Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій

Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2008
Автор: Скрипник, Г.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України 2008
Онлайн доступ:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/17531
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій / Г. Скрипник // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 3-8. — Бібліогр.: 6 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-17531
record_format dspace
spelling Скрипник, Г.
2011-03-02T09:50:15Z
2011-03-02T09:50:15Z
2008
Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій / Г. Скрипник // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 3-8. — Бібліогр.: 6 назв. — укр.
978-966-02-5045-1
XXXX-0047
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/17531
uk
Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій
Article
published earlier
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
title Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій
spellingShingle Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій
Скрипник, Г.
title_short Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій
title_full Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій
title_fullStr Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій
title_full_unstemmed Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій
title_sort етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій
author Скрипник, Г.
author_facet Скрипник, Г.
publishDate 2008
language Ukrainian
publisher Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
format Article
isbn 978-966-02-5045-1
issn XXXX-0047
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/17531
citation_txt Етнокультурна традиція в контексті глобалізаційних тенденцій / Г. Скрипник // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 3-8. — Бібліогр.: 6 назв. — укр.
work_keys_str_mv AT skripnikg etnokulʹturnatradicíâvkontekstíglobalízacíinihtendencíi
first_indexed 2025-11-25T22:57:37Z
last_indexed 2025-11-25T22:57:37Z
_version_ 1850576632009457664
fulltext 3 С еред найважливіших проблем світо- вого співтовариства упродовж останніх ро- ків постали питання збереження етнічнос- ті та охорони самобутності національних культур. Саме з проблем збереження тра- диційної культури і фольклору проведено низку спеціальних наукових конференцій, регіональних та субрегіональних семіна- рів (у Чехії, 1995; Мексиці, 1997; Японії, 1998; Фінляндії, 1998; Узбекистані, 1998; Гані, 1999; Новій Каледонії, (Ліван), 1999; вашингтоні, 1999). У прийнятих резолюціях ідеться й про те, що благополуччя носіїв традиційної культури, потенціал і чисельність яких по- терпають від тотальних переселень, руйна- ції природного середовища проживання, нав’язування чужої філософії, витіснення на маргінеси суспільно-економічного бут- тя, повинні бути в центрі національної і міжнародної політики в галузі культури. Для України застереження і рекомен- дації ООН у сфері культури особливо ак- туальні. Через багатосотрічне недержавне буття нації і культурну експансію поне- волювачів, через фатальні наслідки бо- ротьби проти нації засобами голодомору, репресій і депортацій, через довготрива- ле руйнування селянства, яке в Україні утворювало ядро нації, українському на- роду та його традиційній культурі було завдано непоправної шкоди. відтак піді- рвано утрадиційнені пріоритети й духовні цінності, а розмаїту обрядово-звичаєву культуру викорінювали як патріархаль- щину й націоналізм, що згубно позначи- лося на загальній екології народної куль- тури в Україні. Унаслідок таких деструктивних про- цесів утрачено безперервність культур- ної традиції українства, етнокультурну спадкоємність і міжпоколінні зв’язки. Порушення безперервності культурно- національної традиції є вкрай деструк- тивним суспільним фактором, адже традиція, за слушним визначенням Є. Маркаряна, є специфічним механіз- мом, який детермінує загальну спрямова- ність суспільного розвитку. Зруйнування традиції спричиняє втрату орієнтирів суспільного прогресу, зумовлює загальну суспільну невизначеність. Сучасний культурний простір України формується за принципово відмінних (у порівнянні з попередніми епохами історії людства) умов прискореного історичного процесу, нівеляції відстаней і кордонів, глобалізаційних впливів і тотального по- ширення маскультури. Хоча загально- універсальних нівеляційних впливів зазна- ють і держави старої демократичної Європи, вони все-таки обстоюють національні прі- оритети в культурі, запроваджують певні регулятивні механізми щодо експансії мас- культурної космополітичної продукції, яка переважно є низького морального й есте- тичного ґатунку, що руйнує етичні засади та понижує художньо-естетичну культуру соціуму. Українська культура особливо гостро відчуває свою незахищеність перед космополітичним наступом маскультури, оскільки лише тепер, після кількасотліт- нього підневільного періоду, вона почала розвиватись як цілісність в єдиних гео- графічних та політично-адміністративних межах. Тому вона вразливо реагує на екс- пансію підтримуваної на державному рівні чужої маскультури, часто асоціальної за своєю сутністю. Негативно позначаються на станов- ленні загальнонаціональної культури (уже за часів незалежності) тенденція насадження тотальноруйнівної етики в культурно-інформаційній сфері Украї- ни, зневажливе ставлення до суспільного порядку в його традиційному розумін- ні, знецінення будь-яких національно- забарвлених явищ культури. Ховаючись за гаслами демократії, електронні ЗМІ часто пропагують по- збавлений морально-етичних засад іно- земний “культурний” продукт, негують традиційні принципи соціальної структу- ри (як-то сім’я та громада), підтримують маргінальні соціально-культурні рухи, принципово несумісні з традиційною морально-етичною системою. Свідченням ЕТНОК УЛЬТ У РН А ТРА ДИЦІ Я В КОНТЕКСТІ ГЛОбА ЛІЗА ЦІйНИ х ТЕН ДЕНЦІй Ганна Скрипник 4 такої “телесвободи” та “псевдодемократії” є численні спроби десакралізації україн- ської історичної минувшини, знеславлен- ня імен видатних вітчизняних діячів куль- тури та мистців, що породжує масовий нігілізм, історичне безпам’ятство, формує збайдужіле, світоглядно-космополітичне покоління. Пострадянська естетика заперечення будь-якої нормативності в культурі, при- таманна масовій псевдокультурі з її ци- нічною банальністю, облагородженою прагненнями вивільнення від соціальних критеріїв, норм та обмежень, завдає знач- ної шкоди формуванню духовних підва- лин розвитку українського суспільства. Такі ж згубні наслідки мають спроби знівелювати національну своєрідність укра- їнської культури під приводом актуалізації тенденцій уніфікації та культурної асиміля- ції. Із цього приводу академік С. Арутюнов доречно зазначив, що так звані природні процеси “добровільної етнічної асиміляції”, урбанізації та стандартизації побутово- культурної сфери життя – усе це прояви ен- тропійної тенденції, аналогічні зменшенню видового складу фауни і флори, забруднен- ню природного середовища тощо 1 . вирішенню проблеми екології націо- нальної культури в Україні передує, окрім іншого, потреба неупередженого до- слідження сучасного етнопсихологічного стану українського етносу, з’ясування не- гативних наслідків впливу на українську ментальність суспільно-політичних реа- лій часів тоталітаризму (етноцид 1930-х років, масштабні репресії, мовна та куль- турна агресія держав-поневолювачів). Необхідність реалізації системи дер- жавних заходів на охорону і відроджен- ня національної культури актуалізується у зв’язку з активним протидіянням пев- них сил (через пресу та засоби масової інформації) національно-культурній ре- креації, відродженню власне української культури, формуванню національно ви- значеної системи освіти тощо. Прихиль- ники творення позанаціональної культу- ри трактують орієнтації на відродження національної культури як шлях до “про- вінційності”, “самообмеження й ізоляціо- нізму”, а культурно-національна традиція розглядається ними як перешкода на шля- ху цивілізаційного поступу суспільства. Тенденційність і упередженість таких теорій є очевидною. Зрозуміло, що, відки- даючи значення етнічної традиції в дер- жавному будівництві та в повновартісно- му культурному самоствердженні народу, ці автори обстоюють творення абстрак- тної, космополітичної за суттю культури. Спроба ототожнення вкрай поміркованих і обережних кроків Української держави на підтримку національного шкільниц- тва та мови, на реабілітацію культурно- національної самобутності народу з “екс- пансією національного нормативізму”, який нібито “гальмує позанормативну творчість, інновації”, є не чим іншим, як політичним лукавством. Адже саме в рам- ках традиційно-національної культури і на її базі можливе виникнення інновацій. Традиція, як своєрідний етнокод нації і передумова зародження нових елементів, постає основою культурно-національного прогресу. високо оцінюючи її соціальне значення, Є. Маркарян наголосив, що роль традиції в соціальному житті мож- на порівняти з роллю генетичних програм для біологічного життя. Зауважимо, що державна охорона на- ціональної “традиційності”, культурної самобутності в прибалтійських країнах не заважає цивілізаційному поступу цих країн. відомо також, що відродження (по здобутті чехами незалежності) чеської мови і культури в переважно німецькомов- ному середовищі чехів не спричинилося до їх культурного занепаду чи ізоляціо- нізму, а лише прислужилося стрімкому культурно-національному піднесенню. На думку дослідників, орієнтація на національну ідею, збереження розмаїття культурних традицій попередніх історич- них етапів відіграли вирішальну роль у сучасних економічних та соціальних успі- хах китайського, японського, південноко- рейського народів. З утвердженням державності актуалі- зувалася також потреба відродження по- вновартісного культурно-національного простору, “націоналізації культури”. Бо ж видається неправомірним ні з мораль- ного, ні з правового поглядів узалежню- вати культурно-національну самореалі- зацію українців, як більшості населення держави, від ставлення до них та до їх- ньої культури з боку сусідніх держав чи упереджених представників національних меншин в Україні. До того ж Українська держава гарантує конституційно забез- печення прав та культурно-національних 5 запитів етнічних груп. Як зауважив в. Євтух, основним змістом внутрішніх процесів, характерних для всіх етнічних груп та національних меншин України, також є спроби відродження втрачених або нерозвинених раніше сутнісних атри- бутів етнічності. Ці тенденції етнічного відродження, що спостерігаються і в ін- ших країнах, правомірно названі Е. Сміт- том “етнічним ренесансом”. Перед етнологією – наукою про соціо- культурне розмаїття людства впродовж останніх десятиріч (періоду “етнічного ренесансу”) – постали особливо складні методологічні проблеми. Очевидно, що належне осмислення складних сучасних соціокультурних явищ (незаперечного впливу на суспільне життя етнічного фак- тора, активізації етнонаціонального руху в усіх, без винятку, куточках світу, що дає підстави розглядати глобалізацію й етнізацію як дві взаємопов’язані сторони єдиного процесу) передбачає доконечність застосування як нових наукових підходів, так і докладної розробки використовува- них понять і створення чіткого категорі- ального апарату. Постдогматична етнологічна думка не лише відкинула економічний детермінізм радянської науки, що полягав у зведенні етнічних проблем до класових, але й, згід- но з постулатами культурної антропології, перенесла акцент із ключового поняття “етнос” на поняття “етнічність” і “куль- турна ідентичність”, як на ключові термі- ни науки. При цьому мало враховується, що характерна для західної науки концеп- ція “етнічності” змодельована внаслідок аналізу інших соціокультурних реалій поглядів на суспільний устрій світу. На український грунт некритично було пере- несено поняття щодо інтерпретації майже всіх етнічних і расових явищ, котрі мали місце в період формування американської нації та інших націй Нового світу, в іс- торії яких не було належно розвинутих до цивілізаційного рівня так званих авто- хтонних етнічних культур. У процесі формування американської цивілізації активну участь взяли пред- ставники багатьох етнічних культур Старого світу, які відкололися від свого історико-соціального коріння, тому ці ре- алії не заохочують до пошуку історичної природи етнічного феномену (етнічної субстанції) у соціумі. відтак досліджен- ня в західній науці етнічної субстан- ції замінено дослідженням конкретних проявів етнічності в будь-якій соціаль- ній формі. Домінує тенденція вбачати в етнічній складовій соціуму виключно її психологічну і ситуативну сутність. Окреслюючи місце етнічності в історії та культурі, дослідники конструктивістсько- го напряму зосереджують увагу переваж- но на процесах самоідентифікації різних етнічних груп у контексті іноетнічного оточення. Не можна не погодитися з те- зою конструктивістів про те, що для су- часних багатоетнічних мігрантських чи урбанізованих середовищ належність до тих чи інших етнічних спільнот зумов- лена передусім суб’єктивним чинником – самоідентифікацією чи самовіднесенням до певної спільноти, моделюванням від- повідних власних культурних характе- ристик. Очевидно, що моделюються або, точніше, реконструюються лише ті втра- чені культурні риси і стандарти, які іс- торично сформувалися раніше. Отже, ці- лісне тлумачення етнічності, навіть щодо багатоетнічних сучасних спільнот, пови- нно враховувати зв’язок етнічно зумовле- них поведінкових дій, що проявляються в актах етнічної солідарності, у специфі- ці культурних інтересів і психологічних настанов із символами конкретної етно- культури. Логічним і виправданим є застосуван- ня цих нових підходів, узасаднених на постмодерністській соціологічній методо- логії, до аналізу конкретних етнокуль- турних реалій багатоетнічного міського середовища. Чи не найбільше для осмис- лення складного комплексу етнічних про- блем сучасного постіндустріального сус- пільства, в якому етнічне зазнало значних трансформацій і специфічних проявів, по- слуговуються науково-методичними під- ходами соціальної та культурної антропо- логії. Постмодернізм уникає врахування історичної парадигми розвитку спільноти і зосереджується головно на сучасних його результатах. Такий підхід до вивчення ет- нічності цілком відповідає проблемам до- слідження імміграційних спільнот Нового світу, діаспорних утворень, урбанізовано- го середовища, “де процес індивідуалі- зації людини досить розвинувся, а від- так акцентування досліджень культурної ідентичності безвідносно до конкретної етнічної спільноти, без відповідної істо- 6 ричної ретроспективи є більш вмотивова- ним і суголосним політичним доктринам західних держав”. Цей методологічний ін- струментарій переважно використовують для дослідження етнічних груп, котрі, як частини історично сформованих народів, існують поза територією їхнього форму- вання, найчастіше закріпленої у вигляді політичної структури як держава, і виму- шені за умов домінування чужого куль- турного поля або втрачати, або ж рекон- струювати своє етнічне обличчя. водночас абсолютизувати цей дослід- ницький метод в умовах традиційного українського суспільства, з його давньою глибокозакоріненою культурою та історі- єю, — недоцільно. На відміну від США, країни іммігрантів, Україна належить до країн Старого світу, в її історії та куль- турі вирішальну роль відіграв титульний український етнос, культурно і генетич- но закорінений саме на етнічній терито- рії. Тим-то проблеми його походження, етнічної історії, етнокультурної та етноп- сихологічної самобутності можна повно- масштабно досліджувати з урахуванням етнічного контексту людської культури, розкриття історичної парадигми розвитку спільноти, націєбудівництва в сучасному світі, етногенезу та етнічної історії народу тощо. Такий підхід дозволить уникнути популярного серед дослідників етнічно- го нігілізму, уможливить розгляд етніч- них спільнот не як архаїчних соціальних явищ, а як універсальних і оптимальних форм людського співжиття і взаємодії з природою. Саме це акцентують сучасні дослідники етнічності, котрі розглядають етноутворення як процес адаптації до спе- цифічних природних та соціальних ніш. Такий підхід є доброю методологічною основою для створення фундаменталь- них енциклопедичних робіт, історико- етнографічних атласів, багатотомних історій науки, етнічної та етнокультур- ної історії України. Стратегія розбудови Української держави не лише передбачає створення повної і об’єктивної історії та культури України за весь період її існу- вання, але й з’ясування передумов полі- тичної і психологічної єдності української нації, вирішення проблем етногенетичної спільноті українства. Очищення націо- нальної історії від чужих політичних мі- фів і доктрин вимагатиме цілеспрямованої праці та державних зусиль не лише в ца- ринах академічної науки, але й у сферах політики, освіти, мас-медій та мистецтва. Дослідники зазначають, що формальне плюралістичне суспільство, не підкріпле- не толерантністю і правовою свідомістю, збалансованістю економічних спромож- ностей різних етнічних спільнот, надає суспільству загалом конфронтаційних ознак. Зокрема спостерігається погли- блення успадкованої з радянських ча- сів тенденції до зростання диспропорцій соціально-професійної структури різних етнічних спільнот України. Продовжує наростати “недопредставленість” етнічних українців в управлінській, культурно- науковій та економічній сферах; дедалі більшої зубожілості зазнає сільська, пе- реважно етнічно-українська, людність, права якої на освіту та охорону здоров’я порушені, до того ж вона фактично від- сторонена від можливості брати участь у прийнятті рішень. Це явно деструктивні суспільно-політичні тенденції, що потре- бують пильної уваги і аналізу суспіль- ствознавцями та політиками. Домінування в незалежній Україні ро- сійськомовного культурно-інформаційного простору, маргіналізація української куль- тури й української мови, що і сьогодні триває, до певної міри є виявом засвоєння титульним етносом фальшивого і самопри- низливого уявлення про себе, негативного автостереотипу, нав’язаного попереднім режимом; наслідком перетворення авто- хтонної більшості на зневажену меншість на власній землі. Парадоксально, але й за часів незалежності головною ознакою меншовартості автохтонів залишається їхня україномовність; і донині реальної мовно-культурної емансипації українців та послідовної духовно-ментальної деко- лонізації України не відбулося. Соціально-культурна маргіналізація україномовного населення залишається і надалі потенційним джерелом етнічної дискримінації українців, а отже, потен- ційних суспільних конфліктів. Розходжен- ня між формальним і реальним статусом етнічно-українського населення (визнаного титульною нацією) і української мови (ого- лошеної державною) є причиною непоро- зумінь та міжнаціональної конфронтації. Статус і рівень функціонування державної мови незадовільні через декларативний ха- рактер, однак російська національна мен- шина з таких реалії невдоволена, оскільки 7 вони (попри їх декларативність) таять у собі потенційну загрозу її нинішньому привілейованому становищу. Це міжетніч- не непорозуміння поглиблюється внаслі- док дії механізмів реального соціально- культурного домінування російської мовно-етнічної групи над українською, механізмів самовідтворення цього домі- нування в умовах національної незалеж- ності і формальної рівності української та російської груп. Практикована на Заході реалізація ідеї “позитивної дискримінації”, тобто реаліза- ція системи державних програм, спрямова- них на усунення соціокультурних наслід- ків дискримінації негативної, у минулому застосовуваної проти етнічних, мовних або конфесійних груп, навіть російськими лі- бералами класифікується як “насильниць- ка українізація”, оскільки вона таїть за- грозу їхньому реальному домінуванню. відомо, що без активного національно- го самоусвідомлення неможливе перетво- рення народу в націю. Лише тоді, коли український патріотизм як природний вияв лояльності до отчого краю буде мо- ральною нормою нашого життя, ознакою національної гідності і громадянської до- бропорядності, стане можливим остаточне утвердження України як повноцінної, са- модостатньої держави. Негація національно орієнтованих за- ходів держави у сфері освіти та культу- ри незрідка в ЗМІ вмотивовується нібито низькою престижністю та конкуренто- спроможністю української культури, її провінційністю і нездатністю забезпечити сучасне “інформаційне поле” тощо. Про- відникам подібних теорій та ідей пріо- ритетною видається російська культура, яка нібито і надалі в посттоталітарних суспільствах виконує цивілізаційні функ- ції. У цьому проявляється інерція наста- новлень тоталітарного періоду, за якими мірилом вартості культури був рівень засвоєння соціонормативної організації народного життя і культури російського зразка. Нехтується, як і раніше, очевидна істина, що жодна національна культура не може претендувати на універсальність, що так звані її переваги над іншими на- ціональними, нібито меншовартісними, культурами є не що інше, як прояви духо- вної агресії держав-поневолювачів. О. Нельга слушно зауважила, що про- ти України впродовж десятиріч велася боротьба російської центральної влади супроти приватновласницької психології українського селянства та притаманних йому форм землекористування, проти еко- номічної культури нації 2 . Індивідуально- незалежний характер господарювання, вільне землеволодіння, характерний укра- їнський індивідуалізм та демократизм суперечили сповідуваному Росією патрі- архальному колективізму, “общинним” ідеалам та настроям, а тому викорінюва- лися найжорстокішими методами. Для України таке ґвалтівне впрова- джування впродовж сторіч характерних для російської етнокультури ідеалів не минуло безслідно. воно спричинило де- формацію української ментальності. ві- домо, що підневільна нація (з метою фі- зичного виживання) виробляє здатність пристосовуватися до чужих порядків, формально сприймати чужі суспільні ідеали. Чужі ментальні настанови посту- пово блокують і витісняють власні мен- тальні прояви й етнічні риси. Тому на- слідком національного гноблення стали світоглядні та етнопсихічні деформації, а також прищеплений українцям колоні- альною владою негативний “автоімідж”, негативне уявлення про самих себе. Система державних заходів на рекреа- цію національної культури повинна перед- бачати створення відповідних умов для по- вноцінної реалізації властивих українству морально-етичних, соціальних та етнопси- хологічних особливостей, для реабілітації притаманних нації етнопсихологічних ко- ординат, забезпечення її права бути собою, а не уподібнюватися сусідам. Обстоюючи це право народів, в. Жаботинський писав: “Кожному народові чи народцеві, хоч би де він був, потрібне право і можливість бути і залишатись самим собою, і голосно нази- ватись своїм національним ім’ям: лише за цієї умови здійсненне справжнє братерство між ним та людьми іншої крови” 3 . Суспільно-політичний досвід ХХ ст. пе- реконує, що без врахування національного фактора навіть насильницькими методами не можна досягти органічності колектив- ного народного життя. “Чужа національна сутність, чужа психіка і просякнена нею культура не можуть бути справді засвоє- ні навіть протягом цілої генерації, навіть протягом кількох генерацій” 4. Навіть за умови кількасотрічної асиміляції в поне- воленого народу зберігається особливий 8 акцент мови та душі. Штучна, насадже- на силою соціальна нормативність чужої етнокультури руйнує культурну систему поневоленого етносу, спустошує його ві- тальні цінності, збіднюючи тим самим по- тенціал загальнолюдської культури. “Дозволити занидіти своїй або чужій племінній самобутності – це не заслуга перед людством та прогресом – це, щонай- менше, гріх злочинного недбальства” 5 . в Україні, як і в інших республіках ко- лишнього Союзу, носіями та виразниками проімперських настроїв є категорія насе- лення, що формувалася впродовж кількох сторіч як колоніальна адміністрація. На- ціональне відродження корінних етносів розглядається ними як загроза їхньому панівному становищу, а тому й протидіють вони державним заходам на рекреацію на- ціональної культури, зверхньо ярликуючи національно свідому інтелігенцію зневаж- ливими накличками (“национал-патриоты” та ін). Неповага певної частини еліти до місцевої етнокультури і національної мови – це безперспективний шлях, який може лише спричинити міжнаціональні кон- флікти. Передумовою нормального, циві- лізованого міжнаціонального спілкування “завжди було певне знання й повага до ет- нічно специфічних, національних кодів і принципів поведінки” 6 . Соціонормативне багатство національ- них культур має виразний адаптативний характер, а тому руйнація будь-яких ет- нічних маркерів збіднює потенціал за- гальнолюдської культури. Збереження і культивування традицій постають не лише як важлива передумова тривкості нації в часі та просторі, але і як засіб розширен- ня адаптаційних можливостей загально- людської культури. 1 Арутюнов С. Адаптативное значение куль- турного полиморфизма // Этнографическое обозрение. – 1993 – № 4. – С. 48 2 Нельга О. Українство як етнопсихологічний феномен // Українська діаспора. – К.; Чи- каго, 1993. – Ч.3.– С.12. 4 Жаботинський В. До питання про націона- лізм (відповідь п. Ізгоєву) // вибрані статті з національного питання. – К., 1983. – С. 39. 4 Там само. 5 Там само. 6 Арутюнов С. Адаптативное значение куль- турного полиморфизма. – С. 55.

Схожі ресурси