Перспективи етнонаціонального розвитку України в контексті україно-російських відносин
Збережено в:
| Дата: | 2008 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
2008
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/17536 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Перспективи етнонаціонального розвитку України в контексті україно-російських відносин / О. Майборода // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 32-37. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860035831499063296 |
|---|---|
| author | Майборода, О. |
| author_facet | Майборода, О. |
| citation_txt | Перспективи етнонаціонального розвитку України в контексті україно-російських відносин / О. Майборода // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 32-37. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-12-07T16:53:38Z |
| format | Article |
| fulltext |
32
О. Майборода
(Київ)
ПЕРСПЕК ТИВИ
ЕТНОН А ЦІОН А ЛЬНОГО
РОЗВИТК У У К РА ЇНИ В
КОНТЕКСТІ У К РА ЇНО-
РОСІйСЬК И х ВІ ДНОСИН
П
остановка питання про те, що на-
прям і характер етносоціальних процесів
у державі певною мірою залежать від зо-
внішньополітичних факторів, на перший
погляд, може здатися надуманою. Справ-
ді, у будь-якій країні етнонаціональна
сфера, на відміну, наприклад, від еконо-
міки, системи оборони, культури тощо,
найменше піддається впливу зовнішніх
факторів, оскільки визначається силою
внутрішньодержавних господарських
зв’язків, етнодемографічними пропорція-
ми, етносоціальною структурою населен-
ня, психологічним тлом міжетнічних і
міжрегіональних взаємин, ступенем згур-
тованості або, навпаки, роз’єднаності по-
літичної, господарської, духовної еліти.
Ці фактори є продуктом внутрішнього
розвитку країни. Передусім вони й пови-
нні впливати на зовнішні зв’язки країни,
а не навпаки.
Тим часом доводиться констатувати,
що загальний розвиток України досить
відчутно перебуває під потужним впли-
вом Росії. І етнонаціональна сфера щодо
цього не стала винятком. З кожним но-
вим поворотом в українсько-російських
взаєминах в Україні відбуваються різного
роду коливання, які впливають на загаль-
ний напрям національного руху.
Тому існує низка причин – історичних,
економічних, геополітичних, психологіч-
них, які визначили коло проблем, що їх
має вирішити українське суспільство в
процесі свого становлення як незалежна й
самостійна нація.
Розгляду порушеного питання повинно
передувати з’ясування загального напряму
й мети етносоціального розвитку України,
простіше кажучи, якій бути українській
нації? Чи залишиться вона моноетнічною,
маючи на своїй історичній території гру-
пи національних меншостей, чи поступово
всі етнічні спільноти країни об’єднаються
в поліетнічну націю, що вважатиме укра-
їнську територію своєю єдиною батьківщи-
ною, а державу – фактором своєї єдності?
У першому випадку національна ідентич-
ність формуватиметься у вигляді домінан-
ти ідентичності титульного етносу з пере-
важенням його історичного міфу, мови,
культури, соціального ідеалу й т. ін. У
другому випадку потрібний такий історич-
ний міф, який буде сприйнятий усіма ет-
нічними спільнотами країни, така модель
функціонування мов, яка максимально
враховуватиме поліфонічність населення.
При цьому необхідно досягти суспільного
компромісу з питання геополітичного ви-
бору, як і форми державного устрою.
Специфіка України полягає в тому, що
обидва шляхи вона не може пройти цілком
вільною від російського впливу. відповідно
сила цього впливу визначатиметься якісним
станом українсько-російських взаємин.
Для прикладу, візьмімо таку рису на-
ціональної ідентичності, як спільність іс-
торичної долі. Для української етнічної
націії, виходячи з наявності потужної
російської діаспори, а також із русифі-
кованості не тільки багатьох інших на-
ціональних меншин, а й значної частини
її самої, неабияке значення має питання
оцінки українсько-російських відносин
у минулому. Для конкретизації візьмімо
особливо гострі й полемічні питання: ак-
ція І. Мазепи, Голодомор 1932–1933 рр.,
боротьба Української повстанської армії в
1944–1954 років.
Гетьман І. Мазепа залишається однією
з найбільш негативних історичних осо-
бистостей у російській свідомості. він є
символом зради – саме так оцінюють у
Росії його вихід із союзу з Росією і союз
зі Швецією. Кваліфікація цього кроку як
зрадництва підкріплена посиланням на
те, що його було зроблено таємно від со-
юзника, за його спиною. При цьому зне-
важається та обставина, що своєю акцією
І. Мазепа мав намір вирвати Україну з
лещат російського деспотичного абсо-
лютизму, зберегти в ній традицію нехай
станово-військової, але все-таки демокра-
тії. Тим самим засуджується дія в націо-
нальних інтересах України лише тому, що
вона не відповідала інтересам Росії.
Тим часом у російській історіографії, на-
уковій публіцистиці неможливо натрапити
на оцінку, що кваліфікувала б як зрадни-
цтво віленське перемир’я 1656 р між Росі-
єю та Польщею за спиною України. У цьо-
33
му разі російський національний інтерес
ставиться вище союзницьких зобов’язань.
Отже, за російськими мірками виправда-
ною є будь-яка дія в інтересах Росії.
Осуд І. Мазепи фактично залишається
способом відвернути українців від само-
стійності у виборі своєї стратегічної лі-
нії, зробити ознакою їхньої національної
ідентичності нездатність надавати пріори-
тет своїм національним інтересам і відсто-
ювати їх за всяку ціну, тобто не допустити
усвідомлення спільного інтересу як визна-
чального етноутворювального фактора.
Головним в українсько-російській по-
леміці щодо питання Голодомору зали-
шається кваліфікація злочину, вчиненого
сталінським режимом, а саме: чи вважати
його актом геноциду, чи наслідком про-
рахунків режиму в ході примусової ко-
лективізації. Не менш важливим є також
питання, чи був Голодомор актом сплано-
ваним, чи непередбаченим, несподіваним
навіть для самої тодішньої влади.
У владних, наукових, культурних ко-
лах України кваліфікація Голодомору як
геноциду останнім часом набуває харак-
теру постулату. Згода чи незгода з такою
кваліфікацією іноді стає свого роду лак-
мусовим папірцем для перевірки рівня
українофілії/українофобії. Не тільки в
українських націонал-патріотичних, а й у
виданнях, засобах масової інформації, що
позиціонують себе як етнічно нейтральні,
відмова вважати Голодомор геноцидом на-
трапляє на критичні, а то й ворожі інто-
нації. Зовнішньополітичне відомство до-
кладає колосальних зусиль, аби домогтися
визнання міжнародним співтовариством
Голодомору як акту геноциду. Можна по-
думати, начебто від цього визнання чи,
навпаки, невизнання залежить подальша
доля України, її можливість вижити й
утвердитися у світі, який глобалізується.
відповідно заперечення геноцидної моти-
вації штучно влаштованого голоду сприй-
мається як спосіб перешкодити міжнарод-
ному утвердженню України.
У свою чергу Росія, намагаючись пе-
реконати світ в особливій місії, яку вона
виконувала й продовжує виконувати у
всесвітній і євразійській історії, не може
допустити, щоб ця місія асоціювалася з
наміром знищити сусідній народ, до того
ж оголошений нею братнім. Для Росії
неприйнятною є версія не тільки геноци-
ду, а й спланованості голоду в Україні.
Сучасна Росія неохоче користується на-
віть посиланням на комуністичний ре-
жим, на який найлегше було б “списати”
всі ці звинувачення.
Позицію Росії зрозуміти не складно. в
Україні процес національного становлення
йде як шляхом відродження української
етнічної нації, наповнення її ідентичнос-
ті історичною самосвідомістю, переосмис-
ленням свого минулого, так і шляхом по-
шуку історичної версії, загальної для всіх
етнічних сегментів.
Національна консолідація відбувається
на основі співпереживання як історичних
тріумфів народу, так і трагедій, пережи-
тих ним у минулому. варто мати на увазі,
що Голодомор був трагедією головно тих
етнічних українців, які майже повністю
представляли сільське населення України.
Якщо в їхній історичній пам’яті усталить-
ся оцінка Голодомору як геноциду, то тим
самим істотно зменшуються надії росій-
ського керівництва зберегти психологічну
залежність значної їхньої частини від Ро-
сії за допомогою апеляції до ідеологеми
“кровного споріднення”, “споконвічних
братніх зв’язків”, до історичної концепції
про російський народ як рятівника укра-
їнського народу від зникнення з етнічної
мапи світу.
Саме лише припущення, що від Росії
може виходити загроза існуванню цілих на-
родів, впливає на зміст процесу становлен-
ня нової української нації, поліетнічної за
своїм складом. Необхідно підкреслити, що
поліетнічність України ґрунтується на наяв-
ності в ній суперменшини – етнічних росіян,
тому що на всі інші етнічні спільності (крім
цього й титульного етносу) припадає лише 5
% населення країни. Через етнічні почуття
російська меншина залишається основною
проросійською силою в Україні. Претенду-
ючи на статус однієї з державоутворюваль-
них спільнот, який загалом можна вважати
обґрунтованим, якщо виходити з розуміння
поліетнічних націй як сукупності рівноправ-
них суб’єктів, російська меншина при цьому
зацікавлена в проросійській психології нової
української нації. визнання факту навмис-
ності Голодомору істотно перешкоджає про-
російській риториці, до того ж українські
росіяни, яких на рівні повсякденної свідо-
мості сприймають як продовження Росії, бу-
дуть змушені в цьому випадку розділити з
нею історичну відповідальність, а отже їхня
проросійська риторика викликатиме дедалі
34
менше довіри. Це однаково стосується й різ-
них політичних та громадських організацій,
які впроваджують позитивний сентимент
щодо Росії.
Тим часом для кваліфікації Голодомору
як злочину важливіше встановити не оста-
точний його результат, а психологічну моти-
вацію. На наш погляд, оцінка його як гено-
циду не є адекватною загальноприйнятому
змісту цього терміна. Геноцид передбачає
як свою кінцеву мету цілковите знищення
певного народу повністю, залишаючись та-
ким навіть у тому разі, якщо цієї мети не
досягає. Кількість мертвих при цьому не
може бути критерієм, бо війни забирають
величезні маси людей, але геноцидом при
цьому не вважаються. Наприклад, нацист-
ський режим визнаний винним у геноциді
євреїв і циган, але не слов’ян, хоча остан-
ніх він знищив значно більше.
Голодомор, на нашу думку, варто ква-
ліфікувати як терор, спрямований на
примушення українських селян прийняти
колгоспний лад, скоритися сталінському
курсу на усуспільнення земель. Терор же
ніколи не передбачає повного знищення
народу, оскільки тоді не буде кому ви-
конувати приписи режиму. Покірність
можуть демонструвати лише ті, хто зали-
шився живий, але аж ніяк не мертві.
Зробити належний для себе висновок із
цього історичного уроку українці зможуть
насамперед визначивши психологічну мо-
тивацію тих, хто не тільки спланував,
але й здійснив цей грандіозний злочин.
Отже, важливіше не те, був Голодомор ге-
ноцидом чи терором, а те, чому взагалі
це стало можливим. Таким чином, для на-
ціональної свідомості українців важливо
зробити такі висновки.
По-перше, залишити без продуктів
харчування можливо лише той народ,
який не має своєї держави й відповідних
державних інститутів, призначених для
його захисту – армії і спецслужб, а також
позбавлений духовної і політичної еліти,
здатної підняти його на повстання заради
самозбереження.
По-друге, трагедія стала можливою ще
й тому, що Україна, формально рівноправ-
на республіка у складі СРСР, перебувала
під домінуванням саме Росії, уся політична
філософія якої пронизана ідеєю “державної
величі”, заради якої її правителі не раху-
валися з будь-якими жертвами щодо самих
росіян і тим паче щодо інших народів.
По-третє, доктрину “державної величі”
здійснював комуністичний режим, затвер-
джений не тільки силою, але й демагогіч-
ними обіцянками селянству, які він потім
цинічно порушив. Що ж до фактору сили
у зміцненні влади більшовиків, то основна
її демографічна складова – російський на-
род, психологія якого отруєна впевненістю
у своєму праві нав’язувати іншим народам
свою національну ідеологію, яким би істо-
ричним змістом вона не була наповнена.
Ці уроки є важливими не лише для
етнічних українців, але й для всіх наці-
ональностей, що проживають в Україні.
Проте, якщо вони будуть засвоєні укра-
їнськими росіянами, то Росії загрожува-
тиме втрата каналу свого впливу на стан
справ усередині України. Тому й зрозумі-
ло, чому тема Голодомору посідає важли-
ве місце в ході контактів між Україною та
Росією – як прямих, так і опосередкова-
них, у спробах впливати на думку між-
народного співтовариства.
Не менш полемічний характер має тема
Української повстанської армії, щодо якої з
боку керівництва України й Росії звучать
протилежні судження. Боротьба, яку вела
УПА, була наповнена подвійним змістом.
З одного боку, це була боротьба проти ста-
лінської тиранії, прагнення захистити насе-
лення Західної України від комуністичного
терору або помститися за своїх близьких,
що стали його жертвами. З другого боку, –
боротьба за незалежність України, за влас-
ну державу як гаранта захисту від жахів
комуністичної диктатури.
Однак не можна заплющувати очі на
злочини проти людства й людяності, які
супроводжували боротьбу як радянських
внутрішніх військ та спецслужб, так і з
боку повстанців. Але загалом оцінка УПА
повинна визначатися ставленням до пи-
тання про те, що важливіше – збереження
українсько-російської державної єдності
чи опір державному терору. Так історич-
но склалося, що саме українські націо-
налісти, які виступили за незалежність
від Росії, об’єктивно виявилися найбільш
непохитними й мужніми борцями з ко-
муністичною тиранією. Негативна оцінка
їхньої боротьби рівнозначна запереченню
права народу виступати проти режимів,
що є антиподами демократії.
Питання про ставлення до УПА є, та-
ким чином, лакмусовим папірцем для ви-
значення політичної ідентичності україн-
35
ської нації однаковою мірою в моно- й в
поліетнічній іпостасях. Ідеться про утвер-
дження в її психології комплексу непри-
йняття антидемократичних форм правлін-
ня, ставлення до волі й справедливості як
до непорушних цінностей. Одночасно та
або інша оцінка боротьби УПА означає і
ставлення до української державності, на-
явністю і приналежністю до якої повинне
визначатися формування поліетнічних на-
цій співгромадян.
Питання про оцінку УПА ставлять
як керівництво Росії, так і прихильники
українсько-російської єдності перед не-
легким вибором. Позитивна оцінка УПА
неможлива для них апріорі, оскільки тим
самим незалежність України від Росії
стає цілком закономірною й історично ви-
правданою. Негативна ж оцінка ставить
під сумнів історію боротьби українців за
незалежність, відтак і нинішню україн-
ську державу, і курс на формування нації
співгромадян цієї держави, тобто ту пер-
спективу, яку активно пропагують пред-
ставники російського й російськомовного
сегментів. Невдача цієї перспективи по-
винна мати своєю альтернативою утвер-
дження варіанта української моноетнічної
нації з ідентичністю, окремою від іден-
тичності національних меншин, зокрема
проросійськи орієнтованих.
І заперечення Голодомору як спланова-
ного злочину, і спроби дискредитації УПА
істотно знижують упевненість у здатності
Росії розлучитися з імперським минулим.
Подібні сумніви підсилені наявністю в
РФ режиму “керованої демократії”, що
за своєю природою має здатність еволю-
ціонувати в напрямі як плюралістичної
демократії, так і авторитаризму, а від ньо-
го – тоталітаризму. Однак зараз, схоже,
Кремлю важливіше за все втримати Укра-
їну на своїй геополітичній орбіті, не до-
пустити її вступу до НАТО, а якщо мож-
ливо то й до Євросоюзу. Для цього Росії
необхідно виступати гарантом цілісності
України, а цю роль вона може виконувати
за наявності всередині України постійно-
го ідеологічного протистояння. Найлегше
його провокувати навколо питань, хво-
робливих для української історичної сві-
домості. вище ми зупинилися на двох із
них. Насправді ж їх набагато більше.
Гра в гаранта української територі-
альної єдності небезпечна не тільки для
України, а й для самої Росії. Постійне ін-
спірування ідеологічних суперечностей в
українському суспільстві може вийти з-під
контролю, якщо Росія змушуватиме взяти
під свій протекторат сепаратистські регіо-
ни і включити їх до свого складу. Резуль-
татом такого сценарію був би остаточний
поворот суспільної думки України до За-
ходу, перехід ініціативи до прихильників
негайного приєднання країни до НАТО
як більш надійного гаранта з наступним
наданням української території під натов-
ські бази, які опиняться в безпосередньо-
му сусідстві з Росією. Парадокс подібного
розвитку подій полягав би в тому, що саме
для запобігання цього варіанта Росія сти-
мулює ідеологічне протиборство в Украї-
ні й намагається зіграти на ньому.
Крім засобу ідеологічного впливу на
Україну, Росія намагається використову-
вати й усілякі засоби економічного впли-
ву, аби запобігти вступу своєї сусідки в
євроатлантичні структури. Головним чи-
ном, це питання про постачання енерго-
носіїв і ціни на них, а також питання про
перспективи російського ринку для укра-
їнських товаровиробників.
Ефективність такого впливу навряд
чи може бути високою. Постачання Ро-
сією енергоносіїв у країни ЄС служить
для України прикладом того, що енерго-
забезпечення не обов’язково залежить від
лояльності постачальника. Що ж до тор-
гівлі, то ця форма співробітництва також
не обов’язково залежить від якості між-
державних відносин. У разі взаємної ви-
годи торгівлю можна здійснювати й через
“залізну завісу”, як це показали торгівель-
ні відносини СРСР із багатьма країнами-
членами НАТО в період “холодної війни”.
По-справжньому на вибір геополітич-
ної ідентичності української нації могло
б вплинути науково-технічне й виробниче
співробітництво. воно відкрило б для Ро-
сії істотні можливості впливу на психоло-
гічну налаштованість українського насе-
лення стосовно Росії, оскільки основним
його учасником став би південно-східний
регіон України – найрозвинутіший у про-
мисловому відношенні, мовно і культурно
русифікований, який має значний етніч-
ний російський компонент.
Проте всі роки української незалежності
супроводжувалися неухильним скорочен-
ням співробітництва саме в цій сфері. Укра-
їна була свідком фіаско різних проектів, які
розпочали в останні роки існування СРСР,
36
а також відсутності планів щодо яких-небудь
нових перспективних ініціатив.
Україна як країна, обмежена в енерге-
тичних та інших ресурсах, зацікавлена на-
самперед в енерго- і ресурсозберігаючих
технологіях, заснованих на новітніх на-
укових знаннях. Навколо рішення цього
питання в найближчій перспективі буде
вестися суспільна дискусія й формуватися
усвідомлення загальнонаціональної мети.
відповідно вплинути на становлення укра-
їнської економічної ідентичності, тобто на
здатність України показати себе на світо-
вих ринках і закріпитися на них, міг би
лише власник передових ефективних тех-
нологій. Ані Росія, ані Україна до числа
технологічно передових країн не належать,
а відтак їхнє нинішнє співробітництво
здатне лише підтримувати таке виробни-
цтво, що закріплює за ними ідентичність
країн із напівколоніальною номенклату-
рою експорту. Росії це стосується меншою
мірою, України – значно більшою. Проте
суті справи це принципово не міняє.
Не маючи технологічних новацій для
України, Росія намагається втримати її на
своїй орбіті спробами викликати невдово-
лення прозахідною орієнтацією нинішньо-
го українського керівництва в середовищі
трудових мігрантів, що перебувають на
російській території. Поширення на них
вимоги обов’язкової реєстрації протягом
трьох днів, як, мабуть, сподіваються авто-
ри цієї новації, повинне послужити укра-
їнцям сигналом про невідворотність “по-
карання” за результати парламентських
виборів в Україні, на яких проросійські
сили не досягли перемоги.
Однак надія на неминуче спрямування
невдоволення українських гастарбайтерів
і членів їхніх родин проти прозахідного
керівництва України може виявитися мар-
ною. По-перше, труднощі, з якими зіштов-
хнуться українські гастарбайтери, можуть
бути сприйняті ними як індикатор нещи-
рості постійно декларованих братніх по-
чуттів стосовно простих українців із боку
росіян. Трудові мігранти-українці цілком
можуть оцінити цю риторику як маску-
вання того, що насправді вони є розмін-
ною монетою в геополітичних іграх росій-
ського керівництва.
Марною може виявитися й надія, що у
своїх фінансових втратах українські гас-
тарбайтери обвинувачуватимуть керівни-
цтво своєї країни. в Україні стає дедалі
глибшим і масовішим розуміння того, що
провина за безробіття й змушений пошук
роботи за кордоном мусять бути покладені
на вітчизняний олігархат, який зосеред-
жений переважно в енергетично залежних
від Росії галузях і тому є найпослідовні-
шою проросійською силою. Саме проти
неї може бути спрямований соціальний
вибух, зумовлений погіршенням матері-
альних умов життя.
У цьому випадку основою ідеологічної
ідентичності української нації може стати
віра у всесилля державного контролю за
діяльністю великого капіталу, і не виклю-
чено, що ця віра може матеріалізуватися
у вигляді руху за перерозподіл засобів
виробництва, тобто за передачу їх новим
власникам із репутацією справжніх па-
тріотів, що ставлять інтереси нації вище
особистих. втрата українськими лівими
(традиційними прихильниками державної
власності на засоби виробництва або дер-
жавного керування ринком) своєї попу-
лярності може призвести до перехоплення
їхніх гасел політичними силами, які апе-
люють до етнічної солідарності українців.
Тим самим процес національного розвит-
ку буде спрямований в етнічне річище, а,
беручи до уваги переважне домінування
етнічних українців у складі населення
країни, у цьому річищі він може закріпи-
тися надовго.
Поки що зміст українсько-російських
торговельно-економічних взаємин не дозво-
ляє Кремлю сподіватися, що геополітична
ідентичність української нації, навіть по-
ліетнічної, а тим паче моноетнічної, буде
заснована на проросійській або євразій-
ській орієнтації. Схоже, це усвідомлюють і
в російському керівництві, яке намагаєть-
ся підмінити економічну тематику відно-
син з Україною темою “захисту російської
мови й культури”, вбачаючи в консерва-
ції досягнутого рівня русифікації значної
частини українського населення гарантію
збереження його проросійських симпатій.
Тим часом відсутність глибокого науково-
технічного співробітництва між Україною
і Росією веде до зникнення мотивів ви-
вчення українцями російської мови, як це
відбувалося в епоху індустріалізації. Су-
часні глобальні зв’язки спонукають молодь
України до першочергового вивчення тих
мов, які обслуговують передову науково-
технічну сферу.
37
Чи зможе сприяти формуванню про-
російської геополітичної ідентичності
української нації поширення серед неї
зразків російської культури? По-перше,
російська культура в Україні представ-
лена переважно зразками масової куль-
тури. Наповнена примітивним змістом,
вона не здатна залишати глибокий емо-
ційний слід у психології українців. По-
друге, масова російська культура по суті
є римейком західної маскультури. від-
так вона має досить сильного конкурен-
та в особі української масової культу-
ри, яка все успішніше опановує навички
щодо запозичень у західних оригіналів.
Тому, навіть із перевагою російської
мови, українська масова культура все
менше буде російською за духом, за сво-
їм ціннісним змістом. З розширенням
співробітництва України із західними
країнами, які є основними постачальни-
ками зразків маскультури, така тенден-
ція, швидше за все, стане переважати.
Підсумовуючи сказане, можна при-
пустити, що у своїх спробах використати
співробітництво з Україною для забез-
печення її етнонаціональному розвитку
проросійської спрямованості Кремль
одержуватиме протилежний результат.
Переломити ситуацію на свою користь
він зможе лише тоді, коли використає
традиційний прагматизм українців, за-
пропонувавши їм справді цікавий, вигід-
ний і грандіозний євразійський проект.
Поки що важко очікувати такої пропо-
зиції від керівництва країни, котре саме
ще до кінця не визначилося з національ-
ною стратегією, яку, як і раніше, схильні
утверджувати через демонстрацію сили,
що є прихованим способом залякування
ближніх і далеких сусідів, схожим на
державний тероризм у його економічному
й політичному варіантах.
Василь Балушок
(Київ)
ЕТНІЧНА ВІДМІННІСТЬ МІж
УКРАЇНЦЯМИ ТА бІЛОРУСАМИ
В СЕРЕДНЬОВІЧНО-
РАННЬОМОДЕРНІ ЧАСИ
(У ЗВ’ЯЗКУ З ПРОбЛЕМОю
ПРИКОРДОННЯ НА
ЦЕНТРАЛЬНОМУ ПОЛІССІ)
У
країнсько-білоруське прикордон-
ня до сьогодні характеризується значною
мірою нечіткістю міжетнічного розмеж-
ування. Населення Полісся, зокрема Цен-
трального (надприп’ятського), що про-
живає обабіч українсько-білоруського
міжетнічного і міждержавного кордонів
(які далеко не завжди збігаються), довго
не мало чіткого усвідомлення приналеж-
ності до українців чи білорусів, що під-
кріплювалося розмитістю етнокультурних
кордонів. Частково така ситуація збері-
гається і сьогодні, хоча тепер діє чинник
свідомого формування (“конструювання”)
національною інтелігенцією та дотични-
ми до цієї сфери державно-політичними
структурами України й Білорусі у полісь-
кого населення відповідної, української чи
білоруської, ідентичності. Причому, якщо
в Україні визнається факт невідповіднос-
ті, чи не повної відповідності політичного
кордону етнічному, то в Білорусі жорстко
визначили, що кожен, хто проживає на її
території, має бути білорусом (при цьому
також ігнорується чинник етнокультур-
ний). відносно більш ранніх часів, зокре-
ма для середньовічно ранньомодерного
періоду, а частково й пізніше, слід за-
уважити, що питанню етнічної відміннос-
ті українців і білорусів на рівні серйоз-
них наукових пошуків чомусь приділяли
не вельми багато уваги. Слід зауважити,
що в тогочасних джерелах цю проблему,
навіть для південніших за поліські укра-
їнських теренів і північніших за поліські
білоруських земель, теж великою мірою
відображено слабко. Наслідком означеної
ситуації є те, що в роботах багатьох авто-
рів, особливо не етнологів, нерідко можна
знайти твердження про дуже пізнє розді-
лення українців та білорусів як окремих
етносів, які раніше, мовляв, становили
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-17536 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| isbn | 978-966-02-5045-1 |
| issn | XXXX-0047 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:53:38Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Майборода, О. 2011-03-02T10:05:03Z 2011-03-02T10:05:03Z 2008 Перспективи етнонаціонального розвитку України в контексті україно-російських відносин / О. Майборода // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 32-37. — укр. 978-966-02-5045-1 XXXX-0047 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/17536 uk Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу Перспективи етнонаціонального розвитку України в контексті україно-російських відносин Article published earlier |
| spellingShingle | Перспективи етнонаціонального розвитку України в контексті україно-російських відносин Майборода, О. Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу |
| title | Перспективи етнонаціонального розвитку України в контексті україно-російських відносин |
| title_full | Перспективи етнонаціонального розвитку України в контексті україно-російських відносин |
| title_fullStr | Перспективи етнонаціонального розвитку України в контексті україно-російських відносин |
| title_full_unstemmed | Перспективи етнонаціонального розвитку України в контексті україно-російських відносин |
| title_short | Перспективи етнонаціонального розвитку України в контексті україно-російських відносин |
| title_sort | перспективи етнонаціонального розвитку україни в контексті україно-російських відносин |
| topic | Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу |
| topic_facet | Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/17536 |
| work_keys_str_mv | AT maiborodao perspektivietnonacíonalʹnogorozvitkuukraínivkontekstíukraínorosíisʹkihvídnosin |