"Головне було вижити": Спогади Дмитра Малакова про нацистську окупацію Києва (Інтерв'ю підготувала Наталія Дробкова)
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Краєзнавство |
|---|---|
| Дата: | 2019 |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2019
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/169568 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | "Головне було вижити": Спогади Дмитра Малакова про нацистську окупацію Києва (Інтерв'ю підготувала Наталія Дробкова) // Краєзнавство. — 2019. — № 1. — С. 152-157. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-169568 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
2020-06-18T15:37:57Z 2020-06-18T15:37:57Z 2019 "Головне було вижити": Спогади Дмитра Малакова про нацистську окупацію Києва (Інтерв'ю підготувала Наталія Дробкова) // Краєзнавство. — 2019. — № 1. — С. 152-157. — укр. 2222-5250 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/169568 uk Інститут історії України НАН України Краєзнавство Згадуючи києвознавця Дмитра Малакова "Головне було вижити": Спогади Дмитра Малакова про нацистську окупацію Києва (Інтерв'ю підготувала Наталія Дробкова) «The main Thing was to Survive»: Dmytro Malakov’s Memoirs about the Nazi Occupation of Kyiv (the interview was prepared by Nataliia Drobkova) Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
"Головне було вижити": Спогади Дмитра Малакова про нацистську окупацію Києва (Інтерв'ю підготувала Наталія Дробкова) |
| spellingShingle |
"Головне було вижити": Спогади Дмитра Малакова про нацистську окупацію Києва (Інтерв'ю підготувала Наталія Дробкова) Згадуючи києвознавця Дмитра Малакова |
| title_short |
"Головне було вижити": Спогади Дмитра Малакова про нацистську окупацію Києва (Інтерв'ю підготувала Наталія Дробкова) |
| title_full |
"Головне було вижити": Спогади Дмитра Малакова про нацистську окупацію Києва (Інтерв'ю підготувала Наталія Дробкова) |
| title_fullStr |
"Головне було вижити": Спогади Дмитра Малакова про нацистську окупацію Києва (Інтерв'ю підготувала Наталія Дробкова) |
| title_full_unstemmed |
"Головне було вижити": Спогади Дмитра Малакова про нацистську окупацію Києва (Інтерв'ю підготувала Наталія Дробкова) |
| title_sort |
"головне було вижити": спогади дмитра малакова про нацистську окупацію києва (інтерв'ю підготувала наталія дробкова) |
| topic |
Згадуючи києвознавця Дмитра Малакова |
| topic_facet |
Згадуючи києвознавця Дмитра Малакова |
| publishDate |
2019 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Краєзнавство |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
«The main Thing was to Survive»: Dmytro Malakov’s Memoirs about the Nazi Occupation of Kyiv (the interview was prepared by Nataliia Drobkova) |
| issn |
2222-5250 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/169568 |
| citation_txt |
"Головне було вижити": Спогади Дмитра Малакова про нацистську окупацію Києва (Інтерв'ю підготувала Наталія Дробкова) // Краєзнавство. — 2019. — № 1. — С. 152-157. — укр. |
| first_indexed |
2025-11-25T23:48:35Z |
| last_indexed |
2025-11-25T23:48:35Z |
| _version_ |
1850584341419130880 |
| fulltext |
152
Сергій Дунь (далі С.Д.): пане Дмитре, ска-
жіть, будь ласка, чи пам’ятаєте Ви початок
війни?
Дмитро Малаков (далі Д.М.): День в день не
можна пам’ятати, оскільки у віці неповних чо-
тирьох це не відкладається в пам’яті. Відклалися
в пам’яті пізніші події, які йшли після 22 червня
1941 року і залишилися в особистій пам’яті час-
тково як власні враження, частково як історії від
рідних старших. Я можу сказати, що коли Київ
окупували нацистські війська, на цей час з Києва
були вивезені тисячі вагонів збіжжя, тисячі ва-
гонів цукру. А все ще не можна вивезти було
знищено, потоплено в Дніпрі і так далі, тобто
влада кинула ті 400 тисяч киян, які тут залиши-
лися напризволяще повністю. Вивела з ладу во-
догін, електропостачання і живіть як хочете…
С.Д.: А скажіть, будь ласка, на побутовому
рівні, коли почалася війна проти нацистської
Німеччини, чи вірили люди у швидку перемогу,
взагалі, люди вірили в перемогу?
Д.М.: На побутовому рівні да. Люди вірили,
що СРСР здобуде перемогу «малой кров’ю на
вражій землі». Були видані солдатські розмов-
ники, спочатку англійською, а потім і російсько-
німецький. У тому російсько-німецькому розмов-
нику було запитання «куди втік бургомістр».
Потом перший день-два було збудження, що, мов-
ляв ми переможем, то коли минув тиждень, два
тижні, три тижні… Коли через три тижні після
початку війни німці уже стояли на біля річки
Ірпінь під Києвом… Через 3 тижні!... Від кор-
дону! (зітхає) То що ж було уже думати? (зітхає).
С.Д.: А чи знали люди, що відбувається там,
на фронті? Чи отримували люди інформацію?
Д.М.: Одним з перших наказів від початку
війни було всім здати радіоприймачі. Всьому на-
селенню Києва, всім здати радіоприймачі. Тобто
люди були позбавлені можливості слухати ра-
діосводки. Раз. Залишалася радіоточка, залиша-
лася преса, і коли вже бої точилися під Києвом,
коли над містом висіла канонада, дим не розсію-
вався, радіо доносило, що бої ведуться далеко-
далеко, але ми все чули і тут почалася зневіра.
С.Д: Чи боялися люди приходу німців?
Д.М.: Сталін створив образ, якого боялися,
з одного боку. З іншого – пропаганда говорила
про сутність нацизму, про ставлення нацизму до
«Головне було вижити»
Спогади Дмитра Малакова про нацистську окупацію Києва
9 січня 2019 року відійшов у вічність відомий дослідник історії Києва Дмитро Малаков. Для киян,
професійної спільноти, усіх, хто знав Дмитра Васильовича особисто – це була несподівана і тра-
гічна звістка. Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, він продовжував активно працювати над но-
вими книжками, брав участь у телепередачах. На згадку про цю непересічну людину пропонуємо
ознайомитися з його інтерв’ю, яке провів 29 грудня 2011 року студент Київського національного
університету імені Тараса Шевченка Сергій Дунь. Це інтерв’ю було записане в рамках проекту
«Україна в роки Другої світової війни: повсякденний досвід виживання» і є практичною роботою
нормативного курсу «Усна історія: теорія і практика», який читається студентам магістратури істо-
ричного факультету. З оригіналом аудіозапису та повним текстом транскрипту можна ознайоми-
тися в архіві аудіо- та відеодокументів навчальної лабораторії «Центр усної історії» Київського
національного університету імені Тараса Шевченка. На цей час фонди архіву містять понад 800
архівних справ. Матеріали Центру усної історії використовують в навчальному процесі, для підго-
товки різних кваліфікаційних робіт з історії, з ними також працюють дослідники.
Дмитру Малакову не виповнилося ще й п’яти років, коли німецькі війська захопили Київ. У 2000-х
роках він підготував декілька видань, написаних на основі спогадів та приватних документів його
рідних, власних архівних пошуків, унікальних колекцій фото, малюнків його старшого брата Георгія
Малакова. Це фотоальбоми «Київ: 1941–1943 рр.», «Київ: 1939–1945 рр.» і книги спогадів «Оті два
роки… У Києві при німцях», «Кияни. Війна. Німці», «Долі Киян: 1941–1943 рр.». У пропонованому
інтерв’ю можна чітко прослідкувати як картини з особистих дитячих спогадів він поєднує з істо-
ріями, які переповідали його мати чи брат, або з інформацією, взятою із архівних джерел, газет,
літератури. Дмитро Малаков чітко позначає свою життєву позицію та особисте ставлення до
подій, а також описує емоції та переживання воєнного часу.
Транскрипт інтерв’ю містить невеликі стилістичні правки, у квадратних дужках подані пояс-
нення до окремих назв, у круглих дужках позначені емоції оповідача під час розмови.
людини. Але на побутовому рівні люди не че-
кали загибелі від насильства німців...
С.Д.: А ось після початку окупації, чи ство-
рили німці свою владу і яким чином вони наби-
рали тих, хто буде співпрацювати із цією вла-
дою?
Д.М.: Перша адміністрація біла військовою –
військова комендатура. Цивільна установа, тобто
міська управа, для управління містом нацистами
була створена пізніше. У цьому проміжку до
Києва прибула похідна група ОУН. Була органі-
зована міська управа, щоб створити умови для
нормального людського життя. Люди йшли пра-
цювати в міську управу не з кар’єристичних мір-
кувань, не з тим, щоб посісти якісь вигідні
місця, скажімо корупційні, а виключно через
свою громадянську позицію, якщо не ми, то хто
ж? І це була інтелігенція: професори, лікарі, ін-
женери, художники… Тоб то не партійні фун-
кціонери, бо партійні функціонери були змушені
діяти в підпіллі виключно за вказівками вер-
хів’я, боротися проти німців, аж ніяк не для
опіки населення.
С.Д,: А яким чином населення ставилося до
тих, хто співпрацював з німцями?
Д.М.: Ставилися по всякому. Ну перед усім,
тому що ці люди, які пішли на колаборантство,
хто працював з німецькими філіалами, вважа-
лися зрадниками. З іншого боку багато людей
були поставлені вимушено в такі обставини,
тому що один з перших наказів окупаційної
влади, військової. Було сказано: всім йти до
праці, тобто, вони мали зайняти свої попередні
місця роботи, хто їх мав і якщо залишилися ці
місця. Решта, хто не мав таких місць роботи,
тому що радянські установи були повністю лік-
відовані, чи виїхали, вони були змушені йти на
біржу праці, яку окупанти влаштували, реєстру-
валися і ставати до праці вже там, де скаже оку-
паційна влада. Тобто на розбирання руїн з Хре-
щатика, на відновлення мостів через Дніпро,
підірваних більшовиками, на таку важку фі-
зичну роботу. І були такі, хто був запрошений
працювати в українській поліції, охоронній по-
ліції. І туди чимало людей залучилося з концта-
борів, із військовополонених. Якщо ти не спів-
працював, то перспектив не було ніяких, якщо
щось і отримаєш, раз чи два рази на тиждень, то
поставлені в такі умови люди обирали собі
такий шлях і йшли в поліцію. Туди набиралися
з військовополонених тих, хто мав місцеве, ук-
раїнське походження. А решта так… Тому в
даній ситуації кожен вирішував уже для себе
особисто.
С.Д.: А ось таке запитання. Ви сказали, що
німці давали певні розпорядження, накази вида-
вали… Якщо люди відмовлялися виконувати ці
накази, які санкції були проти цих людей?
Д.М.: Значить, всі розпорядження окупацій-
ної влади закінчувалися стандартно, одними і
тими самими фразами: за невиконання цього по-
ложення – розстріл. Не штраф, не тюрма, а роз-
стріл! Розстрілювали за саботаж, за такі дії, як,
наприклад, підпільники десь там дроти порі-
зали. За першу акцію саботажу 100 випадкових,
схоплених на вулиці заручників були розстрі-
ляні. За наступну акцію – 200. За третю 300, далі
400. Це тисяча, і вона на совісті підпільників, за
їхні акції саботажу, які аж ніяк не вплинули на
стан війни.
С.Д.: Розстрілювали… Ви точно знаєте, що
розстрілювали ваших сусідів?
Д.М.: Так, так! От такий приклад, я знав
особисто цю людину… Першого листопада, під-
пільники спалили будинок колишньої міської
думи, це будинок, який на теперішньому Май-
дані Незалежності стояв… Там до війни був
обком, міськком КП(б)У і підпільники його спа-
лили. Навіщо? А? (іронічно) Тому що була ста-
лінська установа, що наша земля мусила горіти
піл ногами окупантів. Наступного дня було
схоплено абсолютно випадкових людей, 300
осіб, і розстріляно поблизу Бабиного яру за
Лук’янівським кладовищем. Одна із наших
знайомих ішла якраз у римо-католицький кос-
тьол святого Миколая, тому що це були дні, коли
римо-католики поминають померлих. І її по до-
розі просто забрали у вантажівку. Так вона опи-
нилася серед цих 300 заручників. Ось таким
чином…
С.Д.: Ну а… Зважаючи на те, що ви ска-
зали, що тисяча була на совісті підпільників,
яким чином до них ставилося населення?
Знаючи, що на їх совісті ця тисяча. Як люди
ставилися до підпільників, партизанів?
Д.М.: Ну, пересічний обиватель намагався
уникати таких контактів. А якщо були такі кон-
такти, то він знав, що йому за це «світить». І
таким чином, якщо ти мав контакти з підпільни-
ками, то вели себе обережно, бо знали, що за це
буде. Але це не зупинило людей. Хоча перший
склад підпілля виказав секретар Ленінського об-
кому партії, підпільник, сам же пішов у поліцію
безпеки і СД і здав, як кажуть, здав всіх, кого
«Головне було вижити»
153
1 ’2019«Головне було вижити» К Р А Є З Н А В С Т В О
154
знав, рятуючи ніби своє життя (презирливо). Ну,
таких потім влада розстрілювала.
С.Д.: А яким чином повернулася влада, ра-
дянська в Київ, після війни? Зустрічали їх?
Д.М.: Звичайно! Це була радість, щастя.
Тому що, щоб не казали ті, хто був на евакуа-
ції… А я нагадаю, що з Києва на евакуацію виї-
хало 335 тисяч людей. Сто тисяч киян німці уг-
нали в Німеччину, 200 тисяч пішли на фронт.
Тепер всі ті, хто був на евакуації, для порів-
няння, потім розповідали, що вони там голоду-
вали, працювали по 16 годин, що їм було тяжко
і т.д., але вони ніколи не могли порівнятись з
тими, хто був на окупованій території. Тому що
там не розстрілювали, совєтская власть все ж
таки. А нацистська розстрілювала. Нацистська
поставила населення до становища рабів, до ста-
новища недолюдей, і ставлення було абсолютно
негативне до населення. Тому звичайно, визво-
лення в 1943 році було щастя. Що б там не ка-
зали.
С.Д.: А чи забирали одразу після відновлення
радянської влади чоловіків до армії? Тобто про-
водили додаткові мобілізації?
Д.М.: Так. В 1941 році, коли ще тільки по-
чались бої на підступах до міста, з Києва почали
евакуювати тих, хто ще не підлягав мобілізації,
тих, кому ще не виповнилося 18 років, а виво-
зили хлопців 17, 16 років. Влада цілком раціо-
нально міркуючи намагалася їх вивезти. Але,
коли була вже окупаційна влада, окупаційний
режим, то нацисти вивозили на примусові ро-
боти до Німеччини цілих 100 тисяч молоді
тільки з одного Києва. Хлопців і дівчат 14-річ-
ного віку теж вивозили. Коли хтось все ж таки
уникнув цієї депортації, то на момент визво-
лення їм було по 16, 17, 18 років, їх взяли на
облік і взяли до війська, до армії… З Києва не-
багато таких опинилося, тому що 100 тисяч мо-
лоді було вивезено. Тобто це були одиниці, хто
потрапив під мобілізацію уже в 1943 році.
С.Д.: Ви сказали, що просто вивозили німці
на роботу до Німеччини молодь. А розкажіть,
будь ласка, чи бачили Ви, як це відбувалося?
Тобто, загрузили у вантажівку і повезли, чи
якось інакше?
Д.М.: На початку січня [1941 року ] висіло
оголошення, що буде депортація, що влада не
може забезпечити всіх роботою. І тих, хто не мав
роботи, німецької арбайтскарти [робочої кар-
тки], вивозили до Німеччини. Значить, це відбу-
валося як добровільно. Ті добровольці які зголо-
силися, вони так і поїхали. Потім пішли чутки
від тих, хто поїхав, що там не так вже добре, що
з ними поводяться як з рабами, що вони там не
шикують. Вони були на становищі рабів, жили
ніби в концтаборах, і тому люди стали намага-
тись уникнути цієї депортації. Почались об-
лави... Ловили всіх на базарах, в кінотеатрах, в
будь-яких місцях, де скупчувалися люди. З’яви-
лися рознарядки. В поліції давалася рознарядка
по кожному з районів скільки мусять доставити
людей за повістками, що вони мають пройти ре-
єстрацію і поїхати у Німеччину. Щодня мало
бути відправлено по 500 чоловік, ну в перші дні.
Умови відправки були, знову таки, жахливі, тому
що завантажували в товарні вагони і везли про-
сто як худобу. Звичайно, люди намагалися цього
уникнути, ховались, тому що поліція приходила
по домах зі списком людей такого-такого віку і
їх мусили видавати. От. Під страхом все це ро-
билося, але бажання їхати не було ні в кого.
С.Д.: Коли повернулася радянська влада, як
вона ставилася до тих, хто співпрацював з нім-
цями і до тих, хто просто потрапив під окупа-
цію?
Д.М.: Одразу, з перших же ж днів, буквально
з 6 листопада, одразу були відновлені всі органи
радянської влади, які були до війни, включно з
міліцією і НКВД. Була ще така структура, яка
називалася СМЕРШ – смерть шпигунам, от. І ка-
ральні органи відновили діяльність буквально в
перший же день. І вони почали з’ясовувати, хто
співпрацював [з німцями] А люди ж вони повер-
нулися на свою роботу. Т, хто відчував за собою
якусь провину, таку об’єктивну провину, що він
був в органах окупаційного управління, служив
у поліції, що він робив якусь таку роботу, відчу-
вав, що йому буде зле з поверненням радянської
влади. Вони тікали разом з німцями, з окупацій-
ними установами, розуміючи, що їм тут буде не
переливки. Ті, хто вважали, що їм нічого не буде,
залишилися. Але дехто з них дуже помилився,
тому що почалися арешти, дуже швидкі на руку
суди і так само й страти, депортації і все…. За-
чистка була дуже така активна.
С.Д.: А розкажіть, будь ласка, яким чином
жила ваша родина під час окупації?
Д.М.: Значить, життя було вкрай сутужним,
тому що продовольства ніякого, засобів до існу-
вання ніяких, магазини були тільки для фоль-
ксдойче, для осіб, які могли довести своє арій-
ське походження. Там, через п’яте-десяте коліно
з’являлися, знаєте, з такими містичними прізви-
щами, тобто стовідсоткові українці, які могли
довести, що хтось-колись у них був в роду ні-
мець. І це давало їм право на більш такі зручніші
умови для існування. А решта – базар. Все. На
базарі можна було [все придбати]. Спочатку гро-
шей не було, тільки натурообмін. Тобто за будь-
яку річ можна було отримати якийсь продукт,
але ціни і співвідношення цін були неймовірні.
Тобто. Для того, щоб одержати скляночку
пшона, а воно дешевше зерна… А скляночки по-
знаходили ні 250, ні 200, а чорт його знає скільки
там 150-160-170 грамів, такі скляночки з’яви-
лись раптом. Так от за таку скляночку пшона
дуже коштовні речі віддавали. Антикваріат став
абсолютно знецінився. Завжди знаходяться
люди, які наживалися на цьому. Наживалися ті,
хто награбував в останні дні оборони Києва і
перші окупації, під час безвладдя. Грабували
чисто все, що залишалося у крамницях. Грабу-
вали речі і промислові товари. Були ті, хто це на-
грабував, а потім могли це збувати на базарі.
Тому що я знаю приклад один... На вулиці, був
тютюновий кіоск, уже пограбований. Один мій
знайомий хлопець підійшов, бачить, що цигарок
вже нема, їх вже хтось поцупив, але лежать
пачки махорки. Він побіг швидко додому, взяв
торбу і набив торбу тою махоркою. Сьогодні не
знають, що це та махорка, навіть, вже вийшла з
вжитку (сміється)… От і оця махорка давала
можливість родині вижити 2 роки окупації. На
базарі на цю махорку завжд можна було вигідно
обміняти продукти, тому шо натурообмін. За-
вжди чоловіки залишалися які палили, і залиша-
лися старі жінки, багато хто з них почав палити.
От… І ця махорка допомогла вижити.
У нас не було ніяких засобів до існування.
Те, що були якісь лишні речі – все йшло на
базар, на продаж, на обмін, точніше. А мама
свято вірила, що якщо вона батьковий одяг, ци-
вільний одяг, в якомусь одягу він пішов в армію,
а решта залишилась, якщо вона обміняє одяг, то
він не повернеться. А одна наша родичка, всі
речі свого чоловіка обміняла на базарі і він не
повернувся. Ну так, знаєте, як містика, проте.
А що далі? Голод. До того ж ще, в січні
1942-го, моя рідна мама помирала з голоду і
мене віддали в дитячий будинок, влаштований,
так само, міською управою. Тією, яка була орга-
нізована з приходом ОУН. Там були речі, харчу-
вання і все-все-все. Я в книжці про це писав, там
все є [Оті два роки… У Києві при німцях. – К.:
Амадей, 2002. 320 с.]. І в голоді, фактично, на
хлібі-водичці, все ж таки вижили. А з голоду по-
мерло дуже багато люду, скільки там я не
знаю… І вже ніхто і ніколи не дізнається скільки
там в Києві померло з голоду.
С.Д.: А яка саме їжа була в повсякденному
раціоні людей?
Д.М.: Пшоно. Пшоно, це не каша, тому що
каша – це дуже мало. А потім пшоно, вода,
пшоно. Ніякої заправки, сіль, це теж дефіцит,
ніякого сала, ніяких шкварок, абсолютно ні-
чого… Оце пшоно, і щастя, якщо що-небудь
можна з’їсти.
До речі у перші дні, в жовтні, в листопаді
[1941 p.] утворився Червоний хрест і були такі
пункти, де допомагали сім’ям тих, хто пішов на
фронт. Український Червоний хрест в окупова-
ному нацистами Києві. Мама ходила в Покров-
ський монастир, там була кухня і на цій кухні ва-
рили цей самий кондьор [заварена на воді мука]
і кашу і давали в судочках. І це мама могла при-
нести, там було тої їжі, як кіт наплакав, але все
одно порятунок. І перші два місяці всі рятува-
лися саме завдяки таким подачкам. А потім все!
Навесні красота… Навесні кропива поспіла.
Кропива – це ж зелений борщ! Не можна ска-
зати, що це калачики, що ці рослини так добре
годували. А от ще акація. Квіти акації дуже со-
лодкі. Вони високо ростуть і діти не можуть діс-
тати. Так ось, коли дощ пройде, позбиваються
квіточки [можна було дітям назбирати], а то
бігли збивали ці квіточки, з акації квіточки. Так?
Ну що? Вітаміни…
С.Д.: Ну ось, а у Вашому помешканні були
світло, чи вода?
Д.М.: Тривалий час не діяв водогін. Німці
змусили водогін все ж таки відновити. Розстрі-
ляли тих, хто влаштовував саботаж, розстріляли.
Електростанцію вивезли, все що залишилося по-
псували, а потім німці довго не могли відновити.
В тих помешканнях, де вони були, де були їх ус-
танови все було. Решта, палили каганець і на
всьому економили, паливо ж дороге. Ніякого ж
палива, їжу готували на дровах. Все на дровах:
пішли паркани на дрова, та все, що можна –
меблі, книжки – все пішло на опалення і на го-
тування тієї самої їжі. Головне було вижити. І ні-
кого не цікавило як у нас, як хто живе, як живе,
що їсть… це нікого не цікавило.
С.Д.: А наприклад такий аспект: чи було
медичне забезпечення якщо люди хворіли? І чим
найчастіше хворіли, чи це були шлункові захво-
рювання, чи були застуди?
«Головне було вижити»
155
1 ’2019«Головне було вижити» К Р А Є З Н А В С Т В О
156
Д.М.: Лікарні, так само, як всі установи від-
новили свою роботу. Лікарні так само, але дуже
в обмеженій кількості, тому що більшість мед-
персоналу була мобілізована до армії. А ті, що
залишилися пішли на роботу, вони були на ро-
боті. Люди знали, що не забезпечені ліками, як
зараз, але функціонували поліклініки. Я теж був
один раз, чи два рази, я вже не пам’ятаю. І ці ус-
танови діяли. Єдине що люди були змушені бути
здоровими. Ніяких ОРЗ, грипів, як це не смішно
сьогодні сказано, не було. Всі намагалися вдяга-
тися у що можна було. Всі чекали зими, це ще з
тих часів повелося. Самовиживання, самозабез-
печення, от і все. От і все… Тому що сподіватися
на якусь медичну допомогу – це був граничний
випадок. Епідемій таких, як були, скажімо, у
громадянську війну, цього майже не було. Воші
дошкуляли, звичайно. Воші дошкуляли, тому що
митися не було чим.
С.Д.: Ви скажіть, в таких умовах, чи допо-
магала людям релігія і яке місце посідала релігія
у Вашій родині?
Д.М.: Релігія ожила одразу. Радянська влада
винищила майже всі церкви. А при німцях була
відновлена церква православна, поновила діяль-
ність римо-католицька церква. Ну і люди, якось
зневірені радянської владою, звернулися до віри,
тому що не було надії. Ставлення до релігії змі-
нилося і в домі з мого боку висіли ікони, які за
радянської влади познімали. Але це було не го-
ловне, такого впливу і стовідсоткового поря-
тунку це не приносило. То вже особисте.
С.Д.: А ту церкву, яка була найближче до ва-
шого дому, багато людей її відвідувало?
Д.М.: Відвідували. Найближчий був По-
кровський монастир, куди ходили. Ходили
чутки, що там черниці приховують поранених
червоноармійців, що вони ніби їм допомагають
медикаментами там, партизанам їх дають. Але
ставлення до них було більше таким позитив-
ним. А на побутовому рівні ніяк не впливало,
принаймні у дитячий будинок, де я перебував,
церква не втручалася. На щастя…
С.Д.: А які свята залишилися в окупованому
Києві? Чи святкували Різдво, ось скоро Новий
рік?
Д.М.: Були, але виключно на побутовому
рівні і все, у себе вдома. Ялинки були, але у нас
ялинки не було, не було за що її купувати…Так
само і з іншими святами, не було на що спекти
Паску, тих самих яєць, щоб фарбувати, у нас ні-
чого не було. Єдине свято яке, так би мовити,
збереглося від радянської влади, було Перше
травня. Тому що націонал-соціалісти святкували
Перше травня. І ми в дитячому будинку так само
святкували Перше травня. Однак нас вихову-
вали так, що ніякої політики не було. І діти, ви-
ховані за тих умов, за тих політичних обставин,
запам’ятали це на все життя і знали, що можна,
а що не можна казати Де можна, а де не можна.
А Перше травня ми святкували. У нас був парад
на площі біля університету. На параді ми стояли
біля дому з українськими рушниками. Була мі-
ська управа, штадткомісаріат [міський коміса-
ріат], німці марширували, стріляли. Так вони
відзначали. Ще вони відзначали день народ-
ження лідера свого. А нам вони не забороняли
відзначати шевченківські свята, відзначати всі
дати, які пов’язані з іменами великих українців:
того самого Коцюбинського, тієї самої Лесі Ук-
раїнки, Івана Франка. Все це дозволялося, але
без їхньої присутності. Функціонували оперний
театр, драматичний театр, ставився український
репертуар, ставили світовий репертуар, ставили
класичний репертуар, Гулак-Артемовського ста-
вили. Кінотеатр функціонував, але там йшли ні-
мецькі фільми, німецька кінохроніка, виключно
розважальні фільми, але єдине, що перед почат-
ком фільмів крутили німецьку кінохроніку. Хро-
ніка була щотижневою і там йшла інформація з
фронтів і все-все-все, тобто все це вони пода-
вали дуже активно. Працювала преса. Преса ви-
ходила спочатку «Українське слово» до грудня
1941 року. Головний редактор цієї газети буд
звинувачений у тому, що в редакцію просочи-
лася крайні націоналістичні і більшовицькі еле-
менти, от як цікаво (сміється). Його розстріляли,
просто кажучи. Багато пропаганди було і в біль-
шовицьких, радянських газетах, а ця ще відвер-
тішою була. Пропагували, агітували за Третій
Рейх, виходили з величезним портретом Гітлера
на першій шпальті. Так саме, як за Сталіна ви-
ходило в радянських газетах з портретом Ста-
ліна, так і тут.
С.Д.: Ви згадали про те, що не забороняли
свята Шевченківські, Коцюбинського… А ска-
жіть, будь ласка, в таких умовах чи існували
серед киян ідеї відновлення незалежності Ук-
раїни? Чи сподівалися, що німці можуть допо-
могти у цьому?
Д.М.: Це було одним зі сподівань похідних
груп [мається на увазі груп ОУН]. Олега Оль-
жича того самого, Олени Теліги. Це були споді-
вання, юнацькі сподівання, тому що в планах на-
цистської Німеччини абсолютно не входило да-
вати автономію Україні, не кажучи вже про не-
залежність. Тих, хто проголошував Українську
республіку, всіх було страчено, розстріляно.
Після лютого місяця 1942 року всілякі споді-
вання були скасовані через страти, розстріли і
масові репресії проти всього українства. А ті, що
залишилися, населення, як кажуть, натовп, ті
були як завжди, байдужі до всього.
С.Д.: А скажіть, будь ласка, під час окупації
чи боялися ви, що ваші сусіди можуть на вас до-
нести?
Д.М.: Справа в тому, що коло спілкування
моєї родини була, як кажуть, ну, не те, що широ-
ким, або обмеженим, а воно спиралося на тих
людей, яким стовідсотково довіряли. Довіряли і
ділилися думками, звичайно під час зустрічі…
Мобілка, телефон, стовідсоткова прослушка.
Цього всього не було. Було спілкування, осо-
бисте спілкування, просто прийшли в гості. В
гості, до речі, було дуже корисно ходити до тих,
хто трошки заможніший був, тому шо там
можна було щось з’їсти. Все ж гостинність ви-
магала, що чимось пригостити, бодай якимось
сухарем. А ходили для спілкування, щоб дізна-
тись якісь новини там. Була так звана агенція
ОБС – одна баба сказала. До речі, через цю аген-
цію, ще до Бабиного Яру в нашій родині вже
було відомо, що євреїв розстріляють. Тому що
прийшла знайома, пішки прийшла 45 кілометрів
з Фастова ну, буквально десь у 20-х числах [ве-
ресня 1941 року], ще Київ не почав горіти… А
Фастів окупували ще в липні. Вона сказала, що
всіх євреїв зібрали, взяли і розстріляли. А в
Києві ще ніхто і не чув, не знав про це. А потім
через 10 днів люди і знали про це, але де було
подітися, куди, до партизан, в підпілля, куди, де?
Куди ховатись? Легко казати сьогодні… То оцю
інформацію поширювали самі люди.
Що стосується військовополонених, коли
ці полонені опинилися в таборах, почала діяти
«народна пошта». Тобто, хто звільнявся, йому
інші, які залишалися в таборі, казали: «Ти зайди
туди, ти передай там моїм рідним де я…». Потім
полонені підкидали записочки в натовп, за та-
бірний дріт, що я такий-то там-то, а моя дружина
там-то, а моя мати там-то. І оце народна пошта
діяла дуже активно і мама ходила так само шу-
кати за батька інформацію до табору військово-
полрнених. От, оце було те, що серед людей, шо
люди виживали самі по собі. Тобто, кинуть ра-
дянською владою напризволяще і абсолютно не-
потрібні окупантам… абсолютно.
С.Д.: Чи була якась різниця у ставленні до
різних національностей?
Д.М.: Передусім, радянська влада виховала
усіх, як інтернаціоналістів і якогось ставлення,
знаєте, критичного між національностями в ра-
дянський час не було. Крім того, хочу нагадати,
що до війни, 26 відсотків киян були євреї, тобто
кожний четвертий був єврей. Звичайно частина
пішла до армії, частина евакуювалася, та, яка за-
лишилась, до 40 тисяч була знищена. Тому зали-
шились не євреї. Ці решта – люди не мали ніякої
різниці, хто якої національності, тому що, єдині
хто вирізнявся це фольксдойче – пристосуванці.
Тобто, якщо він був справжній німець, це інша
справа, але було дуже багато пристосуванців.
Отих ненавиділи особливо. Були випадки, не ма-
сові, звичайно, коли люди ховали євреїв. Коли їх
ховали і не здавали, не видавали. Таких людей
було.
С.Д.: Знаючи про розстріли євреїв, яким
чином Ви ставилися до цього?
Д.М.: Я особисто малим запам’ятав той жах,
який відчували люди, коли переховували євреїв.
Так, у дитячому будинку, де я був, жило кілька
дітей-євреїв, прихованих, невиданих, із зміне-
ними іменами, вигаданими прізвищами. І персо-
нал знав, персонал ризикував, перш за все ризи-
кувала завідувачка. Ризикували всі – включно з
прибиральницями. Всі ризикували, тому що за
переховування євреїв теж розстріл «світив».
Люди ризикували не своєю, так би мовити, до-
брочинністю, або якимись, знаєте, моральними
чеснотами, а ризикували життям.
Інтерв’ю до публікації підготувала
Наталія Дробкова
(Центр усної історії КНУ, м. Київ)
157
«Головне було вижити»
|