Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.: від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі
У статті розглянуто етнополітичні процеси на українських землях в ХІХ-ХХ ст., поняття
 «соборність» у науковому й політичному лексиконі. The genesis and affirmation of the Ukrainian idea of state unity is rooted in the glorious and tragic era of
 B. Khmelnytsky’s times. The 19th is m...
Saved in:
| Published in: | Краєзнавство |
|---|---|
| Date: | 2019 |
| Main Authors: | , |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2019
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/169549 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.: від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі / О. Реєнт, І. Жиленкова // Краєзнавство. — 2019. — № 1. — С. 5-21. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860100558130511872 |
|---|---|
| author | Реєнт, О. Жиленкова, І. |
| author_facet | Реєнт, О. Жиленкова, І. |
| citation_txt | Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.: від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі / О. Реєнт, І. Жиленкова // Краєзнавство. — 2019. — № 1. — С. 5-21. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Краєзнавство |
| description | У статті розглянуто етнополітичні процеси на українських землях в ХІХ-ХХ ст., поняття
«соборність» у науковому й політичному лексиконі.
The genesis and affirmation of the Ukrainian idea of state unity is rooted in the glorious and tragic era of
B. Khmelnytsky’s times. The 19th is marked by a fundamental shift in ethno-political processes on Ukrainian
lands.
At the same time, the formation and consolidation of the Ukrainian nation – the highest form of ethnic
development took place. A necessary prerequisite for the full completion of this process is the community of
territory, language, economy, culture, national consciousness. The understandable desire to unite all Ukrainian
lands into a single state resulted in the unification process, which ended with the proclamation of the Act of
Unification on the Sophia Square in Kyiv on January 22, 1919.
The idea of the revival of the Ukrainian Independent State (UIS) has become the cornerstone of the programme
and practical activities of the Organization of Ukrainian Nationalists. The gathering of Ukrainian
lands within the Ukrainian SSR during the Second World War did not remove the acuteness of the national
question. The political content of «Stalin's unification» did not satisfy the patriotic, nationally conscious part
of the Ukrainian public in the USSR and abroad.
The breakup of the socialist system, the collapse of the Soviet Union and the proclamation of Ukraine as
an independent state seemed to symbolize the implementation of the «national idea» in the most possible form.
However, even taking into account the significant importance of this event, the problem of unity still remains
relevant. There is an urgent need for the political consolidation of the nation, the spiritual unity of the entire
national community, the protection of the political and cultural rights of the fellowmen in all ethnic Ukrainian
lands. In this sense, the creation of a sovereign Ukrainian state should be considered as the only beginning
and the necessary condition for solving the urgent political, socio-cultural, ethno-confessional, and economic
problems inherited from the Soviet regime.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:28:38Z |
| format | Article |
| fulltext |
5
УДК 323.11;”715“(477):325.86
Олександр Реєнт (м. Київ)
член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук,
заступник директора Інституту історії України НАН України
kraeznavstvo@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-5141-7445
Ірина Жиленкова (м. Київ)
доктор історичних наук, професор кафедри історії та етнополітики
факультету української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка
Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.
i.zhilenko@ukr.net
Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.:
від територіальної суміжності до соборності
в незалежній державі
У статті розглянуто етнополітичні процеси на українських землях в ХІХ-ХХ ст., поняття
«соборність» у науковому й політичному лексиконі.
Ключові слова: соборність, українське національне відродження, націотворчий процес.
Oleksandr Reient, Iryna Zhylenkova
Ukrainian national revival in the 19th–20th centuries:
from territorial administration to unity
in the independent state
The genesis and affirmation of the Ukrainian idea of state unity is rooted in the glorious and tragic era of
B. Khmelnytsky’s times. The 19th is marked by a fundamental shift in ethno-political processes on Ukrainian
lands.
At the same time, the formation and consolidation of the Ukrainian nation – the highest form of ethnic
development took place. A necessary prerequisite for the full completion of this process is the community of
territory, language, economy, culture, national consciousness. The understandable desire to unite all Ukrainian
lands into a single state resulted in the unification process, which ended with the proclamation of the Act of
Unification on the Sophia Square in Kyiv on January 22, 1919.
The idea of the revival of the Ukrainian Independent State (UIS) has become the cornerstone of the pro-
gramme and practical activities of the Organization of Ukrainian Nationalists. The gathering of Ukrainian
lands within the Ukrainian SSR during the Second World War did not remove the acuteness of the national
question. The political content of «Stalin's unification» did not satisfy the patriotic, nationally conscious part
of the Ukrainian public in the USSR and abroad.
The breakup of the socialist system, the collapse of the Soviet Union and the proclamation of Ukraine as
an independent state seemed to symbolize the implementation of the «national idea» in the most possible form.
However, even taking into account the significant importance of this event, the problem of unity still remains
relevant. There is an urgent need for the political consolidation of the nation, the spiritual unity of the entire
national community, the protection of the political and cultural rights of the fellowmen in all ethnic Ukrainian
lands. In this sense, the creation of a sovereign Ukrainian state should be considered as the only beginning
and the necessary condition for solving the urgent political, socio-cultural, ethno-confessional, and economic
problems inherited from the Soviet regime.
Key words: unity, Ukrainian national revival, nation creating process.
На крутозламах складної історії України
науковці завжди намагаються як розглянути зна-
чущість тих чи інших доленосних подій, так і
з’ясувати їхні витоки й наслідки, простежити
вплив на сучасність. Серед найдраматичніших і
тяглих за часом є процес соборизації етнічних
українських земель у незалежній державі.
Поняття «соборність», запозичене з релі-
гійної лексики, спершу вживалось в суто полі-
тичному сенсі. Початковий етап ґенези ідеї
соборності пов’язаний із феодальною роздроб-
леністю, чужоземним пануванням, відсутністю
релігійної єдності. В різних тлумаченнях вона
поставала у часи Національної революції 1648–
1676 рр., ліквідації Гетьманської держави, в
концепціях діячів «Руської трійці» та Кирило-
Мефодіївського товариства. «Статут Слов’ян-
ського товариства св. Кирила і Мефодія» й
«Книга буття українського народу» – програмні
документи останньої організації – наскрізь
пронизані ідеями «пле мінної та релігійної
соборності», українського месіанізму. Ваго -
мий внесок у розвиток ідеї соборності зроби -
ли М. Драгоманов, В. Антонович, М. Гру -
шевський, В. Винниченко, В. Липинський,
І. Лисяк-Рудницький, теоретики укра їнських
партій початку XX ст. (РУП, УНП, УПСС),
а також ОУН.
Від часу Переяславської ради політичне
життя в Україні «вступило в період «україн-
ського питання» щодо Московсько-Російської
держави і в нім зоставалося до останньої рево-
люції»1. Коментуючи цю обставину, британський
історик українського походження Михайло Дем-
кович-Добрянський констатує: «Російська імпе-
рія крок за кроком ліквідувала всі форми, навіть
найскромніші, українського самоврядування. Ім-
перія виявилась не здібною до будь-якої форми
компромісу з Україною, яка добровільно при-
йняла протекторат царя в Переяславі»2. Внаслі-
док трьох поділів Польщі західноукраїнські
землі ввійшли до складу Австрійської імперії.
Новий адміністративно-територіальний поділ
також не сприяв об’єднанню заселених україн-
цями земель у складі окремих утворень. Укра-
їнці Західної й Східної Галичини, Південної та
Північної Буковини перебували у складі «Коро-
лівства Галіції і Лодомерії», Закарпаття підпо-
рядковувалося Пожонському (Братиславському)
намісницькому управлінню «Угорського коро-
лівства». Загалом під владою Австрійської ко-
рони проживали 3,5 млн українців, а у межах
Російської імперії – 8,2 млн. Чужоземне пану-
вання, національне гноблення, релігійна роз’єд-
наність, соціально-економічний гніт, які встано-
вилися після втрати державності, викликали
відродження в суспільно-політичній думці ідеї
соборності, закликів до боротьби за єдність ет-
нічних українських земель, культури їх народу
й церкви3.
Окреслюючи нові фази державницького руху
українства, історики та публіцисти виділяють
період з кінця XVIII до початку XX ст. І. Лисяк-
Рудницький назвав той час «українським XIX
століттям». Акцентуючи увагу саме на цьому
етапі, він підкреслював, що українське відрод-
ження пов’язане, по-перше, із соціотворчим про-
цесом формування вітчизняної національносві-
домої інтелігенції, а, по-друге, націєтворчим
процесом становлення власної нації, що харак-
теризувався «перетворенням етнічномовної
спільноти на самосвідому політичну й куль-
турну спільноту»4. Для підкреслення цієї думки
наводиться таке твердження І. Лисяка-Рудниць-
кого: «Якщо знищення козацької державності й
русифікація козацької аристократії вивели були
Україну з числа націй і знизили її до рівня полі-
тично аморфної етнографічної маси, то тепер з
цієї маси починає підійматися нова українська
нація»5.
У цілому погоджуючись із тим, що саме XIX
та початок XX ст. стали періодом найвищого
піднесення українського визвольного руху і на-
ціонального відродження, все ж слід зауважити,
що ґенеза й утвердження української державно-
соборницької ідеї сягає корінням у славну та
водночас трагічну добу Хмельниччини. Саме з
успіхами національно-визвольної війни проти
польської шляхти М. Грушевський пов’язував
те, що Україну стали асоціювати з територією
1 ’2019Олександр Реєнт, Ірина Жиленкова К Р А Є З Н А В С Т В О
6
1 Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. – С. 42.
2 Демкович-Добрянський М. Україна і Росія. Історичні нариси на теми російського імперіалізму. – Львів;
Краків; Париж, 1993. – С. 76, 78.
3 Сергієнко П.П. Соборна Україна: Від ідеї до життя. – К., 1993. – С. 23.
4 Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. – Т.1. – С. 147.
5 Там само. – С. 189.
Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.:
від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі
7
6 Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? // Великий українець: Матеріали з життя та
діяльності М.С. Грушевського. – К., 1992. – С. 64.
7 Смолій В. Проблеми української державності в середині XVIII ст. // Незалежність України: Історичні
витоки та перспективи: Матеріали наук. конф. 22 серпня 1996 р. – К., 1997. – С. 22.
8 Кучер В., Солдатенко В. Соборність України: підсумки дослідження проблеми // Етнополітологія в
Україні. Становлення. Що далі? – К., 2002. – С. 154.
9 Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Український історичний
журнал. – 1991. – № 3. – С. 97.
10 Лисяк-Рудницький І. Вказ. праця. – Т. 1. – С. 159.
від Карпат до Дону, і «під Україною стали розу-
міти не тільки козацькі сторони, а весь україн-
ський народ»6.
Високо оцінює значення того відтинку нашої
історії й академік В. Смолій, який наголошує,
що внаслідок багаторічної боротьби українсь -
кого народу за свободу і реалізації державотвор-
чих ідей української еліти на чолі з Б. Хмель-
ницьким вдалося створити державу і «не було
втрачено перспектив возз'єднання її у межах
усіх українських земель і досягнення повної не-
залежності»7.
У цьому ж річищі міркують інші сучасні до-
слідники – В. Кучер та В. Солдатенко: «І націо-
нальна революція, і заснування гетьманської дер-
жави, і навіть трагедія Руїни – разом закріпили в
свідомості українців ідею соборності як одну з
наріжних, визначальних у всьому світосприй-
нятті, світорозумінні, як відчуття єдиної ко-
зацько-руської вітчизни». Свідченням цього
вчені вважають «козацькі літописи кінця XVII –
початку XVIII ст. – Самовидця, Самійла Величка,
Григорія Граб’янки та «Історію русів», що стала
апогеєм національно-політичної думки другої
половини XVIII – початку XIX ст.»8. До таких до-
кументів слід віднести й один із перших у світі
проектів демократичної конституції – «Вивід
прав України» 1710 р., складений П. Орликом.
XIX ст. позначене фундаментальним зрушен-
ням в етнополітичних процесах на українських
землях. У той час відбувалися становлення та
консолідація української нації – вищої форми
розвитку етносу. Необхідною умовою повноцін-
ності цього процесу вважається спільність тери-
торії, мови, економіки, культури, національної
свідомості. Саме перший компонент і був відсут-
нім з огляду на те, що кордон по р. Збруч розділив
українську спільноту на дві частини з усіма ви-
пливаючими з цього наслідками. У підросійській
Україні значно повільніше відбувалося відтор-
гнення віджилих форм господарювання, поши-
рення національної ідеї та політичної культури.
На українських землях, що перебували під
контролем Відня, в силу існуючих тут політич-
них і соціально-економічних обставин виникли
передумови для інтенсивнішої інтеграції укра-
їнства у політичне життя Австрії, зростання
його національної свідомості. Специфічні риси
мав процес самоідентифікації українського на-
селення в обох імперіях. Тож до певної міри має
рацію Павло Магочий, який диференціював за
глибиною і хронологією ці явища на україн-
ських землях у складі двох імперій. Можливо,
його твердження, що підавстрійські українці «ві-
дігравали важливу, а то й вирішальну роль у ви-
рішенні напрямку українського національного
відродження»9, виглядає дещо категоричним.
Але об’єктивні реалії були такими, що саме Га-
личина – цей «український П’ємонт» – щоразу,
коли в історії українського народу відбувалися
доленосні події, засвідчувала не лише готовність
заявити власну волю щодо них, а й на ділі брала
у них активну участь. І. Лисяк-Рудницький у да-
ному питанні займає іншу позицію. Він фокусує
увагу якраз на співпраці наддніпрянців і галичан
у піднесенні національної свідомості: «Галиць-
кий ґрунт був радше яловий. Ідеї, що служили
натхненням для українського відродження в Га-
личині, майже без винятку надходили з Наддніп-
рянщини»10.
Певно, найближче до «золотої середини»,
що межує з істиною, підійшов М. Грушевський.
Він розглядав два паралельні потоки україн-
ського національного руху (в Російській та Ав-
стро-Угорській імперіях) у взаємозв’язках і взає-
мовпливах. Розбіжність в оцінках істориками
особливостей розвитку української спільноти
частково пояснюється різними критеріями та
підходами. Одні беруть за основу ідеї та їх по-
ширення, інші – реальні політичні процеси.
Однак, коли врахувати всі чинники, слід визнати
слушність концептуальних побудов академіка
О. Пріцака, який розглядає українське націо-
нальне відродження як феномен динамічний,
позначений постійною зміною лідируючої пози-
ції в ньому того чи іншого регіону. І вже зовсім
беззаперечним є той факт, що всі вони відігра-
вали помітну роль у боротьбі за національну
державність у різні часові відрізки вітчизняної
історії й підготували підґрунтя для Української
революції 1917–1921 років.
Одним із визначальних факторів, який по-
стійно підживлював ідею «збирання» україн-
ських етнічних територій, були історико-етног-
рафічні праці, публіцистичні та художні твори,
нові філософські й соціальні теорії. Поширення
історичних знань єднало людей усвідомленням
спільності їх долі, зміцнювало почуття любові
до батьківщини, її славного і драматичного ми-
нулого, відроджувало в пам’яті образи відомих
діячів, які відіграли помітну роль у боротьбі за
волю України. Національне відродження нероз-
ривно пов’язане з літературним життям, діяль-
ністю навчальних закладів, де виникали гуртки
викладачів та студентів, які вивчали й популяри-
зували вітчизняну історію, народну творчість,
культуру, рідну мову.
На початку XIX ст. пошук національної
ідентичності представниками української інте-
лігенції здебільшого не мав політичного забар-
влення. Його підживлював лише інтерес до
історії, літератури, мови, народних звичаїв і тра-
дицій. Проте вже в 1830-40-х рр. культурно-про-
світницька діяльність патріотичної еліти набуває
політичного забарвлення. Так, Кирило-Мефоді-
ївське товариство прагнуло утвердження націо-
нально-державної незалежності України з демо-
кратичним ладом на зразок Сполучених Штатів
Америки або Французької республіки у конфе-
деративній спілці таких же слов’янських країн.
Після ліквідації Кирило-Мефодіївського то-
вариства український рух у Російській імперії
знову зосередився переважно довкола куль-
турно-освітніх питань. На початку 1860-х рр. ук-
раїнська ліберально-демократична інтелігенція
Києва, Одеси, Полтави, Чернігова почала гурту-
ватися в самодіяльні напівлегальні об’єднання –
громади, що викликало серйозну стурбованість
царських спецслужб. Громадівцям інкриміну-
вали не лише «українофільство», а й «малоро-
сійський сепаратизм» та пропаганду соціаліс-
тичних ідей. Початок XIX ст. знаменувався
піднесенням національно-визвольного руху на
західноукраїнських землях. Тут активізувалося
культурно-освітнє життя, ширився революцій-
ний рух. Частина української молоді взяла
участь у польському повстанні 1830–1831 рр. –
вступивши до польських революційних органі-
зацій, вона відстоювала інтереси українського
населення. Продовжувалася боротьба за об’єд-
нання українських етнічних земель. Під час
революції 1848 р. передова громадськість вису-
нула вимоги поділу Галичини на польську й ук-
раїнську частини з приєднанням до останньої
Закарпаття і Північної Буковини та надання
цьому утворенню широкої автономії в складі
імперії.
Об’єктивні й суб’єктивні чинники сприяли
налагодженню зв’язків між західними і наддніп-
рянськими українцями. Однією з таких форм
стало регулярне стихійне відходництво багатьох
тисяч мешканців західноукраїнських земель у
підросійську Україну. Значний вплив на збли-
ження та консолідацію двох гілок українського
народу продовжувала справляти історична, ет-
нографічна й художня література, пісенна твор-
чість. Друга половина XIX ст. позначена появою
фольклорно-етнографічних видань «Записки
Южной Руси» П. Куліша, «Збірник українських
пісень» М. Лисенка, «Народные песни Галицкой
и Угорской Руси» Я. Головацького, «Народные
южнорусские сказки» і «Чумацкие народные
песни» І. Рудченка, «Політичні пісні україн-
ського народу ХVI–ХVIII ст.» М. Драгоманова,
«Исторические песни малорусского народа»,
підготовлені М. Драгомановим та В. Антонови-
чем, а також фундаментальної народознавчої
праці «Труды этнографическо-статистической
экспедиции в Западнорусский край», упорядни-
ком якої виступив П. Чубинський. А скільки
українських патріотів виховувалися на покладе-
них на музику поезіях Т. Шевченка «Заповіт»,
І. Франка «Не пора...», «Молитві за Україну»
композитора М. Лисенка й інших творах!
Суперечливими тенденціями характеризува-
лася мовна ситуація на українських землях. На-
віть на рубежі ХІХ–ХХ ст. близько 75% україн-
ського населення обох імперій залишалося
неписьменним. І. Франко з гіркотою говорив про
погане знання народної мови в Галичині, її «по-
плутаність і запоганеність» у тих, хто говорив і
писав нею. Неписьменність і малограмотність
ускладнювала ознайомлення широких мас із
кращими здобутками української літератури, по-
долання діалектизмів. Та все ж поступово, до-
лаючи всі труднощі, у мовному полі українців
починають домінувати універсальні тенденції:
українську мову визнали своєю і наддніпрянці,
1 ’2019Олександр Реєнт, Ірина Жиленкова К Р А Є З Н А В С Т В О
8
і слобожани, і галичани, і подоляни, і закар-
патці11. І. Франко з цього приводу у 1907 р.
писав: «Наша літературна мова в останніх деся-
тиліттях таки значно виробилася. Кожний, хто
брався писати тою мовою, наскільки черпав із
книжкової традиції, мусив зачинати від Котля-
ревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка,
Нечуя-Левицького, мусів бачити, що тут, у мові
тих письменників, лежить основа того типу,
яким мусить явитися вироблена літературна
мова всіх українців»12.
Значний внесок у формування літературної
української мови зробили відомі вчені-лінгвісти
О. Потебня, П. Житецький, А. Кримський. Цьо -
му сприяв також вихід у світ багатотомної книж-
кової серії «Пам’ятки українсько-руської мови
та літератури», до створення якої долучилися
І. Франко, І. Верхратський, К. Студинський,
М. Возняк, а також поява граматик і словників –
«Словаря російсько-українського» М. Уманця,
«Українсько-російського словника» В. Дубров-
ського, «Словаря української мови» Б. Грін-
ченка.
Слід зазначити, що мовна ситуація, тісно
пов’язана з рівнем національної самосвідомості,
була особливо складною у зрусифікованому,
урбанізованому середовищі, у сполонізованих,
змадяризованих, зрумунізованих містах Гали-
чини, Закарпаття і Буковини. Доволі індиферен-
тно сприймали національну ідею українські про-
летарські та буржуазні верстви. Та, попри все,
суспільно-політичні й етносоціальні процеси
XIX ст. поступово готували підґрунтя для сприй-
няття «української ідеї» все більшою частиною
населення українських земель, розділених кор-
доном, переконували його в необхідності спіль-
ної боротьби за свої соціальні, національні,
політичні права. Зростання економічних супе-
речностей і соціальної напруги у кінці XIX – на
початку XX ст., масові виступи селян та робіт-
ників, опозиційний рух інтелігенції прискорили
утворення українських національних політич-
них партій та організацій. У їхніх програмних
положеннях (хоча й різною мірою) відбивалося
прагнення українців жити в єдиній національній
суверенній державі. Цей факт засвідчував їхнє
перетворення на політичну націю, виводив націо -
нально-визвольний рух на якісно новий рівень.
Революційні події 1905–1907 рр. створили
можливості для легального волевиявлення тієї
частини українського суспільства, яка вважала
своїм громадянським обов’язком боротися за
свободу власного народу, за його право на само-
бутній та вільний розвиток. Апогеєм цих зусиль
стала Українська революція 1917–1921 рр., що
увінчалася відродженням (на жаль, короткочас-
ним) незалежної Української держави. Третій
універсал Української Центральної Ради прого-
лосив утворення Української Народної Респуб-
ліки у чітко визначених територіальних межах,
які хоча й не охоплювали усіх етнічних земель,
населених українцями, однак підкреслювали
рішучість керівників новоутвореної держави
легітимізувати їх право жити в останній.
У кінці жовтня – на початку листопада
1918 р. виникла Західноукраїнська Народна Рес-
публіка. 13 листопада Українська Національна
Рада ухвалила «Тимчасовий основний закон про
державну самостійність українських земель був-
шої Австро-Угорської монархії», згідно з яким в
її складі проголошувалися Галичина й Буковина
з українськими етнічними землями угорських
комітатів Берег, Марморош, Уг, Земплин, Спиш,
Шариш, Угоча13.
Впадає в око схожість у назвах обох держав-
них утворень, а також національно-демокра-
тичне спрямування їх законодавства, що не було
випадковим. Органічне прагнення до з’єднання
всіх українських земель у єдину державу вили-
лося в об’єднавчий процес, який завершився
проголошенням Акту злуки на Софійському
майдані Києва 22 січня 1919 р. В універсалі УНР
з цього приводу зазначалося: «Однині воєдино
зливаються століттями одірвані одна від одної
частини єдиної України – Західноукраїнська На-
родна Республіка (Галичина, Буковина й Угор-
ська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна».
Соборницькі устремління продемонстру-
вали не лише галичани та наддніпрянці, а весь
український загал, свідченням чого стали відпо-
відні рішення Гуцульської й Лемківської респуб-
лік, всенародні віча угорських і буковинських
українців. Не вдаючись до розкриття причин не-
вдач українських урядів буремної революційної
доби (це становить предмет окремої розмови),
слід наголосити на історичному значенні Акту
Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.:
від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі
9
11 Багмут Й.А., Русанівський В.М. Рідне слово. – К., 1969. – С. 5.
12 Франко І.Я. Зібрання творів у 50 т. – К., 1982. – Т. 37. – С. 206, 224.
13 Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. – К., 1999. – С. 272.
злуки 22 січня 1919 р. «Символічним кроком,
спрямованим у майбутнє», назвав його один
із публіцистів14. Сукупність несприятливих
внутрішніх і зовнішніх чинників спричинили
поразку української революції. Внаслідок сис-
теми міжнародних угод Східна Галичина ві-
дійшла до Польщі, Північна Буковина і Бесса-
рабія – до Румунії, Карпатська Україна – до
Чехословаччини. Решта українських етнічних
земель увійшли до складу квазідержавного
утворення – УСРР. Розпочався новий етап бо-
ротьби за відродження незалежної соборної на-
ціональної держави. Короткочасна українізація
і наявність власної Конституції, Верховної
Ради, Раднаркомів та ЦК КП(б)У – ось і все, що
дозволив Кремль у справі розв'язання націо-
нального питання в Україні. Потім був Голодо-
мор, репресії й терор 1930-х рр., придушення
щонайменших виявів опозиційності та «сепа-
ратистських тенденцій».
Самовіддану боротьбу за свою національну
гідність, рівноправність і свободу вела україн-
ська спільнота в Польщі. Міжвоєнний період
став справжнім випробуванням для українців,
що мешкали на території II Речі Посполитої. По-
літичні партії, громадські об’єднання, релігійні
діячі своїми діями засвідчили нездоланне праг-
нення до цивілізованого вирішення «українсько -
го питання», здатність українців до самооргані-
зації, організованого волевиявлення, бажання
возз'єднатися в єдиній державі з іншими відла-
мами українського народу.
Саме на цей час припав сплеск політичної
діяльності українських націоналістів, яких на-
дихали ідеї М. Міхновського, що на зорі XX ст.
висунув гасло: «Одна, єдина, нероздільна, віль -
на, самостійна Україна від Карпатів аж до Кав-
казу»15.
Серед найяскравіших адептів «української
ідеї» слід назвати С. Рудницького і Д. Донцова.
Представник табору так званих «самостійників»,
С. Рудницький головним змістом української іс-
торичної традиції вважав глибокий демократизм,
прагнення до народоправства й свобод у всіх сфе-
рах життя, відчуття відмінності, окремішності від
поляків та росіян, а її спрямуванням – побудову
Української національної держави в етнографіч-
них межах16. Родоначальник «чинного» націона-
лізму, Д. Донцов займав радикальну позицію
у питанні про перспективу боротьби за соборну
українську державність. Не визнаючи ідей
слов’янофільства, теорії «Східної Європи», со-
ціалізму, він підвищував над усім національну
українську ідею. «Коли Україна хоче вийти зі
стану провінції, – писав Д. Донцов у праці «На-
ціоналізм», – мусить витворити в собі, крім волі
до влади, ту велику всеобіймаючу ідею опану-
вання духового, економічного і політичного
життя нації... Істотна точка, яку треба поставити
над усіма, – це забезпечити нації свободу і неза-
лежність»17.
Ідея відродження Української Самостійної
Соборної Держави (УССД) стала наріжним ка-
менем програми й практичної діяльності Орга-
нізації українських націоналістів. Напередодні
німецько-радянської війни вироблення концепції
ОУН (Бандери) у справі організації управління
в Україні та добору кадрів для нього поклада-
лося на «Державну комісію ОУН». ОУН (Мель-
ника) створила Комісію державного планування,
яка виробила проект устрою майбутньої неза-
лежної Української держави. 30 червня 1941 р.
бандерівці проголосили у Львові Акт віднов-
лення незалежної Української держави, на чолі
якої стояло Державне правління. Гітлерівці,
розуміючи далекосяжні перспективи цієї події,
заявили про неправомірність дій ОУН (Б) і
затримали її лідерів.
Однак це був тільки початок боротьби укра-
їнських націоналістів за УССД, яка, незважаючи
на невдачі, не була марною. У підсумковому до-
кументі конференції мельниківської ОУН (бере-
зень 1944 р.) наголошувалося, що війна між на-
цистською Німеччиною та більшовицькою
Москвою «точиться за виключне володіння ук-
раїнськими землями. Однак війна і жорстокий
окупаційний режим не змогли звести народ Ук-
раїни до другорядної біологічної сили в Європі.
Навіть за таких несприятливих умов відроджу-
валася національна духовність, суспільні сили в
1 ’2019Олександр Реєнт, Ірина Жиленкова К Р А Є З Н А В С Т В О
10
14 Див.: Абліцов В. Крок у майбутнє // Голос України. – 1999. – 22 січня.
15 Міхновський М. Самостійна Україна // Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст. Програ-
мові і довідкові матеріали. – К., 1993. – С. 39.
16 Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів, 1999. – С. 68-70.
17 Донцов Д. Націоналізм. – Лондон, 1966. – С. 325, 330.
політико-революційній площині. Навіть мас-
штабні міграції українців з заходу на схід і на-
впаки сприяли появі нового соборницького типу
українця»18.
Як це нерідко буває в історії, доля україн-
ського народу в період Другої світової війни
опинилася в руках тих, хто найменше бажав ут-
ворення суверенної національної держави.
Одним із наслідків зовнішньополітичного курсу
Сталіна стало збирання українських земель у
межах УРСР. У вересні 1939 р. до її складу
ввійшли Волинь, Галичина, частина Полісся, що
до того перебували в складі Польщі, у червні
1940 р. – Північна Буковина, Акерманський, Із-
маїльський та Хотинський повіти, які належали
Румунії. Територія республіки збільшилася до
560 тис. кв.км., а населення – до 41 млн. чол. (за
рахунок нових 8,1 млн громадян).
На завершальному етапі Другої світової
війни радянський уряд уклав низку міждержав-
них угод, якими регулювалися питання кордонів
із сусідніми державами. 16 серпня 1945 р. в
Москві було підписано договір між Польщею й
СРСР про кордон з відхиленням його від «лінії
Керзона» на 30 км на південь від м. Крилува.
29 червня 1945 р. без участі української делега-
ції чехословацька сторона підписала з радян-
ською договір про передачу Закарпаття до
складу УРСР. Завершив міжнародно-правову ле-
гітимізацію західних кордонів республіки радян-
сько-угорський мирний договір (10 лютого
1947 р.). Внаслідок цього її територія збільши-
лася на 12,9 тис кв.км., а кількість населення –
на 800 тис. осіб. Ці події знаменували завер-
шення історичного процесу консолідації україн-
ських земель в єдиній державі, хоча він став
наслідком не національно-визвольного руху, а
зовнішньополітичної стратегії Сталіна.
Однак збирання українських земель у складі
УРСР у період Другої світової війни не зняло
гостроти національного питання. Політичний
зміст «соборизації по-сталінськи» не задоволь-
няв патріотичну, національно-свідому частину
української громадськості в середині СРСР і за
кордоном. Тотальна русифікація, відсутність де-
мократичних свобод, ідеологічний пресинг
спрямовувалися на витворення «нової історич-
ної спільноти – радянського народу» – денаціо-
налізованої, слухняної маси, повністю підвлад-
ної партократичній номенклатурі.
Крах соціалістичної системи, розпад Радян-
ського Союзу та проголошення України неза-
лежною державою, здавалося б, символізували
реалізацію «національної ідеї» у максимально
можливій формі. Однак, навіть з урахуванням
справді величезної ваги цієї події проблема со-
борності й донині залишається актуальною.
Існує нагальна потреба політичної консолідації
нації, духовної злуки всієї національної спіль-
ноти, захисту політичних і культурних прав
наших співплемінників на всіх етнічних україн-
ських землях. У цьому розумінні утворення
суверенної Української держави слід вважати
лише початком та необхідною умовою розв’я -
зання нагальних політичних, соціокультурних,
етноконфесійних, економічних проблем, успад-
кованих від радянського режиму.
Зміцнення соборності та розв’язання про-
блем регіонів України має спиратися на теоре-
тико-методологічні засади. За небезпідставним
визначенням П. Брасе «Етнічність і націоналізм,
міжетнічні конфлікти й сепаратистські рухи
стали головною силою, яка формує сучасний
світ, структуру і стабільність держав». Іншими
словами, якщо регіони – старі, як світ, то регіо-
налістика – порівняно молодий науковий на-
прям. Можливо, саме тому ще не усталений його
категоріальний апарат19.
І.Ф. Курас серед кількох «вимірів» регіона-
лізму провідним вважав «природний органічний
принцип територіальної організації соціальних,
політичних, економічних і культурних аспектів
життєдіяльності людських спільнот», який реа-
лізується у таких категоріях: – соціальна згурто-
ваність етнічних, расових, конфесійних і мовних
груп, що проживають спільно; – економічна
взаємодоповнюваність тих господарських і про-
мислових одиниць, які працюють у рамках даної
території; – сумісність суспільних цінностей,
пов'язаних з культурою, релігією, історичними
традиціями; – політична солідарність.
Наголошуючи на тому, що регіоналізм орі-
єнтований на «використання тих можливостей,
які походять з природного територіального
Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.:
від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі
11
18 Цит. за кн.: Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи
опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940 – 50-х роках. – К., 2002. – С. 116.
19 Див.: Верменич Я. Теоретично-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Украні. – К., 2003. –
С. 15-42.
розподілу компетенції влади і виробничих ре-
сурсів серед різних груп населення», вчений вка-
зував, що він «внутрішньо властивий усім типам
сучасних суспільств, незалежно від їх розмірів,
рівня розвитку, особливостей політичних струк-
тур і т.д.». Український регіоналізм І.Ф. Курас
вважав явищем, давнішим за нашу державність,
успадкованим від часу проголошення незалеж-
ності, що стало однією з актуальних проблем
внутрішньої політики. Досягнення соборності,
органічної єдності, інтегрованості країни він
розглядав як одну з ключових умов зміцнення
незалежності.
«У період становлення української держави
і суспільства, при відсутності традицій демокра-
тії, загальновизнаних базових цінностей, сус-
пільних орієнтацій і геополітичного вибору, ре-
гіоналізм стає чинником, що визначає рівень
стабільності й одночасно цивілізованості. Поза
ним в Україні не можуть бути вирішені питання
міжнаціональних відносин, гуманітарного роз-
витку, економічної модернізації, створення ефек-
тивної системи державного управління і само-
врядування, протидії деструктивним зовнішнім
впливам».
У статті «Державотворчі інтереси в сучасній
Україні» (1994 р.) І.Ф. Курас вказував на відмін-
ності між регіоналізмом співробітництва, який
утверджував себе в економічно розвинених дер-
жавах світу, та українським регіоналізмом і за-
стерігав, що «запозичення західноєвропейських
ідей регіоналізму (а саме вони є наріжним каме-
нем ідеї федералізації) було б, м’яко кажучи, не-
коректним з наукової точки зору і сумнівним –
з політичної»20. Аналізуючи події наступних
5 років, він дійшов висновку, що деструктивний
потенціал регіоналізму виявився незначним. На-
віть в умовах тогочасної глибокої економічної
кризи і зростання соціальної напруги, на його
думку, етнонаціональні й конфесійні відмінності
регіонів України не виявили себе як головні дже-
рела політичного сепаратизму21.
Однак час довів, що регіоналізм – явище
надзвичайно рухливе у своєму внутрішньому
розвитку і зовнішніх виявах. До часу латентні
процеси, підживлені певними політичними умо-
вами у поєднанні з соціально-економічною си-
туацією, виявили здатність переростати у досить
дійові фактори, які часом набувають форм «га-
лицького», «кримського», «східноукраїнського»
сепаратизму. При цьому одні експлуатують гасла
«національної свідомості», другі – «геострате-
гічного становища», треті – «економічної само-
достатності», хоча мало хто з тих, що гіперболі-
зують специфіку і значення окремого регіону,
уявляє собі не віртуальний, а реальний хід подій
у напрямі його суверенізації, а також можливі
наслідки.
Впадає в око ще одна річ: навіть доволі гос-
трі проблеми розвитку регіонів зазвичай розв’я -
зуються, так би мовити, еволюційним шляхом.
І лише чергова активізація політичного життя
породжує нестримну хвилю спекуляцій довкола
регіонів, перетворює дану проблематику на ін-
струмент політичної гри. Це заняття не було б
таким небезпечним, якби не закріплювало у сус-
пільній свідомості думку про саму можливість
розпаду держави, звикання до шантажу і сило-
вого тиску як методу політичної боротьби. Вра-
ховуючи схильність дестабілізованого перма-
нентними кризами і скандалами, недовірою до
владних інститутів суспільства впадати в про-
тестно-революційний раж, можна передбачити,
що цей вид політичної «зброї» буде ще довго ви-
користовуватися безвідповідальними політи-
ками. Не хотілося б збиватися на менторство,
однак не можна не зауважити з цього приводу:
політична цілісність держави вкрай необхідна і
важлива. Отже, на використання регіональних
важелів має бути накладено якщо не табу, то
хоча б мораторій.
Існує багато рецептів задоволення інтересів
регіональних еліт, гармонізації владних горизон-
талей та вертикалей, і адміністративна реформа
здатна відіграти в цьому не останню роль. Так
уже склалося, що настрої різних категорій насе-
лення значною мірою залежать від рівня матері-
ального забезпечення, а отже, економічних захо-
дів уряду. Тож допоки суспільство реально
відчує результати позитивних змін, деструктивні
чинники встигнуть суттєво дискредитувати ідею
соборності Української держави.
Зі сказаного проступає очевидний висновок:
віддавати долю регіонів на відкуп виключно по-
літиків – означає створювати потенційну загрозу
єдності країни. Громадські організації, наукова і
1 ’2019Олександр Реєнт, Ірина Жиленкова К Р А Є З Н А В С Т В О
12
20 Курас І.Ф. Історія і сучасність. – К., 1999. – С. 259.
21 Курас І.Ф. Етнополітика. Історія і сучасність. Статті, виступи, інтерв’ю 90-х років. – К., 1999. –
С. 289-291.
творча інтелігенція мають відіграти стабілі-
зуючу роль, створивши противагу непродума-
ним, продиктованим ситуаційними (або комер-
ційними) міркуваннями діям тих, хто зайнятий
у сфері політики. Для цього слід підвести со-
лідну наукову базу (теоретичну і практичну) під
будь-які політичні, соціально-економічні та інші
проекти в регіонах, глибоко вивчивши особли-
вості функціонування кожного з них. Згідно з
теорією В. Вернадського, регіон, як просторова
цілісність, водночас є територіальною компо-
нентою біосфери, яка, у свою чергу, трансфор-
мується в ноосферу. Автор цього вчення визна-
чав ноосферу як глобальну соціоекосистему
(СЕС).
М. Долішній і Л. Гринів розглядають ре-
гіони в якості динамічних підсистем. Оскільки
вони є відкритими для зовнішніх впливів, то
пріоритетну роль у їхньому розвитку відіграють
нерівноважні й нестійкі процеси, що зазнають
постійних флуктуацій. При цьому комбінації різ-
них внутрішніх і зовнішніх чинників можуть
змінюватися, як тільки зазнає змін один із них22.
На рівні регіону відбуваються складні еконо-
мічні, соціокультурні, інформаційні, політичні
процеси. Це надзвичайно чутлива система, тому
навіть природно-кліматичні катаклізми можуть
істотно деформувати існуючий баланс усіх скла-
дових елементів СЕС з важко прогнозованими
наслідками.
Врахування й моделювання потенційно
мож ливих алгоритмів розвитку подій має від-
буватися в процесі формування сучасної регіо-
нальної політики. Як у природному, так і в со-
ціальному середовищі стабільність систем
залежить від збалансованих прямих і зворотних
зв’язків. У розрізі даного питання йдеться про
гармонізацію стосунків по лінії центр – регі -
они. Однак оптимальне співвідношення таких
взаємовідносин можливе лише в ідеалі. Утім,
це не означає, що до нього не потрібно прагнути.
У реальному житті природні, економічні, соціо-
демографічні, політичні цикли не збігаються.
Усі підсистеми СЕС пульсують аритмічно від-
носно одна одної, породжуючи суперечності
й конфліктні ситуації. Кліматичні зміни глобаль-
ного походження і характеру підказують необ-
хідність перспективного економічного прогно-
зування і моделювання, однак врешті-решт
політики й уряди керуються не цими мотивами,
а міркуваннями політичної кон’юнктури і до-
цільності.
При цьому зовсім ігнорується та обставина,
що природні умови та ринкові коливання зовсім
не однаково впливають на розвиток того чи ін-
шого регіону й універсальних рецептів тут бути
не може. Якщо у межах ноосфери метою є до-
сягнення резонансності життя соціуму і при-
роди через зниження сукупної ентропії СЕС, то
на рівні однієї держави – узгодження інтересів
центру і регіонів з одного боку й оптимізація
стосунків між окремими регіонами – з іншого.
Іманентною рисою регіону є не його замкну-
тість, прагнення до самодостатності (все це
придумують публіцисти і політики), а, навпаки,
стала тенденція до розширення зв’язків з ін-
шими регіонами, та навіть, в окремих випадках,
економічна, культурна, конфесійна і політична
експансія. Отже, ідеться не про ізоляціонізм, а
про природний потяг до самоствердження шля-
хом спеціалізації і домінування в одній чи кіль-
кох сферах. Будь-яка спроба штучно пригальму-
вати дану тенденцію прирікає регіон на
неминучу деградацію. І, навпаки, чим більша
кількість зовнішніх контактів – тим більшу жит-
тєспроможність і конкурентоздатність виявляє
регіон.
З’ясування характеру взаємодії різних чин-
ників, які детермінували складання регіонів
України, реконструкція основних етапів їх роз-
витку саме в поліфонічному історичному ін-
тер’єрі дають можливість зрозуміти складну діа-
лектику цього феномену. Спроби обмеження
вивчення монодисциплінарними (економічними,
соціальними, культурологічними, релігієзнав-
чими, етнологічними та іншими) підходами не-
одмінно дадуть однобоке уявлення про вказані
процеси, оскільки спричинять гіперболізацію
якогось одного чи декількох факторів. Отже,
найбільш перспективною методологічною пара-
дигмою слід визнати комплексну історичну рет-
роспективу.
У XIX ст. рельєфно визначилися обриси
таких регіонів України: Лівобережжя (колишня
Гетьманщина), Правобережжя, Слобожанщина,
Південна Україна (Новоросія) в межах Російської
імперії та Буковина, Закарпаття і землі, що увійш -
ли до «Королівства Галичини і Лодомерії» –
Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.:
від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі
13
22 Долішній М., Гринів Л. Соціоекологічна функція регіональної економіки // Вісник Національної академії
наук України. – 2000. – № 3. – С. 27.
у складі Австро-Угорщини. З часом підавстрій-
ські терени, заселені етнічними українцями, діс-
тали збірну назву – «Західна Україна», яке у
XVIII ст. охоплювало й Правобережжя. Слід за-
уважити, що конфігурація регіонів, як правило,
лише зрідка враховувалася державною адмініс-
трацією при формуванні територіально-адмініс-
тративних одиниць – губерній, областей, окру-
гів, районів, воєводств, повітів тощо. У XIX ст.
підросійська Україна поділялася на три генерал-
губернаторства: Малоросійське (існувало від
1802 р. до 1856 р.), Новоросійське і Бессараб-
ське (1822–1874 рр.), Київське, Подільське і Во-
линське (1832–1914 рр.).
З метою нівелювання соціально-господар-
ських, культурних та етноконфесійних відмін-
ностей периферій, Микола І припинив кодифі-
кацію місцевого законодавства, яка розпочалась
у період його правління. У 1840 р. знято з обго-
ворення Державною радою звід законів західних
губерній23. Подібна доля спіткала закони, які
відбивали особливості Бессарабії24.Те, що для
означення територіальних меж цих утворень ви-
користовувалися назви окремих історично сфор-
мованих регіонів, зовсім не означало, що в
Санкт-Петербурзі серйозно рахувалися з даною
обставиною. Адже йшлося не про збереження
традиційних анклавів, а про їх максимальну уні-
фікацію.
Розглядаючи русифікацію лише в мовно-
культурній площині, ми, самі того не помічаючи,
залишаємо поза увагою не менш важливі її ас-
пекти: соціальний та економічний. Господарські
зв’язки можна розглядати як явище об’єктив-
ного порядку, хоча в межах окремих регіонів від-
бувалося латентне протистояння національних
фінансово-промислових груп і пересічних ви-
робників – польських, українських, єврейських,
російських. З цим пов’язані протекціоністські
елементи економічної політики урядів щодо
представників нації, а також прагнення окремих
національних груп відстояти свої інтереси. У со-
ціальній сфері відбувалися складніші процеси.
Соціальна стратифікація оформлювалася в юри-
дично закріплені майнові ніші. Привабливість
державної та військової служби, підприємниц-
тва все більше домінувала над національними
рефлексіями. Переважаючим інтересом стає не
відрубність, а прагнення до інтеграції та поси-
лення впливів по галузевих горизонталях і уп-
равлінських вертикалях. Регіональні мотиви в
цих умовах проступали здебільшого у формі
господарської спеціалізації.
В Австрійській імперії, а потім II Речі По-
сполитій події розгорталися за іншим алгорит-
мом. Тут польсько-українське протистояння охо-
пило практично всі сфери життя. Консолідація
на етноконфесійній основі стала визначальною
для обстоювання інтересів української спіль-
ноти, а регіональна специфіка (особливо її
мовно-культурні елементи) – наріжним каменем,
на котрому формувалась платформа українського
національно-визвольного руху у XX ст., а також
віссю, довкола якої оберталося все суспільне
життя. Порівнюючи особливості соціально-еко-
номічного розвитку західноукраїнського регіону
з південним та східноукраїнськими, слід заува-
жити, що останні володіли у ХІХ ст. гігантським
потенціалом.
Бурхливий розвиток промисловості вимагав
великої кількості трудових ресурсів, що викли-
кало міграційні потоки з російських теренів.
Значний ринок робочої сили пом’якшив нега-
тивні соціальні тенденції в аграрній сфері. Еко-
номічна ситуація на західноукраїнських землях
була значно гіршою. Обезземелення значної
кількості дрібних господарів у краї, який не мав
розвиненого промислового виробництва, загос-
трило проблему зайнятості й аграрного пересе-
лення, що у свою чергу спричинило масову тру-
дову міграцію за океан. Водночас несприятливі
соціально-економічні умови стимулювали зрос-
тання рівня національної свідомості підкріплю-
вали сподівання на утворення суверенної укра-
їнської держави, в якій титульна нація дістала б
можливості для свого всебічного розвитку. Як
ментальний феномен, цей погляд на перспек-
тиви українського народу базувався на ідеї со-
борництва – західні українці бачили себе у
складі єдиної, сильної держави, спроможної кон-
курувати з іншими країнами.
Революційні події початку XX ст. зламали
штучні кордони, які розділяли загальноукраїн-
ський етнічний організм. Непереборне праг-
нення нації до абсорбування всіх етнічних остро-
вів у єдиний національний материк з особливою
1 ’2019Олександр Реєнт, Ірина Жиленкова К Р А Є З Н А В С Т В О
14
23 Шандра В.С. Адміністративні установи Правобережної України кінця XVIII – початку ХХ ст. в росій-
ському законодавстві: джерелознавчий аналітичний огляд. – К., 1998. – С. 13.
24 Див.: Власть и реформы: от самодержавия до советской России. – М., 2006.
силою виявилося в Акті злуки 22 січня 1919 р.
між УНР і ЗУНР, який продемонстрував силу по-
літичних рішень, коли вони спираються на істо-
ричну традицію, волю і сподівання мас. Поразка
Української революції спричинила розірвання
єдиного українського простору. Протягом двох
міжвоєнних десятиліть західноукраїнські землі
перебували у складі II Речі Посполитої. Цей пе-
ріод часто розглядається з україноцентричних
позицій у негативному ключі.
Однак насправді ситуацію, що склалася,
слід трактувати як дихотомічну. З одного боку,
слід констатувати соціально-економічний, етно-
конфесійний гніт з боку польської влади, дис-
кримінацію української меншини, а, з іншого,
необхідно визнати, що українці отримали неоці-
ненний досвід парламентської політичної куль-
тури, європейських цінностей і стандартів (хоча
й з поправкою на особливості польської політич-
ної і соціально-економічної системи). Більше
того, вказані обставини сприяли постійній мобі-
лізації української спільноти, що вимагало від-
повідного рівня самоорганізації й національної
солідарності.
Принципово іншу модель розвитку насе-
ленню підрадянської України нав’язали більшо-
вики. Квазідержавний за внутрішньою сутністю
територіально-адміністративний утвір, навіть
діставши статус республіки, усіма можливими
засобами підганявся під шаблони, продуковані
в Кремлі. Монопартійна тоталітарна система із
псевдодемократичною атрибутикою вихолощу-
вала будь-які прояви громадської ініціативи, іг-
норувала регіональні особливості. Швидкоплин-
ний експеримент з Донецько-Криворізькою
республікою слід сприймати як продиктований
виключно політичними міркуваннями крок. А
соціальна уніфікація господарських форм жит-
тєдіяльності, заснованих на державній влас-
ності, перетворювала людей з ініціативних і за-
цікавлених суб’єктів економічних процесів на
безправну робочу силу, слухняних виконавців
волі центру. Всепроникний страх покарання за
будь-який необережний крок паралізував не
лише волю до спротиву чи опозицію режимові,
а навіть здоровий глузд і природну здатність до
суспільної творчості, особливо в лавах номенк-
латури всіх рівнів.
Отже, український народ упродовж 1939–
1940 років, а потім кількох повоєнних років пе-
режив своєрідний цивілізаційний шок. Для
з’ясування глибинних механізмів цього явища
можна застосувати теорію рубіжної комуніка-
тивності В. Дергачова. В її основі лежить теза
про те, що різноманітні геополітичні, еконо-
мічні, соціокультурні, екологічні та інші про-
цеси, накладаючись один на одного, утворюють
стратифіковані багатовимірні комунікаційні про-
стори – геострати, на просторово-часових рубе-
жах яких виникають надлишкові граничні поля
– геомари, які мають комунікативну природу.
Саме у багатовимірному комунікативному про-
сторі виникає висока креативна або руйнівна
енергетика й відбувається «конкуренція пріори-
тетів».
Територія України є порубіжжям західноєв-
ропейського, східноєвропейського та середзем-
номорського просторів-геострат. Тут межують
краї трьох соціокультурних «плит», які з певною
часткою умовності ототожнюються зі Східною,
Західною та Південною Україною. Західноукра-
їнські терени перебували у західноєвропей-
ському геополітичному просторі близько 700
років. Східна й Південна Україна – у росій-
ському відповідно 300 і 200 років, причому «пів-
денна плита» понад два тисячоліття знаходилась
у середземноморському просторі. В. Дергачов
на цій підставі пропонує в основу політико-ад-
міністративного устрою й районування класти
культурно-історичні та геополітичні рубежі.
У зв’язку з незавершеністю й рубіжним харак-
тером формування української нації, він об-
стоює поетапну федералізацію країни, до якої
можна прийти через перехідний період унітар-
ної держави з елементами земельної автономії25.
Співзвучні ідеї знаходимо в теорії А. Тойнбі
«виклик – відповідь», у центрі якої – соціальні й
психологічні наслідки просторово-часових кон-
тактів культур. За цією концепцією, на рубежах
цивілізацій, де відбувалися найжорстокіші кон-
флікти, спостерігалися найбільш інтенсивні еко-
номічні контакти. У наш час проблеми порубіжної
комунікативності цивілізацій набувають особли-
вої гостроти, оскільки йдеться про вибір цінніс-
них орієнтирів і шляхів соціально-економічного
поступу. Беручи на озброєння наведені методо-
логічні підходи, слід мати на увазі один суттєвий
момент. Прихильники теорії В. Дергачова вва-
жають, що розвиток України здійснювався на
рівновеликих збалансованих осях: захід – схід,
Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.:
від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі
15
25 Дергачёв В. Геополитика. – К., 2000. – С. 102–110, 428–432.
а також суходіл – море. Насправді ж вказані осі
практично ніколи не були рівнодійними й зба-
лансованими. Навпаки, перебуваючи в перма-
нентній суперечності і протиборстві, вони син-
тезували орієнтальні й окцидентальні впливи і
витворювали той звивистий вирій подій, який
ми називаємо історією. Подібним чином на різ-
них часових відрізках різним за величиною та
реальним результатом був вплив військових,
політичних, соціокультурних, етнічних, конфе-
сійних чинників, які виявляли себе асинхронно.
Ця невідповідність вимагає від науковців дуже
уважного, якщо хочете – математичного враху-
вання усіх складових процесу формування й
функціонування регіонів, зважених узагаль-
нень і використання досвіду минулого для мо-
делювання ближчої та більш віддаленої пер-
спективи.
Дещо захоплюючись військово-політич-
ними і соціально-економічними характеристи-
ками, ми інколи відводимо другорядну роль сві-
тоглядним аспектам. І.Д. Ковальченко відносить
морально-психологічні й ментальні фактори до
«компонентів з найбільш стійкою довготрива-
лою дією». Він наголошує: «Завдання істориків
полягає в тому, щоб показати, як ці фактори в
одних випадках сприяли прогресу, а в інших, на-
впаки, затримували його і як у тих чи інших
конкретних історичних ситуаціях різні суспільні
і політичні сили враховували й використовували
цей фактор у своїй діяльності»26.
Існують істотні відмінності у генезисі мен-
тального типу мешканця індустріального ре-
гіону й аграрія; нашаруваннями етнічних, кон-
фесійних та світоглядних елементів позначені
світогляд і поведінка представників Півдня, За-
ходу та Сходу. «Поклик предків», «кровна спо-
рідненість» та інші фактори незримо, але іс-
тотно впливають на вчинки людей, формують
їхнє життєве кредо і модель поведінки, а звідси
– і певні політичні симпатії. Соборність України
нерозривно пов’язана з національною ідеєю. Ця
універсальна для всіх регіонів система ціннос-
тей має спиратися на міцне економічне під-
ґрунтя, соціально орієнтовану політику уряду й
місцевих властей, ефективне самоврядування,
політичний і світоглядний плюралізм, толеран-
тність і суспільну солідарність. Зважаючи на по-
ліетнічний склад населення, національна ідея
має синтезувати тенденції перспективи розвитку
української політичної нації (тобто всього гро-
мадянства держави) і водночас кожної етнічної
та соціальної групи.
Якщо не вдаватися до детального розгляду
питання, то національна ідея зводиться до двох
фундаментальних складових: політичної, в якій
втілюються принципи народовладдя і забезпе-
чення основних прав і свобод людини, та соці-
альної, що пов’язана з прагненням до справедли-
вого соціального устрою, рівності політичних,
економічних і культурних можливостей усіх
верств суспільства й кожного громадянина зок-
рема.
У такому вигляді національна ідея буде ві-
дображати інтереси всіх регіонів і забезпечувати
стабільність держави. Посилаючись на те, що,
згідно з Основним Законом України, не існує
єдиної державної ідеології, дехто трактує це як
відсутність будь-яких обмежень на інтерпрета-
цію національної ідеї і повну свободу дій. Однак
за уважного прочитання Конституції виявля-
ється, що громадянство України передбачає
обов’язкову лояльність щодо Української дер-
жави, дотримання її Конституції та законів, за-
хист її незалежності й територіальної цілісності.
Іншими словами, кожен громадянин України
зобов’язаний юридично бути патріотом і дер-
жавником.
І хоча Конституція кожної країни лише
встановлює правові рамки, в яких відбувається
життєдіяльність суспільства, все ж залишається
загальнообов’язковим конституційне поле по-
літичної боротьби, яка не повинна створювати
загрози для суверенітету і незалежності Укра-
їнської держави, її політичного устрою, ігнору-
вати правові способи розв’язання конфліктів27.
У доповідній записці, підготовленій за дору-
ченням Кабінету Міністрів України науковцями
Інституту політичних і етнонаціональних до-
сліджень у 2004 р., зазначалося, що поява «ук-
раїнської незалежної держави є наслідком істо-
ричної ініціативи і тривалої політичної
боротьби українського етносу, що саме тому є
титульною нацією України, на землі якої, його
етнічній території, він становить переважну
більшість».
1 ’2019Олександр Реєнт, Ірина Жиленкова К Р А Є З Н А В С Т В О
16
26 Ковальченко И.Д. Теоретико-методологические проблемы исторических исследований. Заметки и раз-
мышления об основных подходах // Новая и новейшая история. – 1995. – № 1. – С. 27.
27 Курас І.Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення. – К., 2004. – С. 635.
Право української нації на безперешкодний
культурний і політичний розвиток, яке зневажа-
лося в часи, коли Україна була позбавлена націо-
нальної незалежності, може ввійти в супереч-
ність з правилами і свободами, що не є
іманентними етнічним українцям. Розв’язання
даної колізії взагалі уявляється «золотим розрі-
зом» внутрішньої політики, тим універсальним
засобом, що здатний нівелювати будь-які нега-
тивні наслідки «параду суверенітетів» регіонів.
Далі в документі наголошується: «Українська
національна ідея формувалася значною мірою
під гаслом соборності, оскільки передбачала
руйнування політичних і духовних кордонів між
різними частинами України. Взаємовідносини
між регіонами України залишаються важливою
соціальнополітичною і культурною проблемою
і сьогодні». Специфічний інтерес до проблеми
всеукраїнської єдності як стрижня національної
ідеї зумовлений не в останню чергу зміною спів-
відношення між глобальними і регіональними
складовими світової політики, зокрема творен-
ням нової моделі регіоналізму в Європі. Регіо-
налізм тепер не розглядається як антипод собор-
ності і не асоціюється лише з небажаними
відцентрованими процесами, а осмислюється як
природне прагнення регіонів до самодостатності
й самореалізації28.
Кожна держава, крім того, має свої націо-
нальні інтереси. Від того, наскільки держава
спроможна їх відстоювати, залежить її місце і
роль у світовій спільноті. Аморфне, атомізоване
суспільство, яке роздирають соціальні, еконо-
мічні, політичні, етнічні, конфесійні супереч-
ності, не здатне заявити про себе як авторитет-
ного, рівноправного учасника міжнародних
стосунків, убезпечити себе від експансії і дик-
тату інших країн. Регіони є впливовим фактором
не тільки внутрішньої, а й зовнішньої політики.
Регіональна політика європейських країн актуа-
лізує роль регіонів у налагодженні взаємовигід-
ної співпраці.
Україна має значний потенціал для реаліза-
ції численних проектів у рамках єврорегіонів,
оскільки 19 з її 25 областей є прикордонними.
На сьогодні єврорегіони «Буг», «Верхній Прут»,
«Карпатський», «Нижній Дунай» охоплюють
1,5% території нашої держави і 22% її насе-
лення, 6 областей, 100 районів, 109 міст. Продов-
жується робота зі створення єврорегіонів «Сло-
божанщина», «Дніпро», «Дністер», «Сян». Спів-
праця регіонів України здійснюється шляхом
двосторонніх угод з регіональними органами ба-
гатьох держав близького і далекого зарубіжжя, а
також у рамках Асамблеї європейських регіонів
та Асоціації прикордонних регіонів.
Активна позиція регіонів у даній сфері має
економічний, культурно-освітній характер. По-
літизація цього питання – лише на шкоду справі,
хоча без вибору стратегічних орієнтирів не обій-
тися. Нині це питання перетворилося на предмет
гострих дебатів і політичних спекуляцій. Дума-
ється, що в даний час його вирішення можливе
лише «згори». Незважаючи на те, що Україні на-
дано статус держави з ринковою економікою,
потрібно ще багато працювати для того, щоб
створити справді соціально орієнтовану еконо-
мічну модель. І тоді сама по собі з’ясується ін-
теграція, структура якої виявиться для нас най-
більш ефективною. В нинішньому ж стані
багатовекторність з орієнтацією на європейські
цінності видається найбільш адекватним геос-
тратегічним вибором і відповіддю на виклики
часу.
Європейська регіональна політика переко-
нує в тому, що залучення регіонів до інтенсив-
них контактів лише зміцнює державу та її авто-
ритет. З регіоналізмом так чи інакше пов’язані
виклики і загрози, що потребують адекватної ре-
акції. Про деякі з них тут уже згадувалося. Тепер
слід зупинитися на їх характеристиці деталь-
ніше. Головний сегмент суперечностей лежить
в економічній сфері.
Історично склалося так, що регіони України
мають різний економічний потенціал. Форсо-
вана індустріалізація 30-х рр. XX ст. східного й
південного регіонів створила диспропорцію в
розвитку інших регіонів. При цьому основна
промислова база розташована в областях, де ти-
тульний етнос домінує за крипто-формальною
демографічною ознакою, хоча реально тут пе-
реважає мовно-культурне середовище націо-
нальної меншини. Правобережні й західні об-
ласті переважно обслуговують аграрний сектор
економіки. Такий етнокультурний «поділ праці»
у єдності з руйнуванням попередньої форми
господарювання на селі спричинив десоціаліза-
цію аграріїв, безробіття і масову міграцію.
Мешканці Західної України шукають роботу
здебільшого в країнах Центральної, Південної
Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.:
від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі
17
28 Курас І.Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення. – К., 2004. – С. 639–643.
й Західної Європи, а тому і орієнтовані на євро-
пейські цінності (причому не тільки позитивні).
Надлишок трудових ресурсів характерний і для
розвинених індустріальних областей.
Те, що серед мешканців Півдня кожен п’ятий
безробітний – технік чи інженер (і, водночас, не
українець), створює певне підґрунтя для форму-
вання групи потенційних лідерів політизації ет-
нічної групи. В умовах економічних негараздів
і політичних криз політизація етнічних груп вис-
тупає дестабілізуючим фактором. Аналізуючи
прояви регіонального партикуляризму, дослід-
ники ведуть мову, в основному, про клани й еко-
номічні групи, які, обстоюючи власні корпора-
тивні інтереси, не виявляють зацікавлення в
інтеграції українських регіонів, зміцненні дер-
жави. Значна частина цих інтересів перебуває за
межами України.
Як це не парадоксально, схожим алгорит-
мом відзначається девіантна поведінка діамет-
рально протилежної соціальної групи – т. зв.
«заробітчан». Новітні «гастарбайтери» (за нео-
фіційною статистикою, їх кількість коливається
в межах 5–7 млн українських громадян) також
пов’язують свій добробут не з Україною, а з
мож ливістю працевлаштування за кордоном. Як
правило, це – енергійні, відповідальні, кваліфі-
ковані працівники. Однак їх громадська позиція
і фактична участь у суспільному житті батьків-
щини маловиразні і незначні. Вихід із цієї склад-
ної ситуації вбачається у підготовці комплексних
планів розвитку економічної інфраструктури в
регіонах, запровадження якісного виробництва.
Без масштабних централізованих програм це пи-
тання вирішити неможливо. Якщо економічні
проблеми є базовими, тобто такими, які рано чи
пізно доведеться розв’язувати, то політичні, не-
зважаючи на, так би мовити, похідну природу,
виявляють себе гостріше. Найчастіше політич-
ного забарвлення набуває етномовна проблема.
За переписом 1989 р., в Україні мешкало 72,7%
українців і 22,1% росіян. Однак значно більша
частина населення, у тому числі й українців, ко-
ристувалась у повсякденному житті російською
мовою. За президентства всіх трьох глав дер-
жави – Л. Кравчука, Л. Кучми та В. Ющенка –
послідовно втілювався курс на утвердження ста-
тусу державної за українською мовою.
Відомо, що певна частина суспільства сприй-
няла комплексні заходи як «утиски» російської
меншини, «примусову українізацію», а на Оде-
щині, Харківщині, Дніпропетровщині, Микола-
ївщині, в Донбасі й Запоріжжі місцеві органи
влади ухвалили рішення про функціонування
російської мови як офіційної мови або робочої,
опротестовані прокуратурою як нелегітимні.
Головним аргументом для появи таких підзакон-
них актів стала констатація того, що на цих
теренах мешкає переважно російськомовне на-
селення. Однак при цьому не брався до уваги
засадничий принцип, окреслений чинним зако-
нодавством. Визначення конкретних місць про-
живання тієї чи іншої національної меншини
має здійснюватися не за мовним, а за етнічним
принципом. А у вказаних областях більшість на-
селення становлять громадяни саме української
національності. Мовна «карта» постійно розіг-
рується російськими політиками-«яструбами»,
про що багато писалося. Не порівнюючи ситуа-
цію з культурно-мовними правами багатомі-
льйонної української діаспори у Російській
Федерації, наведемо лише один факт: жодна ін-
спекційна поїздка представників міжнародних
організацій, з візитом верховного комісара ОБСЄ
у справах національних меншин Макса ван дер
Стула включно, не виявила жодних порушень у
цій сфері в Україні. Мовна тканина відіграла
роль дієвого фактора соборизації України. Роз-
тинаючи її, певні політичні сили викривають
свої справжні наміри під гучними гаслами
захисту російської мови. Разом з тим, слід осте-
рігатися «кавалерійських наскоків» у цій делі-
катній сфері. Адже навіть україномовна інтелі-
генція вважає російську мову й літературу
невід’ємною частиною і джерелом свого куль-
турного світу.
Незаперечним є одне: мовна проблема має
бути виведена з обойми політичних торгів та
спекуляцій, а державна лінія – не залежати від
змін політичних лідерів та сил, які опиняються
на владному Олімпі. Поки що існуючі тенденції
дають небагато підстав для заспокоєння. Захи-
щаючи російське етнічне й культурне середо-
вище, частина одеської інтелігенції на початку
1990-х років намагалася витворити особливий
«новоросійський» псевдоетнос. Дещо пізніше
активізувалися спроби реалізації проекту «Ве-
ликого Півдня» – наднаціональної спільноти, яка
мала охоплювати територію деяких північних,
східних та південних областей. Давнішу історію
має проблема русинства. Свого часу її активно
експлуатував російський царизм, а потім – ста-
лінський режим. Хоча Сталіну вистачило здоро-
вого глузду не включати Закарпаття до складу
1 ’2019Олександр Реєнт, Ірина Жиленкова К Р А Є З Н А В С Т В О
18
Російської Федерації. Але й нині існують полі-
тики, які підживлюють сепаратистські «русин-
ські» «псевдонації», що загрожує територіальній
цілісності України. Несуть небезпеку й спро би
ототожнення румунського та молдавського
етносів, здійснювані окремими румунськими
громадськими об’єднаннями на Буковині. Як
бачимо, етномовні проблеми є фактором, який
несе в собі значний конфліктогенний заряд і ви-
магає постійної уваги з боку центральної та
місцевої влади та рішень, заснованих на зваже-
них наукових погрозах і практичних рекомен-
даціях.
У контексті даної теми особливе місце по-
сідає позиція «великих» церков – православної,
греко-католицької, римо-католицької, ісламу,
які мають найбільшу кількість віруючих і ре-
альний вплив на суспільне життя в Україні.
Проведене в 1995 р. соціологічною службою
«Соціс-Ґелап» опитування засвідчило, що 57%
громадян України вважали себе віруючими
(у 1993 р. таких було 68,4%, щоправда, за да-
ними Інституту філософії НАНУ). У правобе-
режних та західних областях частка таких
людей сягала 80–90%, у північних та східних
областях – 35% і в Криму – 42%29.
Кризові явища в економіці, підрив довіри
пересічних громадян до органів державної
влади і політичних інституцій, нестабільність
суспільства дедалі більше привертають людей
до релігійних об’єднань, в яких вони шукають
духовної наснаги й морального підкріплення. Та
постатеїстичний ренесанс затьмарений інтен-
сивною політизацією конфесій. Замість того,
щоб зосереджуватися на соціальній підтримці
віруючих, «великі» церкви активно долучаються
до виборчих кампаній, апологетики певних по-
літичних партій та рухів, регіональних фінан-
сово-промислових груп. У статті «Влада і церква
в Україні: обрії майбутнього» вже йшлося про
те, як політичні сили використовували авторитет
православної церкви в ході президентських ви-
борів 2004 року30.
Отже, варто зупинитися на тих потенційних
загрозах, які пов’язані з діяльністю найбільших
церков. Об’єктивно найбільший конфліктоген-
ний потенціал має українське православ’я. Вже
сама наявність трьох конфесій – УПЦ МП, УПЦ
КП й УАПЦ – є явищем аномальним. Однак з по-
гляду державної безпеки і геополітичних інтер-
есів України найбільшу тривогу викликають
спроби Росії перетворити УПЦ МП на інстру-
мент своєї зовнішньої політики. Міфологема про
«єдиний православний простір» навіть непосвя-
ченим у тонкощі сприймається як варіація
імперської ідеї «єдиної неподільної». Паралізу-
вавши за допомогою тиску на Вселенську патрі-
архію та інші помісні православні церкви будь-
які спроби для зближення трьох українських
церков, російські політтехнологи успішно вті-
люють сценарії конфесійного розколу, який несе
в собі загрозу територіальній цілісності України.
Поява єдиної української помісної православної
церкви позбавить Кремль одного з найдієвіших
способів «легітимного» втручання у внутрішні
справи.
Використовуючи фальшиву тезу про те, що
РПЦ МП є церквою переважно етнічних ро-
сіян, Москва бере на себе повноваження «за-
хисту» прав єдиновірців і «єдинокровних бра-
тів». Насправді, значна частина віруючих (як і
рядового кліру) РПЦ МП – це дисципліновані
з огляду на дотримання канонів люди неросій-
ських національностей. Знаючи всі труднощі,
пов’язані з канонічним розв’язанням цього пи-
тання, російська влада в найближчій перспек-
тиві не збирається «відпускати» українське
православ’я. Українським законодавством (як,
до речі, і російським) передбачено невтручання
держави у внутрішнє життя релігійних органі-
зацій. Однак у даному випадку йдеться про
велику політику, і держава не може лишатися
осторонь.
Нині зрозуміло, що Всеукраїнська рада цер-
ков не здатна вирішити кардинальні проблеми
міжконфесійного співіснування. Перехід до
«ручного управління» такою делікатною і склад-
ною сферою безпосередньо Президентом Ук-
раїни і ліквідація Комітету у справах релігії,
який давав науково обґрунтовані рекомендації й
готував аналітичні матеріали, видається перед-
часним. Існують латентні (і не тільки, на жаль)
суперечності між православними і греко-католи-
ками, а також між римо-католицькою і греко-ка-
толицькою церквами. Суспільна реабілітація
УГКЦ актуалізувала проблеми культового майна
Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.:
від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі
19
29 Нова політика. – №1. – С .9.
30 Сятиня М., Реєнт О., Лисенко О. Влада і церква в Україні: обрії майбутнього // Україна молода:
щоденна інформаційно-політична газета. – 2005. – 12 травня. – С. 5.
і храмів, відібраних у церкви після Львівського
собору 1946 р. Греко-католики також виявляють
стурбованість діями римо-католицького костелу,
що кваліфікується як «експансія латинського ка-
толицизму», «прозелітизм» і т. п. З поверненням
на історичну батьківщину кримськотатарського
населення набуло ваги «ісламське питання».
Враховуючи останні події у світі, українська
влада має вжити відповідних заходів, аби не до-
пустити протистоянь у Криму на релігійному
ґрунті.
Одним із викликів у релігійній сфері слід
вважати спроби Румунської православної цер-
кви канонічно підпорядкувати собі приходи
Чернівецької та Одеської областей, миряни яких
у значній своїй частині є етнічними румунами
чи молдаванами, а також старообрядські гро-
мади. Попри порівняно невелику кількість єв-
рейського населення України (близько 100 тис.
за переписом 2001 р.) тут діє понад 300 громад-
ських і релігійних об’єднань, між якими, як пра-
вило, немає згоди. Та обставина, що більшість
з них підтримують тісні зв’язки з міжнарод-
ними єврейськими організаціями, а також гос-
трота протистояння в середовищі єврейської
спільноти України, вимагають уважного став-
лення з боку державної влади до її проблем.
Як показує досвід, не слід залишати безкон-
трольних процесів появи неорелігійних громад,
оскільки деякі з них несуть реальну загрозу
суспільству. Негативні прояви, що мали місце
кілька років тому, нелегко вдалося локалізувати
і мінімізувати.
Таким чином, релігійне життя є також кон-
фліктогенною зоною, що вимагає прогнозова-
них, політично виважених, науково змодельова-
них підходів з боку влади. У перспективі це
дозволить уникнути як створення впливових,
розгалужених релігійних структур виразно ан-
тиукраїнського спрямування, так і атомізацію
«малих» конфесій на контрольовану множину.
Нарешті, одним з найбільш дискутованих і
гострих викликів часу є питання про федералізм
як засіб піднесення й розквіту регіонів. Дебати
з приводу федералізму та інших форм і методів
децентралізації виявили два підходи: суто тео-
ретичний та практичний. Перший методоло-
гічно побудований на аналізі світового досвіду
федералізму й віртуальному примірюванні мат-
риць конкретних федеральних проектів на
український ґрунт. Другий пов’язаний з прагма-
тичними міркуваннями і сподіванням, що підви-
щення ролі самоврядування й економічна само-
стійність регіонів стануть тим локомотивом,
який витягне їх з трясовини господарських не-
гараздів. Існує ще одна лінія поділу, а саме – між
прихильниками і супротивниками федералізації
України.
Адепти ідеї негайної федералізації обстою-
ють думку про те, що лише реальні права і широ-
кий суверенітет регіонів дадуть важелі для
розв’язання складних соціально-економічних
проблем. На їх думку, земельний устрій гармоні-
зує стосунки центру і периферії, центрального
уряду й місцевих органів влади, підвищить їх від-
повідальність за долю людей. Прихильники уні-
тарної держави керуються, насамперед, загально-
національними інтересами. Одні (Я. Дашкевич)
вважають, що федералізм несе безпосередню за-
грозу соборності України, інші (В. Шаповал)
стверджують, що нам потрібна регіональна ав-
тономія, а не федералізм. Найбільш обґрунтова-
ною виглядає думка про те, що соціально-еконо-
мічне й політичне підґрунтя для федералізму в
нашій державі – аморфне, не придатне для по-
вноцінного втілення в цілому раціональних про-
ектів децентралізації. Мають рацію й ті, хто
звертає увагу на позицію регіональних еліт, що
керуються не загальнодержавними, а корпора-
тивними інтересами. Навіть ті політичні партії,
які мають загальнонаціональний електорат,
залишаються регіонально орієнтованими. Поту-
рання амбіціям їх лідерів, а також промислово-
фінансовим групам, які за ними стоять, стиму-
лює сепаратизм навіть у його неприхованих
формах. Суто кабінетні побудови теоретиків про
необхідність запозичення досвіду федеративних
країн критикуються як такі, що не витримують
експертизи на надійність наукового передба-
чення, а вірогідна похибка в цьому питанні ста-
вить під загрозу найбільше завоювання україн-
ського народу – соборність суверенної держави.
Залишаючи вироблення практичних рекоменда-
цій політологам, соціологам та економістам, на
завершення додамо: вітчизняна історія перекон-
ливо доводить, що легше запобігти непродума-
ним крокам, ніж долати їх наслідки. Невиважені,
поспішні ходи в цій сфері спроможні каталізу-
вати незворотні процеси, відкинути нас на сто-
ліття назад. Унаочнити й широко оприлюднити
історичну ретроспективу, донести її до політиків
та державних чиновників і є завданням тих, хто
досліджує проблематику соборності й регіона-
лістики в Україні.
1 ’2019Олександр Реєнт, Ірина Жиленкова К Р А Є З Н А В С Т В О
20
Abliczov V. Krok u majbutnye // Golos Ukra-
yiny`. – 1999. – 22 sichnya. [in Ukrainine].
Bagmut J.A., Rusanivs`ky`j V.M. Ridne slovo. –
K., 1969. – S. 5. [in Ukrainine].
Demkovy`ch-Dobryans`ky`j M. Ukrayina i Ro-
siya. Istory`chni nary`sy` na temy` rosijs`kogo impe-
rializmu. – L`viv; Krakiv; Pary`zh, 1993. – S. 76, 78.
[in Ukrainine].
Dolishnij M., Gry`niv L. Socioekologichna funk -
ciya regional`noyi ekonomiky` // Visny`k Nacional` -
noyi akademiyi nauk Ukrayiny`. – 2000. – № 3. – S. 27.
Donczov D. Nacionalizm. – London, 1966. –
S. 325, 330. [in Ukrainine].
Franko I.Ya. Zibrannya tvoriv u 50 t. – K., 1982. –
T. 37. – S. 206, 224.
Grushevs`ky`j M. Xto taki ukrayinci i chogo
vony` xochut`. – K., 1991. – S.42. [in Ukrainine].
Grushevs`ky`j M. Xto taki ukrayinci i chogo
vony` xochut`? // Vely`ky`j ukrayinecz`: Materialy` z
zhy`ttya ta diyal`nosti M.S.Grushevs`kogo. – K.,
1992. – S. 64. [in Ukrainine].
Koval`chenko Y`.D. Teorety`ko-metodolo gy` -
chesky`e problemы y`story`chesky`x y`ssledovany`j.
Zametky` y` razmыshleny`ya ob osnovnыx podxodax
// Novaya y` novejshaya y`story`ya. – 1995. – № 1. –
S. 27. [in Russian].
Kucher V., Soldatenko V. Sobornist` Ukrayiny`:
pidsumky` doslidzhennya problemy` // Etnopolitolo-
giya v Ukrayini. Stanovlennya. Shho dali? – K.,
2002. – S. 154. [in Ukrainine].
Kuras I.F. Istoriya i suchasnist`. – K., 1999. –
S. 259. [in Ukrainine].
Kuras I.F. Etnopolity`ka. Istoriya i suchasnist`.
Statti, vy`stupy`, interv'yu 90-x rokiv. – K., 1999. –
S. 289–291. [in Ukrainine].
Ly`syak-Rudny`cz`ky`j I. Istory`chni ese. – K.,
1994. – T. 1. – S. 147.
Magochy`j P. Ukrayins`ke nacional`ne vidrod-
zhennya. Nova anality`chna struktura // Ukrayins`ky`j
istory`chny`j zhurnal. – 1991. – № 3. – S. 97. [in Uk-
rainine].
Mixnovs`ky`j M. Samostijna Ukrayina // Ukra-
yins`ki polity`chni partiyi kincya XIX – pochatku
XX st. Programovi i dovidkovi materialy`. – K.,
1993. – S. 39. [in Ukrainine].
Rubl`ov O.S., Reyent O.P. Ukrayins`ki vy`zvol`ni
zmagannya 1917 – 1921 rr. – K., 1999. – S. 272. [in
Ukrainine].
Rudny`cz`ky`j S. Chomu my` xochemo samo-
stijnoyi Ukrayiny`. – L`viv, 1999. – S. 68-70. [in Uk-
rainine].
Rusnachenko A. Narod zbureny`j. Nacional`no-
vy`zvol`ny`j rux v Ukrayini j nacional`ni ruxy` oporu
v Bilorusiyi, Ly`tvi, Latviyi, Estoniyi u 1940 – 50-x
rokax. – K., 2002. – S. 116. [in Ukrainine].
Sergiyenko P.P. Soborna Ukrayina: Vid ideyi do
zhy`ttya. – K., 1993. – S. 23. [in Ukrainine].
Shandra V.S. Administraty`vni ustanovy` Pravo-
berezhnoyi Ukrayiny` kincya XVIII – pochatku XX st.
v rosijs`komu zakonodavstvi: dzhereloznavchy`j ana-
lity`chny`j oglyad. – K., 1998. – S. 13. [in Ukrainine].
Smolij V. Problemy` ukrayins`koyi derzhavnosti
v seredy`ni XVIII st. // Nezalezhnist` Ukrayiny`: Is-
tory`chni vy`toky` ta perspekty`vy`: Materialy` nauk.
konf. 22 serpnya 1996 r. – K., 1997. – S. 22. [in Uk-
rainine].
Syaty`nya M., Reyent O., Ly`senko O. Vlada i
cerkva v Ukrayini: obriyi majbutn`ogo // Ukrayina
moloda: shhodenna informacijno-polity`chna gazeta.
– 2005. – 12 travnya. – S. 5. [in Ukrainine].
Vermeny`ch Ya. Teorety`chno-metodologichni
problemy` istory`chnoyi regionalisty`ky` v Ukrani. –
K., 2003. – S. 15-42. [in Ukrainine].
Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.:
від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі
21
Refences
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-169549 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2222-5250 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:28:38Z |
| publishDate | 2019 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Реєнт, О. Жиленкова, І. 2020-06-18T15:34:21Z 2020-06-18T15:34:21Z 2019 Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.: від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі / О. Реєнт, І. Жиленкова // Краєзнавство. — 2019. — № 1. — С. 5-21. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. 2222-5250 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/169549 323.11;”715“(477):325.86 У статті розглянуто етнополітичні процеси на українських землях в ХІХ-ХХ ст., поняття
 «соборність» у науковому й політичному лексиконі. The genesis and affirmation of the Ukrainian idea of state unity is rooted in the glorious and tragic era of
 B. Khmelnytsky’s times. The 19th is marked by a fundamental shift in ethno-political processes on Ukrainian
 lands.
 At the same time, the formation and consolidation of the Ukrainian nation – the highest form of ethnic
 development took place. A necessary prerequisite for the full completion of this process is the community of
 territory, language, economy, culture, national consciousness. The understandable desire to unite all Ukrainian
 lands into a single state resulted in the unification process, which ended with the proclamation of the Act of
 Unification on the Sophia Square in Kyiv on January 22, 1919.
 The idea of the revival of the Ukrainian Independent State (UIS) has become the cornerstone of the programme
 and practical activities of the Organization of Ukrainian Nationalists. The gathering of Ukrainian
 lands within the Ukrainian SSR during the Second World War did not remove the acuteness of the national
 question. The political content of «Stalin's unification» did not satisfy the patriotic, nationally conscious part
 of the Ukrainian public in the USSR and abroad.
 The breakup of the socialist system, the collapse of the Soviet Union and the proclamation of Ukraine as
 an independent state seemed to symbolize the implementation of the «national idea» in the most possible form.
 However, even taking into account the significant importance of this event, the problem of unity still remains
 relevant. There is an urgent need for the political consolidation of the nation, the spiritual unity of the entire
 national community, the protection of the political and cultural rights of the fellowmen in all ethnic Ukrainian
 lands. In this sense, the creation of a sovereign Ukrainian state should be considered as the only beginning
 and the necessary condition for solving the urgent political, socio-cultural, ethno-confessional, and economic
 problems inherited from the Soviet regime. uk Інститут історії України НАН України Краєзнавство До 100-річчя Акту злуки УНР і ЗУНР Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.: від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі Ukrainian National Revival in the 19th-20th Centuries: from Territorial Neighbouring to Unity in the Independent State Article published earlier |
| spellingShingle | Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.: від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі Реєнт, О. Жиленкова, І. До 100-річчя Акту злуки УНР і ЗУНР |
| title | Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.: від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі |
| title_alt | Ukrainian National Revival in the 19th-20th Centuries: from Territorial Neighbouring to Unity in the Independent State |
| title_full | Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.: від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі |
| title_fullStr | Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.: від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі |
| title_full_unstemmed | Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.: від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі |
| title_short | Українське національне відродження в ХІХ–ХХ ст.: від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі |
| title_sort | українське національне відродження в хіх–хх ст.: від територіальної суміжності до соборності в незалежній державі |
| topic | До 100-річчя Акту злуки УНР і ЗУНР |
| topic_facet | До 100-річчя Акту злуки УНР і ЗУНР |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/169549 |
| work_keys_str_mv | AT reênto ukraínsʹkenacíonalʹnevídrodžennâvhíhhhstvídteritoríalʹnoísumížnostídosobornostívnezaležníideržaví AT žilenkovaí ukraínsʹkenacíonalʹnevídrodžennâvhíhhhstvídteritoríalʹnoísumížnostídosobornostívnezaležníideržaví AT reênto ukrainiannationalrevivalinthe19th20thcenturiesfromterritorialneighbouringtounityintheindependentstate AT žilenkovaí ukrainiannationalrevivalinthe19th20thcenturiesfromterritorialneighbouringtounityintheindependentstate |