Гирич Ігор. В'ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (Співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії)
Рецензія на книгу: Гирич І. В'ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (Співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії). Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2019. 312 с....
Gespeichert in:
| Datum: | 2020 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2020
|
| Schriftenreihe: | Сiверянський літопис |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/173320 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Гирич Ігор. В'ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (Співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії) / Д. Гордієнко // Сіверянський літопис. — 2020. — № 5. — С. 145-149. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-173320 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1733202025-02-09T13:43:44Z Гирич Ігор. В'ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (Співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії) Recension : Hyrych, I. (2019). Viacheslav Lypynsky: farmer and soldier (The ratio of democratic and conservative in his historiosophy). Kyiv, Ukraine: Instytut ukrainskoi arkheohrafii ta dzhereloznavstva im. M. S. Hrushevskoho NAN Ukrainy Гордієнко, Д. Рецензії. Огляди. Анотації Рецензія на книгу: Гирич І. В'ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (Співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії). Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2019. 312 с. 2020 Article Гирич Ігор. В'ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (Співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії) / Д. Гордієнко // Сіверянський літопис. — 2020. — № 5. — С. 145-149. — укр. 2518-7430 DOI: 10.5281/zenodo.4120937 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/173320 uk Сiверянський літопис application/pdf Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії. Огляди. Анотації Рецензії. Огляди. Анотації |
| spellingShingle |
Рецензії. Огляди. Анотації Рецензії. Огляди. Анотації Гордієнко, Д. Гирич Ігор. В'ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (Співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії) Сiверянський літопис |
| description |
Рецензія на книгу: Гирич І. В'ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (Співвідношення
демократичного і консервативного в його історіософії). Київ: Інститут
української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН
України, 2019. 312 с. |
| format |
Article |
| author |
Гордієнко, Д. |
| author_facet |
Гордієнко, Д. |
| author_sort |
Гордієнко, Д. |
| title |
Гирич Ігор. В'ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (Співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії) |
| title_short |
Гирич Ігор. В'ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (Співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії) |
| title_full |
Гирич Ігор. В'ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (Співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії) |
| title_fullStr |
Гирич Ігор. В'ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (Співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії) |
| title_full_unstemmed |
Гирич Ігор. В'ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (Співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії) |
| title_sort |
гирич ігор. в'ячеслав липинський: хлібороб і жовнір (співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії) |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2020 |
| topic_facet |
Рецензії. Огляди. Анотації |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/173320 |
| citation_txt |
Гирич Ігор. В'ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (Співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії) / Д. Гордієнко // Сіверянський літопис. — 2020. — № 5. — С. 145-149. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT gordíênkod giričígorvâčeslavlipinsʹkijhlíborobížovnírspívvídnošennâdemokratičnogoíkonservativnogovjogoístoríosofíí AT gordíênkod recensionhyrychi2019viacheslavlypynskyfarmerandsoldiertheratioofdemocraticandconservativeinhishistoriosophykyivukraineinstytutukrainskoiarkheohrafiitadzhereloznavstvaimmshrushevskohonanukrainy |
| first_indexed |
2025-11-26T10:28:37Z |
| last_indexed |
2025-11-26T10:28:37Z |
| _version_ |
1849848421555372032 |
| fulltext |
145
РЕЦЕНЗІЇ. ОГЛЯДИ. АНОТАЦІЇ.________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Дмитро Гордієнко
•
Рецензія
Гирич І. В’ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір (Співвідношення
демократичного і консервативного в його історіософії). Київ: Інститут
української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН
України, 2019. 312 с.
DOI: 10.5281/zenodo.4120937
© Д. Гордієнко, 2020. CC BY 4.0
Постать В’ячеслава Липинського в українській соціогуманітаристиці знана і не-
знана водночас. Суперечливо він постає і в монографії І. Гирича. Уже у вступі до-
слідник наголошує, що постать В. Липинського стала в українській «національній
суспільній думці ХХ ст. постаттю першої величини» (с. 7), чому проте не відпо-
відає його представлення в українській історіографії. Липинський більше відомий
на еміграції, де створений і діє Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. Ли-
пинського у Філадельфії (США), що, зокрема, поставив за мету своєї діяльності
видання повної творчої спадщини мислителя. В Україні його затьмарив ідеолог
українського націоналізму – Дмитро Донцов, більш зрозумілий широким масам,
ніж «реаліст» В. Липинський. Та попри те, що «ці дві теорії взаємно виключали
одна одну» (с. 245), саме останній, «першим запропонував питання самостійної
України визначити альфою і омегою політичної боротьби українців за національне
визволення» (с. 7).
Назва книги, як показує автор, взята з кредо самого Липинського, який у соці-
альну основу українського поступу поставив не інтелігента, а продуцента, відтак
відмовився від професорської кафедри, ствердивши у листі до Д. Дорошенка, що
він «хлібороб і жовнір» (с. 40). Така позиція мислителя різко контрастувала з укра-
їнською та загалом європейською громадсько-політичною дійсністю того часу, де
провід вели професори, зокрема в українському русі – професор Михайло Грушев-
ський, з яким і Липинський підтримував тривалі тісні стосунки, розкриті в окре-
мому підрозділі монографії. Світогляд більше поєднував Липинського з Євгеном
Чикаленком, на думку якого «лише дрібний і середній власник буде зацікавлений
у перемозі Української революції, підтримуватиме українську державу, національ-
ну культуру, а також творитиме матеріальну базу, економічну основу процвітання
України» (с. 120). Лише в еміграції вчений посяде кафедру історії української дер-
жавності в Українському науковому інституті в Берліні. Проте суперечливо звучить
теза автора, що здобутки УНІ в Берліні «були незначними», водночас цей Інститут
«реально спричинився до розвитку державницької школи в українській історіогра-
фії» і навіть «в часах Другої світової війни УНІ залишався поважним науковим
центром зі знаною і розлогою бібліотекою» (с. 185).
Попри наявність ґрунтовних праць, наприклад В. Масненка та О. Яся, як істо-
рик, історіософ В. Липинський в Україні ще мало знаний, а його історичні праці
146
Сіверянський літопис. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
переважно залишаються об’єктами історіографічних досліджень, не переходячи в
розряд історіографічних джерел. Унікальність його як історика полягає в тому, що
«справжнього «наукового приготування» він не отримав, бо, так і не скінчивши іс-
торичного факультету університету, поринув у дослідницьку працю» (с. 22). Історія
для Липинського «не була архівальним чинником, лише підставою для творення
майбутнього суспільства» (с. 38). Книга І. Гирича подає цілісну постать україн-
ського мислителя, в якому «одночасно жили науковець і політик» (с. 153). Хоча ав-
тор і зазначає, що дослідження хронологічно обмежується переважно революцією
1917–1921 рр., фактично воно охоплює весь період життя й діяльності Липинсько-
го. За визначенням самого автора, монографія має науково-популярний характер і
покликана подати образ вченого широким колам українських читачів.
Липинський як політик та історик чітко заявив себе у перипетіях появи видання
«Історії України» Миколи Аркаса, яку сприйняв цілком позитивно, «розцінюючи
її як сильний націоналізуючий чинник» (с. 35) і яка стала причиною першого його
конфлікту з М. Грушевським. При підготовці другого видання «Історії» Аркаса він
чітко окреслив своє бачення вимог до подібного видання: «1) бути не науковим під-
ручником для інтелігента, а популярним викладом української історії для свяще-
ника, чиновника, напівінтелігента, хуторянина…; 2) бути за змістом не підбіркою
фактів, а викладом провідної ідеї, оскільки філософія історії важливіша за доку-
менталізм…; 3) оцінювати події з точки зору інтересів не селянства, а «середньо-
го панства» – козацької старшини» (с. 37). Остання теза фактично лягла в основу
брошури «Шляхта на Україні» (1909), яку І. Гирич відносить до «ключових україн-
ських історіософських книжок ХХ ст.» (с. 38), на жаль, все ще мало знаної в україн-
ській історіографії. Таким чином, якщо для Грушевського альфою й омегою історії
був народ, Липинський поставив в основу своєї історіософії українську шляхту,
яку з 1920-х років визначав у категоріях «провідної верстви» та «суспільної еліти».
Проте, як слушно наголошує автор, хибно протиставляти державницьку концепцію
Липинського народницькій Грушевського. Фактично вони доповнювали одна одну,
і в еміграції обидна напрямки будуть однаково покликатись на Грушевського, що й
розкривається І. Гиричем в окремих підрозділах.
Як український літератор та історик В. Липинський дебютував дослідженням
про Данила Братковського, в постаті якого, на думку І. Гирича, історик вбачав «своє
альтер еґо, попередника двохсотрічної давнини» (с. 56). Вагомою заслугою авто-
ра, все ще не сприйнятою українською гуманітаристикою, є «повернення» в укра-
їнську літературу та культуру постаті Бронєслава Залеського – «польськомовного
українського поета», польського Гоголя української культури. Саме Липинський,
як показує І. Гирич, одним із перших стверджував ідею, «що мова твору не завжди
свідчить про політичні та національні уподобання автора» (с. 59).
Сьогодні у частини українських істориків викликає несприйняття вживання
«Україна» чи «Середньовічна Україна» щодо періоду, раніше окресленого як «Ки-
ївська Русь». Подібну полеміку В. Липинський витримав з відомим польським істо-
риком О. Яблоновським щодо доцільності вживання «Україна» в ранньомодерному
періоді, до XIX ст., чітко виразивши свої погляди у статті «Україна чи Русь?» Подаль-
ший розвиток історіографії ствердив слушність позиції вченого, що дає обнадійливі
перспективи поширення хороніма «Україна» й на інші, давніші періоди української
історії, зокрема середньовічний, не лише в дидактичній, а й науковій історіографії.
З історичних праць В. Липинського І. Гирич до найвизначніших відносить до-
сить знану в сучасній українській історіографії «Україну на переломі», а також
менш відомий альманах «Z dziejόw Ukrainy», розрахований «на польськомовного,
але свідомого своєї причетності до українського народу, читача» (с. 81). Власне у
цьому альманасі й була вперше опублікована «Україна на переломі» в оригінально-
му польському варіанті «Dwie chwile z dziejόw porewolucyjnej Ukrainy». «Україна
на переломі» (Відень, 1920) – найвідоміша історична праця Липинського, і саме її
147
Siverian chronicle. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
І. Гирич кладе в основу державницької школи української історіографії (Н. Полон-
ська-Василенко такою підставовою книгою називала «Українську історію: Старин-
ні і середні віки» С. Томашівського).
Своє кредо та чітку історіософську оцінку Козацької революції середини
XVII ст. В. Липинський виклав у великій статті про київського полковника Михай-
ла Кричевського: «Для нас людей ХХ сторіччя, які сліпо вірять у творчу всемогут-
ність парламентських промов … нам може здатися незрозумілою ця добровільна
данина з власної крові найкращих своїх синів, котру тоді склав наш народ у жертві
за свою свободу, за визволення. Але не гадаймо принаймні, що ця жертва пішла
намарне. Бо якщо ми сьогодні існуємо як окремий народ, то завдячуємо ми це Ве-
ликій революції 1648 року» (с. 86). Тому важливою є думка І. Гирича, що «минуле
не кінчається у далеких віках, воно повторюється в іншій формі у сучасному. І для
цього нинішнього часу і писав цей твір (про М. Кричевського. – Д. Г.) видатний
історик і політик» (с. 88). Варто наголосити, що монографія Липинського все ще
залишається найґрунтовнішим дослідженням, присвяченим М. Кричевському.
Прикметно, що політичні переконання Липинського сформувалися не в родині,
а в школі. З родини він вийшов переконаним «русофілом» та поляком за мовою й
релігією. І лише у 8-му класі Першої київської гімназії різко захопився ідеєю не-
залежності України. Надалі у його постаті чітко відбилась характерна риса україн-
ського інтелігента: хворий на сухоти, несприйнятий широкими масами українсько-
го населення, незрозумілий, навіть відчужений у власній родині. Відтак, «вразлива
вдача історика збільшувала його душевні страждання, провокувала загострення
старих хвороб». Тому, як наголошує І. Гирич, «за таких умов науково-публіцистич-
на праця ставала справжнім подвигом» (с. 24).
Липинський відомий насамперед як творець теорії українського аристократиз-
му – провідної верстви, як державотворчого елементу нації. Менше акцентується
постать мислителя як фундатора українського консерватизму, загалом все ще мало
представленого в українській політиці та політичній думці. При цьому, як зазначив
І. Гирич, він протиставляв консерватизм демократії. Однак консерватизм не запере-
чує демократичну форму правління, чому яскравим прикладом є Великобританія.
Прикметно, що й сам Липинський часто проводив паралелі між Україною та Вели-
кобританією, наприклад, між Козацькою революцією та нормандським завоюван-
ням Англії Вільгельмом Завойовником, відтак устрій держави Богдана Хмельниць-
кого мислитель розглядав як демократичну монархію. Власне він під демократією
«розумів обов’язок майновитої верстви стосовно народу» (с. 99). Тут ідеться про
заперечення республіканської форми правління на противагу монархічній. Тому,
порівнюючи державницькі концепції Грушевського та Липинського, дослідник
приходить до висновку, що різниця між ними полягала у баченні форми правління:
демократи відстоювали республіканську, гетьманці – монархічну форму правлін-
ня. Й саме Липинський «вичарував» ідею про позитивну і справедливу українську
монархічну владу гетьмана і запалив нею сотні тисяч людей» (с. 9). З іншого боку,
ця певна термінологічна невизначеність зумовлена недостатньою розробленістю
в українській соціогуманітаристиці політичних концепцій лібералізму, консерва-
тизму, власне демократії, що переважно сприймається в рамках соціал-демократії.
Звідси й певна суперечність у вживанні терміна «демократія» як в українській пуб-
ліцистиці Липинського та його доби, особливо відмінно в до- та постреволюційну
добу, так і в монографії І. Гирича. Відтак перспективним для розвитку української
суспільно-політичної думки є запропонований автором термін «консервативний
демократизм» (с. 140 і наст.), творцем та теоретиком якого і був В. Липинський.
Новітня історія України підтвердила думку Липинського, за якою «не натовп є
головним у історичних подіях і сучасній політиці, а меншість, яка завжди керувала
і керуватиме у майбутньому державами і суспільствами», як і підтвердилась теза
мислителя, «що народні маси частіше руйнують великі справи окремих історич-
148
Сіверянський літопис. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
них одиниць» (с. 8). Учений заперечував віднесення до української нації винятково
симпатиків лівих сил і його позиція та аргументи залишаються актуальними й на
сьогодні, коли лунають гасла на кшталт: «Україна – без олігархів», при цьому під
останніми розуміється бізнес-еліта, а не власне олігархи. Привертає увагу й позиція
Липинського у мовному питанні, який надавав великої ваги вживанню літературної
української мови. «Краще за будь-кого з етнічних українців він розумів політичну
вагу українського мовлення і почувався вкрай дискомфортно, коли, як, наприклад,
в гуртку М. Требінської, йому доводилося розмовляти по-російському. Характерно,
що ні С. Єфремов, ні Ф. Матушевський такого відчуття не пережили» (с. 35). У
листі до О. Назарука мислитель зізнавався, що він – поляк володіє українською мо-
вою «в тисячу раз краще, ніж члени Центральної Ради» (с. 102). І саме Липинський
першим чітко порушив питання потреби формування політичної української нації,
поклавши в основу територіальний, а не етнічний принцип, адже й сам він за ет-
нічним походженням був поляком, та ще й католиком. Не «Україна для українців»,
а «Україна для її громадян» було гаслом Липинського. Таким чином, мислитель ви-
сунув тезу свідомого вибору громадянами своєї національності. «Не кров та мова
є головними ознаками національної приналежності, а передусім власний свідомий
вибір своєї національності» (с. 61). Тим самим Липинський запропонував ідею кла-
сового миру, що різко суперечило популярному на початку ХХ ст. марксизму з його
«відвічною» боротьбою та антагонізмом класів. На жаль, українська інтелігенція
не почула його і далі, особливо в літературі, творила образ українця як представни-
ка пригніченого, упослідженого класу – селянства.
Рецензована монографія та інші праці І. Гирича яскраво показують, що сьогодні
перед українцями часто-густо стоять ті самі виклики, що й сто років тому, що Ро-
сія використовує ті самі методи для дискримінації української ідеї. Сто років тому
Москва таврувала все українське «німецьким/пруським проєктом», з чим мусив
боротись Липинський, сьогодні – американським. Як тоді, так і сьогодні рятують
чужі/російські інтереси в Україні самі ж «малороси».
Проте, як відомо, вершиною політичної філософії В. Липинського є трактат
«Листи до братів-хліборобів» – підставовий твір українського консерватизму. За
загальнокультурним значенням І. Гирич ставить цю працю на рівень з «Кобзарем»
Тараса Шевченка, творчістю Івана Франка та «Історією України-Руси» Михайла
Грушевського (с. 267), хоча по популярності він все ще програє переліченим творам.
На відміну від лібералізму чи особливо соціал-демократії, «корпус текстів»
консерватизму становлять праці практичних політиків. Досвід В. Липинського в
реальній політиці незначний: він зводиться до перебування на посаді посла Укра-
їнської Держави в Австро-Угорщині. Тим самим його творчий доробок, а, отже, й
сама традиція українського консерватизму є унікальним прикладом в історії євро-
пейської політичної думки. За висловом І. Гирича, «Листи…» – «це твір мислителя,
якому відкрилася Божа істина, закрита широкому загалові» (с. 271). Однак, диску-
сійно звучить теза автора, що бути раціональним, реалістичним було однією з най-
більших образ для Липинського (с. 283). Український мислитель, подібно до Берка,
спирався на колективний досвід – досвід Української революції. Лише його талант
зміг вловити «втрачені сподівання» українців і сприяти розгортанню гетьманського
руху як найпотужнішого руху української еміграції у міжвоєнній Європі та Амери-
ці. Однак уже 1927 р. дійшло до розриву між Липинським та Скоропадським, що,
безумовно, був неминучим між теоретиком та образом втілення теорії. З іншого
боку, «корпус» західного консерватизму творять насамперед мемуари провідних
політиків консервативного спрямування, в Україні ж, за відсутності політиків-кон-
серваторів, а, отже, і їхніх мемуарів, роль консервативного корпусу становлять біо-
графічні студії. Тим самим монографія І. Гирича не лише розкриває постать творця
українського консерватизму, а й сама є ваговим джерелом українського консерва-
тизму, хоча й написана виразним республіканцем.
149
Siverian chronicle. 2020. № 5______________________________________________________________________________________________________________________
Монографія І. Гирича порушує й важливу проблему полірелігійної єдності
української нації та культури. При цьому йдеться не лише про українців – вірних
різних конфесій християнського віровизнання, а й мусульман, караїмів, власне
українських неоязичників тощо. І тут приклад українця-католика Липинського є
показовим і вартим уваги у пошуку міжрелігійного консенсусу в Україні.
Книга є актуальною й сучасною. Адже, як наголошує автор, після Революції
гідності, «коли ми говоримо, що одночасно належимо до певного етносу, є полі-
тичними українцями, належимо до європейської спільноти та громадян світу, то
слідуємо шляхом, який нам провістив В. Липинський» (с. 164). Актуальною зали-
шається головна теза Липинського, що лише у власній державі сформується укра-
їнська нація та повноцінно розвиватиметься українська культура. З іншого боку,
І. Гирич наголошує, що незасвоєним в Україні залишається заклик Липинського до
шанобливого ставлення до власного минулого. Тут варто додати, що не лише зни-
щені могили українських князів та гетьманів (їх нищили окупанти), плюндруються
могили захисників України від російської агресії, розпочатої 2014 р., українці не
просто вживають протилежні оцінки до одного й того ж героя минулого, а й нехту-
ють багатьма з них, особливо локального масштабу. Як наслідок, маємо по кілька
університетів імені Тараса Шевченка чи Івана Франка, натомість не маємо жодного
вишу імені В’ячеслава Липинського чи Пантелеймона Куліша.
Більшість сучасників не зрозуміли Липинського, для них він так і залишився
українським донкіхотом, а на Батьківщині саме його ім’я довго було під забороною.
На сьогодні настав час не просто повернути й гідно вшанувати ім’я мислителя, а
й зрозуміти творчу спадщину, пориви, думки та ідеї цього лицаря української дер-
жавності, сприяти чому й покликана монографія І. Гирича.
Книга написана на широкому тлі тогочасної доби, сповнена різноманітних де-
талей, контекстів, образів, постатей, що дає змогу зануритись в епоху та оточення
В. Липинського, побачити панорамний образ життя і творчості українського мис-
лителя. Якщо Липинський повертав українцям їхню національну еліту, аристокра-
тію, І. Гирич повертає українцям їхню інтелектуальну еліту, зокрема творця укра-
їнського консерватизму В. Липинського. Якщо Липинський повертав українську
історіографію в «нормальне річище європейської історії», І. Гирич повертає укра-
їнську суспільно-політичну думку в річище європейських ідейно-політичних течій.
Дата подання: 16 серпня 2020 р.
Дата затвердження до друку: 21 вересня 2020 р.
Цитування за ДСТУ 8302:2015
Гордієнко Д. Рецензія : Гирич І. В’ячеслав Липинський: хлібороб і жовнір
(Співвідношення демократичного і консервативного в його історіософії). Київ: Ін-
ститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН
України, 2019. 312 с. Сіверянський літопис. 2020. №5 . С. 145–149. DOI: 10.5281/
zenodo.4120937.
Цитування за стандартом APA
Hordiienko, D. (2020). Retsenziia : Hyrych I. Viacheslav Lypynskyi: khliborob i
zhovnir (Spivvidnoshennia demokratychnoho i konservatyvnoho v yoho istoriosofi i).
Kyiv: Instytut ukrainskoi arkheohrafi i ta dzhereloznavstva im. M. S. Hrushevskoho NAN
Ukrainy, 2019. 312 s. [Recension : Hyrych, I. (2019). Viacheslav Lypynsky: farmer and
soldier (The ratio of democratic and conservative in his historiosophy). Kyiv, Ukraine:
Instytut ukrainskoi arkheohrafi i ta dzhereloznavstva im. M. S. Hrushevskoho NAN
Ukrainy]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 5, 145–149. DOI: 10.5281/zeno-
do.4120937.
|