Еволюція художнього стилю як процес репрезентації феномену духовності
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
2009
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/16966 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Еволюція художнього стилю як процес репрезентації феномену духовності / Л. Ігнатова // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 9. — С. 298-303. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860194441444196352 |
|---|---|
| author | Ігнатова, Л. |
| author_facet | Ігнатова, Л. |
| citation_txt | Еволюція художнього стилю як процес репрезентації феномену духовності / Л. Ігнатова // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 9. — С. 298-303. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-12-07T18:08:06Z |
| format | Article |
| fulltext |
298
нами в стилі модерн. У формах прорізів, даху башти та декоративному оздобленні переважають
криві лінії, характерні для декоративного модерну.
До центральної школи територіально належить також уманська школа модерну, якій при-
таманна еклектичність. На фасадах будинків ознаки модерну поєднуються з елементами «цегля-
ного стилю» та інших неостилів. Уманській школі притаманні стриманість декору, оригінальність
віконних і дверних прорізів, наявність лінеарних орнаментів, викладених у цеглі на головних фаса-
дах. Обличкування керамічною плиткою застосоване лише в будинку на вул. Радянській, 10. Зраз-
ками модерну уманської регіональної школи можна вважати будівлі на вул. Радянській, 10, 12, 14,
на вул.Садовій, 18 і на вул. Леніна, 17 і Шевченка, 2.
Однією з найчисленніших за кількістю об’єктів школою модерну є східна школа з центром
у Харкові, в якій переважає раціоналістичний напрям, споріднений з раціоналістичним модер-
ном Москви та Петербурга. Утім, харківська школа модерну представлена всіма різновидами
модерну. У ній присутні об’єкти декоративного модерну (наприклад, прибутковий будинок на
вул. Сумській, 6 та особняк на вул. Мироносицькій, 58), раціоналістичного модерну (багатоповерхові
прибуткові будинки на вул. Полтавський шлях, 14, 47/49 та 55 і на вул. Сумській, 80) та національно-
романтичного (українського) модерну (прибуткові будинки на вул. Катеринославській, 26 та 67,
Петинській, 29, Мироносицькій, 44). Харківська школа модерну більше, ніж київська, подібна
до московської та петербурзької шкіл. Будинки харківської школи досконаліші за стилістичним
вирішенням фасадів, ніж будинки київської школи. Як і для більшості будинків російського
раціоналістичного модерну, для будинків харківського модерну нехарактерний декор на фасадах,
як, зрештою, і майолікові та керамічні вставки, завершення химерної форми та металеві елементи
з використанням лінії «удар батога».
Таким чином, можна зробити висновок, що характерною рисою модерну в Україні є
неоднорідність. Різні школи неоднаково залежали від зовнішніх упливів. Це можна пояснити
передусім територіальною роздробленістю України та економічними й політичними факторами.
Загалом на території сучасної України виділяють два великі масиви, в яких зовнішній уплив з
боку інших держав був найбільш відчутним: на культурі Західної України позначилася Австро-
Угорська імперія, а Південної та Східної – Росія (більшість території сучасної України перебувала
в її складі). Водночас кожна зі шкіл модерну України вирізняється автентичною національною
самобутністю й не може вважатися копією іноземних об’єктів модерну.
1. Асеев Ю. Стили в архитектуре Украины. – К., 1989.
2. Бірюльов Ю. Мистецтво львівської сецесії. – Л., 2005.
3. Звід пам’яток історії та культури України. Київ: Енцикл. вид. / Відп. ред. П. Тронько. – К.,
1999. – Кн. 1, ч. 1 (А-Л).
4. Івашко Ю. Модерн в архітектурі Києва. – К., 2007.
5. Історія української архітектури / За ред. В. Тимофієнка. – К., 2003.
6. Шумицький М. Український архітектурний стиль. – К., 1914.
7. Ясиевич В. Архитектура Украины на рубеже ХІХ–ХХ веков. – К., 1988.
Лариса Ігнатова
(Луцьк)
ЕВОлЮЦІЯ ХУДОЖНЬОГО СТИлЮ ЯК ПРОЦЕС
РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ФЕНОМЕНУ ДУХОВНОСТІ
Проблема стилю на сьогодні залишається однією з центральних у загальному науковому
дискурсі, оскільки його трактують переважно як усталену форму художнього самовизначення епо-
хи, регіону, нації, соціальної або творчої групи чи навіть окремої особистості [1, 231]. Окрім цього,
з часом дана дефініція набуває все більшої метафізичності, звужуючись до поняття творчого сти-
лю митця, а творчість, як відомо, – це процес гармонійного поєднання свідомого та підсвідомого,
раціонального та образного, відомого та невідомого, національного та глобального, регіонального
299
та загальнодержавного тощо. Загалом, відповідну дихотомічну послідовність можна продовжу-
вати й надалі. Одночасно й дослідження стилю в мистецтві набуває все більшої актуальності та
поліваріантності. М. Арановський з цього приводу пише, що «если стиль – необходимая форма
бытия искусства, то, несмотря на его изменчивость, он должен обладать некоей внутренней инва-
риантной структурой, всякий раз возрождающейся в новом, вариантном обличье» [2, 13].
У музикознавстві теорію стилю у 80-х рр. минулого століття розробив М. Михайлов. Його
монографія «Стиль в музыке» [3] з’явилася якраз на часі. Трансформаційні процеси, що відбувалися
в музичному мистецтві, характеризувалися певною стилістичною еклектичністю. Через це ви-
никла потреба в науковому визначенні сутності стилю, яка була б підтверджена музичною прак-
тикою. М. Михайлов вказує, що «художественный (и, следовательно, также музыкальный) стиль
находится в неразрывной двухсторонней связи с художественно-творческим мышлением. С одной
стороны, он обусловлен мышлением, являясь его порождением и внешним выражением. С другой
стороны, сам он играет активную роль в формировании творческого мышления» [3, 49], тобто «му-
зыкальный стиль – выражение особенностей музыкального мышления» [4, 117]. Згодом українські
музикознавці по-новому осмислили дане поняття та розширили сферу його вживання [5; 6; 7].
Визначаючи стиль як результат творчих (внутрішніх, у нашому випадку – духовних) пошуків
автора, можемо впевнено говорити про взаємозв’язок таких дефініцій, як стиль та духовність. Зупи-
нимося детальніше на останній і розглянемо кілька варіантів її тлумачення. Сучасна культурологія
безпосередньо пов’язує її з поняттям «дух», що генетично походить від поняття «душа», але сутнісно
відрізняється від нього. Якщо душа вважається іманентним початком людської суб’єктивності, то
дух – трансцендентним [8, 182]. Духовність виникла тоді, коли людина почала будувати інший світ
з властивими йому поняттями й символами. Таким чином, людина ніби подвоїла світ, сформував-
ши духовну сферу як спосіб свого існування, який проявляється в певному стилі. У результаті такого
дуалізму можливе виникнення сенсу розумної, свідомої та цілеспрямованої діяльності. Даний процес
безпосередньо пов’язаний з пізнанням абсолюту і самопізнанням.
Доцільно нагадати, що зі становленням монотеїстичних релігій трансцендентного типу, в
яких Бог є надреальністю і творить світ із нічого, коли предметом філософії стає не сутнісне, а уявне
буття, з’являється поняття «дух». Звідси виникає уявлення буття як трансценденції, що зумовлює
тлумачення сутності людини як духу. Сприяли цьому не лише іудейська традиція і християнство,
але й антична думка. Знання трансформовувалися від міфу до логосу і теосу, від іманентного до
трансцендентного. Поступово почали розрізняти тіло, душу й дух. Тіло віднесли до сутнього, дух –
до буття або чогось вічного, а душа об’єднала обидва ці поняття. Духовне відношення до життя
сформувалося тоді, коли людина почала метафізично усвідомлювати своє життя відносно свого
положення в світі. Так з’явилося уявлення про ідею, про ідейне відношення до життя, тобто духов-
не. Поняття ідеї як онтологічної одиниці, гносеологічного принципу й духовного життя присутнє
у філософії Платона. У релігії метафізичне усвідомлення життя асоціюється з її центральним сим-
волом. Саме за допомогою такого символу або ідеї стало можливим входження людини через свою
свідомість в духовне. Таким чином, генезис духовності став одночасно процесом становлення лю-
дини як духовної істоти, а також його фіксацією в філософських поняттях, релігійних символах і
творах мистецтва. Мистецтво, зокрема музичне, виступає однією із основних сфер реалізації ду-
ховного потенціалу людства. Цю думку підтверджує і Ю. Хрустальов, який пише, що «духовність –
термін, який визначає внутрішній стан людської самосвідомості, що знаходить своє вираження в
думках, словах і діях» [9, 67]. Форма цього вираження має відповідний стиль.
Педагогічна наука, базуючись на філософському тлумаченні, підкреслює, що «саме понят-
тя духовності розкриває потребу в пізнанні світу, смислу і призначення свого життя, орієнтацію
на такий рівень культури, який характеризується ступенем опанування і повнотою реалізації за-
гальнолюдських цінностей». Далі йдеться про «формування таких якостей свідомості й діяльності
людини, які акумулюють у собі знання і розуміння вищих духовних ідеалів, здатність керува-
тися ними на практиці» [10, 183]. С. Ігнатов пише, що «духовне, як надбіологічне, є реальною
функціональною складовою людської природи і віддзеркалює процеси буття» [11, 31]. Такої ж
позиції дотримується і М. Міаміє, який вказує, що «духовність – складова свідомості, яка призна-
чена для сприйняття образів та відчуттів, свідомої й автоматичної роботи з ними» [12, 71]. Хіба не
перекликається дане визначення духовності з визначенням стилю у Михайлова?
300
Отже, у наведених прикладах духовність трактується як складова свідомості, як світоглядна
категорія, сутність якої полягає в поєднанні теоретичного, практичного і творчого компонентів
засвоєння об’єктивної реальності, а також самореалізації творчої особистості.
Крім світського, термін «духовність» має ще й релігійне тлумачення. Воно є надзвичайно
глибоким і багатогранним, однак можна виділити три основні визначення: 1) унікальність люди-
ни як носія розуму; 2) невичерпність, багатство і краса внутрішнього світу людської особистості;
3) найголовніше – рівень перетворення людини Божественною благодаттю. «Ми ж усі з відкритим
лицем відображаємо, як у дзеркалі, славу Господню, переображаємося в Його ж образ від слави в
славу, згідно з діянням Господнього Духа» [Коран 3:18].
У Катехізисі сказано, що «людина існує і духовно створюється як особистість дякую-
чи тому, що вона створена Богом як Абсолютна Особистість і у своєму становленні відкрита до
богоподібності. Співутвореність вказує на принциповий зв’язок людини з Богом – Джерелом
буття і на можливість богоподібності людини через зростання в духовності [...]. Богоподібність
означає не що інше, як безперервний процес зростання в духовності» [13, 416]. Отець Степан Яр-
мусь у своїх працях вживає такий термін, як «духовість», під яким «розуміється жива свідомість
людини – але свідомість дійсно активна – про свою Віру, про її об’єм та про її вимоги. Це основа,
на якій базується і з якої розвивається і стиль, і метода дійсно одухотвореного життя людини, най-
вищою ціллю якого є життя в Ісусі Христі» [14, 86]. Перші прояви духовності людина виявляє через
найелементарніші форми моральної свідомості – сором, совість, відповідальність, піднімаючись
до вищих її ступенів – досягнення моральної чистоти, богобачення і святості.
Отже, існує два підходи до тлумачення терміну «духовність». Перший з них – це суто
релігійний, тому інтерпретацію духовності як соціокультурного феномену трактує в межах
вітчизняної християнської догматики – Дух є Бог. Друга інтерпретація – світська і має дві версії.
Перша пов’язує розуміння феномена духовності з проявами внутрішньої свободи особистості, яка
втілює вищі ідеали добра, краси, істини та віри. Друга версія тлумачить духовність як внутрішній
світ людини, її стремління, рефлексії з приводу своїх і чужих дій, іншими словами, – як світ
суб’єктивності.
Суб’єктивний світ людини далекий від ідеальних норм. У нероздільній єдності в ньому
співіснують мотиви позитивного і негативного, високого і низького, прекрасного й потворного,
морального й аморального, еротичного й аскетичного… Кожна людина постійно працює над вдо-
сконаленням духу, мислення, почуттів, переживань з більшим чи меншим рівнем інтенсивності.
На думку Е. Гуссерля, «Дух і тільки дух є буття в собі і для себе» [15, 24]. Результати цієї роботи у
формі творчої реалізації є виявом саме духовного потенціалу особистості. Цей потенціал, дедалі
удосконалюючись, може бути як позитивним, так і негативним. Усе залежить від тих цінностей
та ідеалів, які сповідує людина, тобто в якому напрямку, стилі розвивається її внутрішнє бут-
тя та духовність. Принагідно варто зауважити, що сьогодні ми перебуваємо лише на підмурках
процесу розв’язання проблеми формування феномену духовності. Одним із найвпливовіших
шляхів її реалізації, що виділяється поліфункціональністю свого впливу, є мистецтво загалом і
його стилістика зокрема. «Мистецтво має унікальні можливості не тільки в розкритті духовності
людини, всього багатства її почуттів та роздумів, радощів і страждань, а й у закріпленні досвіду
життєдіяльності особистості як суб’єкта суспільно-історичної практики і культури. Сутність
мистецтва найбільш дієво виявляється в “олюдненні” світу, у створенні повного і узагальнено-
го образу людських взаємин, утвердженні принципу єдності істини, добра і краси. Мистецтво
прилучає індивіда до інтелектуальних вершин людського духу, сприяє моральному і естетич-
ному вдосконаленню особистості» [16, 183]. Усі ці визначення повністю відповідають музич-
ному мистецтву, яке вдало поєднує крайні полярності – необмежені можливості емоційних
станів людини з повною відсутністю конкретного матеріального зображення, що доповнюється
асоціативним уявленням художнього змісту.
Цілком природною є потреба більш глибокого тлумачення музичного мистецтва з позицій
теологічної науки. Для цього варто звернутися до трактату «Мусикия», написаному в ХVII ст.
дияконом придворного Сретенського собору І. Коренєвим. Там він стверджує: «Музыка – это
стройное искусство и изящнейшее разделение голосов, определенное знание различий, знание
надлежащих благозвучных и неблагозвучных голосов, которые выявляются в различиях внутри
согласованности. Музыка – это вторая философия и грамматика, измеряющая голоса ступенями,
301
подобно тому, как в словесной философии или грамматике существует правильное употребление
слов и их свойств, слогов, фраз и рассуждений, знание и наименование стихий, всех их свойств и
силы. Также и музыка, имеющая все степени голосов, приводящая в умиление или радость сово-
купность звуков, как красноречие или философия, радующая слух как звучанием в бездушных
орудиях, так и языком, возводящая слова по ступеням высоты, издающая голоса нижайший, сред-
ний и высокий. Музыка является наукой, познающей согласованность во всем, и является вторым
разумом человеческого естества в самом нем, исходящим не от самого естества, а от Бога, ибо она
не может сделать ничего плохого, но является благом для обращающегося к ней. Но она выража-
ет зло злословящего, ибо если ты хвалишь, она хвалит, если бранишь, она бранит, и все это по
желанию разума особо соединяется, когда она соединяет слово и звук… Музыка, как и словесная
грамматика является грамматикой, организующей звук» [17, 23].
Варто наголосити, що наведений текст демонструє розуміння поняття «музика» спочатку як
присутність Бога в людині, Святого Духа, тобто як прояв феномену духовності в людині. Водночас
виникає інша позиція, згідно з якою музика є проявом етичності людської свідомості. Оскільки
шкала коливання діапазону цієї категорії в нашому суспільстві є досить широкою, то цілком
закономірно, що музична картина нашого сьогодення є строкатою і відповідає історичним фор-
мам стилю, які склалися в ході еволюції. Умовно музичний стиль поділяють на народний, духов-
ний (церковний), класичний (академічний) та молодіжний (естрадний). Така видова множинність
пояснюється ще й тим, що музика є властивістю індивідуальної свідомості, від якої повністю за-
лежить і рівню розвитку якої відповідає. Саме тому не можна вважати єдино правильним тільки
якусь одну форму музичного стилю, нехтуючи іншими, оскільки це прояв внутрішньої (духовної)
потреби людини. Інша річ – мотиваційна сторона цього прояву. Стисло охарактеризуємо кожну із
цих форм з точки зору репрезентації духовної зрілості.
Народний стиль, або народна музика, – це одна з форм музичного мистецтва усної традиції.
Паралельно вживається ще один термін – фольклор, який у 1846 р. увів англійський історик і
бібліограф Вільям Томс. У перекладі з англійської мови folklore – це «народна мудрість, народ-
не знання». Якщо розглядати широко, то це не лише один із видів мистецтва. Важливо наголо-
сити, що він увібрав естетичний, утилітарний, моральний, правовий, світоглядний досвід бага-
тьох поколінь. Це одна із найтриваліших і всеосяжних систем духовного життя народу, що тісно
пов’язана з народним побутом, першим досвідом світосприйняття, світобачення, світорозуміння
та освоєння навколишнього середовища. Фольклор – це перша сходинка в багатогранній художній
картині світу. За А. Іваницьким, фольклор – «це своєрідний конденсат духовної історії людства від
найдавніших часів і до сьогодні» [18, 5]. Цікавим є міркування щодо сутності фольклору Л. Корній.
Ранню усну форму музичної творчості нашого народу вона називає українським обрядовим фоль-
клором і пов’язує його з язичницьким світоглядом. Зокрема, Л. Корній пише: «...давні язичницькі
уявлення не тільки відобразилися в українському обрядовому фольклорі, але й справили вплив на
світогляд українців, на поетику українського фольклору в цілому» [19, 26].
Таким чином, народну музичну творчість у широкому розумінні слід розглядати як одну із
форм колективної свідомості, що історично відповідає рівню розвитку цієї свідомості. Народний
музичний стиль – це початок формування феномену духовності в музичному мистецтві як прояву
внутрішньої (духовної) сутності людини, яка сьогодні є лише одним із видів музичного мистецтва.
класичний, або академічний стиль (від лат. сlassicus – «зразковий»), – це форма писемної
традиції або, як зазначено в музичній енциклопедії, «музичні твори, які відповідають найвищим
художнім вимогам, поєднуючи глибину, ідейну значимість з досконалістю форми» [20, 826]. У да-
ному випадку поняття класичної музики не обмежене конкретними історичними рамками: до неї
можуть належати як твори, написані в далекому минулому, так і зразки сучасної музики. Тут важ-
ливим є аксіологічному аспекті. Щоб увійти до золотого фонду світового музичного мистецтва,
твори повинні «витримати перевірку часом». Відповідно, поняття «музична класика» не обмежене
жодними національними рамками. Отже, академічний музичний стиль розглядається як надбання
суспільної свідомості, як прояв високого рівня феномену духовності (переважно світської) людини.
Не можемо оминути увагою й молодіжний, або поп-стиль музики, оскільки він відіграє осо-
бливу роль у «духовному» становленні сучасної молоді. Важливо зрозуміти феномен цього виду
музикування, що заполонив сьогодні майже весь музичний ефір. Навіть посилаючись на фахову
літературу, не можна дати єдиного визначення цьому музичному напрямкові, оскільки спеціалісти
302
цієї галузі подають досить неточні його пояснення. Зокрема, Т. Діденко пише: «До поп-музики
прийнято сьогодні відносити практично будь-які напрямки джазу, року, вітчизняної пісні тощо,
але в тому разі, коли послуговуються ними широкі маси, коли продукція ця обертається у сфері
“попиту-пропозиції”, тобто є об’єктом комерційного товарообігу» [21, 26].
Ставши соціокультурним явищем, поп-музика почала виконувати такі функції:
- комунікативну: молодіжна музика – це своєрідний спосіб спілкування підлітків, який
прикрашає дозвілля, створюючи відповідну атмосферу;
- креативно-гедоністичну, або квазіестетичну: завдяки своїй спрощеності, «солодкій» манері
виконання поп-музика орієнтована на «посередні» смаки;
- комерційну: важливою ознакою поп-музики є загальнодоступність, тому вона перетворюється
на «ласий» об’єкт бізнесу. До цієї категорії умовно можна віднести будь-який жанр, котрий добре
продається [21]. Як зазначає Л. Петлій, «такі поняття, як високий професіоналізм, тонкий художній
смак, всебічність і глибина творчої особистості, моральна сторона виконавської манери відійшли
на другий план. У поп-музиці процвітає переважно принципова антихудожність з підкресленим
примітивізмом та нестримними агресивністю і сексуальністю» [22, 20]. Незважаючи на це, сучасна
молодь прагне творити власний музичний стиль, що є закономірним, «пріоритетним» подовжен-
ням загального історико-культурного та музичного розвитку.
Зрештою, можна зробити висновок, що молодіжний музичний стиль – це перша свідома
спроба самовираження, яку, за окремим винятком, важко назвати моральною в традиційному
розумінні. Потреба духовного зросту виникає в більш зрілому віці людини.
Духовний (церковний) стиль. Це поняття вміщує професійні твори композиторів на релігійні
тексти (т. зв. світська духовна музика) та богослужбовий спів, що відноситься до церковної духовної
музики. Спільним елементом цих напрямків є музичний звук зі своїм унікальним чуттєво-емоційним
наповненням. Оскільки богослужбовий спів – це один із видів богослужіння, то музична форма
керується перш за все богослужбовими, а тому дослідження розвитку форм музичного супроводу
богослужіння тісно пов’язане з розвитком богослужбового порядку й змістом богослужбових текстів.
Таким чином, музичний елемент вводиться в богослужіння для того, щоб богослужбові тексти глибше
проникли у свідомість слухачів і одночасно для того, щоб надати їм емоційного забарвлення [23, 6].
Типи духовної музики, попри суттєві розбіжності, функціонують спільно, що яскраво
проявляється в творчо-рефлексивному пізнанні внутрішньої (духовної) сутності. Підтвердженням
даного судження може стати вислів із звернення до Колосян: «Нехай слово Христове оселюється у
вас рясно, в усякій премудрості; навчайте та напоумляйте один одного псалмами, славослов’ями,
піснями духовними, співаючи з благодаттю в серцях ваших Господові!» [Колосян 3:16].
Отже, розглянутий у даній статті матеріал висвітлює лише один із підходів до розгляду
взаємодії таких понять, як стиль і духовність. Остання інтерпретується як внутрішня сутність
людини та репрезентується в стильових формах музичного мистецтва, адже в музичному стилі
поєднуються цілісність образної системи, засобів художньої виразовості, творчих прийомів, що
обумовлені єдністю ідейно-художнього змісту. Вдосконалення стилістичних форм музичного ми-
стецтва сприяє духовній трансформації як окремої особистості, так і суспільства загалом.
1. Соколов М. Стиль // Культурология. ХХ век. Энциклопедия. – СПб., 1998. – Т. 2. – С. 231–233.
2. Арановский М. Концепция музыкального стиля в работах М. К. Михайлова // М. Михайлов.
Этюды о стиле в музыке. Статьи и фрагмент. – Л., 1990. – С. 13–38.
3. Михайлов М. Стиль в музыке. – Л., 1981.
4. Михайлов М. Этюды о стиле в музыке.
5. Москаленко В. До визначення поняття «музичне мислення» // Українське музикознавство. –
К., 1998. – Вип. 28. – С. 48–53.
6. Козаренко О. Деякі тенденції розвитку національної музичної мови в першій третині ХХ
століття // Там само. – С. 144–153.
7. Тукова І. Про явище жанрового стилю // Науковий вісник Національної музичної академії
імені П. І. Чайковського. Музика третього тисячоліття: перспективи і тенденції. – К., 2007. –
Вип. 56. – С. 52–57.
8. Культурология. ХХ век. Энциклопедия. – СПб., 1998. – Т. 1.
9. Хрусталев Ю. Введение в философию / Под ред. Л. Жарова. – Ростов-на-Дону, 1999.
303
10. Рудницька Н. Основи викладання мистецьких дисциплін. – К., 1998.
11. Ігнатов С. Художня діяльність як процес маніфестації протиріч людської природи //
Актуальні питання культурології: У 2 т. – Рівне, 2008. – Т. 2. – Вип. 6. – С. 31–35.
12. Миамие М. Сознание человека. Цикл «Тайные знания». – Х., 2007.
13. Катехизис. – К., 1991.
14. Ярмусь С. Духовність українського народу за нових часів // Джерела. Часопис розвитку
духовної культури. – Луцьк, 2000. – Ч. 1. – С. 86–92.
15. Оганов А., Хангельдиева И. Теория культуры: Учебное пособие для вузов. – М., 2001.
16. Основи викладання мистецьких дисциплін. – К., 1998.
17. Орлова Е. Интонационная теория Асафьева как учение о специфике музыкального мышле-
ния. – М., 1984.
18. Іваницький А. Українська народна музична творчість. – К., 1990.
19. Корній Л. Історія української музики. – К.; Х.; Нью-Йорк, 1996. – Т. 1.
20. Музыкальная энциклопедия. – М., 1974. – Т. 2.
21. Шостак Г. Чи можна двічі увійти в одну й ту ж музичну течію? – [Б. м.], 1992. – Вип. 6.
22. Петлій Л. Проблеми формування художнього світогляду населення України // Науковий
вісник ВДУ. – 1998. – Вип. 2. – С. 19–21.
23. История богослужебного пения / Сост. Б. Лебедев. – Комсомольск, 2004.
Марія Кандзюба
(Луцьк)
ПРОблЕМА АВТЕНТИчНОСТІ МИСТЕЦТВА ПОСТМОДЕРНУ:
ЕСТЕТИчНИй АСПЕКТ
Зміна світоглядних пріоритетів епохи неминуче залишає свій відбиток у мистецтві.
Технізація сучасної культури, ринковість, видовищність і тенденція до глобалізації сформу-
вали основні напрямки розвитку художньої культури епохи. Саме в мистецтві стало можливим
співіснування різноманітних поглядів, позицій, цінностей, які втілилися в плюралізмі художніх
методів. Особливості попереднього світогляду, як свого власного, так і інших культур, не тільки не
відкидаються, а навпаки, взаємодоповнюють та взаємозбагачують одна одну. Будь-яке заперечен-
ня тепер розглядається як незаконна та безпідставна претензія на володіння істиною. Специфіка
постмодерністської естетики досить часто бере за основу неординарне трактування класичної
традиції. Художник-постмодерніст переконаний, що про все вже написано, створити щось нове
сьогодні, в умовах перенасичення культури різноманітними образами, майже неможливо. Усе
вже було – сюжети, тексти, образи, прийоми. Творити можна тільки компілюючи відоме, тому
майстерність полягає в тому, щоб із культурної скарбнички дістати те, що максимально доречно в
даному контексті. Отже, цитатність – одна з найхарактерніших ознак сучасного мистецтва [9, 11].
«Відчуття браку автентичності, буттєвої вкоріненості, ніби тінь, супроводжує суб’єктивну
творчість нашої епохи. Відсутність трансценденції зумовлює десимволізацію сучасного мистецт-
ва, адже його образи втратили символічну природу і перетворилися на вторинні знаки (“симу-
лякри”), які кволо демонструють порожні оболонки своїх форм, утворюючи строкату поверхню
без глибини» [4, 133]. Ця проблема постає особливо гостро у зв’язку з розвитком комп’ютерних
технологій та їх активним залученням до творчого процесу, тим самим значно спрощуючи і про-
фануючи його. Творчість та репрезентація поступилися місцем продукуванню та тиражу. У цьому
контексті постає питання про онтологічний статус артефактів, створених у такий спосіб. Мистецт-
во втрачає свою «ауру» (термін В. Беньяміна). У сучасних творах зникає унікальність, справжність,
сукупність усього, що передається їм від походження, починаючи від матеріального існування до
вираження культурної парадигми актуального їм історичного етапу [1].
Що це: розширення поля вираження чи імітація творчості, що неминуче лишатиметься вторин-
ною, не претендуючи на певний статус у культурі та мистецтві? Плюралізм постмодерну дозволяє вклю-
чити і одне, й інше. У калейдоскопі значень важливий сам калейдоскоп, його складання і сприйняття
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-16966 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0042 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:08:06Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ігнатова, Л. 2011-02-17T19:08:26Z 2011-02-17T19:08:26Z 2009 Еволюція художнього стилю як процес репрезентації феномену духовності / Л. Ігнатова // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 9. — С. 298-303. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. XXXX-0042 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/16966 uk Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України Культурологія Еволюція художнього стилю як процес репрезентації феномену духовності Article published earlier |
| spellingShingle | Еволюція художнього стилю як процес репрезентації феномену духовності Ігнатова, Л. Культурологія |
| title | Еволюція художнього стилю як процес репрезентації феномену духовності |
| title_full | Еволюція художнього стилю як процес репрезентації феномену духовності |
| title_fullStr | Еволюція художнього стилю як процес репрезентації феномену духовності |
| title_full_unstemmed | Еволюція художнього стилю як процес репрезентації феномену духовності |
| title_short | Еволюція художнього стилю як процес репрезентації феномену духовності |
| title_sort | еволюція художнього стилю як процес репрезентації феномену духовності |
| topic | Культурологія |
| topic_facet | Культурологія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/16966 |
| work_keys_str_mv | AT ígnatoval evolûcíâhudožnʹogostilûâkprocesreprezentacíífenomenuduhovností |