Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі ХІХ ст.
У статті здійснено спробу диференційовано розглянути малоросійський дискурс у сприйнятті Шевченкової творчості на матеріалі джерел особистого походження, на прикладі публічної полеміки довкола питання українофільства й української мови включно з донесеннями до ІІІ відділення на цю тему. Визначено...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Слово і Час |
|---|---|
| Дата: | 2020 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2020
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/174347 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі ХІХ ст. / Р. Харчук // Слово і Час. — 2020. — № 5. — С. 61-74. — Бібліогр.: 21 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859680912291135488 |
|---|---|
| author | Харчук, Р. |
| author_facet | Харчук, Р. |
| citation_txt | Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі ХІХ ст. / Р. Харчук // Слово і Час. — 2020. — № 5. — С. 61-74. — Бібліогр.: 21 назв. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Слово і Час |
| description | У статті здійснено спробу диференційовано розглянути малоросійський дискурс у сприйнятті Шевченкової творчості на матеріалі
джерел особистого походження, на прикладі публічної полеміки довкола
питання українофільства й української мови включно з донесеннями до
ІІІ відділення на цю тему. Визначено такий спектр малоросійського
дискурсу в потрактуванні доробку Шевченка: амбівалентне ставлення, спроба поєднати повагу до поета з лояльністю до російського імператора й імперії, гостро негативне і зневажливе намагання відокремити Шевченка від українофільства, української мови й літератури,
розуміння Шевченка як предтечі українофільства. Присутність імені
поета в донесеннях до ІІІ відділення свідчить, що його ім'я, як і питання української мови, культури чи освіти, російські імперські структури традиційно переносили в площину політичну, остерігаючись розвитку українського сепаратизму.
The paper deals with the perception of Shevchenko’s works in the ‘Little Russian’ environment
of the 19th century. The interpretations within this social group may be defined as
profane because its representatives treated Shevchenko exclusively in the limits of ethnography
and as a poet of the common people, while his artistic, national, and political signifi
cance was obscured. The author refers to private, public, and secret documents. These
are P. Seletskyi’s memoirs; P. Galagan’s journal; the correspondence of K. Kersten with her
cousin, member of Cyril and Methodius Brotherhood O. Markovych; M. Rigelman’s polemical
paper on Ukrainophilism; T. Florynskyi’s work on Ukrainian language and Ukrainian
literary separatism; the notes on the Ukrainophile movement by M. Yuzefovych. The following
spectrum of ‘Little Russian’ discourse regarding Shevchenko has been defined: ambivalent
attitude (P. Seletskyi); an attempt to combine respect for Shevchenko with loyalty
to the Russian emperor and empire (H. Galagan); strictly negative and arrogant attitude
(K. Kersten); attempts to separate Shevchenko from Ukrainophilism, Ukrainian language
and literature (M. Rigelman and T. Florynskyi), understanding of Shevchenko as a creator
of Ukrainophilism (M. Yuzefovych). The presence of the poet’s name in reports to the 3rd
Department indicates that apprehending Ukrainian separatism, the Russian imperial structures
traditionally treated Shevchenko at the political level, just like issues of the Ukrainian
language, culture or education. In the context of prohibitions concerning Ukrainian language
and culture, the ‘Little Russian’ discourse of interpreting Shevchenko was inevitably
politicized and became identified with the imperial one.
|
| first_indexed | 2025-11-30T17:50:20Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 5 (713) 61
AD FONTES!
DOI:10.33608/0236-1477.2020.05.61-74
УДК [821.161.2Т.Шевченко:316.473/.477]:32(470) «18»
Роксана ХАРЧУК, кандидат філологічних наук, доцент,
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України,
вул. М. Грушевського, 4, м. Київ, 01001
e-mail: roxana-b@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0003-1039-1319
СПРИЙНЯТТЯ ШЕВЧЕНКА
В МАЛОРОСІЙСЬКОМУ СЕРЕДОВИЩІ
ХІХ СТ.
У статті здійснено спробу диференційовано розглянути малоросій-
ський дискурс у сприйнятті Шевченкової творчості на матеріалі
джерел особистого походження, на прикладі публічної полеміки довкола
питання українофільства й української мови включно з донесеннями до
ІІІ відділення на цю тему. Визначено такий спектр малоросійського
дискурсу в потрактуванні доробку Шевченка: амбівалентне ставлен-
ня, спроба поєднати повагу до поета з лояльністю до російського ім-
ператора й імперії, гостро негативне і зневажливе намагання відокре-
мити Шевченка від українофільства, української мови й літератури,
розуміння Шевченка як предтечі українофільства. Присутність імені
поета в донесеннях до ІІІ відділення свідчить, що його ім’я, як і питан-
ня української мови, культури чи освіти, російські імперські структури
традиційно переносили в площину політичну, остерігаючись розвитку
українського сепаратизму.
Ключові слова: спектр сприйняття, малоросійське середовище, украї-
нофільство, листування, спогади, щоденник, полеміка, донесення.
Проблема малоросійства була чи не центральною в пу-
бліцистиці і Д. Донцова, і М. Хвильового; її порушував
В. Липинський, а в часи Незалежності чи не найбільшу
увагу цій темі приділив М. Рябчук. Першим, хто помітив
Ци т у в а нн я: Харчук Роксана. Сприйняття Шевченка в малоросійському
середовищі XIX ст. Слово i Час. 2020. № 5 (713). С. 61—74. https://doi.
org/10.33608/0236-1477.2020.05.61-74
62 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 5 (713)
явище малоросійства й висміяв його головну рису — комплекс меншо-
вартості — був Шевченко. У посланні «Панове субскрибенти!» поет
зауважив, що в Україні ще чимало таких паничів, «що соромились свою
благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-въ) і надрюковать в мужиць-
кій книжці» [21:5, 202]. Найзагальніше малоросійство можна окреслити
як місцевий патріотизм українця (малороса), що в культурно-політично-
му аспекті ідентифікує себе з Російською імперією. На мою думку, досі в
науці недостатньо висвітлено негативне, амбівалентне чи спрофановане
сприйняття творчості класика як в імперському, так і в малоросійському
середовищах.
Після 1991 р. малоросійський дискурс у рецепції Шевченка, укра-
їнської мови й літератури почав аналізувати Ю. Барабаш. Відштовхую-
чись від розуміння малоросійства, яке запропонував Є. Маланюк, цей
літературознавець наголосив на тому, що йдеться про суспільно-психо-
логічний феномен, котрий зводиться до російського шовінізму, обтяже-
ного комплексом меншовартості, коли людина демонстративно виявляє
презирство до всього українського і позірну прихильність до всього ве-
ликоросійського [1, 116]. У плані малоросійства Ю. Барабаш потрак-
тував рецепцію постаті Шевченка російським письменником україн-
ського походження І. Кулжинським у брошурі «О зарождающейся, так
называемой, малороссийской литературе» (1863), де поета названо
обдарованим «самоуком», надмірно захваленим рідним середовищем
[1, 118]. Не залишилися поза увагою українських дослідників і спогади
П. Мартоса, дідича, коштом якого було видано «Кобзар» 1840 р. Адже
він містифікував біографію мистця, перетворивши її на «мішанину
брехні з анекдотами» [14, 5]. Досить докладно в українському літера-
турознавстві розглянуто рецепцію В. Аскоченського, котрий трактував
доробок поета винятково на народнопоетичній основі, без усталеної
ідеології. М. Зеров наголошував на тому, що ця оцінка іншою бути й не
могла, бо належала консерваторові й інтелігентові-різночинцю 1850—
1860 рр. [4, 808]. Водночас російський прозаїк та історик В. Аскочен-
ський формувався як особистість у Воронезькій семінарії та Київській
духовній академії, що дає підстави залучити його до малоросійського
дискурсу.
У цій статті я намагатимусь показати малоросійський дискурс у
сприйнятті Шевченка як явище диференційоване, що його артикулюва-
ли освічені малороси обох статей у приватних документах: листуванні,
спогадах, щоденнику й публічній полеміці довкола питання українофіль-
ства й української мови у другій половині ХІХ ст. з донесеннями до ІІІ
відділення включно. Очевидно, що малоросійський дискурс у рецепції
Шевченка випливав із засад невизнання окремішності української мови
й перспектив розвитку української літератури, культури, відповідно й
Роксана ХАРЧУК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 5 (713) 63
українців як нації, що почала формуватися. З огляду на це Шевченка в
малоросійському середовищі прийнято було трактувати як таланови-
того, але архаїчного й етнографічного мистця або й мистця, що взагалі
не ототожнювався з українською мовою й літературою. Малоросійське
сприйняття при цьому зливалося з імперським, яке найвиразніше арти-
кулював В. Бєлінський.
Амбівалентну згадку про творчість Шевченка зустрічаємо в компо-
зитора-аматора й чиновника Київського генерал-губернаторства П. Се-
лецького, з яким поет був знайомий особисто. У часі їхньої зустрічі 1844 р.
в маєтку Рєпніних виникла ідея спільно написати оперу про Мазепу,
однак майбутні співавтори зразу розійшлися в питанні мови лібрето й
потрактуванні особи гетьмана. П. Селецький наполягав на російській
мові й на зрадництві Мазепи, хоча, за власними словами, фанатом Петра
ніколи не був. Шевченко ж таку можливість відкинув, тож задум так і не
реалізувався. При цьому П. Селецький і через багато років не стримався
від обурення з приводу опери українською мовою, уважаючи за можливе
писати оперу мовою загальнодоступною, «а не какую нибудь Наталку
Полтавку» [3, 622]. Композитор-аматор подав малосимпатичний пор-
трет поета, в якому відчувається упередженість обсерватора до портрето-
ваного. Останній постає вайлуватим, незграбним, нечесаним, немитим,
недбало одягненим, рябим, недурні очі його теж насторожують — вони
каламутні. Спогадник узагальнив, що «наружность Тараса Шевченки
далеко не изящная» [3, 620]. П. Селецький дав оцінку не тільки зовніш-
ності Шевченка, а і його мистецькій та поетичній творчості:
Как живописец он мало известен: рисовал довольно посредственно; как поэт был
замечателен чистотою малороссийского языка, плавным, мерным стихом, звучными
строфами, задушевным чувством, мягкою сердечностью; его Кобзарь, в особенности
его Катерина может считаться одним из лучших произведений в этом роде. Но в Гайда-
маках Шевченке не доставало священного огня, проявления страсти, широкой кисти,
увлекательного действия, характеризующих историческую драму [3, 620].
Таке сприйняття виразно амбівалентне. З одного боку, П. Селець-
кий артикулював позитивну оцінку, яку ранній творчості Шевченка дало
культурне середовище Малоросії; з другого, його оцінка «Гайдамаків»
не об’єктивна. Адже пристрасть, цікавий сюжет і широта зображення в
поемі, що декларує українське існування, якраз присутні. Швидше за все,
П. Селецький читав твір неуважно, тому його характеристика виявила-
ся поверховою. Спогадник повторив анекдот П. Мартоса про генерала,
який начебто відмовився від свого портрета, виконаного Шевченком,
унаслідок чого мистець переробив портрет на вивіску голяра, а сама ця
історія стала ґрунтом для викупу поета з кріпацтва. На цих спогадах по-
значилася неприязнь мемуариста, який розійшовся з поетом у таких зна-
Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі XIX ст.
64 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 5 (713)
чущих питаннях, як мова й оцінка української історії. На підставі спогадів
П. Селецького можна сказати, що принциповий конфлікт між україн-
ською і малоросійською ідеологіями прибічники останньої маскували
анекдотами, в яких зневага до поета ототожнювалася зі зневагою до
української мови.
1840 р. з «Кобзарем» познайомився засновник Ґалаґанівської коле-
гії, меценат Г. Ґалаґан, який згадував у щоденнику 21 вересня 1840 р.:
Я принес с собою Кобзаря Шевченка. Пришли к нам Лаврент. Никол. (Рако-
вич?) и Николай Иванов, и мы начали читать. Когда Закревский услыхал, как я чи-
таю по-малороссийски, то начал от радости меня обнимать. Он рассказал пресмешные
анекдоты про малороссиян. После чтения мы все пошли на верх… [9, 218].
На підставі цього запису П. Филипович зробив, можливо, надто кате-
горичний висновок про те, що «для провінціяльного українського пан-
ства 40-х років “Кобзар” був розвагою — поруч з “пресмешными анекдо-
тами про малороссиян”» [19, 164]. Згаданий Г. Ґалаґаном В. Закревський,
старійшина «товариства мочемордія», як відомо, був одним із найближ-
чих приятелів Шевченка в 1840-х роках. Загалом ліберальна родина За-
кревських почувалася українською, у представників її ще жевріли націо-
нальні почуття, тому вони спілкувалися і з Є. Гребінкою, і зі Шевченком.
Хоча ми й не маємо письмових свідчень про сприйняття членами цієї сім’ї
творчості Шевченка, однак зрозуміло, що вони в багатьох моментах поді-
ляли погляди поета, як і Яків де Бальмен, котрий разом із М. Башиловим
відтворив польською транслітерацією «Кобзар» 1840 р., поеми «Гай-
дамаки» й «Гамалія». Троє братів Закревських: Платон, Михайло й Ві-
ктор, військові у відставці, були досить освіченими людьми. Над ними
1848 р., після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, було встанов-
лено поліційний нагляд; їх, а ще брата Якова де Бальмена Сергія, не в
останню чергу через близькість до Шевченка, возили до Петербурга ра-
зом із паперами після доносу предводителя пирятинського дворянства
Д. Селецького. Останній долучив до змовників ще й Софію Закревську,
на яку нагляд не поширювався. Що їм інкримінували? 1848 р. на вечір-
ці у старої поміщиці Волховської, бали якої відвідував також Шевченко,
Михайло Закревський підняв тост: «Да здравствует Французская рес-
публика!». Брат Віктор вигукнув: «Ура!» Одначе присутні зашикали,
дехто покинув вечірку. Предводитель дворянства Д. Селецький, за ним
і харківський губернатор С. Кокошкін почали писати доповідні до Пе-
тербурга. Поміщиків доставили у ІІІ відділення, але згодом відпустили,
звинувативши в необачних висловах. В українському інтелігентському
середовищі ця історія модифікувалася. За новою версією, тост М. За-
кревського підкоригував офіцер Ціхонський, який начебто запропо-
нував панам випити за майбутню українську республіку. Звичайно, такі
Роксана ХАРЧУК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 5 (713) 65
думки кружляли в середовищі української інтелігенції вже пізніше — у
1870—1880 рр. [див.: 6]. Як бачимо, ані П. Селецький, ані Г. Ґалаґан не
висловлювали захоплення творчістю поета. Для Г. Ґалаґана вершинним
твором українського письменства лишалася «Енеїда», про що й свідчить
запис від 7 жовтня 1840 р.: «Исполненный духом украинской нацио-
нальности, я трепетал от радости при виде, как парубки и діучата (так
у публікації — через у. —Р. Х.) (sic) отплясывали <…>. Притом я читаю
Энеиду Котляревского, где так чист и верен наш язык» [9, 218]. Г. Ґала-
ґан на відміну від П. Селецького знав і позацензурну творчість Шевченка.
Він спілкувався з поетом після його повернення із заслання в Петербур-
зі, а після смерті мистця обертався в середовищі українофілів. Однак у
листі до дружини (К. Ґалаґан) від 26 лютого 1883 р., маскуючи свій страх
й ототожнюючи українофільство з лояльністю до імперії, писав:
Вчера утром совершена была почитателями Шевченко панихида (в день его смер-
ти) в Казанском соборе, и я получил анонимное заявление в вежливой форме о том,
что эти почитатели надеются, что я «почту память знаменитого моего земляка». Я
очень почитаю Шевченко, т. е. его бессмертные произведения, но, разумеется, не по-
шел, и, пожалуй, эти господа никак не захотят и не смогут понять, почему я не пошел
и не пойду на их манифестации. Не поймут всей нелепости своих тенденций, которые
для меня антипатичны потому, что я принадлежу к последователям того стремления
народного, которое именно внушило тому же Шевченко лучшие его произведения.
О слепые! Или ослепленные, доколе терплю вас! Можно воскликнуть [18, 73—74].
Про лояльність Г. Ґалаґана до російського царя й відмову навіть від
культурницької української праці після Емського указу 1876 р. свідчить
також специфічний інтерес цього діяча до Галичини, якою він пере-
ймався протягом усього свого життя, хоча й дізнався про цю частину ет-
нічної української території досить пізно, коли йому виповнилося вже
30 років. За свідченням А. Степовича, він давав гроші для освітніх установ
у Галичині, посилав книжки до бібліотек, зокрема Перемиської, допома-
гав галичанам, що опинилися в російській Україні [див.: 17, 183—193].
Однак в інтересі Г. Ґалаґана до Галичини завжди домінувала свідомість
польських утисків, що їх зазнавали українські галичани, загалом же він
лишався на позиціях слов’янофільства І. Аксакова й Ф. Чижова. Отже,
можна з певністю говорити про його симпатії до галицьких москвофілів
й участь у русифікації української Галичини. У невиразному ставленні
Г. Ґалаґана до Шевченка особистий страх сполучувався з лояльністю до
імперії. З одного боку, він начебто шанував Шевченка, підтримував гро-
шима журнал «Киевская старина», був головою Південно-західного
відділу Російського географічного товариства в Києві, проте, з другого,
ніколи не переходив межі лояльності до імператора й імперії.
Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі XIX ст.
66 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 5 (713)
Натомість листи Катерини Керстен (один із них було підписано ви-
гаданим іменем Кирхштейн) до її родича О. Марковича — чи не най-
яскравіший вияв малоросійського дискурсу в розумінні Шевченка. За-
значені листи долучено до справи про Кирило-Мефодіївське братство.
Вони свідчать про те, що серед українських панночок, які, за спогадами
О. Афанасьєва-Чужбинського, захоплювалися «Кобзарем» [16, 88], були
й такі, що твердили про непристойність віршів Шевченка й доводили ні-
кчемність малоросійської мови. Батько К. Керстен і батько кирило-мефо-
діївця О. Марковича були братами по материнській лінії. Сама Катерина,
1825 р. народження, жила в помісті Гайворонщина Золотоноського повіту
Полтавської губернії. Після пожежі разом із батьком і молодшими братами
й сестрами, якими опікувалася по смерті матері, переїхала до села Павлов-
щина, де мешкала в чужому домі. Панночка отримала домашнє виховання,
її навчала мати [див.: 10, 31; 5, 120]. Листи свідчать про те, що переважно
в середовищі зрусифікованого українського дворянства думка про само-
стійне існування України й української мови (Малоросії та малоросійської
мови в тодішньому слововжитку) була неприйнятною. Збереглося три
листи К. Керстен до О. Марковича, написані в жовтні—грудні 1846 р. з
Гайворонщини. Що ж послужило поштовхом до цього листування, крім
родинних справ? Уже в першому листі від 22, 31 жовтня 1846 р. К. Кер-
стен інформує брата про те, що читала статтю Я. Коллара про літературну
взаємність між слов’янськими племенами й наріччями, (опублікована в 1 і
2 номерах журналу «Отечественные записки» за 1840 р.). Вочевидь, саме
О. Маркович порадив їй цю лектуру. Авторка листа висловлює свою згоду з
Я. Колларом, котрий виокремив чотири повноформатні слов’янські мови:
російську, польську, іллірійську й чехо-словацьку. Вона також дивується з
того, як можна твердити про незалежність малоросійського піднаріччя —
складника російської мови. Чудово знаючи, що її брат якраз і дотримуєть-
ся думки про окремішність української мови, іронізує над «мечтателями»
(до них залічує й Шевченка), котрі хочуть із «поднаречия сделать язык».
На її думку, «их усилие смешно и не ведет ни к чему дельному!» [10, 42;
5, 103]. Стаття Я. Коллара послужила поштовхом до роздумів про майбутнє
української (малоросійської) мови в листуванні між О. Марковичем і його
сестрою. Хоча ми й не маємо епістол самого О. Марковича, однак листи
його сестри свідчать про кардинальну незгоду кореспондентів у мовному
питанні. Прикметно, що К. Керстен не змогла обійти увагою й творчос-
ті Шевченка. Вона зазначила, що деякі поети — «из грубой непросве-
щенной черни [и, вни]мая Коллару, воображают, что действуют истинно
в духе славянизма, сравнивая в своих стихах императрицу с стрекозою
и любуются в прошлом самодовольствии своими остротами» [10, 42;
5, 103]. Звичайно, це був натяк на поему «Сон», яка кружляла в ті часи у
списках. Вочевидь, саме О. Маркович і переслав копію твору сестрі рані-
Роксана ХАРЧУК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 5 (713) 67
ше. Однак К. Керстен виявилася неспроможною оцінити ці вірші. Вона
дивується, як освічені люди, що мають естетичне чуття, натякаючи цим на
самого О. Марковича, можуть захоплюватися такими «безвкусными»,
«уродливыми», «антиизящными произведениями». К. Керстен, звісна
річ, була наділена гострим розумом, бо в цьому ж листі, наче попереджа-
ючи брата про небезпеку, пише про невиразні поголоски, які доходять до
Гайворонщини, що в Київському університеті був якийсь бунт і що трьох
чи чотирьох студентів запроторили до фортеці. Згідно з поголосками,
Шевченко теж опинився в ув’язненні, тому вона просить брата написати,
чи правда це. Складно сказати, чи дійсно такі поголоски були. Я схиляюся
до думки, що К. Керстен сама вигадала цю історію як попередження
О. Марковичу, якого любила. Недаремно писала листи графові О. Орлову
вже в часі висилки О. Марковича, прохаючи йому дозволу виїхати з ме-
тою поліпшити здоров’я до Одеси. Зрештою її прохання було задоволене,
О. Марковичеві дозволили повернутися в Україну. К. Керстен узяла брата
на поруки [див.: 5, 149]. Звичайно, ця особа усвідомлювала, які небезпечні
думки її родича, але благополуччя родини було для неї не менш важливим
за почуття до російського царя.
Цікаво, що О. М аркович надіслав сестрі також «Повість про укра-
їнський народ» П. Куліша, яка щойно вийшла друком. К. Керстен не
тільки дякувала за книжку, а й запевнила свого адресата, що охоче про-
читає її, щоби зрозуміти «стремления и интересы образованных мало-
россов». І цю думку підтверджує другий її лист, від 25 листопада 1846 р.,
в якому, уже визнаючи начебто серединне місце малоросійського
наріччя, тобто трактуючи його як мову-посередницю між східними і
західними слов’янськими мовами, вона все ж уперто твердить, що й із
цього не випливає, наче малоросійською мовою можна писати все: і
лист, і вчену дисертацію. У другому листі вона знову згадує Шевченка,
вочевидь, відповідаючи на закиди брата щодо її брутального окреслен-
ня поетової творчості в попередньому посланні. Цього разу вона вже
оминає слово «чернь», формулюючи популярну тезу про те, що Шев-
ченко пише українською мовою лише «по необходимости, потому что
не силен в русском» [10, 44; 5, 101]. Другий лист брата, мабуть, вивів
К. Керстен із рівноваги. Вона емоційно (зі знаком оклику, підсиленим
вигуком «а!») пише про те, що не спроможна зрозуміти брата, удаю-
чись до ущипливого сарказму: «Отступаю перед громадною личностью
и чувствую, что моему тупоумию никогда не понять твою гениальность
и глубокомыслие!» [10, 42; 5, 101]. Щоправда, у кінці листа Катерина
все ж визнає потребу толерантного ставлення до думки інших. Нарешті
третій лист від 15 грудня 1846 р. можна вважати своєрідним символом
віри малоросійства:
Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі XIX ст.
68 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 5 (713)
Я люблю Украину, потому что выросла в ней и связана с нею святыми воспомина-
ниями; люблю ее быт, потому что в нем есть много поэзии; люблю ея наречие, jargon
du peuple (народну говірку (франц.). — Р. Х.), к которому из детства прислушалось мое
ухо; люблю ея грустные, глубоко музыкальные песни, от которых веет чем-то обаятель-
но родным моему сердцу; но эта любовь к Малороссии не ослепляет меня до такой
степени, чтоб я могла назвать ее прошлую, случайную, эфемерную жизнь жизнью само-
стоятельною [10, 45; 5, 100].
Листи К. Керстен у доповіді ІІІ відділення Миколі І було окреслено так:
«весьма замечательны по уму ее, правильности суждений и истинно
русскому патриотизму» [5, 108]. За думки, висловлені у своїх листах:
про нікчемність малоросійської мови, непристойність віршів Шевчен-
ка й любов до отечества, панночка з Гайворонщини отримала не тільки
похвали від Миколи І, а й 1000 крб. премії та допомогу в улаштуванні
братів до Петербурзького кадетського корпусу й нарешті пом’якшення
долі самого О. Марковича. Випадок К. Керстен можна кваліфікувати як
архетипний вияв нерозуміння Шевченка в середовищі малоросійського
дворянства, котре змирилося з думкою про безперспективність україн-
ської мови й непридатність України до самостійного життя.
Якщо К. Керстен писала у приватних листах відверто, то малоро-
сійська професура завуальовувала свої тези, наголошуючи винятково-
на простонародності творів Шевченка, їхній етнографічній цінності.
Оскільки професори висловлювалися в публічній полеміці з приводу
українофільства чи української мови, то й спиралися тільки на легальні
поезії Шевченка, які й творять образ простонародного поета. Водночас
намагалися довести, що Шевченко й українофільство, котре обстоювало
окремішність української мови й культури, суперечать одне одному. Чи
не найбільше зрощенню української національності з російською спри-
яла теорія спільної для росіян і українців великоросійської літератури,
що її вже в 1840-х роках підтримував М. Максимович, а в пізніші часи —
і М. Костомаров, згодом і М. Драгоманов. Теоретично російська літе-
ратура (простонародна) проголошувалася рівноправною з українською,
насправді ж ставилася вище за неї, бо була синонімом великоросійської.
Унаслідок цієї теорії з’явилася теза про українське письменство як літе-
ратуру для домашнього вжитку, коли цією мовою не було потреби пе-
рекладати твори світової класики, бо ж існували вже російські перекла-
ди. Такий погляд поділяв М. Костомаров у 1880-х роках, уважаючи, що
П. Куліш даремно перекладає Шекспіра українською, оскільки кожний
освічений малорос може прочитати ці п’єси російською мовою, яка і є
культурною мовою всього південно-руського краю [див.: 8, 222]. У стат-
ті 1882 р. «Задачи украинофильства» М. Костомаров також твердив,
що ще не настав час перекладати українською Шекспіра, Байрона, Ан-
дерсена, Міцкевича, різко негативно оцінивши так зване кування слів,
Роксана ХАРЧУК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 5 (713) 69
тобто пошук українських відповідників для нових понять [див.: 7, 565].
Історик уважав: якщо українська мова має загинути, то так тому й бути,
але без зовнішнього тиску. Російські інтелігенти (на відміну від поляків),
особливо в середині ХІХ ст., не відкидали українську культуру за визна-
ченням і давали українцям вільний доступ до власної, трактуючи їх як
рівних. Наприклад, Шевченко одночасно начебто належав і до україн-
ської, і до великоросійської культур. М. Скугар-Скваровський, що на-
вчався в Дерптському ветеринарному інституті, згадував, що в цьому
навчальному закладі з метою русифікації було відкрито кафедру історії
російської літератури. Її займав письменник і видавець П. Висковатов,
що підтримував український рух у Дерпті. Українське письменство, зо-
крема Шевченко, посідали в його лекціях не останнє місце, бо професор
«викладав власне історію революційної літератури» [15, 310]. Екзаме-
наційна тема мемуариста називалася «Шевченко как поэт народный»
[15, 310], тобто не виходила за межі малоросійського дискурсу в потрак-
туванні мистця. Аналогічно й творчість П. Куліша старше покоління
російських літературознавців не відокремлювало від російського пись-
менства, тим паче що частину своїх творів цей автор писав російською.
Наприклад, Д. Дорошенко згадував, що професор Шляпкін, який ви-
кладав літературу в Петербурзькому університеті вже на початку ХХ ст.,
довідавшись, що Д. Дорошенко спеціально вивчав творчість П. Куліша,
не тільки пропонував студентові доречні запитання, бо орієнтувався в
доробку цього письменника, а й поставив йому непогану оцінку [див.: 2,
47]. Показовим у плані малоросійської свідомості був виступ М. Рігель-
мана 1875 р. в дискусії про українофільство. Він пояснив, чому освічені
класи Малоросії, зокрема люди пера, уважали себе громадянами Росії,
рівноправними з москвичами й петербуржцями. Російська мова давала
їм рівні права, з нею вони почувалися своїми в російській словесності й
науці. За висловом цього дописувача, саме завдяки такій відкритості ро-
сійської культури малоросіянам і на думку не спадало «выставлять себя
какою-то особою национальною корпорацией» [12, 838]. М. Рігельман,
онук автора «Літописної оповіді про Малу Росію», хоча й був особисто
знайомий із Шевченком, цінував його талант і допомагав після звільнен-
ня із заслання, однак відкидав українофільство, називаючи українофілів
ворогами «истинных русских». Намагаючись показати українофільство
рухом без традиції, писав:
Как вы смеете после этого зачислять в ваши ряды таких людей, как Гоголь, Макси-
мович, Метлинский, Квитка, Котляревский, людей очень не равных по таланту, но схо-
жих в том, что любовь их к своей родине и языку нисколько не мешала им быть истинно
Русскими, любить искренно общее отечество и ставить общее выше частного! Шевченко
и другие истинно художественные таланты не принадлежат вашим рядам [12, 844].
Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі XIX ст.
70 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 5 (713)
З поглядами М. Рігельмана співзвучні й погляди Т. Флоринського.
Останній згадав Шевченка принагідно1, у зв’язку з проблемою україн-
ської мови, яку не вважав окремою й самостійною. Професор Київського
університету твердив, що «малорусскому наречию» вже 100 років, ним
написана так звана обласна література, що виникла ще наприкінці ХVІІІ
ст., а в другій половині ХІХ ст. її було перенесено до Галичини. Водночас
учений намагався довести антинаукову тезу, наче в Галичині й українська
мова, й українська література розвиваються в іншому напрямку, тому
вони з малоросійською не пов’язані. На його думку, малоросійська
литература представляет одно большое дарование в лице поэта Шевченка, не-
сколько более или менее видных писателей-беллетристов и драматургов (каковы,
например, Котляревский, Гулак-Артемовский, Квитка, Кулиш, Костомаров, Марко
Вовчок, Франко, Кропивницкий и др.) и значительное число посредственных и даже
бездарных деятелей в разных областях письменности [20, 53].
Т. Флоринський різко відділив найновішу літературу українською
мовою від колишньої, називаючи літературні сили Галичини не письмен-
никами й не поетами,
а просто политическими солдатами, которые получили приказание: сочинять
литературу, писать вирши по заказу, на срок, на фунты. Вот и сыплются, как из рога
изобилия, безграмотные литературные «произведения», а в каждом из них «ненька
Украина» и «клятый москаль» <…>. Ни малейшего следа таланта или вдохновения,
ни смутного понятия о литературной форме и эстетике не проявляют эти «малые Та-
расики», как остроумно назвал их Драгоманов [20, 107—108].
Т. Флоринський, як і М. Рігельман, повторив тезу про те, що Шев-
ченко доступний усім освіченим росіянам. Водночас професор уважав,
що поет, «к сожалению, не имел большого влияния на последующих,
особенно новейших малорусских писателей, они не следуют своему ве-
ликому учителю, а в своем литературном творчестве шли и идут осо-
бой дорогой» [20, 116]. Як і М. Рігельман, професор-славіст уважав за
необхідне відділити Шевченка від української мови й літератури, хоча
без поета ані мова українська, ані українська література не мали б жодної
перспективи. І вони, звичайно, це розуміли. Прикметно, що В. Наумен-
ко у відгуку на працю Т. Флоринського [див.: 11] не заторкнув постаті
Шевченка, хоча саме потрактування поета як того, хто не належить укра-
їнофілам, указувало на фальшивість і неприродність тези про українську
мову й літературу без Шевченка, яку обстоювали і М. Рігельман, і Т. Фло-
ринський.
Варто звернутися й до записки 1874 р. про українофільство таєм-
ного інформатора ІІІ відділення. Невідомий, найімовірніше, М. Юзефо-
вич, повідомляв:
1 Не беремо до уваги пізнішу працю Т. Флоринського «Славянофильство Т. Г. Шевченка»
(1906).
Роксана ХАРЧУК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 5 (713) 71
В период времени, предшествовавший мятежу 1863 года, в пределах Югозапад-
ного края образовалась партия, известная под названием украинофилов, в основание
которой вошли некоторые неприязненные Правительству элементы, подготовленные
гораздо прежде, а именно в половине 40-х годов, когда сочинения Шевченки и других
Малороссийских писателей перечитывались и затверживались на память привержен-
цами Малороссийской старины и местною молодежью [13, 67—68].
Він твердив, що одні мріяли за Б. Залеським, С. Ґощинським і Т. Па-
дурою про українську республіку під гегемонією Речі Посполитої; інша
ж партія мала на меті вільну й незалежну Малоросію у формі республіки
з гетьманом на чолі «в союзе с Россиею и свободной Галициею, наподо-
бие Северо-Американских Штатов» [13, 68]. У записці згадано й ефе-
мерну політичну діяльність Київської громади з голосними маніфеста-
ціями під час похорону Шевченка. У записці 1875 р. під назвою «О так
называемом украинофильском движении», автором якої був М. Юзефо-
вич, передісторію українофільства схарактеризовано так:
Почти одновременно с Кулишом явился поэт Шевченко, замечательный саморо-
док-художник, вышедший из крепостного крестьянства, а потом озлобленный против
крепостного права и сделавшийся певцом мужицкой воли. Но он стоял сам по себе,
особняком от украинофильской затеи, хотя и служил подспорьем как возбудительное
средство. Кулиш с приобретенными сторонниками пользовался им, а после смерти
они подняли его на пьедестал народного кумира <…>. Но несмотря на все это, про-
стой народ остался совершенно равнодушен к его могиле, и чуть не забыл уже о ней
[13, 376].
М. Юзефович розумів значення Шевченка для українського руху,
уважав його предтечею українофільства, однак умерлий поет становив
для нього менший інтерес порівняно із живими українофілами, осо-
бливо П. Чубинським і М. Драгомановим. Записка М. Юзефовича про
українофільський рух послужила поштовхом до Емського указу 1876 р.
Водночас шеф жандармів Потапов у своїй записці про неблагонадійних
зазначав, що в Новоград-Волинському повіті Волинської губернії серед
учнів сільських шкіл Райківської волості особливої популярності набули
дозволені цензурою твори Шевченка, Савицького, Горбунова й Комаро-
ва [див.: 13, 208]. Як бачимо, у цьому контексті вірші Шевченка сусідять
із російськомовними творами чернігівця А. Савицького, оповіданнями
російського письменника І. Горбунова й етнографічними матеріалами
М. Комарова; саме ж донесення має на меті дискредитувати перекладача
«Тараса Бульби» М. Лободовського, котрий роздавав зазначені книж-
ки, отримані від Косача, селянам. Однак значення Шевченка для україн-
ського руху імперські управлінці все ж не скидали з рахунку й у 1880-ті
роки. Наприклад, у Таємному наказі Головного управління друку № 867
від 25 лютого 1881 р., коли цей орган очолював М. Абаза, сказано таке:
Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі XIX ст.
72 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 5 (713)
В последнее время в некоторых органах периодической печати с настойчивос-
тью проводится мысль о совершенной отмене высочайшего повеления от 18/30 мая
1876 г., причем заявляется также о необходимости разрешить в малороссийских
губерниях церковную проповедь и первоначальное преподавание в народных школах
на малорусском наречии. К этому в настоящее время присоединяется и довольно силь-
ная агитация в пользу чествования памяти поэта Шевченка. <…> правительство, пред-
полагая сделать некоторые облегчения в употреблении малорусского наречия, не на-
ходит возможным однако отменить все меры, принятые в 1876 году против развития
украинофильства [13, 178—179].
Розглянуті випадки сприйняття Шевченка можна загалом кваліфіку-
вати як малоросійський дискурс, що має цілий спектр: від амбівалентно-
го ставлення (як у П. Селецького), спроби поєднати повагу до мистця
з лояльністю до російського імператора й імперії (у Г. Ґалаґана), гостро
негативного і зневажливого (у К. Керстен) до спроб відокремити Шев-
ченка від українофільства, української мови й літератури, як це бачимо
на прикладі М. Рігельмана й Т. Флоринського. У донесенні М. Юзефови-
ча про поета йдеться як про предтечу українофільства, що становить за-
грозу для Російської імперії. Присутність імені Шевченка в донесеннях
до ІІІ відділення свідчить, що ім’я поета, як і питання української мови
чи освіти, російські імперські структури традиційно переносили в по-
літичну площину. В умовах заборон української мови й культури мало-
російський дискурс сприйняття Шевченка неуникненно політизувався,
ототожнюючись із імперським.
ЛІТЕРАТУРА
1. Барабаш Ю. Наш «земляк» Іван Кулжинський, волонтер малоросійства (Крізь призму
Гоголевої оцінки) // Сучасність. 1994. № 5. С. 113—122.
2. Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901—1914). Вінніпеґ, Манітоба: Ви-
давнича спілка «Тризуб», 1949. 168 с.
3. Записки Петра Дмитриевича Селецкого. Часть первая. 1821—1846 год // Киевская
старина. 1884. Т. ІХ. № 8. С. 609—626. Цитуючи це джерело, зберігаємо правопис оригі-
налу.
4. Зеров М. Шевченко і Аскоченський // Зеров М. Українське письменство. Київ: Видав-
ництво Соломії Павличко «Основи», 2003. С. 797—808.
5. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / упор. М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко.
Київ: Наук. думка, 1990. Т. 3. 434 с.
6. Козаченко А. До історії ліберального руху 40-х рр. на Україні. «Діло поміщиків Закрев-
ських»// За сто літ. 1928. Кн. 2. С. 103—106.
7. Костомаров Н. Задачи украинофильства [1882] // Костомаров Н. Русские инородцы:
исторические монографии и исследования. Москва: Чарли, 1996. С. 554—568.
8. Костомаров Н. П. А. Кулиш и его последняя литературная деятельность // Киевская
старина. 1883. Т. V. № 1. С. 221—235.
9. Материалы для биографии Г. П. Галагана // Киевская старина. 1898. Т. LXII. № 7—9.
С. 189—224. Цитуючи це джерело, зберігаємо правопис оригіналу.
10. Міяковський В. Опанас Маркович у Кирило-Мефодіївському братстві // За сто літ.
1927. Кн. 1. С. 20—46.
Роксана ХАРЧУК
ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 5 (713) 73
11. Науменко В. Решен ли проф. Т. Д. Флоринским вопрос о книжной малорусской речи //
Киевская старина. 1900. Т. LXVIIІ. № 1. С. 125—155.
12. [Ригельман Н.] Современное Украинофильство // Русский вестник. 1875. Т. 115.
№ 1—2. С. 818—848.
13. Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. Харків—Київ: ДВУ, 1930. 416 с.
14. Самоненко Ф. Епізоди з життя Шевченкового П. І. Мартоса // Мартос П. І. Епізоди з
життя Шевченкового. Харків; Київ: Державне видавництво «Література і мистецтво»,
1931. С. 5—12.
15. Скугар-Скварський М. До історії українського руху (в українському гуртку студентів-
ветеринарів у Дерпті) // За сто літ. 1929. Кн. 4. С. 310—312.
16. Спогади про Тараса Шевченка / Упоряд. і приміт. В. С. Бородіна і М. М. Павлюка;
передм. В. Є. Шубравського. Київ: Дніпро, 1982. 547 с.
17. Степович А. До київо-галицьких зв’язків початку 1870-х років (З щоденників Г. П. Га-
лагана) // За сто літ. 1930. Кн. 5. С. 183—193.
18. Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. Київ: Наукова думка, 1966. 492 с.
19. Филипович П. Соціальне обличчя українського читача // Життя і революція. 1930. № 1.
С. 155—172.
20. Флоринский Т. проф. Малорусский язык и «украінсько-руський» литературный сепа-
ратизм. Санкт-Петербург: Типография А. С. Суворина, 1900. 164 с.
21. Шевченко Т. Зібрання творів: У 6 т. Київ: Наукова думка, 2003.
Отримано 4 червня 2020 року
REFERENCES
1. Barabash, Yu. (1994). Nash “zemliak” Ivan Kulzhynskyi, volonter malorosiistva (Kriz
pryzmu Hoholevoi otsinky). Suchasnist, 5, pp. 113-122. [in Ukrainian]
2. Doroshenko, D. (1949). Moi spomyny pro davnie mynule (1901—1914). Vinnipeg,
Manitoba: Vydavnycha spilka “Tryzub”. [in Ukrainian]
3. Zapiski Petra Dmitriyevicha Seletskogo. Chast pervaya. 1821—1846 god. (1884). Kievskaya
starina, ІХ, 9, pp. 609-626. [in Russian]
4. Zerov, M. (2003). Shevchenko i Askochenskyi. In Zerov, M. Ukrainske pysmenstvo, рр. 797-
808. Kyiv: Vydavnytstvo Solomii Pavlychko “Osnovy”. [in Ukrainian]
5. Butych, M., Hlyz, I., Franko, O. (Eds.). (1990). Kyrylo-Mefodiivske tovarystvo (Vol. 1-3;
Vol. 3). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]
6. Kozachenko, A. (1928). Do istorii liberalnoho rukhu 40-kh rr. na Ukraini. “Dilo
pomishchykiv Zakrevskykh”. Za sto lit, 2, pp. 103-106. [in Ukrainian]
7. Kostomarov, N. (1996). Zadachi ukrainofi lstva. In Kostomarov, N. Russkiye inorodtsy:
istoricheskiye monografi i i issledovaniya, pp. 554-568. Moscow: Charlі. [in Russian]
8. Kostomarov, N. (1883). P. A. Kulish i ego poslednyaya literaturnaya deyatelnost. Kievskaya
starina, V, 1, pp. 221-235. [in Russian]
9. Materialy dlya biografi i G. P. Galagana. (1898). Kievskaya starina, LXII, 7-8, pp. 189-224.
[in Russian]
10. Miiakovskyi, V. (1927). Opanas Markovych u Kyrylo-Mefodiivskomu bratstvi. Za sto lit,1,
pp. 20-46. [in Ukrainian]
11. Naumenko, V. (1900). Reshen li prof. T. D. Florinskim vopros o knizhnoy malorusskoy
rechi. Kievskaya starina, LXVIIІ, 1, pp. 125-155. [in Russian]
12. [Ryhelman, N.] (1875). Sovremennoye Ukrainofi lstvo. Russkiy vestnik, 115, 1-2, pp. 818-
848. [in Russian]
13. Savchenko, F. (1930). Zaborona ukrainstva 1876 r. Kharkiv—Kyiv: DVU. [in Ukrainian]
14. Samonenko, F. (1931). Preface. In P. I. Martos. Epizody z zhyttia Shevchenkovoho, pp. 5-12.
Kharkiv; Kyiv: Derzhavne vydavnytstvo “Literatura i mystetstvo”. [in Ukrainian]
15. Skuhar-Skvarskyi, M. (1929). Do istorii ukrainskoho rukhu (v ukrainskomu hurtku studentiv-
veterynariv u Derpti). Za sto lit, 4, pp. 310-312. [in Ukrainian]
Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі XIX ст.
74 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2020. № 5 (713)
16. Borodin, V., Pavliuk, M. (Eds.) (1982). Spohady pro Tarasa Shevchenka. Kyiv: Dnipro. [in
Ukrainian]
17. Stepovych, A. (1930). Do kyivo-halytskykh zviazkiv pochatku 1870-kh rokiv
(Z shchodennykiv H. P. Halahana). Za sto lit, 5, pp. 183-193. [in Ukrainian]
18. Sarana, F. (Ed.) (1966). T. H. Shevchenko v epistoliarii viddilu rukopysiv. Kyiv: Naukova
dumka. [in Ukrainian]
19. Fylypovych, P. (1930). Sotsialne oblychchia ukrainskoho chytacha. Zhyttia i revoliutsiia, 1,
pp. 155-172. [in Ukrainian]
20. Florinskij T., prof. (1900). Malorusskij yazyk i “ukraіns’ko-rus’kij” literaturnyj separatizm.
Saint Petersburg: Tipografi ya A. S. Suvorina. [in Russian]
21. Shevchenko, T. (2003). Zibrannia tvoriv (Vol. 1-6). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]
Received 4 June 2020
Roxana Kharchuk, PhD, docent
Shevchenko Institute of literature,
4 M. Hrushevskoho st., Kyiv, 01001
e-mail: roxana-b@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0003-1039-1319
SHEVCHENKO IN PERCEPTION OF ‘LITTLE RUSSIAN’
ENVIRONMENT OF THE 19TH CENTURY
Th e paper deals with the perception of Shevchenko’s works in the ‘Little Russian’ environ-
ment of the 19th century. Th e interpretations within this social group may be defi ned as
profane because its representatives treated Shevchenko exclusively in the limits of ethnog-
raphy and as a poet of the common people, while his artistic, national, and political sig-
nifi cance was obscured. Th e author refers to private, public, and secret documents. Th ese
are P. Seletskyi’s memoirs; P. Galagan’s journal; the correspondence of K. Kersten with her
cousin, member of Cyril and Methodius Brotherhood O. Markovych; M. Rigelman’s pole-
mical paper on Ukrainophilism; T. Florynskyi’s work on Ukrainian language and Ukrainian
literary separatism; the notes on the Ukrainophile movement by M. Yuzefovych. Th e fol-
lowing spectrum of ‘Little Russian’ discourse regarding Shevchenko has been defi ned: am-
bivalent attitude (P. Seletskyi); an attempt to combine respect for Shevchenko with loyalty
to the Russian emperor and empire (H. Galagan); strictly negative and arrogant attitude
(K. Kersten); attempts to separate Shevchenko from Ukrainophilism, Ukrainian language
and literature (M. Rigelman and T. Florynskyi), understanding of Shevchenko as a creator
of Ukrainophilism (M. Yuzefovych). Th e presence of the poet’s name in reports to the 3rd
Department indicates that apprehending Ukrainian separatism, the Russian imperial struc-
tures traditionally treated Shevchenko at the political level, just like issues of the Ukrainian
language, culture or education. In the context of prohibitions concerning Ukrainian lan-
guage and culture, the ‘Little Russian’ discourse of interpreting Shevchenko was inevitably
politicized and became identifi ed with the imperial one.
Keywords: spectrum of perception, Little Russia environment, Ukrainophilism, correspon-
dence, memoirs, journal, report, discussion.
Роксана ХАРЧУК
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-174347 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0236-1477 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-30T17:50:20Z |
| publishDate | 2020 |
| publisher | Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Харчук, Р. 2021-01-15T17:06:50Z 2021-01-15T17:06:50Z 2020 Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі ХІХ ст. / Р. Харчук // Слово і Час. — 2020. — № 5. — С. 61-74. — Бібліогр.: 21 назв. — укp. 0236-1477 DOI:10.33608/0236-1477.2020.05.61-74 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/174347 [821.161.2Т.Шевченко:316.473/.477]:32(470) «18» У статті здійснено спробу диференційовано розглянути малоросійський дискурс у сприйнятті Шевченкової творчості на матеріалі джерел особистого походження, на прикладі публічної полеміки довкола питання українофільства й української мови включно з донесеннями до ІІІ відділення на цю тему. Визначено такий спектр малоросійського дискурсу в потрактуванні доробку Шевченка: амбівалентне ставлення, спроба поєднати повагу до поета з лояльністю до російського імператора й імперії, гостро негативне і зневажливе намагання відокремити Шевченка від українофільства, української мови й літератури, розуміння Шевченка як предтечі українофільства. Присутність імені поета в донесеннях до ІІІ відділення свідчить, що його ім'я, як і питання української мови, культури чи освіти, російські імперські структури традиційно переносили в площину політичну, остерігаючись розвитку українського сепаратизму. The paper deals with the perception of Shevchenko’s works in the ‘Little Russian’ environment of the 19th century. The interpretations within this social group may be defined as profane because its representatives treated Shevchenko exclusively in the limits of ethnography and as a poet of the common people, while his artistic, national, and political signifi cance was obscured. The author refers to private, public, and secret documents. These are P. Seletskyi’s memoirs; P. Galagan’s journal; the correspondence of K. Kersten with her cousin, member of Cyril and Methodius Brotherhood O. Markovych; M. Rigelman’s polemical paper on Ukrainophilism; T. Florynskyi’s work on Ukrainian language and Ukrainian literary separatism; the notes on the Ukrainophile movement by M. Yuzefovych. The following spectrum of ‘Little Russian’ discourse regarding Shevchenko has been defined: ambivalent attitude (P. Seletskyi); an attempt to combine respect for Shevchenko with loyalty to the Russian emperor and empire (H. Galagan); strictly negative and arrogant attitude (K. Kersten); attempts to separate Shevchenko from Ukrainophilism, Ukrainian language and literature (M. Rigelman and T. Florynskyi), understanding of Shevchenko as a creator of Ukrainophilism (M. Yuzefovych). The presence of the poet’s name in reports to the 3rd Department indicates that apprehending Ukrainian separatism, the Russian imperial structures traditionally treated Shevchenko at the political level, just like issues of the Ukrainian language, culture or education. In the context of prohibitions concerning Ukrainian language and culture, the ‘Little Russian’ discourse of interpreting Shevchenko was inevitably politicized and became identified with the imperial one. uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Слово і Час Ad fontes! Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі ХІХ ст. Shevchenko in Perception of ‘Little Russian’ Environment of the 19th Century Article published earlier |
| spellingShingle | Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі ХІХ ст. Харчук, Р. Ad fontes! |
| title | Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі ХІХ ст. |
| title_alt | Shevchenko in Perception of ‘Little Russian’ Environment of the 19th Century |
| title_full | Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі ХІХ ст. |
| title_fullStr | Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі ХІХ ст. |
| title_full_unstemmed | Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі ХІХ ст. |
| title_short | Сприйняття Шевченка в малоросійському середовищі ХІХ ст. |
| title_sort | сприйняття шевченка в малоросійському середовищі хіх ст. |
| topic | Ad fontes! |
| topic_facet | Ad fontes! |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/174347 |
| work_keys_str_mv | AT harčukr spriinâttâševčenkavmalorosíisʹkomuseredoviŝíhíhst AT harčukr shevchenkoinperceptionoflittlerussianenvironmentofthe19thcentury |