Етапи становлення струнної виконавської школи на Єлисаветградщині
Saved in:
| Date: | 2009 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/16928 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Етапи становлення струнної виконавської школи на Єлисаветградщині / М. Долгіх // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 9. — С. 94-99. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860128678343606272 |
|---|---|
| author | Долгіх, М. |
| author_facet | Долгіх, М. |
| citation_txt | Етапи становлення струнної виконавської школи на Єлисаветградщині / М. Долгіх // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 9. — С. 94-99. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-12-07T17:43:33Z |
| format | Article |
| fulltext |
94
9. Соломія Крушельницька: Спогади, матеріали, листування / Упоряд., вступ. ст. та прим.
М. Головащенка. – К., 1978. – Т. 1.
10. Соломія Крушельницька: Спогади, матеріали, листування. – К., 1979. – Т. 2.
11. Швець Н. Деякі проблеми пізнього композиторського стилю / Питання стилю і форми в
музиці. Збірка статей. – Л., 2001.
12. Штейнпресс Б. Оперные премьеры ХХ века. 1901–1940: Словарь. – М., 1983.
13. Цодоков Е. Опера: Энциклопедический словарь. – М., 1999.
14. Kesting J. Die Grossen Sänger. – Düsseldorf, 1986.
Марина Долгіх
(Кіровоград)
ЕТАПИ СТАНОВлЕННЯ СТРУННОЇ ВИКОНАВСЬКОЇ ШКОлИ
НА ЄлИСАВЕТГРАДЩИНІ
Проблеми формування єлисаветградської струнної школи дотепер ставились і обговорюва-
лись у музикознавстві лише в ракурсі втілення творчих проектів і дослідження кола спілкування
композиторів К. Шимановського [1], Б. Лятошинського [2], Ю. Мейтуса [3]. Усвідомлення факту, що
на теренах сучасної Єлисаветградщини першої третини ХХ ст. одночасно з піаністичною школою
родини Нейгаузів «існувала й відповідна їй за масштабом, рівнем, та й, очевидно, за недоліками,
скрипкова школа» [4, 68], спричинило розвідку музично-історичного пласта, що підтвердило не
лише факт життєдіяльності струнного виконавства, але й наявність кваліфікованих педагогічних
кадрів, які сформували цілісну галузеву модель передавання досвіду від музиканта-учителя до
музиканта-учня. Метою дослідження стало визначення етапів і напрямів становлення струнної
виконавської школи єлисаветградського регіону, виявлення головних структурних компонентів
та визначення вагомих щаблів розвитку певного виду виконавського мистецтва.
Виникнення регіональної школи струнного виконавства взагалі пов’язане з характерни-
ми особливостями побутування інструментів струнно-смичкової групи в контексті культурно-
мистецьких традицій краю та прямопропорційне популяризації струнних інструментів у
різноманітних практичних сферах прикладення, як-от на концертній естраді, у колі домашньо-
го та салонного музикування, як інструментарію, що використовують для музичного виховання
учнівської аудиторії. Тому доцільно розглядати етапи виникнення, становлення та формування
виконавської школи, ураховуючи три взаємодоповнювальні напрями:
Практична діяльність як форма кристалізації й накопичення певного досвіду. У визначеному
напрямі вартує висвітлення концертно-гастрольний простір та регіональна виконавська діяльність.
Музично-педагогічні форми втілення: музичні навчальні заклади, приватна практика викла-
дання гри на струнних інструментах тощо.
Методично-теоретичні напрацювання, що включають проекти навчальних програм,
посібники та підручники.
У загальному музично-історичному вимірі становлення струнної виконавської школи
Єлисаветградщини можна визначити кілька основних етапів, що відрізняються за орієнтирами, мож-
ливостями, позиціями. Ураховуючи динаміку стильових і функціональних змін, логічно накреслити
основні часові етапи в мистецькому житті регіону, які вирізняються певними типовими прикметами.
Перший – доба інтенсивного гастролювання та регіонального аматорства (до 1898), етап, що
був найтісніше пов’язаний із засадами романтизму й орієнтувався на салонні та домашні форми
музикування.
Другий – етап формування зацікавленої слухацької аудиторії, започаткування професійних
основ музично-педагогічної галузі у зв’язку з відкриттям приватних музичних закладів, зокрема
школи А. Тальновського, та приватною практикою викладачів Й. Гольденберга, А. Гайсинсько-
го (Єлисаветград), Б. Хаїмовського (Златопіль), Г. Гершфельда (Бобринець). Його межі окреслено
1898–1923 роками, а стильовий контекст може бути означений як постромантичний.
95
Третій етап (1923–1934) припадає на період формування системи музичної освіти на тере-
нах колишнього Радянського Союзу і зорієнтований на становлення суто професійного вико-
навства, втіленого у спеціалізованій Музичній студії імені О. Шевчика, з чітко визначеними
суспільними, якісними та методичними позиціями. Стильовий напрям означеного періоду
зазнав впливу загальних тенденцій соціальної заангажованості, ідеологічного сприйняття і
може бути умовно визначений як соціалістичний реалізм.
Аналізуючи передумови зародження регіонального струнного виконавства на пер-
шому етапі, варто зазначити, що розвиток музичного життя в загальному контексті ХІХ ст.
характеризується достатньою інерційністю та нестабільністю, спонтанністю та спорадичністю.
Левову частку займали саме виступи скрипалів-гастролерів європейського рівня. Протя-
гом другої половини ХІХ ст. концертні сезони за участю закордонних виконавців носили
стихійний характер і підпорядковувались їх власним гастрольним планам. Саме потреба-
ми фінансового характеру пояснюється єлисаветградський концерт 1879 року Г. Венявського,
одного з найвидатніших скрипалів-віртуозів ХІХ ст., композитора, професора Петербурзької
та Брюсельської консерваторій. 1 квітня 1885 року маршрут гастрольного турне забезпечив
єлисаветградцям приїзд італійської скрипальки Т. Туа, технічні можливості якої порівнювалися
з виконавськими особливостями сучасниці Н. Паґаніні Т. Міланолло. Г. Венявський і Т. Туа
були представниками школи професора Паризької консерваторії Ж. Массара й репрезентува-
ли французьке виконавське мистецтво. Специфіку російської скрипкової школи демонстрував
20 березня 1880 року вихованець Московської консерваторії по класу І. Гржималі та Ф. Лау-
ба, уродженець Кам’янця-Подільського (тепер – Хмельницька обл.) Й. Котек. Зовсім іншу
мету переслідували гастролі 2 березня 1890 року видатного чеського віолончеліста, професора
Академії музики в Будапешті Д. Поппера, який, що більш імовірно, намагався популяризувати
на території України мистецтво гри на віолончелі.
Існування на історичному тлі регіону широкого кола музикантів-аматорів, зацікавлених
у популяризації струнних інструментів на різних ланках музичного життя, породило підвищену
цікавість до впровадження скрипки як найпоширенішого інструмента для прикладного музи-
кування. Ще з часу функціонування Єлисаветграда, Бобринця, Олександрії, Нової Праги, Ново-
миргорода, Крилова у статусі військових поселень та наявність інституції полкової справи ІІ Ре-
зервного Кавалерійського корпусу музикування на скрипці практикувалося в офіцерському
середовищі, на домашніх вечірках у поміщицьких маєтках, на міських балах, на що вказує у своїх
мемуарах П. Фет [5]. Але вже в той час зароджувалися підвалини музичної освіти в заснованій
у Єлисаветграді школі полкових регентів, де скрипка була профільним інструментом. Методич-
на система виховання, започаткована єдиним викладачем – композитором і капельмейстером-
аматором П. Воротніковим – базувалася на «співі сольфеджій, навчанні початкових правил музи-
ки до гри на скрипці і потім вивчення гармонії» [6].
Аматорське музикування означеного періоду не оминуло своєю увагою творчість для струн-
них інструментів. У багаточисленній бобринецькій родині видатного українського драматурга й
актора М. Кропивницького майстерною грою на скрипці володіли його мати Капітоліна Іванівна,
дядьки Федір та Олександр Дубровинські. Власне й сам Марко Лукич, мешкаючи в Бобринці,
наприкінці 1850-х років активно практикував приватні уроки гри на скрипці й віолончелі
для зацікавлених учнів повітового училища. Серед вихованців Кропивницького – відомий
літератор, громадський діяч, фольклорист та один із засновників Української Ради О. Волошин,
Я. та А. Шиневські, Д. Вербицький.
У 1870-х роках велику увагу приділяли музикуванню в проукраїнському єлисаветградському
осередку Тобілевичів. Так звані «музичні суботи» в будинку на вул. Знам’янській включали виступи
струнного тріо у складі М. Кропивницького (І скрипка), І. Карпенка-Карого (ІІ скрипка) та М. Са-
довського (віолончель).
Серед найавторитетніших фігур єлисаветградського польського осередку – віолончеліст-
аматор Станіслав Шимановський – батько видатного польського композитора К. Шимановсь-
кого, діяльність якого на музичній ниві домашньої творчості відзначалася просвітницькою
спрямованістю, демократичністю музичних смаків.
Отже, перший етап становлення струнної виконавської школи на Єлисаветградщині став
підготовчим періодом, що заклав підвалини та обумовив появу на географічних обширах регіону
96
професійних музикантів, які стимулювали процес засвоєння гри на струнних інструментах
шляхом постійної виконавської практики та ініціювали відкриття музичних класів і приватних
музичних шкіл, де скрипка й віолончель посідали першочергове місце поряд із фортепіанним
музикуванням.
Розвиток постромантичних тендецій другого етапу зумовлений переважно цілеспрямованим
рухом просвітництва, популяризації та професіоналізації струнного виконавства в галузі концертної
діяльності. У процесі аналізу періодики першої половини ХХ ст. стало очевидним, що гастрольна
ситуація першого двадцятиріччя відзначалася підвищеною активністю, інтенсивністю концерту-
вання. Визначення Єлисаветграда як концертного майданчика постійних гастрольних маршрутів
півднем Російської імперії видатних представників світового виконавства інспірував приїзд чесько-
го скрипаля, випускника Паризької консерваторії (кл. Ж. Л. Массара) Ф. Ондржичека, концертний
виступ якого відбувся 20 січня 1901 року «з артистичним, але не матеріальним успіхом» [7].
Відомо, що важливим явищем для міста стали два концерти польского виконавця, представ-
ника німецької скрипкової школи (кл. Й. Іоахіма) Б. Губермана. Перший, що 6 грудня 1909 року
демонстрував «справжній зразок, найдосконаліший ідеал славетного скрипаля нашого часу» [8],
презентував аудиторії «Крейцерову сонату» Л. Бетховена, Концерт Ф. Мендельсона, «Циганські
танці» Н. Паґаніні.
Великий резонанс у місцевій пресі мав виступ 22 січня 1913 року французького скрипаля,
професора Женевської школи музики Анрі Марто. Серед виконаних творів – «Чакона» Й. С. Баха,
скрипковий концерт Л. Бетховена, твори К. Сен-Санса, А. В’єтана. Рецензент акцентував увагу на
двох взаємодоповнювальних сторонах виконавської манери митця – образній («Марто не грає Бет-
ховена, а священнодіє: трепетно, з неземним настроєм підходить він до кожної фрази, до кожної
безсмертної ноти. І цей свій настрій він передає публіці...») та віртуозно-технічній («Техніки для
Марто не існує. Ви її не відчуваєте, не слідкуєте за нею, вона грає у нього підлеглу роль, вона лише
матеріал, за допомогою якого великий художник створює образи й настрої») [9].
Завдяки активному художньому зростанню російського скрипкового виконавства і форму-
ванню двох провідних скрипкових шкіл – московської (представлена, головним чином, класом
І. Гржималі) і петербурзької (клас Л. Ауера) – та процесу опанування ними концертно-гастрольного
простору України, Єлисаветградщина отримала можливість творчого спілкування з представни-
ками згаданих виконавських осередків. Особливої ваги набуває в означеному контексті трива-
ле відвідання міста протягом 1910–1911 років (сольні концерти від 7, 11 листопада 1910 р., участь
у благодійному вечорі на користь бідних студентів земського реального училища 14 листопада
1911 р.) одним із засновників українського скрипкового виконавства М. Ерденком. Про висо-
кий віртуозний рівень молодої скрипальки Л. Любошиць, уродженки Одеси й вихованки класу
І. Гржималі, та володіння нею технічними ресурсами світового скрипкового арсеналу свідчать
виконані нею (28 вересня 1907 р., січень та листопад 1911 р.) твори П. Сарасате («Іспанський та-
нець», «Zigeunerweisen»), Д. Тартіні (Соната g-moll «Диявольські трелі»), Н. Паґаніні (Концерт
D-dur). Але найбільше враження на єлисаветградців справили романтичні риси натури, що яскра-
во проявились у виконанні Концерту та «Rondo Capriccioso» К. Сен-Санса, «Меланхолійної сере-
нади» й «Вальса-скерцо» П. Чайковського.
Іншу скрипкову виконавську школу – петербурзьку – представляв на сценічному майданчи-
ку Єлисаветграда виконавець-педагог Л. Ауер, скрипаль світового рівня. Підтверджено відомості
про три концерти митця – 27 лютого 1901 року, у грудні 1902 року та 11 листопада 1908 року. Саме
третій виступ активізував високу естетичну зацікавленість місцевого аматорського кола, зібрав
велику слухацьку аудиторію, що була налаштована на сприйняття складних класичних творів у
інтерпретації «великого маестро».
Слід відзначити присутість на єлисаветградській концертній сцені представників
відомої чеської скрипкової школи, зокрема, вихованців класу О. Шевчика, професора Празької
консерваторії та Київського музичного училища ІРМТ, одесита Я. Коціана (13 жовтня 1908 р.,
17 лютого 1910 р.) та киянина М. Сікарда (концерт від 1 квітня 1908 р.).
В означений період поступово розширилася практична діяльність місцевих музикантів-
професіоналів, орієнтована на естетику романтизму та постромантизму. Більшість виконавців-
струнників органічно поєднували виконавську, просвітницьку, педагогічну та організаційну
діяльність і належали до так званого типу універсала – «аніматора суспільно-духовного жит-
97
тя» [10, 93]. На теренах Єлисаветградщини межі ХІХ – ХХ ст. особливим шармом вирізнялася
діяльність скандального репортера газети «Єлисаветградські новини» А. Тальновського. Голов-
ною сферою втілення музично-громадських поглядів скрипаля, який здобув освіту у Варшавській
та Петербурзькій консерваторіях, була відкрита ним 1898 року приватна музична школа, яку він
очолював майже одинадцять років. Сполучаючи музично-педагогічну працю з учнівським ко-
лективом із просвітительською діяльністю єлисаветградського провінційного середовища, саме
Тальновський започаткував 1902 року в місті серію камерних вечорів, виконавцями на яких були
викладачі його школи. Сам директор (він же викладач класу скрипки) також активно долучався до
просвітницьких концертів, виконуючи Сонату Е. Ґріґа ор. 45, Концерт А. В’єтана a-moll, скрипкові
мініатюри Й. Губая, А. Аренського.
У 1908 році серед музикантів єлисаветградського осередку стає популярним прізвище
відомого в Україні віолончеліста А. Гайсинського. Переїхавши до міста, колишній викла-
дач Миколаївського музичного училища ІРМТ налагоджує приватну практику й облаштовує
діяльність Товариства камерної музики, запроваджує новаторську систему музичного виховання
за європейською системою Ж. Далькроза на початковій ланці виховного процесу – у дитячому са-
дочку Е. Яновської. До виконавського репертуару музиканта входили «Andante» Д. Поппера, «Ба-
лада» К. Давидова, «Соната» Ант. Рубінштейна. Лекторська й журналістська освідченість митця
виявилася через упровадження просвітницько-популяризаторських проектів, у тому числі завдя-
ки заснуванню 1912 року музичного альманаху «Бюллетень театра и музыки» – одного з перших
периферійних видань мистецтвознавчого характеру.
Серед інших струнників-практиків першого двадцятиріччя ХХ ст. слід назвати братів
Хаїмовських, старший з яких (Бенціон Симонович) став першим викладачем гри на скрипці ви-
датного українського композитора, упродовж 1908–1911 років вихованця Златопільської чоловічої
гімназії Б. Лятошинського. Приватною струнною практикою в Єлисаветграді активно займали-
ся скрипаль І. Фонберштейн (випускник Петербурзької консерваторії), Б. Гайсинський (закінчив
Лейпцізьку консерваторію), Халов (учень Л. Ауера), А. Лип’янський (закінчив Варшавську
консерваторію по кл. С. Барцевича), в Олександрії – І. Міцельмахер. Для підтримання виконавсь-
кого тонусу всі вони брали активну участь у численних доброчинних акціях, просвітницьких ве-
чорах Товариства камерної музики поряд із концертуючими місцевими виконавцями – скрипалями
І. Штейном, Я. Судзоном, В. Гольдфельдом, віолончелістами М. Чудиновським, постійним партнером
юного Ю. Мейтуса, Ю. Гіскіним, С. Шапіро. Проте одночасно з митцями-професіоналами продовжу-
ють удосконалювати музикування на струнних інструментах талановиті аматори: альтист Л. Вер-
ховський, скрипаль А. Могилевський, віолончеліст М. Студнічка – зять видатного українського
драматурга І. Карпенка-Карого.
Отже, панорама концертного життя міста в першому десятиріччі ХХ ст. є зразком орієнтованості
на високий щабель професійної майстерності, що демонструвалася з «перших рук» славетними скри-
палями європейського рівня, яскравими представниками регіональних скрипкових шкіл Києва,
Одеси та місцевих музикантів-педагогів. Готовність слухацької аудиторії сприймати інтерпретації
різностильових композицій – класичного, романтичного, сучасного напрямів – підтверджує
наявність естетично-розвиненої й підготовленої суспільної категорії споживачів.
Музичне виховання в ланках загальноосвітнього циклу – гімназіях, училищах –
орієнтувалося саме на специфічні особливості скрипки. Найактивніше класи гри на струнних
інструментах діяли при Єлисаветградському земському реальному училищі. Згідно зі статисти-
кою, із 13 учнів, які брали додаткові уроки музики в 1908 році, на скрипці навчалося 9 осіб, на
віолончелі – 1. Приблизно в 1903 році на базі цього навчального закладу було організовано струн-
ний оркестр під орудою скрипаля, вихованця Празької консерваторії І. Янделя, до репертуару яко-
го входили: «Сон літньої ночі» Ф. Мендельсона, «Andante amoroso» Sivorie.
Викладання музики й співу в Бобринецькому повітовому училищі (1907–1916), чоловічій
гімназії (1918–1923) провадив відомий скрипаль, композитор і педагог Г. Гершфельд, який актив-
но сприяв розвитку музичної культури міста, організовуючи різноманітні концертні програми.
З педагогічною метою в бобринецький період життя й творчості митцем було створено «Пісню без
слів» (1914) для струнного квартету, Варіації (1912) для скрипки та фортепіано, збірку етюдів для
початківців-скрипалів та віолончелістів.
98
Для поліпшення системи музичного виховання і викладання уроків музики й співу неодно-
разово проводилися короткострокові педагогічні курси. Так, з 23 липня по 23 серпня 1898 року на
подібних методичних заняттях викладав учитель співу І-ї Тифліської жіночої гімназії Д. Яічков,
який закінчив Санкт-Петербурзьку консерваторію по класу скрипки. Рекомендації давалися
згідно зі «Школою скрипкової гри» К. Хеннінга.
У середовищі музикантів-аматорів першого десятиліття ХХ ст. естафету українських
музично-літературних вечорів продовжив юрист і шанувальник музичного мистецтва В. Нікітін.
Серед учасників щочетвергових зібрань у його квартирі (будинок Олинської на розі Великої
Перспективної та Нижньо-Донської) – учитель гімназії та віолончеліст-аматор С. Маклєцов,
лікар, прихильник ідей Г. Сковороди, учасник Української Громади, поціновувач скрипкової
імпровізації П. Михалевич, який, за спогадами А. Тарковського, «полюбляв вночі грати на скрипці
й співати псальми» [11].
Не дивно, що за подібної інтенсивності й планомірності музичного життя Єлисаветградщини,
що на межі ХІХ–ХХ ст. у краї сформувалася стала система виховання музикантів-струнників,
що найбільш ефективно реалізувалася через приватну, суспільно-громадську та просвітницьку
діяльність провідного педагога регіону Й. Гольденберга. За даними «Відомостей про персонал
Зінов’ївської музичної студії ім. О. Шевчика» [12], Йосип Абрамович Гольденберг народився
1878 року. Першим учителем талановитого хлопчика значився місцевий музикант Фонарьов, який
підготував маленького скрипаля до сценічного дебюту у 8-річному віці, про що свідчила афіша
у вітальні Гольденбергів. Здобув прекрасну освіту – закінчив юридичний факультет Київського
університету та Meister Schule при Празькій музичній академії по класу скрипки визначного педа-
гога О. Шевчика. Педагогічну діяльність почав 1899 року, практикуючи приватні уроки. Викори-
стання ним у педагогічному процесі методів О. Шевчика вперше анонсувалось єлисаветградською
пресою в 1905 році [13]. Постійна реклама «уроків скрипкової гри Й. А. Гольденберга» підтверджує,
що педагогічні принципи його школи формувалися тривалою практикою, удосконалювались у
період виїздів за кордон та під час роботи старшим викладачем Московських державних музич-
них курсів на початку 1920-х років. Уже в перші роки своєї педагогічної діяльності Й. Гольден-
берг підготував ряд талановитих учнів для продовження освіти у вищих і середніх музичних за-
кладах Європи. У 1909 році четверо кращих вихованців вдало витримали іспити: В. Зархе – до
Берлінської консерваторії, у клас професора Вірту; А. Рєзнікова – до Тулузької консерваторії;
І. Штейн – на старший курс Варшавської консерваторії в клас професора С. Барцевича; І. Вер-
ховський – до Сімферопольського музичного училища ІРМТ. Найбільшою гордістю перших
років практики Й. Гольденберга стали: всесвітньовідомий американський скрипаль М. Ельман;
один із засновників скрипкового й камерного виконавства України, Білорусі, у радянські часи
професор Харківської, Київської та Мінської консерваторій В. Гольдфельд; відомий московський
лектор-музикознавець Г. Поляновський; видатний український хормейстер М. Тараканов; голов-
ний диригент Великого симфонічного оркестру Ленінградського радіокомітету, під орудою якого
1942 року у блокадному місті на Неві виконано Симфонію № 7 Д. Шостаковича, К. Еліасберг.
Акцентуючи увагу на педагогічних аспектах діяльності Й. Гольденберга, сфокусуємося на
основних сферах роботи відкритої ним у 1923 році в Єлисаветграді «Музичної студії імені О. Шев-
чика» – єдиного місцевого музичного закладу, офіційно затвердженого державними органа-
ми – Окрпрофобром та Окрполітпросвітом. Головна мета школи закріплена в Проекті статуту, роз-
робленому, власне, ним же, – «залучити народні маси до вищих ціностей європейської культури, дати
академічну освіту кожному, хто цікавиться мистецтвом» [14]. Студія планувалася для підготовки
кадрів з обслуговування концертів, пролетарських шкіл і народних аудиторій. Вихованці закладу
репрезентували демократичні прошарки населення, були вихідцями з робітничої маси, вихован-
цями дитбудинків, інтернатів, багатодітних родин.
Курс викладання в Музичній студії включав не лише профільну скрипку. У річних
звітах фігурують навіть спеціалізації випускників, як-то «скрипаль-соліст» або «скрипаль-
оркестрант». Одночасно з опануванням спеціального класу скрипки приділялася значна увага
грі в струнному ансамблі, вивчалася методика та педагогіка скрипкової гри, провадилося прак-
тичне вивчення акомпанементу. Згідно із системою освіти, утіленою Й. Гольденбергом у власно-
му навчальному закладі, проводився курс допоміжних предметів, серед яких були елементарна
99
теорія музики, сольфеджіо, музичний диктант та епізодичні лекції з історії музики, уроки ко-
лективного слухання.
Завдяки діяльності Музичної студії під керівництвом Й. Гольденберга розкрилось обда-
рування відомих скрипалів: професора Харківської консерваторії Р. Клименської, соліста ор-
кестру Всесоюзного комітету Радіомовлення А. Бирчанського, артиста оркестру московського
Великого театру І. Болтянського, викладача кіровоградської музичної школи й музичного учи-
лища А. Корсунського.
Отже, галузева модель струнної виконавської школи на Єлисаветградщині, що виникла й
сформувалася протягом другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст., є важливою складовою
історичного процесу еволюції українських виконавських шкіл взагалі та векторно визначає новий
напрям для майбутніх досліджень.
Шимановський і Україна. Матеріали наукової конференції. – Кіровоград, 1998.1.
Бойко І. Н. 2. Невідомий лист // Музика. – 1978. – № 4. – С. 7–9.
Долгіх М. В. 3. Юлій Мейтус: повернення на батьківщину [мультимедійний проект]. –
Кіровоград, 2007.
Полячок О. І. 4. Про традиції скрипкового виконавства і педагогіки в Єлисаветграді першої
чвертини ХХ ст., або до предісторії одного з єлисаветградських творів Кароля Шимановсь-
кого // Шимановський і Україна. Матеріали наукової конференції. – С. 67–72.
Фет А. А. 5. Воспоминания. – Т. 3: Ранние годы моей жизни. – Репринт. изд. 1890 г. – М.,
1992. – С. 276–528.
Преображенский А. В. 6. П. М. Воротников и его статьи по церковному пению // РМГ. – 1902. –
№ 41. – Стлб. 966 – 978; № 44. – Стлб. 1062–1068.
РМГ. – 1901. – № 9. – 4 марта. – Стлб. 283.7.
Голосъ Юга. –1909. – 9 декабря. – С. 3. 8.
Голосъ Юга. – 1913. – 24 января. – С. 3.9.
Кияновська Л. О. 10. Стильова еволюція галицької музичної культури ХІХ–ХХ ст. – Т., 2000.
Тарковский А. А. 11. Автобиографические заметки // Тарковский А. А. Собрание сочинений. –
М., 1991. – Т. 2. – С. 180–182.
ДАКО. – Ф. Р 810, оп. 1, спр. 572, 20 арк.12.
Голосъ Юга. – 1905. – № 239. – 13(26) октября. – С. 1.13.
ДАКО. – Ф. Р 810, оп. 1, спр. 425, 5 арк.14.
Ірина Зінків
(Львів)
КОлОМИйКА У ТВОРчОСТІ ВАСИлЯ бАРВІНСЬКОГО
В українському музикознавстві широко побутує думка, що коломийка є улюбленим жанром
західноукраїнських композиторів, в основі якого лежить танцювальна пісня, поширена в районі
Карпат [1, 5]. Однак народна етимологія зберегла інший, доволі чіткий жанровий поділ: 1) «до тан-
цю» і 2) «до співу». Коломийка «до танцю» є більш архаїчним жанровим видом (аніж «коломий-
ка до співу»), генетично пов’язаним з давньою епічною традицією, і не лише українською. Фолькло-
ристи окреслюють нетанцювальну коломийку як звичайну ліричну пісню «коломийкової форми, яка
відрізняється від свого танцювального джерела розвиненішою мелодикою, розмаїттям ритмічних
фігурацій, помірним темпом, а інколи – розширеною мелодичною формою» [2, 131]. Спробуємо
це пояснити у зв’язку з давнім ареалом розповсюдження коломийкового архетипу, в основі якого
лежить двічі повторений двовірш 4+4+6 однорідної (АА) або контрастної (АВ) будови.
Свого часу В. Гошовський указав на загальнослов’янське поширення коломийки, зазначаю-
чи, що 14-складова структура і ритмічна модель коломийки сформувалися ще задовго до розсе-
лення слов’ян на своїх етнічних землях [2, 195]. Прототип її ритмічної моделі існував ще в давньо-
римському сатурнійському вірші, трапляється він і в гуситському хоралі ХV–ХVІ ст. [2, 184–185].
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-16928 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0042 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:43:33Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Долгіх, М. 2011-02-17T18:07:07Z 2011-02-17T18:07:07Z 2009 Етапи становлення струнної виконавської школи на Єлисаветградщині / М. Долгіх // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 9. — С. 94-99. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. XXXX-0042 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/16928 uk Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України Музикознавство Етапи становлення струнної виконавської школи на Єлисаветградщині Article published earlier |
| spellingShingle | Етапи становлення струнної виконавської школи на Єлисаветградщині Долгіх, М. Музикознавство |
| title | Етапи становлення струнної виконавської школи на Єлисаветградщині |
| title_full | Етапи становлення струнної виконавської школи на Єлисаветградщині |
| title_fullStr | Етапи становлення струнної виконавської школи на Єлисаветградщині |
| title_full_unstemmed | Етапи становлення струнної виконавської школи на Єлисаветградщині |
| title_short | Етапи становлення струнної виконавської школи на Єлисаветградщині |
| title_sort | етапи становлення струнної виконавської школи на єлисаветградщині |
| topic | Музикознавство |
| topic_facet | Музикознавство |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/16928 |
| work_keys_str_mv | AT dolgíhm etapistanovlennâstrunnoívikonavsʹkoíškolinaêlisavetgradŝiní |