Про юнацькі роки одеського краєзнавця Анатолія Бачинського
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Краєзнавство |
|---|---|
| Datum: | 2013 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/166802 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Про юнацькі роки одеського краєзнавця Анатолія Бачинського / С. Кульчицький // Краєзнавство. — 2013. — № 1. — С. 111-115. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859654139292680192 |
|---|---|
| author | Кульчицький, С. |
| author_facet | Кульчицький, С. |
| citation_txt | Про юнацькі роки одеського краєзнавця Анатолія Бачинського / С. Кульчицький // Краєзнавство. — 2013. — № 1. — С. 111-115. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Краєзнавство |
| first_indexed | 2025-12-07T13:37:05Z |
| format | Article |
| fulltext |
w!!!
Краєзнавство
в особах
111
Ім’я видатного краєзнавця Анатолія Бачин -
ського фіксується в інтернеті, хоч пошукові систе-
ми ще не з’явилися за його життя. Людина про до-
в жує жити після смерті в своїх дітях, у справах
наступників. Анатолій пішов з життя надто рано,
у 62 роки, але залишив після себе дочку – Олену
Бачинську, яка продовжує його справу в букваль-
ному розумінні: працює там, де працював він, до-
сліджує його тематику, у тому числі і краєзнавчу,
і навіть читає ті самі лекційні курси на історич-
ному факультеті Одеського національного уні-
верситету ім. І.Мечнікова. Залишилися учні, які
знайомлять молодих одеських істориків з його
науковим доробком. Напередодні 80-річчя від дня
народження А.Бачинського відбулася присвячена
його пам’яті наукова конференція, учасниками
якої стали десятки переважно молодих дослідни-
ків з Молдови, Польщі, Росії та України.
Я не міг взяти в ній участь через надто на-
пружений робочий графік. Але після неї обду-
мував, що міг би розповісти молодим науков-
цям, якби був тоді в Одесі. У пам’яті виринали
епізоди, пов’язані з першими п’ятьма роками на-
шого спілкування, коли воно було постійним:
під час навчання в Одеському університеті і ро-
боти в Одеському обласному державному архіві.
У 1960 р. я почав навчатися в аспірантурі Інсти-
туту економіки АН УРСР у Києві. Відтоді наше
спілкування втратило системність, але не виро-
дилося в епізодичні зустрічі.
У листопаді 2012 р. я мав двотижневу поїз-
дку по Канаді, пов’язану з 80-річчям Великого
голоду 1932-1933 рр. в Україні. Поїздка видалася
напруженою і емоційно насиченою, але все-таки
залишався час, вільний від справ, якими треба
було займатися в Києві. Зачиняючись в готель-
них номерах, згадував свої юнацькі роки і лю -
дей, в оточенні яких тоді знаходився. Спогади
зосереджувалися навколо постаті Анатолія. Тре -
ба було виконувати обіцянку, яку дав Олені.
За великим рахунком, Анатолій Бачинський
все своє життя залишався таким, яким був у мо-
лоді роки. Тому я не відкрию великих таємниць
навіть його дружині Ларисі і дочці Олені, які
з’явилися в його житті пізніше. Але вже ніхто,
крім мене, не розповість про університетські
роки Анатолія.
Хочу попередити, що доведеться говорити не
тільки про Анатолія, але й про мої з ним зу-
стрічі. А.Бачинський визначив організаційні па-
раметри моєї наукової кар’єри. Він запросив
мене, ще студента, на роботу в Одеський облас-
ний державний архів, звідки пролягла дорога до
академічних інститутів.
Коли я з’явився на факультеті, він був уже тре -
тьокурсником і очолював наукове студентське то-
вариство. Спочатку я дивився на нього знизу
вверх, як перший-ліпший першокурсник. Та через
рік він включив мене до ради НСТ, і ми разом ор-
ганізовували студентські наукові конференції.
На другому курсі я обрав темою наукової ро-
боти історію полабських слов’ян в X–XI ст. Тема
не мала солідної історіографії, її неможливо було
виконати як компіляцію. Постало питання про
використання середньовічних німецьких джерел,
опублікованих вульгарною латиною в багатотом-
ному серійному виданні Monumenta Germaniae
Historica. Унікальним зібранням цих книг веле-
тенського формату, якими так пишалася універ-
ситетська бібліотека, можна було користуватися
тільки в читальному залі для професорсько-ви-
кладацького складу. Анатолій посприяв від імені
ради НСТ пробитися в науковий зал, після чого я
став тероризувати нашого латиніста Л.Січкарьова
текстами, яких сам не міг розтлумачити. Січ-
карьов з презирством ставився до вульгарної
латини, але допоміг розібратися в темних місцях
німецьких анналів. У питаннях інтерпретації
дже рел я радився з Анатолієм, що допомогло мені
обґрунтувати відсутнє в літературі положення:
язичництво ободритського племінного союзу по-
служило висхідним пунктом для зародження дер-
жавності, тоді як пропаговане німецькими місіо-
нерами християнство сприяло його поневоленню.
Так само Анатолій розповідав мені про власні
здобутки в інтерпретації джерел, які мали від-
ношення до козацької тематики. Вона не була
популярною, хоч і не заборонялася, а він захо-
пився нею на все життя. Разом з тим він приді-
ляв увагу й іншим темам, особливо з історич-
ного краєзнавства.
У 1956 р. сталася знаменна подія: універси-
тет ська друкарня надрукувала перший за по-
воєнний період збірник студентських наукових
УДК 929.908(477.74)
Станіслав Кульчицький (м. Київ)
ПРО ЮНАЦЬКІ РОКИ ОдЕСЬКОГО КРАЄЗНАВЦЯ
АНАТОЛІЯ бАЧИНСЬКОГО
112
праць в галузі історії. Анатолій виступив у
ньому з ґрунтовною статтею, в якій аналізува-
лися зв’язки запорозького та донського козацтва
у спільній боротьбі з кримськими татарами і
тур ками у першій половині XVII ст. Я в цей збір-
ник потрапити не встиг, і мої маленькі аналітич -
ні узагальнення в галузі історії полабських
слов’ян залишилися неопублікованими.
Становлення Анатолія як фахівця відбулося у
першій половині 1950-х рр. Ми характеризуємо
цю епоху як перехід суспільства від замороженого
стану пізньої сталінщини до «відлиги». Але нема
підстав переносити наше пізніше уявлення про
«відлигу» на першу половину десятиріччя. Тоді
ще ніхто не знав, що чекає нас після Сталіна. Він
змушував негативно налаштованих до влади лю -
дей затаюватися навіть перед дітьми, щоб не на-
разити їх і самих себе на небезпеку. Такі далекі
від політики люди, як мої мати і бабця слідкували
за тим, щоб я не знав зайвого. Мати не розпові-
дала про репресованого у 1937 р. батька. Коли
прийшов час одержувати паспорт із сакральною
«п’ятою графою», у мене був вибір – назватися
вірменином за національністю матері, або поля-
ком – за досить складним родоводом галицьких
предків батька – спочатку полонізованих, а потім
русифікованих. Мати і бабця походили з вірмен,
які сотні років проживали в Бессарабії, і з самою
Вірменією мене ніщо не пов’язувало. Коли мати
дізналася про моє бажання бути поляком, то жах-
нулася і знайшла папірці, за якими мене можна
було офіційно ідентифікувати як росіянина. Через
багато років, будучи професійним істориком, я
зрозумів цей жах: після 1933 р. більша частина
українських поляків була депортована чи репре-
сована в інший спосіб. Так само бабця казала, що
мій дід, який працював у напівкустарній одеській
друкарні, помер від свинцевого отруєння навесні
1933 року. Вивчаючи Голодомор, я дізнався, що
працівники дрібних підприємств були зняті з дер-
жавного постачання за картками і стали гинути
від голоду. Й досі не знаю, як помирав дід, якому
не виповнилося й 55 років, хоч розумію, що офі-
ційна причина смерті була такою, яку назвала
бабця.
Ми не затаювали один перед одним деталей
свого повсякденного побуту. Я бував у Анатолія
на вул. Преображенській, неподалік від будівлі
університету, де знаходився тоді історичний фа-
культет. Ми разом працювали в колгоспі, майже
по місяцю на рік. Та не пригадаю, щоб обміню-
валися судженнями про природу радянського
ладу. Якби тематика досліджень, які вже не мали
суто навчального характеру, була пов’язана із су-
часністю, довелося б формулювати оціночні суд-
ження. Але ми не торкалися сучасності в біль-
шому обсязі, ніж стандартний курс історії КПРС.
Пам’ятаю тільки: коли приступив до вивчення
дворічного курсу історико-партійної науки, Ана-
толій вже пройшов його і почав відвідувати лек-
ції з політекономії. Тоді він попередив мене про
своєрідне почуття гумору у викладача, яким був
доцент Д.Бельфор. На заліку з історії КПРС, роз-
питуючи про діяльність соціал-демократів після
революції 1905 р., цей викладач запитав у сту-
дента, який не часто відвідував його лекції, хто
такий Бельфор. Той припустив, що це один з ке-
рівників одеської організації меншовиків, після
чого змушений був кілька разів з іншими гру-
пами перездавати залік.
Надійшла черга для характеристики відносин,
які у А.Бачинського складалися з нашими викла-
дачами. Аналізуючи дрібні факти або їх уламки,
які важко навіть артикулювати, а також спираю-
чись на набуту пізніше обізнаність зі станом істо-
ричної науки 1950-х рр. в Одеському універси-
теті, можу сказати, що він не відчував бар’єру
між поколіннями, який заважав мені зрозуміти,
в якому викривленому світі ми живемо. Не знаю,
кому Анатолій завдячував обізнаністю з цим су-
ворим світом – родині або нашим викладачам на
факультеті. Але знаю, що ті викладачі, яких
варто пам’ятати і шанувати, ставилися до нього
не так, як до мене і всіх інших.
Професорсько-викладацький склад факуль-
тету поділявся, як кожний колектив, на молодь,
людей середнього віку і ветеранів. Молодь мало
цікавила нас. Ветерани відносилися, за циніч-
ною термінологією чекістів, до категорії «ко-
лишніх людей». Однак сильні світу цього, тобто
викладачі, наближені до університетського парт-
кому і Одеського міськкому партії, ставилися до
них із своєрідним пієтетом. Зокрема, повагою
користувався колишній учень акад. Ф.Успен-
ського і наставник цесаревича Олексія проф.
А.Готалов-Готліб, який за віком припинив ви-
кладання, коли я закінчив перший курс. Гадаю,
що ця повага викликалася колишньою набли-
женістю до царського двору, а не якістю лекцій.
Поважали й Л.Січкарьова, який вільно розмо-
вляв латиною. У радянські часи ця здатність
мало цінувалася, але латиніст мав честь вико-
нувати функції особистого секретаря В.Плеха-
нова.
1’2013Станіслав Кульчицький
113
Про юнацькі роки одеського краєзнавця Анатолія Бачинського
У середньому поколінні викладачів фронто-
вики переважали всіх інших своїм специфічним
авторитетом – партійно-політичним. Тільки такий
авторитет цінувався в навчальному закладі, що
готував головним чином вчителів, з яких фор-
мувалася компартійно-радянська номенклатура.
Під кутом зору науковця істфак Одеського уні-
верситету у повоєнні роки не йшов у будь-яке
порівняння з його відповідником у дореволю-
ційному Новоросійському університеті або су-
часними йому московськими і ленінградськими
центрами історичної науки.
Серед викладачів середнього покоління виді-
лялися Й.Каришковський і С.Ковбасюк. Самсон
Михайлович Ковбасюк був одним з авторитет-
них в університеті адміністраторів. У вільний від
роботи проректором час він читав курси з історії
України і досліджував актуальну в історико-пар-
тійній науці тему про діяльність червоногвар-
дійських загонів на Одещині в 1917 році. Петро
Йосипович Каришковський читав курси з історії
давнього світу і займався нумізматикою, яка ні-
кого з сильних світу цього не цікавила. Перебу-
вання П.Каришковського на задвірках профе-
сорсько-викладацького персоналу пояснювалося
не стільки віддаленістю його від актуальних про-
блем радянського буття, скільки фактом роботи в
університеті під час румунської окупації. В очах
працівників університетського відділу кадрів ці
дві постаті перебували на протилежних полюсах.
Але тільки з ним у А.Бачинського склалися
теплі, товариські і цілком довірчі відносини.
Цього року я побачив у книжковому магазині
виготовлену друкарським способом ксерокопію
докторської дисертації П.Каришковського. В ті
часи йому не вдалося видати книгу, але через два
покоління знайшлися підприємці, які визнали
вигідним копіювання дисертації, а також фа-
хівці, готові заплатити шалені гроші, аби при-
дбати цю копію. Всім нам, студентам першого і
другого курсів, подобалися його лекції, хоч я
тепер розумію, що ми сприймали головним
чином їх фактологічну основу, не будучи здат-
ними осягнути методологічну глибину. П.Ка-
ришковський був зіркою світової величини.
З третього курсу студенти обирали кафедру,
на якій повинні були спеціалізуватися. Анатолій
обрав кафедру історії України і потрапив до
С,Ковбасюка, але не припинив тісного спілку-
вання з П.Каришковським. У 1957 р., коли він
закінчив навчання, вакантних ставок для тала-
новитого і багатообіцяючого випускника на фа-
культеті не знайшлося. За сприяння П.Кариш-
ковського Анатолію вдалося влаштуватися нау-
ковим співробітником в Одеський археологіч-
ний музей. Археологія його не захоплювала тією
мірою, як історія, і він зайнявся реконструкцією
історії Одеського археологічного інституту, який
функціонував у 1921-1922 роках. На початку
1958 р., як тільки з’явилася можливість, він пе-
рейшов на роботу в Одеський державний архів.
С.Ковбасюка я запам’ятав у двох різних вимі-
рах. Спочатку – як суворого адміністратора, зму-
шеного внаслідок посадових обов’язків спілку-
ватися з викладачами і студентами. Як людину з
непроникним обличчям, що дозволяє собі час від
часу бути ґречною з оточенням, але завжди три-
має дистанцію. Таким він був для мене, як і для
інших, всі роки навчання в університеті, не ви-
ключаючи трьох років, впродовж яких я перебу-
вав на його кафедрі. Та одного дня я запам’я тав
його як людину з добрим гумором, світлою по-
смішкою, чуйним і доброзичливим ставленням
до співбесідника. Як людину, яка пишається
своїм учнем, хоч тактовно старається цього не
показувати. В той день ми з Анатолієм зайшли
до нього, тому що він прощався з університетом,
покидав Одесу і від’їжджав, наскільки пам’я таю,
в Мінськ, до сина. Я в цей час уже був доктором
наук, він знав про мої успіхи і радів за мене. Так
ось: до Анатолія він завжди ставився так, як по-
ставився до мене в той день. Цього неможливо
було не помічати, хоч ні він, ні Анатолій не по-
казували на людях, наскільки вони близькі.
Після тієї зустрічі пройшов ще з десяток
років. Я ознайомився зі справою «Союзу визво-
лення України» і долею одеського академіка
ВУАН М.Слабченка. Дізнався про те, що С.Ков-
басюк був одним з найближчих учнів академіка.
Лише тоді стала зрозумілою та лінія поведінки,
яку на все життя обрав для себе наш з Анатолієм
перший науковий керівник.
І досі достеменно не знаю, яким способом
А.Бачинський зміг настільки зблизитися з
С.Ковбасюком. Знаю тільки те, що він не ставив
перед собою такої мети, не прикладав для збли-
ження жодних зусиль. Просто між ними не іс-
нувало того бар’єру, який відділяв покоління
батьків від покоління дітей.
Восени 1956 р. я перейшов на третій курс і
слідом за Анатолієм обрав для спеціалізації ка-
федру С.Ковбасюка. Що міг знати 19-річний
одесит про історію України? Вона не вивчалася
в школі, я не відділяв її від історії утвореного в
1’2013
114
Станіслав Кульчицький
1922 р. Радянського Союзу. «Історія СРСР в
епоху феодалізму/ капіталізму» – так називалися
університетські курси вітчизняної історії, і я не
бачив у таких словосполученнях нічого проти-
природного. Кафедру С.Ковбасюка обрав тільки
тому, щоб написати курсові роботи за третій і че-
твертий курси, а потім й випускну роботу на до-
ступних мені, тобто місцевих історичних джере-
лах. Бажав, щоб усі три роботи поєднувалися
однією темою. Щоб ця тема мала якомога мен шу
історіографію. Щоб внаслідок цього моя дипломна
робота могла стати вкладом в історичну науку.
Коли студентам почали роздавати на кафедрі теми
курсових робіт, я підійшов до С.Ковбасюка і по-
просив тему, яка відповідала зазначеним крите-
ріям. Самсон Михайлович дав її, і я почав працю-
вати в університетській бібліотеці над газетами, а
в обласному архіві – над фондами, збираючи ма-
теріали з історії залізничного будівництва у пів-
денних губерніях дореволюційної України.
Якщо студент сидить в читальному залі ар-
хіву майже щоденно, то неодмінно знайомиться
з усіма співробітниками. Коли ж співробітником
архіву став Анатолій, я відчув себе майже по-
вноправним членом колективу архівістів. А в
квітні 1958 р. А.Бачинський підійшов до мене і
сказав, що є серйозна розмова. В архіві з’яви-
лася вакантна ставка, він порекомендував ди-
ректору запропонувати її мені і дістав згоду. Я
мусив розглянути пропозицію.
Попереду була екзаменаційна сесія, а потім –
випускний курс з розподілом на роботу. Зі
шкільних років я мріяв про дослідницьку ро-
боту, а тут випадала така нагода – стати науко-
вим співробітником. Як сполучити навчання в
університеті з роботою в архіві? Переходити на
заочну форму навчання не хотілося. Тим більше,
що вагома частка навчального плану п’ятого
курсу припадала на практики – шкільну, архівну,
музейну, військову. Виділялися також вільні го-
дини для написання дипломної роботи.
Анатолій залагодив й цю справу. С.Ковбасюк
як завідуючий кафедрою і проректор в одній
особі санкціонував продовження мого навчання
на стаціонарі у непередбаченій університетсь-
ким статутом формі екстернату, а директор ар-
хіву І.Хіоні погодився надавати неоплачувані
відпустки на проходження практик.
Той світ, який побудували більшовики, варто
назвати спотвореним. Людина у ньому не могла
увійти в горизонтальні, тобто не залежні від дер-
жави організаційні структури, які забезпечували
вільне спілкування з іншими людьми. Організа-
ційно оформлені людські контакти могли відбу-
ватися тільки в рамках структур, побудованих
вертикально і підпорядкованих вищим за адміні-
стративно-територіальним поділом ланкам. По-
дібний суспільно-політичний устрій у нас зви-
кли називати тоталітарним, тобто таким, в якому
держава цілком незалежна від суспільства і кон-
тролює всі форми та прояви суспільного життя.
Зрозуміло, що радянська держава була неза-
лежною від суспільства, хоча імітувала свою за-
лежність за допомогою дозованого виборчого
процесу. Суспільне життя вона контролювала не
гірше від тоталітарного режиму. Але ця держава
не височіла над суспільством, як будь-яка інша,
а виростала з нього і черпала в ньому свої кадри.
Вона була здатна дивитися на людину сотнями
очей, створюючи ефект всепроникності, тому
що знаходилася в суспільстві усіма своїми
структурами й функціонерами. Від неї немож-
ливо було сховатися, і залишалося натягнути на
себе маску та уникати зайвих контактів. Однак
люди, вмонтовані в такий суспільно-політичний
устрій, залишалися людьми. Хоч більшовиць-
ким вождям удавалося підтримувати свій режим
засобами терору, пропаганди і виховання, вони
не могли ні перешкодити індивідуальним кон-
тактам між людьми, ні змінити людську при-
роду. Честь, гідність, самоповага, чуйність, доб-
рота, прагнення розвивати свій інтелект й багато
інших позитивних якостей людської натури ви-
соко цінувалися і передавалися від покоління до
покоління поза всякими підконтрольними дер-
жаві структурами, тобто через особисті кон-
такти. Мої ровесники тягнулися до людей з по-
переднього покоління, які мали такі риси.
Одним з них був директор Одеського обласного
архіву Іван Олександрович Хіоні.
Оформляючись на роботу в архів, ми з Ана-
толієм входили у володіння Міністерства вну-
трішніх справ – колишнього беріївського мон-
стра МВС-МДБ, а в сталінські часи – НКВС.
Через рік після того, як ми стали його співробіт-
никами, архівна система була звільнена від опіки
МВС і стала підпорядковуватися безпосередньо
урядові. Але І.Хіоні очолював Одеський архів з
середини 1950-х років. Він мусив відповідати
критеріям, які висувалися перед керівниками
установ у системі МВС і справді мав бездоганні
анкетні дані: член партії, ветеран війни, студент-
заочник історичного факультету університету.
Мабуть, до уваги бралося й походження з одесь-
115
Про юнацькі роки одеського краєзнавця Анатолія Бачинського
ких греків, яке усувало потенційну загрозу появи
на чолі архіву «українського буржуазного націо-
наліста». В Одесі сім’я Хіоні була відома з доре-
волюційних часів. Один з близьких родичів, Ва-
силь Хіоні був видатним авіаконструктором. Для
нас, однак, суть справи полягала в тому, що Іван
Олександрович був носієм найкращих людських
рис, передусім – порядності.
Між Анатолієм і керівником архіву складися
своєрідні відносини. За віком і службовим ста-
новищем І.Хіоні мав беззастережний авторитет,
але за професійними знаннями таким авторите-
том користувався А.Бачинський. Коли директор
архіву одержав університетську освіту, Анато-
лій наполіг на тому, щоб Хіоні взявся за канди-
датську дисертацію. У 1963 р. А.Бачинський
зміг, нарешті, закріпитися на кафедрі історії
України історичного факультету, яка його випу-
стила у науковий світ. Та він не став приділяти
менше уваги роботі колишнього начальника над
дисертацією. Іван Олександрович успішно за-
хистив її на вченій раді історичного факультету
Одеського університету.
Впродовж п’яти років Анатолій очолював
відділ науково-довідкової літератури Одеського
обл держархіву. За посадою він відповідав за
ро боту читального залу, тобто спілкувався з кра-
є знавцями, письменниками, професорами, жур-
налістами і представниками інших профе сій,
які шукали в архіві матеріали для своєї творчої
роботи. Таких матеріалів, починаючи з кінця
XVIII ст., було багато, тому що в Одесі знаходи-
лася резиденція новоросійського і бессарабсь-
кого генерал-губернатора. Під час окупації архів
мало постраждав. Одеса стала тоді центром
«Трансністрії», подарованої А.Гітлером румун-
ському диктатору І.Антонеску. Архів навіть зба-
гатився десятками фондів цієї провінції, що му-
сила назавжди стати, як сподівалися у Бухаресті,
частиною Румунського королівства.
Кожний, хто приїжджав в Одеський архів, по-
трапляв у маленький кабінет завідуючого чи -
тальним залом і одержував вичерпну інформа-
цію, яка допомагала заощадити час і зекономити
кошти перебування в чужому місті. Чутки про
компетентність Анатолія поширювалися і кіль-
кість людей, які прибували в Одеський архів,
зростала.
Обізнаність з архівними фондами була не ви-
пад ковою. І.Хіоні поставив перед нами завдання
створити, за зразком центральних архівів Москви
і Ленінграду, довідник з описом найбільш цінних
матеріалів кожного фонду. Кількарічна робота за-
вершилась виданням «Путівника», який допома-
гав орієнтуватися в безбережному морі архівної
інформації. У 1961 р. «Путівник» вийшов з друку.
Упорядкування фондів «Трансністрії» вима -
гало знання румунської мови. Анатолій запро-
понував знайти викладача румунської мови для
працівників архіву, які мали справу з опрацю-
ванням цих фондів. З великими труднощами
були знайдені кошти для оплати праці викла-
дача, і впродовж кількох місяців ми вивчали
мову. Вивчити її за такий короткий строк не вда-
лося, але за допомогою словника ми змогли пе-
ретворити розсипи різноманітної документації в
архівні справи і створити їх описи.
Працюючи над фондами архіву, ми часто на-
трапляли на незнані факти, які ілюстрували за-
гальновідомі події. Анатолій зв’язався з редак-
ціями обласних газет і запропонував створити в
них постійну краєзнавчу рубрику. На пропози-
цію першою відгукнулася редакція «Чорно-
морської комуни», після чого науковці облдер-
жархіву почали публікувати в цій рубриці
краєзнавчі матеріали, які могли зацікавити ши-
року громадськість. Інколи ми з ним готували ці
невеликі повідомлення у співавторстві. Він вия-
вився здібним вчителем, і я швидко зрозумів
правила перетворення сировинного матеріалу в
текст, здатний затримувати увагу читача від пер-
ших абзаців до кінцевих висновків.
Через півсотні років в моєму послужному спи-
ску нагромадилася майже тисяча газетних статей.
Тепер я можу сказати, що А.Бачинський зробив з
мене журналіста, який пише на теми, пов’язані з
наукою. Йдеться не про науково-популярний
жанр, який широко відомий. Іноді мої маленькі
відкриття, які робляться в процесі вивчення теми,
оформлюються в газетну статтю раніше, ніж в
матеріал, придатний для монографії або науко-
вого журналу. Це дає подвійну користь. По-пер -
ше, такі відкриття стають доступними широкій
громадськості, особливо тоді, коли газета пред-
ставлена в інтернеті. По-друге, наукова стаття на-
буває більш досконалу, літературну форму.
На початку 1960-х рр. я полишив Одесу і
впродовж десяти наступних років бував у рід-
ному для мене місті по місяцю в кожному році,
доки мати не переїхала в Київ. Потім три роки
підряд працював головою екзаменаційної комі-
сії, у тому числі й тоді, коли Олена Бачинська за-
кінчувала університет. Про ці зустрічі з Анато-
лієм я вже писав і повторюватися не буду.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-166802 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2222-5250 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T13:37:05Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Кульчицький, С. 2020-03-03T14:26:25Z 2020-03-03T14:26:25Z 2013 Про юнацькі роки одеського краєзнавця Анатолія Бачинського / С. Кульчицький // Краєзнавство. — 2013. — № 1. — С. 111-115. — укр. 2222-5250 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/166802 929.908(477.74) uk Інститут історії України НАН України Краєзнавство Краєзнавство в особах Про юнацькі роки одеського краєзнавця Анатолія Бачинського Article published earlier |
| spellingShingle | Про юнацькі роки одеського краєзнавця Анатолія Бачинського Кульчицький, С. Краєзнавство в особах |
| title | Про юнацькі роки одеського краєзнавця Анатолія Бачинського |
| title_full | Про юнацькі роки одеського краєзнавця Анатолія Бачинського |
| title_fullStr | Про юнацькі роки одеського краєзнавця Анатолія Бачинського |
| title_full_unstemmed | Про юнацькі роки одеського краєзнавця Анатолія Бачинського |
| title_short | Про юнацькі роки одеського краєзнавця Анатолія Бачинського |
| title_sort | про юнацькі роки одеського краєзнавця анатолія бачинського |
| topic | Краєзнавство в особах |
| topic_facet | Краєзнавство в особах |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/166802 |
| work_keys_str_mv | AT kulʹčicʹkiis proûnacʹkírokiodesʹkogokraêznavcâanatolíâbačinsʹkogo |