з’ясувати, за- мінити слово «історія» й поставити практику історії на службу пам’яті»7. Відбулася, отже, дивна метаморфоза: «вибух спадщини» водно- час сигналізував про відрив від минулого. А те, що, за власним ви- знанням П.Нора, замислювалося як антитеза уславленню певних іс- торичних подій і інструмент розвінчання міфів, само перетворилося на документ «оспівування минулого», ставши визнаним «місцем пам’яті» не лише у науці, але й у прикладних сферах історичних реп- резентацій. Власне, такою є доля кожного по-справжньому талано- витого твору – його суспільний резонанс виявляється більшим, ніж очікували. Але паралельно зі зростанням авторитетності видання зростає й ціна певних недомовок. Не лишилася, приміром, непомі- ченою відсутність у виданні не лише постаті Наполеона Бонапарта, але й традицій бонапартизму, які у Франції на кожному кроці. Ма- буть, і саме поняття «місць пам’яті» не викликало б таких дискусій, якби не опинилося у фокусі і у назві такого масштабного проекту. Певний парадокс, однак, можна вбачати у тому, що й сам Нора, ви- будовуючи масивну конструкцію «Місць пам’яті», водночас розхитував її власним скепсисом, непомірним розширенням одних «місць пам’яті» за рахунок інших, недовірою до історії як такої. Не так легко знайти від- повідь на питання – що саме змусило П’єра Нора сконструювати нову знакову систему, перетворюючи звичні матеріальні пам’ятники у знач- ною мірою ірреальні місця пам’яті і додаючи до звичних меморіальних місць безліч фантомів? Чому практично всі його тексти, покликані ус- лавляти подвиги предків, пройняті сумом і тугою за чимось безпово- ротно втраченим? Що стоїть за метафорою «розірваної пам’яті»? Найкоротшу відповідь Нора дав сам, і вона вмістилася у двох сло- вах: прискорення історії. За метафорою про прискорення історії у нього стоїть порушення рівноваги, створюваної традицією. Феномени глобалізації, демократизації, соціального нівелювання, медіатизації 59 П он я т т я «м ісц е п а м ’я т і»в си ст ем і m em ory stu d ies 6 Уваров П. История, историки и историческая память во Франции //Отече- ственные записки. – 2004. – №5. 7 Нора П. Теперішнє, нація, пам’ять. – К., 2014. – С.261. руйнують рівною мірою і суспільства-пам’яті, і ідеологію пам’ятей, і, зрештою, сам спосіб історичного сприйняття. Прискорення історії у його баченні – це наростання темпів сповзання в абсолютно мертве минуле і неминучість сприйняття будь-якої давності як такої, що вже зникла. Внаслідок цього «сам спосіб історичного сприйняття… посту- пово розпався, підмінивши пам’ять, що обмежувала свій спадок най- заповітнішим, ефемерною фотографією актуальності»8. Такий згусток скепсису, гадаю, здатен пролити світло на той факт, що незалежно від розрахунків редактора і авторів, проект почав жити власним життям. Протестуючи проти «поглинення пам’яті духом поми- нання», Нора створив зразковий поминальник, який читають і перечи - тують уже кілька поколінь, який рекомендують учням, студентам, ту- ристам. Хоч сам Нора вважав, що пієтет поминання здатен нівелювати саме поняття пам’яті-спадщини. «Якби ми ще продовжували населяти нашу пам’ять, нам не потрібно було б присвячувати їй якісь місця». Від першої статті П.Нора 1984 р. «Між пам’яттю й історією. Про- блематика місць пам’яті», що стала по суті передмовою до колектив- ного фундаментального видання «Місця пам’яті», до збірника статей та інтерв’ю «Теперішнє, нація, пам’ять» (2011) – величезна дистанція, сповнена роздумів, прозрінь, розчарувань. Найбільше хвилює до- слідника розрив між пам’яттю та історією: «у серці історії працює деструктивний критицизм, спрямований проти спонтанної пам’яті». Втрата того, що називається «історією-памяттю» у баченні П.Нора супроводиться її підміною «історією історії», «історіографічною свідо- містю». «Про пам’ять говорять лише тому, що її більше не існує». Мабуть, саме сумніви в існуванні «живої пам’яті» керували пером П.Нора, коли він – слідом за М.Фуко, праці якого редагував – характе- ризував власний пошук «просторів пам’яті» як заняття археологією. Адже текст, що у друкованій культурі постає як джерело уявлень про минуле, у медіакратичній культурі стає артефактом, який ще потрібно очистити від непотрібних нашарувань. Зміни в сучасному світі, вва- жав він, настільки стрімкі, що всі новації назавтра застарівають, а отже, і саме звертання до колективної пам’яті у «світі футурошоку» втрачає сенс. На перехрестях пам’яті лишаються лише мнемонічні місця – як дзеркала, в яких люди минулого намагалися себе побачити. У баченні П.Нора колективна пам’ять проявляється у трьох фор- мах – матеріальній, функціональній та символічній. Матеріальними є об’єкти, спеціально створювані для збереження пам’яті – пам’ят- ники, монументи загиблим, меморіали. До функціональних він від- носив зображення на банкнотах, присвоєння імен історичних діячів чи визначних подій вулицям, підприємствам, установам. До симво- лічних – ті, що вже міцно затвердили за собою значення найвизнач- нішого образу нації на зразок Бастилії у Франції. 60 Л а р и са Н а го р н а 8 Нора П. Между памятью и историей. – С.17-18. Надзвичайно цікавими є міркування П.Нора про еволюцію співвід- ношення колективної пам’яті й історичного знання. Від середньовічних хроністів до сучасних дослідників глобальної історії вся історична тра- диція розвивалася як задана вправа для пам’яті і як її спонтанне по- глиблення, відтворення минулого без лакун і тріщин. Але в міру набуття історіографією потужного критичного арсеналу саме вона намагається оволодіти традицією і цим самим «уводить клинок критики між стволом пам’яті й корою історії». Як тільки історія досягає свого історіографіч- ного віку, процес її деідентифікації з пам’яттю поглиблюється. Пам’ять сама перетворюється на об’єкт можливої історії. Тепер уже тільки на ос- нові дослідження місць пам’яті можливе рефлектуюче повернення істо- рії до себе. Але самі по собі місця пам’яті – це лише останки, ілюзії віч- ності – «вже не цілком життя, але й ще не зовсім смерть». Дещо несподіваною, але лише на перший погляд, уявляється від- раза П.Нора до «одержимості архівами». «Тероризм історизованої пам’яті» вбачається у тому, що архів являє собою не більш чи менш свідоме збереження живої пам’яті, а «організоване приховування пам’яті втраченої». Архівована пам’ять у його уявленні мертва. При- внесена зовні, вона уже нездатна «бунтувати проти історії» і тяжіє до меж недостовірного. Звідси починається домінуюча у Нора тема роз- риву між історією й пам’яттю, яка розглядається під знаком дискон- тинуальності: ми прийшли «від минулого, цілком доступного, до ми- нулого, яке ми сприймаємо як розрив». Ще більш небезспірними уявляються загальні міркування Нора про ціну історичної метаморфози пам’яті. Культурний наслідок ком- пенсації за історизацію пам’яті оплачений певною трансформацією індивідуальної психології. Новий режим пам’яті підміняє повторення ремеморацією. «Інтегральна психологізація сучасної пам’яті увела зовсім нову економію ідентичності мого Я, механізмів пам’яті у від- носинах з минулим». Коли пам’ять більше не знаходиться повсюди, вона зникає немовби в нікуди. Уся динаміка наших відносин з ми- нулим захована у тонкій грі недосяжного й знищеного. Останній симптом цієї метаморфози – поява поряд з пам’яттю- архівом і пам’яттю-боргом ще й пам’яті-дистанції. Остання виникає, коли пам’ять розглядається як повернення боргу. Так з’являється по- няття «розірваної пам’яті», а разом з ним і відчуття ностальгії: «Існу- ють місця пам’яті, бо немає більше соціальних кіл пам’яті». Пам’ять- спадщина руйнує пам’ять-націю, і саме у цьому Нора вбачає ознаки «тиранії пам’яті». «Одержимість поминанням» створює феномен «роз- двоєної пам’яті» й «підірваного національного», а хибно витлумаче- ний борг пам’яті підміняє роботу скорботи. На такому скептичному фундаменті у Нора постає вже зовсім нео- чікуване розрізнення місць історії і місць пам’яті: у перших ще ме- рехтить відблиск символічного життя, другі слугують не прослав- лянню нації, а вивченню засобів її прославляння. Зрештою автор 61 П он я т т я «м ісц е п а м ’я т і»в си ст ем і m em ory stu d ies знаходить компроміс у тому, що приписує місцям пам’яті «чудову діє- вість» і здатність породжувати «іншу історію». «Якщо існує намір пам’ятати, то місця пам’яті стають місцями історії». Далеко не кож- ному було дано зрозуміти складну діалектику таких міркувань. Місця пам’яті виявилися всюдисутніми й мали безліч облич. Один з іно- земних рецензентів праці розгублено запитував: «Чи є у Франції бодай щось, що не було б «місцем пам’яті»? Складна конструкція проекту, особливо його третьої частини, фактично перетворила його в енциклопедичне видання, якому був необхідний спеціальний покажчик. Але сам Нора був переконаний в неабиякому евристичному потенціалі не тільки уведеного ним по- няття, але й відповідної історіографічної концепції. У його баченні концепція «місць пам’яті» – не проста метафоризація звичного по- няття, а початок нового етапу як у сфері історіографічного осмис- лення спадщини, так і у царині культурної пам’яті. Вивчення місць пам’яті, вважає він, перебуває на перетині двох течій, які надають йому смисл і визначають його роль. З одного боку, це рух чисто істо- ріографічний – момент рефлектуючого повернення історії до себе самої. З іншого – це рух суто історичний, пов’язаний із кінцем певної традиції пам’яті. Часом місць він називає момент, коли величезний капітал спадщини, що його переживають у інтимності пам’яті, зни- кає, щоб знов ожити, але вже лише під поглядом оновленої історії. Отже, відбувається значне поглиблення роботи історії, з одного боку, і початок консолідації спадщини, з іншого. Внутрішню динаміку кри- тичного принципу Нора бачить у такому спустошенні історичного, політичного і морального кадрів спадщини, яке здатне мінімізува- тися завдяки поверненню до найбільш яскравих його символів. Місця пам’яті – це крайня форма, в якій існує в історії комеморативна свідомість, яка водночас і ігнорує «останки», і потребує їх. Це поняття з’явилося під впливом деритуалізації світу, з’явилося для того, щоб декретувати й підтримувати за допомогою мистецтва й волі співто- вариство, яке вже настільки втягнулося у процес трансформації й оновлення, що цінує нове вище за старе, майбутнє вище за минуле9. Російський дослідник місць пам’яті А.Дахін точно відчуває пред- мет тривоги П.Нора – комеморація є по суті реакцією на критичне ос- лаблення відчуття ідентичності, яке повинна підтримувати культурна спадщина. Реакція не вельми продуктивна: пам’ятники й музеї, що ви- пали з лона живих структур соціально-історичної пам’яті, перестають становити повноцінну основу соціальної самототожності й самоіден- тичності учасників комеморації. Туристи, що відвідують пам’ятники, не ідентифікують себе з культурою, яку ті представляють. «Релікти» – будівлі, культурні ландшафти і т.п. – являють собою об’єкти колектив- ного пам’ятування, які лишилися поза структурами самоототожнення 62 Л а р и са Н а го р н а 9 Там само. – С.17-50. й самоідентичності локальних співтовариств, інакше кажучи, вони стають місцями «загального користування». Тоді їх бере під опіку дер- жава і перетворює їх на об’єкти туристичного бізнесу. Якщо такої опіки не знаходиться, то об’єкти руйнуються і зникають з лиця землі10. Як бачимо, експансія метафор здатна докорінно трансформувати просторові образи, аж до перетворення їх у фантоми. Образне бачення місця вивело цей термін далеко поза межі територіальності. В системі мнемоісторії «місце пам’яті» – це не обов’язково матеріальний об’єкт, але й символ, знак. А «пам’ять місця» – це їхній символічний код. Поміж іншим він допомагає з’ясувати природу згасання «живої» пам’яті. Чи здатне загальмувати цей процес історичне знання? І чи завжди «ре- лікти», «архівні форми» пам’яті перебувають у конфлікті з історією? Теоретичні тексти самого Нора не завжди дають однозначні від- повіді на ці непрості запитання. Як констатує знавець сучасної французької історіографічної ситуації П.Уваров, тексти, в яких Нора коментує чи коригує свою генеральну ідею, досить складні для розу- міння. Але рядовий французький історик і не намагається занурю- ватися у них досить глибоко: він давно зайнятий практичною реалі- зацією цієї ідеї. А точніше, він упевнений, що ця ідея належить йому самому. «Національне культурне надбання» турбує буквально всіх, країна вже давно живе постійними очікуваннями чергової «комемо- рації». Проект, що мав риси своєрідного «анти-Лабруса», тепер можна кваліфікувати і як «нео-Лабрус», якщо мати на увазі поставлений у його центр пошук національної ідентичності. А головне – закладена традиція забезпечує співтовариству французьких істориків профе- сійну стійкість і здоровий консерватизм. В усякому разі, у Франції важко комусь пояснити російський феномен академіка Фоменка. «Фоменківці просто економічно неможливі у країні, де в історичне культурне надбання інвестуються значні кошти»11. Досі тут ішла мова переважно про взаємини пам’яті й історії. Але не меншою мірою проблемами «місць пам’яті» зайняті філософи, пси- хологи, культурологи. Герменевтика як теорія розуміння й мистецтво інтерпретацій виявилася прийнятним методологічним фундамен- том і для мистецтвознавців. На те, що з часів Ренесансу мистецтво пам’яті було інтригуючим інтелектуальним заняттям і використову- валося як метод для пошуку таємної гармонії між земною й транс- цендентною сферами, звернула увагу англійська дослідниця Френсіс Йєйтс. Особливу її увагу привернули мнемонічні схеми Джордано Бруно, який відшукував шляхи до втраченого знання про ідеальний Всесвіт і, отже, до джерел герменевтики. У магів ХVІ століття, вва- жала Йєйтс, мнемонічні схеми уподібнювалися дзеркалу, яке відоб- 63 П он я т т я «м ісц е п а м ’я т і»в си ст ем і m em ory stu d ies 10 Дахин А.В. Город как место памятованиия // Гуманитарная география. Аль- манах №4. – М., 2006. 11 Уваров П. История, историки и историческая память во Франции. ражало образи трансцендентного світу. Мистецтво пам’яті, отже, по- ставало як таємний метод вільного пошуку божественної мудрості. Як своєрідну конкретизацію теорій «місць пам’яті» розглядають уведене Ф.Йєйтс поняття «loci пам’яті», яке піддається осмисленню лише вкупі з поняттям «образи». Мистецтво запам’ятовування й реп- резентації у її баченні полягає у тому, щоб спочатку підібрати місця, а потім – відповідні їм образи. І ті, й другі мають корелювати з ідентич- ністю суб’єкта сприйняття, інакше запам’ятовування не відбудеться12. У системі географічних наук на означення місць, які потребують спеціального захисту, застосовується термін «культурний ландшафт». При цьому водночас йдеться про збереження і природного (екосис- тема), і культурного (будівлі, споруди), і соціального (традиційні форми побуту) середовища. Особлива увага приділяється міським loci-сукуп- ностям, зокрема, створенню оптимальної інституційної структури мі- ської комеморації. Стан соціальної пам’яті міського співтовариства ви- значається на основі того, наскільки щільно й рівномірно місто вкрите мережею комеморації і наскільки органічно вона впливає на особис- тісно/колективний світ людини. Чимала роль тут належить міському топонімічному глосарію. Образи попередньої історії міста, міфи, ле- генди, пісні, навіть анекдоти мають асоціюватися з архітектурними, художніми, історичними пам’ятками, немовби «жити в них»13. Надаючи неабиякого значення місцю й ролі «живої пам’яті» у збе- реженні ідентичності, російські науковці доволі часто оспорюють тезу П. Нора про те, що або «історія вбиває пам’ять», або «пам’ять вби- ває історію». Л.Рєпіна не бачить тут ні «вбивчого вибору», ні навіть будь-якого розриву. Адже на роль «жерців у храмі Мнемозіни» пре- тендують і високопрофесійні історики, і інші виробники історичного знання – письменники, діячі мистецтва, служителі культу тощо14. Ви- сокопрофесійні історичні, літературні, мистецькі твори здатні ефек- тивно виконувати функції «роботи пам’яті», зокрема, у передачі між- поколінської інформації. Важко, приміром, уявити собі більш емоційно насичений і есте- тично досконалий текст, ніж той, що стосується «пам’яті місця» у книзі відомого історика й культуролога Аляйди Ассман «Простори спогаду». Свого читача вона веде від захоплення силою пам’яті у Цицерона через ландшафти пам’яті у Петрарки до місць, через які «увіходить вічність» у Вільяма Вордсворта, й відчуття «аури реліктів» у Едгара По. Дослідниця переконана: «довгий шлях письмової тра- 64 Л а р и са Н а го р н а 12 Йейтс Ф. Искусство памяти. – СПб, 1997. – С.19-20, 61. 13 Дахин А.В. Имена городов в структуре локальных социокультурных про- странств // Возвращенные имена: идентичность и культурный капитал пере- именованных городов России. – Н.-Новгород, 2004. – С.24-30. 14 Репина Л.П. Историческая наука на рубеже ХХ – ХХІ вв.: социальные тео- рии и историографическая практика. – М., 2011. – С.435-436. диції можна доповнити й полегшити коротким шляхом розтину; ду- ховний світ минулого стає очевидним завдяки матеріальним реш- ткам. При цьому можна сподіватись на таємничу іскру з минулого в теперішнє – всупереч усім тріщинам і прогалинам у пам’яті». Дещо несподіваною у цьому контексті виглядає констатація: «гово- рячи про «пам’ять місця», використовують формулу, водночас зручну й неоднозначну. Такий вираз зручний, бо лишає без уточнення: йдеться або про genetivus objectivus, пам’ять про місце, або ж про genetivus sub- jectivus і, отже, про пам’ять, що локалізована у певному місці. І такий вираз неоднозначний, оскільки наводить на думку про те, що місце саме може бути суб’єктом, носієм спогадів, і часом, де це можливо, роз- ширювати пам’ять так, що пам’ять місця значно виходить за межі людської пам’яті». Розгадку такої неоднозначності А.Ассман знахо- дить у підходах самого П’єра Нора, який охарактеризував різницю між місцем, у якому встановилися традиційні форми життя, і місцем, що має лише сліди зруйнованих життєвих зв’язків, за допомогою фран- цузької гри слів. Перехід від milieu de memoire до lieu de memoire оз- начає від «середовища спогадів» до «місця спогадів». Пам’ятні місця – це розкидані фрагменти втрачених і зруйнованих життєвих зв’язків15. А. Ассман – далеко не перша й не остання з-поміж тих, кому фор- мула «місця пам’яті» уявляється неоднозначною. І справа тут, зрозу- міло, не лише у термінологічних, але й у політичних нюансах. Бага- тотомний проект П.Нора виявився, якщо йти за оцінками П.Гаттона, генеалогічною деконструкцією будови французької культури, яка зберігає і водночас втрачає національну пам’ять. Розміщуючи «місця пам’яті» між традицією й історією, Нора навряд чи свідомо наслідував логіку влади/знання М.Фуко. Але у процесі реалізації проекту П.Нора крок за кроком переконувався у тому, що благородна мета підтри- мання традиції й воскресіння духу нації здатна перетворюватися у риторику комеморації, що служить політичним цілям. Формули Фуко про утворення значень шляхом дискурсу виключення і про минуле як риторичний конструкт сучасного дістали у проекті «Франція-пам’ять» блискуче підтвердження – ефект, на який автори проекту спочатку вочевидь не розраховували. Але те, що в такий спосіб соціальна іс- торія поступилася частиною своєї території історичній культурології, означало поворот не лише у французькій історіографії. З’ясувалося, що «особистості, події, навіть соціальні й економічні тенденції від- ступають перед владою риторики, яка перетворює їх в абстракцію»16. Викорінення пам’яті під натиском «прискореної» історії хвилю- вало П.Нора і його колег насамперед тому, що воно означало обрив дуже давніх зв’язків ідентичності. Перетворення історії-пам’яті в іс- 65 П он я т т я «м ісц е п а м ’я т і»в си ст ем і m em ory stu d ies 15 Ассман А. Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам’яті. – К., 2012. – С. 317-340. 16 Хаттон П. История как искусство памяти. – СПб, 2004. – С.289-294. торію-критику означало делегітимізацію пережитого минулого. Нора був першим серед тих, хто відверто визнав: ностальгічний аспект у поклоніннях сповнений крижаної патетики, тут немає ані активної переконаності, ані живої участі. «Спогад повністю перетворився у свою власну ретельну реконструкцію». Гіпертрофоване роздування пам’яті пов’язане з відчуттям її втрати, але воно й само «працює» на цю втрату. Блискучий аналітик історичної пам’яті Поль Рікер не пройшов повз сумніви Нора й перепади його настроїв, але зумів побачити у них певну логіку, пов’язуючи її із закономірною еволюцією теорії «місць пам’яті» у контексті зміни поколінь і трансформації соціаль- них функцій пам’яті. Однак під його прискіпливим поглядом «нести- ковки» у трактуваннях складної структури місць пам’яті (у трьох смислах – матеріальному, символічному й функціональному) поста- ють особливо виразно. «Місця пам’яті виступають насамперед в якості reminders – опорних пунктів спогадів, що по черзі слугують пам’яті, яка слабшає, боротьбі проти забування і навіть як безмовна заміна втраченої пам’яті. Місця «живуть», як живуть записи, мону- менти, можливо, як документи, у той час як спогади, передані лише словесно, ширяють, підпорядковуючись волі слів». Ідея пам’яті-боргу, продовжує Рікер, невіддільна від ідеї спадщини. Йдеться не лише про обов’язок збереження матеріального; ті, хто жи- вуть, зобов’язані своїм існуванням тим, кого немає. І тут виникає про- блема інверсії самої динаміки пам’яті – штучні моделі витісняють реальну, непередбачувану й норовливу пам’ять. «Згубна тенденція зводити місце пам’яті до топографічного місця» означає не що інше, як створення можливості для роздування культу пам’яті в його ви- кривлену форму – культ поминання. Якщо пам’ять висувається на перший план (лише їй, мовляв, Франція зобов’язана об’єднуючим на- чалом), нівелюється і роль держави, і функція історії. У сукупності це створює можливість «завдання шкоди самій ідеї місця пам’яті». Отже, те «роздвоєння історії» внаслідок її «меморіального пережо- вування», яке відчуває сам П.Нора, Рікер трактує як «захоплення ідеї місць пам’яті ідеєю спадщини». Коли з самих меморіальних церемо- ній роблять один з головних об’єктів детального аналізу, меморіальна булімія припиняє будь-які спроби створення історії протимеморі- ального типу. «Одержимість поминанням» руйнує союз пам’яті з національною історією; відбувається «викривлення пам’яті всупереч історії». Руйнується модель національної ідентичності, сфокусована на нації-державі. Зникає канон, а його місце займає «битва пам’ятей»: «культурне й локальне, руйнівники національного, наводнюють за- соби масової інформації». Саме поняття «місце пам’яті» як символіч- ний інструмент, призначенням якого була «дематеріалізація місця», при цьому багато втрачає. Зв’язок минулого й майбутнього заміщу- ється зв’язком сучасного й пам’яті. 66 Л а р и са Н а го р н а Так що ж, вибір поняття «місце пам’яті» виявився в кінцевому під- сумку невдалим? Так цілком відверто Рікер формулює суть сумнівів з цього приводу і П.Нора, і своїх власних. Адже справді у терміні «місце пам’яті» суперечливо пов’язані два слова, одне з яких віддаляє, а інше наближає. Однак для історика-громадянина суперечність тут хоча й існує, але не є нездоланною. Зрештою саме «місця пам’яті» дають змогу знову поєднати (і знов-таки шляхом вибуху) зруйноване націо- нальне. Вчений сподівається: настане час, коли «виникне інший спо- сіб спільного буття» і тоді «зникне потреба відшукувати орієнтири й розвідувати місця». «Ера поминання буде остаточно завершена. Ти- ранія пам’яті триватиме лиш якийсь час – але це наш час»17. Нора знайшов за потрібне дати відповідь на зауваження Рікера. Він визнав винятковий полемічний хист визначного філософа. Рікер, зауважує він, «уважно і цілком безсторонньо прочитує «Місця пам’яті», пропонуючи довершений, у певному сенсі неспростовний аналіз. Але звідки виникає відчуття, що ми не до кінця можемо з ним погодитися? Можливо, таки через принципову несумісність поглядів філософа й історика. Невже відмінність ніяк не здолати?» Здолати відмінність можливо, доводить Нора, якщо простежити ефективність і «рентабельність» формули з плином часу. Ідея місць пам’яті виникла із сумнівної й майже грайливої гіпотези, і з цього по- гляду проект був «пригодою й експериментом». Автор сам був враже- ний, наскільки швидко запропоноване поняття «привласнювалося»: «це свідчило про те, що воно торкнулося чутливої душі колективної свідо- мості». І хоч Нора визнає, що на статус концепту його формула «не тягне», він переконаний: «по-справжньому і всерйоз оцінити властиву поняттю дієздатність може лише рентабельність, і тільки вона». А з часом формула «місць пам’яті» таки виявила своє багатство й плідність. Інша річ, що крах історичної й часової тяглості, подарувавши пам’яті надзвичайну актуальність, водночас спричинив «тиранію ко- меморацій». Нора повністю поділяє з Рікером роздратування з при- воду зловживання «обов’язками пам’яті, яку занадто охоче прокли- нають, щоб обійтися без роботи історії», і особливо – обурення проти інструментального розпорядження поминаннями. Відзначення пам’ятних дат породило ідеологію всюдисущої пам’яті та тотальної консервації. «Воно перетворилося на обов’язкове ставлення до мину- лого. Гірше: комемораційне зараження дало розквіт гіперкомемора- тивної історії і примножило плем’я спонтанних істориків, що відда- лися служінню суто політизованій пам’яті». Саме ця, насаджувана пам’яттю, тиранія змушує історика до активної реакції. Зреагував П.Нора і на запитання, які часто ставилися йому у різних інтерв’ю: «чи можна «місця пам’яті» експортувати?», «чи можливі європейські місця пам’яті?» Він має обґрунтовані сумніви щодо уні- 67 П он я т т я «м ісц е п а м ’я т і»в си ст ем і m em ory stu d ies 17 Рикер П. Память, история, забвение. – М., 2004. – С.565-571. версальності запропонованих ним самим підходів. Поняття «місця пам’яті» академічне за своєю природою, і отже, передбачає враху- вання діалектики універсального й партикулярного, доводить він. Воно народилося у контексті суто французького відчуття втрат. Кожна країна має підтримувати зв’язки особливого типу зі своїм минулим, і тому треба бачити природу та межі застосувань поняття. що вже стало звичним, у країнознавчих дослідженнях. «Апріорі привабливі й теоретично мислимі, такі дослідження можуть наражатися на прак- тичні труднощі... Загальне перевіряється лише в особливому». Хоча, зрозуміло, можливі порівняльні підходи у зменшеному масштабі18. Про те, що порушена П.Нора проблема була актуальною, навіть жи- вотрепетною, свідчить справді безпрецедентний масштаб теоретич- них дискусій навколо змісту поняття «місця пам’яті». Сумніви Рікера щодо нього не забарився поділити й інший уважний дослідник спад- щини П.Нора Тоні Джадт. Для нього не існує проблеми у визначенні конструктивної функції пам’яті щодо історії – це безцінне джерело, яке не просто вносить додаткові деталі й формує точку зору дослідника – «сама історія складається з відповідей на запитання: що зберігається у пам’яті суспільства? що піддається забуттю? яким цілям слугують спогади про минуле?» Але кардинальним для нього є пошук відповіді на питання: «чиї місця? чия пам’ять?» Амбіційний проект П.Нора з’явився в епоху сумнівів і розгубленості. Патріархальна Франція від- ходила в небуття, а звичні символи її величі захиталися під впливом іс- торіографічного постмодернізму. Від прискіпливого погляду Т.Джадта не сховався той факт, що представлення ХХ століття як звичайного продовження давніх традицій, з любов’ю й замовленням відтворених у багатотомному виданні, віддає фальшю. «Якщо сьогодні для істори- ків і журналістів режим Віші перетворився на «місце пам’яті», то біль- шість французів все ще прагне не викликати з могили привид, який вони намагалися надійно закопати туди у 1945 р.». Коли суспільство перестає приділяти увагу історії, а громадяни втрачають віру у силу виховання, доводить Джадт, місця пам’яті здатні перетворюватися у «місця забуття», «місця незнання». У цьому розу- мінні монументальна праця Нора і його колег сама по собі може вва- жатися зразком сучасної міфології. «Парадоксальний результат геро- їчних зусиль П’єра Нора по відтворенню і збереженню історичної пам’яті Франції полягає у тому, що його праця сприймається тепер не стільки як стимул до пошуку нових підходів у цій сфері, скільки як пред- мет поклоніння, як визначна пам’ятка, що заслуговує на увагу туриста». Кінець кінцем не так важливо, зауважував Джадт, що стара добра Франція назавжди лишилася в минулому. У цьому зрештою немає ні- чого нового – завжди існували поруч забуття й пам’ять, створення нових традицій і відмирання старих. Проблема навіть не в тому, що 68 Л а р и са Н а го р н а 18 Нора П. Теперішнє, нація, пам’ять. – С.237-265. у наш час усі форми, яких набуває історична пам’ять, являють собою підробку, кітч, пародію на минуле. Гірше те, і саме у цьому новизна сучасної ситуації, що суспільство перестало приділяти увагу історії. Оскільки ми втрачаємо віру у виховання, для багатьох громадян місця пам’яті перетворяться у місця забуття, а точніше. у місця не- знання, бо й забувати стане нічого. Спеціально для читача на пострадянському просторі Джадт наго- лошує – у Франції, де історія користується чималим авторитетом, про- тиставлення історії й пам’яті цілком допустимі. У країнах колишнього радянського блоку проблема полягає в іншому – вона не в тому, щоб вийти поза межі традиційної історіографії, а в тому, як створити чи від- новити традицію справді наукового підходу до історії. Космополітична паризька інтелігенція, що добре знає свою історію, може дозволити собі своєрідну «гру розуму», запропонувавши суспільству пам’ять у якості своєрідної альтернативи історичній науці. Але навряд чи варто сприй- мати такі вправи усерйоз. Надто паризький за духом проект навряд чи витримає перенесення його на інший ґрунт, і не випадково успіх Нора не вдалося повторити у Великобританії, Іспанії, Італії чи ще будь-де19. Доволі критичними у ставленні до когнітивного потенціалу кате- горії «місця пам’яті» є і російські фахівці у галузі теорії історії С.Ма- ловічко та М.Румянцева. Із новаціями П.Нора вони пов’язують від- повідь на потребу протистояти комеморації й міфотворчості в історичному пізнанні, але наголошують на тому, що проект «пере- творився практично на свою протилежність – на усвідомлення необ- хідності комеморації й цілеспрямованого конструювання «місць пам’яті», навколо яких і повинен консолідуватися соціум». Не нади- хає цих авторів і практична реалізація концепції «місць пам’яті»: «ро- зумність» деяких «місць пам’яті» у масовій свідомості явно зумовлена включеністю їх у міфологізований контекст». Що, власне, відбулося, міркують далі російські науковці, коли на по- чатку ХХІ століття під тиском постпостмодернізму концепція «місць пам’яті» повернулася в систему історичного пізнання? «Здавалося б, вихід знайдено: завдання істориків – сприяти якомога точнішому «кар- тографуванню» «місць пам’яті», причому на різних рівнях – від загаль- нодержавного до цілком локального. Але проблема не лише залишилася, але, на наш погляд, ускладнилася». Ускладнилася тому, що в такий спо- сіб підживлювалися національно-історичні міфи, бо лише в їхній струк- турі «місця пам’яті» здатні виконувати свою орієнтаційну місію. Так у систему наукового пізнання повертається майже зникла традиція з її претензіями на об’єктивність та лінійність. Але ж сьогодні кожен більш менш грамотний історик розуміє, що історичне знання є результат ін- терпретації. «А це багато в чому руйнує «об’єктивність» місць пам’яті як 69 19 Джадт Т. «Места памяти» Пьера Нора: чьи места? чья память? // Ab Іm- perio. – 2004. – №1. – С.44-71. П он я т т я «м ісц е п а м ’я т і»в си ст ем і m em ory stu d ies фактів історії, що мають безумовну цінність. Як може «місце пам’яті» ви- конувати інтегруючу функцію, якщо, по суті, воно являє собою певний історичний факт, а факт для нас – це не «об’єктивна реальність» мину- лого, а конструкція історика, яка, цілком природно, суб’єктивна?» Не варто сприймати такий хід думок як цілковите заперечення евристичного потенціалу поняття «місця пам’яті». Воно, у баченні на- званих авторів, є «принципово важливим як для фіксації трансфор- мацій професійного історичного знання, так і для прояснення його взаємин із масовою свідомістю». Саме розуміння ідеологічних, а не лише аксіологічних чи гносеологічних, причин перетворення певної події на «місце пам’яті» забезпечує певну сталість/спадкоємність іс- торичного знання, що є особливо важливим при конструюванні со- ціальної пам’яті. Більше того, саме зі спробами вибудовувати соці- альну пам’ять в розрахунку на відповідні «місця пам’яті» С.Маловічко та М.Румянцева пов’язують зумовлену переходом від постмодерну до постпостмодерну появу історичного метанаративу нового типу. Їхня концепція будується на ідеї «різнорівневості» підвладних розуму полів історії, які водночас є і просторами ідентичності сучасної лю- дини – з наголосом на тому, що існують дві принципово відмінні іс- торіографічні культури з неоднаковим цілепокладанням. Перша діє у сфері «строгої науки», друга у сфері масової свідомості. Проводячи чітку грань між двома типами історичного знання – науковим і соціально орієнтованим – С.Маловічко та М.Румянцева вважають, що в системі останнього категорія «місць пам’яті» легко знайде своє місце. Тому, якщо й варто вдаватися до деконструкції «місць пам’яті» в системі наукового знання, то на рівні масової свідо- мості руйнувати вже сформовану цілісність навряд чи варто. Харак- теризуючи соціально орієнтоване знання як ненаукове чи «не зовсім наукове», автори ніякою мірою не хочуть принизити краєзнавство – просто це інший підхід і інша практика. З тезою «ненауковості» соціально орієнтованого історичного знання, висловленою у формі гіпотези, можна погоджуватися чи не погоджуватися. Але, на мій погляд, впроваджуване науковою шко- лою Л.Рєпіної розрізнення двох різних типів історичного знання, де місцева історія, зокрема краєзнавство, належить до практики соці- ально орієнтованого історієписання, а регіональна і нова локальна історія – до практики науково орієнтованої історії, заслуговує на увагу. Краєзнавство орієнтується на класичну модель наукового знання й наративну логіку історієписання і цим задовольняє сус- пільну потребу у забезпеченні ідентичності на основі комеморації – спільної історичної пам’яті соціуму. Що ж до регіональної, нової ло- кальної, інтелектуальної історії, то тут реалізується принципово інша модель, придатна для використання в системі вищої освіти20. 70 Л а р и са Н а го р н а 20 Маловичко С.И., Румянцева М.Ф. История как строгая наука vs социально ориентированное историописание. – М., 2013. – С 38, 43, 50-51, 185, 221. Доволі стримані у ставленні до консолідаційного потенціалу «місць пам’яті» (як і до відповідного історичного знання) білоруські іс- торики. Вони солідарні з П.Нора у визначенні «місць пам’яті» як місць зустрічі пам’яті й історії, як своєрідної дискусійної практики, яка сприяє ідентифікації суб’єкта з тією чи іншою нацією. Прихильно сприймається у Білорусі і ставлення французьких науковців до «місця пам’яті» як до символа, що зовсім не передбачає обмеження набором конкретних місць. Як місце пам’яті у книзі «Білоруси: нація Погра- ниччя» розглядається, приміром, шкільний підручник, точніше, роз- діли, присвячені Другій світовій війні. Але при цьому наголошується, що оскільки кожен підручник як «місце пам’яті» пропонує власну ко- лекцію фактів, особистостей і понять, які претендують на роль на- ціонального чи державного канону, то такою ж мірою інші факти він «відправляє у забуття». На основі аналізу різних підручників для шкіл робиться висновок, що водночас підручник є і місцем пам’яті, і міс- цем забуття. Тому сучасні підручники у Білорусі відіграють не стільки консолідаційну, скільки дезінтеграційну роль21. Очевидно, що шукати відповіді на запитання про місце історії в ієрархії цінностей сучасної культури можна лише з врахуванням від- мінності фундаментального наукового і прикладного, розрахованого на масовий попит, знання. Допустимо говорити у цьому контексті про «масове», «популярне» історичне знання і про особливу, соціально орієн товану модель історієписання. Дискусії про терміни при цьому, зрозуміло, мають тривати. В Україні вони ведуться постійно на кон- ференціях, «круглих столах», симпозіумах, на сторінках історичної періодики. Поки що, однак, доволі складно знайти відповідь на запитання: чи виявилося ХХІ століття розумнішим за попереднє настільки, щоб скинути з себе тягар «тиранії пам’яті»? Позитивно відповісти на нього поки що ніхто не готовий. Навпаки, фахівці дедалі частіше пишуть про «надлишкову», «перенасичену» пам’ять, і їхнє ледь приховуване роздратування майже завжди пов’язане із перетворенням пам’яті на поминання, де править бал політичний інтерес. Значною мірою цей процес зумовлений ідеєю статики, закладеною у саме поняття «місце» – воно має виразний просторовий вимір, а ідею часових змін, осно- воположну в структурі пам’яті, у кожному конкретному випадку до- водиться домислювати. Далеко не всі субстанції чи образи, що по- трапили в реєстр «місць пам’яті» у П.Нора, підпадають під визначення теориторіального домену «місця». Свята, манускрипти, символи влади, календарі, постаті героїв – символи, які погано ко- релюють із образом місця. Коли Ж.Мінк говорить про запас пам’яті, він додає, що хоч це поняття і не суперечить концепту «місць пам’яті», 71 П он я т т я «м ісц е п а м ’я т і»в си ст ем і m em ory stu d ies 21 Кравцевич А., Смоленчук А., Токть С. Белорусы: нация Пограничья. – Виль- нюс, 2011. – С.160-172. йдеться не про специфічне «місце», а про поклад ресурсів багатора- зового використання у поточних політичних баталіях22. Очевидно, що повсюдне захоплення «місцями пам’яті» має свої від’ємні риси. Якщо під них не підведено символіку, зрозумілу й при- йнятну для більшості громадян, вони перетворюються в екрани для проекцій різних політичних поглядів. І тоді конструювання простору пам’яті перетворюється у різновид соціальної дискурсивної інжене- рії (С.Ушакін). Франція істотно підстрахувалася від цієї небезпеки тим, що увела у найширший обіг поняття «patrimoine» як спільне на- дбання і субстрат національної ідентичності. У довільному перекладі українською воно звучить теж непогано: «культурна спадщина». Зви- чайно, якщо розуміти її не як мертвий спадок, а як живу субстанцію, що потребує постійного оновлення і дієвої підтримки. Якщо ж говорити про «місця пам’яті» в українському контексті, то, гадаю, термін «орієнтири пам’яті» був би точнішим для виявлення культурного потенціалу, закладеного і у матеріальних залишках ми- нулого, і у відповідних структурах уяви. У тому вигляді, як він об- ґрунтований Мішелем Полляком з позицій психоаналізу, орієнтири пам’яті постають як певні емпіричні індикатори, що відображають водночас і просторову протяжність, і глибину «часових пластів»23. У такому ж значенні – виявлення «внутрішньо культурних сил, що уп- равляють динамікою культури», застосовують поняття «орієнтири пам’яті» і вітчизняні автори у монографії «Український соціум». Від- повідні орієнтири у контексті творення образу минувшини просте- жуються ними у цілому ряді історичних пам’яток, починаючи від Києво-Печерського патерика і до мистецьких зібрань ХVШ ст.24. Утім, метафоричний образ «місць пам’яті» уже настільки міцно ут- вердився у світовому гуманітарному лексиконі, що мова може йти лише про його часткове коригування, але аж ніяк не про відмову від нього. Закодована в «місцях пам’яті» мнемонічна енергія концентру- ється переважно за законами просторової близькості і справляє чи- малий вплив на кристалізацію суспільних уявлень про час і простір, «своє» й «чуже», суспільне й приватне, сакральне й приземлене. Важ- ливо лише обирати серед «місць пам’яті» не стільки сліди минулих битв, скільки етапи розвитку й матеріалізації людського інтелекту, а також кращих форм інтелектуального спілкування. Майже безмеж- ний пізнавальний простір відкриває тут використання здобутків на- укової біографістики – адже вона унаочнює проблему вибору на рівні дій конкретної людини і вже тому є потужним виховним засобом. 72 Л а р и са Н а го р н а 22 Мінк Ж. Геополітика, примирення та ігри з минулим: на шляху до поясню- валь ної парадигми колективної пам’яті // Україна модерна. – 2009. – №4. – С.76 -77. 23 Полляк М. Память, забвенье, молчанье. Психоанализ и науки о человеке. – М., 1996. – С.191. 24 Український соціум. – К., 2005. – С.433-452. Зрештою саме у цьому руслі найзручніше уводити в обіг т.зв. его-до- кументи – джерела особистого походження, які допитливій людині здатні сказати про атмосферу епохи більше, ніж безликі розміркову- вання про «гноблення», «колоніальну експлуатацію» тощо. Можливо, в українському контексті доцільніше було б говорити не стільки про зниження рівня символічного контролю за добором «місць пам’яті», скільки про відсутність у владних структур держави чіткої пам’яткоохоронної стратегії. Якщо подивитися на стан автен- тичних історичних пам’яток ХІ-ХVІІІ століть, то, за нечисленними винятками, це руїни, які упродовж століття взагалі можуть зникнути. На Заході величезні кошти вкладаються у консервацію таких споруд; у цьому, зокрема, вбачається запорука успішного розвитку туристич- ної галузі. У багатьох країнах прийняті Кодекси етики реставратора. Україна підписала більшість міжнародних пам’яткоохоронних угод, але у своїй реставраційній політиці держава переважно орієнтується на кошти ( а відповідно і на смаки) церкви. Доволі часто це призво- дить до прикрих казусів, на зразок грубого втручання церкви у вже значною мірою відтворений автентичний живопис Успенського со- бору Почаївської лаври або дивної надбудови над Михайлівською церквою у Переяславі-Хмельницькому25. Доводиться констатувати, що у наших керманичів взагалі від- сутнє відчуття відповідальності за стратегію донесення до майбутніх поколінь культурних надбань різних народів, що населяли терито- рію України від найдавніших часів. Але чи правомірно адресувати претензії лише державі? Адже опікуватися збереженням культурної спадщини покликані спеціально створені для цього інституції, на- самперед Центр пам’яткознавства НАН України та Українське това- риство охорони пам’яток історії та культури. На жаль, вони стоять осторонь термінологічних дискусій, що хвилюють світову наукову громадськість. У це важко повірити, але у виданій ними у 2012 р. об- сягом близько 35 др. арк. колективній монографії «Основи пам’ят- кознавства» взагалі відсутнє поняття «місце пам’яті». Охорона культурних цінностей в Україні регулюється кількома за- конами, але, за визнанням пам’яткоохоронців, гарантій збереження всіх примітних пам’яток історії й культури у нас не існує. Якщо в ра- дянські часи нищилися пам’ятки, що не відповідали офіційним ідео- логічним канонам, то нині культурна спадщина руйнується також внаслідок відсутності критеріїв поціновування та класифікації пам’яток. Лише у Києві за останні два десятиріччя зникло понад 130 пам’яток26. За таких умов відсутність спеціального інтересу вітчиз- 73 П он я т т я «м ісц е п а м ’я т і»в си ст ем і m em ory stu d ies 25 Докладніше див.: Дорофієнко І. Хто відповість перед майбутнім // День. – 2011. – 15 вересня. 26 Федорова Л. З історії пам’яткоохоронної та музейної справи у Наддні- прянській Україні. 1870-і – 1910-і рр. – К. 2013. – С.4-5. няних правоохоронців до дискусій навколо «місць пам’яті» можна було б пояснити двозначністю закладених у це поняття смислів. Але ха- рактер термінологічних дебатів, які ведуться упродовж усіх років не- залежності навколо розрізнення понять «пам’ятка» і «пам’ятник», «пам’ятка архітектури» і «пам’ятка містобудування» тощо, наводять на роздуми про традиціоналізм і консерватизм у підходах. Хотілося б, зрозуміло, помилитися, але варто було б і нашим пам’яткоохорон- цям прислухатися до поради Х.-У.Гумпрехта: «з епістемологічних при- чин інституційна структура й інтелектуальні передумови взаємодії різних академічних дисциплін повинні віднині й надалі стати зов- сім іншими». Бо «одне з головних покликань і функцій гуманітарного знання – здатність співпадати з тим, що «своєчасне» саме зараз».27 На завершення хотілося б ще раз звернутися до справді безцінних порад П.Нора, на цей раз до тих, які стосуються відповідальності іс- торика за якість репрезентацій та інтерпретацій. Адже «історія тво- рить історика більше, ніж історик історію». Завищені амбіції істо- рика, застерігає вчений, здатні провокувати привласнення ним ролі судді, навіть верховного судді. Але за таких умов дослідник ризикує перетворитися на «папарацці минулого». І тут надзвичайно продук- тивними та повчальними уявляються міркування Нора про небез- пеки, які підстерігають дослідника в разі зведення історії до пам’яті. Простежимо докладніше хід його думок у вже згадуваній полеміці з П.Рікером: адже вони стосуються історії як такої, незалежно від на- ціональних чи якихось інших рамок. У ХХІ столітті, пише Нора. «видається неможливим написати такий твір про пам’ять, історію, забуття, що досягає кульмінаційної точки у роздумах про вину, справедливу пам’ять, складність про- щення, і претендувати на позачасовість. Пришестя пам’яті й насад- жувана нею тиранія, зрештою, виявляють глибину й обсяг узагаль- нення відчуття історії». Історик і філософ рівною мірою реагують на цю потребу, хоч роблять це по-різному. Але обидва мають розуміти: коли колективна пам’ять привласнює собі привілей на творення більш «правдивої» правди, ніж правда історії, вона спирається на правду пережитого, правду спогадів про біль і страждання, про реп- ресії, приниження. забуття. «Ми, філософи і історики, мусимо жити і працювати у цьому світі з його законами... Ми не можемо уникнути його, власне. через особливість нашої професії, але остання зміни- лась, втратила невинність. Знати, в якому режимі історичності ми працюємо, розуміти її механізми, аналізувати примуси – це найпер- ший спосіб не потрапити до неї в рабство»28. 74 Л а р и са Н а го р н а 27 Гумпрехт Х.-У. Как «антропологический поворот» может затронуть гума- нитарные науки? //Новое литературное обозрение. – 2012. – № 114. 28 Нора П. Теперішнє, нація, пам’ять. – С.9, 170, 264 – 266.

Поняття "місце пам'яті" в системі memory studies

Репозитарії

Схожі ресурси