Українські каплиці: генезис, типи, особливості, декор
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
2009
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/16946 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Українські каплиці: генезис, типи, особливості, декор / О. Болюк // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 9. — С. 193-199. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859760134634340352 |
|---|---|
| author | Болюк, О. |
| author_facet | Болюк, О. |
| citation_txt | Українські каплиці: генезис, типи, особливості, декор / О. Болюк // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 9. — С. 193-199. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-12-02T02:27:04Z |
| format | Article |
| fulltext |
193
фасад, є стіни, ряди балконів та віконні прорізи. Такому будинку не вистачає пластики фасаду: а) як
розвитку внутрішньої структури; б) зовнішньої – членування фасаду, різноманітності форм прорізів,
оздоблення заради покращення візуального середовища. Упровадження арочних форм та похідних
від них декоративних елементів значно поліпшило б загальний вигляд фасаду будинку. Коли вирішу-
ється задача продовження традицій та поєднання старої й нової архітектури, багато чого з історичного
київського досвіду може бути використане у формуванні образу сучасного житла:
1. У висотних спорудах з розвиненими об’ємами та великою кількістю вікон арки потрібні для
створення прорізів та декоративних елементів.
2. Форми арок можуть бути історичні, а також створені на основі принципів комбінаторики, бо похідні
форми пов’язані з певними стилями, а їх використання може спричинити небажані асоціації.
3. З форм, створених за принципами комбінаторики, потрібно відібрати відповідні історич-
ним – спокійні, особливо по верхньому контуру.
4. Прийоми створення контрасту, оформлення вікна, роль використання криволінійних ароч-
них форм стануть у нагоді при формуванні фасаду, але акценти будуть розставлені трохи
по-іншому, залежно від типу композиції.
Можливе використання арочних форм, не характерних для київської архітектури, але це
залежить від поставлених завдань, бо такі арки створюватимуть враження іншого стилю та не-
ймовірного контрасту з навколишнім середовищем.
Таким чином, для сучасних житлових будинків Києва на основі проведених досліджень
можна запропонувати деякі рекомендації гармонізації фасаду, який би вписувався в навколишнє
міське середовище. Фасад висотного житлового будинку можна умовно поділити на три частини
та використати арки за такою системою:
- нижня частина розташована найближче до глядача, тому її можна розробити найскладні-
шими арочними формами та багатим декором, вона загалом може бути більш розвинутої
конфігурації для формування основи будинку;
- середня частина фасаду розташована далі від глядача та має вертикальну динаміку, тому вікна
та приквартирні приміщення можна розробити більш простими формами арок відповідно
до членувань фасаду, які створять ефект орнаменту за рахунок зменшення розмірів у пер-
спективі, декор утворять прості та більші за розміром членування;
- верхня частина потребує завершення, можливо з повтором форм нижнього ярусу, але у ви-
гляді розвинутої об’ємної композиції, бо вона найбільше віддалена від глядача.
1. Архитектурно-реставрационные термины: Методическое пособие / Под общей ред. И. А. Иг-
наткина. – К., 1990.
2. Безродный П. Архитектурные термины: краткий русско-украинский словарь. – К., 1993.
3. Уайт Э., Робертсон Б. Архитектура. Формы, конструкции, детали: Иллюстрированный
справочник. – М., 2004.
4. Бачинська О. Типологія міської житлової забудови Києва // Перспективні напрямки про-
ектування житлових та громадських будівель: Організація комфортного середовища
життєдіяльності людини міських поселень. – 2008. – Спеціальний випуск. – С. 56–62.
Олег Болюк
(Львів)
УКРАЇНСЬКІ КАПлИЦІ: ГЕНЕЗИС, ТИПИ, ОСОблИВОСТІ, ДЕКОР
Будівництво каплиць характерне як для українців, так і для сусідніх народів – поляків, сло-
ваків, угорців, румунів, молдован, білорусів, росіян, а також віддалених етносів балканських, кав-
казьких, прибалтійських країн і світу взагалі, де відчутні були впливи християнства й місіонерська
діяльність його представників. Існування такого типу будівель залежало також від географічно-
кліматичних умов, соціально-політичного стану держави та інших умов.
194
У ранньохристиянський період, після т. зв. «примирення» [1, 199] між християнами та язич-
никами, ріст чисельності християн спричинив розширення функцій будівель, призначених спер-
шу для приватних та окремих богослужб, які згодом ставали публічними молитовними домами –
парафіяльними каплицями-ораторіями [2, 993], в яких уже відбувалися повноцінні богослужіння
та приймали причастя. Поступово, після введення в церковне життя нових приписів, вірним було
дозволено брати участь у Літургії не лише в храмі своєї парафії, а й в інших християнських святи-
нях тієї ж конфесії, зокрема й у каплицях.
Як будівлі для молитви, каплиці на території сучасної України знані з часів Давньоруської
держави. Відомості про них містять літописні джерела, археологічні та інші історичні матеріали [3,
46, 125; 4, 82; 5, 3; 6, 167], а сучасної назви вони набули під впливом польсько-католицької експан-
сії [7, 123; 8, 734]. У народному будівництві українців такі відносно невеликі за розмірами сакраль-
ні християнські споруди зводили для богослужбових дійств повсюдно. Їх або хрести інколи стави-
ли на місці зруйнованих політеїстичних культових осередків (капищ, контин) [8, 735, 743] з метою
остаточного утвердження на українських теренах християнської релігії, хоча завдяки тривалому
періоду «двовір’я» окремі ознаки давнього вірування збереглися й донині в мотивах орнаменту,
обрядах церковно-календарних свят.
Каплиці, як і храми, народні майстри зводили із місцевого будівельного матеріалу, найчас-
тіше, враховуючи умови євразійського помірного клімату, із деревини смереки, ялиці, дуба, липи
та інших легкодоступних порід або каменю, цегли та глини [9, 381; 10, 21; 11, 284; 12, 20]. Оскільки
розміщення каплиць взаємопов’язане з їх призначенням, яке, на відміну від храму, виконує пере-
важно функцію приміщення для індивідуальних молитов або зрідка колективних відправ мало-
чисельної громади [12, 20], то їх розмаїття становить досить розлогу диференціацію. Розташуван-
ня каплиць не завжди ретельно вибирали за допомогою будівельних обрядодійств, як це робили
для жител і храмів, адже часто причинами зведення окремих каплиць ставали певні події [13, 11].
Місце інтер’єрних каплиць було або заздалегідь визначене (замкові, палацові), або його облашто-
вували вже після будівництва (каплиці громадських закладів).
Згідно із розміщенням каплиць, серед них розрізняють церкви-каплиці, прицерковні (біля
церков, костелів, монастирів, скитів, лавр – впритул до них зі сполученням з інтер’єром, із не-
залежним входом [14, 118] чи на певній відстані від головної споруди), кладовищні, придорож-
ні, світських громадських закладів та приватні, які у двох останніх випадках можуть бути зведені
окремо або інтер’єрними. За функціональним призначенням каплиці бувають богослужбові (зо-
крема требних панахид, молебнів) та як їх різновид – меморіальні. Останні зазвичай присвячені
історичній, чудотворній події, окремій особі, місцю колишнього існування храму, монастиря, де
також можуть відбуватися індивідуальні молитви або, в особливих випадках, – требні богослу-
жіння. За планувальною схемою каплиці ділять на ротонди (округлі або квадрифолії, полігональ-
ні); одностовпні; квадратні; прямокутні одно-, дво-, трикамерні; хрещаті однокамерні та хрещаті з
двома або більше приміщеннями (церкви-каплиці) [15, 447–453; 16, 37]. Як муровані, так і дерев’яні
каплиці на периферіях зводили переважно народні майстри, а будівництво таких сакральних спо-
руд у міських і релігійних центрах найчастіше довіряли професійним мулярам і теслям. Каплиці
сусідніх народів подібні до українських сакральних будівель такого типу за призначенням, мате-
ріалом, планувальним укладом, фасадом. Проте мають і свої незначні особливості, які проявля-
ються у зовнішній формі та інтер’єрі.
На українських теренах прицерковну каплицю, здебільшого прямокутну в плані, зводили
на церковному подвір’ї. Разом із храмом, дзвіницею, вхідною брамою із огорожею або іншими су-
сідніми будівлями вона могла доповнювати архітектурний ансамбль, до якого інколи належали
пам’ятні, ювілейні або в окремих випадках намогильні хрести [17, 58; 18, 19; 19, 15, ХХІ; 20, 320].
Проте стильову цілісність сакрального комплексу не завжди було збережено, оскільки каплиці
будували раніше або значно пізніше, ніж парафіяльний храм [21]. Народні майстри не часто на-
давали їм різних, панівних на той час в європейській архітектурі, стильових ознак, а зводили за
місцевими будівельними технологіями, способами оздоблення, притаманними як житловим, так
і сакральним спорудам. У багатьох випадках давні прицерковні каплиці були встановлені парафі-
янами біля храму чи перенесені на кладовища вже в другій половині ХХ ст. з метою врятування
їх від знищення атеїстами, тому не всі будівлі було зведено тут від початку. Лише в поодиноких
випадках у цей час на церковному подвір’ї ставили нові. До періоду масової руйнації каплиць при-
195
хильниками радянської ідеології придорожні молитовні споруди були найчисельнішими серед
усіх її різновидів, оскільки в містах чи селах, де існували парафіяльні храми, не було необхідності
зводити каплиці.
Сільські або міські каплиці, побудовані на значній відстані від церков або за межами по-
селень, не завжди розташовували на репрезентативному місці, що було обов’язковим для храму.
Вони інколи невдало гармонували із навколишнім середовищем, але їх завжди будували на узбіч-
чях доріг, біля джерел, в урочищах, біля вікових дерев [10, XXII; 22, 479], подібно до придорожніх
хрестів та «фігур» [10, XXVII; 11, 282; 23, 129]. Окрім сакрального призначення, такі каплиці слу-
гували захистом для її внутрішньої обстави та притулком для подорожнього під час негоди в тому
випадку, коли були не лише стовповою конструкцією, а й мали приміщення.
На північноросійській території, де оселялися християни, в сільському ландшафті також
превалювали придорожні хрести, хоча загалом їх було значно менше, ніж в Україні. Архітектура
цих будівель відрізняється від українських насамперед їх завершенням – «главками» та дзвіни-
цею над входом-крухтою, бочковидними формами дахів тощо. Упродовж кількох століть у Росії
малі сакральні споруди зберегли окремі риси класицизму – фронтончики на дахах, що замінили
традиційні для давньоруського будівництва закомари, колони біля входу чи цілі портики, які так
часто використовували тут за аналогією до архітектури місцевих храмів другої половини XVIII –
середини ХІХ ст. Справді, класицизм у тутешньому храмобудуванні розвинувся значно краще в
порівнянні з українським, оскільки найвдаліше виражав ідеологію Російської імперії. Звідси цей
стиль разом із північноросійським нав’язували архітектурі підкорених імперією земель, тому такі
церкви, дзвіниці, каплиці інколи трапляються на українських, білоруських, польських, молдав-
ських, прибалтійських та інших теренах чи навіть у містах скандинавських країн.
Конструктивна особливість дерев’яних одностовпних («стовпової»), переважно придорож-
ніх, каплиць, які будували на Буковині, Гуцульщині, на польських, білоруських землях [24, 55],
полягає в увінчаному хрестом дво-, чотирисхилому ґонтовому дашку, який підтримувала у його
центрі опора. Фасади каплиці майже однакові з усіх боків, а декор становлять профільовані завер-
шення окремих деталей, геометричне різьблення на площинах та фаски, зняті на їх ребрах. Їхнє
походження, ймовірно, пов’язане із дахом-накриттям «фігур» (Розп’ять) та невеликих кіотів, в які
ставили ікону, скульптурні зображення святих, свічку, лампаду. Такі кіоти могли слугувати неве-
личкими окремими капличками, кріпленими до стовбура дерева. Малі конструкції з кіотом, які
встановлювали на стовпі, а не кріпили збоку до нього, були поширені в окремих районах Польщі,
Білорусі, Литви, що отримали назву «жмудський хрест». Очевидно, від нього виникли муровані
кількаярусні стовповидні каплиці, які вгорі мали нішу або кіот із вмонтованою в них фігурою.
Складнішу конструкцію мала квадратна, прямокутна в плані каплиця, профільовані стовп-
ці та розкоси якої підтримували покриття із зубчастого ґонту або дранки. Нижню частину каркасу
могли залишати відкритою або шалювали дошками, а неприкриті стовпці декорували у вигляді
стилізованих балясин. Інколи каркасна або зрубна споруда для молитви гармонійно поєднувалася
з ландшафтом, особливо у тих випадках, коли будівлю зводили на палях над водою.
Подібними до попередніх, але зі складнішими завершеннями дахів і просторішим інтер’єром,
зводили каплиці-ніші для ікон, фігур, що нагадують один із архітектурних типів станцій Хресної
дороги [10, XXVII, 52, 59, ілюстр. 112, 122, 123; 25; 26, 77–78, 82]. Дво-, чотирисхилі дахи із невеликою
маківкою, причілками з усіх сторін фасадів декорували профільованими вітровими дошками, вирі-
зали у вигляді плавних «хвиль», дрібних зубчиків тощо, що властиво для традиційного будівництва
як українців, так і сусідніх народів [10, XXVI–XXVII, 55–57, ілюстр. 117, 118, 120; 27].
Один із найдавніших типів планування вітчизняних сакральних споруд – каплиця-ротонда,
що була поширена й у західноєвропейській церковній архітектурі. Вона була багатогранною в пла-
ні завдяки зрубному в’язанню колод чи округлою у випадку мурування стін. В інтер’єрі покриття
спиралося на центральний стовп або колонаду, утворену по вужчому за несучі стіни периметру [9,
379], іноді конструкцію даху тримали стіни. Муровані каплиці були переважно тиньковані, білені
вапном. Найпоширеніші форми дверних і віконних отворів – арковидні, прямокутні, рідше – ледь
заокруглені у верхніх кутах, незалежно від будівельного матеріалу. Полігональні дерев’яні каплиці
зводили також у Польщі та Білорусі. За кошти пожертвувань парафіян до храму чи завдяки окре-
мій складчині громади будували каплиці на території кладовищ, найчастіше біля їх огорожі, рід-
ше – серед поховань. Такі споруди за функціональним призначенням, окрім місця індивідуальних
196
молитов, слугували для проведення панахид, молебнів за померлими та в окремих випадках були
мурованими склепами заможних і відомих за життя християн [18, 21; 26; 17, 63–65; 27, 303].
Тип плану, фасади, оздоблення цвинтарних, як і іншого призначення, молитовних будівель
були різноманітними, однак загалом простежуються сталі відмінності між каплицями східного
та західного обрядів: православні народні майстри зводили їх з окремими ознаками, властивими
давньорусько-візантійському храмобудуванню і звертали увагу більше на архітектурне вирішення,
оскільки облаштування інтер’єру з однією та більшою кількістю ікон залежало лише від габаритів
будівлі, а римо-католицькі теслі надавали перевагу художнім особливостям західноєвропейських
стилів та акцентували увагу на сакральній скульптурі, задля розміщення якої і виникала споруда.
Варто зауважити, що впливи цих стилів спорадично, а подекуди повноцінно, особливо в мурова-
них будівлях, відображені також у каплицях східного обряду віросповідання. Сюди так само про-
никла латинська традиція встановлювати фігуративне зображення святих, що особливо помітно
в каплицях західноукраїнських теренів. На зміну ренесансним, згодом – бароковим формам, ви-
раженим переважно в банях, з початку XIX ст. в малій сакральній архітектурі поступово прояви-
лися ознаки класицизму. Мотиви рококо тут не застосовували, однак вони були властиві храмам
цього періоду. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в архітектурі каплиць західного обряду,
насамперед мурованих, виразний слід залишили художні ознаки різних течій періоду історизму,
але особливо популярним було застосування в тогочасному будівництві елементів готики.
Ззовні дерев’яні каплиці народні майстри декорували профілюванням та різьбленням,
окрім звичних для оздоблення її елементів стовпців, причілків, дверних та віконних обрамлень,
також на фризах, площинах стін, ліхтарях бань. Полотна набірних дверей, невеликі лиштви ві-
кон прикрашали накладними деталями із контурними, по краях ажурними вирізами, а площини
заповнювали різьбленим виїмчастим орнаментом. Мотивами геометричних орнаментів слугува-
ли зубці, хвильки, змійки, ромбики, квадрати, що є традиційними для декору багатьох народів.
Віконні та дверні отвори каплиць мали прямокутні й аркоподібні вирізи. В окремих випадках
трапляються трапецієподібні форми, характерні для порталів сакральних споруд Подніпров’я та
Лівобережжя, будівель періоду модерну. Нижній край дощатої шалівки причілків профілювали
переважно у вигляді ромбічних, пікоподібних, стрільчастих завершень, подібних до контурів під-
биття дерев’яних дзвіниць XVIII–XIX ст., відомих як на українських теренах, так і в польському,
словацькому, угорському, румунському народному сакральному будівництві.
Інколи каплиці заміняли храми. У них проводилися Літургії, коли в околиці не було христи-
янської святині або як тимчасове приміщення для богослужіння під час відбудови церкви, косте-
лу [28, 56, 139]. На кладовищах Волині, окрім каплиць, найчастіше побутували невеликі церкви,
що вміщали в середньому тридцять християн [10, XXV]. У випадку знищення святині через поже-
жу чи з інших причин із залишків врятованого матеріалу або нового зводили каплицю-знак про
колишнє існування храму [29, 64, 96–97], що було властиво не лише для українського сакрального
будівництва, а й для сусідніх народів.
Просторово розвинуті каплиці могли мати два яруси, що нагадувало конструкцію дзвіниць,
церков XVIII–XIX ст. – на четверик нижнього ярусу опирався восьмерик верхнього. У багатьох
каплицях-церквах відсутня апсида або бабинець. Поширеним явищем у розвитку планувальної
структури каплиць було її поступове перетворення у парафіяльний храм шляхом розширення та
прибудування до неї додаткових приміщень – ризниці, паламарні, притвору [30, 9–10; 31, 7–12].
Для дахів каплиць найчастіше використовували ґонт, а в XX ст. його поступово витіснило листове
залізо. Форма дахів була менш пластичною, ніж у церквах, небагатоплощинною і більше нагаду-
вала покриття костьолів чи навіть жител. Дво-, чотирисхилі наметові дахи, трисхилі із причілком
над вхідним отвором, увінчували невелика баня, маківка або сигнатура, невеликий шпиль яких
завершував кований хрест.
Різновидами сакральних споруд такого типу були дзвіниці-каплиці, каплиці, розташовані в
емпорі церкви. Останні характерні для Прикарпаття, Карпат та особливо Бойківщини, оскільки
для храмів цього регіону в конструктивному вирішенні характерне було зведення над бабинцем
опасання з аркадою, що слугувала галереєю входу на хори, які згодом облаштовували як каплицю.
Виникнення цього додаткового об’єму вчені пояснюють впливом будівництва монастирів, необ-
хідністю оборонної функції, інспірації візантійського храмобудування. Таке розміщення каплиці
197
не було звичним для храмів західного обряду [32, 400–432; 33, 87]. Дерев’яні дзвіниці-каплиці в
Україні були рідкісним явищем, тому трапляються лише поодинокі випадки таких конструкцій.
У каплицях громадських закладів, зокрема навчальних інституцій, лікувальних осередків,
в’язниць інколи відбувалися відправи для християн, які перебували в цих установах. На терито-
рії закладів освіти будували студентські каплиці [34, 4]. Для хворих зводили невеликі сакральні
споруди недалеко від шпиталів або облаштовували для богослужіння одне із приміщень [35, 125].
В останньому випадку інтер’єрні каплиці ззовні не виділялися властивими їм ознаками, окрім де-
корування орнаментом і християнською символікою на вікнах, порталах. Споруди та приміщення
такого типу проектували архітектори, а будівельні роботи виконували кваліфіковані майстри.
З другої половини ХІХ ст. професійні митці різних регіонів Європи у своїх проектах каплиць,
насамперед для богослужіння, поступово почали застосовувати декоративні елементи, властиві
місцевій народній архітектурі. Це притаманно не лише народам, близьким до українських етно-
графічних територій, зокрема чехам, словакам, полякам, а й віддаленим – у скандинавських краї-
нах, де дерев’яне храмобудування мало свою неперервну традицію та було характерне як для като-
ликів, так і для протестантів [36, 17–46]. У кінці XIX – на початку XX ст. архітектори проектували
муровані каплиці, які, окрім традиційного призначення, могли слугувати ще й склепом.
Інколи проектанти відходили від усталених форм місцевого храмобудування, застосовуючи
конструктивні та декоративні вирішення модних на той час віянь, що властиві епохам історизму та мо-
дерну, або навпаки, поверталися до первинних форм церковних будівель такого типу, зокрема ротонд.
Негативні політичні події, що сталися в Європі впродовж ХХ ст., призвели до припинення пошуків
нових архітектурних вирішень каплиць як у професійній творчості, так і в народному будівництві.
Залежно від віросповідання та розмірів внутрішнього простору каплиці містили певну кіль-
кість речей і тип облаштування. У таких будівлях зберігали предмети, перенесені з храму, які в ньо-
му замінили на новіші, або пожертвувані громадою відразу для каплиць. Внутрішнє обладнання
невеликих сакральних конструкцій східного обряду складалося із однієї або кількох ікон, перед
якими стояв своєрідний престол, свічники. Встановлення тут різьблених об’ємних фігур є запо-
зиченням з латинського обряду, впливи якого на значній частині українських земель поширилися
переважно з Польщі після Берестейської унії 1596 року, Ужгородської унії 1646 року, замойського
Синоду 1720 року, діяльності західноєвропейських чернечих орденів, релігійно-політичних позицій
посполитої шляхти. У римо-католицьких каплицях із невеликими приміщеннями зазвичай були
Розп’яття, скульптури Христа, Богородиці чи святого, якого вшановують у західному обряді, зокре-
ма Яна Непомука, Антонія, Ксаверія та інших, або їх ікони, які встановлювали на вівтарі, кріпили
до стіни. Більшість ікон, що нині існують у сільських каплицях обох конфесій, не намальовані на
полотні, дереві або склі, а надруковані на папері в ХІХ–ХХ ст. [37, 50]. Тут трапляються переважно
наземні, настільні свічники, рушники, скатертини та інші дрібні речі й часто живі квіти.
Отже, створені українськими народними майстрами та професійними митцями малі ар-
хітектурні форми, попри їх незначні локальні відмінності, містять у своїй основі ознаки анало-
гічних споруд, властиві сусіднім європейським народам. Їх подібність полягає в застосуванні
спільних технік будівництва, використанні однакових матеріалів, тотожності призначення та
місць розташування. Тому загалом типологічна структура для усіх різновидів дерев’яних малих
архітектурних форм, принаймні слов’янських країн, однакова. Варіативність невеликих об’єктів
народного будівництва зумовлена розвитком місцевих традицій художньої деревообробки та
різноінтенсивним впливом на них сторонніх мистецьких ознак, набутих впродовж генезису у
своїх автентичних осередках. В Україні на формотворенні та оздобленні малих сакральних спо-
руд – каплиць – певною мірою позначилися інспірації західноєвропейських мистецьких стилів,
тісно поєднаних із храмобудуванням латинського обряду, та насаджування в окремих регіонах
специфічних рис північноросійської церковної архітектури через політичні інтереси цієї держа-
ви щодо українських земель. Різні історичні колізії, що так чи інакше вплинули на становлення
й розвиток української держави загалом та місцевого храмобудування зокрема, унеможливили
вплив архітектури вітчизняних каплиць на їх спорудження в сусідніх країнах. Натомість наяв-
ність сакральних скульптурних зображень, ікон із традиційною західною іконографією в капли-
цях багатьох етнорегіонів України вказує на значні інспірації мистецтва римо-католиків. Таким
чином, відмінності між об’єктами народної малої архітектури центрально- та східноєвропей-
198
ського простору виражені в компаративному аспекті лише на рівні окремих ознак художньої
деревообробки.
1. Грабар А. Християнська іконографія перших століть нашої ери: засвоєння тогочасної
образотворчості (пер. з англ. О. Кошового) // Мистецтвознавство. – Л., 2004. – № 3. – С. 189–
204.
2. Zeliński C. Sztuka sakralna: Co należy wiedzieć o budowie, urżądzeniu, wyposażeniu, ozdobie i
konserwacji Domu Bożego / Podręcznik opracowany na podstawie przepisów kościelnych. – Poznań;
Warszawa; Lublin, 1960.
3. Галицько-Волинський літопис. – Л., 1994.
4. Левченко М. Очерки по истории русско-византийских отношений. – М., 1956.
5. Могитич І. Нариси архітектури української церкви. – Л., 1995.
6. Бадяк В. Релігійні процеси на Лемківщині // Лемківщина: У 2 т. – Л., 2002. – Т. 2. – С. 165–189.
7. Словник українського сакрального мистецтва. – Л., 2006.
8. Тарас Я. Українське сакральне дерев’яне будівництво (ілюстрований словник-довідник) //
Народознавчі зошити. – 2000. – Ч. 4. – С. 730–746.
9. Рожко М. Міста, дерев’яне будівництво, наскельні та оборонні споруди Карпат IX–XIV ст. //
Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат. – Л., 1999. – Т. 1. – С. 361–460.
10. Щербаківський Д. Буковинські і галицькі дерев’яні церкви, надгробні і придорожні хрести,
фігури і каплиці // Українське мистецтво. – К.; Прага. – [Б.р.]. – Т. 2.
11. Vydra J. Ľudová architektúra na Slovensku.– Bratislava, 1958.
12. Федорів Ю. Пояснення церковних богослужень і Святих Тайн. – Л., 2004.
13. М. Моздир. Експедиція по темі «Українське сакральне мистецтво на Буковині», 15–26 серп.
1996 р. (керівник Станкевич М.) // Архів Інституту народознавства НАН України. – Ф. 1.,
оп. 2., од. зб. 430.
14. Bastrzykowski A. Zabytki koscielnego budownictwa drzewnego w diecezji Sandomierskiej z 263
ilustracjami. – Kraków, 1930.
15. Болюк О. Типи і художні особливості каплиць ХІХ–ХХ століть // Записки Наукового това-
риства імені Шевченка. – Л., 2005. – Т. CCXLIX. – С. 447–453.
16. Данилюк А. Поклонися народному зодчому: Етнографічні нариси про народну архітектуру
України. – Л., 1995.
17. Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. – Л., 1991.
18. Вуйцик В. Державний історико-архітектурний заповідник у Львові. – Л., 1991.
19. Колцуняк Г. Народні хрести в Коломийщині. – [Б. м.], [Б. р.].
20. Тарас Я. Лемківська сакральна архітектура // Лемківщина: У 2 т. – Л., 1999. – Т. 1. – С. 297–323.
21. Архів Інституту народознавства НАН України. – Ф. 1., оп. 2., од. зб. 430.
22. Українське народознавство / За ред. С. Павлюка, Г. Горинь, Р. Кирчіва. – Л., 1994.
23. Zabytki województwa Stanisławowskiego: Wykaz lat 1920–1929 (opracowany orzez pracowników
Lwowskiego okręgu Konserwatorskiego) / Ministerstwo Kultury i Sztuki. Biuro pełnomocnika rządu
do spraw polskiego dziedictwa kulturalnego za granicą. – Warszawa, 1998.
24. Architekt. – R. II. – 1901. – Nr. 4.
25. Болюк О. Експедиційні матеріали Покуття (власний архів).
26. Głogier Z. Budownictwo drewniane i wyroby z drzewa w dawnej Polsce. – Warszawa, 1907. – T. I.
27. Слободян В. Церкви долини Верхнього Пруту // Народознавчі Зошити. – 2000. – № 2. –
С. 299–305.
28. Вуйцик В., Івасейко С., Слободян В. Українські церкви Бродівського району. – Л., 2000. – Кн. 1.
29. Слободян В. Церкви українців Румунії. – Л., 1994.
30. Могитич І. Сторінки архітектури Галичини і Волині XI–XIV ст. // Вісник
Укрзахідпроектреставрації. – 1997. – Ч. 8. – С. 3–20.
31. Januch B. Zabytki monumentalnej architektury Lwowa. – Lwów, 1928.
32. Obmiński T. O cerkwiach drewnianych w Galicyi // Sprawozdanie Komisyi do badania Historyi sztuki
w Polsce. – Kraków, 1914. –T. IX. – Zeszyt III i IV. – S. 400–432.
33. Драган М. Українські дерев’яні церкви. – Л., 1937. – Ч. 1.
34. Неділя. – Л., 1933. – Ч. 6.
199
35. Нога О. Український стиль в церковному мистецтві Галичини кінця XIX – початку XX століть. –
Л., 1999.
36. Ruszczyk G. Drewniane koscioły w Polsce 1918–1939: Tradycja i Nowoczesność. – Warszawa, 2001.
37. Шпак О. Українська народна гравюра XVII–XIX століть. – Л., 2006.
Віктор Вечерський
(Київ)
ОСОблИВОСТІ СТИлЮ бАРОКО В АРХІТЕКТУРІ УКРАЇНИ
XVII–XVIII СТОлІТЬ
Упродовж другої половини XVII – 70-х рр. XVIII ст. стилістика архітектури на теренах України
зазнала значної еволюції, що підтверджує порівняння архітектурних витворів рубежу доби. Проте
стилістичний аналіз дозволяє виокремити риси, спільні для архітектури саме цієї доби, які від-
різняють її від зодчества попередньої (ренесанс) і наступної (класицизм) епох. Найґрунтовніше ці
питання дослідили М. Цапенко в монографії «Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII
веков» (розділ про «декоративні особливості», а фактично – про пластику фасадів та інтер’єрів)
[1], Д. Яблонський у праці «Порталы в украинской архитектуре» [2], а також автор даної статті [3].
Архітектурну стилістику, архітектурно-пластичні вирішення будівель і споруд формува-
ли насамперед естетичні уподобання часу, а також функціональна типологія, розпланувальна й
об’ємно-просторова структура та конструктивно-технічні особливості об’єктів архітектури. Ана-
ліз збережених архітектурних пам’яток дозволяє виділити основні композиційні принципи та
засоби виразності, уживані протягом цієї доби. Серед архітектурних споруд майже немає асиме-
тричних. Однак у композиціях окремих частин будівель спостерігаємо дисиметрію при строгому
дотриманні візуального урівноваження об’ємів та архітектурних форм. При створенні архітектур-
ного образу будівлі великого значення надавали силуетним характеристикам, виразності яких до-
сягали завдяки активному застосуванню таких елементів, як фронтони, дахи й бані. Компози-
ційно важливі місця завжди акцентували фронтонами з трикутним завершенням і обов’язково
волютами, які забезпечували пластичний перехід від однієї геометричної форми до іншої. Нерідко
послуговувалися т. зв. розірваними фронтонами, вперше використаними Мікеланджело Буонарот-
ті в римській брамі Порта Піа в 1561 р. У житлових і громадських будівлях використовували високі
щипцеві, вальмові й мансардові дахи з переломами. Невід’ємним атрибутом церковної архітектури
цієї доби стала т. зв. грушовидна форма бань з ковнірами чи перехватами в нижній третині. У та-
кій формі бань вбачається західний бароковий вплив. Проте в Україні, попри розмаїття форм цих
бань, завжди дотримувалися правила: баня в найширшій своїй частині не може бути ширшою, ніж
підбанник.
У монументальних будівлях тектоніка була ордерною. Ордер, який у XVII–XVIII ст. був
універсальною міжнародною мовою архітектури, приваблював українських майстрів насамперед
своїми декоративними й образно-символічними можливостями. На цих засадах вони створили
своєрідний «місцевий професійний діалект», видозмінюючи ордерний канон, використовуючи
ордер для артикуляції об’ємних блоків, ризалітів, ярусів: пілястрами, лопатками, трьохчетверт-
ними і півколонками, нерідко спареними, потроєними, зібраними в пучки, підкреслювали кути
об’ємів і місця прилягання внутрішніх стін до фасадних. У декорі ордер відігравав організуючу
роль: вікна з арковими й лучковими перемичками часто мали облямування у вигляді ордерних
композицій наличників із сандриками найвигадливіших форм, джерела яких знаходимо як у того-
часній західній, так і в російській архітектурі.
Класичні архітектурні ордери, які застосовували в Україні цієї доби, належали до категорії
повних ордерів і генетично були пов’язані не з античною грецькою архітектурою, а з римською,
в якій ордер включав п’єдестал, колону й антаблемент. У римському варіанті ордерної системи
відомо п’ять ордерів: тосканський, римо-доричний, іонічний, коринфський і композитний. Усі
вони так чи інакше використовувалися і в Україні, проте в рамках барокової стилістики найужи-
ванішими були три ордери – іонічний, коринфський і композитний. У великих монументальних
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-16946 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0042 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-02T02:27:04Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Болюк, О. 2011-02-17T18:39:41Z 2011-02-17T18:39:41Z 2009 Українські каплиці: генезис, типи, особливості, декор / О. Болюк // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 9. — С. 193-199. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. XXXX-0042 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/16946 uk Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України Архітектура Українські каплиці: генезис, типи, особливості, декор Article published earlier |
| spellingShingle | Українські каплиці: генезис, типи, особливості, декор Болюк, О. Архітектура |
| title | Українські каплиці: генезис, типи, особливості, декор |
| title_full | Українські каплиці: генезис, типи, особливості, декор |
| title_fullStr | Українські каплиці: генезис, типи, особливості, декор |
| title_full_unstemmed | Українські каплиці: генезис, типи, особливості, декор |
| title_short | Українські каплиці: генезис, типи, особливості, декор |
| title_sort | українські каплиці: генезис, типи, особливості, декор |
| topic | Архітектура |
| topic_facet | Архітектура |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/16946 |
| work_keys_str_mv | AT bolûko ukraínsʹkíkaplicígenezistipiosoblivostídekor |