Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.)

Висвітлюється перебіг утворення Західноукраїнської Народної Республіки та формування органів державної влади ЗУНР (згодом – ЗО УНР) протягом 1918–1919 років. The course of the formation of the Western Ukrainian People’s Republic and formation of the state authorities of the WUPR (subsequently from...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Краєзнавство
Дата:	2018
Автор:	Гай-Нижник, П.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2018
Теми:	До 100-річчя утворення Західноукраїнської Народної Республіки
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/169341
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.) / П. Гай-Нижник // Краєзнавство. — 2018. — № 3. — С. 51-65. — Бібліогр.: 70 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859618420354449408
author	Гай-Нижник, П.
author_facet	Гай-Нижник, П.
citation_txt	Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.) / П. Гай-Нижник // Краєзнавство. — 2018. — № 3. — С. 51-65. — Бібліогр.: 70 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Краєзнавство
description	Висвітлюється перебіг утворення Західноукраїнської Народної Республіки та формування органів державної влади ЗУНР (згодом – ЗО УНР) протягом 1918–1919 років. The course of the formation of the Western Ukrainian People’s Republic and formation of the state authorities of the WUPR (subsequently from the UPR) during the years 1918–1919 are covered. The author investigated the proclamation of statehood in Western Ukraine and the formation of branches of power, in particular: the constitutional legislative body – the Ukrainian National Council, the executive (government) – the State Secretariat, etc. The structural and personal composition of the WUPR parliament, as well as functions and responsibilities of government secretariats (ministries), courts and prosecutor’s offices, powers of local authorities – local councils, local commissars and commandants, etc. are analyzed. The legislative acts of the Republic, which defined and regulated the state system in the country and divided the areas of competence of the legislative and executive power, its supreme and local authorities, were systematized and classified. The form of power and state-political system in the Western Ukrainian People’s Republic is determined. Освещается ход образования Западно-Украинской Народной Республики и формирования органов государственной власти ЗУНР (впоследствии – ЗО УНР) в течение 1918–1919 годов.
first_indexed	2025-11-28T22:21:46Z
format	Article
fulltext	51 УДК 94(477) «1918–1919» Павло Гай-Нижник (м. Київ) Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.) Висвітлюється перебіг утворення Західноукраїнської Народної Республіки та формування органів державної влади ЗУНР (згодом – ЗО УНР) протягом 1918–1919 років. Ключові слова: ЗУНР, ЗО УНР, державна влада, українська революція. Pavlo Hai-Nyzhnyk Structure of state power in the WUPR – WO UPR (november 1918 – December 1919) The course of the formation of the Western Ukrainian People’s Republic and formation of the state autho- rities of the WUPR (subsequently from the UPR) during the years 1918–1919 are covered. The author investi- gated the proclamation of statehood in Western Ukraine and the formation of branches of power, in particular: the constitutional legislative body – the Ukrainian National Council, the executive (government) – the State Secretariat, etc. The structural and personal composition of the WUPR parliament, as well as functions and responsibilities of government secretariats (ministries), courts and prosecutor’s offices, powers of local autho- rities – local councils, local commissars and commandants, etc. are analyzed. The legislative acts of the Re- public, which defined and regulated the state system in the country and divided the areas of competence of the legislative and executive power, its supreme and local authorities, were systematized and classified. The form of power and state-political system in the Western Ukrainian People’s Republic is determined. Key words: WUPR, WO UPR, state power, Ukrainian revolution. Павел Гай-Ныжнык Структуры государственной власти в ЗУНР – ЗО УНР (ноябрь 1918 – декабрь 1919) Освещается ход образования Западно-Украинской Народной Республики и формирования органов государственной власти ЗУНР (впоследствии – ЗО УНР) в течение 1918–1919 годов. Ключевые слова: ЗУНР, ЗО УНР, государственная власть, украинская революция. Наприкінці Першої світової війни у зв’язку з поширенням революційної ситуації та кризою обох імперій – Російської та Австро-Угорської, до складу яких входили українські землі, поси- лився процес боротьби українського народу за своє національне та соціальне визволення, метою якого було відновлення власної національної державності. Як відомо, головні події відбува- лися в Наддніпрянській Україні, початок яким поклало утворення УНР у листопаді 1917 року. У Західній Україні цей процес, ускладнений вій- ною, що продовжувалася, розрухою та агресив- ними діями більш сильніших націй-конкурентів, стосувався переважно Галичини, що розгор- нувся наприкінці 1918 р. Створена у Львові на початку 1848 р. перша національна представницька організація – Го- ловна Руська Рада (ГРР)1 у відозві від 10 травня 1Установчі збори Головної Руської Ради відбулися 2 травня 1848 р. за сприяння тогочасного губернатора Галичини і Володимирії графа Франца Зерафа Штадіона фон Вартгаузена і Таннгаузена в консисторії собору Святого Юра. У зв’язку з тим, що митрополит Михайло Левицький перебував тоді у своїй заміській рези- денції в Унівському монастирі, зборами керував єпископ-помічник Григорій Яхимович. Його обрали й голо- вою ГРР, хоча її безпосереднім провідником став його заступник – Михайло Куземський. Другим заступником обрано юриста Івана Борискевича. Основними принципами діяльності ГРР визначалися: вірність цісареві Фердинандові І – «конституційному царю Галичини й Володимирії» та його нащадкам, а також укріплення та розвиток «нашої руської народності». 3 ’2018Павло Гай-Нижник К Р А Є З Н А В С Т В О 52 1848 р. зазначала: «ми русини2 галицькі нале- жимо до великого руського народу, котрий гово- рить однією мовою та складає 15 мільйонів, з яких 3,5 (півтретя) мільйона замешкує Галицьку землю»3. Невдовзі у своїй політичній заяві від 9 червня 1848 р. Головна Руська Рада заявила про своє прагнення домогтися адміністратив- ного поділу Галичини (на той час до неї входила й Буковина) та утворення з її українських етніч- них земель окремої австрійської провінції. Од- ночасно з цим мало відбутися й урівноправлення української громади з іншими народами, а Укра- їнської греко-католицької церкви з іншими кон- фесіями. До наступного кроку національного ви- зволення й соборності мали призвести втілення домагань українських депутатів, висловлені у но- воствореному віденському парламенті. Йшлося про утворення з усіх українських земель Ав- стрії – Східної Галичини з Лемківщиною, Буко- вини та українського Закарпаття окремого ко- ронного краю зі своїм сеймом та урядом4. Згадані дії політичного представництва української громади стали наслідком тривалої подвижницької діяльності значного кола українсь - ких науковців, духовних діячів Західної Укра ї ни початку ХІХ ст., які у своїх творах обґрунтову- вали концепції автохтонності українства, націо- нальної спорідненості Галичини, Буковини й Закарпаття з Наддніпрянською Україною5. У про - грамних документах українських партій – ради- калів (РУРП), соціал-демократів (УСДП), націо- нальних демократів (УНДП) щодо національного питання висловлювалося прагнення утворення передусім Галицько-Буковинської територіально- національної автономії, а у майбутньому – змага- тися до створення суверенної Української дер- жави на всіх етнічних українських землях6. Однак ці занадто радикальні для імперії плани, що могли істотно змінити розстановку національних сил, наштовхнувшись на відчай- душний опір передусім польської сторони, не принесли позитивних наслідків. Водночас на- креслені обрії національно-політичного руху в Австро-Угорській імперії, що пов’язувалися з місцевою національною автономією (поки що) та соборністю стали дороговказом до буремного 1918 року7. Наступні події були прискорені Першою сві- товою війною. Новітнє національне пробуджен - ня західних українців відбулося у 1918 р., що було пов’язано з загальним революційним про- цесом, який охопив Східну Європу, включаючи й Австро-Угорщину. Значимі державотворчі здо- бутки в Наддніпрянській Україні, значна активі- зація в напрямі національного самовизначення політичних сил українства, передусім у Гали- чині та Буковині, широко відомі «14 пунктів» В. Вільсона8 т. зв. Програми миру, з їх визна чаль - ною тезою «права націй на самовизначен ня», де український народ на теренах Австро-Угорської імперії хоча згадувався й опосередковано, спо- нукав українські політичні сили до активізації своїх дій. Нагадаю, що галицьке політичне представ- ництво українців вже наприкінці 1917 р., зу стрічаючи перепони з боку польських сил та імперського центру, ультимативно заявляло у віденському парламенті про нагальну потребу побудови українського державного тіла на ос- нові традицій давнього українського Галицько- Волинського князівства. Причому заявлялося, що ця територія, як частина неподільної спад- щини всього українського народу, може як залишитися у складі Австрії, так і, за волею ук- 2 До кінця ХІХ ст. українці на західних землях називали себе здебільшого «русинами», а українську мову – руською. – П. Г.-Н. 3 Будьмо народом // Зоря Галицька. – 1848. – 10 травня. 4 Антонович М. Історія України. – Т. 4. – Прага: Нова доба, 1942. – С. 72; Охрімович Ю. Розвиток укра- їнської національно-політичної думки (від початку ХІХ століття до Михайла Драгоманова). – Нью-Йорк: Вид-во Чарторийських, 1965. – С. 37. 5 Яремчук В. Д. Вплив національної ідеї на визвольну боротьбу в західноукраїнському регіоні на початку ХХ ст. // Події і особистості революційної доби / Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2003. – С. 9–10. 6 Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: програмові і довідкові матеріали. – К.: Консал- тінг, Фенікс, 1993. – С. 26–27. 7 Гай-Нижник П. ЗУНР – ЗО УНР: становлення органів влади і державного управління (1918–1919 рр.). – К., 2018. – 146 с. 8 Гай-Нижник П. Політичні погляди Вудро Вільсона у допрезидентський період його життя та діяльності // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. – Вип. 39. – К., 2008. – С. 67–77. Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.) 53 раїнців, бути влученою до УНР9. На початку жов- тня 1918 р., коли офіційний Відень у переддень мирних переговорів з Антантою був вимушений визнати «14 пунктів» В. Вільсона, з боку Укра- їнської парламентської репрезентації (Є. Петру- шевич, К. Левицький) було виголошено низку заяв з вимогою негайного утворення української автономії в Австрії. У них було категорично за- значено, що у випадку невиконання цих вимог, українці, виходячи з права на самовизначення, домагатимуться прилучення усіх українських зе- мель Австро-Угорщини, включаючи й угорське Закарпаття, до гетьманської Української Дер- жави10. 12 жовтня 1918 р. представники польських кіл з Галичини на прийнятті у імператора за- явили від імені Галичини, що вони відокрем- люються від Австрії й возз’єднуються з Поль - щею. З цією метою 28 жовтня 1918 р. на нараді у Кракові галицькі поляки створили Польську ліквідаційну комісію, яка повинна була зайня- тися питанням переобрання влади в Галичині від Австрії до Польщі, визначивши місцем свого постійного урядування м. Львів. Своєю чергою Українська Національна Рада11 у своєму статуті від 18 жовтня 1918 р. заявила, що вва- жає за свій обов’язок «виконати в хвилі, яку признаєть за відповідну, іменем українського народу австро-угорської монархії, його право самоозначення та рішити про державну долю всіх областей, заселених тим народом»12. А вже наступного дня УНРада проголосила, що «ціла етнографічна українська область в Австро- Угорщині, зокрема Східна Галичина з гранич- ною лінією Сяну з влученням Лемківщини, пів- нічно-західна Буковина з містами Чернівці, Строжинець і Серет та українська полоса пів- нічно-східної Угорщини – творять одноцілу ук- раїнську територію»13. У вказаній прокламації також зазначалося, що «Українська Націо- нальна Рада виготовить конституцію для утво- реної тим способом держави, на основах: за- гального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступ- ництвом, з правом національно-культурної ав- тономії та з правом заступництва в правитель- стві для національних меншин»14. Наприкінці жовтня 1918 р. в Австро-Угор- щині відбулася революція, в результаті якої було повалено монархічну владу. 24 жовтня проголо- сила свою незалежність Угорщина, а 28 жовтня у Празі проголошено незалежну Чехо-Словацьку Республіку. 29 жовтня було проголошено утво- рення Сербо-Хорвато-Словенської держави, яка пізніше була перейменована на Югославію15. 12 листопада 1918 р. республікою було проголо- шено Австрію. У ці процеси впліталися й події на україн- ських землях. Після того, як імператор Карл І звернувся з маніфестом «До моїх вірних австрій- ських народів», 18–19 жовтня 1918 р. у Львові був скликаний з’їзд мужів довір’я з цілого краю. Це були представники усіх політичних партій Галичини, Буковини, депутатів австрійського парламенту галицького і буковинського сеймів, духовенства. Згідно плану, на цьому з’їзді мала 9 Лозинський М. Українська революція: Розвідки і матеріали. Галичина в рр. 1918–1920. – Т. V. – Відень, 1922. – С. 23. 10 Stenographische Protokolle uber die Sitzungen des Hauses der Abgeordneten des osterreichischen Reichsrates im Jahre 1917 und 1918. XXII Session. – Wien, 1918. – Bd. 1. – S. 4553. 11 Українська Національна Рада (УНРада) постала 18–19 жовтня 1918 р. після проведеденої у Львові у приміщенні Народного Дому конституанти – представницького зібрання (бл. 500 осіб). Головною метою було втілення права на самовизначення українських земель Австро-Угорської монархії, що перебувала у стадії перманентного розпаду. До складу УНРади входили усі українські депутати обох австрійських палат (Палати послів і Палати панів), крайових сеймів Галичини й Буковини, представники єпископату, по три представники українських партій з цих земель; крім того, до неї було кооптовано видатніших непартійних фахівців, пред- ставників молоді, проведено вибір від повітів та міст й надано місце представництву національних меншо- стей, які цим правом не скористалися. Усього УНРада налічувала 150 членів (передбачалося ж: усього – 226, з них (пропорційно до відсотку від загальної кількості громадян) українці – 160, поляки – 33, євреї – 27, німці – 6). 12 Левицький К. Великий зрив (До історії української державности від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів). – Лв.: Червона калина, 1931. – С. 113–114. 13 Там само. – С. 115–116. 14 Там само. 15 Утвердження ленінських ідей про державу і право на Україні. – Лв., 1972. – С. 210. бути утворена конституанта (Українська Націо- нальна Рада) і проголошена українська держав- ність. Під час роботи УНРади 19 жовтня 1918 р. до неї надійшла відозва від угорських українців (Закарпаття), що засвідчувало усвідомлення ними своєї національної належності і зв’язку з усім українським народом. Ця відозва, зачитана привселюдно, закінчувалася такими словами: «Ви, наші рідні браття, повинні стати за нами і з’єднати з собою. Наш народ дожидає того спа- сенія, щоби раз вже висвободитися від ярма дру- гого народу»16. Виходячи з напруженої ситуації, пов’язаної з гострим національним суперниц- твом у самій Австро-Угорщині, непевного стано- вища української державності в Наддніпрянській Україні, УНРада прийняла рішення утворити са- мостійну державу, котра, виходячи з розвитку подій, увійшла б до складу Соборної України або ж певний час знаходилася б у федератив- ному союзі з Австрією. Отже Українська Національна Рада (УН- Рада), створена 18 жовтня 1918 р. у Львові як Конституанта (Конституційні Збори) україн- ського народу, що проживав на своїх етнографіч- них землях в Австро-Угорській імперії, стала вищим законодавчим органом Західно-Україн- ської Народної Республіки. До складу УНРади, згідно зі Статутом від 18 жовтня 1918 р., увійшли: всі українські депутати обох палат австрійської Державної Ради (Парламенту і Палати панів), крайових соймів Галичини й Буковини, по три представники українських політичних партій з цих земель. Крім зазначених у Статуті делегатів, у засіданнях УНРади брали участь представники від українського студент- ства Галичини. Функції президії УНРади у період львівської сесії виконувала президія Української парламентарної репрезентації в австрійському парламенті. 19 жовтня 1918 р. УНРада прийняла постанову про утворення Української Держави на українських етногра- фічних землях у складі Австро-Угорщини та за- кликала національні меншини направити своїх представників до УНРади пропорційно кількості населення. Президентом УНРади став Євген Петрушевич. Разом з тим Українська Національна Рада вирішила проявити свою лояльність щодо ще існуючої Австро-Угорської монархії, звернув- шись до властей у Відні з пропозицією затвер- дити рішення УНРади про проголошення Укра- їнської державності. УНРада утворила три комісії (делегатури) з функціями вищої виконавчої влади: ● «Загальну» (тимчасовий уряд) у Відні під керівництвом Є. Петрушевича (25 жовтня 1918 р.). 25 жовтня 1918 р. віденська делегація офіційно повідомила про створення УНРади й представила її державну програму голові ав- стрійському уряду Максу Гусареку фон Гейн- лейну й безуспішно домагалася легітимної пе- редачі влади від австрійського уряду. 26 жовтня 1918 р. Є. Петрушевич від імені УНРади вислав ноту до президента США Вудро Вільсона, в якій доводив до його відома факт утворення Україн- ської Держави та просив підтримки у вирішенні українського питання; ● для вирішення справ Галичини і Закар- паття («Галицьку») – у Львові (голова – К. Ле- вицький). Львівська делегація УНРади, делегати якої постійно проживали у Львові, здійснювала заходи з організації української влади в Східній Галичині. 29 жовтня 1918 р. було утворено Цен- тральне бюро УНРади у Львові (голова – Р. Пер- фецький) та Харчовий уряд (голова – С. Федак). 30 жовтня 1918 р. УНРада закликала українське населення Галичини не виконувати розпоряд- ження Польської ліквідаційної комісії та визнала Легіон українських Січових стрільців як основу національних збройних сил проголошеної дер- жави; ● «Буковинську» у Чернівцях (голова – О. По- пович). 25 жовтня 1918 р. буковинську делегацію доповнили 10 представників і вона отримала назву: Український крайовий комітет Буковини. Після встановлення української влади в Чернів- цях та обрання О. Поповича президентом краю, 7 листопада 1918 р. Крайовий комітет ухвалив нову назву – Українська Крайова Національна Рада (голова – А. Артимович). 9 листопада 1918 р., після окупації Буковини румунськими військами, більшість її делегатів залишили Чер- нівці. На зборах 19 жовтня було обрано Президію Української Національної Ради, яка представ- ляла УНРаду в період між сесіями. Тоді ж пред- ставник від Української соціал-демократичної партії (УСДП) М. Ганкевич висловився за прого- лошення з’єднання з Наддніпрянською Україною, 3 ’2018Павло Гай-Нижник К Р А Є З Н А В С Т В О 54 16 Левицький К. Великий зрив (До історії української державности від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів)... – С. 118. хоча члени партії вирішили не брати участі в Ук- раїнській Національній Раді. З’їзд було проголо- шено закритим, що викликало незадоволення серед присутніх, які домагалися дебатів і голосу- вання про прийняття рішення. Тим часом розпад Австро-Угорщини пішов дуже швидко, зв’язки між виконавчими делегатурами перервалися. Варто зауважити, що створення 18–19 жов- тня 1918 p. y Львові Української Національної Ради хоч і спиралося на цісарський маніфест від 16 жовтня 1918 p., проте не означало реальної зміни влади в Галичині та Буковині. Незважа - ючи на зусилля віденської делегації УНРади, навіть формальної передачі влади українцям у Східній Галичині не відбулося. Максимум, чого домоглася віденська делегація УНРади, було рішення австрійської Ради міністрів про обсад- ження староств і повітових дирекцій скарбу уря- довцями-українцями. Крім того, передбачалося зайняття українцями посад суддів та урядовців на залізничних станціях17. Даремно очікуючи вказівок з Відня, львівська делегація УНРади уконституювалася лише 27 жовтня 1918 року. Відразу після цього вона прийняла рішення про запровадження на місцях інституту повітових комісарів УНРади, яких мали обрати делегати від сільських громад повіту. Рішення передба- чало також утворення при комісаріатах прибіч- них Рад. Крім того мова йшла про вибори гро- мадських комісарів і сільських прибічних Рад, що мали відбутися на зборах у громадах краю18. Скликання в усіх повітах Галичини органі- заційних зборів для формування повітових і гро- мадських організацій УНРада призначила на 6 листопада 1918 р. Проведення цієї акції дору- чалося наявним повітовим організаціям19. Аби не допустити переходу влади в Східній Галичині до рук Польської ліквідаційної комісії, урядни- кам української національності, котрі працю- вали в державних установах, було наказано до остаточної передачі влади УНРаді виконувати обов’язки австрійських урядників20. 29 жовтня 1918 р. львівська делегація ухвалила «Устав і Інструкції для повітових органів Української Національної Ради», де були сформульовані спо- соби організації та компетенція створюваних на національній основі повітових, міських і сіль- ських виконавчих структур21. 31 жовтня делегація Української Національ- ної Ради поставила перед галицьким намісником генералом Г. Гуйном вимогу передати владу в її руки. Проте намісник відмовився зробити це, посилаючись на відсутність відповідних дирек- тив віденського уряду22. Керівництво ж львів- ської делегації УНРади, очікуючи повідомлення з Відня про офіційну передачу влади в Східній Галичині українцям, утримувалось від заклику до перейняття влади на місцях. Таким чином, УНРадою було фактично встановлено ситуацію двовладдя, коли створені національні місцеві ор- гани мали діяти паралельно з існуючою австрій- ською адміністрацією. Тим часом Український Центральний Вій- ськовий Комітет, який не орієнтувався на Відень і не мав віри австрійському урядові, готувався до створення власної військової сили, а відтак не допустив Польську ліквідаційну комісію до Львова. У другій половині жовтня Український Центральний Військовий Комітет поділив край на військові округи, розіслав своїх кур’єрів до районів і до військових частин, призначив ок- ружних військових комендантів. Саме цей Комітет (переіменований вже на Українську Генеральну Команду) у ніч з 31 жов- тня на 1 листопада 1918 р. здійснив у Львові український державотворчий переворот. Україн- ські військові частини 15-го полку крайової обо- рони, 50-го сторожового та 41-го супровідного куренів вийшли з касарень, роззброїли жовнірів- неукраїнців, обложили усі найважливіші урядові будинки і зайняли їх. Переворотом керував Дми - тро Вітовський. Над львівською ратушею за- майорів український синьо-жовтий прапор, його підняв молодий стрілець С. Паньківський. Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.) 55 17 Гоцуляк М. Перший Листопад 1918 року на західних землях України (зі спогадами і життєписами членів Комітету Виконавців Листопадового Чину). – К., 1993. – С. 52–53; Лозинський М. Українська револю- ція: Розвідки і матеріали. Галичина в рр. 1919–1920. – С. 35. 18 Львівська делегація Національної Ради // Діло. – 1918. – 29 жовтня. 19 Зарядження Української Національної Ради // Діло. – 1918. – 29 жовтня. 20 Львівська делегація Національної Ради // Діло. – 1918. – 29 жовтня. 21 3 Делегації Української Національної Ради у Львові // Діло. – 1918. – 31 жовтня; ЦДІА у м. Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 93, арк. 12–12 зв. 22 Матейко Р. Галицькі лицарі волі. Українські визвольні змагання на Тернопільщині 1900–1920 років у контексті історії України. – Тернопіль: Принтер-інформ, 2002. – С. 65. Одразу ж після перевороту владу від австро- угорської адміністрації перебрала на себе Укра- їнська Національна Рада. Вранці 1 листопада 1918 р. Д. Вітовський повідомив у Київ: «Зайня- тий українськими військами Львів складає поклін Києву, столиці всієї України»23. Новопри значений намісник В. Децикевич офіційно передав владу в Галичині Костю Левицькому. Того ж дня УНРада випустила Відозву до українського народу, в якій виголошувалося: «Дня 19 жовтня твоєю волею утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська Держава і її найвисша власть, Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави»24. У Відозві наказувалося, що «заки будуть ус- тановлені органи державної власти в законнім порядку, українські організації по містах, пові- тах і селах мають обняти всі державні краєві і громадські уряди і в імені Української Націо- нальної Ради виконувати власть», а існуючі на той час неприхильні до Української Держави місцеві уряди мали бути усунені25. Усі українці- вояки колишньої австро-угорської армії оголо- шувалися підпорядкованими українській владі й відкликалися на Батьківщину з усіх фронтів. На- селенню наказувалося організовувати бойові дружини й забезпечувати лад і спокій на місцях, а надто – тримати під контролем залізниці, пошти й телеграф. УНРада гарантувала всім на- ціональностям національну та релігійну рівноп- равність. До видання нових законів Української Держави мали бути чинними старі австро-угор- ські закони, якщо вони «не стоять у противен- стві до основ Української Держави»26. Відозвою також доводилося до відома населення про намір УНРади скликати Установчі збори на ос- нові загального, рівного, безпосереднього і та- ємного виборчого права, а також, що як тільки- но буде створено український уряд, його склад і програму буде широко оголошено. Зі свого боку Українська Генеральна Ко- манда (колишній Військовий Комітет) розіслала кур’єрів до усіх закутків Галичини з закликами до негайного взяття влади. Усе це було зроблено від імені Української Національної Ради, хоч і без згоди її президії та більшості членів. Укра- їнська Генеральна Команда не мала великої надії на успіх і перемогу цієї акції, проте мала ба- жання не допустити до того, аби Львів і Східна Галичина перейшли під польську владу27. У жовтні–листопаді 1918 р. за участю членів Конституанти у більшості повітів Східної Гали- чини було утворено повітові (в Коломиї та Стрию – окружні) УНРади (проте їхній склад та діяльність ще не було регламентовано). У повіти краю були направлені уповноважені УНРади і військові команди (вони називалися кур’єрами) з наказом місцевим українським військовим ко- мандам брати виконання влади на місцях в свої руки28. Останні це здійснили у Станіславові, Ко- ломиї, Долині, Снятині, Раві-Руській, Золочеві, Сколе, Городку, Підгайцях, Жовкві, Печеніжині, Кам’янці-Струмиловій, Буську. У Тернополі, Пе- ремишлі, Бориславі, Дрогобичі, Рудках, Бережа- нах, Стрию, Турці, Гусятинському повіті і Сам- борі владу було взято в результаті селянських виступів, а в Дрогобичі – виступу робітників29. Як правило, новоприбулий комісар випускав звернення до мешканців підпорядкованого краю чи населеного пункту, в якому після повідом- лення про встановлення Української Держави і переходу влади з 1 листопада до Української На- ціональної Ради, мешканці закликалися до спо- кою і послуху, в місті, селі чи повіті оголошу- вався стан облоги, вимагалася здача населенням зброї та амуніції «під загрозою дотеперішного воєнного права» й заборонявся продаж алко- гольних напоїв до подальших розпоряджень30. 9 листопада 1918 р. на засіданні Української Національної Ради було вирішено дати державі назву – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). До її складу, окрім Східної Галичини, входили Північна Буковина і Закарпаття, тобто 3 ’2018Павло Гай-Нижник К Р А Є З Н А В С Т В О 56 23 Там само. – С. 66. 24 Лозинський М. Українська революція: Розвідки і матеріали. Галичина в рр. 1918–1920. – С. 42. 25 Там само. – С. 42–43. 26 Там само. 27 Охримович В. Львів // Діло. – 1928. – 1 листопада. 28 Лозинський М. Українська революція: Розвідки і матеріяли. Галичина в роках 1918–1920. – С. 42–43. 29 Лісна І. С. Становлення української державності в Галичині (1918–1923 рр.). – Тернопіль, 2001. – С. 36. 30 Державний архів Львівської області ( далі – ДАЛО) , ф. 1259, оп. 1, спр. 5, арк. 1. землі колишньої Австро-Угорської монархії, на- селені українцями. Держава ЗУНР охоплювала близько 70 тис. кв км території з населенням 6 млн громадян (у тому числі: 71% українців, 14% – поляків, 13% – євреїв, 2% – угорців, ру- мунів та ін.). На початку листопада 1918 р. створювані Українські Національні Ради Закарпаття (у Пря- шеві, Хусті, Любовні, Сваляві, Сиготі, Ясіні та ін.) декларували про прагнення українців-закар- патців увійти до складу ЗУНР і Наддніпрянської державності31. Протягом 1918 р. – першої поло- вини 1919 р. суспільно-політичні події в україн- ському середовищі Закарпаття точилися навколо трьох основних центрів – Старої Любовні (зго- дом Пряшева) на заході Закарпаття, Ужгорода – у центрі та Хуста – на сході. Так, у Старій Лю- бовні 8 листопада 1918 р. відбулося багатоти- сячне віче представників багатьох українських сільських громад, яке перетворилося на мо- гутню маніфестацію з гаслами возз’єднання всього Закарпаття з Україною. На вічі було ут- ворено впливову Руську Народну Раду (РНР), яку очолив М. Якуб’як, ухвалено Маніфест до русинів Угорщини з основними гаслами відриву від Угорщини та об’єднання з Україною. У сере- дині листопада РНР перенесла свій центр до Пряшева, де 19 листопада 1918 р. скликала чер- гове масове віче. На ньому були схвалені резо- люції про вільне самовизначення українського народу на своїх етнічних землях, повну націо- нальну свободу поряд з іншими народами Угор- щини. РНР винесла протест проти можливості розриву національної території і прилучення За- карпаття проти волі його населення до якоїсь іншої держави, окрім української. Подібно до вимог галицької УНРади закарпатська РНР до- магалася окремого національного представниц- тва на Мировій конференції в Парижі32. Проте невдовзі Буковину захопила Румунія, а Закар- паття спочатку відійшло до складу Угорщини, а у січні–квітні 1919 р. – до Чехо-Словаччини. Таким чином, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини та Західного (Галицького) Поділля з населенням 4 млн грома- дян (75% – українці, 12% – поляки, 11% – євреї, 2% – інші національності)33. Ще 5 листопада 1918 р. УНРада випустила звернення до українського народу, в якому ви- клала основоположні засади своєї державної по- літики. У новотвореній державі, зазначалося в документі, «не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніщих над бідними й економічно слабшими. В Українській Державі всі горожане без ріжниці мови, віри, роду, стану чи пола будуть справді рівні перед правом й наскрізь демократичний лад, опертий на загальнім, рівнім, безпосеред- нім, тайнім і пропорціональнім виборчім праві, від громади починаючи і на державі кінчаючи, забезпечить верховний голос у державі демо- сови, масам робочого народу. Хлібороб і робіт- ник будуть основою і керманичами держави»34. Щойно збереться по заспокоєнні краю україн- ський парламент, зазначалося у звернені, він що- найперше здійнить справедливу земельну ре- форму на користь малоземельних і безземельних селян, а робітниче законодавство забезпечить робітникові 8-годинний день праці та «дасть без- пеку на старість і нездібність до праці і взагалі подасть охорону праці»35. УНРада закликала громадян до єдності й захисту здобутої держав- ності, для чого мусить бути створена сильна армія, а отже «ніхто, хто є Україньцем, не сміє відтягтися від великого діла, від жертви для щас- ливої будучини будучих поколінь»36. 9 листопада Українською Національною Радою було сформовано вищий виконавчий і розпорядчий орган – Тимчасовий Державний секретаріат (Рада державних секретарів) на чолі з Костем Левицьким. Наступного дня, 10 листопада, він склав урочисту присягу на вір- ність українському народові і державі. «Вступаючи в уряд, – заявив К. Левицький, – уважаємо за відповідне зазначити, що стоїмо на демократичнім принципі. Ми вийшли з на- роду і для народу буде присвячена наша праця. Нашим обов’язком буде – берегти добра і права Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.) 57 31 Оршан Я. Закарпаття. – Париж, 1938. – С. 7. 32 Верига В. Визвольна боротьба в Україні. 1914–1923 рр. – Т. 1. – Л..: Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича НАНУ, 2005. – С. 400–403. 33 Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. – Л., 1996. – С. 177. 34 ДАЛО, ф. 1259, оп. 1, спр. 1, арк. 1. 35 Там само. 36 Там само. Західно-Української Держави; нашим змаган- ням – забезпечити лад, спокій і добробут держави. Лиш український режим буде в нашій державі. Цілому населенню без огляду на національність і віросповідання, без огляду на соціяльне стано- вище будуть забезпечені всі права і рівні так со- ціальні, як і політичні»37. У складі Державного секретаріату було 14 міністерств – Державних секретаріатів, які очолювалися державними секретарями: внут- рішніх справ (Льонгин Цегельський), зовнішніх справ (Василь Панейко), фінансів (тимчасово Кость Левицький), військових справ (Дмитро Ві- товський), судових справ (Сидір Голубович), торгівлі і промислу (Ярослав Литвинович), зе- мельних справ (Степан Баран), шляхів (Іван Мирон), пошт і телеграфу (Олександр Пісець- кий), праці і суспільної опіки (Антін Чернець- кий), суспільного здоров’я (Іван Куровець), освіти (мав бути Степан Смаль-Стоцький, тим- часово – Олександр Барвінський), віроспові- дання (Олександр Барвінський), публічних робіт (Іван Макух). Було створено також Харчовий виділ, прирівняний до секретаріату, який очолив Степан Федак38. 10 листопада 1918 р. УНРада доручила Раді державних секретарів здійснити необхідні за- ходи для об’єднання усіх українських земель в одну державу. 12 листопада 1918 р. до УНРади були кооптовані представники від політичних партій та війська, а вже наступного дня (13 лис- топада 1918 р.) Українська Національна Рада ви- значила конституційні засади новоствореної дер- жави, прийнявши Тимчасовий Основний Закон «Про державну самостійність українських зе- мель колишньої Австро-Угорської монархії»39. Тимчасовий Основний Закон мав позитивне зна- чення для формування правової системи ЗУНР, у тому числі й законодавчої техніки. Закон поділено на п’ять артикулів, які мають назви, що відображають їх зміст, і наскрізну нумерацію, однак немає підписів відповідних посадових осіб. Структура акта ґрунтується на логічному викладі його змісту. В Артикулі І закону закріплювалася назва дер- жави – Західно-Українська Народна Республіка. В Артикулі ІІ записано, що ії територія вклю- чає українські етнографічні землі колишньої Австро-Угорської монархії, тобто – коронні краї Галичини і Буковини та українські комітати За- карпаття – згідно «етнографічної карти Австрій- ської монархії». «Простір Західно-Української Народньої Республіки покривається з україн- ською суцільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії – то є з україн- ською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини та з українськими частинами бувших угорських сто- лиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Марморош – як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії Карла барона Черніга, Ethnographische Karte der osterre- ischen Monarchie, entworten von Karl Freiherrn Czer nig, herausgegeben von K. K. Direktion der administrativen Statistik. Wien 1855. Masstab 1:864.0», – зазначалося в Основному Законі40. Ця територія творить самостійну Західно-Українську Народну Республіку (Артикул ІІІ). В Артикулі IV закріплювалося верховенство і суверенітет народу в державі, який здійснює їх через свої представницькі органи, обрані на під- ставі загального, рівного, прямого, виборчого права при таємному голосуванні, за пропорцій- ною системою. Виборчим правом наділялися усі громадяни держави, без різниці національності чи статі. Найвищим органом влади мали стати Установчі збори ЗУНР, а до їх обрання уся по- внота законодавчої влади належала Українській Національній Раді, виконавчої – Державному секретаріатові. Гербом ЗУНР був затверджений золотий лев на синьому полі, обернутий у праву сторону; прапором – традиційний синьо-жовтий. Затвер- джено й державну печатку ЗУНР (Артикул V)41. Зазначу, що спосіб закріплення процедури реалізації закону потребував вдосконалення, по- заяк зміст і обсяг прав та обов’язків суб’єктів при регулюванні цих питань чітко не було визначено та закріплено здебільшого надто узагальнено. Українська Національна Рада стала вищим законодавчим органом ЗУНР на чолі з її прези- дентом (з червня 1919 р. – диктатором) Євгеном 3 ’2018Павло Гай-Нижник К Р А Є З Н А В С Т В О 58 37 В Галичині // Нова Рада. – 1918. – 24 (11) листопада. 38 Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. – Л., 1921. – C. 16–17. 39 ЦДАВО України, ф. 2192, оп. 2, спр. 3, арк. 35–35 зв.; ф. 3505, оп. 1, спр. 135, арк. 169–169 зв. 40 Там само. 41 Там само. Петрушевичем. Склад її в основному залишився попереднім, збільшилася тільки кількість членів за рахунок представництва повітів і більших міст Галичини. 15 листопада на засіданні УНРади було при- йнято закон «Про доповнення складу Україн- ської Національної Ради від повітів та більших міст краю»42, тобто вирішено зробити її більш представницьким органом згідно закону. Відтак, слід було обрати по одному делегату від кожного повіту, а також від міст: Львова – 4, Чернів- ців – 2, Станіславова – 2, Перемишля – 1, Дрого- бича – 1, Коломиї – 1, Тернополя – 1, Стрия – 1, Ярослава – 1, Самбора – 1, Золочева – 1, Бере- жан – 1, Борислава – 1. Вибір тих делегатів, го- ворилося у законі, «здійснюють повітові органи за участю просвітніх, культурних, економічних і політичних організацій на спільному засі- данні», яке скликав повітовий комісар. Обира- лася й «провірочна комісія», яка затверджувала результати і правильність проведення виборів. Вибори належало провести у часі від 22 по 26 листопада 1918 р. Протягом наступних днів було прийнято ще декілька важливих законів, які стосувалися про- цесу організації державно-політичної системи Західно-Української Народної Республіки. Так, 16 листопада на засіданні Української Націо- нальної Ради було прийнято Закон «Про тимча- сову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки»43. З огляду на цей закон, питання чинності правових актів колишньої Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.) 59 42 ЦДІА у м. Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 96, арк. 6. 43 Збірник законів, розпорядків та обіжників, проголошених Державним Секретаріятом Західно-Україн- ської Народної Республіки. – Станіслав, 1918. – С. 5–7. Австро-Угорської монархії було визначено в ЗУΗΡ чітко: вони зберігали чинність до видання правових актів ЗУНР, якщо не суперечили її за- конодавству. Закон став правовою основою діяльності уряду ЗУНР та нижчих органів урядування та управління. Згідно із §1, на території Західно- Української Народної Республіки залишилося в силі попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам, суті і цілям Ук- раїнської держави. У законі вказувалося, що усі службовці і «державна служба бувшої австрій- ської держави, котрі зложать письмове прире- чення» чесно служити українській державі, за- лишаються на своїх місцях. Усі адміністративні органи і власті на території Західно-Української Народної Республіки «підлягають Державному Секретаріату», який є найвищим органом вико- навчої влади держави. На місцях запроваджу- валися посади державних повітових комісарів, які здійснювали «заряджання урядам», дозво- ляли або забороняли носити зброю цивільним особам, контролювали справедення державних установ, призначали (до часу проведення вибо- рів) сільських і містечкових комісарів (такі комісари призначалися там, де усувалися анти- українські старі комісари, лояльні ж – затвер- джувалися). Перебравши в свої руки основні державні установи, українці розпочали формування сис- теми виконавчої влади на національній основі. Не створюючи принципово нових управлін- ських структур, вони відновили функціонування існуючих при австрійському режимі місцевих виконавчих органів. Керівниками повітової ад- міністрації стали новопризначені українські ко- місари. Посада повітового комісара замінювала начальника місцевої адміністрації – повітового старосту, який при колишній австрійській владі підпорядковувався галицькому наміснику. Як правило, у перші дні повстання посада повітового комісара доручалася комусь з членів підготовчого комітету чи лідерів місцевої інте- ліґенції44. Проте згідно з інструкцією, повітові комісари мали бути обрані делегатами (відпо- ручниками) громад і затверджені УНРадою у Львові. Відпоручників громад мали обирати їхні мешканці на основі загального і рівного права голосування особами віком від 20 років. Селам з населенням більшим від 3 тис. мешканців на- давалося право делегувати на кожних наступних 2 тис. осіб – на одного відпоручника більше45. З перших днів комісаріати підпорядковувалися та звітували львівській делегації УНРади. З утво- ренням Державного секретаріату комісаріати увійшли в підпорядкування центральному вико- навчому органу ЗУНР. Згідно ж з Законом «Про тимчасову адмініс- трацію областей Західно-Української Народної Республіки» повітовий комісар затверджував об- рані кандидатури сільських і міських комісарів. Йому належало право розпуску «прибічних» рад і призначення нових виборів до них. Крім цього повітові комісари повинні були: 1) оберігати ін- тереси української державності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоду; 2) при- ймати присягу від службовців повітових служб; 3) приймати рішення у випадку відмови австрій- ських службовців від виконання своїх обов’яз- ків; 4) затверджувати розпорядження повітових властей; 5) давати дозвіл на носіння зброї ци- вільному населенню; 6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних органів і службо- вих осіб у повіті. Закон реґламентував також порядок виборів, структуру та функції «прибічних» національних рад. Передбачалося збереження старих кадрів службовців, особливо суспільно необхідних служб (комунальних, зв’язку, залізниць тощо). У законі зазначалося, що усі службовці, які да- дуть письмове зобов’язання чесно служити Ук- раїнській державі, залишаються працювати на своїх місцях. Повітового комісара призначав та звільняв державний секретар внутрішніх справ. Повітові військові коменданти та коменданти жандармерії підлягали повітовим комісарам ви- ключно в питаннях громадської безпеки. Разом з тим закон вилучав з компетенції комісарів ке- рівництво судами, поштою, телеграфом, заліз- ницею, соляними копальнями та доменами, до- зволяючи втручатися в справи цих інституцій лише у надзвичайних випадках46. 3 ’2018Павло Гай-Нижник К Р А Є З Н А В С Т В О 60 44 ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 15, 24; Карпинець І. Історія 8 галицької бригади (давнішої «Групи Рудки» або «Групи Гофмана») // Літопис Червоної Калини. – 1932. – Ч. 7–8. – С. 13; Чайковський А. Чорні рядки. Мої спомини за час від 1 листопада 1918 до травня 1919. – Л., 1930. – С. 14. 45 ЦДІА у м. Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 93, арк. 12. 46 Діло. – 1918. – 18 падолиста. 16 листопада, на виконання Закону «Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Укра - їн ської Народної Республіки» і з метою його конкре тизації було видано розпорядження Дер- жавного секретаріату «Про державну адміністра- цію» («Про адміністрацію Західно-Української Народної Республіки»)47. У ньому вказувалося, що усі державні службовці колишньої австро- угорської держави, які складають письмову обі- цянку чесно служити Західно-Українській На- родній Республіці залишаються на своїх місцях. Усі органи виконавчої влади на місцях підляга- ють Державному секретаріатові і відповідним галузевим секретарствам. Керівним органом дер- жавної адміністрації у повіті визначався держав- ний повітовий комісар, «якого іменує і усуває Державний Секретар внутрішніх справ»48. Зберігаючи попередній адміністративно-те- риторіальний поділ, закон встановлював, що у повіті адміністративна влада належить повіто- вому комісару, який призначався державним сек- ретарем внутрішніх справ. При комісарі шляхом виборів, у яких приймало участь населення по- віту, утворювалася т. зв. повітова національна рада з дорадчим голосом. Міських комісарів при- значав державний секретар внутрішніх справ, а у містечках і селах (містечкових і сільських грома- дах) громадських комісарів призначали повітові комісари. При міських, містечкових і сільських комісарах діяли т. зв. «прибічні ради», які обира- лися населенням. Закон докладно врегульовував компетенцію місцевих органів влади та управ- ління, які у всій своїй діяльності підпорядковува- лися урядові. Тимчасово, через відсутність нових законів, залишалося чинним австрій ське законо- давство. Усі попередні службовці державного апарату, пошт, залізниці і т. д., незалежно від на- ціональності, могли залишатися на державній службі й надалі, якщо вони склали письмове зо- бов’язання чесно служити Українській державі. У повіті представником і основним органом державної адміністрації визначався «україн- ський державний повітовий комісар». Повіто- вих комісарів призначав і звільняв державний секретар внутрішніх справ (§5). Їх основним правом і обов’язком було «берегти інтереси ук- раїнської державності і протидіяти всяким спо- собам, скерованим проти неї». Повітові комісари призначали у селах і містечках громадських ко- місарів, якщо такі ще не були обрані населен- ням. Вони також мали право оголосити розпу- щеними місцеві «прибічні громадські ради», призначати до них нові вибори (§10). Повноваження та обов’язки таких комісарів були 1 грудня 1918 р. ретельно зазначені в окре- мому Обіжнику Ради державних секретарів «До державних повітових комісарів про їх обов’язки та права», в якому, зокрема, зазначалося, що дер- жавний повітовий комісар «є найвищим органом української власті на повіті і як такий він покли- каний в першій мірі стояти на сторожі обов’язу - ючих законів, примінювати їх точно і справед- ливо супроти всіх горожан держави без виїмку народності, віроісповідання і стану»49. Держав- ний повітовий комісар керував справами цивіль- ної адміністрації повіту, а також тими справами, що не підпадали під юрисдикцію й розпоряд- ження військової влади, проте обидві влади (цивільна та повітова) мали спільними співдіями забезпечувати в повіті лад та публічну безпеку. З цією метою державний, а також для виконання своїх розпоряджень, повітовий комісар (як най- вищий орган цивільного адміністрації) мав право звертатися за допомогою війська, при чому міс- цевий військовий комендант був зобов’язаний надати йому таку допомогу. Більшість повітових комісарів були обрані на місцях, лише в кількох повітах комісара призна- чила центральна влада ЗУНР50. Зокрема для зміц- нення виконавчої влади в стратегічно важливому Дрогобицькому повіті 12 листопада 1918 р. туди був призначений комісаром один із лідерів УНДП Антін Горбачевський. Івана Макуха львів- ська делегація УНРади призначила повітовим ко- місаром Товмача51. Затвердження повітових ко- місарів продовжувалось до кінця 1918 року52. Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.) 61 47 ЦДІА у м. Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 96, арк. 8–9. 48 Там само. 49 ЦДАВО України, ф. 2192, оп. 2, спр. 3, арк. 38. 50 Когут О. Дещо про адміністрацію в українській державі (З.О.У.Н.Р.) // Календар товариства «Просвіта» на звичайний рік 1923. – Лв., 1922. – С. 96; Цегельський Л. Від леґенд до правди. Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. – Ню-Йорк; – Філадельфія, 1960. – С. 88. 51 Урядове повідомлення // Товмацькі вісти. – 1918. – 12 падолиста. 52 Повітові комісарі // Нове життя. – 1918. – 19 грудня. Очолили повітові комісаріати відомі в Галичині громадсько-політичні діячі, серед них – колишні посли до Державної Ради у Відні та Галицького Сойму у Львові, діячі УНДП та УРП, члени УНРади, а саме: Лев Бачинський (Станіславів), Степан Витвицький (Львів), Северин Данилович (Долина), Теофіль Окуневський (Городенка), Михайло Король (Жовква), Андрій Чайковський (Самбір) та ін. Повітові комісари ЗУНР–ЗО УНР у 1918– 1919 рр. нерідко змінювалися. Наприклад, про- тягом листопада–грудня 1918 р. посаду комі- сара Рава-Руського повіту займали почергово три особи53. У практиці ЗУНР використовува- лися й інші форми адміністрування. Стрий- ським і суміжними повітами в першій половині листопада 1918 р. керував колишній посол до австрійської Державної Ради Володимир Сінґа- левич. Наділений повноваженнями від львів- ської делегації УНРади та іменований «дикта- тором Стрийщини»54, він утворив Директоріат, до якого входили він й обрані Остап Весолов- ський та Остап Нижанковський. Директоріат займався організацією української влади та призначав начальників державних установ у да- ному регіоні55. Крім створення виконавчих структур влади, в повітових центрах ЗУНР у листопаді–грудні 1918 р. розпочався процес формування і пред- ставницьких органів – повітових УНРад. За своїми функціями вони повинні були замінити повітові ради, що діяли при австрійському ре- жимі (повітова Рада складалася з 26 осіб, обра- них за куріальною системою; на чолі такої Ради стояв маршалок та виконавчий орган – виділ, складений з осіб, яких обирала Рада)56. Цен- тральні органи ЗУНР на початках правління не ставили питання про творення повітових УНРад як органів самоврядування. Львівська делегація УНРади визначила компетенцію прибічних Рад лише як дорадчих і виконавчих органів для по ві - тових комісарів57. Державний секретаріат внут- рішніх справ, у віданні якого опинилася органі- зація влади на місцях, також вважав, що в умовах революції першочерговим питанням є зміцнення виконавчої вертикалі. Прибічні Ради з дорадчими функціями, які підпорядкувалися повітовому ко- місару були дійсно створені в окремих повітах58, але за відсутності зв’язку зі Львовом процес тво- рення місцевих органів влади часто відбувався самодіяльно. С. Стебельський згадував, що у перші місяці 1919 р. «деякі інституції, як Повітові Національні Ради, Харчеві Союзи і т. п. не мають з’ясованої і постійної правної форми – їх харак- тер є більше автономічний»59. У різних місцевостях утворювалися відмінні за організаційною формою повітові УНРади (при бічні Ради, повітові Комітети УНРади). Спочатку їх основу творили місцеві Народні Ко- мітети УНДП, гуртки лідерів національно-про- світніх товариств з числа місцевої інтеліґенції, службовців та духовенства. Протягом листо- пада–грудня 1918 p. y процесі реорганізації Рад у постійно діючі органи місцевого самовряду- вання вони доповнювалися і розширювалися на міжпартійній основі із залученням широких верств місцевого населення. Врешті-решт пові- тові УНРади поступово набували статусу органу місцевого самоврядування, з часто вирішальним голосом у політико-адміністративних питан- нях60, проте діяли повітові УНРади не в усіх міс- цевостях61. У травні 1919 р. урядом було підготовлено Закон «Про повітові народні (трудові) ради», 3 ’2018Павло Гай-Нижник К Р А Є З Н А В С Т В О 62 53 ДАЛО, ф. 257, оп. 2, спр. 1066, арк. 14, 27. 54 Там само, оп. 1, спр. 23, арк. 45, 45 зв, 47. 55 Там само. – Арк. 47. 56 Łuczak A. Samorząd terytorialny w programach i działalności stronnictw ludowych 1918–1919. – Warszawa, 1973. – S. 29. 57 ЦДІА у м. Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 93, арк. 12 зв; Львівська делегація Національної Ради // Діло. – 1918. – 29 жовтня. 58 ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 48, 52. 59 Cm. Cm. [Стебелъсъкий С.] Начерк державного устрою Західньої Області Української Народньої Рес- публіки // Українець. Калєндарик на звичайний рік 1919. – Станиславів, 1919. – С. 33. 60 Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народньої Републики. – С. 26. 61 Там само. – С. 27. через які, як зазначав І. Макух на окружному вічі в Коломиї, «в повіті населення буде рішати та контролювати урядників»62. До компетенції цих повітових народних рад мали належати такі справи: господарські (технічні, відбудова краю, доріг, регуляції), громадські, санітарні, шкільні (і позашкільна освіта), опіка над жертвами війни (сиротами, інвалідами) і харчові справи. Паралельно з організацією цивільних орга- нів адміністрації в повітових центрах створюва- лись військові органи – міські комендатури, по- вітові, окружні та обласні Військові Команди. Загалом цивільна і військова українська влада на місцях намагалися співпрацювати і координу- вати свої зусилля63. Перед захоплення польськими військами Львова (22 листопада 1918 р.) Рада державних секретарів та частина членів УНРади 21 листо- пада 1918 р. залишили місто і виїхали до Терно- поля. Захищати інтереси українського населення у Львові було уповноважено членів УНРади Л. Ганкевича, В. Охримовича та С. Томашів- ського. Наприкінці листопада – на початку грудня 1918 р. у Галичині було проведено додаткові ви- бори від громадських організацій повітів і вели- ких міст (національні меншини з свого права представництва в УНРаді не скористалися). Від 21 листопада 1918 р. до 2 січня 1919 р. уряд ЗУНР перебував у Тернополі. Урядові ус- танови розташовувалися в українській гімназії по вул. Камінна, будинок не зберігся), у по- льській гімназії по вул. Конарського (тепер – вул. М. Грушевського), а також у магістраті (бу- динок не зберігся) та в готелі «Подільський» (нині – готель «Україна»)64. 2 січня 1919 р. влада ЗУНР переїхала до Ста- ниславова (тепер – Івано-Франківськ). У 1919 р. також і УНРада продовжила свої засідання у Станіславові, де відбулися три сесії (2–4 січня, 4–15 лютого та 25 березня – 15 квітня 1919 р.). Тут перше засідання УНРади відбулося 2 січня 1919 р. у залі кінотеатру «Аустрія» (сьогодні – готель «Дністер» на вул. Шевченка, 1). Допов- нена представниками від повітів та міст, УНРада номінально мала складатися з близько 150 чле- нів. Але в сесіях брали участь близько 130 деле- гатів – частина депутатів постійно перебувала у Відні та в дипломатичних відрядженнях, інші залишилися у захоплених польськими і румун- ськими військами землях (частина з них була ін- тернована). УНРада, на відміну від наддніпрян- ської Центральної Ради, не була соціалістично спрямована. Більшість у ній (майже дві третина) складали націонал-демократи, радикали та соціал-демократи. Інші члени були або безпар- тійними, або належали до дрібних партійних груп як, наприклад, селянсько-радикальна група (фракція) К. Трильовського, що відкололася від радикалів. За соціальною ознакою в парламенті ЗУНР переважали середні й заможні селяни, світська інтелігенція та духовенство. Націо- нальні меншини відмовилися брати участь в УНРаді, а відтак вона мала суто український ха- рактер і спрямування. 2–4 січня 1919 р. було створено 9 комісій УНРади: земельна, військова, законодавча, тех- нічної відбудови, фінансова, шкільна, закордон- них справ, суспільної опіки, комунікацій; 15 лю- того 1919 р. – адміністративна. 4 січня 1919 р. було прийнято декілька кон- ституційних актів, що регламентували її компе- тенцію, організацію та діяльність, а саме: про Виділ УНРади; доповнюючий Статут; про спо- сіб оголошення законів та розпоряджень; про не- доторканність членів УНРади. Зокрема було прийнято Закон про утворення Президії УНРади у складі голови (президента) УНРади та чотирьох його заступників. Згідно з Законом від 4 січня 1919 р. Українська Націо- нальна Рада обрала свою Президію. Президія складалася з президента Республіки (Є. Петру- шевич) та 4-х його заступників (Л. Бачинський, С. Вітик, О. Попович, А. Шмигельський). Сек- ретарями стали С. Витвицький та О. Устіянович, а заступником секретаря – С. Сілецький. Того ж дня, 4 січня 1919 р., було утворено важливий державний орган – Виділ Української Національної Ради – комітет з 10 членів на чолі з президентом, повноваження якого регулював Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.) 63 62 Републіка. – 1919. – 13 травня. 63 Павлишин О. Основні події і дійові особи української революції 1918 р. на території Львівщини // Сто- рінки історії ЗУНР–ЗОУНР. 1918–1919 рр. Методичний посібник до 80-річчя проголошення Західно-Укра- їнської Народної Республіки. – Лв., 1998. – С. 12–26. 64 Матейко Р. Галицькі лицарі волі. Українські визвольні змагання на Тернопільщині 1900–1920 років у контексті історії України... – С. 89. окремий закон. Виділ мав дорадчий характер при президентові Є. Петрушевичу. За партійним складом до нього увійшло 6 представників УНДП, 2 соціал-демократи та 2 радикали, а саме: Є. Петрушевич (президент), Л. Бачинський (УРП), С. Вітик (УСДП), А. Горбачевський (УНДП), Г. Дувіряк (УРП), М. Новаковський (б/п), Т. Окуневський (УНДП), О. Попович (УНДП), А. Шмігельський (УРП), С. Юрик (УНДП)65. До компетенції Виділу УНРади входило призначення членів уряду, керівників вищих і військових установ, здійснення права помилу- вання, публікація державних законів66. Виділ репрезентував державу у зовнішніх відносинах, призначав членів уряду, приймав їх відставку, підписував і публікував закони тощо (фактично виконував функції колегіального глави дер- жави). Виділ мав діяти під час функціонування УНРади, до обрання нового парламенту. Рі- шення Виділу приймалися більшістю голосів, а у випадку їх рівності переважав голос прези- дента. 4 лютого 1919 р. Виділ Української Націо- нальної Ради призначив новий уряд республіки, який очолив націонал-демократ Сидір Голубо- вич, що водночас став і секретарем фінансів, торгівлі і промислу. Решта посад було поділено таким чином: державний секретар закордонних справ – В. Панейко, якого згодом замінив Л. Це- гельський, а потім – М. Лозинський (усі – на- ціонал-демократи), держсекретар внутрішніх справ – І. Макух (радикал), держсекретар вій- ськових справ – Д. Вітовський (радикал), якого після загибелі заступив В. Курманович (безпар- тійний), держсекретар судівництва – О. Бура- чинський (націонал-демократ), держсекретар земельних справ – М. Мартинець, держсекре- тар освіти і віросповідань – А. Артемович, дер- жсекретар шляхів, пошти і телеграфу – І. Мирон, держсекретар громадських робіт – М. Казаневич (усі – безпартійні). Як відзначав М. Лозинський «політично сей кабінет [мініс- трів], треба схарактеризувати як коаліцію на- ціональних демократів і радикалів при співу- части фахівців»67. Т. Окуневський (референт законодатної комісії) характеризував вищу владну структуру ЗУНР таким чином: «Законо- датна власть в руках [Української Національ- ної] Ради, виконуюча власть в руках правитель- ства», а Виділу УНРади були надані «суверенні права», а саме: «іменування та принимання де- місії державного секретаріату, амністія і аболі- ція, провірювання і проголошення законів та репрезентація на вні»68. Місцевими органами влади були повітові Національні Ради, що складалися з представни- ків авторитетних службовців, селян, священи- ків. Наприклад, у Бучацькому повітовому комі- теті (виконавчий орган ради), який налічував 15 чоловік, було: 9 селян, 4 священики та 2 ад- вокати69. Державний секретаріат на той час складався з представників націонал-демократичної (пере- йменованої в березні 1919 р. на трудову), ради- кальної і соціал-демократичної партій70. Очолю- вав уряд, як вже зазначалося вище, спочатку К. Левицький, а потім С. Голубович. Державний секретаріат мав 14 державних секретарів: внут- рішніх справ, закордонних справ, фінансів, юс- тиції, віросповідань, освіти, військових справ, земельних справ, торгівлі і промисловості, пуб- лічних робіт, праці і суспільної опіки, суспіль- ного здоров’я, шляхів, пошти і телеграфу. Крім цього, до складу Державного секретаріату вхо- див голова або заступник Українського харчо- вого уряду (управління), який був створений УНРадою 29 жовтня 1918 р. За розпорядженням 3 ’2018Павло Гай-Нижник К Р А Є З Н А В С Т В О 64 65 Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918–1923 рр. – Коломия, 1993. – С. 26–27. 66 Вістник державних законів і розпорядників Західної Области Української Народньої Республики. – 1919. – Вип. 1. – 31 січня. – С. 2. 67 Лозинський М. Українська революція. Розвідки і матеріяли. Галичина в роках 1918–1920... – С. 64. 68 Педич В., Марущенко О. Сесія Української Національної Ради (січень 1919 р.) у Станіславові на сторінках часопису «Нове життя» // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип. 6. – Лв., 2000. – С. 58. 69 Тищик Б. Й. Галицька Соціалістична Радянська Республіка (1920 р.). – Л., 1970. – С. 37. 70 Діло. – 1918. – 10 листопада. Українського харчового уряду (УХУ) у повітах були створені повітові Харчові управи. З плином часу зазнав змін (персональних і структурннх) виконавчо-розпорядчий орган держави – Державний секретаріат. Як зазнача- лося вже вище, спочатку Державний секретаріат складався з голови (президента) і 14 державних секретарів, які очолювали галузеві секретар- ства. Однак вже в кінці листопада в силу ряду обставин (деякі секретарі подали у відставку, інші не приступили до праці взагалі) число сек- ретарств було скорочено. Так, Державні секре- тарства освіти і віросповідань були об’єднані, також було об’єднано Державні секретарства шляхів, пошти і телеграфу. Ліквідовано Дер- жавні секретарства суспільної опіки і праці та суспільного здоров’я71. Замість цих двох остан- ніх у складі Державного секретарства внутріш- ніх справ було створено відповідні відділи. Вони очолювалися товаришами (заступниками) держсекретарів. До складу Державного секре- тарства внутрішніх справ як окремий відділ було також включено Харчовий уряд. Після цих змін у складі уряду залишилося 10 державних секретарів. Слід відзначити, що ще в кінці листопада 1918 р. Українська Національна Рада вирішила утворити у складі уряду нові секретарства: по- льське, єврейське і німецьке з метою, як зазна- чалося, щоби зберегти національні права цих націй в Українській державі. Проте така пропо- зиція УНРади залишилася нереалізованою: ні поляки, ні євреї, ані німці не побажали створити свої секретарства, виділити до них своїх пред- ставників. Закінчення в наступному номері Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.) 65 71 Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. – Л., 1921. – C. 17.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-169341
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	2222-5250
language	Ukrainian
last_indexed	2025-11-28T22:21:46Z
publishDate	2018
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Гай-Нижник, П. 2020-06-10T17:17:20Z 2020-06-10T17:17:20Z 2018 Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.) / П. Гай-Нижник // Краєзнавство. — 2018. — № 3. — С. 51-65. — Бібліогр.: 70 назв. — укр. 2222-5250 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/169341 94(477) «1918–1919» Висвітлюється перебіг утворення Західноукраїнської Народної Республіки та формування органів державної влади ЗУНР (згодом – ЗО УНР) протягом 1918–1919 років. The course of the formation of the Western Ukrainian People’s Republic and formation of the state authorities of the WUPR (subsequently from the UPR) during the years 1918–1919 are covered. The author investigated the proclamation of statehood in Western Ukraine and the formation of branches of power, in particular: the constitutional legislative body – the Ukrainian National Council, the executive (government) – the State Secretariat, etc. The structural and personal composition of the WUPR parliament, as well as functions and responsibilities of government secretariats (ministries), courts and prosecutor’s offices, powers of local authorities – local councils, local commissars and commandants, etc. are analyzed. The legislative acts of the Republic, which defined and regulated the state system in the country and divided the areas of competence of the legislative and executive power, its supreme and local authorities, were systematized and classified. The form of power and state-political system in the Western Ukrainian People’s Republic is determined. Освещается ход образования Западно-Украинской Народной Республики и формирования органов государственной власти ЗУНР (впоследствии – ЗО УНР) в течение 1918–1919 годов. uk Інститут історії України НАН України Краєзнавство До 100-річчя утворення Західноукраїнської Народної Республіки Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.) Structure of state power in the WUPR – WO UPR (november 1918 – December 1919) Структуры государственной власти в ЗУНР – ЗО УНР (ноябрь 1918 – декабрь 1919) Article published earlier
spellingShingle	Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.) Гай-Нижник, П. До 100-річчя утворення Західноукраїнської Народної Республіки
title	Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.)
title_alt	Structure of state power in the WUPR – WO UPR (november 1918 – December 1919) Структуры государственной власти в ЗУНР – ЗО УНР (ноябрь 1918 – декабрь 1919)
title_full	Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.)
title_fullStr	Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.)
title_full_unstemmed	Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.)
title_short	Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.)
title_sort	структури державної влади в зунр – зо унр (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.)
topic	До 100-річчя утворення Західноукраїнської Народної Республіки
topic_facet	До 100-річчя утворення Західноукраїнської Народної Республіки
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/169341
work_keys_str_mv	AT gainižnikp strukturideržavnoívladivzunrzounrlistopad1918rgrudenʹ1919r AT gainižnikp structureofstatepowerinthewuprwouprnovember1918december1919 AT gainižnikp strukturygosudarstvennoivlastivzunrzounrnoâbrʹ1918dekabrʹ1919

Структури державної влади в ЗУНР – ЗО УНР (листопад 1918 р. – грудень 1919 р.)

Репозитарії

Схожі ресурси