Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
Це перша стаття авторського дискурсивного триптиха з проблематики етнокультурного пограниччя. У розвідці визначено ключові теоретичні та методологічні принципи підходу до етнокультурного пограниччя як концепту, вирізнено кілька його типологічних моделей (пограничні літературні зони, перехідні пері...
Saved in:
| Date: | 2020 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2020
|
| Series: | Слово і Час |
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/171416 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти / Ю. Барабаш // Слово і Час. — 2020. — № 2. — С. 03-32. — Бібліогр.: 43 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-171416 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1714162025-02-09T09:36:12Z Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти Alien—Different—One’s Own. Ethnocultural Frontier: Conceptual, Typological, and Situational Aspects Барабаш, Ю. Питання теоретичні Це перша стаття авторського дискурсивного триптиха з проблематики етнокультурного пограниччя. У розвідці визначено ключові теоретичні та методологічні принципи підходу до етнокультурного пограниччя як концепту, вирізнено кілька його типологічних моделей (пограничні літературні зони, перехідні періоди та стани в літературному процесі, у творчості та психології того чи того митця, компаративні зіставлення тощо). Вибірково, під кутом зору світоглядно-філософської тріади «Чуже—Інакше—Своє», розглянуто приклади літературно-історичних ситуацій у геополітичних та етнокультурних зонах України, наразі — австро-українського та польсько-українського. This is the first paper of the three-issue series about the ethnocultural frontier planned by the author. A long time ago, the scholarly discussions on the problems of the frontier, which became quite vivid in the last decades, had overcome the initial relatively local frames of the American ‘thesis of the frontier’ connected with the specific conditions and circumstances of the Wild West epoch. Currently, these discussions cover various fields of humanities and are becoming more relevant at the present stage of the global historical development, as they signal new civilizational traits and specific features of this stage. By this, the author implies globalization and glocalization processes that encompass multiplicity and variability, also unpredictability, oddity, and non-stability of combinations as well as the diversity of ambivalent forms and transitive states emerging on this basis. The paper defines key theoretical and methodological principles forming the intentional (according to R. Carnap) approach to the concept of the frontier; it also suggests a number of typological models of the ethnocultural frontier (frontier literary zones; transitive periods and states in the historicalliterary process, as well as in the language sphere, in creative work, and psychology of an author; comparative collations, etc.). Finally, it analyzes selected literary cases that emerged in geopolitical and ethnocultural zones of Ukraine (namely Austro-Ukrainian and Polish- Ukrainian frontiers) within the framework ‘Alien — Different — One’s own’. Th e analysis, both diachronic and synchronic, considers contextual factors, i.e. genetic, historical, geopolitical, international, ideological, and sociocultural contexts. In the following two papers of the series, the author intends to deal with the eastern ethno- and linguocultural frontier of Ukraine (Kharkiv, Donbas) and the Ukrainian-Jewish literary frontier. 2020 Article Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти / Ю. Барабаш // Слово і Час. — 2020. — № 2. — С. 03-32. — Бібліогр.: 43 назв. — укp. 0236-1477 DOI: 10.33608/0236-1477.2020.02.03-32 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/171416 82.091 uk Слово і Час application/pdf Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Питання теоретичні Питання теоретичні |
| spellingShingle |
Питання теоретичні Питання теоретичні Барабаш, Ю. Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти Слово і Час |
| description |
Це перша стаття авторського дискурсивного триптиха з проблематики етнокультурного пограниччя. У розвідці визначено ключові теоретичні та методологічні принципи підходу до етнокультурного пограниччя
як концепту, вирізнено кілька його типологічних моделей (пограничні
літературні зони, перехідні періоди та стани в літературному процесі,
у творчості та психології того чи того митця, компаративні зіставлення тощо). Вибірково, під кутом зору світоглядно-філософської тріади
«Чуже—Інакше—Своє», розглянуто приклади літературно-історичних ситуацій у геополітичних та етнокультурних зонах України, наразі — австро-українського та польсько-українського. |
| format |
Article |
| author |
Барабаш, Ю. |
| author_facet |
Барабаш, Ю. |
| author_sort |
Барабаш, Ю. |
| title |
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти |
| title_short |
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти |
| title_full |
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти |
| title_fullStr |
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти |
| title_full_unstemmed |
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти |
| title_sort |
чуже—інакше—своє. етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2020 |
| topic_facet |
Питання теоретичні |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/171416 |
| citation_txt |
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти / Ю. Барабаш // Слово і Час. — 2020. — № 2. — С. 03-32. — Бібліогр.: 43 назв. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT barabašû čužeínakšesvoêetnokulʹturnepograniččâkonceptualʹnijtipologíčnijtasituativnijaspekti AT barabašû aliendifferentonesownethnoculturalfrontierconceptualtypologicalandsituationalaspects |
| first_indexed |
2025-11-25T07:32:35Z |
| last_indexed |
2025-11-25T07:32:35Z |
| _version_ |
1849746753752924160 |
| fulltext |
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 3
ПИТАННЯ ТЕОРЕТИЧНІ
DOI: 10.33608/0236-1477.2020.02.03-32
УДК 82.091
Юрій БАРАБАШ, доктор філологічних наук, професор
Інститут світової літератури ім. О. М. Горького
Російської академії наук
ул.Поварская, 25а, Москва, 121069
e-mail: barabash.yuri@gmail.com
ORCID 0000-0002-8938-9408
ЧУЖЕ—ІНАКШЕ—СВОЄ
ЕТНОКУЛЬТУРНЕ ПОГРАНИЧЧЯ:
КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ, ТИПОЛОГІЧНИЙ
ТА СИТУАТИВНИЙ АСПЕКТИ
Це перша стаття авторського дискурсивного триптиха з проблемати-
ки етнокультурного пограниччя. У розвідці визначено ключові теоретич-
ні та методологічні принципи підходу до етнокультурного пограниччя
як концепту, вирізнено кілька його типологічних моделей (пограничні
літературні зони, перехідні періоди та стани в літературному процесі,
у творчості та психології того чи того митця, компаративні зістав-
лення тощо). Вибірково, під кутом зору світоглядно-філософської тріади
«Чуже—Інакше—Своє», розглянуто приклади літературно-історич-
них ситуацій у геополітичних та етнокультурних зонах України, на-
разі — австро-українського та польсько-українського.
Ключові слова: пограниччя, фронтир, концепт, контекст, етнокуль-
турна зона, типологія, модель, «Чуже—Інакше—Своє».
Від автора. Понад два десятиліття тому я надрукував російсько-
мовну статтю (то була моя планова праця в Інституті світової
літератури РАН) «К проблеме “концы—переходы—начала”. В связи
с одной сковородинской реминисценцией у И. Котляревского», і то у
двох варіантах (часопис «Вопросы литературы», 1997, №3, та «ім-
лійська» колективна праця «История национальных литератур.
Перечитывая и переосмысливая», вып. III. Москва, 1998). Розгляд
Ци т у в а нн я: Барабаш Ю. Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне погранич-
чя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти // Слово i Час.
2020. № 2 (710). С. 3—32. https://doi.org/10.33608/0236-1477.2020.02.3-32
4 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Юрій БАРАБАШ
локального літературно-історичного епізоду — ймовірний, на думку деяких дослідників,
відгомін пісні Г. Сковороди «Всякому городу нрав и права» у п’єсі І. Котляревського «На-
талка Полтавка» та дискусії навколо цієї версії — виводив автора статті до роздумів
ширшого, загальнометодологічного плану, про «механізм» зміни літературних епох, на-
прямів, стильових течій. Хоча я покликався на Івана Франка, котрий дав нам «підказ-
ку», зазначивши, що Сковорода стояв на «розграні двох великих епох», проте вона мене
тоді не підштовхнула до усвідомлення «пограниччя» як теоретично-методологічної
проблеми. Це прийшло пізніше. Тепер склався задум дискурсивного триптиха, до якого,
крім статті, в якій ідеться про австро-українську та польсько-українську етнокуль-
турні пограничні зони (вона друкується нижче), мають увійти ще дві студії. В одній із
них (другій у триптиху) планую подати розгляд східного етно- та лінґвокультурного
пограниччя України: «харківський сеґмент» (динаміка співвідношень українського і ро-
сійськомовного культуротвірних чинників у літературному житті Харкова від середини
XIX cт. до наших днів) та «донбаський сеґмент» (зіставлення пов’язаних із донецьким
краєм письменницьких доль і творчих феноменів на тлі сучасних драматичних подій у
реґіоні). Третю студію (робота над нею на стадії завершення) буде присвячено україн-
сько-єврейському літературному пограниччю: єврейська тема в українській літературі
(від Т. Шевченка до М. Бажана), українські образи та мотиви у творчості письменни-
ків єврейського походження, так чи так пов’язаних з Україною (від К.-Е.Францоза та
Й. Рота до Шолом-Алейхема й Ш. Аґнона), українські письменники — етнічні євреї (від
К. Білиловського та Грицька Кернеренка до Леоніда Первомайського та М. Фішбейна).
Проблема давня/сьогочасна
«Пограниччя» — одне з найактуальніших і, може видатися, найсього-
часніших понять, із числа тих, які віднедавна ввійшли до термінологічно-
го тезаурусу сучасної гуманістики; насправді ж воно має багатоступене-
вий родовід, витоки якого сягають щонайменше початку нової ери.
Античним предком «пограниччя» був римський «лімес» — кор-
дон, прикордонна смуга, митна зона між Римською імперією і зовнішнім,
«варварським», світом.
Значно ближчим хронологічно (хоча все ж із дистанцією у століття
із чвертю) попередником «пограниччя» слід, певно, вважати «фрон-
тир» — поняття, що його ввів до наукового вжитку асистент Віскон-
синського університету Фредерік Джексон Тернер у доповіді «Значен-
ня фронтиру в американській історії», виголошеній у Чикаґо 12 липня
1893 р. на з’їзді Американської історичної асоціації; з’їзд проходив у
рамцях Всесвітньої Колумбової виставки, присвяченої 400-річчю від-
криття Америки.
Поняття «фронтир» (англ. Frontier — «кордон», «рубіж») від по-
чатку було прив’язане до специфічних умов та обставин доби освоєння
американського Дикого Заходу й означувало рухомий цивілізаційний
кордон поміж іще не освоєними і вже освоєними теренами, поміж не-
займаною природою і цивілізацією (за Тернером, це «точка зустрічі ди-
кості зі цивілізацією»). Воно швидко набуло популярності як компонент
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 5
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
національного історичного міту. Сформувався цілий шар пов’язаного з
фронтиром фольклору, зокрема т. зв. хвальківського гумору, а романтика
підкорення нових теренів, образ фронтсмена, першопроходця, піонера
та мисливця, мандрівного філософа, трикстера і просто пройди стали
своєрідними літературними архетипами (зокрема в доробку Ф. Купера,
В. Ірвінґа, В. Вітмена, Марка Твена). В американській історичній на-
уці «фронтир» став одним із ключових термінів. На нього спирається
«теорія кордону» (або «теза фронтиру» — англ. Frontier Th esis), яка
впродовж кількох десятиліть практично домінувала в дослідженнях,
присвячених американській історії, лише в 30-х роках минулого століт-
тя ставши об’єктом критичного аналізу; втім інтерес до «фронтиру» і
мітологічний «шлейф» у масовій американській свідомості, який його
супроводжує, зберігаються досі.
Процес еволюції та трансформацій «тези фронтиру» в його пер-
винному, Тернеровому, тлумаченні проходив (він не завершений до сьо-
годні) по кількох лініях і на різних рівнях. В узагальненому плані його
вектор можна означити таким чином: формування компаративного під-
ходу — як порівняльно-історичного, так і порівняльно-типологічного
його варіантів, — до проблеми й, у цьому ракурсі, розширення про-
сторово-географічних та історичних меж застосування теорії фронтиру,
вихід її на інші, крім північноамериканського, ареали, переважно імпер-
ського типу, до колонізаційних та постколонізаційних аспектів. Такими
є, до прикладу, студії Герберта Е. Болтона, Тернерового учня, президента
Американської історичної асоціації, про іспанську колонізацію Латин-
ської Америки й про значення іспаномовного чинника («іспанський
фронтир») для північноамериканської культури. Такими є також праці
Оуена Латтімора про «внутріазійські китайські фронтири»; вони при-
свячені проблемі «кордонів імперії», розглядові різних аспектів цієї
проблеми — «природного» (географічні межі) та «штучного» (по-
літичні й економічні чинники). Компаративістські дослідження низки
американських і європейських авторів (Д. Ледон, А. Рібер, Д. Тредґолд,
А. Каппелер, Ю. Остергамель, В. Макніл) містять розгляд російського
історичного фронтирного дискурсу, позначений прямим або опосеред-
кованим впливом дихотомії лісу і степу С. Соловйова, концепцій росій-
ських євразійців, зокрема, Л. Гумільова, П. Савицького. На порубіжжі
ХХ—XXI ст. у Східній Європі в умовах і внаслідок пов’язаних із роз-
падом Варшавського блоку дезінтеґраційних тенденцій та водночас із
пошуком нових інтеґративних чинників, активізувався інтерес історич-
ної та культурологічної думки до фронтирних процесів на польсько-ли-
товсько-білорусько-українському пограниччі, до етнокультурних тради-
цій Великого князівства Литовського та його столиці — Вільна [див.:
7, 36—47]; зокрема, в центрі уваги опинилася така знакова постать, як
6 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Юрій БАРАБАШ
репрезентант цих традицій у наш час Чеслав Мілош, польський пись-
менник-інтелектуал, лавреат Нобелівської премії. Дослідник творчості
Мілоша та його послідовник, польський письменник, культурний діяч
Кшиштоф Чижевський на початку 90-х років створює в місті Сейни фун-
дацію «Пограниччя мистецтв, культур, народів» [див.: 33]. 2011 року
Чижевський як представник фундації брав участь у підготовці та реалі-
зації міжнародного проєкту «Уроки Мілоша для України», в рамцях
якого у Львові, Дніпропетровську (нині Дніпро) та Харкові пройшли
панельні дискусії з фронтирної проблематики й різних аспектів діало-
гу цивілізацій у східноєвропейському реґіоні в минулому та впродовж
останніх років.
Радянська історична наука, в кожному — офіційний мейнстрим,
до Тернерової теорії фронтиру ставилася зі стриманим, але позасумнів-
ним критицизмом, їй закидали «нав’язування» тези про винятковий
характер шляху історичного розвитку США, але насамперед звинува-
чували в недооцінці, ба більше — іґноруванні економічного чинника й
класових суперечностей (останній закид, слід зазначити заради справед-
ливості, не був безпідставним). Лише в останні десятиліття в пострадян-
ському науковому просторі з’явилися праці, в яких відчутне прагнення
до об’єктивного аналізу американської концепції фронтиру, розробки
системи критеріїв у визначенні соціопсхологічної та культурної при-
роди фронтиру. Так, Н. Бєлаш, дослідниця проблем культурної геогра-
фії, головним критерієм, за яким фронтир/пограниччя відрізняється
від решти території тієї або тієї країни, називає «чинник свободи» в
широкому сенсі цього поняття — свободи від підвалин і традицій, від
класових і станових умовностей, свободи від державних, суспільних і
правоохоронних структур, нарешті свободи для всіх, хто заселяє погра-
ниччя, широкої, значною мірою стихійної демократії [див.: 4, 75—89].
У низці праць фронтирна теорія та методологія застосовуються щодо
тих або тих аспектів історичної, географічної, етнографічної реальності
(«Сибірський» і «Північнокавказький» фронтири, австрійський т. зв.
Військовий кордон на Адріатиці, «Степ» і пов’язані з ним різні форми
номадизму, феномен козацтва).
В останньому випадку, в козацькознавчій проблематиці, яка тради-
ційно посідає одне з ключових місць в українській — так само й в інона-
ціональній, присвяченій Україні, — історіографії (пригадаймо пошире-
ний слоґан «Ми — козацька нація»), помітна тенденція до зближення з
компаративно-фронтирним напрямком у світовій науці. Історики нама-
гаються, відмовившись од усталених стереотипів і засвоївши теоретич-
ні та методологічні напрацювання в цій галузі, знайти нові підходи до
козакознавчого дискурсу, зокрема ті, що враховують чинник фронтиру.
Інноваційну вагу мала під цим оглядом обґрунтована в працях Я. Даш-
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 7
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
кевича концепція Великого кордону (або, в декого з його послідовників,
«Степового кордону»), її параметри визначаються чинниками як гео-
графічними та природними, так і цивілізаційними, соціоекономічними,
етноконфесійними, етнокультурними [14; 16]. Низка студій з історії
українського козацтва прямо зорієнтовані на концепцію Я. Дашкевича
[19; 21; 22; 5; 6]. Помітний резонанс [див.: 20] викликала монографія
І. Чорновола «Компаративні фронтири» [34], в якій широке охоплення
матеріалу з історії питання та високий рівень аналізу цього матеріалу
поєднані з постановкою актуальних завдань, що, на думку автора, поста-
ють перед українською історіографією в ракурсі концепції компаратив-
ного фронтиру.
Важливий аспект згаданої дискусії, ширше — «фронтирного» дис-
курсу як такого, — аспект термінологічний. Питання чіткості дефініцій та
пов’язаних із ними сенсових акцентів набирає актуальності на тлі доволі
широкого розкиду понять, уживаних у дискурсивній практиці як пара-
лельні поняттю «фронтир», а часом і як прямі його аналоги. Крім «по-
граниччя», у цій ролі зчаста виступають такі поняття, як «помежів’я»,
«прикордоння», польськ. — «кresy», англ. — «border», «borderland»;
відмінності між ними часом стають предметом наукових суперечок [26].
Не вдаючися до детального розгляду цих суперечок, зазначмо, що відмін-
ності між різними позиціями дослідників стосуються (якщо, з необхіднос-
ті, подати ситуацію в «укрупненому», тобто дещо схематизованому, ви-
гляді) двох аспектів. Це, по-перше, різниця поміж лінеарним підходом до
поняття «фронтир», однозначним тлумаченням його як роз’єднувального
кордону, border’а, і підходом просторовим, за яким фронтир — це смуга,
перехідна, тобто практично з’єднувальна, зона; по-друге, поміж акценту-
ванням у дефініції «фронтиру» та його корелятів («пограниччя», «при-
кордоння», «кresy», «borderland») геополітичного аспекту й визнанням
як домінантних конотацій соціального, духовного плану — реліґійних, ет-
нічних, соціопсихологічних, культурних.
Польський дослідник С. Ульяш, автор книжки «Про літературу кре-
сів і пограниччя культур», вирізняє дві форми культурного пограниччя:
пограниччя стикове, із чіткою, незрідка жорсткою демаркаційною ліні-
єю, і перехідне, або перехідна зона. «На такому пограниччі з часом ви-
никає певний тип суспільства та його культури. Довготривалі явища та
процеси взаємопроникнення або різних форм зіткнення культур впли-
вають на формування певного типу особистості з властивою йому свідо-
містю <…> Проникнення та змішування культур перетворює погранич-
чя на перехідний простір, своєрідний міст між взаємними цінностями
культур» [40, 10—11].
Ще сам «батько» фронтирної концепції, Тернер, завважував «гнуч-
кість» головної дефініції. І справді, розрізнювальні ознаки поміж чле-
8 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Юрій БАРАБАШ
нами таких, скажімо, дефінітивних конструкцій, як «фронтир-кор-
дон» і «фронтир-зона», не завжди виразні. Можливі обставини, коли
опозиційний момент увіходить як одна зі складових у ширше поняття
«зони», в середині якої створюється гостра «фронтирна ситуація» (до
прикладу, ініційовані губристичними мотиваціями спалахи застарілих
міжетнічних або міжконфесійних конфліктів у традиційно усталених
прикордонних зонах).
На сьогодні оптимальним (у кожному разі, допоки не запропонова-
но іншого варіанта) стосовно етнокультурного аспекту видається термін
«пограниччя», яким фахівці означують — слідом за О. Латтімором, а
в сучасній українській історичній науці за Я. Дашкевичем, — фронтир
як зону інтенсивної взаємодії (включно із суперечностями, з моментами
протистояння) різних цивілізаційних векторів у поліконфесійному та
полікультурному просторі 1.
Слово Frontier до Тернера вживалося в Америці тільки в статистич-
ній сфері, у практиці перепису населення, і лише в сформульованій ним
теорії набуло функції наукового терміна. Нині «фронтир» — як термін і
як концепт, а також його сучасний трансформант «пограниччя» (не бу-
демо заглиблюватися тут у зазначені повище тонкощі схожості й відмін-
ностей) складають термінологічне ядро тезаурусу цілої наукової дисци-
пліни — лімології; вона охоплює широке коло історичної, географічної,
геополітичної, націологічної, соціокультурної проблематики. Процеси в
цій галузі розвиваються за двома векторами.
«Фронтир/пограниччя» — феномен, у якому наука вгледіла колись
характерну ознаку локальної з погляду часу й простору ситуації, нині
осмислюється гуманітарною свідомістю в контексті сучасного етапу
світового історичного розвитку, як маркер нових рис та особливостей
цього етапу. Даються взнаки процес глобалізації та притаманні йому такі
риси й тенденції, як множинність і альтернативність варіантів, неперед-
бачуваність, часом химерність їх поєднань, різноманітність проміжних,
амбівалентних форм і станів, які виникають на цій основі. Оприявню-
ються — хоч не завжди чітко й повно — прикмети, характерні для іс-
торично-цивілізаційного пограниччя. Їх маємо підстави поцінувати як
свідчення того, що в надрах сучасної культурної доби назріває стадія
переходу до сутнісних, а може й докорінних, якісних зрушень (яко-
го штибу — щодо цього є різні думки), ба більше, до якоїсь, можливо,
цілком нової, цивілізаційної парадигми. З різних аспектів цієї пробле-
1 І. Чорновол, так само означуючи фронтир як зону, а не роз’єднувальну лінію, віддає перевагу
таким аналогам Тернерового терміна, як «рубіж» і «порубіжжя», заперечуючи «погранич-
чя», яке ставить в один ряд із «кордоном». Не зовсім зрозуміло, які критерії поклав дослід-
ник в основу протиставлення понять «рубіж» і «кордон», «порубіжжя» і «пограниччя».
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 9
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
матики вже точаться дискусії в інтелектуальній сфері й у спеціалізованих
виданнях 1.
Таким є один вектор процесу.
Інший (не другий, а саме інший, аж ніяк не другорядний) вектор
пов’язаний із посиленням впливу альтернативних першому тенденцій,
що формуються на периферії сучасного глобального тренду — здавалось
би, всеосяжного. Кажемо «здавалось би» — бо сьогодні обидві тен-
денції постають не тільки (а певною мірою навіть не стільки) як різно-
спрямовані, а як різнорівневі, однак тісно між собою пов’язані моменти
відштовхування та зближення. Глобалізація та глокалізація — це два
аспекти складного, суперечливого, але суттю єдиного процесу. На його
різних рівнях превалюють різні тенденції. Якщо, скажімо, в економіці, в
сеґментах, які стосуються матеріальних параметрів життя суспільства та
людини, перед веде глобалізаційний тренд (хоча сьогодні стає дедалі оче-
видніше, що деякі конкретні форми його виявлення потребують критич-
ного аналізу, якщо не перегляду), то в політичній сфері, в ідеології, надто
в національних стосунках, в етнокультурній сфері й у внутрішніх про-
цесах самої культури глокалізаційні, автономістські тенденції пручають-
ся стандартизації, яка супроводжує глобалізацію, і нею, глобалізацією,
породжуваній; тут домінує орієнтація на різноманітність, самобутність,
«самість», на особистісне начало, на традицію і водночас на зухвалу но-
визну, яка «виламується» зі загально(«глобально»)прийнятої норми.
Ця домінанта природним чином визначає наявність множинних форм,
складної системи спів- і взаємостосунків між ними, тобто, якщо говори-
ти про «фронтирне» начало, то в потрактуванні, яке передбачає його
кореляцію з такими поняттями, як кордон, погранична зона, перехідні
форми й стани, амбівалентні тенденції.
Останнім належить особлива роль у процесах духовно-культурного
розвитку тих територіальних утворень (країн, реґіонів, «околиць», ра-
йонів), для яких характерні геополітична хиткість, дуальність (така, що
склалася історично або, поготів, штучно утворена), і як їх наслідок —
низький ступінь леґітимності, поліетнічний склад населення, суттєві
внутрішні мовні, реліґійні, звичаєві відмінності, конфліктні «зарубки»
в соціально-історичній пам’яті. Таких місцевостей аж надто багато в
усьому світі, зокрема й у благополучному, «усталеному» Старому Світі.
І то йдеться не про зони відкритого конфліктного етнополітичного або
етноконфесійного протистояння (Сербія — Косово, Каталонія — Ма-
дрид, Північна Ірландія), а про тихі, здавалось би «забуті», суто гумані-
1 Згадуваний вище К. Чижевський пов’язує наближення «абсолютної зміни культурної парадиг-
ми» з активізацією та поглибленням пограничних процесів у цій сфері (див.: [32]). Див. та-
кож деякі матеріали, вміщені в мережевому журналі «Иначе», який послідовно дотримується
принципу альтернативності в обговоренні актуальних проблем гуманітарної думки.
10 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Юрій БАРАБАШ
тарні ситуації, пов’язані, до прикладу, з функціонуванням шотландської
ґельської та валлійської мов у рамцях офіційної (та загальноприйнятої)
анґломовності, або окситанської (провансальської) мови у Франції, або
нідерландської в Бельґії.
У простороні колишніх Російської імперії та СРСР погранична
проблематика актуалізувалася в пострадянських умовах, які, що-
правда, зчаста поставали у вузько потрактованих, «фронтирних»
версіях; насправді лінійка таких версій, зрозуміла річ, суттєво шир-
ша. Так чи так, національні та історичні обрáзи, автономістські
устремління, глокалізаційні тенденції, які до пори до часу дрімали
або були загнані в підпілля, вийшли назовні, ба більше, набули за-
гострення як у відносинах між деякими новоствореними чи віднов-
леними державами-сусідами, так і всередині окремих — якщо не
більшості — з них.
Україна не стала винятком. Радше — характерним і прикметним
«випадком».
У самому національному імені країни, етнонімі «Україна», яке ети-
мологічно асоціюється з поняттям «край» — східний край європей-
ського материка, західний край материка євразійського, відбиті її погра-
ничний статус і пов’язані з ним особливості історичної долі1. «Чинник
пограниччя» сучасна українська та, значною мірою, світова гуманістика
визнає одним із ключових критеріїв для характеристики й оцінки низ-
ки суперечливих процесів національної історії та культури, совєтсько-
го, а також постсовєтського етапів соціо- та етнокультурного розвитку,
неординарних явищ, етнокультурних стосунків і взаємовпливів у погра-
ничних зонах як у внутрішньому полікультурному просторі України, так
і поміж Україною та її сусідами на європейському і євразійському на-
прямках [див.: 16].
Традиція західноєвропейської україніки, тобто рецепції та вивчен-
ня в Європі України як історичного, геополітичного чинника й духо-
вно-культурного феномену, має тисячолітні корені. Д. Наливайко в при-
свяченій цій проблемі фундаментальній монографії «Очима Заходу»
[див.: 24] простежує, в імагологічному плані, різні етапи проце-
1 Я. Дашкевич, котрий дотримується цього погляду (на нього посилається і поділяє ці погляди
також І. Чорновол), звертає увагу на те, що сьогодні в Європі є, крім України, ще лише дві
держави, які із часів середньовіччя зберегли в своєму імені вказівку на «окраїнний», погра-
ничний статус, це Австрія (Österreich — Східна держава, що має Східний кордон [порубіжжя,
пограниччя]), та Данія (Danmark — «окраїна [ділянка, кордон, пограниччя] данців»). Слід
зазначити (деталь вельми суттєва, хоча може здатися, що вона безпосередньо не тичеться до
теми), що Я. Дашкевич поняття «окраїнності» як первинне для походження етноніма «Укра-
їна» (в Іпатіївському списку Київського літопису від 1187 року — «Оукраина») розглядає в
контексті своєї полеміки щодо цього питання з колеґами зі середовища українських істориків,
уважаючи заперечення даного факту «парадоксальною (протилежною) реакцією» на «комп-
лекс неповноцінності», «псевдопатріотичною фобією» (див.: [15, 93— 94]).
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 11
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
су, починаючи від Київської Русі, потім Галицько-Волинського
князівства, Галицького (Руського) королівства (в західних джере-
лах — Regnum Galiciæ, Regnum Russiæ), через добу європейського
Відродження до XVII—XVIII ст. — знаменитих праць Ґ. Боплана
(«Опис України») та Ж.-Б. Шерера («Аннали Малоросії»). XIX
століття дає приклади художнього осягнення теми в європейському
письменстві. У першій половині століття це поема Байрона «Мазе-
па» і твори представників польської «української школи» (Т. Па-
дури, С. Ґощинського, Ю. Б. Залеського, Ю. Словацького, М. Чай-
ковського), у другій його половині — першій половині ХХ ст.
українські мотиви знаходимо в доробку Л. Захер-Мазоха, Р.-М. Рільке,
К.-Е. Францоза, Й. Рота, Я. Івашкевича, С. Вінценза, Я. Парандов-
ського, Є. Стемповського, Ю. Віттліна та ін. Слід, щоправда, брати до
уваги, що форми та засоби втілення цих мотивів, ступінь адекватності
й глибини художнього освоєння проблематики відмінні в різних
авторів. До того ж, здебільшого українська тематика становила лише
частину творчої продукції цих мистців, найчастіше не головну (втім
були винятки).
Зрозуміла річ, входження письменника в інонаціональне, іншомов-
не середовище, у світ інакших історичних і духовних традицій, специ-
фічних ментальних особливостей, культурних цінностей і побутових
звичок, навіть якщо цей світ через якісь обставини, з правила біогра-
фічного характеру, не зовсім чужий для нього, та все ж не свій, у кож-
ному разі інакший, — таке входження не може бути простим. Пись-
менник опиняється в суперечливій, не завжди комфортній для нього
атмосфері, яку визначає сукупність фронтирних, пограничних, пере-
хідних станів; вектори динаміки та трансформації останніх можуть
бути — і зчаста, якщо не зазвичай, насправді є — різноспрямованими,
зиґзаґоподібними, такими, що ведуть до далеко не завжди передбачу-
ваних наслідків.
У сучасній гуманістиці така ситуація розглядається в рамцях і під
кутом зору світоглядно-філософської та соціопсихологічної тріади
«Чуже—Інакше—Своє». В останні роки спостерігаємо очевидну тен-
денцію актуалізації проблематики, пов’язаної із цією тріадою, що, ви-
дається, можна пояснити низкою об’єктивних чинників, які характе-
ризують теперішню цивілізаційну добу. Це, наприклад, дуже складна,
сповнена драматизму діалектика процесів глобалізації/антиглобалізації/
глокалізації, які розгортаються у світі, та однієї з форм виявлення цих
процесів — міграції. Вони виявилися несподіваними для західного по-
літикуму, передовсім європейського, і для «глобалізаторів» із числа
членів світової наукової гуманітарної спільноти, яких американський
професор Джеремі Адельман називає «літописцями глобалізму», «гло-
12 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Юрій БАРАБАШ
бальними істориками», які «втратили зв’язок із сучасністю»1. Це також
схожі ситуації в різних точках пострадянського простору, зокрема в ет-
нокультурній сфері; на зміну деклараціям про «дружбу народів — друж-
бу культур» приходять спроби об’єктивного дослідження реальних по-
граничних явищ і процесів.
Низка публікацій у фахових наукових і мережевих виданнях при-
свячена широкому колу аспектів тріади «Своє—Інакше—Чуже», при-
чім — слід завважити — її радикальній (не просто скороченій) версії —
опозиції «Своє — Чуже» [див.: 42; 8]. Цей найдавніший «маркер»
етнічної самоідентифікації особистості, один із константних концептів
колективного світовідчуття, самосвідомості нації, розглядається в істо-
ричному ракурсі, на прикладах з історії філософської думки та літерату-
ри: російської — західники/слов’янофіли, М. Гоголь, Ф. Достоєвський,
Вол. Соловйов, Л. Карсавін, В. Набоков, української — Г. Сковорода,
М. Гоголь (певними рисами своєї духовно-творчої сутності), Т. Шев-
ченко, П. Куліш, М. Драгоманов, Ю. Шевельов (особиста доля, також
концепції «народники/модерністи», «європеїсти/органісти»). У схід-
ноєвропейській гуманістиці наприкінці минулого століття та в наступ-
ні роки, на тлі специфічних геополітичних обставин у реґіоні, значний
резонанс дістали постколоніальні студії Е. Саїда, Г. Співак,
Х. К. Бхабха; вони дали методологічні імпульси для аналогічних дослі-
джень на новому матеріалі.
Дедалі більшу увагу, однак, привертає в останні роки потрійна фор-
мула «Чуже—Інакше—Своє» та концепт етнокультурного пограниччя,
який корелює із цією формулою. О. Сухомлинов, посилаючись на думку
своєї польської колежанки М. Домбровської-Партики, авторки книги
«Література пограниччя. Пограниччя літератур» [36, 10—11], і вияв-
ляючи солідарність із нею, пише: «У залежності від політичної та соці-
альної кон’юнктури у суспільній ієрархії переважатимуть цінності одно-
го з них (компонентів форми. — Ю. Б.), що є доказом основної дихотомії
пограниччя, тобто постійного вибору між замкненістю у світі ідеології
ксенофобії та толерантністю щодо Іншого» [30, 12].
Стимулювальну роль у дослідженні проблематики, пов’язаної з
тріадою «Чуже—Інакше—Своє», відіграли ідеї та положення теорії
1 У надрукованому 2 березня 2017 р. в цифровому журналі «Aeon» (офіси в Лондоні, Мельбур-
ні та в Нью-Йорку) есеї «Що таке глобальна історія сьогодні?» Д. Адельман визнає, що він
і сам був таким «літописцем» і «зробив свій внесок у глобальний мейнстрим», очолюючи
лабораторію Глобальної історії в Принстонському університеті. Тепер стає очевидним, уважає
він, що «необхідно змінити метафору» — відкинути уявлення про те, буцімто глобальна іс-
торія являє собою «електричний ланцюг», який «приносить світло всім, хто приєднався»;
наспів час «позбутися наративів плаского світу» (приховане посилання на книгу Томаса
Фрідмана «Плаский світ. Коротка історія XXI століття». — Ю. Б.) та «невідворотної глоба-
лізації» (див.: [1]).
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 13
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
діалогу: «чуже слово» М. Бахтіна, «діалогічний персоналізм» М. Бубе-
ра, «онтологія культури» В. Біблера. Принцип діалогізму доповнює та
кореґує жорстку формулу «Своє — Чуже», впроваджуючи в неї момент
толерантності за рахунок включення в дискурс поняття «Інакшого»,
внаслідок чого цей дискурс перемикається з режиму бінарної опозицій-
ності («філософія протистояння») на режим діалектики пограниччя
(«філософія запитування» [рос. «вопрошания»]).
Деякі аспекти, тенденції, конкретні приклади, переважно зі сфери
української літератури або з інших, якоюсь мірою пов’язаних із нею,
розглянуто нижче, і то — слід застерегтися наперед — без претензії,
по-перше, на повне охоплення фактичного матеріалу (останнє взагалі
навряд чи можливе, поготів у рамцях однієї статті), по-друге, на опти-
мальну глибину аналізу, яка може бути досягнута лише на подальших
етапах дослідження проблематики; поки що вибірковість і оглядовість
у підході до матеріалу, як видається, неминучі. При цьому сукупність на-
ведених прикладів (фраґментів, епізодів, «випадків») має не системний,
а переважно мозаїчний (англ. рatchwork) характер. Системний підхід до
об’єкта — етнокультурного пограниччя (у широкому тлумаченні цього
поняття) від початку не розглядається як інструмент аналізу через неіє-
рархічність, фраґментарність цього об’єкта, несистемність як його родо-
ву ознаку. Предметами дослідження обрано значущі та репрезентатив-
ні, на погляд автора, реґіони, ситуації, факти, явища, які вкладаються в
загальну схему типології етнокультурного пограниччя України. На цих
прикладах висвітлено, ураховуючи специфіку кожного, «механізми»
співвідношень, переходів і трансформацій усередині тріади «Чуже—
Інакше—Своє».
Ще один суттєвий момент, що стосується методології аналізу. Такі
особливості феномену пограниччя, як його несистемний характер,
структурна неоднорідність, флуктуаційність, множинність параметрів
і хиткість кордонів, породжують у дослідника чітке відчуття недостат-
ності традиційних методів, потреби оновлення та вдосконалення ін-
струментарію. Цілковито очевидною постає доцільність методологічно-
го плюралізму, доповнення (а в певному сенсі й кореґування) звичних,
хрестоматійних методів нетрадиційними, більш адекватними природі
об’єкта науковими підходами, використання найновіших аналітичних
практик. Під цим оглядом набирає актуальності синергетичний підхід
як найбільш ефективний у дослідженні пограничних, перехідних явищ
і процесів: так само можуть виявитися корисними — ясна річ, у певних
межах і за умови дотримання норм методологічної коректності — по-
ложення «естетики кореня» Жиля Дельоза та Фелікса Ґваттарі, їхня те-
орія «ризоми» (франц. rhizome — коріння, коренева система), яка об-
ґрунтовує принципово нелінеарне, неієрархічне потрактування поняття
14 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Юрій БАРАБАШ
цілісності, відмову від класичного уявлення про жорстко сфокусовану
структуру (зокрема художню) на користь розгалуженого «корінняччя»,
акцент на гетерогенності сенсів, їх «плинності», на рухомості контурів
і кордонів семантичного поля [див.: 15].
Аналіз проблеми у статті здійснюється:
а) у концептуальному аспекті, на рівні формування вихідних теоре-
тичних позицій у підході до проблематики, критеріїв відбору фактів від-
повідно до ознак, які характеризують поняття як концепт — не в уні-
версальному (хоч за П. Абеляром, хоч за Дж. Локком) тлумаченні, а в
інтенсіональному, за Р. Карнапом, під кутом зору сучасної теорії семан-
тики; термін «концепт» (відповідно похідна лексема «концептуаль-
ний») уживаємо в сенсі означення змісту поняття та визначення фун-
даментальних відмінностей між фактами, включеними до аналітичного
поля, та позасистемним фактологічним матеріалом; цій проблематиці
присвячено першу частину статті;
b) в аспекті типологічному, що передбачає створення типологічних
рядів («типологія пограниччя») певної кількості пограничних літера-
турних явищ (історичних або сучасних), наприклад: пограничні літера-
турні зони в різних реґіонах України; перехідні періоди та стани в літе-
ратурно-історичному процесі, в мовній сфері, у творчості та психології
того чи того митця, в розвиткові й трансформації традиційних форм;
компаративні зіставлення, внутріжанрові, внутрітекстові, внутрімовні
амбівалентні, перехідні форми та фронтирні ситуації тощо;
с) у ситуативному аспекті, в рамцях якого вибірково розглядаються
конкретні приклади пограничних ситуацій у діахронічному та синхро-
нічному ракурсах, із урахуванням контекстуальних чинників — генетич-
ного, історичного, геополітичного, соціо- та етнокультурного.
«Маленький західний півострів
євразійського континенту» (Галичина)
У центрально-східній частині європейського літературного проце-
су другої половини XIX — першої половини ХХ ст., конкретно — в
його австрійському та польському сеґментах, формується осібна течія,
до якої належать письменники, котрі своїм походженням, біографіч-
ною пам’яттю, тією чи тією мірою рисами менталітету й творчості були
пов’язані з Галичиною, цим, за виразом Чеслава Мілоша, «маленьким за-
хідним півостровом євразійського континенту», або (мабуть, точніше)
«східним півостровом Західної Європи», сказати б — «Сходом Захо-
ду». Природа й характер цієї течії визначали два чинники: специфічні
особливості Галичини як, по-перше, перехрестя історичних доль народів
Центрально-Східної Європи, унікального локусу етнокультурного по-
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 15
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
граниччя — австро-польсько-українського (з різною мірою присутності
єврейського, а також угорського, румунського, словацького, цигансько-
го елементів), по-друге — геополітичного перехрестя із притаманними
йому національними, політичними, ментальними суперечностями, де
важили взаємні обрáзи й претензії країн і народів — як закорінені в істо-
рії, так і ті, що породжені катастрофічними пертурбаціями початку ХХ
століття (світова війна, розвал імперій, перекроювання кордонів).
Тема Галичини у творчості австрійських і польських письменників
співвідноситься з обома зазначеними чинниками; в етнокультурному
плані превалює чинник перший, що природно зв’язано з біографіч-
ною складовою, із забарвленою ностальгійним почуттям національною
пам’яттю про дитячі роки, про людей, природу, традиції карпатського
краю. В певному сенсі це були картини «втраченого раю», що залишив-
ся в минулому, але зберігся в пам’яті. У певному сенсі, проте, зрозуміла
річ, не в повному, не вичерпному, адже пам’ять, звичайно, поповнюва-
лася, часом і кореґувалася, зрілою думкою, життєвим досвідом, і тоді в
гармонію ідеального — або, точніше, такого, що здавався ідеальним, —
світу вторгалися історичні, соціальні, політичні дисонанси, непривабли-
ві реалії дійсності, національні, політичні чи попросту «надто людські»
упередження.
Інтерес до проблематики, пов’язаної з етнокультурним простором
Галичини як пограничного феномену, активізувався зокрема в польській
та українській науковій спільноті від 90-х років минулого століття. Це
видана в Польщі анґломовна колективна праця «Літературна Галичина:
від пост-війни до пост-модерну: місцевий путівник до глобального відо-
браження» [38], студії І. Зимомрі, П. Рихла, Г. Грабовича, Л. Цибенко,
Т. Гавриліва, Я. Лопушанського, Л. Айзенбарт; цю тему тією або тією
мірою заторкнуто в монографіях, присвячених окремим представникам
австрійської та польської літератур новітнього часу.
Австрійський сеґмент
Леопольда фон Захер-Мазоха (1836—1895)1 деякі його сучасники, зо-
крема німецькі критики, називали галицьким письменником, настільки
вони були вражені тим, як, із яким знанням і з яким щирим почуттям
він писав про карпатський край; хтось шукав у його родоводі українську
складову, хоча жодних документальних свідчень, які могли би потвер-
дити цю версію, немає. Захер-Мазох був письменником австрійським і
таким залишався у своїх «галицьких» творах, тож ближчими до істини
1 Необхідне застереження. Деякі положення та завваги цієї статті текстуально перегукуються з
попередніми публікаціями автора (див.: [3]), однак треба наголосити на тому, що такі момен-
ти, ширше — проблематика, кут зору на творчість письменника (йдеться, зокрема, про Захер-
Мазоха та Вінценза) тут постають в іншому, ширшому літературно-історичному контексті, в
інших концептуальних і методологічних ракурсах, тобто в нових функціях і новому значенні.
16 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Юрій БАРАБАШ
були критики в самій Галичині, які відзначали із задоволенням, що За-
хер-Мазох — «перший з чужинців», що тáк пише про неї. Цими твора-
ми автор розширив рамці європейської україніки, увівши в суспільний і
літературний контекст Європи тему Галичини. Можна висловити жаль із
приводу того, що висновок віденського психіатра Р. Крафт-Ебінґа щодо
психопатологічної природи творчості Захер-Мазоха (висновок цей, тре-
ба визнати, спирається на реальні особливості значної частини доробку
прозаїка, що являє собою окрему тему) та — відповідно — термін «ма-
зохізм» на довгі роки заступили в критиці й у читацькій свідомості його
«галицький» творчий дискурс. Нині, з огляду на збагачення наукового
арсеналу новими методологічними підходами, зокрема підходом крос-
культурним, з’явилася можливість вивчати цю частку спадщини Захер-
Мазоха під кутом зору концептуальних і типологічних аспектів пробле-
ми етнокультурного пограниччя.
Майбутній письменник народився в Лемберзі/Львові, у впливовій
родині, яка мала повагу міської спільноти (батько, Леопольд Стефан фон
Захер, був значним австрійським урядовцем, начальником поліції Коро-
лівства Галичини та Лодомерії, дід із материного боку, доктор медицини
Франц фон Мазох, — депутатом Станового сейму, двічі обирався ректо-
ром Львівського університету), там і проминули перші дванадцять років
його життя [див.: 41; авторський синопсис книжки: 10]. У багатонаціо-
нальному Львові, на літніх вакаціях у Винниках, мальовничому передміс-
ті, у строкатому середовищі перевесників — дітей польських шляхтичів,
українських селян, єврейських крамарів, німецьких колоністів, хлопчик
підростав у характерній для Галичини ситуації пограниччя. У мовному
спектрі повсякденного спілкування друге — після польської (німецьку
буде опановано пізніше) — місце посідала українська мова, точніше, її
гуцульський діалект, що його малий Леопольд сприйняв через пісні, каз-
ки, леґенди від няні Ґандзі. Усім цим було закладено фундамент його ду-
ховного індиґенату, який згодом давав письменникові почуття мораль-
ного права, говорячи про Галичину, вживати займенникову формулу «в
нас», а також її семантичні кореляти — «ми», «наше», «тут», які при-
родно вписувалися в оповідь від першої особи — форму, що її ми часто
зустрічаємо в текстах галицького циклу Захер-Мазоха.
Щоправда, семантичні та естетичні функції займенникової форму-
ли «в нас» та її корелятів можуть бути різними в різних текстах, іноді
вони міняються місцями в межах одного тексту. Ця мінливість відбиває
складні пограничні процеси всередині тріади «Чуже—Інакше—Своє»,
динаміку співвідношень поміж її компонентами.
Приміром, у повісті «Венера в хутрі», одному з найвідоміших творів
Захер-Мазоха, Галичини як такої практично немає, дарма що формально
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 17
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
дія відбувається в її межах, однак проблематика твору зовсім інакша1.
Для героя повісті Галичина є не тільки не своєю, але навіть і не інакшою,
це попросту щось геть відсутнє, тобто суттю чуже.
Інша річ — оповідання та нариси соціально-побутового, етнографіч-
ного плану («Хлопський суд», «Жіночі образки з Галичини»), твори
різних жанрів, присвячені історичному минулому Галичини: романи
«Одна галицька історія. Рік 1846» і «Гайдамака», нариси та леґендар-
ні новели про опришків, ландшафтні замальовки та розгорнуті картини
природи карпатського краю, до яких сучасний дослідник питання засто-
совує гайдеґґерівське поняття «ментальний ландшафт» [31, 372].
Слід, утім, підкреслити, що за всієї своєї симпатії до Галичини За-
хер-Мазох залишається австрійським письменником. Ним він постає,
зокрема, у дещо, сказать би, дражливому аспекті.
Річ у тому, що часом, і зазначмо — незрідка, це поняття виступає сво-
єрідним маркером імперської свідомості, для якої Галичина — це «наші
східні землі», частина Королівства Галіції та Лодомерії, коронної землі
Габсбурзької монархії. Щось на зразок «галичинанаша»… Галицький
наратив письменника Захер-Мазоха перебивається голосом Захер-Ма-
зоха — вірнопідданого імперії, її апологета; такі, наприклад, міркування
автора у фіналі нарису «Жіночі образки з Галичини» про «австрійську
расу» та роль у її формуванні «галицької породи». З імперським трен-
дом пов’язана антипольська спрямованість низки творів Захер-Мазоха.
От лише два приклади. В оповіданнях про опришків наголошене їхнє
протистояння польським «вельможним панам»; цей факт сам по собі не
сприймається як порушення історичної правди, хоча тут ясно вловлю-
ється нарочита акцентуація. Важливіше інше — відсутність у цій темі ав-
стрійського мотиву, добре відомого авторові, чий батько, як пам’ятаємо,
значний поліцейський чин, брав активну участь у «замиренні» опри-
шків. У нарисі «Свято обжинок» старий русин, наче здогадуючись,
щó від нього хочуть почути, розповідає про тяжку селянську долю «під
польським пануванням» і висловлює велике задоволення тим, як, мов-
ляв, одразу стало легше після переходу «під Австрію», до «великого ці-
саря Йосифа»… Цей відгомін застарілих упереджень — приклад, який
висвічує одне з потенційно конфліктних явищ центрально-східного єв-
ропейського пограниччя/фронтиру. «Нервом» цього реґіону якраз і
була Галичина 2.
1 Сам Захер-Мазох у своїй «Прилозі» до «Венери в хутрі» говорив про «природну ворожне-
чу», навіть взаємну «ненависть» чоловічої та жіночої статей, яка одну зі сторін перетворює
на молот, другу — на ковадло [див.: 9].
2 Унаслідок першого розділу Польщі (1772) ці землі, під назвою «Галичина», увійшли до складу
угорських Земель корони Святого Іштвана, т. зв. Транслейтанії, частини Габсбурзької монар-
хії, яка пізніше дістала назву Австро-Угорщини.
18 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Юрій БАРАБАШ
Важливим компонентом духовного світу й творчості Галичина (по-
части Буковина) стала також у молодшого сучасника Захер-Мазоха —
Карла Еміля Францоза (1848—1904) 1.
У біографіях та творчості обох неважко відзначити пункти типоло-
гічної подібності, ясна річ, за відмінності деталей. Місто Чортків на Тер-
нопільщині, де минало дитинство Францоза, було для нього тим самим,
що Винники для Захер-Мазоха: упадала в око етнічна та мовна строка-
тість оточення. Францоз у своїй єврейській родині виховувався в дусі
поваги до німецьких гуманістичних традицій, але до німецької мови він
прийшов лише в німецькій гімназії в Чернівцях, в університетах Відня
та Ґраца. Щоправда, в Чорткові на Францоза впливали інші чинники:
польсько-українсько-єврейське лінґвопограниччя, одеське походження
матері (за виразом Петра Рихла, ця «бабелівська» суміш української та
ідишу звучала в його вухах «від самої колиски» [28, 7]), українка-няня
Мариня, котра називала хлопчика «Мільком» і залишила в його слухо-
вій пам’яті, подібно як Ґандзя в Захер-Мазоха, звучання української піс-
ні, гуцульської говірки.
Такими були відпочаткові імпульси, передумови формування в обох
письменників особливого інтересу, ба більше — сентименту до Галичи-
ни, що визначило важливе — не за обсягом, а за значенням, — місце й
роль галицького дискурсу в їхній творчості.
Що ж до конкретної реалізації цього дискурсу в текстах, то тут по-
єднання схожості й відмінностей постає складнішим.
Живі національні типи, замальовки сільського побуту, галицької
та буковинської природи, колоритні етнографічні подробиці в начер-
ках й оповіданнях Францоза, присвячених Галичині, — «Повстання у
Воловцях», «Війт із Бяли», «Ярмарковий день у Барнові», в романі
«Боротьба за правду», виявлена в них позитивна стосовно галичан ав-
торова позиція та доброзичлива інтонація «римуються» з особливос-
тями нарисових творів Захер-Мазоха на аналогічні теми; проте слід го-
ворити і про незбіги, причім суттєві, навіть принципові. Один із пунктів
такого незбігу — польський мотив. У Захер-Мазоха він, як зазначалося
вище, має чітко виявлений антипольський характер. Позиція Францоза
у творах гострої соціальної спрямованості значно виваженіша, зображе-
ний ним польський поміщик Вініцентій, який поглумився над україн-
ською дівчиною («Повстання у Воловцях»), і австрійська адміністра-
ція, що карає бунтівника, «гуцульського Карла Моора» («Боротьба за
правду»), — явища одного штибу. Такий підхід до проблеми, завважує
1 Це прізвище (нім. Franzose — француз) австрійські чиновники, відповідно до «Указу про
терпимість» імператора Йосифа II, дали дідові письменника, оскільки його батько, М. Левер
(євр. Леферт) 1770 року приїхав із родиною до Галичини (тоді це ще означало — до Польщі)
з Франції.
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 19
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
Д. Наливайко, зближує ці твори з тим, що написали на ту ж тему Франко
й Кобилянська, Стефаник і Марко Черемшина [див.: 25, 13].
Треба визнати, що певною мірою Францоз віддав данину ідеї інте-
ґрації поліетнічного галицького компонента в німецькомовний культур-
ний простір, але то була не імперіалістична стратеґія, а радше своєрідна
гуманітарна утопія, що її живило схиляння перед традицією німецького
гуманізму; вона передбачала не поглинення, не насильницьке підкорен-
ня, а міжнаціональний і міжкультурний діалог. «Міт Австрії, — пише
Клаудіо Маґріс, — як посередника поміж Сходом і Заходом знайшов у
цих таємничих, віддалених краях (тобто на галицькому Grenzraum —
пограниччі. — Ю. Б.) свою духовну батьківщину» [39, 189]. Одним із
виразників цієї тенденції був Францоз із притаманною йому високою
мірою того, що можна назвати «інтеркультурною компетенцією».
Суттєвий момент відмінності поміж двома галицькими дискурса-
ми — вихід Францоза за рамці Галичини, включення її в загальноукраїн-
ський контекст. У Захер-Мазоха такого контексту немає, поняття «Укра-
їна» він іноді згадує поряд із «Галичиною», але то лише згадки. Для
Францоза ці поняття невідривні одне від одного. Спогад про сліпого
кобзаря, побаченого в дитинстві на ярмарку («Ярмарковий день у Бар-
нові»; Барнов — літературний «псевдонім» Чорткова, пор. Єгупець/
Київ у Шолом-Алейхема, Бучач/Шебуш у Шмуеля Аґнона), дає імпульси
роздумам письменника про українську думу як хранительку історичної
народної пам’яті. У нарисі «Народна пісня малоросів» він розглядає
козацькі думи в зіставленні з піснями гуцулів-опришків, підкреслюючи в
них риси схожості і відмінності, й звертаючи увагу на те, що, наприклад,
гуцульська пісня про Олексу Довбуша здобула популярність на всій те-
риторії України, зокрема на її Сході. Прикметна під цим оглядом назва
книги Францоза, в якій уміщено цей нарис, — «Від Дону до Дунаю».
У цьому ж збірнику (2-е вид., 1888) Францоз друкує працю «Літера-
тура малоросів» — перший німецькомовний літературно-історичний
огляд від «Слова про похід Ігорів» і Києво-Печерського патерика до
нової української літератури XIX ст. Особливий інтерес австрійського
письменника викликає творчість Т. Шевченка. Наголошуючи на глибо-
ко народній природі Шевченкової поезії, Францоз водночас (уперше в
шевченкознавстві) обґрунтовує концепцію її універсального, загально-
людського значення, вписує спадщину Шевченка в європейський та сві-
товий контекст [див.: 43, 36—43; 17, 52—55; 28].
Як бачимо, вихід Францоза в загальноукраїнський простір — це не
лише розширення фактологічних рамців, це заглиблення у фактологіч-
ний матеріал; репортажно-нарисове начало доповнюється, а значною
мірою й витісняється, началом аналітичним. Утім процес амбівалентний.
З одного боку, підвищується рівень змістової наповненості дискурсу, ва-
20 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Юрій БАРАБАШ
гомості узагальнень і висновків, що, поза сумнівом, сприяє повнішому
пізнанню об’єкта, тобто Галичини/України. Однак — другий бік питан-
ня — у певному, передовсім емоційному, сенсі це віддаляє об’єкт від ре-
ципієнта, знання якщо не витісняє рефлексії, живе, образне сприйняття,
то в кожному разі відтісняє їх. Якщо, беручи це до уваги, а також під ку-
том зору тріади «Чуже—Інакше—Своє», порівняти галицькі дискурси
Францоза і Захер-Мазоха, то можна завважити три моменти: а) для обох
Галичина від початку не була «чужою»; b) вона є для них «інакшою» і
приваблює до себе саме інакшістю; с) проте сприйняття цієї інакшості
кожним з авторів має свої осібності; якщо для Францоза її відчуття та
усвідомлення є головним, суттю незмінним, збагачуючись, розширюю-
чи свої межі, воно не переходить ці межі, «інакше» залишається самим
собою, «інакшим», то в Захер-Мазоха помічаємо ознаки внутрішнього
руху до «свого», нехай не так чітко виявленого, це радше натяк, тренд,
а не чітко виявлена риса, але натяк, тренд семантично значущий. Тре-
ба сказати, що вказані відмінності не несуть у собі оціночного сенсу за
принципом краще/гірше, вони маркують різні особистісні версії, різні
концептуальні та ситуативні аспекти етнокультурного пограниччя як ре-
альності та як концепту.
Ще одна його австрійська версія — дискурс (тема, образ, мотив)
Галичини в Йозефа Рота (1894—1939), письменника іншої ґенерації,
ніж Захер-Мазох і Францоз. Із обома його зближує факт народження на
галицькій землі — то було старовинне місто Броди, розташоване ко-
лись на кордоні між Галицьким і Волинським князівствами, а на час на-
родження Рота — поблизу кордону між Австро-Угорщиною та Росією.
З Францозом Рота ріднить єврейське походження, хоча на відміну від
старшого колеґи він походив із простої, не дуже заможної та не зовсім
благополучної містечкової родини.
До «галицької версії» Йозефа Рота застосовні всі три компонен-
ти етнокультурної тріади. Образ Галичини постає в сприйнятті й зо-
браженні Рота як контрастна сукупність мінливих співвідношень між
поняттями «чуже», «інакше» та «своє», їх взаємозалежності та вза-
ємозамінності, «перетікання» — найчастіше прихованого — одного в
одне, ба більше — змінення суті й сенсу цих понять. Почасти тут даєть-
ся взнаки суб’єктивний чинник — особливості стилю, творчої манери
Рота, чия проза прикметна істотно більшою — порівняно з витриманою
в традиційному стилі оповідною тканиною в Захер-Мазоха та Фран-
цоза — складністю структури, сенсовою багатозначністю. Але є також
другий чинник, об’єктивний, пов’язаний з історією, із Часом. Рот, його
творчість, зокрема галицький дискурс, належить іншій добі — добі дра-
матичних геополітичних пертурбацій у центрально-східному європей-
ському реґіоні, світової війни, розпаду Австро-Угорщини, післявоєнного
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 21
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
переділу територій, заламання доль народів і людей… За часів Рота вже
неможливо було, зображаючи Галичину, обмежитися описами ярмарків
та обжинкових свят, гуцульських звичаїв та обрядів, навіть злодіяння
польських поміщиків і подвиги опришків відступали перед реальною іс-
торичною драмою — драмою розриву зв’язку часів, утрати «великої»,
нехай і недосконалої, але батьківщини — Дунайської імперії та її невід-
дільної (на думку Рота, й не тільки Рота) частини, «малої» батьківщи-
ни — Галичини.
Уявлення про цю нетривіальну австро-галицьку ідентичність пись-
менника дає оповідання «Погруддя цісаря», передовсім образ його
протагоніста.
…У галицькому сільці Лопатини мешкає граф Франц Ксаверій
Морштин, виглядає, шо він колишній хазяїн села, втім, прямо про це
немає мови, в кожному разі, лопатинцям здавалося, що «граф» — це
не просто титул, а й назва дуже високої державної посади. Граф належав
до давнього польського роду, який мав італійське коріння, проте він не
вважав себе ні поляком, ні аристократом італійського походження. Він
не належав до жодної нації, тобто був людиною «наднаціональною»,
людиною європейського світу. А відбитком цього світу була для нього
цісарська монархія, саме вона, і тільки вона, була батьківщиною графа.
І раптом — геополітична катастрофа: у Відні помирає цісар, «єдина
батьківщина» зруйнована, Лопатини опиняються на часовому та ситуа-
тивному фронтирі — у колишній Східній Галичині, теперішній Польщі;
граф, який в уявленні лопатинців був вищим за будь-яку посадову ін-
станцію, вищим від судді та окружного начальника, граф, котрого знали
й боялися селяни та євреї, — граф тепер, після поразки Австрії у війні,
змушений вести перетрактації з польським воєводою, що приїхав із Лем-
берга, — цим, у його очах, «нікчемним поляком».
У драмі, яку переживає граф, у його розгубленості, гніві, презирстві
до тих, хто раніше всюди —у Тернополі, Сараєві, Відні, Брно, Чернівцях,
Одербурзі, Троппау — вважав себе австрійцями, а тепер став заявляти
про свою причетність до польської, чеської, української, румунської, сло-
венської та якоїсь там іще «нації», — в усьому цьому вловлюється, за
графовою іронічною інтонацією, відгомін почуттів і думок автора. Збігу,
звісно, немає, надто великою є дистанція між долями, але є близькі авто-
рові, як і його персонажеві, гірка нота, сумний мотив утрати того, що
здавалося надійним, неминущим.
У селі Лопатини коментатори впізнають селище Лопатин нинішньо-
го Радехівського району Львівської області, куди Рот приїздив на відвід-
ини свого гімназійного приятеля Мозеса Вассера. Можливий і ширший
погляд: село асоціюється з Бродами, ба більше, з Галичиною, а Галичи-
ну Рот ототожнює з імперією, і це породжує — отакий психологічний
22 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Юрій БАРАБАШ
парадокс — «роздвоєння культурно-політичної орієнтації» [18, 168].
Галичина в уяві Рота більше не є «своєю», вона набуває «чужих», не-
прийнятних рис, пов’язаних передовсім із загостренням національних
проблем, яке його герой, граф Морштин, характеризував, посилаючись
на Ґрільпарцера, формулою: «Від гуманізму через націоналізм до бестіа-
лізму». Галичина як реальність зникає із життя Рота, він полишає її 1918
року, на фатальному пограниччі між «колишнім» і «сьогоднішнім»,
полишає практично назавжди.
Старезний, виснажений граф Морштин доживає свій вік на Рів’єрі,
граючи вечорами в шахи або у скат із такими ж старими російськими ге-
нералами. У мемуарах він пише про свою «стару батьківщину», монар-
хію, що вона була великим домом для різних людей. Тепер дім розділено,
зруйновано, у ньому «більше немає місця» для нього. Так міг би сказати
про себе й сам Рот.
Рот сумує не так за монархією, як за «великим домом» та своєю
«кімнатою» в ньому — за Галичиною. Повертатися не було куди, «ве-
ликого дому» більше не було, «кімнату» заселили інші люди, але зали-
шалася можливість — її ніхто не міг відібрати — повернення метафізич-
ного, думкою, пам’яттю, творчою уявою. Протягом своєї багатолітньої
«втечі без кінця» («Die Flucht ohne Ende» — назва одного з романів
Рота), пише Давід Бронзен, перший біограф письменника, Рот «шукав
свою втрачену вітчизну на багатьох станціях своїх безперервних блукань
обхідними шляхами найвіддаленіших країн Західної Європи. І знайшов
її у своєму художньому відтворенні східного світу» [35, 43].
Цим «східним світом» була Галичина. Вона присутня у Рота в бага-
тьох творах, у різних формах — як образ, тема, сюжет, мотив, замальовка,
з різною мірою значущості семантичної та естетичної функції в структу-
рі тексту.
Так, у ранньому, 1920 року, оповіданні «Петро Федорак» Галичи-
на «існує» тільки в роздумах і спогадах героя, галицького селянина,
котрий, повертаючись на батьківщину з Канади, помирає у Відні, на
Південному вокзалі, в очікуванні потягу. Означені в тексті три пунк-
ти — Канада, куди Петро їздив на заробітки, Відень — столиця імперії,
яка щойно зникла («війна закінчилася») та безіменне галицьке село, де
Петра чекали халупка під солом’яною стріхою, корова, свиня, жінка та
дитина, — ці три пункти визначають координати долі як героя оповіда-
ння, так і тисяч його земляків, властиво, усієї тодішньої Галичини.
Герой роману «Йов» Мендель Зінґер, учитель із маленького галиць-
кого містечка, також, подібно до Петра Федорука, здійснює подорож за
океан. Центральним тут виступає біблійний мотив праведника Йова.
На тлі випробувань, що їх Бог насилає на Менделя, у пам’яті та свідо-
мості героя живуть як духовний та емоційний антипод ворожої чужи-
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 23
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
ни (такою сприймають — суттю однаково — Америку юдей Мендель і
Рот, який у зрілому віці схилявся до католицизму) картини «втрачено-
го раю» — Галичини. У такому ж, опосередкованому, зображенні, че-
рез постаті представників галицького єврейства — переписувача Тори
Нухима Каптурака та торговця коралами Вошивка Печеника, означено
тему Галичини в оповіданні «Левіатан».
У наступному після «Йова» романі Рота «Марш Радецького», най-
більш відомому та значущому його творі, тема Галичини, залишаючись,
якщо судити за зовнішніми ознаками, на другому плані, усе ж переходить
зі сфери спогадів і рефлексій на рівень реальності. З’являються персо-
нажі-галичани — денщик Онуфрій, помічник лісничого Ян Степанюк;
дія, починаючи зі середини тексту, переноситься до Східної Галичини.
Ми впізнаємо її у прикордонній смузі між Австрією і Росією; тут, у не
названому автором типовому галицькому містечку з десятьма тисячами
мешканців, розмістився австрійський єґерський батальйон, у якому слу-
житиме лейтенант Карл Йозеф фон Тротта; поблизу розташоване село
Бурлаки, батьківщина Онуфрія. Саме цьому краю судилося стати епіцен-
тром подій, які започаткували воєнні та соціальні потрясіння, що озна-
чили кінець Дунайської імперії.
Першим зустрічає війну строкатий натовп мешканців прикордонно-
го галицького містечка — своєрідна етномодель усієї Галичини: україн-
ські селяни, євреї, шваби, поляки, крамарі, ремісники, чиновники. На сті-
нах хати митного сторожа розвішені величезні плакати різними мовами,
усі починаються зверненням цісаря «До моїх народів!». Знакова для
цього прикордонного реґіону постать польського графа Хойницького,
дзеркальна версія іншого графа, фон Морштина, символізує для Рота
зміну геополітичного статусу Галичини з австрійського на польський,
а деґрадація графа як особистості (в кінці оповіді фон Тротта-старший
відвідує його в божевільні) — історично тимчасовий характер цієї зміни.
І нарешті Львів, головне місто Галичини. Рік 1924-й.
Нідерландський журналіст Ян Пауль Гінріхс у своїй книжці «Фа-
тальне місто» [12] зазначає, що Львів був для Рота «лише транзитним
пунктом» у його подорожі. З формального боку, можна й так сказати,
Львів дійсно увіходив до маршруту великого європейського турне про-
заїка — на той час кореспондента газети «Frankfurter Zeitung». На-
справді ж мотив Львова став найважливішим, у певному сенсі перелам-
ним, пунктом у галицькому дискурсі Рота.
Львів означив новий кут зору письменника на Галичину. «Своя»
Галичина залишилася в минулому разом із «великою батьківщиною»,
імперією; розчинилося в часі, зникло і сприйняття її як «чужої», що
виникло в трагічний момент розпаду Австро-Угорщини. Включені до
журналістського триптиха («Frankfurter Zeitung», 20, 22 і 23 лютого
24 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Юрій БАРАБАШ
1924 р.) нариси «Мандрівка Галичиною» — «Лемберг, місто», «Люди
і місцевість» (нім. Gegend, «край»), «Інваліди» [29] сприймаються в
цілості; це відкриття автором нової, «інакшої» Галичини — відкриття
не тільки для себе, але для світу, передовсім для Європи. На тлі забарв-
лених ностальгією рефлексій Рот із роздратуванням, у якому чітко влов-
люємо образу за близьке, «своє», реаґує на поширені в деяких колах
Заходу банальні, «дешеві й заяложені» судження про Галичину — така
собі «цивілізована пиха», втім, уточнює Рот, пиха «нафталінова» 1 .
Так, погоджується він, Галичина — це бездоріжжя, криві тротуари, недо-
ладна каналізація, так, бідність і темнота селянина, і погано облаштовані
готелі, що їх описав Альфред Дьоблін у книжці «Подорож Польщею», і
на базарах продають примітивних дерев’яних блазнів, як у Європі двісті
років тому. Так що ж, «Європа тут закінчилася?» — запитує Рот себе та
інших, зокрема того ж Дьобліна, чию книжку він пізніше високо поцінує
у своїй рецензії («Frankfurter Zeitung», 31 січня 1926 р.), висловивши,
однак, застереження, що все ж «шаблони заступили світ розумному спо-
глядачеві». І відповідає: «Ні, не закінчилася». І річ не лише в тому, що
між Європою і цим краєм зберігається постійний і живий зв’язок, що тут
багато європейських видань, що між Віднем і Львовом існує «культур-
ний радіообмін». Головною ознакою «європейськості» Львова — це
парадигмальна Ротова теза, рефрен його «Подорожі Галичиною» — є
національне та культурне розмаїття, мовне багатоголосся. Львів — «бар-
виста пляма на сході Європи», за ним «починається Росія, інший світ».
«Згідно з Ротом, — пише Т. Гаврилів, — Львів мовби покликаний бути
там, де кордон, однак бути там для того, щоб кордон розмивати, долати
межі, дбати про розмаїття, бо розмаїття в Рота — більше ніж співіснуван-
ня, це взаємопроникнення» [11, 108].
Метафора такого пограниччя, окремий випадок поширеного в літе-
ратурі архетипу Дому, — це, за Ротом, готель, притулок, нехай тимча-
совий, різних людей (для самого Рота, протягом двадцяти років євро-
пейського безхатька, він був постійним), зона переходу, проміжковий
пункт між початком і кінцем шляху. Таким є готель «Савой» у романі
письменника «Готель “Савой”», топос-модель чи то зниклої Габсбурзь-
1 Слід зазначити, що поміж тими, хто за часів Рота критично сприймав «галичанство» (не
Галичину як таку), зокрема такі його ознаки, як провінціалізм, сервільно-лояльне ставлення
до австрійської монархії, нахил до політичної кон’юнктурності, знаходимо не лише «нафта-
лінову» публіку. Наприклад, у Роберта Музиля в «Людині без властивостей» Галичина —
провінція країни «Каканії» (від абревіатури K-K — kaiserlich-königlich), «клята галицька
глушина». Іван Франко різко критикував «мертве рутенство», що виступало хоч під «украї-
нофільською» машкарою, хоч під «москвофільською». У статті «Спогади М. Драгоманова»
(Kurjer Lwowski, 24, 25, 30 травня 1890 р.) він солідаризується з автором тих спогадів, який
характеризує свої взаємини з «австрійськими українцями», ширше — «галицькі та укра-
їнські відносини, б’ючи при цьому особливо по інертності, безпрограмності, легкості в зміні
прапорів і крутійстві, де б і в якій формі вони не проявлялися».
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 25
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
кої монархії («Австрія як Дім»), чи то світу взагалі. А можливо, Льво-
ва. Щоправда, прямого посилання на Львів у книжці немає, та й готелю
під назвою «Савой» у місті не було, але є дата написання твору, й вона
якраз саме «львівська» — 1924 (див. вище). За Ротовим образом
Львова, за його «мітом» постає вся Галичина, якою вона на ту пору ба-
чилася письменникові, — уявною, ідеалізованою, «краєм націоналіс-
тичним par exellence».
Польський сеґмент
Міт Львова, багатоликого, мінливого (за Юрієм Андруховичем,
Львів, Львув, Лемберг, Леополіс, Сінгапур — це «місто зітертих кор-
донів» [див: 2]), — пункт зближення, дотику двох галицьких нарати-
вів, польського й австрійського. Зближення, дотику й водночас проти-
стояння. «Виникнення одного міту, — пише Г. Грабович, — вимагало
виникнення іншого у відповідь. Як буває у майже всіх таких випадках,
колективна самоідентифікація, “своє” чи “рідне”, визначається через
протиставлення Іншому» [13, 157]. Критик розглядає факти польської
та української «мітологізацій» Львова, проте його вихідний принцип
у підході до проблеми має загальнометодологічне значення, що, як ви-
дається, робить можливим і коректним застосування його в австрій-
сько-польському випадку. Тим більше що Львів у такому ракурсі не є уні-
кальним. Критик посилається на низку схожих ситуацій із європейської
історії: це Вільнюс, про який Чеслав Мілош, його уродженець, говорив,
що тут «ні тобі Польща, ні не-Польща, ні тобі Литва, ні тобі не-Литва»,
це польсько-німецькі Gdańsk/Danzig, Breslau/Wroclaw, Posen/Poznań,
Stettin/Szczecin, італо-хорватські Trieste/Trst і Fiume/Rijeka, німецько-
румунсько-українські Chernowitz/Cernаuţi/Чернівці.
Хрестоматійний історичний приклад — єврейсько-європейсько-
арабський (юдейсько-християнсько-мусульманський) Єрусалим. Звіс-
но, завважує Г. Грабович, Львів виглядає скромно перед Єрусалимом,
«але ступінь емоційного та психологічного наснаження суперечок
за нього з обох сторін теж близький до граничного», Львів стає «до-
сконалим об’єктивним корелятом наративів національного самоствер-
дження» [13, 157].
Тут у критика знову-таки йдеться про протистояння польсько-укра-
їнських львівських мітологічних наративів. У польсько-австрійському
випадку полемічний фронтир постає інакше, рівень напруженості зага-
лом помітно нижчий, однак треба брати до уваги, що емоції та вислов-
лювання учасників полеміки з різних сторін не симетричні щодо ступеня
гостроти; це відбиває відмінність політичних і психологічних ситуацій, в
умовах і на тлі яких формуються львівські й ширше — галицькі дискур-
си. Діють чинники (скористуємося дихотомією Грабовича) «присутнос-
ті» та «відсутності».
26 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Юрій БАРАБАШ
У свідомості Захер-Мазоха, в його картині світу Галичина — реально
«присутній» об’єкт, частина габсбурзької імперії, стабільність якої не
викликає в письменника сумнівів, тож антипольські мотиви та репліки,
що трапляються в його галицьких творах, не мають агресивного характе-
ру, в них відчутна інтонація поблажливості переможця — «учасника»
розділу Польщі. У польських авторів (зазначмо, не в усіх і не однако-
вою мірою) превалюють рефлексії переможеного. Вони знаходять вияв
у різних варіантах концепції «інакшості». У Франтишека Яворського
(«Про сірий Львів») домінує риса, що її Грабович означує як «естетику
ностальгії та неприхованої елегійності». У книжці Станіслава Василев-
ського «Львівські історії» це перейняті сарказмом картини «іншого»,
підавстрійського Львова, фантомні болі, відгомони недавньої ностальгії
(книжка Василевського побачила світ 1921 року, коли Львів знову став
польським) за втраченим, але нескореним «левом», і це віра у «вічну
польськість» Львова. Ностальгією забарвлені спогади Юзефа Віттліна
«Мій Львів», хоча на її тлі у книжці присутній, як і у «Львівських істо-
ріях» Яворського (втім це характерна риса «львівського наративу» за-
галом, різного авторства й різних часів), сміховий, анекдотичний, часом
буфонадний струмінь в описах етнокультурних і побутових рис цього
багатоукладного міста; у цих описах немає ідеологічного, поготів полі-
тичного підґрунтя, радше є фантасмагорична, майже містична складова.
Навівши ці приклади «присутності» — у різних формах і різних
співвідошеннях — австрійського та польського мотивів у польському
львівському/галицькому дискурсі, звернімо увагу на значно суттєвіший
момент «відсутності»: в цьому дискурсі практично відсутній україн-
ський компонент, автори зосереджені лише на польсько-австрійському
протистоянні. Наче ні в доавстрійський період, ні в наступні часи на
землі Галичини не було її автохтонного населення, українців. Г. Грабович
у цьому зв’язку посилається — як на «емблематичну» — на фундамен-
тальну працю Вітольда Шолгіні про Львів, видану, між іншим, уже в 90-і
роки минулого століття (Witold Szolginia. Тamten Lwów. — Wrozlaw,
Wydawnictwo Wysoki Zamek,1992—1994), в якій автор, за рекомендаці-
єю видавничої анотації, «знавець Львова», докладно описує всі, аж до
анекдотів і міського сленґу, аспекти Львова, але уникає бодай згадки про
українську присутність у місті. І це лише один приклад із багатьох.
Чи не єдиний виняток тут — «галицький/гуцульський текст» Ста-
ніслава Вінценза (1888—1971) 1.
Вінценза з його земляками-колеґами, які писали на ту ж, «галиць-
ку», тему, зближує передовсім біографічний чинник: народження на
карпатській землі, у Слободі Рунгурській на Коломийщині, дитинство
1 Див. підсторінкову примітку 1 на с. 15.
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 27
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
в польсько-українському етнічному та етнокультурному середовищі в
Криворівні над Черемошем, українка-няня Палагна, гімназії у Стриї та
Коломиї, живе спілкування з людьми цього краю. Згадуючи про все це
через багато років у післямові до першої книжки своєї тетралогії про Гу-
цульщину, Вінценз напише: «Ось такі мої витоки…». Тетралогію під на-
звою «На високій полонині» він почав писати 1931 р., в гуцульському
селі Бистриця. Там він прожив до «золотого вересня» 1939-го, коли,
якимсь дивом звільнившись зі станіславської в’язниці, нелегально пе-
рейшов через гірський хребет Чорногору на Закарпаття, що на той час
означало — в Угорщину, в еміґрацію до кінця життя.
Що ж відрізняє Вінценза від колеґ із «польського сеґмента» (крім
згаданих вище імен, назвімо попередників Вінценза — Я. Парандов-
ського, Є. Стемповського, З. Новаковського, сучасників — А. Ф. Оссен-
довського, Ю. Віттліна, Є. Єнджеєвича, Ю. Лободовського)?
По-перше, галицька/гуцульська тема була в його творчості маґі-
стральною, практично єдиною. Літературну діяльність Вінценз почи-
нав із журналістики, з перекладів Достоєвського та Вітмена. Гуцульські
спогади та враження увіходять до його творчості поступово, спочатку
оформлюючись у вигляді нотаток та есеїв у періодиці, на середині життє-
вого шляху заволодіваючи ним цілком.
По-друге, для Вінценза Україна — це не об’єкт спогадів, утім, точні-
ше буде сказати — не тільки такий об’єкт. У Вінценза концепт України/
Гуцульщини не позбавлений особистого ностальґійного відтіню, та при
цьому він закорінений у фольклорно-мітопоетичній свідомості.
І по-третє, головне: образ Гуцульщини створив поляк, однак жодно-
го сліду національної обмеженості, нарочитого «польського» акценту,
вузько, поготів неґативно спрямованого проти когось, у змалюванні
цього образу геть немає. Гуцульський компонент виступає як самодос-
татній, не залежний від сторонніх впливів і мінливих політичних об-
ставин. У цьому відбилася відмінна осібність Вінцензової «польськос-
ті», для якої чужі національна пиха, возвеличення «свого» за рахунок
«інакшого». В його «міті Гуцульщини» немає бездумного, поверхового
захоплення, що його виявляє доброзичливий, але сторонній автор; Він-
ценз почувається «сином гуцульського краю», сприймає його як свою
батьківщину. Чеслав Мілош згадував, що для Вінценза Гуцульщина була
батьківщиною, як для самого Мілоша Литва, як для інших європейців
Уельс, Бретань, Прованс, Каталонія, Країна басків, Трансильванія [див.:
23, 70, 30, 33].
При цьому Гуцульщина була для письменника органічною частиною
України — подібно як гуцульська говірка, що її він усотав у дитинстві від
няні Палагни, сприймалася як українська. «…Мій твір був задуманий і
28 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Юрій БАРАБАШ
відчутий по-українськи <…> по-гуцульськи», — писав Вінценз у листі
до свого українського кореспондента В. Полєка [цит. за: 27, 12—13].
Предметом проведеного вище аналізу були австро-українські та
польсько-українські етнокультурні ситуації, пов’язані зі західною погра-
ничною зоною України — Галичиною, почасти Волинню. Схожі й вод-
ночас вельми специфічні процеси відбувалися в таких етноісторичних
областях, як Закарпаття (українсько-угорське культурне пограниччя) та
Буковина (українсько-румунсько-польсько-єврейське пограниччя, т. зв.
феномен буковинізму), також у східному та південно-східному реґіонах
(Харків, Донбас, Приазов’я). Суттєвою для розуміння загальноукраїн-
ської культурної ситуації видається проблема українсько-єврейського
культурного, передовсім літературного, пограниччя. Ці теми потребу-
ють окремого розгляду.
ЛІТЕРАТУРА
1. Адельман Дж. Що таке глобальна історія сьогодні? — URL: http://www.historians.in.ua/
index.php/en/dyskusiya/2387-dzheremi-adelman-shcho-take-globalna-istoriya-sogodni
2. Андрухович Ю. Город-корабль // Вестник Европы, 2005. №13. С. 151—157.
3. Барабаш Ю. Карпатський вузол: до проблеми етнокультурного пограниччя (Леопольд
фон Захер-Мазох, Станіслав Вінценз) // Слово і Час. 2015. №1. С. 3—16.
4. Белаш Н. Зона освоения (фронтир) и ее образ в американской и русской культурах //
Общественные науки и современность. 1998. № 5. С. 75—89.
5. Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот
XVI — першої половини XVII ст. Київ: Національна академія наук України, Інститут
української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2011. 504 с.
6. Брехуненко В. Фронтир // Енциклопедія історії України: У 10 т. Київ: Наукова думка,
2013. Т. 10. С. 335—337.
7. Бронісловас Ґ. Концепція культури пограниччя // Культурологічний часопис «Ї». 1997.
№10. С. 36—47.
8. Вальденфельс Б. Топографія Чужого: студії до феноменології Чужого. Пер. з нім. В. Ке-
буладзе. Київ: ППС, 2002. 206 с.
9. Венера в мехах [Представление]. Работы о мазохизме. Захер-Мазох Л., Делёз Ж.,
Фрейд З. Москва: РИК «Культура», Ad Marginem, 1992. 380 c.
10. Вушко І. Свої серед чужих: австрійські чиновники та Галичина, 1772—1867 (книжка у
шпаргалці). — URL: http://uamoderna.com/md/vushko-austrian-bureaucrats-galicia
11. Гаврилів Т. На брамах Європи: Львів та ідея Європи в Йозефа Рота. Інтертекст літе-
ратурного Львова. // Парадигма. Збірник наукових праць. Випуск 4. Львів: Інститут
українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. С.101—110.
12. Гінріхс Я. П. Lemberg—Lwów—Львів. Фатальне місто. З нідерландської переклав Ярос-
лав Довгопалий. Київ: Видавництво Жупанського, 2010. 144 с.
13. Грабович Г. Мітологізація Львова: відлуння присутності та відсутності // Грабович Г.
Тексти і маски. Київ: Критика, 2005. С. 155—181.
14. Дашкевич Я. Большая граница Украины (этнический барьер или этноконтактная зона) //
Этноконтактные зоны в европейской части СССР (География, динамика, методы изуче-
ния). Москва: Московский филиал географического общества СССР. 1989. С. 7—20.
15. Дашкевич Я. Етноніміка між наукою та політикою, або довкола національного імені
українського народу // Дашкевич Я. «…Учи неложними устами казати правду». Істо-
рична есеїстика (1989—2008). Київ: Темпора, 2011. С. 88—95.
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 29
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
16. Дашкевич Я. Україна на межі між сходом і заходом (XIV—XVIII ст.) // Записки на-
укового товариства ім. Т. Шевченка. Т. ССХХІІ. Праці історико-філософської секції.
Львів, НТШ, 1991. С. 28—44.
17. Зимомря М. Карл-Еміль Францоз у контексті українсько-німецько- єврейських культур-
них взаємодій на зламі ХІХ ст. // Єврейська історія та культура в країнах Центральної
та Східної Європи. Збірник наукових праць. Київ, 1998. С. 52—55.
18. Ісаєвич Я. Галичина у Габсбурзькій монархії: національно-політичні рухи і культурний
плюралізм // Українська література в Австрії, австрійська — в Україні (матеріали між-
народного симпозіуму). Київ: Брама ЛТД, 1994. С. 163—171.
19. Каюк С.М. Запорозьке козацтво і Великий степовий кордон (друга половина XVIII —
початок XIX ст.) // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Історія. Ч.1. Одеса,
1999. С. 241—246.
20. Каюк С. Страсті за фронтиром, або Жіночий погляд на чоловічу дискусію. —URL:
http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2177
21. Леп’явко С. Великий Кордон Європи як фактор становлення українського козацтва
(XVI ст.). Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2001. 64 с.
22. Леп’явко С. Українське козацтво і теорія Великого Кордону // Козацька спадщина.
2005. № 2. С. 14—18.
23. Мілош Ч. Велике князівство літератури. Вибрані есеї. Київ: Дух і літера, 2011. 440 с.
24. Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI—XVIII cт. Київ:
Основи, 1998. 578 с.
25. Наливайко Д. Українська тема в творчості К.-Е. Францоза // Францоз К.-Е. За правду:
Роман, повість, оповідання / Пер. з нім.; прим. М. Зимомрі. Ужгород: Карпати, 1982.
С. 5—22.
26. «Поверх кордону»: концепція прикордоння як об’єкт дослідження. // Україна модер-
на. 2011. Ч. 18. С. 47—78.
27. Полєк В. Калевала Гуцулів // Вінцензіана. Статті, листи, фрагменти творів. За редакці-
єю Миколи Васильчука. Коломия, 2008. С. 12—22.
28. Рихло П. Український меридіан Карла Еміля Францоза // Францоз К. Е. Ukrainika.
Культурологічні нариси. Упорядкування, переклад з німецької, передмова й коментар
Петра Рихла. Чернівці: Книги — XXI, 2010. С. 7—17.
29. Рот Й. Мандрівка по Галичині // Культурологічний чаcопис «Ї». 1995. № 6. С. 42—47.
30. Сухомлинов О. Культурні пограниччя: новий погляд на стару проблему. Донецьк: Юго-
Восток, 2008. 212 с.
31. Цибенко Л. Післямова // Захер-Мазох Л. Вибрані твори. Львів: Літопис, 1999.
С. 363—383.
32. Чижевський К. Культура і солідарність — URL: https://zbruc.eu/node/14906
33. Чижевський К. Лінія повернення. Про практику прикордоння у діалозі з Чеславом Мі-
лошем. Львів: Кальварія, 2013. 248 с.
34. Чорновол І. Компаративні фронтири. Світовий і вітчизняний вимір. Київ: Критика,
2015. 376 с.
35. Bronsen D. Joseph Roth. Eine Biographie. Köln, Kiepenheuer & Witsch, 1974. 713 s.
36. Dąbrowska-Partyka M. Literatura pogranicza. Pogranicze literatur. Kraków, Wydawnictwo
UJ, 2004. 264 s.
37. Deleuze G. et Guattari F. Rhizome, introduction. Paris: Edit de Minuit, 1976. 75 p.
38. Literary Galicia: from post-war to post-modern: a local guide to the global imagination / ed.
By Adam Michajłow, Waldemar Pacławski. Kraków, Ofi cyna Literacka, 1991. 191 p.
39. Magris C. Der habsburgische Mythos in der modernen österreichischen Literatur. Wien,
Paul Zsolnay Verlag, 2000. 414 s.
40. Uliasz S. O literaturze kresów i pograniczu kultur. Rozprawy i szkice. Rzeszów: Wydawnictwo
Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2001. 218 s.
41. Vushko I. Th e Politics of Cultural Retreat: Imperial Bureaucracy in Austrian Galicia,
1772-1867. Yale University Press, 2015. 328 p.
42. Waldenfels B. Topographie des Fremden. Studien zur Phänomenologie des Fremden.
Frankfurt am Main Suhrkamp 1997. 278 s.
30 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Юрій БАРАБАШ
43. Zymomrja M. K. E. Franzos und sein Aufsatz über Taras Ševčenko // Zymomrja M.
Deutschland und Ukraine: durch die Abrisse zur Wechselseitigkeit von Kulturen. Fürth/
Bayern, Flacius Verlag, 1999. S. 36—43.
Отримано 23 грудня 2019 р.
REFERENCES
1. Adelman, Dzh. (2018, February 04). Shcho take hlobalna istoriia sohodni? Hisrtorians
Retrieved from: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2387-dzheremi-
adelman-shcho-take-globalna-istoriya-sogodni [in Ukrainian]
2. Andruhovich, Yu. (2005). Gorod-korabl’ Vestnik Evropy, 13, 151-157. [in Russian]
3. Barabash, Yu. (2015). Karpatskyi vuzol: do problemy etnokulturnoho pohranychchia
(Leopold fon Zakher-Mazokh, Stanislav Vintsenz) Slovo i Chas, 1, 3-16. [in Ukrainian]
4. Belash, N. (1998). Zona osvoeniya (frontir) i ee obraz v amerikanskoj i russkoj kul’turah
Obshchestvennye nauki i sovremennost’, 5, 75-89. [in Russian]
5. Brekhunenko, V. Kozaky na Stepovomu Kordoni Yevropy: typolohiia kozatskykh spilnot XVI —
pershoi polovyny XVII st. Kyiv: Natsionalna akademiia nauk Ukrainy, Instytut ukrainskoi
arkheohrafi i ta dzhereloznavstva im. M. S. Hrushevskoho, 2011. [in Ukrainian]
6. Brekhunenko, V. (2013). Frontyr In Entsyklopediia istorii Ukrainy (Vol. 1-10; Vol. 10),
pp. 335-337. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]
7. Bronislovas, G. (1997). Kontseptsiia kultury pohranychchia Kulturolohichnyi chasopys “I”,
10, 36-47. [in Ukrainian]
8. Valdenfels, B. (2002). Topohrafi ia Chuzhoho: studii do fenomenolohii Chuzhoho.
(V. Kebuladze, Trans.). Kyiv: PPS. [in Ukrainian]
9. Zaher-Mazoh, L., Delyoz, Zh. & Frejd, Z. (1992). Venera v mekhah [Predstavlenie]. Raboty o
mazohizme. Moscow: RIK “Kul’tura”, Ad Marginem. [in Russian]
10. Vushko, I. (2015, October, 30). Svoi sered chuzhykh: avstriiski chynovnyky ta Halychyna,
1772—1867 (knyzhka u shparhaltsi) Retrieved from: http://uamoderna.com/md/vushko-
austrian-bureaucrats-galicia [in Ukrainian]
11. Havryliv, T. (2009). Na bramakh Yevropy: Lviv ta ideia Yevropy v Yozefa Rota. Intertekst
literaturnoho Lvova. In Paradyhma. Zbirnyk naukovykh prats, 4, 101-110. Lviv: Instytut
ukrainoznavstva im. I. Krypiakevycha NAN Ukrainy. [in Ukrainian]
12. Hinrikhs, Ya. P. (2010). Lemberg—Lwów—Lviv. Fatalne misto. Z niderlandskoi pereklav
(Ya. Dovhopalyi, Trans.) Kyiv: Vydavnytstvo Zhupanskoho. [in Ukrainian]
13. Hrabovych, H. (2005). Mitolohizatsiia Lvova: vidlunnia prysutnosti ta vidsutnosti
In Hrabovych, H. Teksty i masky, pp. 155-181. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian]
14. Dashkevich, Ya. (1989). Bol’shaya granica Ukrainy (etnicheskij bar’er ili etnokontaktnaya
zona) In Etnokontaktnye zony v evropejskoj chasti SSSR (Geografi ya, dinamika, metody
izucheniya), pp. 7-20. Moscow: Moskovskij fi lial geografi cheskogo obshchestva SSSR.
[in Russian]
15. Dashkevych, Ya. (2011). Etnonimika mizh naukoiu ta politykoiu, abo dovkola natsionalnoho
imeni ukrainskoho narodu In Dashkevych, Ya. “…Uchy nelozhnymy ustamy kazaty pravdu”.
Istorychna eseistyka (1989—2008), pp. 88-95. Kyiv: Tempora. [in Ukrainian]
16. Dashkevych, Ya. (1991). Ukraina na mezhi mizh skhodom i zakhodom (XIV—XVIII st.)
In Zapysky naukovoho tovarystva im. T. Shevchenka, CCXXII. Pratsi istoryko-fi losofskoi sektsii,
28-44. Lviv: NTSh. [in Ukrainian]
17. Zymomria, M. (1998). Karl-Emil Frantsoz u konteksti ukrainsko-nimetsko- yevreiskykh
kulturnykh vzaiemodii na zlami XIX st. In Yevreiska istoriia ta kultura v krainakh Tsentralnoi
ta Skhidnoi Yevropy. Zbirnyk naukovykh prats, pp. 52-55. Kyiv. [in Ukrainian]
18. Isaievych, Ya. (1994). Halychyna u Habsburzkii monarkhii: natsionalno-politychni rukhy
i kulturnyi pliuralizm In Ukrainska literatura v Avstrii, avstriiska — v Ukraini (materialy
mizhnarodnoho sympoziumu), pp. 163-171. Kyiv: Brama LTD. [in Ukrainian]
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710) 31
Чуже—Інакше—Своє. Етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти
19. Kaiuk, S.M. (1999). Zaporozke kozatstvo i Velykyi stepovyi kordon (druha polovyna
XVIII — pochatok XIX st.) In Chetvertyi mizhnarodnyi konhres ukrainistiv. Istoriia. Ch.1,
241-246. Odesa. [in Ukrainian]
20. Kaiuk, S. (2017, May 3). Strasti za frontyrom, abo Zhinochyi pohliad na cholovichu dyskusiiu.
Hisrtorians Retrieved from: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2177
[in Ukrainian]
21. Lepiavko, S. (2001). Velykyi Kordon Yevropy yak faktor stanovlennia ukrainskoho kozatstva
(XVI st.). Zaporizhzhia: RA “Tandem-U”. [in Ukrainian]
22. Lepiavko, S. (2005). Ukrainske kozatstvo i teoriia Velykoho Kordonu Kozatska spadshchyna,
2, 14-18. [in Ukrainian]
23. Milosh, Ch. (2011). Velyke kniazivstvo literatury. Vybrani esei. Kyiv: Dukh i litera.
[in Ukrainian]
24. Nalyvaiko, D. (1998). Ochyma Zakhodu. Retseptsiia Ukrainy v Zakhidnii Yevropi
XI—XVIII st. Kyiv: Osnovy. [in Ukrainian]
25. Nalyvaiko, D. (1982). Ukrainska tema v tvorchosti K.-E.Frantsoza In Frantsoz, K.-E. Za
pravdu: Roman, povist, opovidannia (M. Zymomria, Trans.), pp. 5-22. Uzhhorod: Karpaty.
[in Ukrainian]
26. “Poverkh kordonu”: kontseptsiia prykordonnia yak obiekt doslidzhennia (2011). Ukraina
moderna, 18, 47-78. [in Ukrainian]
27. Poliek, V. Kalevala Hutsuliv (2008). In (M. Vasylchuk, Ed.). Vintsenziana. Statti, lysty,
fr ahmenty tvoriv, pp. 12-22. Kolomyia. [in Ukrainian]
28. Rykhlo, P. (2010). Ukrainskyi merydian Karla Emilia Frantsoza In Frantsoz, K. E. Ukrainika.
Kulturolohichni narysy, 7-17. (Trans.) Rykhlo, P. (Ed.). Chernivtsi: Knyhy — XXI.
[in Ukrainian]
29. Rot, Y. (1995). Mandrivka po Halychyni Kulturolohichnyi chasopys “I”, 6, 42-47.
[in Ukrainian]
30. Sukhomlynov, O. (2008). Kulturni pohranychchia: novyi pohliad na staru problemu. Donetsk:
Yuho-Vostok. [in Ukrainian]
31. Tsybenko, L. (1999). Pisliamova In Zakher-Mazokh, L. Vybrani tvory, pp. 363-383. Lviv:
Litopys. [in Ukrainian]
32. Chyzhevskyi, K. (2013, November 1). Kultura i solidarnist Zbruč Retrieved from: https://
zbruc.eu/node/14906 [in Ukrainian]
33. Chyzhevskyi, K. (2013). Liniia povernennia. Pro praktyku prykordonnia u dialozi z Cheslavom
Miloshem. Lviv: Kalvariia. [in Ukrainian]
34. Chornovol, I. (2015). Komparatyvni fr ontyry. Svitovyi i vitchyznianyi vymir. Kyiv: Krytyka.
[in Ukrainian]
35. Bronsen, D. (1974). Joseph Roth. Eine Biographie. Köln: Kiepenheuer& Witsch. [in German]
36. Dąbrowska-Partyka, M. (2004). Literatura pogranicza. Pogranicze literatur. Kraków:
Wydawnictwo UJ. [in Polish]
37. Deleuze, G. & Guattari, F. (1976). Rhizome, introduction. Paris: Edit de Minuit. [in French]
38. Michajłow, A. & Pacławski,W. (Eds.) (1991). Literary Galicia: fr om post-war to post-modern:
a local guide to the global imagination. Kraków: Ofi cyna Literacka.
39. Magris, C. (2000). Der habsburgische Mythos in der modernen österreichischen Literatur.
Wien: Paul Zsolnay Verlag. [in German]
40. Uliasz, S. (2001). O literaturze kresów i pograniczu kultur. Rozprawy i szkice. Rzeszów:
Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego. [in Polish]
41. Vushko, I. (2015). Th e Politics of Cultural Retreat: Imperial Bureaucracy in Austrian Galicia,
1772—1867. Yale University Press.
42. Waldenfels, B. (1997). Topographie des Fremden. Studien zur Phänomenologie des Fremden.
Frankfurt am Main: Suhrkamp. [in German]
43. Zymomrja, M. (1999). K. E. Franzos und sein Aufsatz über Taras Ševčenko In Zymomrja, M.
Deutschland und Ukraine: durch die Abrisse zur Wechselseitigkeit von Kulturen, 36-43. Fürth/
Bayern: Flacius Verlag. [in German]
Received 23 December 2019
32 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 2 (710)
Юрій БАРАБАШ
Yurii Barabash, doctor of philology, professor
A. M. Gorky Institute of World Literature
25a Povarskaya st., Moscow 121069
e-mail: barabash.yuri@gmail.com
ORCID 0000-0002-8938-9408
ALIEN—DIFFERENT—ONE’S OWN. ETHNOCULTURAL FRONTIER:
CONCEPTUAL, TYPOLOGICAL, AND SITUATIONAL ASPECTS
Th is is the fi rst paper of the three-issue series about the ethnocultural frontier planned by
the author. A long time ago, the scholarly discussions on the problems of the frontier, which
became quite vivid in the last decades, had overcome the initial relatively local frames of the
American ‘thesis of the frontier’ connected with the specifi c conditions and circumstances
of the Wild West epoch. Currently, these discussions cover various fi elds of humanities and
are becoming more relevant at the present stage of the global historical development, as they
signal new civilizational traits and specifi c features of this stage. By this, the author implies
globalization and glocalization processes that encompass multiplicity and variability, also
unpredictability, oddity, and non-stability of combinations as well as the diversity of am-
bivalent forms and transitive states emerging on this basis. Th e paper defi nes key theoretical
and methodological principles forming the intentional (according to R. Carnap) approach
to the concept of the frontier; it also suggests a number of typological models of the eth-
nocultural frontier (frontier literary zones; transitive periods and states in the historical-
literary process, as well as in the language sphere, in creative work, and psychology of an
author; comparative collations, etc.). Finally, it analyzes selected literary cases that emerged
in geopolitical and ethnocultural zones of Ukraine (namely Austro-Ukrainian and Polish-
Ukrainian frontiers) within the framework ‘Alien — Diff erent — One’s own’. Th e analysis,
both diachronic and synchronic, considers contextual factors, i.e. genetic, historical, geopo-
litical, international, ideological, and sociocultural contexts. In the following two papers of
the series, the author intends to deal with the eastern ethno- and linguocultural frontier of
Ukraine (Kharkiv, Donbas) and the Ukrainian-Jewish literary frontier.
Keywords: fr ontier, concept, context, ethnocultural zone, typology, model, Alien—Diff erent—
One’s Own.
|