Нотатки до ненаписаної книги

Рецензія на книгу: Motylewicz Jerzy. Społeczeństwo Przemyśla w XVI i XVII wieku. – Rzeszуw: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2005. – 433 s.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Александрович, В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2009
Schlagworte:	Рецензії, огляди
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/16167
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Нотатки до ненаписаної книги / В. Александрович // Український археографічний щорічник. — К., 2009. — Вип. 13/14. — С. 725-744. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-16167
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-161672025-02-23T19:38:04Z Нотатки до ненаписаної книги Александрович, В. Рецензії, огляди Рецензія на книгу: Motylewicz Jerzy. Społeczeństwo Przemyśla w XVI i XVII wieku. – Rzeszуw: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2005. – 433 s. Висловлюю щиру подяку докторові історичних наук Богданові Гудеві та кандидатові історичних наук Андрієві Фелонюку за сприяння в роботі над цією рецензією. 2009 Article Нотатки до ненаписаної книги / В. Александрович // Український археографічний щорічник. — К., 2009. — Вип. 13/14. — С. 725-744. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. XXXX-0011 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/16167 uk application/pdf Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії, огляди Рецензії, огляди
spellingShingle	Рецензії, огляди Рецензії, огляди Александрович, В. Нотатки до ненаписаної книги
description	Рецензія на книгу: Motylewicz Jerzy. Społeczeństwo Przemyśla w XVI i XVII wieku. – Rzeszуw: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2005. – 433 s.
format	Article
author	Александрович, В.
author_facet	Александрович, В.
author_sort	Александрович, В.
title	Нотатки до ненаписаної книги
title_short	Нотатки до ненаписаної книги
title_full	Нотатки до ненаписаної книги
title_fullStr	Нотатки до ненаписаної книги
title_full_unstemmed	Нотатки до ненаписаної книги
title_sort	нотатки до ненаписаної книги
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Рецензії, огляди
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/16167
citation_txt	Нотатки до ненаписаної книги / В. Александрович // Український археографічний щорічник. — К., 2009. — Вип. 13/14. — С. 725-744. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT aleksandrovičv notatkidonenapisanoíknigi
first_indexed	2025-11-24T16:26:34Z
last_indexed	2025-11-24T16:26:34Z
_version_	1849689736403222528
fulltext	Перемишль ще від переддержавної доби посідав особливі позиції в житті того історичного регіону, який йому згодом тривалий час судилося очолювати, відіграючи в ньому роль домінуючого культурного осередку. У тихому провінційному місті зі спокійним розміреним життям нині про неї нагадують хіба нечисленні немало перебудовані кам’яниці унікальної че- рез розташування на узгір’ї Ринкової площі та ще, звичайно, храми. Прав- да, лише католицькі: навіть греко-католицький собор Різдва святого Іоана Предтечі знайшов притулок у костьолі єзуїтів (чужі стіни прийняли його ще від кінця XVIII ст.). Так кожен уважний уже з першого погляду входить у головну “проблему”, успадковану від історії, в реаліях нинішнього Пере- мишля немало “пригашену”, від чого вона, закономірно, ніяк не маліє. Нинішнім спадкоємцям української традиції Перемишля по ту сторону кордону не зовсім до цього. В актуального господаря з польської сторони інтерес, об’єктивно, нерідко акурат протилежний. Ця обумовлена усім по- переднім ходом історії розбіжність позицій на ґрунті міста, яке в контексті самого процесу свого розвитку, власної долі неминуче приречене виступа- ти об’єктом не без полярностей підходів, заважила не тільки на минулому, а й на його сьогоднішньому сприйнятті. Оскільки українській стороні “не до Перемишля”, з її боку осмислення історії одного з найважливіших осе- редків культурної традиції західноукраїнського регіону ніколи не набирало ширшого виразу, хоча для висвітлення окремих часткових проблем зроблено не так уже й мало. Зусилля польських господарів на відповідному напрямі засвідчують два томи історії міста, з яких перший присвячений доавстрій- ському періодові1. Уже в новіші часи вийшло три томи нової його історії, втім один з оглядом тієї ж доби (видання продовжується)2. На такому тлі поява обширного дослідження перемишльської міської спільноти XVI–XVII століть неминуче зарисовується явищем винятковим, * Висловлюю щиру подяку докторові історичних наук �огданові �удеві та кандида- щиру подяку докторові історичних наук �огданові �удеві та кандида-та кандида- тові історичних наук Андрієві Фелонюку за сприяння в роботі над цією рецензією. 1 1000 lat Przemyśla. – Rzeszów, 1976. – T. 1. 2 Dzieje Przemyśla. – Przemyśl, 2003. – T. 2 (1340–1772). – Сz. 1: U schyłku Średnio- wiecza / Pod red. F. Kiryka. Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ (Львів) НОТАТКИ ДО НЕНАПИСАНОЇ КНИГИ (Motylewicz Jerzy. Społeczeństwo Przemyśla w XVI i XVII wieku. – Rzeszów: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2005. – 433 s.) 725 яке не можна не вітати заздалегідь. Воно написане насамперед і значною мірою на матеріалах актових книг міського уряду, які здебільшого вперше впроваджено до наукового обігу, тому видання, природно, є вартісним зве- денням джерельних відомостей. З огляду на зазначені особливості історії Перемишля та їхнє нинішнє сприйняття, перед автором стояло далеко не просте завдання, й уже сам той факт, що він за нього взявся, – свідчення на його користь. Однак рецензентові приділено не так приєднуватися до уславлення ге- роїв, як вдаватися до деталей, у яких відомо хто (що) ховається. І тут, при- родно, не можна обійтися без зауважень на адресу книги, зрозуміло, – до- статньо різнорідних. Вони стосуються як певних особливостей загальної концепції, так і сприйняття й тлумачення окремих проблем, різних аспектів підбору, використання залученого комплексу джерел, літератури, коректнос- ті добору, відчитання й інтерпретації самих джерельних свідчень, автор- ської i редакторської роботи, а навіть окремих ширших явищ, притаманних сучасній науковій традиції та видавничій справі, зрештою, – відображення зазначеного історичного українсько-польського розходження у сприйнятті Перемишля. Книга Є. Мотилевича продовжує тему, яку досить активно опрацьовує новітня польська історіографія, тому на рівні загальної схеми під рукою було достатньо широке коло концептуальних взірців. Cаме ці напрацю- вання визначили як структуру, так і співвідношення окремих частин (поза тим, природно, що диктував конкретний зібраний матеріал). На цьому рів- ні доводиться відзначити непропорційність та різнорідність окремих роз- ділів. Частина з них написані майже виключно за архівними матеріалами, інші – переказують відомості з літератури, нерідко навіть не зовсім “у темі,” й це розходження, природно, не на користь рецензованого видання. Подібне протиріччя виявляється і в окремих частинах поодиноких розділів. Воно по- стало внаслідок того, що автор іноді надто виходить поза конкретну обрану тему, віддаючись викладу доступних у літературі фактів нерідко ширшої вимови. Красномовний приклад цього – чимала розповідь про дiяльність латинських єпископів здебільшого з-поза проблематики історії самої місь- кої спільноти, без виразнішого сліду намірів показати єпископів членами міського організму, що їм належиться цілком природно. Шукати чогось від- повідного з історії православних та уніатських єпископів, зокрема, навіть знаного своєю активністю владики Антонія Радиловського, зрозуміло, не доводиться. Про місцеве юдейське середовище тим більше не йдеться. Водночас з тих же міркувань бракує певних явищ, без яких неможливо уявити міську спільноту взагалі й такого осередку, яким був Перемишль, – зокрема. Насамперед, хоч як це дивно для польського автора, у книзі, без- перечно, надто скромно присутнє середовище духовенства. Те, що про нього сказано, дуже мало нагадує власне внутрішню історію, хоча виклад пропонує окремі вартісні матеріали саме такого зразка. Не випадає доводити значення духовенства різних рівнів як окремого елементу міського суспільства – по- 726 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ слідовно звернутого до нього й водночас внутрішньо немало відособленого, замкнутого в собі. Відсутність відповідного спеціального розділу ніяк не ви- правдовують розпорошені відомості, тим більше, – за цілковитого браку міс- цевого чернецтва (навіть католицького поза декількома фактами культурної історії). Монастиря на Вовчу – давньої, ще від княжих часів заміської рези- денції перемишльського владики – шукати, зрозуміло, зовсім марно. Дово- лі загально описано лише середовище католицьких єпископів і каноніків, та й то насамперед у контексті релігійності й релігійного життя, немало поза тими сторонами внутрішньої історії міської спільноти, яким присвячена кни- га. Зрозуміло, що воно потрактоване майже виключно за літературою, хоча навряд чи забракло б джерел, насамперед усе ще мало використаних фондів місцевого митрополичого архіву, проте до церковних архівів автор сягав дуже скромно. Інші ж рівні духовної спільноти практично не існують взагалі, тим більше в українському та юдейському середовищі (природно, так само поза поодинокими розкиданими в різних розділах сюжетами). Серед прикметних особливостей книги, які не можна не відзначити на рівні структури, привертає увагу також відсутність інформації стосовно складення своєрідного міського суспільства в тому вигляді, в якому воно є об’єктом дослідження. Короткий ретроспективний екскурс сприймається вкрай необхідним – його відсутність згодом неодноразово дається взнаки в самому викладі. Однак, як виявляється, з давнішою історією aвтор взагалі не зовсім у ладах. До не позбавленого знаного “ризику” утвердження на місцевому ґрунті польської традиції він вочевидь не вдається, тому такий висновок підказали пропоновані тлумачення окремих принагідно пригада- них фактів найдавнішої української історії Перемишля. Для Є. Мотилевича, як і для більшості його співвітчизників, вона і надалі насамперед, швид- ше, небажана. Своєрідний це обов’язок – робити такі висновки, проте як інакше розуміти, наприклад, таке визнання: “W jakim wi�c czasie szuka� na-“W jakim wi�c czasie szuka� na- leży początków osady miejskiej o usankcjonowanych dokumentem lokacyjnym podstawach prawnych? Jednoznaczej odpowiedzi na to pytanie nie jest w stanie sformułowa� aktualnie nauka historyczna. Można tylko domniemywa�, śledząc kolejne etapy wzmożonych akcji osadniczych w ukształtowanej administracyjnie w początkach XV wieku ziemi przemyskiej, że stało si� to za sprawą króla Kazi- mierza Wielkiego, lub najpóźniej, co wydaje si� mniej prawdopodobne, ksi�cia Władysława Opolczyka, namiestnika Rusi, mianowanego przez króla Ludwika W�gierskiego. Nie można pominą� też poglądu, coraz cz�ściej przyjmowanego jako najbardziej zbliżonego do prawdy, że miejskim prawem magdeburskim rzą- dził si� Przemyśl jeszcze w czasach ksi�cia Lwa syna Daniela I, a wi�c po 1301 roku (sic!)” (11)3? Згідно зі знаною традицією, воно однозначно закладає, * Тут і надалі цифра в дужках вказує конкретну сторінку рецензованої книги, про яку йдеться у відповідному місці. 3 Проблема має свою літературу, з новіших позицій якої див.: Janeczek A. Ząb kniazia Lwa. W kwestii wiarygodnośсi przemyskiego przywileju wójtowskiego // Civitas et villa. Miasto i wieś w średniowiecznej Europie Środkowej. – Wrocław; Praha, 2002. – S. 177–189. 727 Нотатки до ненаписаної книги нібито місто так справді існує лише від королівської локації, хоча надалі й стверджується функціонування на час її появи усталених міських структур, а також і органів самоврядування (111). Для Перемишля, як відомо, – це очевидний історичний нонсенс. Але це вже інша проблема, численними її виявами так чи інакше присутня практично в кожному розділі, тому до неї доведеться звернутися окремо. Відзначена відсутність послідовно дотриманого співвідношення нерідко не менш виразно вимальовується й на іншому матеріалі. �оловна тема книги закономірно відсилала до самого міського середовища, тому природно необ- хідні елементи ширшого контексту повинні обмежуватися. Звідси очевидним порушенням обраного підходу виглядає, наприклад, досить детальний пере- каз чинних правових норм функціонування жидівської спільноти (69–70). Він тим більше виділяється, що на сторінках книги фактично виявляється одино- ким: до інших “націй” відповідний матеріал подано дуже обмежено. Непропорційність помітна й при викладі інших споріднених тем на ма- теріалі з історії окремих міських громад. Загальновідомо, наскільки істотною була роль церковних братств у тогочасному суспільстві. У книзі її відбито явно недостатньо, й показово, що насамперед (що не може не видатися див- ним), – костьольних братств. Так cамо мало наголошено на ремісничих цехах як релігійних об’єднаннях. Надто поверхово потрактовано також функціону- вання церковних братств. Складається враження, що в останньому випадку автор пішов насамперед за новішим польським дослідженням на відповідну тему, а матеріал, відкладений в опрацьованих актових книгах міського уряду, не кажучи про документи братського походження серед решток парафіяльних архівів та актів єпископського уряду, виявився поза його увагою. Явно недостатнім є теж виклад історії професійного середовища мит- ців Перемишля, окрім виразніше зарисованих італійських будівничих. Новіші дослідження переконують, що упродовж XVI–XVII ст. місто мало немалий гурт майстрів різноманітних спеціальностей, що забезпечує чи- малий простір для аналізу різних сторін їхнього внутрішнього життя. Сво- го часу Юзеф Томаш Фразік опублікував переліки малярів, які засвідчили достатньо активне функціонування цієї суспільної групи – як польського, так і українського відгалуження4, подав і декілька імен набагато менше знаних на місцевому ґрунті скульпторів5 (у книзі їх навіть не згадано). Ав- тор цих рядків докладно опрацював середовище українських малярів XVI6 4 Frazik J. T. Sztuka ziemi przemyskiej i sanockiej około r. 1600. Uwagi o wykonawcach // Sztuka około roku 1600: Materiały Sesji Stowarzyszenia Historyków Sztuki zorganizowanej przy współpracy Wydziału Kultury Prezydjum Wojewódzkiej Rady Narodowej w Lublinie. Lublin, listopad 1972. – Warszawa, 1974. – S. 214–221; idem. Zarys dziejów sztuki Przemyśla // 1000 lat Przemyśla. – T. 1. – S. 501–506. 5 Idem. Sztuka ziemi przemyskiej… – S. 210, 212. 6 Александрович В. Західноукраїнські малярі XVI століття. Шляхи розвитку про- фесійного середовища [= Студії з історії українського мистецтва. – Т. 3]. – Львів, 2000. – C. 41–82. 728 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ i XVII ст.7, водночас вказавши на незрозумілу відсутність митців польського походження від 1460-х рр. до середини XVI ст. та примноження їхніх рядів досить відчутними темпами після середини цього століття8. Нa такому зари- сі ситуації мала заважити та маловідома цехова реформа, на яку вказує ко- ролівське надання об’єднаному цехові статуту на зразок львівського (1558)9. Є. Мотилевич до цих матеріалів не сягав (у переліку використаної літера- тури немає навіть зазначеної статті Ю. Т. Фразіка 1974 р.), внаслідок чого не тільки одна з яскравих сторінок мiського суспільства, але й та, по якій залишився найвиразніший реальний слід, опинилася поза увагою. А щодо початків перемишльського об’єднаного цеху золотарів, конвісарів та маля- рів лише повторено припущення, що вони сягають ще XVI ст. (241), хоча в преамбулі цитованої в тексті публікації цехового статуту 1625 р. вказано конкретну дату й викладено задокументовану скромну історію об’єднання. Правда, на завершення автор присвятив малярам декілька рядків у за- гальному огляді культури в місті (406–407), проте зроблено це, на жаль, у знаному жанрі “pomylenia z poplątaniem”. Характерно, що вступом до ко- роткого екскурсу в ряди малярів слугує покликання на вже розглянуті при- клади міщанських збірок малярства. При цьому не може не постати виразна колізія, оскільки є очевидним, що в них нe знаходилися картини виключ- но перемишльських майстрів, так само, як ці останні не працювали тіль- ки для міщанських помешкань. Однак усе решта виявляється поза увагою. Так само нібито цілком прийнятна фраза “W Przemyślu znajdowało prac� w każdym okresie kilku malarzy” (206) несе очевидне перекручення конкрет- ної ситуації, оскільки знані досі майстри, за поодинокими винятками, жили в місті, а не “знаходили в ньому працю”. Зрештою, спершу Ю. Т. Фразік, а згодом автор цих рядків, як зазначалося, навели цілком конкретні відо- мості про персональний склад місцевого малярського середовища з досить докладним окресленням основних моментів його еволюції. Опубліковано також перегляд зібраних відомостей про зовнішні контакти цієї суспільної групи10. Систематично опрацьованo записи міських і ґродських актових книг про українське середовище. Ю. Т. Фразік далеко не вичерпно описав склад польських малярів, відомості про них другої половини XVII ст. досі 7 Його ж. Середовище українських малярів Перемишля у XVII столітті // Україна у Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). – К., 2002. – Вип. 2. – С. 231–256. 8 Його ж. Західноукраїнські малярі… – C. 78–79. 9 Аłeksandrowycz W. Cenne źródła do dziejów przemyskiego środowiska malarzy ce- chowych XVI–XVII w. // Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu. Biuletyn informacyjny PWIN. – Przemyśł, 1996. – Nr 2. – S. 182, 183; idem. Statut cechu złotników, malarzy i konwisarzy przemyskich, potwierdzony 6 października 1625 roku // Rocznik Histo- ryczno-Archiwalny. – Przemyśl, 1997. – T. 12. – S. 6, 7. 10 Idem. Malarze w związkach artystycznych Przemyśla i ziemi przemyskiej XV– XVI wieku // Przemyskie Zapiski Historyczne. – 1999. – R. XI (1998): Studia i materiały poświ�cone historii Polski Południowo-Wschodniej. – S. 105–121. 729 Нотатки до ненаписаної книги не опубліковано. Проте Є. Мотилевич не лише знехтував цими напрацюван- нями, а й “легко” потрактував саму проблему. Чергове питання викликає буквально наступне речення про середовище українських малярів “w Przemyślu i okolicy”. Воно є очевидним відтворен- ням спопуляризованої серед польських авторів думки Віри Свєнціцької з її тексту до багатотомної ”Історії українського мистецтва” про діяльність українських малярів “в околицях Перемишля”, де не основаними на дже- релах загальними міркуваннями відтягнуто увагу від самого міста до зо- всім абстрактних “монастирів”. Речення про майстрів, “specjalizujących si� w malarstwie cerkiewnym” (sic!) завершує зворот “wykonujących prace także dla wyznawców innych religii”. Відкликання відсилає до священика �айля, тривалий час зайнятого над ансамблями монументального малярства схід- нохристиянського родоводу в костьолах Польщі. Для чого загальновідомий ще від початку ХХ ст. факт так приховано й чому короля укрито під шатою “wyznawców innych religii”? Проте весь короткий текст про перемишльских малярів укладено саме на таких засадах. Не варто зупинятися на “відкрито- му” далі “Федькові з 1519 р.”, оскільки ім’я до літератури впроваджено ще 1997 р. – у знаній автору статті, до якої він відкликався11. Зрештою, це май- стер з прізвищем – Ф. �орошкович чи �орошко. Саме як “Phyetkone pictore dicto Horoszko” він згаданий і в тому вже впровадженому до наукового обігу документі, на який покликався польський автор12. Ф. �орошкович є також особою з біографією13, оскільки в перемишльских міських актах віднайшло- ся чимало його слідів, яких не побачили ні Ю. Т. Фразік, ні Є. Мотилевич. Доказом продовження традиції цієї зафіксованої ранніми, вибраними зі значно ширшого контексту, свідченнями школи для автора має служити “informacja z 1647 roku o cechu złotniczym przy cerkwi katedralnej, do którego należeli m.in. malarze Aleksander Goszczowski i Sebastian Lochowicz. W dokumencie zostali oni nazwani malarzami władyki”. Автор відкликається до архівного документа, хоча до наукового обігу його виклад ще 1896 р. впро- вадив Фердинанд �остель: “1646. Alexander Gosczowski malarz Jego Mości ojca episkopa przemyskiego, mieszkający na Władyczu (jurydyce władyki); należał dawniej do cechu, w r. 1638 zabrano go z cechu, Sebastyana Włoskowica nazywa on swoim «dobrodziejem y magistrem», od którego «�wiczenia w swoim rzemiośle z łaską Bożą wziął»”14. Тут “Lochowicz” втілився в особі “Włoskowica”, проте не є “малярем владики”, а вчителем А. Ґосчовського. Зрештою, справу його прізвища15, як і “різночитань” самого документа, 11 Idem. Statut cechu złotników… – S. 5. 12 Александрович В. Західноукраїнські малярі… – С. 62. 13 Там само. – С. 62–64. Насправді в Перемишлi не було владичої юридики, й зазначений термін належить дільниці міста, у якій знаходилися собор та резиденція владики; здебільшого її заселяли українці. 14 Bostel F. Kilka wiadomości o złotnictwie i malarstwie w Przemyślu // Sprawozdania Komisyi do badania historii sztuki w Polsce. – Kraków, 1896. – T. V. – Szp. LXXXV. 15 Александрович В. Середовище українських малярів… – C. 237. 730 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ з’ясовано,16 й “дискусійний” маляр – знаний автору потомок італійського будівничого Петра, в документах званий, звичайно, Влоховичем (83). Однак у запропонованій версії з’явилося ще щось зовсім виняткове – за- ведено мову “[o] cechu złotniczym przy cerkwi katedralnej”. Справа навіть не в тому, що відповідне місце оригіналу, природно, відкликається до “історич- ного” об’єднаного цеху золотарів, конвісарів та малярів. Коли з’являється “цех при соборі”, коли виклад ведеться на рівні такого сприйняття найваж- ливіших компонентів структури міського суспільства, його складу та вну- трішніх взаємозв’язків, ситуація однозначно виходить поза прийняте коло звичних наукових понять. Втім, насправді усе не виглядає аж так однознач- но трагічно, але про те, як саме виглядає, – згодом. Поки варто вдатися до дальших прикладів, які ілюструють конкретні сторони авторської постави. Є в тексті й інші виразні приклади читання “з докладністю до навпа- ки”. Чи не найяскравіший несе відкликання до документа 1512 р., яким король Зиґмунт I “nakazał znieś� wszystkie wprowadzane wobec Kościoła prawosławnego ograniczenia” (чого фахівці досі не вловили). При цьому віді- слано до двох публікацій першоджерела та трьох позицій літератури (350). Насправді документ трактує зовсім про інше, й це власне на його основі у вступі того ж абзацу на попередній сторінці (без відкликання!) згадано то- гочасні заходи католицької церкви, спрямовані на обмеження православно- го культу. Отож королівський лист скеровано до перемишльського владики; йому закинуто “вороже наставлення”, грозячи усуненням з кафедри. Од- нак прочитанням навпаки не закінчилося, й лист “незалежно” виявився ще й доказом, що “polityka biskupów przemyskich i kapituły łacińskiej zmierzała wyraźnie do unifikacji wielu form obrz�dowości Kościoła prawosławnego z łacińskim, jako drogi do przechodzenia ludności prawosławnej na katolicyzm. Dał temu wyraz biskup Maciej, który w kazaniach wprost nawoływał, aby Rusini porzucili schizm� i przechodzili na katolicyzm” (!) (150). Найочевидніше, що й тут автор теж так само не зрозумів, про що йшлося, як і читачеві навряд чи вдасться з’ясувати, як католицький єпископ міг впливати на такі суто вну- трішні справи православної Церкви, не кажучи про можливість “навпаки”. Інший приклад читання засвідчив короткий виклад про друкарню пе- ремишльського Троїцького братства (402) без найголовнішої унікальної в історії української культури її прикмети – вона друкувала лише гравюри. Про неї нічого не знали ні єпископ �ригорій Лакота, ні Ярослав Ісаєвич: її впроваджено до наукового обігу щойно 1995 р.17. Проте автор явно не чи- тав їхніх публікацій, а використав відповідні відомості за книжкою �арбари Льоренс. Очевидним безпідставним перебільшенням є “зразкова” ренесансна фразеологія – нібито італійські будівничі в Перемишлі “zaszczepiali wśród 16 Там само. – С. 236–238. 17 Його ж. Друкарня перемиського Святотроїцького братства (1675–1683 рр.). Непо- цінована унікальна сторінка історії української культури другої половини ХVII століття // Пам’ятки України. – 1995. – Ч. 3. – С. 125–129. 731 Нотатки до ненаписаної книги jego mieszkańców renesansowe wzorce życia”. Автор одразу ж іде набагато далі: “Pod ich wpływem kształtował si� renesansowy typ mieszczanina” (85). Звичайно, італійські архітектори не могли не спричинитися до поширення на місцевому ґрунті відповідних взірців, проте, природно, їх не “защеплю- вали”. Як відомо, усе розпочалося задовго до них, й у широкому процесі переходу до нової після Cередньовіччя системи культурного життя не ви- падало б наголошувати на якійсь особливій їхній ролі. Як і, зрештою, – спе- ціальних італійських слідах у перемишльському середовищі. Проте, здається, автор не завжди й не у всьому контролював текст (над- то переконливий доказ – численні “дрібниці”, про які далі). �о ж як ще розу- міти таке, наприклад, твердження: “Ujawniająca si� intensyfikacja religijności wynikała ze wzajemnych oddziaływań sąsiadujących ze sobą grup wiernych” (346). Найкраще в ньому видно, звичайно, вияв “позахронологічності” та повну відсутність ширшого контексту як один з головних “китів” застосова- ного методу. “Інтенсифікація релігійності” як далеко не внутрішній здобу- ток окремо взятої міської спільноти, а насамперед всемогутнього на цьому полі зовнішнього чинника чи може потребувати доведення? Наведені нотатки при тексті виразно вказують на досить своєрідне чи- тання, що, на жаль, на сторінках аналізованої книги є значно ширшим яви- щем з “безконечною” кількістю конкретних виявів. Рецензія, природно, не може слугувати всеосяжною summae theologiae чи – тим паче – її заступати, але без прикладів не обійтись, оскільки вони здебільшого стосуються за- гальновідомих – як мало б бути – фактів історії міста. Так, зокрема, вже на самому початку постає “istniejąca już przypuszczalnie w początkach XVI wieku drewniana cerkiew Bożego Narodzenia” (34) на Засян- ні. Проте це власне той храм, який ще в 1420-х рр. маляр-священик �айль отримав від короля Владислава II Ягайла за малярські роботи на терито- рії Сандомирської, Краківської і Сєрадзької земель, що для Перемишля так само є загальновідомим фактом18. У книзі, правда, засянська церква надалі фігурує богородичною (348, 359, 385, 386), дуже характерно, що без зазна- чення конкретного посвячення, що, видається, для XVII ст. вже діяло не- змінною нормою. Зрештою так само Успенська церква на Вовчу – як Преоб- раженська (348) чи “святого Спаса” (349). З тим, що відбувалося у храмах та навколо них, теж ніяк не краще. Чи не найпоказовіший приклад – постаті дяків як шкільних учителів у XVI ст. й керівників церковного співу (401, 404). Насправді дяк, як і зараз, – насам- перед помічник священика при відправленні літургії, а співом із широкою 18 Про �айля і це королівське надання найдокладніше див.: Александрович В. Свяще- ник �айль – маляр короля Владислава II Ягайла – і перемишльське малярство XIV–XV сто- літь // Александрович В. Українське малярство XIII–XV ст. [= Студії з історії українського мистецтва. – Т. 1]. – Львів, 1995. – С. 7–76. Пор. також: Аłeksandrowycz W. Przemyski ośrodek malarstwa tradycji bizantyńskiej w końcu XIV i pierwszej połowie XV wieku // Zachodnioukraińska sztuka cerkiewna. – Łańcut, 2004. – Cz. II: Materiały z mi�dzynarodowej konferencji naukowej Łańcut-Kotań, 17–18 kwietnia 2004 roku. – S. 265–274. 732 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ розбудовою від кінця XVI ст. церковної музичної культури та поглибленням її “спеціалізації” заправляв, як він підписаний на знаменитому зображенні церковного хору у “Воздвиженні Чесного Хреста” з церкви в Ситихові по- близу Львова, “реєнт”. Не менше, ніж у храмах, автор плутається й серед історичних осіб. “Ryb 50 beczek przywieziono na jarmark zimowy z dóbr należących do wojewody ruskiego Wojciecha Sieniawskiego” (257). Проте з-поміж Сенявських руськи- ми воєводами були лише Миколай та Єронім19. Окрім того, ім’я Войцеха в цій родині не зафіксовано взагалі20. До того ж, у самому документі згаданий, як виявилося, не руський воєвода Войцех Сенявський, а… подільський – Криштоф Сенявський (зрештою, так само… не засвідчений у джерелах). Насправді може йтися хіба про подільського воєводу Яна Сєнєнського21. Таких дрібних різного роду казусів, очевидних авторських (але чи тіль- ки?) похибок набагато більше. У 1696–1697 рр. в місті не могла шкодити хоругва “Кarola Stanisława Panie Kochanku Radziwiłła” (173), оскільки “Panie Kochanku” – народжений щойно 1734 р. внук тогочасного К. С. Радивіла з тим самим ім’ям. Так само підозрілою є хоругва “Jakuba Wiśniowieckiego” (174), принаймні в знаній українській княжій родині подане ім’я не зустрі- чається22. Не бyде зайвим також зазначити, що “Korybut Wiśniowiecki” з пе- реліку перемишльських старост (146) – Міхал Єремія Корибут Вишневець- кий, знаний “князь Ярема”. Привертають увагу також численні дрібні курйози невичитаного, а не- рідко й непрочитаного тексту. “W wyniku ożywionego ruchu budowlanego w drugiej połowie XVI i na początku XVII wieku, w związku z dobrą koniunkturą gospodarczą, wyraźnie zarysowały si� trwałe różnice mi�dzy budynkami w centrum miasta, poza nim, na jego obrzeżach y przedmieściach” (87). Навряд чи випадало б визнавати такі “різниці” здобутком спеціально “італійської” епохи місцевого будівництва: принципову відмінність, швидше, мав визна- чати постійно чинний фактор, якого не бракує і в наш час. Частина таких ситуацій стосуються дублювання поодиноких сюже- тів. “Wały ziemne z drewnianymi parkanami i fosami” як оточення міста до середини XVI ст. (16) й водночас до 1520-х рр. (25). При викладі опису дерев’яного шляхетського двору поблизу дзвіниці собору із встановленим на ній годинником у трьох рядках двічі повторено вказівку на знаходжен- ня будівлі біля вежі (98). Через чотири рядки так само двічі переказано цехову норму, за якою челядник мав повідомити кожного майстра про на- мір робити шедевр і по тому просити згоди цехмайстра (222). Тут же, при 19 Urz�dnicy województwa ruskiego XIV–XVIII wieku (Ziemie halicka, lwowska, przemyska, sanocka). Spisy / Opracował K. Przyboś. – Wrosław etc., 1987. – S. 80–81. 20 Див. біограми Cенявських: Polski Słownik Biograficzny. – Warszawa; Kraków, 1996. – T. XXXVII/1, zesz. 152. – S. 87–149. 21 Urz�dnicy podolscy XIV–XVIII wieku. Spisy / Opracowali E. Janas, W. Kłaczewski, J. Kurtyka, A. Sochacka; рod red. A. Gąsiorowskiego. – Kόrnik, 1998. – C. 146. 22 Див.: Czamańska I. Wiśniowieccy: Monografia rodu. – Poznań, 2007. 733 Нотатки до ненаписаної книги відзначенні прийнятого в різних цехах терміну на виконання шедевру, для стельмахів та колодіїв підряд вказано два і зразу ж після цього – чотири тижні. У контексті розмови про малярське оздоблення міщанських будин- ків на сусідніх сторінках (100, 101) повторено ті самі відомості про за- стосування релігійних зображень та орнаментики й далі так само двічі наведено згадку про відзначені в домі Кисельовському – у Кисельовського “krucyfiks malowany i św. Spasa obrazek” (у другому випадку останнє слово в цитаті поставлене перед двома попередніми). Окрім того, тут ще також насправді виразно йдеться не про настінне малярство, як прийняв автор, а різьблене мальоване Розп’яття й невелику ікону Спаса. Двічі зацитовано той же видаток 1558 р. в сумі 12 ґрошів на поставлення шибениці (154, 158). На сусідніх сторінках (269, 270) так само повторено лаконічне окрес- лення найпрестижнішої дільниці міста. Не бракує у тексті й різною мірою “дивних” тверджень, з якими ніяк не можна погодитись. Терен жидівської дільниці виявляється… “dogodny pod wzgl�dem handlowym. Tedy bowiem, od najdawniejszych czasów, przebiegał szlak drożny ze wschodu na zachód i południe” (68). “Ulica Żydowska wyszcze- gulniona została w rejestrze podatkowym z 1521 roku, a wi�c musiała znajdowa� si� na terenie należącym do miasta” (68). Певність тут цілком здатна утверди-(68). Певність тут цілком здатна утверди- ти як звична в таких випадках практика, так і пізніший місцевий урбаніс- тичний переказ, оскільки жива пам’ять про цей елемент міської структу- ри зберігається у місті надалі. Відзначений “bardzo atrakcyjnie prezentujący si� płotek zielony arrasowy” (108) тратить на “атракції”, якщо застосоване окреслення в’язати не зі знаними в новішій польській культурній традиції арасами – шпалерами, а із властивим, поданим тут у дещо зміненій за зна- ним призвичаєнням тих часів версії, значенням – “harasowy”, що вказує на тканину одного з поширених ґатунків. Подібний приклад непродуманого цитування постає і за переписаною з документа фразою про вилюднення міста “tak drastycznie, że trudno było znaleź� «ludzi rzeczy dawne pami�tających»” (175). У джерелі йшлося, цілком очевидно, не про відсутність представників старшого покоління взагалі, як сприйняв автор, а лише тих, хто б пам’ятав давні часи: різницю доводити не випадає. Окрім того, описана в такий спосiб ситуація найочевидніше по- стала за цілком конкретних умов, тому покликання на дату було б ніяк не зайвим. Згадка про цехові акти, поряд із міськими, наповнені скаргами на цех- майстрів (217), викликає запитання не лише про самі цехові акти, відсутні як у переліку використаних джерел, так і у давнішій літературі про місто. Водночас неминуче постає логічне запитання, яким чином до цехових книг могли потрапити скарги на цехмайстрів, якщо записи в них вели та контро- лювали ті ж цехмайстри. Христофор �оцан не може бути віднесений до осілих у місті будівни- чих з Італії (84), бо міг перебувати в тутешньому середовищі тільки корот- кий час: є відомості про його проживання в Тернополі та смерть не пізніше 734 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ 1570 р. на службі в тодішнього власника міста – князя Василя Костянтина Острозького23. Знана перемишльська дільниця Владиче на сторінках книги несподіва- но з’являється у контексті далеко з-перед середини XVI ст., коли вона скла- лася історично як окрема дільниця міста (13). Є ціла низка і зовсім дрібних курйозів на зразок привілею короля Вла- дислава II Ягайла для жидів з 1367 р. (sic!) після привілею Казимира Ягел- лончика 1453 р. (69). Дату, як видно, запозичено з раніше згаданого приві- лею короля Казимира III. Таку ж помилку несе й наступна згадка: “Przywilej Jagiełły z 1505 r. nadany biskupowi przemyskiemu Anastazemu” (350). Окрім того, “Śniatyn” виявився “na Podolu” (258), а мечники – серед будівельних спеціальностей (239). Варте згадки й духовенство, яке прибувало в різних справах до “któregoś z trzech biskupstw chrześcijańskich” (206). Виразно ви- магає пояснення, якщо це тільки не невичитаний ляпсус, “Balzer Niemiec francuskiej roboty” (276). Свідченням безперечного “нечитання” є поданий 1868 р. замість 1668 (86) чи “нелегальні” версії іменування львівського іс- торичного архіву (271, 276) замість офіційної його назви. Не бракує й геть уже скромних дрібниць, які зі свого боку так само виразно показують, що тексту не вичитав ні автор, ні інші причетні особи. “Wykwintne” (226), “kopnej” замість “konopnej” (227), “bok” замість “obok” (297), “Haupt[f]leysz” (282), “s. 2006” (328, przyp. 93). Їх можна було б і не згадувати, якби в природі “дрібниці” мали здатність існувати окремо від реалій поважних, а не бути рівноправними із ними. Однак, крім цих численних різнорідних похибок, є ще один вартий ува- ги незмірно істотніший, важливий для перемишльської ситуації, момент, який вимагає докладнішого розгляду. Книзі виразно шкодять об’єктивно притаманні Перемишлеві як місту зі зміненою у процесі його історичного розвитку домінуючою спільнотою та визначеною нею історичною традиці- єю безперечні елементи непережитого, наполегливо підсилювані певними чинниками середовища “переможців” “тихого братнього спору” польської та української сторін, й очевидне своєрідне наставлення щодо української складової історії міста загалом. Уже йшлося про те, як така постава вплинула на трактування найдав- нішої епохи. Належить до прописних істин середньовічної доби міста, що собором із встановленням місцевої єпархії стала замкова церква князя Во- лодаря, яка, за свідченням Яна Длуґоша, існувала вже перед 1124 р. Так само добре відомо, що після того як, за словами того ж Я. Длугоша, 1412 р. король Владислав II Ягайло відібрав її від православних, передавши католи- кам, – вона стала ще й кафедральним костьолом. Споруду розібрано 1460 р.; тоді з омитих “від схизми” у водах Сяну кам’яних блоків збудовано вівтар- ну частину існуючого кафедрального костьолу. У тексті є згадка про похо- дження будівельного матеріалу “w cz�ści z rozebranego kościoła katedralnego 23 Александрович В. С. Архітектура і будівництво // Історія української культури: У 5 т. – К., 2001. – Т. 2: Українська культура XIII – першої половини XVII століття. – С. 631. 735 Нотатки до ненаписаної книги (sic!) na zamku p.w. Jana Chrzciciela” (13). І нічого більшe. Для автора най- давнішим собором мала бути… ротонда на замковому узгір’ї, й саме до неї “pozostającej w tym czasie (sic!) w r�kach prawosławnych” перенесено латин- ську кафедру (13). В історії Київської митрополії не засвідчений випадок, аби собором служила ротонда... Втім, ця історія для Є. Мотилевича теж поза “східною зоною інтересу” з усіма неминучими звідси наслідками. Хоча залишки перемишльського собору відкрито й досліджено i навіть у найновішій історії міста для нього знайшлося декілька сторінок24 (N. B.: одна з двох найдавніших монументальних пам’яток міста та регіону), нині на замковому узгір’ї немає найменшого сліду по ньому (незважаючи і на те, що майже півстоліття він був кафедрою місцевої дієцезії). Не випа- дає, звичайно, розважати, чи автор став жертвою цього “цілеспрямовано- го безпам’ятства”, чи то сам у такий (найочевидніше якнайневигідніший для себе) спосіб доклався до його дальшого утвердження. Якщо пропорцію щодо найдавнішої історії “витримано” так своєрідно, то як мало вестися у “рідній” для автора добі? Українців і тут надалі “не повинно бути”. Уже на перших сторінках при описі найдавнішого міського пейзажу церков бути не може. “Od drugiej połowy XV wieku zdecydowaną przewag� liczebną w mieście posiadała ludnoś� polska (łacińska)” (58). Те, що, як написав свого часу знаний польський історик Вла- дислав Лозінський щодо ніяк не менш “спірного” Львова, в ньому було “mało Rusinów lecz dużo Rusi”, до автора теж не промовляло. �уквально: “narastanie konfliktów religijnych w Przemyślu w XVII wieku nie zach�cało do osiedlania si� tu osób należących do innych Kościołów niż rzymskokatolicki” (85). Що на сторінках книги немало прикладів того, як, попри “nie zach�canie”, українців не бракувало й вони навіть посідали помітні позиції у міській спільноті – тут теж не доцінено. Щодо українців таке “недобачування” – послідовно хронічне. “Bliżej nierozpoznane zbiory biblioteczne gromadzone były przez władyk� i jego urząd, w szkole i bractwie Św. Trójcy. Wykorzystywane były zapewne prawie wyłącznie w kr�gu duchowieństwa i niektórych członków bractwa umiejących czyta�” (403). “Збірки владики” після ліквідації Перемишльської єпископської кафедри опинилися в �ібліотеці Народовій у Варшаві й, природно, здатні немало що підказати стосовно українського культурного життя у Перемишлі, проте таких матеріалів автор так само не сягав (як, зрештою, не вдавався до відповідних свідчень і з латинського культурного кола). “Szpital katedralny w początkach XVI wieku znajdował si� w trudnej sy- tuacji gospodarczej, uzyskiwane dochody nie wystarczały na jego utrzymanie. Tym bardziej, że z funduszy brackich utrzymywany był także diak i dzwonnik cerkiewny. Z tej trudnej sytuacji próbował go wydoby� biskup Antoni Radyłowski, zapisując na jego rzecz zagrod� czerwenczyńską, z rocznym dochodem 6 zł. W 24 Koperski A. Początki osadnictwa słowiańskiego i rozwój wczesnośredniowiecznego Przemyśla // Dzieje Przemyśla. – Przemyśl, 2004. – T. 2, cz. 2: Analiza źródeł y synteza / Pod red. A. Koperskiego. – S. 129–132. 736 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ sumie jednak podstawy materialne ich działalności były znacznie skromniejsze niż szpitala polskiego, na co istotny wpływ miała niska pozycja ekonomiczna ludności ruskiej – przeważnie przedmiejskiej, czerpającej dochody z uprawy ziemi, prostych rodzajów rzemiosła y usług. Nie bez znaczenia była także duża iloś� (ok. 20) utrzymywanych w nim pesjonariuszy” (211). Так укладений текст включає виразні суперечності. Якщо шпиталь був так скромно забезпечений, то як міг утримувати так багато осіб? Якщо його ситуація справді була аж такою скрутною, то наскільки би її виправив річний прибуток у сумі 6 зл.? Варто б задуматися, чи справді наведені факти несуть ту вимову, яку з них вичитано. Наголошуючи далі “wieloplaszczyznową różnoś� osob z tego kr�gu naro-“wieloplaszczyznową różnoś� osob z tego kr�gu naro- dowego”, Є. Мотилевич ствердив буквально таке: “Z tego zapewne powodu nie obejmowali stanowisk w urz�dzie radzieckim jak i w sądzie wójtowsko-ław- niczym. Przypuszcza� można, że różnice były na tyle duże, że społecznoś� ruska nie wykazywała dążeń do udziału w zarządzaniu miastem” (61). Через сторінку йдеться про королівську заборону 1572 р., що лиш підтверджувала значно раніше випрацювану практику25, за якою подібних “dążeń” під польською короною бути не могло. З-поза кoла перемишльського варто пригадати без- перервну війну за свої права українського міщанства Львова26. Слабке репрезентування русинів у “ширшій торгівлі” “związane było za- “związane było za- pewne z brakiem tradycji w wykonywaniu wśród nich tego zawodu, wymagającego zresztą angażowania dużych zasobów pieni�żnych, których w tej grupie związanej z prostymi zawodami rzemieślniczymi i rolnictwem na ogół brakowało” (62), що заперечують наведені зразу ж після цього відомості про багатих українських купців та коваля Кузьму, який 1540 р. власним коштом збудував мурований собор, – явище в історії безпрецедентне. Водночас маємо і яскравий приклад переляку “господаря” з приводу того, що “jeden z schizmatyków kamienic� za złotych pi�� tysi�cy kupił najprzedniejszą i inny teraz targują, przyjdzie do tego, że nas katolików z rynku wyprą i wykupią” (68). Втім, ситуація – знана “історична”, не пережита й досі, бо ще навіть з початком 1990-х рр. місце- вий патріот-урядовець акурат так само бив на сполох у локальній пресі, що вигнані свого часу при здійсненні знаменитої акції “Вісла” українці повер- таються, переймаючи місто. У тому ж світлі автор сприйняв і проблему богородичного шанування, явно так само нічого не знаючи про відповідний – винятково широко роз- будований – аспект історичного досвіду Київської Церкви: “przejawy kultu maryjnego wyst�powały także w Kościele prawosławnym. Jego centrum była 25 Див.: Janeczek A. Exceptis schismaticis. Upośledzenie Rusinów w przywilejach prawa niemieckiego Władysława Jagiełły // Przegląd Historyczny. – Warszawa, 1984. – T. LXXV. – Zesz. 3. – S. 527–542. Є. Мотилевич наводить цю статтю серед використаної літератури (416). 26 Найкраще її викладає, природно, застаріла, проте не замінена й досі хроніка Львівського братства: Зубрицкий Д. И. Летопись Львовскаго Ставропигийскаго брат- ства. – Львов, 1926. 737 Нотатки до ненаписаної книги cerkiew pod wezwaniem NMP Bogurodzicy na Zasaniu. Nie był on jednak już w tym czasie tak żywy jak w średniowieczu, natomiast pewne jego nasilenie daje si� zauważy� już w Kościele unickim nie bez wpływu Kościoła łacińskiego” (359). Унійний контекст, природно, визначала атмосфера нової доби з неминучим для цього кола зверненням до латинського досвіду. “Czasu budowy cerkwi katedralnej na Władyczu si�gają początki związanego z nią Bractwa Ubogich św. Jana. Pod jego opieką znajdowała si� także cerkiew Świ�tej Trójcy na Przedmieściu Lwowskim. Do najważniejszych obowiązków bractwa należało zapewnienie duchownym mieszkania, wyżywienia i odzieży, utrzymanie szkoły i w dobrym stanie budynku obu cerkwi (sic!) wraz z otocze- niem, zarządzanie szpitalem y majątkiem brackim” (360). Водночас: “Skupiały si� one przede wszystkim na organizowaniu życia religijnego w cerkwiach, pomocy charytatywnej i nauczaniu dzieci” (382). Отож насамперед очевидним нонсен- сом є твердження, нібито собором і Троїцькою церквою опікувалося одне братство. Так, ніби автору не відомо, що це (у контексті, про який йдеться у конкретному наведеному випадку) насамперед – і виключно – об’єднання парафіян. Звідси відкликання до “Bractwa Ubogich św. Jana” – єдино свідчення про те, наскільки опановано об’єкт інтересу. Водночас те ж нерозуміння видає й запропонований перелік природно визначених парафіяльними потребами обов’язків братства (з виразним наміром упослідження). Вельми показовими є також уявлення про соборну школу, програма якої, за словами Є. Мотилевича, включала “czytanie pism liturgicznych, śpiew cer-“czytanie pism liturgicznych, śpiew cer- kiewny i sporadycznie pisanie. O niskim poziomie nauczania w tej szkole świadczy podj�ta w 1592 roku przez władyk� M. Kopystyńskiego próba jej zreformowania przy pomocy bractwa Uspieńskiego we Lwowie” (401). Зазначимо лише не побачене очевидне: реформу викликав не так сам попередній рівень, як при- родне для того часу усвідомлення потреби піднятися до нових можливостей, заданих зреформованою львівською братською школою. Так само пропагандистськи суперечливим із ранішим викладом є твер- дження: “Zasadniczy przełom w poprawie religijności wśród duchowieństwa, a szczególnie wiernych nastąpił po przyj�ciu unii przez Inocentego Winnickiego” (386), бо наперед відомо, на якій “поправі” автору залежить. Очевидна “українська проблема” має ще й аспекти виміру, пов’язаного з самим іменуванням українців. Так, зокрема, цілком певно про одну особу йдеться у реченнях: “Burmistrz Marcin Umiński zatrudniał Monik� szynkark� ruską” (53); “U Marcina Umińskiego służyła Mańka szynkarka” (67). Показово, що в другому випадку виведене, як можна здогадуватися, з тексту доку- мента окреслення національно-культурної належності відсутнє. Його брак не викликає ніяких запитань на зразок першої цитати, де неминуче постає дилема, як це “ruska” могла мати ім’я Моніки. Звичайно, міг “спрацювати” писар. Проте друга цитата переконує, що у його ролі виступив сам автор, припустившись очевидної полонізації. У тексті це не поодинокий випадок. Згадка про “rzemieślnika wiejskiego Leszka Kozaczka z Wilcza, poddanego władyki przemyskiego, ktorego szewc cechowy Szymon Szczurek «przejął do 738 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ spółki»” (247) найочевидніше так само стосується українця Леська Козачка (Козачок). Шукати його в особі, поданій у покажчику як “Kozaczka Leszek”, мало хто б додумався. Інший не менш показовий приклад пропонує Труш серед “legitymujących si� niemieckim pochodzeniem” (56). “Німецькість” дуже проблематична з огляду на знаного маляра першої третини XVI cт., священика церкви Успіння �огородиці в Торках поблизу Перемишля, якого документи водночас іменують також Тарасом27. Це вказує на прийняте в тогочасному українському середовищі значення імені, яке в книзі репрезентує пивовар Тарас (98, 108). Зрештою, відзначені як власники кам’яниці на Львівській вулиці Труші – українська родина, до якої належав і маляр; саме він придбав цю кам’яницю 1527 р.28. Однак у польськомовному тексті автор послідовно стосує до українців польські версії імен, що неминуче впроваджує полоні- зацію. Ще простіше дати раду з такими прикладами, як уніатські єпископи “Jan Popiel” та “Szymon Hulewicz” (381), “Jan Małachowski” (382). Проте коли доходить до міщанства, вловити “zabieg” не так легко. “Jan Kraiński”, наприклад, виглядає на чистокровного поляка з діда-прадіда (385), якби не належність дo Троїцького церковного братства. Цілком міг би зійти за такого й згаданий разом із ним “Jan Teteruch”. Природно, менше скидається на поляка третій братчик – “Daniel Fedorowicz”. �ез зазначеного братського контексту потонули б у “польському морі” й Hrehory Gierny, Paweł Pasławski, Stefan Suchocki чи Katarzyna Drohobyczanka (385). Такі приклади можна б продовжити, проте й наведених досить, аби вловити очевидну тенденцію, а водночас – не менш виразну проблему. Як уже наголошувалося, внаслідок особливостей історичної долі Пере- мишля та специфічного переплетення на його ґрунті об’єктивно протилежних інтересів “українське питання” неминуче наділене ознаками дискусійності для кожної зі сторін “перемишльського інтересу”. Наскільки Є. Мотилевич піднявся понад “найгострішу полеміку”? Текст ніби послідовно уникає зна- них “гранично” гострих формулювань. Хоча, як показано на конкретних прикладах, водночас не втрачається нагода відверто наголосити меншовар- тісність “небажаної” сторони. Із традиційного набору стосованої у таких випадках фразеології прямо не пригадано хіба що “цивілізаційної місії”, виразно присутньої, однак, за однозначно схвальними відгуками на адресу “цивілізованих”, навернутих схизматиків – уніатів. Як неодноразово пока- зано, автор нерідко схильний відходити й від історичної правди там, де сам він спостерігає її “з-за барикади”. Докладніше опрацювання тексту поза поверховим сприйняттям об’єктивності послідовно виводить на перший план далеко не безсторонній підхід. Прискіплива джерелознавча критика дозволяє побачити в опубліко- ваному не лише саму офіційно викладену позицію, а й немало з приватних, не призначених для публічного оголошення “розмов на кухні”. Наведений 27 Александрович В. Західноукраїнські малярі... – C. 54–55. Його ім’я до наукового обігу впроваджено: Frazik J. T. Zarys… – S. 501. 28 Александрович В. Західноукраїнські малярі... – C. 55. 739 Нотатки до ненаписаної книги підбір прикладів, виразно оминаючи довгу історію вироблення переконаності нинішніх господарів у меншовартісності української сторони, засвідчує без- перечне працьовите зосередження на її утвердженні. Хоча водночас не бракує численних доказів, що це не переконання, а позиція. Тому, природно, не вда- лося уникнути ситуацій, коли певні факти перекреслюють “меншоукраїнські” побудови, оскільки Є. Мотилевич, працюючи з джерелами, все-таки належить до хронікерів ширшого охоплення дійсності. Так, наприклад, зусилля пока- зати меншовартісність українського шкільництва однозначно розбиваються об один наведений факт: “Umiej�tnoś� czytania i pisania nie była obca także wśród dziewcząt z rodzin ruskich, сo potwierdza wzmianka o Ta�ce Pikulickiej – służącej mieszczanki Nehrebeckiej, która dokonywała jakichś wpisów w ksi�gi� cerkiewną” (326). Як зазначалося, автор наполегливо переконує читача, що до книжки здатні були доступитися лише вибрані члени братства, а у школах ледве чи вчили читати (401). Проте водночас виявляється, що й дівчина- служниця з підміського села (на це вказує її “прізвище”) здатна дати раду з грамотою навіть на рівні внесення записів до церковних книг. Звичайно, це винятковий зафiксований факт, але за ним, природно, здатна стояти ширша тенденція. Зрештою, він відповідає й знаному подиву �ійома де �оплана щодо грамотності українських дівчат. Натомість візія зразка голосного єзуїта Петра Скарги, що “русини” своїх шкіл та грамоти не мають і мати не мо- жуть, коментарів, звичайно, не потребує. Як і “тверде” переконання, що все повинно було направитися з приєднанням до унії та єзуїтської освіти: зайве пригадувати, що поправилося і – головне – якою ціною. Не менш показовим є й інший момент. Послідовно, як зазначалося, наго- лошуючи перевагу в самому місті з-перед кінця XV ст. польського елементу, автор акцентував на відступах від зобов’язуючої моди й мимохідь зауважу- вав, що вони “kształtowały si� pod wpływem lokalnej tradycji przy znacznych wpływach kultury ludowej o silnych akcentach ruskich” (280). Так на сцену знову виходить правда, проте так само з-поміж “правд”, не найбільше бажаних у власному культурному колі автора. Ті самі міркування постають і при пропонованих інтерпретаціях госпо- дарського становища корінного населення міста. Послідовно стверджуються його підпорядковані позиції й “нездатність” до активнішого господарського життя, проте водночас не бракує конкретних прикладів того, як серед укра- їнців, незважаючи на їх систематичне упослідження, було чимало підприєм- ливих особистостей з немалим достатком й поважним становищем у місті. Серед тих, кого поміж переліченого патриціату навіть за полонізованими прізвищами слід віднести до українців, у першій половині XVII ст. можуть бути вказані Michał Teteruch, Iwan Kuźmicz, Tereszkiewicz (41). А наведений переляк від придбання кам’яниці тим більше підтверджує слушність такого висновку. Може, ця остання опозиція найвиразніше наголошує на очевидній двоїстості автора. З одного боку, на продовження знаної патріотичної ідеї, він – прихильник послідовно “гострого” трактування українців, водночас 740 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ з іншого – не менш очевидно, що позиція безперервного натиску, якої не бракувало аж до найновіших часів, не була постійно домінуючою. До цього схиляло саме співіснування обох спільнот у рамках єдиного міського організ- му й неминучі взаємні інтереси на зразок того ж Леська Козачка – спільника цехового шевця Шимона Щурека. Зрештою, таких стосунків у “господарів” немало було й на інших напрямах. Показово, що зацікавленим представникам патриціату вдавалося нехтувати навіть особливо гострим тиском на про- тестантів, приймати їх на проживання та заводити з ними купецькі інтереси (85–86). Наведені приклади переконливо показують, що “ультра”-позицій не- рідко не дотримувалися навіть самі їх ініціатори й ті, хто за становищем мав перестерігати відповідні вимоги. Так вимагала “теорія”, нерідко, зрештою, накинута іззовні. Повсякденна практика, природно, ставила свої вимоги й вносила неминучі корективи – якщо їх тільки не правили заради “інтересу”. Так було в житті, так, зрештою, окрім виразно накинутих моментів, проблема постає й зі сторінок книги. Навіть коли це сталося проти волі автора... Опрацювання опублікованого тексту переконує, що не лише автор не за- вдав собі труду уважно його вичитати. Так само недопрацював і редактор. Те ж доводиться ствердити й щодо рецензента – у вихідних даних передбачено рецензентів (4). Не можна не відзначити й того, що недоопрацьованим виявився й осо- бовий покажчик. Його перегляд переконує, що він далеко не повний: немало персоналій пропущено зовсім, а про тих, які згадуються у тексті частіше, внесені далеко не всі нотатки. Не бракує також безпідставного об’єднання відомостей про різних осіб. З перших можуть бути вказані, наприклад, Stanisław Jańdziński (109), Taras piwowar (96, 108), Mańka szynkarka (67), Fedina, syn Iwańcza malarza (401 – пропущені обоє), Lochowicz Sebastian (407), він же Sebastian (Włochowicz) (53), Maruchna донька Demetrego (316 – пропущені обоє), Wojciech z Pilzna (357, 363), маляр Józef (102), пропущений Stefan Wargocki (50) віднесений до позиції Wargocki Paweł. Не пощастило навіть королеві Казимирові Яґелончику (69). Не віднотовано папу Павла V (364), королів Владислава II Ягайла (69) та Зиґмунта Авґуста (347), Андрія П’ятисотника (105, 108, 286, 287), хоча згадки про них на інших сторінках до покажчика внесено. Шляхтича Piotra Kowalowskiego (50), Stanisława Kowalowskiego (101) та Laurentego Kowalowskiego (108–109) вписано без імені під “спільним” прізвищем Kowalowski. Так само об’єднано szlachcica Grzegorza Grochowskiego (43) та biskupa Grochowskiego (371), а згаданого на одній сторінці з першим iз них ks. Jerzego Grochowskiego z Grochowic – пропущено. Очевидним виявом цілковитої анархії є також спосіб подачі відкликань та перелік використаних джерел і літератури. Тут насамперед часто порушено загальноприйняту логічну систему й відсутнє чітке дотримання будь-якого порядку. Нерідко після скорочень бібліографічного опису при повторно- му відкликанні його знову наведено повністю (8–62, 65, 76, 195, 196, 201, 214–314) або ж удруге він подається без скорочення (7–377, 99–312, 36–39, 741 Нотатки до ненаписаної книги 15–24, 37–111). Інша похибка – неодноразові відсилання до оригінального привілею золотарів, конвісарів та малярів 1625 р., після яких використано, однак, його публікацію (215, 217, 220, 222–241). Окремі сторінки вказують на внесення доповнень до раніше опрацьованого тексту, не врахованих при редагуванні покликань (126, 176, 178, 181, 247). Найвиразніше невпорядкованість і “нерозбірливість” засвідчує перелік використаних джерел та літератури, насамперед остання його частина. Хоча при джерелах теж привертають увагу свідчення прикрих недоглядів. Так, згаданий привілей об’єднаного цеху золотарів, конвісарів і малярів (у доку- менті фах за усталеною цеховою традицією, посталою у процесі укладення професійної спільноти, постійно подається саме у такій послідовності, знаній також за актами львівського цеху, — а не малярі перед конвісарями), насправді має дату не 6 грудня (412), а 6 жовтня, вказану, до речі, на наступній сторінці в описі публікації цього документа та відповідному покликанні на неї ж у тексті (241). Окрім того, сиґнатура 80 при ньому подана так само помилково – усі по- кликання на оригінал у підрядкових примітках правильно подають 81. Зовсім незрозумілою є друга позиція використаних матеріалів Архіву Перемишльської греко-католицької кафедри, подана в такому вигляді: “Sygn. 11 suplem. 148”. Так само не сприймається присутність у переліку залучених джерел як поодиноких архівних сиґнатур зазначення конкретних використаних сторінок, вписаних, хоча й вибірково, у більшості описів. Аналогічно сторінки з’являються й у зі- ставленні літератури, хоча також лише при вибраних публікаціях. Тут навіть не всі позиції подано за алфавітом, й, наприклад, книжки А. Лапіньського та �. Рибуса опинилися поміж публікаціями Т. Сьліви й до них додано ще також роботи В. Сарни та М. Шора. Окрім того, деякі описи повторено двічі у різних місцях. Це стосується студій А. �орча про військові дії на території Пере- мишльської землі часів “Потопу”, В. Сарни про перемишльських латинських єпископів та М. Шора про перемишльських жидів. Зрештою, єдина залучена книжка І. Шараневича внесена двічі підряд. �ібліографічні описи нерідко подано з очевидними помилками. Так, знана монографія В. Лозіньського “Prawem i lewem” має пропущений підзаголовок “Opis obyczajów na Rusi Czerwonej w pierwszej połowie XVII wieku”, а так само неодноразово перевидана інша популярна його книга – назву “Życie polskie w dawnych wiekach”: друге її слово пропущено як у переліку, так і в підряд- ковому покликанні (315). Зрештою, таке зіставлення має ще й інші різновиди своєрідного послуговування літературою. “Patrycyat i miszczaństwo lwowskie w XVI i XVII wieku” В. Лозіньського використано чомусь у виданні 1890 (57, 418) і 1902 (52) рр. За таких обставин неминуче закрадається питання, чи ав- тор справді мав їх у руках, чи переписав поклики за чийогось посередництва? Привертає увагу й те, що до окремих позицій, як і при переліку джерел, теж чомусь додано сторінки. Виявляється, це результат насамперед своєрідного використання новітніх технічних можливостей – описи скопійовано з від- повідних відсилань. У переліку відсутні окремі позиції літератури, на яку є покликання у тексті. Зокрема, пропущено неодноразово використану (401, 742 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ 402, 403) книгу про церковні братства Перемишльської єпархії (Lorens B. Bractwa cerkiewne w eparchii przemyskiej w XVII i XVIII wieku. – Rzeszów, 2005), а статтю зі львівського збірника 1929 р. віднесено в покликанні (249) до… новітньої історії Перемишля (!). Водночас перелік пропонує такі описи, як, наприклад, “Zapiski Towarzystwa im. Szewczenki, t. IV” (420), хоча мала б бути названа стаття, опублікована в “Записках”. Найзаслуженіша українська інституція, як відомо, має назву “Наукове товариство імені Т. Шевченка”. При описі вміщеної у ньому статті О. Лотоцького науковий збірник зашифровано як “ZN NTSz” – відповідне покликання у підрядковій примітці (347) назву подає правильно. Важко повірити, що автор зробив усе це власноруч чи що бачив остаточну повну версію видрукуваного тексту… Перелік зауважень насправді мав би бути значно довшим, проте завдання рецензента не зводиться до виловлювання помилок. Його обов’язок полягає в іншому. На тлі дотеперішніх студій над історією давнього Перемишля можна було сподіватися, що перша монографія стане справжнім відкриттям цього виняткового міста в одному з важливих аспектів його історичного минулого. Сам текст переконує, що автор зібрав немало унікального матеріалу. На жаль, поставлене завдання виявилося свідомо полегшеним на всіх можливих напря- мах. Ті з них, які на кінцевому результаті заважили найбільше, – явно недо- статнє освоєння теми, вузький, суто “документальний” (насправді неминуче псевдодокументальний) підхід, намагання провадити виклад без належного врахування всього, вже зробленого раніше, й водночас – обов’язкового шир- шого контексту в різних його вимірах. Щодо української теми, місце якої в історії Перемишля обстоювати не випадає, то вона виявляється суцільною “вилазкою на чужий терен”, до того ж, – нерідко очевидно непотрібний, зі всією якнайширшою гамою неминучих неуникненних наслідків. Історія міського суспільства такої надзвичайно барвистої епохи, якою були XVII та XVIII ст., природно переповнена яскравими індивідуальностями й фактами. Перемишль не був винятком із цієї повсюдної закономірності – знаю з власного досвіду фронтального перегляду актових книг міського архіву XV–XVII ст. Однак якраз цього найціннішого скарбу – особистостей міста – тих, хто цілеспрямовано (і всупереч) зробив його таким, а не іншим, на сторінках видання шукати марно. Можна натомість знайти завідомо за- нуджуючу статистику, скільки відсотків щось (хтось) становив від чого і т. п. Окрім того, як переконують аж надто численні різнорідні приклади, ні автор, ні жодна з причетних до появи книги осіб не завдали собі труду уважно вичитати її текст. Особливо на завершальному етапі видавничого процесу, коли роль автора, природно, набуває виняткового значення. Внаслідок цього текст виявився не доопрацьованим і, як результат, – давно потрібна позиція в літературі про Перемишль – не написаною попри всі очевидні докладені для цього зусилля. Зацікавленому читачеві випадає надалі залишитися в очіку- ванні так потрібної праці з описом однієї iз найцікавіших міських спільнот знаного історичного регіону. 743 Нотатки до ненаписаної книги Що ж до “тихого братнього спору” у репрезентованій версії, то є оче- видним, що погляд на Україну й українську присутність у Польщі очима міфу “східних окраїн”29 з його послідовно домінуючою “любов’ю до слуг”30 належить до вже досить віддаленого романтичного минулого: навіть книга про війну не може бути продовженням війни... Саме небажання автора книги зрозуміти цю просту істину й стало головною спонукою до написання такої зовсім не короткої, попри очевидні скорочення, рецензії. 29 Бовуа Д. Міф “східних окраїн”, або як йому покласти край // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 1998. – Вип. 5: ΠΡΟΣΦΩΝΗΜΑ: Історичні та філoлогічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. – С. 125–138. 30 Там само. – С. 135. Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ

Нотатки до ненаписаної книги

Institution

Ähnliche Einträge