Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця (діалог Івана Дзюби та Миколи Сулими)
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Слово і Час |
|---|---|
| Дата: | 2020 |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2020
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/174331 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця (діалог Івана Дзюби та Миколи Сулими) // Слово і Час. — 2020. — № 4. — С. 78-87. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859638237673291776 |
|---|---|
| citation_txt | Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця (діалог Івана Дзюби та Миколи Сулими) // Слово і Час. — 2020. — № 4. — С. 78-87. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Слово і Час |
| first_indexed | 2025-12-07T13:18:27Z |
| format | Article |
| fulltext |
78 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712)
AD HONOREM
АКАДЕМІК МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ:
ШЛЯХ ГРОМАДЯНИНА І НАУКОВЦЯ
Діалог Героя України, академіка НАН України Івана Дзю-
би й академіка НАН України, заступника директора Ін-
ституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Ми-
коли Сулими
Іван Дзюба: Наш діалог приурочено до ювілею Ми-
коли Жулинського. Ці вісімдесят років його (як і багатьох
із того покоління) історія розкидала по різних географіч-
них і хронологічних ділянках, у яких обставини життя
й біг часу намагалися накласти свою незмивну печать на
особистість.
Озираючись у молодість нинішнього ювіляра, ми ба-
чимо, що, здається, ніщо не провіщало його філологічних
захоплень. Хіба навчання в Дубнівському педагогічному
училищі та вчителювання в сільських школах. Мабуть, не
дуже вдале, бо невдовзі він опановує перспективніші ро-
бітничі професії на промислових підприємствах Волині, а
потім — на суднобудівному заводі далекого Ленінграда. За
цим угадується не так юнацька романтика, як радше суво-
рі імпульси життя перших повоєнних літ. Але нарікати на
долю не довелося: вона відчувала перспективи, прочитува-
ла внутрішні задатки свого підопічного й, немовби підігра-
ючи йому, дбала про широкий трудовий горизонт і життє-
вий досвід майбутнього громадського й державного діяча.
Микола Сулима: Щось таки вплинуло на рішення
Миколи Жулинського, студента-заочника факультету жур-
налістики Київського державного університету, приїхати
до Ленінграда і стати трубозгинальником кораблебудівно-
го заводу, тобто пролетарем. Можливо, магія історичного
минулого цього міста…
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) 79
І. Дз.: Так, минуле північної столиці Росії вражає: Петербург збудова-
ний на гнилому місці волею Петра І й підневільною працею десятків тисяч,
на кістках російських солдат і українських козаків, місто — символ могут-
ності Російської імперії і скарбниця дивовижних мистецьких цінностей.
Так, воно було енергетичним центром великої імперської культури, яка
втягувала в себе інтелектуальний потенціал десятків народів, але цим і була
приречена на те, щоб у її лоні визрівали й відцентрові сили, притягувані до
магнітних полів споконвічних вітчизн і чутливі до їхніх невгасимих життів…
М. С.: Наш ювіляр у роки ленінградської юності міг би легко «роз-
чинитися» в робітничому середовищі. Проте цього не сталося, бо щось
вело його до музеїв, театрів, бібліотек, книгарень, де він віднаходив рід-
кісні видання, які розповідали про життя Петербурга, про його літера-
турні салони (як згадує Микола Григорович, особливо його вразив салон
Нестора Кукольника, випускника Ніжинської гімназії вищих наук)… Він
пізнавав місто, де зберігаються майже всі знакові раритети давньої укра-
їнської літератури. Тут визрівав талант Тараса Шевченка. Усе це сприяло
усвідомленню національної ідентичності юнака з Волині.
І. Дз.: У певному сенсі юнак із Волині йшов услід тих українців, що
прибули до Петербурга ще в шевченківські часи — Євгена Гребінки,
Аполлона Мокрицького, Василя Григоровича, Миколи Гоголя та ін.
М. С.: Мабуть, варто згадати, що саме в Петербурзі було надруко-
вано «Енеїду» Івана Котляревського, «Кобзар» Тараса Шевченка, що
тут видавав свій часопис «Основа» Пантелеймон Куліш, що Північна
Пальміра на початку ХХ ст. пробудила футуристичні поривання Михай-
ля Семенка. Ленінград щось важливе сформував і у свідомості допитли-
вого волиняка.
І. Дз.: Варто згадати 60-ті роки. Поки Микола Жулинський працю-
вав на заводі, суспільство переживало хвилю оновлення після публічної
критики керівництвом Комуністичної партії й держави культу особи
Сталіна. З’явилися надії на демократизацію суспільного життя, ширші
можливості в молоді на вибір свого шляху.
Молодий чоловік, повернувшись на Батьківщину, застає тут яви-
ще, поштовх якому дало й студентське середовище. Воно дістало назву
Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця
80 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712)
українського шістдесятництва. На самодіяльних конференціях студенти
обговорюють становище української мови, беруть активну участь у мі-
тингах (по суті політичних) навколо пам’ятника Тарасові Шевченку в дні
річниць його перепоховання на Чернечій горі, що стають приводом до
одвертої, а частіше прихованої критики негативних явищ у національ-
ній політиці в Україні. Великого резонансу набув конфлікт навколо по-
статі популярного викладача кафедри журналістики професора Матвія
Шестопала, котрого звільнили з роботи за звинуваченням у «націона-
лізмі» — студенти стали на його захист. Усі ці явища засвідчували, що
радянське суспільство входить у новий, незнаний етап розвитку.
Невідомо, чи мав до цих подій хоч якийсь стосунок студент-нова-
чок, до того ж заочник (може, колись Микола Жулинський розповість
про це у спогадах), але вони не могли не вплинути на його настрої та
самоусвідомлення, на відчуття причетності до ширшого ідейного життя.
Так чи так, коли не сповна, то краєчком «шістдесятництво» входило в
його життя. Тим більше, що серед студентів-філологів уже гуртувалися
майбутні зірки шістдесятницької поезії та прози, які згодом будуть од-
ним із головних об’єктів його літературознавчих праць і рятуватимуть
від теоретичної ортодоксії. Адже невдовзі випускник університету, так
і не вигостривши перо журналіста-газетяра, спокусився на мовби при-
вабливішу стезю, що обіцяла втаємничення в академічну філологічну на-
уку, — стає аспірантом Інституту літератури, молодшим науковим спів-
робітником, захищає кандидатську дисертацію, потім докторську.
М. С.: Так, у 1968—1971 рр. Микола Жулинський навчається в
аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Як критик
він дебютував 1969 р.: рецензував твори Михайла Медуниці, Мико-
ли Олійника, працю Захара Лібмана (у співавторстві з Юрієм Покаль-
чуком). Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років аспірант починає
друкувати статті про історичний оптимізм радянської літератури (такою
була затверджена чи радше спущена «згори» тема його кандидатської
дисертації), відгукується на театральні вистави. Поступово окреслюєть-
ся коло імен, які незмінно перебуватимуть у полі його уваги.
Варто наголосити на тому, що Микола Жулинський прийшов до ін-
ституту тоді, коли його очолював Микола Шамота, до цього призначен-
ня — заступник Олександра Білецького та завідувач відділу соцреалізму.
Кому, як не вам, Іване Михайловичу, краще знати цю людину, причетну
до комісії, що розглядала вашу працю «Інтернаціоналізм чи русифіка-
ція?» й назвала її пасквілем. Це за каденції Шамоти були відраховані з
аспірантури та звільнені з інституту Юрій Бадзьо, Ярослав Дзира, Вік-
тор Іванисенко, Михайлина Коцюбинська, Леонід Махновець, Олек-
сій Ставицький, Василь Стус, Іван Ющук. Про стиль керівництва, якого
дотримувався Шамота, ходять легенди. Його треба було якось врахову-
Іван ДЗЮБА, Микола СУЛИМА
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) 81
вати не лишень Миколі Жулинському, а й усьому колективу Інституту
літератури, терпець якого урвався 1978 р.
От ви кажете про входження в життя Миколи Жулинського «шіст-
десятництва», про майбутніх зірок нової поезії та прози серед студентів
Київського університету. Справді, дедалі більше тоді вияскравлювалися
Іван Драч, Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Володимир Підпалий,
Борис Олійник, Василь Симоненко та ін. У Ніжині під крилом Дми-
тра Наливайка формувався Євген Гуцало, у ВДІКу в Москві під опікою
Олександра Довженка визрівав Микола Вінграновський, у Харківському
університеті шукав себе Григір Тютюнник… У твори шістдесятників мо-
лодий дослідник учитувався, вітаючи появу нових майстрів слова. Зго-
дом із багатьма з них він приятелюватиме, як-от із Володимиром Дроз-
дом та Іриною Жиленко.
І. Дз.: Пройшовши в Інституті літератури всі щаблі кар’єрного
зростання — від аспіранта до вченого секретаря, старшого наукового
співробітника, заступника директора з наукової роботи, директора ака-
демічної установи, до члена-кореспондента й академіка НАН України,
Микола Жулинський, попри те, що за вікном були 1970-ті й 1980-ті
роки, названі пізніше добою застою, лишень вигострював свій аналі-
тичний зір. Він бачив, як у монументальних розписах знакових ново-
будов озиваються прийоми абстракціонізму, як паралельно з офіційним
малярством розвивається андеграунд, як у музиці під претекстом роз-
ширення діапазону демократизується звуковий ряд, як у літературі на-
буває популярності т. зв. химерна проза, що давала вільніше дихання уяві
й самоцінному слову. Не кажучи вже про самвидав, який владі так і не
вдалося знешкодити зовсім. Загалом культурний ґрунт був уже почасти
підготовлений до серйозних змін, які вочевидь назрівали. Літературоз-
навцям залишалося конкретизувати або «поглиблювати» тезу про іс-
торичний оптимізм у бік його наповнення суто естетичними вимірами.
Тут на допомогу критикові приходять письменники, котрі шукали доро-
ги власній думці серед щільної системи догм. І от Микола Жулинський
і Володимир Дрозд обговорюють ту саму кляту проблему історичного
оптимізму вже під кутом зору «художнього аналітизму», тобто в матерії
літературній, а не нав’язливо-політичній.
М. С.: Іване Михайловичу, мабуть, Володимир Дрозд як співу-
часник обговорення «клятої проблеми історичного оптимізму вже під
кутом зору “художнього аналітизму”, тобто в матерії літературній, а не
нав’язливо-політичній» з’явився не випадково. Відомий прозаїк, на
мій погляд, у творчих пошуках пішов далі від своїх, сказати б, одноліт-
ків. Про це свідчать, скажімо, певні перегуки його доробку з тематикою
прибалтійських та вірменських письменників — маю на увазі повість Во-
лодимира Дрозда «Вовкулака» й оповідання латвійської письменниці
Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця
82 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712)
Регіни Езери «Людина із собачим нюхом», чи оповідання Гранта Ма-
тевосяна «Буйволиця», оповідання Володимира Дрозда «Білий кінь
Шептало», де дійсність подано через сприйняття тварини… Очевидно,
ці дискусії між критиком і прозаїком приносили взаємну користь.
І. Дз.: Література чуйно вловила тут можливість розширити зону
своєї автономії, а представники недогматичного флангу критики й літе-
ратурознавства підтримують нові голоси в письменстві. Такою була по-
зиція й Миколи Жулинського. Його цікавлять нові імена в літературі,
але не меншою мірою й ті «старі», що витримали випробування спо-
кусами «застійного» часу і зберегли вірність творчому покликанню:
Анатолій Дімаров, Іван Чендей, Юрій Мушкетик, не кажучи, звісно, про
Олеся Гончара.
М. С.: Мабуть, варто згадати, що в цей складний час відчутну підмо-
гу українським письменникам та критикам надавали літератури народів
Балтії, Кавказу… Тоді ж прийшло до Миколи Жулинського захоплен-
ня авторами, як тоді говорили, із братніх літератур: 1979 р. альманах
«Сузір’я» публікує його статтю «Літературні “лови” Енна Ветемаа»,
яка 1984 р. супроводжує українські переклади відомого естонського
прозаїка — книжку «Маленькі романи». Наступного року з передмо-
вою критика «Як нелегко бути людиною!..» побачить світ двотомник
популярного грузинського письменника Нодара Думбадзе. Вступним
словом «Інерція свідомості, або Увага — ведеться слідство» відкривався
однотомник сучасного латвійського прозаїка Алберта Бела (Київ, 1986).
Український учений чутливо розпізнавав ознаки творчої свободи й ав-
торської сміливості в порушенні гострих проблем сучас ності, які були
притаманні літературам балтійських і кавказьких республік, що сприяло
мистецькому саморозвиткові й тодішнього українського письменства..
І. Дз.: Довгий, за датами, список посад і звань, що звисають із пе-
реобтяженого біографічного древа, хоч і є природними й неминучими
в ювілейних матеріалах, проте на стороннього читача можуть справити
враження людської марноти, надто ж марноти т. зв. кар’єрного зростан-
ня. Але, мавши змогу зблизька бачити й чути Миколу Жулинського в ці
насичені подіями роки, хочу засвідчити, що він не вміщався в образ служ-
бовця — виконавця державних доручень, пропонував власне бачення
політичних проблем, був людиною пристрасною, переживав справу, яку
собі обрав, аж до захоплення нею. Для прикладу можу покликатися на
роль, яку він відіграв у налагодженні й розвитку контактів з українською
діаспорою, у проведенні політичних і наукових конгресів світового укра-
їнства.
М. С.: А я от згадую, як 1993 р. з ініціативи й за безпосередньої учас-
ті віцепрем’єр-міністра України Миколи Жулинського відбулося перше
Іван ДЗЮБА, Микола СУЛИМА
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) 83
вшанування на державному рівні жертв голодомору 1932—1933 рр. Ми-
кола Григорович як голова Організаційного комітету, разом із поетом і
народним депутатом Іваном Драчем та Головою київської міської дер-
жадміністрації Леонідом Косаківським обрали місце на Михайлівській
площі — неподалік від входу на територію Михайлівського Золотовер-
хого собору, і невдовзі там було встановлено Пам’ятний знак жертвам
голодомору — роботу художника й скульптора Василя Перевальського й
архітектора Миколи Кислого. Освячення пам’ятника відбулося за участі
ієрархів усіх конфесій України. У той рік, за підтримки на державному
рівні, Євген Станкович і Дмитро Павличко написали реквієм «Панахи-
да за померлими з голоду». У самому вшануванні брали участь представ-
ники культурних і громадських осередків з усіх областей України.
І. Дз.: Справедливим буде визнати, що державний масштаб і рівень
цих заходів забезпечував саме віцепрем’єр із гуманітарної політики Ми-
кола Жулинський, котрому нерідко доводилося долати пасивність чи
байдужість деяких інших представників влади. І цей посадовець мав до-
віру й підтримку на президентському рівні — це та важлива обставина,
яка, на жаль, не стала в Україні надійною традицією.
М. С.: Важливою подією вітчизняної культури було заснування
1989 р. Міжнародної асоціації україністів. Микола Жулинський брав
у цьому найактивнішу участь. Прикметно, що саме він згодом став її
президентом (1999—2002). Зайвим буде говорити про значення цієї
асоціації для входження україністики у світовий науковий простір.
І. Дз.: У 1990-ті роки Микола Жулинський також активно працював
у Раді з питань мовної політики при Президентові України, яка тоді ре-
гулярно і прискіпливо розглядала звіти обласних державних адміністра-
цій про хід виконання в тій чи тій області заходів із розширення сфери
функціонування української мови (теж невдовзі забута практика).
При всій завантаженості державницькими функціями, Микола Жу-
линський залишався директором Інституту літератури ім. Т. Г. Шевчен-
ка НАН України, а потім іще був обраний академіком-секретарем Від-
ділення літератури, мови й мистецтвознавства Національної академії
наук. Треба сказати, що обидві ці посади завдавали неабиякого клопоту,
бо функціонування дослідницьких колективів обтяжувалося вкрай не-
достатнім фінансуванням і відтоком значної частини кваліфікованих
кадрів, несприятливими умовами працевлаштування молоді. За цих
сутужних часів Микола Жулинський як керівник академічної установи
прагнув забезпечити раціональне збалансування різних галузей літе-
ратурознавства, від вивчення давньоукраїнських пам’яток до сучасно-
го письменства, і до теорії, яка нині стрімко розвивається — також за
рахунок освоєння нових західних підходів. А як академік-секретар Від-
ділення він мусив ураховувати потреби кількох наукових колективів,
Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця
84 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712)
і, здається, це йому вдавалося — за солідарної підтримки колег — мовоз-
навців, етнологів і фольклористів, літературознавців.
М. С.: Микола Жулинський очолив Інститут літератури ім. Т. Г. Шев-
ченка НАН України 1991 р. Так сталося, що саме цього року на третьому
томі призупинився вихід дванадцятитомного Зібрання творів Т. Г. Шев-
ченка, до 1995 р. проіснувала «Українська літературна енциклопедія»
(тоді побачив світ третій і донині останній том — до літери Н і довід-
кової статті «Нечуя-Левицького І. С. будинок-музей»), тривала підго-
товка «Шевченківської енциклопедії», під час якої виявилося, що обсяг
інформації в ній потребує іншої, ніж планувалося, кількості томів…
Слід нагадати, що 1992 р. М. Жулинський стає на стезю державної
політики — ми бачимо його головою Наглядової ради Інституту дер-
жавного управління й самоврядування, головою колегії Державної думи
України, Державним радником України з питань гуманітарної політики,
у 1994—1998 рр. його обирають народним депутатом України (у Верхо-
вній Раді він очолює підкомітет із питань творчої діяльності, мистецтва,
мовної та культурно-просвітницької політики Комітету з питань культу-
ри й духовності), 1996 р. він входить до Ради з питань науково-технічної
політики при Президентові України… Звісно, це впливало на виконання
обов’язків директора Інституту літератури. Саме в середині 1990-х ро-
ків він ухвалює рішення не продовжувати зупинене на третьому томі Зі-
брання творів Т. Г. Шевченка, а готувати до друку концептуально інший
проєкт, позбавлений ідеологічних нашарувань, який би враховував усі
досягнення шевченкознавства, зокрема й забороненого в радянські часи.
Перед Інститутом постало питання про підготовку нової «Історії
української літератури» — і колектив узявся за виконання цього про-
єкту.
Упродовж 2001—2014 рр. виходить дванадцятитомне Повне зі-
брання творів Т. Г. Шевченка, упродовж 2012—2015 рр. — шеститомна
«Шевченківська енциклопедія» (її творців 2017 р. удостоєно Державної
премії України в галузі науки і техніки), 2014 р. з’явилися перші книги
«Історії української літератури» у 12-ти томах. Інститут Івана Франка,
відкритий 2011 р. з ініціативи Миколи Жулинського, починає видавати
«Франківську енциклопедію».
Нині Інститут літератури повернувся до «Української літературної
енциклопедії», на черзі — енциклопедія «Слово о полку Ігоревім»,
Зібрання творів Лесі Українки у п’ятнадцяти томах, відновлення серій
«Бібліотека української літератури», «Бібліотека світової літератури»
та ін. А ще Микола Жулинський мріє про Шевченківський дім, який би
мав площі для зберігання рукописних фондів, для колосальної інститут-
ської бібліотеки, для реставраційної майстерні, для виставок, зали для
літературних вечорів…
Іван ДЗЮБА, Микола СУЛИМА
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) 85
І. Дз.: Щоб успішно очолювати науковий колектив, потрібно — і це
не в останню чергу — подавати йому переконливий творчий приклад.
Миколі Жулинському притаманний широкий спектр дослідницьких ін-
тересів. Він заглиблений у шевченкознавство і франкознавство, в обра-
зи Тараса Шевченка й Івана Франка, — написав про них з академічною
ґрунтовністю й особистою залюбленістю. Відчуваючи потребу часу й
запити читача, присвятив щедру на факти й емоції книжку добі «Роз-
стріляного відродження», жертвам сталінських репресій, тим талантам,
яких намагалися викреслити з українського життя, але котрі в нього по-
вернулися назавжди.
Що особливо характерне для праць Миколи Жулинського з історії
української літератури, так це не просто поєднання ґрунтовного науко-
вого змісту з популярним викладом, а ще й виразно педагогічне спря-
мування. Вони розраховані на викладачів і студентів, а зрештою й на
всіх, хто хоче більше знати про рідну культуру, здатен полюбити її. Це,
можна сказати, відповідь на примітну в нашому суспільстві загрозу втра-
ти відчуття історичного й естетичного контексту літературної класики,
формалізації освіти загалом. Це заклик розкритися душею до наших
культурних надбань. І це не моє перебільшення — варто звернутися
до фундаментальної книги, яка побачила світ у видавництві «Либідь»
2008 року: «Микола Жулинський. Українська література. Творці і тво-
ри. Учням, абітурієнтам, студентам, учителям». У ній 37 нарисів — літе-
ратурних портретів українських письменників різних поколінь (від Гри-
горія Сковороди до Ліни Костенко) з уважно дібраними зразками їхньої
творчості. Ця картина, що переконує і вражає, цікава навіть для фахівця.
Адже в ній і загальновідоме буває оригінально переосмисленим, а деякі
постаті вперше подані в такому «широко популярному» форматі.
Найкращий і найплідніший період творчого життя вченого-ювіля-
ра, мені здається, — це наші дні, коли, трохи скинувши тягар державно-
адміністративних обов’язків, він може більше часу віддавати власним лі-
тературним уподобанням. У ньому мовби відродився той літературний
критик, із якого починався колись молодий Микола Жулинський, лау-
реат премії ім. Олександра Івановича Білецького. Я люблю читати його
рецензії в «Літературній Україні», в «Українській літературній газеті»,
«Слові Просвіти», «Дні» та ін.
Часом читаю в нього про книжки, яких я й не знав або проминув, і
тоді дивуюся і трохи заздрю. А головне, приємно читати, коли відчуваєш,
що голосом справедливого визнання говориться про забутого або непо-
міченого, неоціненого письменника, і цей голос належить авторитетно-
му фахівцеві, академіку НАН України Миколі Жулинському.
М. С.: На самому початку нашої розмови ви, Іване Михайлови-
чу, натякнули: «Невідомо, чи мав до цих подій (зібрань 22 травня
Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця
86 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712)
біля пам’ятника Тарасові Шевченку, студентський захист професора
Матвія Шаповала. — М. С.) хоч якийсь стосунок студент-новачок,
до того ж заочник, може, колись Микола Жулинський розповість про
це у спогадах». Можливо, він напише і про парадоксальний сюрп-
риз, який зробило йому 2007 р. місто його пролетарської юності, — я
маю на увазі скандал, коли російські спецслужби не дозволили Миколі
Жулинському, народному депутатові України, двічі віцепрем’єр-міністру,
відвідати могилу брата дружини, Галини Степанівни, і примусили по-
вернутися додому (мабуть, це й був початок т. зв. гібридної війни Росії
з Україною…).
Як ви знаєте, наш ювіляр уже наближається до таких мемуарів. Роз-
почав він із книжки «“То твій, сину, батько”. Українська душа — на Гол-
гофі ХХ століття» (2003; монтаж свідчень, документів та коментарі
Володимира Дрозда). Двома окремими рядками в бібліографічному по-
кажчику Миколи Жулинського стоять книжки — «Моя Друга світова.
Роман-хроніка в голосах» (2016) та, за визначенням автора, майже ро-
ман «Акордеон» (2018). Хто мав нагоду спілкуватися з ювіляром у вуж-
чому колі, звичайно ж, не раз чув із його вуст ту чи ту історію, пов’язану з
його батьком, із його односельцями. Іван Драч, Юрій Мушкетик та інші
слухачі тих бувальщин не раз напосідали, радили Миколі Григоровичу
записати усно сформовані сюжети власного й чужого життя. Наполяган-
ня, на щастя, увінчалися успіхом: ті історії лягли на папір, знайшлися й
видавці. Тепер «Моя Друга світова» й «Акордеон» стали помітними
резонансними фактами сучасного літпроцесу. «Моя Друга світова» те-
матично й настроєво перегукується з відомим романом-епопеєю Воло-
димира Дрозда «Листя землі. Книга доль і днів минулих» (1992—2000)
та книжками лауреатки Нобелівської премії з літератури Світлани Алек-
сієвич: їх об’єднує вслухання в живі розповіді селян, робітників, жінок,
чоловіків, матерів — звичайних свідків і учасників по-своєму епохальних
подій. Микола Жулинський зосереджується на мешканцях свого села,
які винесли на собі тягар Другої світової війни, на болісних спогадах
матері, українки, що залишилася з малими дітьми на руках сам-на-сам
із нещадною війною. Автор, озброєний художніми досягненнями світо-
вої літератури, вільно переводить реалістичну оповідь у своєрідну магію
легенди, художньої реальності, тонко поєднує сторінки, позначені смут-
ком, з епізодами, наповненими маленькими радостями буденного життя.
Переплiтаючи дитячi спогади й документальнi свiдчення, прозаїк
розмірковує про мiсце України у свiтовiй бійні, про патріотичні пори-
вання українців, про жорна двох воюючих держав, мiж якими опинилися
українці, про трагедію нашого народу. Ось тільки слова дядька Миколи
Жулинського, Клима Волиняка, що звучать у «Моїй Другiй світовій»:
«І Перша світова бiди нам наробила, руські попалили хати, а нас погнали
Іван ДЗЮБА, Микола СУЛИМА
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 4 (712) 87
чорт знає куди. За них тут не було нiчого нашого. Нашого тіко того, що в
хаті. При образах. Школа по-московському, церква по-московському, в
Пляшевi, там, де нашi козаки проти Польщi пiшли i згинули, тiки про Ра-
сєю i мова, а нам iз прапорами й у вишитiй сорочцi не пiдступитися. Так
само вийшло i за поляків… ». Гiркими були, за споминами дядька Клима,
i роки, коли на його землю прийшли «совєти». Хтось оце все хоче ви-
креслити з пам’ятi, переписуючи iсторiю України… Автор, звертаючись
до глобальних проблем, постiйно несе в собi цi дядькові слова, вимовленi
«тихо, i то не вдома, а на цегельнi, де пас корову», бо з ними він ви-
ростав, як i розмови з батьком, котрому судилося пройти всі кола пекла
ХХ ст. Саме вони й закладають масштаб бачення проблем, що їх висвіт-
лює письменник Микола Жулинський.
Ще однією подією в літературному житті України стала поява ро-
ману «Акордеон». Книжку було створено завдяки наполяганню Івана
Драча (його пам’яті вона й присвячена). Уперше твір опубліковано в ча-
сописі «Харків» під псевдонімом KLYM. У центрі роману — оповідь
про митарства батька автора — Григорія Лук’яновича Жулинського, ко-
трого доля в роки Другої світової війни провела дорогами боїв, полону,
концтаборів і врешті-решт доправила до США, де він дожив до ста років
і повернувся доживати віку в Україну. Розповідь про заповітну мрію Гри-
горія Лук’яновича грати на акордеоні розгорнулася в панорамну історію
про долю українця, його мандри в часі і просторі, про непереборний
оптимізм, віру в особливе призначення людини. Зі сторінок роману лине
мелодія, зіграна невідомим акордеоністом, яка запала в душу тодішньому
в’язневі Освенціму. Вона стає то зойком, то стогоном, то хлипанням збо-
леного серця, то, зрештою, сигналом із Космосу, почутим на схилі життя.
На порозі свого ювілею Микола Жулинський живе активним твор-
чим життям, плекає нові задуми і для всього наукового колективу Ін-
ституту, і для себе особисто. У планах нові статті, збірники, моногра-
фії, можливо, спогади про перебування у владі, про зустрічі із цікавими
людьми в різних кінцях світу і, звичайно ж, про рідне село, долю його
терплячих і добрих людей. Нехай же здійсняться ці плани!
Отримано 28 травня 2020 р. м. Київ
Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-174331 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0236-1477 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T13:18:27Z |
| publishDate | 2020 |
| publisher | Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | 2021-01-15T15:29:41Z 2021-01-15T15:29:41Z 2020 Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця (діалог Івана Дзюби та Миколи Сулими) // Слово і Час. — 2020. — № 4. — С. 78-87. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/174331 uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Слово і Час Ad honorem Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця (діалог Івана Дзюби та Миколи Сулими) Academician Mykola Zhulynskyi: Way of Citizen and Scholar (Dialog of Ivan Dziuba and Mykola Sulyma) Article published earlier |
| spellingShingle | Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця (діалог Івана Дзюби та Миколи Сулими) Ad honorem |
| title | Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця (діалог Івана Дзюби та Миколи Сулими) |
| title_alt | Academician Mykola Zhulynskyi: Way of Citizen and Scholar (Dialog of Ivan Dziuba and Mykola Sulyma) |
| title_full | Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця (діалог Івана Дзюби та Миколи Сулими) |
| title_fullStr | Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця (діалог Івана Дзюби та Миколи Сулими) |
| title_full_unstemmed | Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця (діалог Івана Дзюби та Миколи Сулими) |
| title_short | Академік Микола Жулинський: шлях громадянина і науковця (діалог Івана Дзюби та Миколи Сулими) |
| title_sort | академік микола жулинський: шлях громадянина і науковця (діалог івана дзюби та миколи сулими) |
| topic | Ad honorem |
| topic_facet | Ad honorem |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/174331 |