Українці Низового Поволжя та їх національне самовизначення
Saved in:
| Date: | 2008 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/17533 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Українці Низового Поволжя та їх національне самовизначення / І. Шульга // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 13-18. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859743580991520768 |
|---|---|
| author | Шульга, І. |
| author_facet | Шульга, І. |
| citation_txt | Українці Низового Поволжя та їх національне самовизначення / І. Шульга // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 13-18. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-12-01T20:09:02Z |
| format | Article |
| fulltext |
13
ру призвело до втрати української іден-
тичності навіть тих, хто мав її раніше.
Політична нестабільність у державі поси-
лила тенденції децентралізації та регіоналі-
зації, які в свою чергу актуалізують місце-
ві українські ідентичності (киян, львів’ян,
харків’ян, донеччан, волинян, тощо). Пред-
ставників таких субідентичностей стає деда-
лі більше, а самоідентифікація за ознакою
регіону превалює над загальноукраїнською.
За даними соціологічних досліджень, най-
поширенішою у країні є місцева ідентич-
ність: 44 % опитаних ототожнюють себе на-
самперед зі своїм містом/селом, лише 31 %
– насамперед з Україною 6.
Перебіг сучасних етнокультурних про-
цесів на українському прикордонні за-
свідчує визначальну роль державного
чинника в націотворчих процесах. Ігно-
рування владою проблем, що стосуються
формування національної ідентичності
засобами мас-медіа, за економічної та по-
літичної нестабільності, що має місце в
країні, може призвести до перетворення
України на “зручну територію” чи “демо-
графічний ресурс”, які поглинуть Росія
або Європа. Нещодавно проведені нами
дослідження процесів національної іден-
тифікації в середовищі української моло-
ді виявили, що 95 % відсотків опитаних
позитивно оцінюють той факт, що вони є
громадянами України, та при цьому ко-
жен другий, маючи можливість змінити
громадянство, оселився б у країнах Євро-
союзу чи США.
1Татаренко И. В. Национальная иденти-
фикация в переходных обществах / Автореф.
дисс. … – М., 2003. – С. 4
2 Болышева Н. Н. Развитие языка в усло-
виях глобализации (социально-философский
аспект) / Автореф. дисс. … – Красноярск,
2006. – С. 7.
3 Марусик Т. Українці Берестейщини: ми-
нуле і сучасне. – Радіо “Свобода”, 15 жовтня
2003 р. / http://www.novamova.com.ua/
htm/marusyk/marusyk_7.htm.
4 Записано від Бахмутової К. К., 1946 р. н. с.
Муравльовка Ізмаїльського р ну Одеської обл.
5 Авдеенко Т., Журавлева Л. Граница по
судьбе: история украинско-русского села Успен-
ка // Отечественные записки. – 2007. – № 1.
6 Шимченко Л. Громадянська ідентифікація осо-
би як чинник формування української політичної
нації / Автореф. дис. к.е.н. – Київ, 2007. – 18 с.
Шульга Ігор
(Саратов)
У К РА ЇНЦІ НИЗОВОГО
ПОВОЛ ж Я ТА Ї х
Н А ЦІОН А ЛЬНЕ
СА МОВИЗН АЧЕНН Я
Р
азом із проголошенням у 1991 році
незалежності України виникло нове явище
– “Східна діаспора”. Східна діаспора дуже
молода і в той час має давню передісторію
свого формування. Молодість східної діа-
спори зумовлена початком структуриза-
ції українських організацій на просторах
СНД і в першу чергу Росії. У цьому кон-
тексті важливим є питання самовизначен-
ня українців, які за різних обставин опи-
нилися поза межами основного етнічного
масиву розселення українців, збереження
їхньої історії та культурних надбань. За
результатами всеросійського перепису на-
селення 2002 року в Росії нараховувалося
2 млн. 943 тис. українців [16]. Тільки в
Низовому Поволжі (Саратовська, волго-
градська, Астраханська обл.) – одному з
найдавніших українських анклавів у Ро-
сії – за офіційними даними, чисельність
українців складає 136 143 чоловік [17].
Не зважаючи на майже трьохсотлітню іс-
торію українського народу на волзьких
берегах, до останнього часу вона залиша-
ється малодослідженою. Як справедливо
зауважив збирач українського фольклору
в. Пержило, нижньоволзькі українці –
це “забута гілка українського народу”. У
зв’язку з цим розгляд питань національ-
ного самовизначення українців Низового
Поволжя залишається однією з найакту-
альніших проблем вивчення історії та ви-
значення культурних надбань українців
зазначеного регіону.
Перша документальна згадка про укра-
їнців у Низовому Поволжі пов’язана з пе-
ребуванням Петра І в Царицині під час
Каспійського походу. Як свідчить А. Ге-
раклітов, до царя звернувся малоросіянин
Яків Житков із проектом розселення біля
Царицина українців. “Петро так заціка-
вився Житковим, що наказав йому їха-
ти разом з собою в Астрахань, де і мав з
ним з нагоди переселення докладну роз-
мову. Результатом цієї розмови був указ
із астраханської губернської канцелярії,
14
який дозволяв Житкову розселяти малоро-
сіян в зазначених ним місцях” [3, С. 325]. Із
цього часу кількість українців як і згад-
ки про них у Низовому Поволжі почали
збільшуватись.
Незважаючи на національну різнома-
нітність нижньоволзького краю, українці
прагнули жити відокремлено від інших
народів. Практично було неможливим зу-
стріти поселення, в яких українці меш-
кали б разом з німцями-колоністами,
мордвою, татарами та іншими народами
і, лише за дуже малим виключенням, з
великоросами. Новостворені поселення
формувалися суто як українські, навіть
в офіційних паперах того часу до назви
таких поселень нерідко додавався при-
кметник “малоросійський”. У випадках,
коли українці оселялися у раніше засно-
ваних російських поселеннях, старожили
відокремлювалися у т. зв. “російські сло-
бодки”. А та незначна чисельність велико-
росіян, яка нараховувалась в “російських
слободках”, зовсім ніяк не впливала на
життя українських громад. Здебільшого
українці створювали свою, окрему, “ма-
лоросійську” громаду. в українській час-
тині такого поселення було своє сільське
правління, своя церква. Гуляння молоді
проходили окремо, змішані шлюби серед
українців й інших національностей тра-
плялися як виняток.
Росіяни та українці, що збудували свої
помешкання в Низовому Поволжі протя-
гом XVIII ст., з перших днів відчували
свою відокремленість і несхожість як в
культурному, економічному, так і в право-
вому стані. відповідно до тогочасної тра-
диції в офіційних документах – ревізьких
списках, українців називали – “казенные
малороссияне”, “частновладельческие ма-
лороссияне” і обов’язково відокремлюва-
лися від аналогічних груп великоросів. в
окрему групу виділялися українські чу-
маки – “соляные вощики”. На побутовому
рівні українці називали росіян “моска-
лями”, а ті в свою чергу називали укра-
їнців “хахлами”. Потрібно зазначити, що
в нижньоволзькому розмовному варіанті
наголос потрібно робити на “ха”, а не на
“хо”, оскільки нижньоволзькі українці
промовляють саме “хахли”, а не “хохли”.
Саме на такому варіанті вимови цього тер-
міна наголошував видатний історик М.
Костомаров у своїй праці: “Дві руські на-
родності”. він зазначав: “… більш за все
прийнялася назва «хохол». Очевидьки, що
прийнялася вона не своєю етимологією, а
тільки через ту звичку, з якою вважають
її великоруси. (…) великорус розуміє під
ним справжній народний тип. Перед ве-
ликорусом зі словом «хохол» устає чоло-
вік, що говорить якоюсь певною мовою,
має свої певні звичаї, свої обставини до-
машнього життя, своєрідну народну фізі-
ономію” [7, С. 315]. Тому не дивно, що і
до сьогодення старожили точно знають, у
якому селі живуть “хахли”, а в якому –
“москалі” [8, С. 23].
відокремленості українців також спри-
яла їх трудова спеціалізація – чумацький
промисел. Починаючи з 1747 р. українські
чумаки, переважно з Слобідської Украї-
ни, займалися вивозом солі з оз. Ельтон
до соляних складів, що були збудовані на
березі волги навпроти міст Саратова та
Дмітрієвська (сучасне м. Камишин). Ель-
тонські чумаки неухильно дотримувалися
звичаїв чумацького промислу. Навіть за-
раз, незважаючи на посилення асиміля-
ційних процесів, нащадки українських
чумаків, згадуючи своє історичне мину-
ле і своє етнічне коріння, на перше міс-
це ставлять трудову спеціалізацію своїх
предків і, лише після цього, наголошують
про їхнє українське походження.
Однією з форм збереження української
самобутності в Низовому Поволжі була
релігія. Українці цього краю належали до
православної церкви. Майже всі сторони
їх культурного та побутового життя були
пронизані вірою в Бога. Як відзначав свя-
щеник Малоросійської слободи Покров-
ської А. Любенський в середині XIX ст.,
українці “… всі православного віроспові-
дання. Не було прикладу, щоб хто-небудь
із православ’я перейшов в яку-іншу секту
чи єресь. всі малороси дуже набожні, ста-
ранні в виконанні церковних обов’язків.
По неділях і в святкові дні всі церкви
повні народу; чоловіки стоять на правій
стороні, а жінки – на лівій. Кожний рік
всі постяться по одному разу, а деякі ста-
рі люди по чотири рази; під час кожного
поста суворо утримуються від надмірного
вживання їжі. Особливе завзяття мають
до відвідування святих місць. Із слободи
кожний рік до тридцяти чоловік відправ-
ляються на богомілля в Київ, Почаїв, во-
ронеж і Москву і звідти приносять різні
священні речі, книги та ікони” [10].
15
Інший респондент зазначав: “Малоро-
сіяни прикрашають іконами свої хати, а
також багато жертвують церкві, тому сті-
ни церков майже цілком покриті іконами.
Діти українців знають напам’ять головні
молитви. Майже всі дорослі можуть чита-
ти книжки, серед них є досить тямущі в
Законі Божім. Часто поминають померлих,
особливо перед святами. в одну з неділь
після Паски на могилах спочатку відправ-
ляють молебню з водосвяченням (могили
окропляють святою водою), потім над по-
мерлими служать панахиду. На поминки
запрошують бідних і доволі їх пригощають
хлібом-сіллю. Якою високою одностайною
урочистістю, яким величезним напливом
навколишнього народу зустрічається і
супроводжується Свято Покрова Пресвя-
тої Богородиці. Покровські слобожани до
свята всі як один, скребуть і миють свої
житла, тобто готуються до цього свята, так
же старанно, як до великодня і до Святої
Паски; мешканці сусідніх сіл вважають за
святіший свій обов’язок побувати в старо-
винному Покровському храмі принаймні
один раз на рік” [11].
Слободи Покровську і Миколаївську
за своє багатство нерідко називали міс-
течками. в обох було по три кам’яні церк-
ви, що на той час було рідкісним у по-
вітових містах Саратовської губернії [2,
186]. Мешканці українських слобід були
щирими жертводавцями на потреби церк-
ви, що і зумовлювало наявність багатих і
кам’яних церков. “Прихожанин-українець
жертвує від своїх доходів для церкви за-
любки, не так як це роблять селяни ро-
сійських селищ, особливо поволзьких,
де піп повинен випрошувати, домагатися
того, нерідко при цьому він вислуховує і
докори. в церкву ходять майже всі, для
цього одягаються завжди в чисте, стоять
з благоговінням” [2, 187].
Релігійність відчувалася не лише в
церкві, а й у хаті українців. Описуючи жит-
ло українців слободи Самійлівка, І. Гори-
зонтов зазначав: “З особливим завзятям
і зворушливою любов’ю вбирається пере-
дній петний (червоний – І. Ш.) кут укра-
їнської хати, де стоять вшановані мало-
росами ікони Божої Матері, Спасителя і
Іоанна Хрестителя, потрійне зображення
яке можна зустріти майже в кожному домі.
Сюди в цей «святий» куток зноситься все,
що тільки релігійне. Завзяття малороса
знаходить достойним для розміщення в
цьому місці. Стіни обтягнуті строкатими
шпалерами, від стелі спускаються тонень-
кі нитки на яких тихо колихатися май-
стерно зроблені з хліба голубки, яблуч-
ка, яйця та інші фігури з світу рослин і
тварин, але тільки тих які народна свідо-
мість вважає чистими і непорочними. За
іконами покладені цілі пучки священної
верби вхідного воскресіння, красної ка-
лини і пахучих трав: гвоздики, ногітків,
любистку” [4, 36]. Ці спостереження були
записані в середині другої половини ХІХ
ст. і якщо порівняти ці описи з описами
Слобідської або Центральної України [13,
291–307], то ми не помітимо суттєвих від-
мінностей у ставленні до релігії, побуто-
вої культур між українцями, які живуть
в Україні та Низовому Поволжі. Також
потрібно зауважити, що українці, які пе-
реселились у XVIII – першій половині
ХІХ ст. майже повністю втратили зв’язок
з “материковою” Україною. Протягом за-
значеного періоду ця обставина не стала
вирішальною у розвитку асиміляційних
процесів, оскільки, як ми вже зазначали,
українці жили окремо від росіян, що ста-
ло для них традиційно.
Наприкінці XIX ст. закінчується
створення основних масивів розселення
українців у Низовому Поволжі. За ре-
зультатами Першого всеросійського пере-
пису населення, проведеного 1897 року,
на території Астраханської, Самарської
і Саратовської губерній проживало 401
707 українців. в окремих повітах ниж-
ньоволзьких губерній українці становили
помітний відсоток населення (Новоузен-
ський – 17,02 %, Аткарський – 13,43 %,
Балашовський – 13,19 %, Камишинський
– 15,01 %, Царицинський – 7,88 %, Єнота-
ївський – 17,98 %, Царівський – 38,18 %,
Чорноярський – 40,75 %) [15].
Наприкінці ХІХ – не початку ХХ ст.
відбувається нова, чергова хвиля пересе-
лення українців у нижньоволзький край.
Не мало такому переселенню посприяв
Державний Селянський Банк. Наявність
філії банку в Саратові дозволила селянам
переважно Полтавської, Київської, Ка-
теринославської, Харківської та Херсон-
ської губерній переселитися до Низового
Поволжя. На початку ХХ ст. у результаті
столипінської реформи, тільки в Сара-
товську губернію було переселено майже
27 тис. українців.
16
Аналізуючи ареал розселення україн-
ських переселенців, не важко помітити,
що українці розселялися в повітах і волос-
тях, де переважну частину населення ста-
новили росіяни й лише 20 % від загальної
чисельності переселенців були поселені в
межах раніше сформованих українських
етномасивів Низового Поволжя. Така си-
туація, вважаємо, була не випадковою і
переслідувала конкретні державні цілі на-
ціонального питання в імперії і до україн-
ців зокрема. Така думка підтверджується
результатами дослідження українського
історика Р. Чмелика, який стверджує, що
поряд із рішенням проблеми малоземелля
і освоєння нових територій уряд вирішу-
вав й іншу не менш важливу проблему –
розчинення в руському середовищі інших
національностей із подальшим поглинан-
ням їхньої культури, позбавлення мови
й прискорення асиміляційних процесів
серед неруського населення внутрішніх
губерній. Як стверджує О. Ковальчук,
така політика була спрямована на ство-
рення російського ядра на окраїнах ім-
перії, яке через деякий час повинне було
стати посередником російської політики
в регіоні. Така політика проводилася і
стосовно українців, про що свідчать ар-
хівні документи, в яких наголошується,
що в Україну потрібно заохотити селян-
великоросів, які дійсно внесли б у цей
край російський дух, значно підняли б
у місцевого населення любов до Росії.
Місцеве ж, обідніле населення, корисно
було б переселяти в інші частини Росії
(де вони повинні розчинитися і асимілю-
ватися у великоросійській масі – І. Ш.).
Принцип, на основі якого була розро-
блена така політика, полягає у тому, що
українці не здатні для проведення росій-
ської національної ідеї [14, 52].
Характерно, що переселенці цієї хвилі,
на відміну від попередніх переселенців,
були вже більш національно свідомими,
бо намагалися підкреслити свою культур-
ну та національну належність. Підтвер-
дженням цього є нові топоніми того часу,
що з’явилися на просторах Низового По-
волжя. Так, на теренах Низового Поволжя
виникли населені пункти з топонімами, які
наголошували на національній належності
їх мешканців. Ці селища: Таврійське, Пол-
тавка, Києвка, Києво-Полтавське, Нова-
Київка, Києво-Миколаївка Чернігівський,
Чернігівка, Малоросійський, Катеринов-
ський, Нова-Полтавка; хутори: Полтавські,
Роменський, Ново-Полтавський, Таврічесь-
ке товариство Чорноморський, великий
верхньодніпровський та ін. У той час як
самоназва “хахли” проникала лише в нео-
фіційну топонімію, навколишнє населення
й до наших часів називає українське село
Сидоры – “Хохляндия”, “Хохлы” тощо.
До початку першого десятиліття ХХ ст.
українцями в Низовому Поволжі було ство-
рено понад 600 слобід, селищ і хуторів.
На 1917 рік в Низовому Поволжі про-
живало майже 550 тис. українців [1, С.
31], тобто за останні 20 років, з моменту
Першого всеросійського перепису (1897 р.),
українське населення в Низовому Поволжі
збільшилося майже на 150 тис чол. Це озна-
чає, що приріст населення природного при-
росту і міграції збільшився на 37 %.
У 1918 р. при Саратовському губерн-
ському виконкомі був створений відділ
з справ національностей, у складі якого
була сформована й українська секція. Але
час існування цієї секції, на відміну від
подібних секцій: татарської, мордовської,
польської, єврейської, був недовгим, лише
три місяці. Уся робота секції зводилася до
пролетарської агітації солдат-українців;
про місцевих українців ніхто й не згаду-
вав, бо, як свідчить робота завідувача сек-
ції, евакуйованого одеського більшовика –
С. Межлах, він навіть не мав статистики
щодо чисельності місцевих українців.
Починаючи з 1920-х років, як результат
“нової” національної політики більшови-
ків, відбулися зміни в культурному житті
українського населення Низового Поволжя.
Створений командно-адміністративний апа-
рат намагався вирішити національне питан-
ня за допомогою вказівок “зверху”. З метою
ліквідації зверхності між націями, малоро-
сів стали називати українцями, а велико-
росів – руськими. Але потрібно зауважити,
що в національному питанні, як і в багатьох
інших, існував суттєвий розрив між гасла-
ми, що пропонували лідери більшовиків і
реальністю, що існувала на місцях.
На початку 1920-х років, у результаті
адміністративно-територіальних транс-
формацій, українські анклави ввійшли до
новоутворених адміністративних районів:
Астраханської, Сталінградської, Саратов-
ської областей та Автономної Радянської
Соціалістичної Республіки Німців По-
волжя. Таке розшарування призвело до
різношвидкісної та різнонаправленої наці-
17
ональної політики в регіонах, де мешкали
українці. Наприклад, саратовські місцеві
радянські та партійні функціонери, звіту-
ючи в Москву про кількість національного
елемента в губернії, про українців навіть і
не згадували» [18, 2]. Трохи кращою була
ситуація у Сталінградській губернії. У
1923 років в губернії було відкрито чотири
українські школи, російсько-український
технікум у станиці Новоанінській.
Радянська хвиля українізації досягла
Низового Поволжя тільки наприкінці
1920-х років При цьому потрібно заува-
жити, що розпочата українізація серед
нижньоволзьких українців активно галь-
мувалася на місцях. Таку ситуацію місце-
ві партійні та радянські органи пояснюва-
ли негативним відношенням українців до
переходу в офіційних установах і школах
на свою рідну мову?! [19, 20] І взагалі,
місцеві більшовики заявляли: “Українців
як нації на Нижній волзі не існує, а є
тільки «хохли», які краще розуміють ро-
сійську мову” [9, 213]. Але як було на-
справді, свідчить наведений в. Сергійчу-
ком випадок. виступаючи на конференції
вчителів-українців Республіки Німців
Поволжя, одна вчителька Краснокутсько-
го кантону заявила: “У нас в кантоні не-
має ні одної української школи… Та нам і
не треба, бо, наприклад, с. Карпенок так
«обрусєло», що зовсім не розуміють укра-
їнської мови… Руську розуміють краще…
Питають – а як же карпенківці розмов-
ляють поміж собою дома, в сільраді… по
руському?
– Ні… по хохляцькому!...
– Це що ж оті хохли, якийсь окремий
народ, чи як? І в загалі чи є така націо-
нальність?
– Ні… то я… неправильно… розмовля-
ють по-українському” [9, 212].
Попри негативні прояви на місцях, усе
таки кількість українських шкіл в Низо-
вому Поволжі дещо зросла, але це зрос-
тання суттєво не змінило ситуацію щодо
вивчення українцями рідної мови. На по-
чатку 1930-х років процеси українізації
були швидко припинені. Незважаючи на
нетривалість українізації, українці Ни-
зового Поволжя здебільшого усвідомили
свою належність до українського етносу,
культурну та історичну спорідненість із
українцями материкової України, при
цьому нижньоволзькі українці на побуто-
вому рівні продовжували використовува-
ти самоназву – “хахли”.
У 1932–1933 роком процес звернення
українізації довершив створений більшо-
вицькою верхівкою штучний голод, що
панував у цей час на Поволжі. Як зазна-
чив американський історик Р. Конквест,
голод на волзі лютував “в районах, част-
ково населених росіянами й українця-
ми, але найбільше постраждали німецькі
поселення” (маються на увазі кантони
Автономної Радянської Соціалістичної
Республіки Німців Поволжя – І. Ш.” [6,
409]. Треба додати, що в АРСР НП були
цілі кантони з виключно українським на-
селенням, тому потрібно говорити про
значно більші масштаби голодомору се-
ред українського населення Низового По-
волжя. До складу районів Саратовської
області, що потрапили в щелепи голо-
домору, були Енгельсський, Ровенський,
Красноармійський, Дергачівський, Ро-
манівський, Федорівський, Аткарський
і Самійловський райони, в яких мешка-
ла чимала кількість українців. Історик
в. Кондрашин наводить наступний, жах-
ливий факт того часу. Серед українських
поселень нинішньої Саратовської області
найбільший голод був у селах Шумейка
Енгельсского й Семенівка Федорівсько-
го кантонів АРСР НП, у цих поселеннях
були навіть випадки людоїдства [5, С.
178]. Голодні роки згубили десятки тисяч
українських душ і спустошили їхні до-
мівки.
У 1930–1980-х роках українське жит-
тя в Низовому Поволжі проходило в дусі
інтернаціоналізму та братерської любо-
ві між трьома слов’янськими народами.
Братня любов зумовлювалася тим, що
українці в школі навчалися російською
мовою, а українською спілкувалися лише
вдома. Нижньоволзькі українці не мали
можливості ознайомлюватися з літератур-
ною формою рідної мови, яка з часом ста-
ла сприйматися як нижча за статусом від
російської. Така ситуація залишилася і до
сьогодні.
На даний момент національне само-
визначення нижньоволзьких українців
характеризують події, за якими спосте-
рігав автор статті. У 2006 році, під час
святкування Івана Купала, автор побу-
вав у колишній українській слободі Са-
мійлівці. На сцені виступали аматорські
народні колективи, які співали лише
18
російські пісні. Але, як тільки співаки
йшли за куліси, то починали співати
українські пісні. На питання чому вони
співають українські пісні й чому вони не
виконали їх на сцені, співаки відповіда-
ли, що українські пісні для них природ-
ні, а не співають, бо “викинули” їх зі
сценарію, залишили тільки російські. Ін-
ший випадок: почувши, як українською
мовою розмовляв гурт самійлівців, автор
приєднався до розмови. Через деякий час
самійлівці замовкли і попросилищоб ще
щось розповів про Україну українською,
але їхні запитання вже звучали росій-
ською мовою. Коли автор запитав, чому
вони не питають на рідній мові, співбе-
сідники відповіли, що вони не знають
української, а розмовляють по місцево-
му, по “хахлячому”. Коли їм відповіли,
що їх “хахляча” мова майже не відріз-
няється від мови, якою розмовляють у
східній та південній Україні, співбесід-
ники посміхнулися і зауважили: “Так
то воно так, тільки все-таки вона інша,
краща”. відповідь самійлівців майже на
сто відсотків збіглася з ідеєю відповіді
іншої респондентки, яка була записана
на багато років раніше під час етногра-
фічної експедиції українськими селами
волгоградської області: “А язик, дєтка,
шо тут, шо український, сходиться. Тiке
український – вiн круче” [12].
Загалом, незважаючи на помітні про-
цеси асиміляції та русифікації, майже по-
вністю втративши постійні, безпосередні
контакти з Батьківщиною, українці Низо-
вого Поволжя до цього часу зберегли в
мовленні та побуті властиві їм національ-
ні риси. Протягом тривалого часу вони
дбайливо зберігали свої звичаї, зразки
народної творчості, побутові вироби. На-
щадки українських переселенців до цього
часу активно використовують у побутово-
му спілкуванні українську мову й визна-
ють себе часткою українського народу.
1.Бабенко В. Я. Украинцы Башкирской
СССР: проведение малой этнической группы
в полиэтнической среде. – Уфа, 1992.
2. великороссиянин О. Украинцы в Сара-
товской губернии // Основа. – 1861. – вып.
IX. – С. 186.
3. Гераклитов А. А. История саратовского
края в XVI–XVIII вв. – Саратов, 1923.
4. Горизонтов И. Слобода Самойлов-
ка. Три острова тож (балашов уезда)
(этнографический очерк) // Памятная книж-
ка Саратовской губернии на 1872 г. – Отдел
III. – С. 28–43.
5. Кондрашин В. В. Голод 1932–1933 гг. в
деревнях Поволжья // вопросы истории. –
1991. – № 6.
6. Конквест Р. Жатва скорби. Советская
коллективизация и террор голодом. – Лондон,
1988.
7. Наконечний Є. П. Украдене ім’я: Чому
русини стали українцями. – Л., 2004.
8. Север’янова О. З історії автохтонного
українського населення Низового Надволжя //
Український вимір. Міжнародний збірник ін-
формаційних, освітніх, наукових, методичних
статей і матеріалів з України на діаспори – Ні-
жин, 2005 – С. 19–24.
9. Сергійчук В. “Українізація Росії”. Полі-
тичне ошуканство українців російською біль-
шовицькою владою в 1923–32 рр. – К., 2000.
10. Слобода Покровская // Самарские
губернские ведомости. Часть неофициальная.
– 1855. 23 июля.
11. Слобода Покровская // Самарские
епархиальные ведомости. – 1870. № 1.
12. Супрун В. И. Украинские говоры в Рос-
сии: проблемы их изучения. http://ukrvolga.
seun.ru/science/govori.html
13. Украинцы. – М., 2000.
14. Чмелик Р. П. Мала українська селян-
ська сім’я другої половини XIX – початку XX
ст. (структура і функції). – Л., 1999.
15. Первая всеобщая перепись населения
Российской империи 1897 г. (Астраханская,
Самарская, Саратовская губернии).
1 6 . h t t p ://pe r ep i s 2 002 . r u/ ind ex .
html?id=39. – сайт – всеросійський перепис
населення 2002 року.
17. http://perepis2002.ru/ct/doc/TOM
_04_03.xls. – сайт – всеросійський пере-
пис населення 2002 року.
18. Державний архів Саратовської об-
ласті. – Фонд Р-521. – Оп. 1. Д. 1056.
19. Державний архів Саратовської об-
ласті. – Фонд Р-521. – Оп. 1. Д. 2090.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-17533 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| isbn | 978-966-02-5045-1 |
| issn | XXXX-0047 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-01T20:09:02Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Шульга, І. 2011-03-02T09:58:50Z 2011-03-02T09:58:50Z 2008 Українці Низового Поволжя та їх національне самовизначення / І. Шульга // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 13-18. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. 978-966-02-5045-1 XXXX-0047 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/17533 uk Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України Проблеми національної самовизначенності та ідентифікації в сучасному світі Українці Низового Поволжя та їх національне самовизначення Article published earlier |
| spellingShingle | Українці Низового Поволжя та їх національне самовизначення Шульга, І. Проблеми національної самовизначенності та ідентифікації в сучасному світі |
| title | Українці Низового Поволжя та їх національне самовизначення |
| title_full | Українці Низового Поволжя та їх національне самовизначення |
| title_fullStr | Українці Низового Поволжя та їх національне самовизначення |
| title_full_unstemmed | Українці Низового Поволжя та їх національне самовизначення |
| title_short | Українці Низового Поволжя та їх національне самовизначення |
| title_sort | українці низового поволжя та їх національне самовизначення |
| topic | Проблеми національної самовизначенності та ідентифікації в сучасному світі |
| topic_facet | Проблеми національної самовизначенності та ідентифікації в сучасному світі |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/17533 |
| work_keys_str_mv | AT šulʹgaí ukraíncínizovogopovolžâtaíhnacíonalʹnesamoviznačennâ |