За плугом на перелогах історії (до 75-річчя з дня народження Володимира Качкана)
Збережено в:
| Дата: | 2015 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2015
|
| Назва видання: | Краєзнавство |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/168728 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | За плугом на перелогах історії (до 75-річчя з дня народження Володимира Качкана) / О. Гринів // Краєзнавство. — 2015. — № 3-4. — С. 155-159. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-168728 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1687282025-02-23T17:31:09Z За плугом на перелогах історії (до 75-річчя з дня народження Володимира Качкана) Гринів, О. Краєзнавство в особах 2015 Article За плугом на перелогах історії (до 75-річчя з дня народження Володимира Качкана) / О. Гринів // Краєзнавство. — 2015. — № 3-4. — С. 155-159. — укр. 2222-5250 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/168728 uk Краєзнавство application/pdf Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Краєзнавство в особах Краєзнавство в особах |
| spellingShingle |
Краєзнавство в особах Краєзнавство в особах Гринів, О. За плугом на перелогах історії (до 75-річчя з дня народження Володимира Качкана) Краєзнавство |
| format |
Article |
| author |
Гринів, О. |
| author_facet |
Гринів, О. |
| author_sort |
Гринів, О. |
| title |
За плугом на перелогах історії (до 75-річчя з дня народження Володимира Качкана) |
| title_short |
За плугом на перелогах історії (до 75-річчя з дня народження Володимира Качкана) |
| title_full |
За плугом на перелогах історії (до 75-річчя з дня народження Володимира Качкана) |
| title_fullStr |
За плугом на перелогах історії (до 75-річчя з дня народження Володимира Качкана) |
| title_full_unstemmed |
За плугом на перелогах історії (до 75-річчя з дня народження Володимира Качкана) |
| title_sort |
за плугом на перелогах історії (до 75-річчя з дня народження володимира качкана) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2015 |
| topic_facet |
Краєзнавство в особах |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/168728 |
| citation_txt |
За плугом на перелогах історії (до 75-річчя з дня народження Володимира Качкана) / О. Гринів // Краєзнавство. — 2015. — № 3-4. — С. 155-159. — укр. |
| series |
Краєзнавство |
| work_keys_str_mv |
AT grinívo zaplugomnaperelogahístoríído75ríččâzdnânarodžennâvolodimirakačkana |
| first_indexed |
2025-11-24T02:49:29Z |
| last_indexed |
2025-11-24T02:49:29Z |
| _version_ |
1849638329919733760 |
| fulltext |
155
У серпні 2015 року виповнилося 75 років з дня народження
та 50-річчя творчої діяльності письменника, вченого, громад-
сько-культурного діяча – члена НСПУ, Національної спілки кра-
єзнавців України, доктора філологічних наук, професора,
академіка АН Вищої школи України, заслуженого діяча науки і
техніки України, лауреата Міжнародної премії ім. Воляників-
Швабінських (США), Всеукраїнських премій в галузі науки,
культури, мистецтва та краєзнавства ім. академіка Дмитра
Яворницького, ім. Івана Огієнка, ім. Братів Лепких, ім. Івана
Франка, ім. Василя Стефаника, ім. Івана Вагилевича, ім. Тараса
Мельничука – завідувача кафедри українознавства і філософії
Івано-Франківського національного медичного університету
Качкана Володимира Атаназійовича, у чиєму набутку більше ві-
сімдесяти книг поезії, прози, документалістики та публіцистики,
праць з фольклористики, історії і теорії літератури, історії
України, філософії, культурології, пресології, історичного та лі-
тературного краєзнавства, кілька тисяч публікацій з різних га-
лузей знань у вітчизняній та світовій періодиці.
Вітаючи пана Володимира з ювілеєм, бажаємо йому твор-
чого довголіття, щедрих засівів на ниві красного письменства.
Пропонуємо читачам ознайомитися з дописом О. Гриніва, що розкриває різноаспектну
діяльність дослідника рідного краю.
Редколегія журналу «Краєзнавство».
Олег Гринів (м. Львів)
За плугом на перелогах історії
До 75-річчя з дня народження Володимира Качкана
Провідне місце у багатій різножанровій твор-
чості письменника і вченого Володимира Кач-
кана займають українознавчі студії – це кілька
тисяч публікацій у періодиці та фундаментальні
книги «Українське народознавство в іменах» (К.:
Либідь, 1994. – Ч.1; 1995. – Ч.2) і десятикнижжя,
обсягом до 300 друкованих аркушів під назвою
«Хай святиться ім’я твоє» (йдеться про історію
української літератури і культури в персоналіях
ХУІІІ – першої чверті ХХІ ст.). Незаперечним
пріоритетом книг, створених професором В.Кач-
каном практично за п’ятнадцятиліття незалеж-
ної України і якими без перебільшення міг би
потішитися цілий академічний інститут, є їхня
історико-джерельна, архівна база, могутня епіс-
толярна спадщина визначних українських діячів
різних галузей знань, що перебували під заборо-
нами, в небутті.
Кожен з томів серіалу «Хай святиться ім’я
твоє», які освітлюють імена письменників, вче-
них, публіцистів, громадських діячів, цебто, ін-
телектуалів нації, її самовідданих орачів і сіячів,
має специфічне призначення. Перший том ок-
реслюється одним регіоном і орієнтується на
конкретне соціальне походження трудівників на
царині нашої духовності. Вчений творить гале-
рею портретів вихідців з галицьких священиць-
ких родин, які працювали на ниві письменства,
освіти і науки. Вже другий том – це студії з істо-
рії української літератури ХІХ і ХХ століть. Не
тільки соціально, а й географічно дослідник роз-
суває обрії своїх наукових пошуків. Україноз-
навство та пресологія – стрижень третього тому.
Четвертий том має уточнення: «Історія україн-
ської літератури і культури в персоналіях (ХІХ –
перша половина ХХ ст.)». У п’ятій книзі автор
поглиблює наші знання про цілий родовід
Лепких, зокрема, подає блискучі студії про
Сильвестра, Богдана, Лева і Миколу Лепких.
Маємо чимало нового у пізнанні таких постатей,
3/4 ’2015Олег Гринів К Р А Є З Н А В С Т В О
156
як Анатоль Вахнянин, Іван Липа, Юрій Липа,
Роман Сембратович, Мирослав Ірчан, Юрій
Шкрумеляк, Василь Верховинець, Володимир
Полєк та ін. Приємно відзначити, що від тому до
тому дослідник утверджується на новій висоті.
Особливий наголос на 8-9 томах, що, по суті,
є антологією одного листа. Це унікальний, на-
віть осібний проект.
Дослідник піднімається вище й вище, на-
тхненний процесом підкорення духовних вер-
шин. Він не йде протореними дорогами. Коли
львівські наукові бібліотеки й архіви не втамову-
ють спраги шукача, він звертається до найбагат-
ших бібліотек і архівів у столиці. Вербалізовані
духовні перлини повертаються новими гранями,
зворушуючи і серце, і розум. Читач неодмінно
погоджується з думкою київського професора
Михайла Пазяка: «Слова виважені, оцінки об’єк-
тивні. А головне – внутрішня співзвучність по-
ртретів (мистецьких, політичних) працює на
тему, на процеси, які оздоровлюють нині наше
суспільне життя». Сказано про третій том, але
стосується всього десятитомного серіалу, адже
всі вони – частини одного монументу.
У таємниці робітні вченого допомагає про-
никнути відомий письменник і громадський діяч
Роман Федорів. У своєму благословенні третього
тому монографічного серіалу він наголосив:
«Володимир Качкан належить до науковців-тру-
дівників, він прагне черпати матеріали для своїх
студій безпосередньо з архівів – цих бездонних
і ще мало вивчених джерел, до яких донедавна
дослідники не мали доступу». Працюючи ось
уже двадцятий рік завідувачем кафедри украї-
нознавства національного медичного універси-
тету в Івано-Франківську, вчений ущільнює час,
намагається викроїти з нього години, щоби ви-
рушити на пошуки скарбів до Львова чи Києва,
Праги чи Мюнхена, Кракова чи Берліна. Чи не
приклад для збайдужілого до науки тубільного
(і не тільки) вченого люду, мрії якого не сягають
вище доцентського диплому, а претензійні ви-
плоди обмежені повторенням думок з діаспор-
них видань, які ще не дійшли до читача на
рідних землях?
Насамперед В.Качкан звертається до незна-
них і малознаних у національній культурі імен.
Дослідник задумується над питанням: чому
стільки незнаних, малознаних і призабутих по-
статей прийшло до нас тільки після проголо-
шення незалежності України? Причина в тому,
що «хвалена комуністична держава з її брех-
ливо-фарисейською ідеологією усе те, що мало
стійкий національно-патріотичний стрижень у
своєму виявленні, або ж нищила, або замовчу-
вала».
Неупереджений підхід до абсолютної біль-
шості заборонених творів спонукає до висновку,
що з духовного обігу їх вилучили українофоби.
Як знаємо зі шкільних років, окремі твори затав-
рованих письменників друкувалися в читанках
для молодших класів, але без прізвищ авторів.
Популярні пісні зазнавали ідеологічної кастра-
ції: замість «січових стрільців» співали про
«червоних стрільців» чи «червоне військо», а
нерідко ці твори позбавлялися батьківства
як начебто «народні». Доходило до анекдотів.
У повоєнний час знаний ленінградський фоль-
клорист видав у північному місті повстанські (!)
пісні, бо на Волині, де він збирав «партизан-
ський фольклор», кмітливі селяни наспівували
йому улюблених пісень українських повстанців,
бо інших партизанів та їхніх пісень не знали і
знати не хотіли.
Треба підкреслити, що замовчування не зво-
дилося до примітивного ідеологічного «очи-
щення», як могло здаватися при поверховому
підході. Воно мало стратегічну мету: спотворити
уявлення про українську культуру як меншовар-
тісну, відсталу, селянську, що не підходить для
індустріального суспільства. Пересічний випус-
кник школи запам’ятовував з українських пись-
менників Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю
Українку, Михайла Коцюбинського та ще, на-
певне, Павла Тичину… Порівняно з великою
російською літературою наше письменство ви-
давалося за блазня, розумово відсталого шту-
бака, який вічно і невдало мавпував північних
сусідів, намагався наздогнати їх, але марно.
Навіть ідеологічно «канонізовані» письмен-
ники обсмалювалися до невпізнання. Праця
В.Качкана дописує портрети Івана Франка,
Михайла Павлика, Василя Стефаника, Марка
Черемшини, Ірини Вільде… Та чи тільки їх?
Вже заголовки говорять чимало. Як у краплині
роси, вони віддзеркалюють суть життя, сенс
праці тих, хто в найтемнішу для нації ніч освіт-
лював манівці, виводив її на магістраль світо-
вого розвитку. М.Павлик кличе, за словами
вченого, на «верховини людського поступу».
Письменник Андрій Чайківський «поклав серце
у фундамент української нації», а громадсько-
За плугом на перелогах історії
157
політичний діяч і публіцист Л.Цегельський кар-
тав українських політиків за «кайдашизм».
Кілька містких слів – і ціла картина людської
(і рівно ж національної) трагедії: «зів’яв, мов не-
підлита мірта» (Лесь Гринюк), «згаслі крила
натужного лету» (Антін Крушельницький), «по
кременистій дорозі з терновим вінком» (Ольга
Дучимінська).
Читаєш – і щемить серце. Згадуються слова
В.Винниченка, але в іншому контексті. Не
тільки українську історію не можна читати без
брому! На жаль і на сором нам, синам і дочкам
великої (за чисельністю) європейської (за геог-
рафією) нації, яка страждає ще й нині від «кай-
дашизму в українській політиці». Справді має
рацію професор М.Пазяк, що книги В.Качкана
«оздоровлюють нині наше суспільне життя»,
застерігають від творення «нової релігії» з по-
ганським божеством на ім’я Економіка. Чи еко-
номічні інтереси спонукали до каторжної і
найчастіше неоплаченої невдячними сучасни-
ками праці?
Може, й не завше явно, зі сторінок книг сум-
лінного дослідника вибухає докір українцям
кінця ХХ століття. Дуже скоро вони забули про
голгофу письменниці Ольги Дучимінської. 105
років її життя – ціла історія нації. Страдниця не
дожила до державного воскресіння нації, та по-
кинула грішний світ у рік перших масових мі-
тингів, які з Галичини окрилювали золотоверху
столицю. У похилому віці вона уболіватиме за
змарнованими літами, бо лиха доля перешко-
дила їй реалізуватися в мистецтві і науці, віддати
свої знання, час, снагу і любов літературній
праці. В.Качкан пише: «Хвора, знесилена по-
стійними конфліктами з повітовим старостою та
поліцією, О.Дучимінська змушена 1930 р. піти
на пенсію, маючи за плечима тридцятилітній до-
свід вчителя». Її рукопис монографії, підготов-
лений в умовах компартійного тоталітаризму за
роки праці науковим співробітником Львів-
ського музею етнографії і художнього промислу,
привласнений і виданий іншою особою під
своїм прізвищем. Під час трусу енкаведисти
брутально знищили три рукописні збірки її
прози. І найтяжче – вирок про 25-річний термін
позбавлення волі, недоречність і безпідставність
якого не викликала сумніву – і його згодом ско-
ротили до 10 років. Після звільнення 75-річній
письменниці забороняють повернутися в рідні
краї. Хоч фізичні розправи і моральні тортури не
вирвали «з її благородної душі гуманістичної
людської сутності, інтелігентності у найзмістов-
нішому сенсі», вони згубно вплинули на долю
цієї, за словами вченого, «невеличкої й слабоси-
лої жінки». Дерев’яний хрест на її могилі сим-
волізує важкий хрест нації з колючим вінком.
Життя Івана Білинкевича – ще одна трагедія,
бо його творча спадщина, невідома для наукової
громадськості, залишається в архівах родини. На
перший погляд, біографія І.Білинкевича – цілком
нормальна, та не для такої непересічної людини,
яка за життя мала всі підстави стати одним з
провідних франкознавців. Та ба! До Другої сві-
тової війни вчений, за покликанням, змушений
працювати в Окружному союзі кооператив, а з
1939 року – головним бухгалтером у Коломий-
ській райспоживспілці, начальником планового
відділу щіткової фабрики і, нарешті, до виходу
на пенсію в 1967 році – на паперовій фабриці.
В.Качкан з болем пише: "Майже 91 рік прожив
Іван Білинкевич скромно і тихо. Бог дав йому
достатньо часу для реалізації всіх його задумів.
На жаль, основні праці його життя – рукопис мо-
нографії «Дорогами Каменяра на Івано-Франків-
щині» та франкознавчий словник (обсяг і зміст
якого могли бути під силу хіба що цілій науковій
інституції) – так і залишилися невиданими, хоч
франкознавчих публікацій І.Білинкевича в періо-
диці було чимало. Окрім цього, він опублікував
ряд статей на літературно-мистецькі теми, був
неперевершеним знавцем історії Коломиї, патрі-
архом місцевого краєзнавства». У цьому – суть
трагедії: літературознавець і краєзнавець за по-
кликанням вимушений марнувати дорогоцін-
ний час на сухій для творчої натури роботі в
бухгалтерії чи плановому відділі, а плоди його
науково-дослідницької праці без тіні сорому
використовують «маститі».
У четвертому томі монографічного серіалу з
найвищою інтелектуальною наснагою В.Качкан
відтворив життєвий і творчий шлях Осипа
Турянського, який увійшов у нашу літературу,
за словами дослідника, «з вершин світового мо-
дерну». Нинішній український читач вже мав
змогу ознайомитися з творчістю письменника,
який заслуговує на почесне місце серед класиків
нашої літератури. Не так давно у Львові вийшов
його найвизначніший твір – повість-поема
«Поза межами болю», твір з печаттю геніаль-
ності. О.Турянський як митець став прообразом
героя у блискучій повісті Романа Федоріва.
Життєпис О.Турянського під пером В.Кач-
кана сприймається як вирок нашій національній
байдужості, тому ще раз перечитаємо рядки:
«Ось, шановний читачу, перегорнуто останню
сторінку життєпису Осипа Турянського. Правда,
рояться думки, зринають запитання: чому так
доля розпорядилася, що талантові відмірялося,
по суті, п’ятдесят літ; що зробила тодішня сус-
пільність, а властиво національна інтелекту-
альна еліта, аби загоїти письменникові болі,
перебрати їх бодай виїмково, частково – на себе;
чому наші стовпи-естети не чули, не бачили, не
відчули успіху модернового, новаторського,
може, й справді у світовій літературі визначного
твору «Поза межами болю»; врешті-решт, чому
замовчувала цю постать радянська історіографія
й історіософія, літературознавство; і востаннє:
чому ж наші псевдомодерністи, малоосвічені й
недолугі культурники з новостворюваних коло-
літературних угруповань не беруть сьогодні до
рук твори О.Турянського. Оцих «чому», «що»,
як докучливої комарні, є і ще буде доста, аж
поки наша філософська наука не схаменеться і
не спрямує нові загони молодої дослідницької
сили на безмежне і безкрає поле повернення на
його загінки сотень і тисяч імен визначних по-
статей – письменників у тому числі. Після цих
натхненних питань розуміємо самовирок Івана
Куценка з роману О.Турянського «Син землі»:
«Я хочу вмерти!..». Зливаються в одне русло тра-
гедія письменника, трагедія його літературного
героя і трагедія цілої нації.
Ще про одну трагедію. За часів тоталітар-
ного режиму Миколу Євшана (справжнє пріз-
вище – Федюшка) таврували не інакше як
«буржуазний націоналіст». Та, відверто ка-
жучи, для цього були певні ідеологічні під-
стави: адже він, як старшина Української
Галицької Армії, помер від тифу після її походу
у Велику Україну. «Так, – пише В.Качкан, –
доля повернула життєву стежку цього естета,
що він не дожив і тридцяти літ. І хоч це коротка
в часі стезя, вона була на подив виповнена пра-
цею. За неповних десять років потужного тво-
рення Микола Федюшка залишив до двох
сотень надрукованих і найпопулярніших га-
зетно-журнального типу рецензій, оперативних
бліц-відгуків, оглядів, полемічних статей, роз-
відок, есеїв, невеличких за обсягом книжок».
Уже по смерті його возвеличили і називали
учнем І.Франка і М.Грушевського.
Микола Євшан – це один з тих наших героїв,
які не були у прямому значенні слова мучени-
ками чужоземних поневолювачів. Єдність його
життя і чину – приклад для українських патріо-
тів. Та водночас відчуваємо полиновий присмак
трагедії. Чому молодий талант з таким невичер-
пним потенціалом поміняв перо на зброю?
Страшно згадати, бо і в останній війні, а ще
більш в повстанській боротьбі немало таких та-
лантів, які мали стати зіркою на національному
духовному небі, впали із зіркою крові на серці.
А скільки українських талантів стало жер-
твою власної кришталевої чесності, яку припи-
сували також і своїм майбутнім вбивцям! Цілком
оправдано нове прочитання творів Антіна Кру-
шельницького автор монографічного серіалу на-
звав «Згаслі крила натужного лету». «Антін
Крушельницький, – зазначає В.Качкан, – якраз
належав до тих, хто був чесним перед своїм на-
родом помислами та діями, хто прагнув волі
особи, можливості говорити про болі душі, не
оглядаючись позад себе», тому так щиро повірив
тодішній радянській Україні, яка запросила ві-
домого літератора приїхати на Східну Україну,
до Харкова. Вже за п’ять місяців після переїзду
до Харкова його проголосили «ворогом народу»;
а ще через півтора місяця, 17 грудня 1934 року,
у підвалах будівлі, що її називали Жовтневим па-
лацом культури, розстрілюють його двох синів –
Івана і Тараса. Самого ж А.Крушельницького
стратили на Соловках 28 жовтня 1937 року «на
вшанування» 20-х роковин більшовицького пе-
ревороту в Петрограді.
Отже, 59 років життя, а з них майже двоє де-
сятиріч – переслідування польської окупаційної
влади й енкаведистські тортури. Так дочасно і
польські, і московські українофоби перервали
життя письменника, літературознавця, громад-
сько-політичного діяча, блискучого редактора і
видавця, який «репрезентував у національній
культурі новий напрям художнього мислення».
Гіркота поразки відродженої Української
держави і брутальність польських окупантів
призвели до того, що А.Крушельницький почав
пов’язувати майбутнє свого народу з вірою «в
якусь спасительну революцію», а з нею – ощас-
ливлення нації при «соціалістичному устрої». Та
дуже скоро, вже після переїзду за Збруч, він пе-
реконався, що більшовики не огорнули Україну
сподіваним «єдиним національним теплом» і не
принесли жаданого щасливого життя. У радян-
3/4 ’2015Олег Гринів К Р А Є З Н А В С Т В О
158
За плугом на перелогах історії
159
ській Україні люди вмирали від штучного го-
лоду, але довірливий митець, який розчарувався
в інших можливостях національного визво-
лення, не знав про справжні жахіття на «обіто-
ваній землі» під більшовицьким чоботом.
Проникнення у творчу лабораторію дослід-
ника спонукає до висновку, що В.Качкан ставить
перед собою два основних завдання: перше –
збагатити українську наукову скарбницю но-
вими фактами, а друге – підійти з нових позицій
до відомих і маловідомих діячів нашої куль-
тури. Приміром, читач дізнається, що батько
Ірини Вільде, письменник Дмитро Макогон, був
активним («очним») членом Української Вій-
ськової Організації (УВО), товариств «Пласт»,
«Луг», розповсюджувачем видань «Червоної
Калини», мати – активісткою товариства «Про-
світа», брат – притягався в 1934 році до по-
льського суду за «приналежність до ОУН та
пропагандистську антидержавну особливо ак-
тивну діяльність», а сама майбутня письмен-
ниця належала до діяльних членів товариства
«Сокіл» та, як підтверджують достовірні мате-
ріали в архіві за 1932 і 1934 роки, ще й до орга-
нізаційної управи ОУН.
Нові факти з життя письменників, вчених,
громадсько-політичних діячів – підтвердження
сумлінності В.Качкана як дослідника, про що
писав Р.Федорів. Сам вчений так обґрунтовує на-
прям своїх пошуків: «Персоналізація студій – це
той безумовний етап, не пройшовши який, ми і
кроку не зможемо зробити далі у бік видання
творів незнаних досі, забутих та поскрибованих,
пофальшованих літераторів, а відтак і написання
повновартісних, капітальних монографій, акаде-
мічних біографій». Проти цього марно запере-
чувати. В.Качкан одним з перших у нашій науці
дав справді наукову біографію такої ще малоз-
наної постаті як Юрій Кміт, який трудився як
письменник, літературний критик, історик укра-
їнської та європейських літератур, етнограф,
школознавець, громадський діяч. Пригадую,
коли ще наприкінці 1980-х років одну з Кміте-
вих новел наважилися надрукувати в книжці, то
не було відомо навіть року його смерті. Нази-
вали то 1946, то 1944, то 1949 рік. Дослідники
не були однозгідні про місце його поховання.
Лише тепер знаємо достеменно.
На противагу імітаторам, В.Качкан не про-
сто заповнює «білі плями» у біографіях діячів
минулого, а підходить до них з погляду переос-
мислення і переоцінки їхньої праці, об’єктив-
ного зваження внеску кожного з них у нашу
духовну скарбницю, не допускаючи при цьому
безпідставної глорифікації. Як знаємо, інша
практика, практика ідеологічної «переоцінки»
під новими прапорами, вже завдала чимало
шкоди шкільництву, коли дітей позбавляли
можливості вивчати шедеври письменників, на
яких ставили вже нову «печать» заборони. Як
сумлінний дослідник, автор монографічного се-
ріалу орієнтується не на подібні «табу», а на
«нове (сьогоднішнє) прочитання», яке не вики-
дає письменницького доробку і не знецінює чи-
єїсь ролі в нашій духовній скарбниці – лише
допомагає утвердити справедливість.
Десятикнижжя, двотомний проект «Постаті:
Студії. Есеї. Сильвети. Рефлексії» (Івано-Фран-
ківськ: Місто НВ, 2012. – Т.1. – 572с.; 2013. – Т. 2. –
736с.) – це непересічний пам’ятник нашого часу.
Вона лягає у фундамент нової культури, яка не
хизується селянською свитою на посміх гоно-
ристих сусідів, а показує українську культуру як
своєрідний прояв європейської духовності.
|