Cover Image

Етнічна відміність між українцями та білорусами в середньовічно-ранньомодерні часи (у звязку з проблемою прикордоня на Центральному Поллісі)

Saved in:
Bibliographic Details
Date:2008
Main Author: Балушок, В.
Format: Article
Language:Ukrainian
Published: Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України 2008
Subjects:
Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу
Online Access:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/17537
Tags: Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:Етнічна відміність між українцями та білорусами в середньовічно-ранньомодерні часи (у звязку з проблемою прикордоня на Центральному Поллісі) / В. Балушок // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 37-46. — Бібліогр.: 59 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
_version_ 1859913573823676416
author Балушок, В.
author_facet Балушок, В.
citation_txt Етнічна відміність між українцями та білорусами в середньовічно-ранньомодерні часи (у звязку з проблемою прикордоня на Центральному Поллісі) / В. Балушок // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 37-46. — Бібліогр.: 59 назв. — укр.
collection DSpace DC
first_indexed 2025-12-07T16:03:42Z
format Article
fulltext 37 Чи зможе сприяти формуванню про- російської геополітичної ідентичності української нації поширення серед неї зразків російської культури? По-перше, російська культура в Україні представ- лена переважно зразками масової куль- тури. Наповнена примітивним змістом, вона не здатна залишати глибокий емо- ційний слід у психології українців. По- друге, масова російська культура по суті є римейком західної маскультури. від- так вона має досить сильного конкурен- та в особі української масової культу- ри, яка все успішніше опановує навички щодо запозичень у західних оригіналів. Тому, навіть із перевагою російської мови, українська масова культура все менше буде російською за духом, за сво- їм ціннісним змістом. З розширенням співробітництва України із західними країнами, які є основними постачальни- ками зразків маскультури, така тенден- ція, швидше за все, стане переважати. Підсумовуючи сказане, можна при- пустити, що у своїх спробах використати співробітництво з Україною для забез- печення її етнонаціональному розвитку проросійської спрямованості Кремль одержуватиме протилежний результат. Переломити ситуацію на свою користь він зможе лише тоді, коли використає традиційний прагматизм українців, за- пропонувавши їм справді цікавий, вигід- ний і грандіозний євразійський проект. Поки що важко очікувати такої пропо- зиції від керівництва країни, котре саме ще до кінця не визначилося з національ- ною стратегією, яку, як і раніше, схильні утверджувати через демонстрацію сили, що є прихованим способом залякування ближніх і далеких сусідів, схожим на державний тероризм у його економічному й політичному варіантах. Василь Балушок (Київ) ЕТНІЧНА ВІДМІННІСТЬ МІж УКРАЇНЦЯМИ ТА бІЛОРУСАМИ В СЕРЕДНЬОВІЧНО- РАННЬОМОДЕРНІ ЧАСИ (У ЗВ’ЯЗКУ З ПРОбЛЕМОю ПРИКОРДОННЯ НА ЦЕНТРАЛЬНОМУ ПОЛІССІ) У країнсько-білоруське прикордон- ня до сьогодні характеризується значною мірою нечіткістю міжетнічного розмеж- ування. Населення Полісся, зокрема Цен- трального (надприп’ятського), що про- живає обабіч українсько-білоруського міжетнічного і міждержавного кордонів (які далеко не завжди збігаються), довго не мало чіткого усвідомлення приналеж- ності до українців чи білорусів, що під- кріплювалося розмитістю етнокультурних кордонів. Частково така ситуація збері- гається і сьогодні, хоча тепер діє чинник свідомого формування (“конструювання”) національною інтелігенцією та дотични- ми до цієї сфери державно-політичними структурами України й Білорусі у полісь- кого населення відповідної, української чи білоруської, ідентичності. Причому, якщо в Україні визнається факт невідповіднос- ті, чи не повної відповідності політичного кордону етнічному, то в Білорусі жорстко визначили, що кожен, хто проживає на її території, має бути білорусом (при цьому також ігнорується чинник етнокультур- ний). відносно більш ранніх часів, зокре- ма для середньовічно ранньомодерного періоду, а частково й пізніше, слід за- уважити, що питанню етнічної відміннос- ті українців і білорусів на рівні серйоз- них наукових пошуків чомусь приділяли не вельми багато уваги. Слід зауважити, що в тогочасних джерелах цю проблему, навіть для південніших за поліські укра- їнських теренів і північніших за поліські білоруських земель, теж великою мірою відображено слабко. Наслідком означеної ситуації є те, що в роботах багатьох авто- рів, особливо не етнологів, нерідко можна знайти твердження про дуже пізнє розді- лення українців та білорусів як окремих етносів, які раніше, мовляв, становили 38 одну етнічну спільноту, один народ. На- приклад, відомий російський славіст Б. Флоря вважає, що це сталося вже в се- редині XVII ст., тобто після Козацької революції під проводом Богдана Хмель- ницького 1. Українська дослідниця О. Ру- сина так само стверджує, що “в XIV–XVI ст. у межах східнослов’янського ареалу відбувалися складні процеси етнічної диференціації, котрі згодом привели до формування російської, української й бі- лоруської народностей” 2. На нашу думку, по-перше, тут ми сти- каємося все з тими ж рудиментами радян- ської концепції “спільної колиски” т. зв. “давньоруської народності”, поданих інши- ми термінами; по-друге, хоч етнічна від- мінність між українцями та білорусами в пізньосередньовічно-ранньомодерні часи в джерелах простежується недостатньо чітко, все ж вона існувала. І говорити слід не про абстрактний “східнослов’янський ареал”, а про конкретні форми, в яких тут проходи- ло етнічне життя. Крім того, як видається, твердити про великі за територією розсе- лення етнічні спільноти типу етносу для тих часів взагалі вельми проблематично, оскільки стан тодішніх комунікацій, зо- крема інформаційних, ставив певну межу територіальному ростові етносів. Інтенсив- ність інформаційних зв’язків, якими пе- редається етнокультурна й етнічна інфор- мація між членами спільноти в синхронії та діахронії, необхідна для утворення та існування власне етносу 3, нерозвинутими середньовічними комунікаціями могла бути забезпечена лише на відносно невеликій те- риторії. І етнічна еволюція відбувалася не шляхом утворення спочатку великих за те- риторією етносів, а потім поділу їх на мен- ші, а навпаки, по лінії інтеграції кількох менших етносів у більші завдяки розвитку інформкомунікацій 4. Стосовно українсько- білоруського етнічного порубіжжя, гадаємо, слід говорити про можливі певні прояви ет- нічної неперервності 5, що тут довго збері- галися, у той час як далі від прикордоння усвідомлення своєї іншості, в усякому разі з боку українців стосовно білорусів, було набагато чіткішим. Дослідження проблеми етнічної від- мінності між українцями та білорусами слід почати з аналізу стану етнокультурної ситуації, яка склалася після розселення слов’ян у середині І тис. н. е. на території Східної Європи, асиміляції ними місцевого субстратного населення, різного в різних її регіонах, та завершення формування пле- мінних етносів, відомих з літопису (полян, деревлян, волинян, дреговичів, кривичів, полочан, радимичів та ін.). Як відомо, укра- їнці й білоруси мали різні етнічні і, відпо- відно, різні етнокультурні субстрати. Якщо в українців це були переважно іранці, а та- кож, меншою мірою, фракійці, то для біло- русів таким субстратним населенням стали здебільшого балти. Про присутність балтів на українських теренах можна говорити лише стосовно Північної України, тобто по- ліських теренів. Не випадково, очевидно, що саме тут пізніше й простежуються риси етнокультурної та етнічної неперервності, а також відмінність Полісся як етнографіч- ної зони від земель власне України. Різні етнічні й етнокультурні субстрати на тери- торіях України та Білорусі започаткували і різні напрямки етногенезу в цих країнах, витворивши спільно з різними природно- географічними умовами різні етногенетичні ніші, що породили відповідно український та білоруський етноси 6. Саме у VIII–IX ст. практично всю тери- торію України, за винятком сіверянського Лівобережжя, де побутувала роменська культура, займає археологічна лука- райковецька культура. Для неї в усіх регі- онах характерні однотипні житла, керамі- ка, поховальні споруди та інші культурні реалії, зафіксовані археологами7. водно- час за даними археології, у формуванні лівобережного слов’янського населення на теренах України теж брали участь значні групи слов’ян із Правобережжя, що зна- йшло відображення і в місцевій культу- рі. “Маючи в значній мірі спільні корені, райковецька і роменська культури дуже близькі за характером жител, похоронно- го обряду і речового матеріалу” 8, – зазна- чає відомий археолог-славіст в. Баран. На території майбутньої Білорусі в цей період існують інші археологічні культури (хотомельська, бихівська, банцерівська). До речі, на білоруських землях, на від- міну від українських теренів, розселення слов’ян і асиміляція ними субстратного на- селення (місцевих балтів) на час утворен- ня Київської Русі ще не завершилася. Три- вала вона навіть і в ХІ–ХІІІ ст., а частково й довше 9. Це, звичайно, відбивалося й на етнокультурі та самосвідомості місцевої слов’янської людності, дещо затягуючи за- 39 вершення етногенезу білорусів, порівняно з етногенезом українців. Різні природно-географічні та соціаль- ні (власні етнокультурні субстрати) умови, сфокусовані в різних етногенетичних ні- шах, на теренах України й Білорусі в озна- чений час зумовили й відмінності в культу- рі місцевої слов’янської людності. Зокрема, на території України раніше поширюється дво- і трипільна система землеробства, у той час як у Білорусі довше важливу роль відіграє підсіка та лісовий переліг. Зі зна- рядь в українській лісостеповій смузі зна- чного поширення набув плуг, на відміну від сохи на півночі; існували також відмін- ності в конструкції рала. Зерно на півдні, де сонячних днів більше, сушили на сонці і зберігали у здавна поширених тут зерно- вих ямах. У північній лісовій зоні з більш холодним та вологим кліматом і ґрунтами, що промерзають узимку, для його сушіння використовували такі особливі пристрої, як “овин”, “шиш”, а зберігали у спеціальних наземних спорудах. Для конструкції пів- денноруських житлових та господарських будівель було характерним заглиблення в землю, обмазка глиною та побілка стін, різні пічурки, лежанки й призьби, погрібні ями і ін.). На відміну від них, будівлі на теренах Білорусі зазвичай були наземни- ми, переважно зрубної конструкції. Посе- лення на півдні тяжіли до багатодвірності, що відрізняло їх від малодвірних на півно- чі. Існували відмінності в технології, сиро- вині та знаряддях ремісничих виробництв (металургії, деревообробці, прядінні, тка- цтві та ін.), а також у прикрасах, фоль- клорі й віруваннях 10. Звичайно, означені відмінності в етнокультурі слов’янського населення на теренах України та Білорусі в давньоруські часи не мали абсолютного характеру. Скажімо, соха, хоча й іншої конструкції, побутувала і в Україні, а гос- подарство та матеріальна культура полісь- кої зони над південним берегом Прип’яті мало чим відрізнялися від аналогічних реалій на Білоруському Поліссі. водночас наявність у населення південноруських зе- мель культурних реалій, властивих лісо- степовій зоні та відсутніх чи переважно відсутніх у лісовій зоні, накладала від- биток на культуру та самоусвідомлення місцевого населення. Крім того, Південне Полісся на території України в міру його господарського освоєння ставало все біль- ше схожим на Північний Лісостеп, і куль- тура та господарство поліського населення теж зазнавали відповідних змін 11. Незважаючи на ці етнокультурні від- мінності, про українців та білорусів як про самостійні етноси стосовно давньоруських часів говорити ще передчасно, оскільки тоді взагалі йшлося лише про етногенез східнослов’янських народів. Як показали дослідження, в епоху зрілого середньовіч- чя, тобто в період удільної роздробленості Давньої Русі, на теренах України й Бі- лорусі (як і Росії та західноєвропейських країн) існували групи земельних етносів, що заселяли терени відповідних земель- князівств 12. На території України це були: середньонаддніпрянська русь (“русь” – збірна назва, що передавала множину, в однині – “русин”), галичани, чернігівці, володимирці (волинці), невелика спільно- та болохівців, а також сіверяни-севрюки (на майбутньому українсько-російському порубіжжі). У Білорусі зафіксовані по- лочани та смольняни13. При цьому на майбутньому українсько-білоруському прикордонні обабіч Прип’яті, тобто на Центральному Поліссі, проживав само- стійний земельний етнос – турівці. Назву “турівці” досить часто використовують у літописах для позначення населення Ту- рівської чи Турово-Пінської землі. Кор- дони Турівського (Турово-Пінського 14) князівства-землі, зокрема на півдні, різні автори визначають не однаково – очевидно, вони змінювалися. До того ж, ці кордони за джерелами окреслені нечітко. Це стало наслідком того, що Турівське князівство не належало до сильних. Зокрема, воно довгий час фактично підлягало Києву 15. Та все ж відомо, що Турівська (Турово- Пінська) земля містилася над Прип’яттю і включала переважно території ниніш- нього Центрального Полісся, сягаючи на сході Дніпра; на заході – східного кор- дону волинської землі (Берестейська во- лость) біля витоків рік Лісної та Ясельди; а на півночі – верхів’я Німану (нинішня Білорусь) 16. Етнічну підоснову турівців (зокрема південніше Прип’яті, а значить – на території України) склали південні дреговичі, а також, очевидно, частково, – деревляни, які на півночі свого ареалу, як вважав М. Грушевський, проживали черезсмужно з дреговичами 17. Існує гіпо- теза, за якою всі центральнополіські зем- лі (на правому березі Дніпра південніше Прип’яті) належали деревлянам 18. Насе- 40 лення північної частини Турівської землі (на північ від Прип’яті, тобто на теренах Білорусі) хоча й сформувалося теж на основі дреговичів, – включало потужний балтський субстрат і в цьому мало відріз- нялося від решти протобілорусів. Західне Полісся, яке входило до складу волин- ського князівства, у давньоруські часи належало до етнічної території волинців (володимирців) – земельного етносу, що утворився на базі колишніх волинян. Пів- нічний кордон волинського князівства проходив тут набагато північніше верхів’я Прип’яті, тобто вже по сучасній білорусь- кій території, а північна межа ареалу роз- селення володимирців (волинців), рані- ше волинян сягала ріки Ясельди й міста Більська19. Завершення етногенезу українців при- падає на кінець ХІІ – початок ХІІІ ст. 20 (верхній рубіж можна змістити на середи- ну ХІІІ ст., коли в межах Південної Русі відбувалися інтенсивні міграції та інші ко- мунікаційні процеси, пов’язані з монголь- ською інвазією і спробами Данила Романо- вича (Галицького) відновити створену ним напередодні державу 21). Це було пов’язано з утворенням у Південній Русі осібної етно- політичної спільності у формі суперництва за Київ галицько-волинських та чернігів- ських князів (Романовичів і Ольговичів), у межах якої інтенсифікувалися комуні- кації. Саме тоді фіксується поширення з Середньої Наддніпрянщини на всю пів- денноруську територію (тобто майбутню Україну) етноніма “русь” і “русин” як са- моназви. На позначення слов’янського насе- лення нинішніх Білорусі й Росії у Півден- ній Русі (Україні) в ХІІІ ст. продовжували використовувати колишні земельні етноні- ми: “полочани”, “смольняни” (в Білорусі), “суздальці”, “новгородці”, “псковичі” та інші (в Росії). Землі, де вони проживали, як і раніше, чітко протиставлялися Русі у тому розумінні, в якому тепер вважається вся Південна Русь 22 (до кінця ХІІ ст. влас- не Руссю означені лише терени Київського та Переяславського князівств 23). А вже з XIV ст. щодо білорусів в Україні замість колишніх земельних етнонімів “полочани” та “смольняни” фіксується використання етнонімічної назви “литва” (у множині) і “литвин” (в однині) 24. Тобто українці (то- дішня самоназва “русь”) достатньо чітко відмежовували себе від білорусів. вживан- ня етнонімічної назви “литва”/“литвин” стосовно слов’янського населення на тери- торії Білорусі слід пов’язувати з підпоряд- куванням даної території Литовській дер- жаві, що, набираючи сили, включила до свого складу й білоруські землі. На теренах України з середини ХІІІ ст. встановлюється монгольське панування, якого не було на землях Білорусі. Тобто, як бачимо, в дію включився ще й цей по- літичний чинник. Зокрема, передаючи ве- ликому князю вітовтові права на півден- норуські терени, після інкорпорації їх до складу великого князівства Литовського в другій половині XIV ст., золотоординський хан Тохтамиш у своєму ярлику перелічує землі, які майже повністю збігаються з українськими територіями (окрім Галичи- ни, Закарпаття та Буковини, що тоді та- тарам не належали). Серед неукраїнських він називає лише Смоленську землю, а також ті території Сіверщини, що пізніше відійшли до Московії 25. Цей документ є свідченням того, що українські землі ці- лісно ввійшли до володінь татар у 1240– 1260-х роках, будучи відмежованими від земель білоруських, які Орді не належали. О. Русина простежує північний кордон під- татарських земель по лінії: на захід від Киє- ва – “Пінськ–Берестя/Луцьк–володимир, а на схід – Гомель–Чечерськ–Мглин/ Чернігів–Стародуб–Брянськ” 26. Як бачи- мо, він приблизно збігається з нинішнім північним кордоном України та північною межею етнічної території українців. Не- має сумніву, що цей кордон між майбут- німи Україною і Білоруссю, пов’язаний з пануванням татар на українських землях, переважно (хоча й не повністю) збігаючись з північною межею південноруської етно- політичної спільності, що склалася в кін- ці ХІІ ст. й існувала в першій половині ХІІІ ст. та зумовила завершення етногене- зу українців, і далі відігравав свою роль у відмежуванні їх від близьких етнічно й культурно білорусів, сприяючи поглиблен- ню відмінностей між ними. Свідчень стосовно етнічних відміннос- тей між українцями та білорусами аж до XVI ст. маємо не так уже й багато. Це великою мірою пояснюється відсутністю відповідних джерел, які відбивали би про- яви етнічної самосвідомості, а також не- достатньою дослідженістю цього періоду представниками історичних наук 27. Але в сусідніх країнах тоді досить чітко бачили відмінність між Україною й Білоруссю. 41 Наприклад, ще в 50-х роках XIV ст. ві- зантійський історик Никифор Григора у своєму творі зазначав, що народ “Рос” по- діляється на чотири Русі – три християн- ські й одну язичницьку. Язичницька Русь – це Литва, дві наступні – Московське та Тверське князівства. Четверта ж Русь, припускає американський візантиніст І. Шевченко, це Мала Росія (так назива- ли її в той час греки) з центром у Києві 28. Білорусь, як бачимо, у Константинополі тоді окремо не виділяли, включаючи її до складу Литви, яка через це теж зарахо- вувалася до Русі. Тому й пізніше, за Лю- блінською Унією 1569 року, землі Украї- ни майже повністю відійшли до Польщі, знову з’єднавшися воєдино, оскільки для всіх вони тоді становили одне ціле або сприймалися дуже близькими, як терито- ріально, так і культурно та етнічно 29. З XVI ст. відомостей про етнічну й ет- нокультурну відмінність українців і біло- русів до нас дійшло більше. Наприклад, в описах 1566 та 1598 років маєтків, що містилися на території пізнішого Луцького повіту, ми серед відетнонімічних прізвищ чи прізвиськ, таких як Мазур, Німець, Шваб, Турчин, Караїмович, неодноразо- во бачимо прізвища Литвин і Литвинович 30. Даний факт свідчить про те, що місце- ве українське населення чітко вирізняло литвинів (білорусів) як окрему етнічну спільноту, таку як німці, шваби, турки, караїми, мазури, відділяючи їх усіх ра- зом від “русі”, тобто від себе. Про усвідомлення відмінностей між русинами-українцями і білорусами (теж “людьми руськими”, але водночас і “лит- винами”) свідчить не тільки вказана вище відмінність в етнонімії, але й твори україн- ських інтелектуалів кінця XVI – початку XVII ст., зокрема Мелетія Смотрицького та Йова Борецького, а також тогочасні до- кументи, наприклад лист київської шлях- ти до місцевого воєводи від 24 жовтня 1619 р., де така відмінність чітко визна- чається31. Близько 1620 р. в латиномовній поемі “Дніпрові камена” її автор дає ха- рактеристику (цікаву саму по собі) “чу- жим” для українців народам. При цьому він називає практично всі основні сусідні етноси, які оточували українців, цим са- мим окреслюючи українську етнічну те- риторію: татар (називає їх “скіфами”), ру- мунів (“волохами”), росіян (“мосхами”), поляків (“ляхами”), а також білорусів (“литвинами”). він, зокрема, протистав- ляє “доблесних” русинів “хижим скіфам (татарам), байдужим до смерті волохам (румунам), диким мосхам (росіянам), безтурботним ляхам (полякам) та міцним духом литвинам” 32. У тогочасних літературних джерелах з України під “руським народом” розумі- ють у першу чергу українців, хоча біло- русів теж часто (але далеко не завжди!) зараховували до них. Білорусів нерідко українські інтелектуали зараховували до “литви” (недарма їх тоді в Україні так і називали), інколи “виносили за кадр”, а іноді (але, знову ж, далеко не завжди) приєднували до українців. У польській історіографії саме тоді сформувалася тра- диція, яка тривала аж до ХІХ ст., теж зараховувати Білорусь до Литви і, на від- міну від України, не виділяти її в само- стійну етнічно-етнографічну одиницю 33. Таке ставлення до білорусів випливає з того, що в їхній етнічній самосвідомості не існувало чітко вираженого “верхнього”, ідеологічно сформованого протоінтеліген- цією, тобто книжниками (а згодом і власне інтелігенцією), рівня, або ж він був слаб- ко виражений. Для білорусів досліджува- ної епохи, очевидно, були характерні пев- ні риси етнічності в латентному стані 34, хоча повністю етносом у латентному стані їх назвати, гадаємо, не можна. Якоюсь мі- рою для українськобілоруської спільноти, яка, увійшовши (українці лише частково) до спільних політичних утворень і будучи об’єднаною різними комунікаціями, стано- вила певну метаетнічну спільність, мож- ливо, були характерні деякі риси етнічної і навіть мовно-культурної неперервності, особливо з погляду білорусів. Риси такої неперервності на українсько білоруському етнічному просторі проявлялися найбіль- ше, як видається, на Поліссі, зокрема Цен- тральному. водночас повністю вважати поліське порубіжжя України й Білорусі, як і українців та білорусів загалом, зоною етнічної неперервності заважають такі об- ставини. Надприп’ятське Полісся, віднос- но слабко поєднане історично й культурно як з власне Україною, так і з Білоруссю (у центральній його частині, як ми зна- ємо, в давньоруські часи існувало навіть своє Турово-Пінське князівство, тобто певна форма державності), завжди стано- вило в етнокультурному сенсі самостійне утворення, тісно пов’язане з місцевим сво- 42 єрідним геосередовищем. Це мало вплив і на етнічну самосвідомість тамтешнього населення, не кажучи вже про його етніч- не підсвідоме 35. Тому тут у деяких райо- нах (“здебільшого басейн ріки Прип’яті та її приток” 36) до наших днів збереглися сильні прояви крайової самосвідомості, і навіть така локальна самоназва як “полі- щуки” (“полєшуки”) 37, які ще й досі на українських теренах іноді певною мірою протиставляються українській ідентичнос- ті та самоназві “українці”. У досліджува- ний період, без сумніву, прояви крайової самосвідомості в надприп’ятському По- ліссі мали бути ще сильнішими. Стосовно “поліщуків” зазначимо, що вони, очевид- но, генетично пов’язані з давньоруським земельним етносом турівців, будучи його своєрідним етнічним залишком, що, з утратою державності (князівства), змінив самоназву і великою мірою втратив харак- терні ознаки власне етносу. (Аналогічний релікт давньоруських земельних етносів – спільнота з назвою “севрюки” – існу- вав у той час і на українсько-російському етнічному порубіжжі, а саме на теренах Сіверської землі. Севрюки були в XVII ст. асимільовані українцями та росіяна- ми в ході широкомасштабних міграцій- них процесів. 38). Означеному етнічному реліктові давньоруських часів удалося вижити на українсько-білоруському по- рубіжжі завдяки своєму периферійному положенню стосовно центрів етнічної кон- солідації українців та білорусів, а також через своєрідність місцевого геосередо- вища. Але сусідство з такими великими етносами як українці й білоруси стало на заваді перетворенню його на власне етнос. На етнічно-етнокультурну своє- рідність Полісся неодноразово звертали увагу дослідники. Наприклад, О. Куроч- кін, вивчаючи поширення обряду “Коза” на українсько-білоруському порубіжжі, прийшов до такого висновку: “Поліський обрядовий комплекс «Коза», як і полісь- ка соха, поліський антропологічний тип, специфічні дифтонги «уо», «уе» – це ті ознаки своєрідності, що підтверджу- ють існування в минулому монолітного діалектно-етнографічного регіону Полісся, населення якого потім увійшло до складу українського та білоруського народів” 39. Слід мати на увазі, що всетаки за рядом етнокультурних ознак поліське населення південніше Прип’яті в більшості районів споріднене саме з жителями власне укра- їнських теренів, а не білоруських. У за- хідній частині регіону, яка в давньоруські часи входила до волинського князівства, і де тоді проживала північна частина во- линців (володимирців), основна етнічна територія яких лежала на території сучас- ної України, й досі на теренах Білорусі аж до ріки Ясельди поширені українські діалекти 40. Серед етнокультурних відміннос- тей між українцями й білорусами пізньосередньовічно-ранньомодерних ча- сів слід назвати й мовні. Побутували вони не тільки на рівні народного усного мов- лення. Як зазначають лінгвісти, незва- жаючи на те, що книжна мова великого князівства Литовського була нібито єди- ною – “українсько-білоруською”, – все- таки певна різниця між книжними мовами України й Білорусі існувала. Справді, у цій сфері межа виявлялася теж недостат- ньо чіткою. Проте вона була. Як зауважи- ли дослідники-лінгвісти, незважаючи на те, що, з причини недостатньої кодифіко- ваності та нестійкості мовної норми, літе- ратурної мови тоді взагалі не існувало, у книжній мові, в залежності від місця на- писання пам’ятки, збільшується кількість українізмів чи білорусизмів. Це виявляєть- ся і на рівні лексики, й на рівні граматики та синтаксису, зокрема в характерних по- милках41. Наприклад, у діловій мові, якою в Україні в XVI–XVII ст. вели справочин- ство, навіть на Поліссі неухильно зростав вплив південноукраїнської орфографії, “все наполегливіше з українського півдня закріплювалася геть інакша артикуляція” 42. Означені відмінності в мові українців і білорусів, безумовно, сприяли усвідомлен- ню етнічної відмінності між ними. Адже, як дуже точно зауважив російський до- слідник М. васильєв, у суспільній свідо- мості населення в ході етнічного поділу на “нас” і “їх” відбувається ретельний відбір та фіксація не тих рис культури, що рід- нять даний етнос з іншими, а тих ознак, які чітко маркують “своїх”, відмежовуючи від іноетнічного оточення 43. Сприйняття білорусів українцями і українців білорусами як “не своїх”, тобто етнічно “чужих”, простежується в історичних джерелах, зокрема в пові- домленнях про “своєволю” українських козаків в Україні та Білорусі в кінці XVI – на початку XVII ст. Саме тоді флібус- 43 тьєрський соціум українського козацтва, пройшовши організаційне становлення та інституціалізацію, став заявляти права на “місце під сонцем” і добиватися легі- тимації в шляхетській Речі Посполитій як “рицарського” стану. У ході козаць- ких повстань, починаючи з очоленого Криштофом Косинським, українське ко- зацтво заявило права на панування над “Україною”, як у той час називалися прикордонні східноподільські та серед- ньонаддніпрянські краї, та прилеглими до них українськими (в сучасному ро- зумінні) землями, які вважало своєю територією. Зокрема, козаки Северина Наливайка і Григорія Лободи під час по- ходів на волинь та на українське Поліс- ся 1595 р. порядкують тут, як на власній території, самовільно беруть з населення контрибуцію, як плату за свою службу королеві, втручаються в міжконфесійні суперечки44. У ході цих “своєвольних”45, як їх названо в офіційних документах, виступів українські козаки неодноразово робили напади на сусідню Білорусь, де поводилися вже як на “чужій” території. Це видно з масштабів їхньої “своєволі”, яка проявлялася там набагато ширше й інакше, ніж на українських теренах, де вони нападали на маєтки лише супротив- ників козаків, таких як прихильники унії ін. У Білорусі козаки не просто силою відбирали в місцевих мешканців різне добро, але й брутально грабували усіх їх без розбору, а коли ті наважувалися да- вати відсіч, то брали штурмом їхні міста й укріплення, завдаючи “великих шкод і утисків” та вбиваючи тих, хто виступав проти них зі зброєю. Зокрема, у 1590-х роках таких нападів зазнали Слуцьк, Бобруйськ, Могилів та інші міста з окру- гами 46. (вважаємо за потрібне наголоси- ти, що означена розбійницька поведінка козаків на білоруських землях не свід- чить про їхній “бандитизм”, у чому ін- коли звинувачують козаків автори певної ідеологічної заангажованості. Річ у тім, що саме таким чином тоді поводилися на території противника війська всіх країн і народів, разом із благородними рицарями та шляхтою. Така поведінка була влас- тива в досліджувані часи “людям війни” стосовно всіх інших соціальних верств 47. Більше того, сміємо стверджувати, що й у нашу епоху вона нерідко має місце під час збройних конфліктів, згадаймо хоча б недавні балканські події. Тепер означе- на поведінка одностайно піддається осу- дові, а тоді для вояків була своєрідною нормою.) У документах, що походять з білорусь- ких теренів, теж бачимо ставлення до українських козаків як до “чужих”. Зо- крема, у постанові шляхти новгородського повіту від 1 листопада 1593 року козаків названо “неприятелем”, від нападу якого “добрі сини вітчизни” зобов’язані її за- хищати 48. вітчизною тут називають саме литовсько-білоруські терени. Литовський гетьман Криштоф Радзивілл, збираючи ополчення шляхти віленського воєводства проти козаків С. Наливайка, у своєму листі 1595 р. теж пише про загрозу “на- шій вітчизні” (тобто Литві, що включала білоруські землі) з боку українських ко- заків, як її ворогів 49. Берестейська шлях- та, прохаючи Радзивілла про допомогу, вказує на необхідність боронити велике князівство Литовське від “свавільних” ко- заків, які вторглися на його територію 50. 1602 р. козаки, які поверталися терито- рією Білорусі з Інфлянтської війни, і яким королівська адміністрація заборгувала платню, у відповідь на розквартирування коронними властями жовнірів на “їхній” території – Україні, застосувавши необ- хідні засоби військового мистецтва, взяли штурмом білоруські міста Полоцьк, ві- тебськ та Могилів, що лежали на їхньому шляху, знищивши гарнізони й ополчення і розграбувавши та сплюндрувавши їх, а також навколишні повіти51. Тут чітко про- стежується ставлення українських коза- ків до білоруських теренів як до “чужих”, чи принаймні “не своїх”, мешканців яких можна грабувати і вбивати у відповідь на грабунки жовнірів в українських землях. Прикметним є той факт, що козаки – ве- терани Інфлянтської війни – зі вступом на українські терени грабунки відразу ж припинили, бо це вже була “своя” земля. Події Хмельниччини і справді сприяли поглибленню усвідомлення межі між укра- їнцями та білорусами. Як уже зазначалося, українці й білоруси періоду до Козацької революції середини XVII ст., входячи до складу спільного польсько-литовського державного утворення, становили певну метаетнічну спільність. І саме події Хмель- ниччини її зруйнували. Слід зазначити, що еліта створеної Богданом Хмельниць- ким козацької держави намагалася при- 44 єднати до підконтрольних їй територій і південні білоруські землі. Зокрема, про це йшлося в ході переговорів Б. Хмельниць- кого з королівськими комісарами, а також у Гадяцьких статтях 1658 р.52 М. Грушев- ський також зазначав: “Укладаючи трактат з Турцією, Дорошенко зачеркнув для Руси границі – з одного боку до Перемишля і Самбора, з другого – до висли, в третю сто- рону до Нємана, в четверту – до Сівська і Путивля” 53. Але при цьому козацька елі- та чітко відрізняла українські і білоруські терени, що видно вже з тексту згадуваної Гадяцької угоди (зокрема при перелічен- ні власне українських воєводств, а також єпископій і архімандрій та ін. 54). Уявлен- ня про етнічну територію українців (руси- нів), притаманні козацькому середовищу, простежуються і в інших джерелах XVII ст. Наприклад, у створеному 1670 р. в колі старшинського роду Дворецьких полемічно- му творі “Пам’ять” вказано, що православ- не руське населення проживає “в Полщи, в Подгорю, на волыню, на Подлящю и в Литве, на Білой Руси и в Украині” 55. Тоб- то лише українські (в сучасному розумінні) землі конкретизуються через назву окремих регіонів і таким чином вирізняються серед інших країн, що входили до складу поліет- нічної Речі Посполитої. Ці ж інші – Поль- ща, Литва, а також Білорусь – називаються як окремі цілісні країни. Україна як власне козацька територія виділяється окремо се- ред інших земель Русі-України. Ставлення до білорусів як до “не своїх” виявляється і в проханні запорожців до московського царя Олексія Михайловича від 26 листопада 1657 р. призначити їм ін- шого гетьмана замість Івана виговського. Зокрема, одним із вагомих аргументів є те, що І. виговський “...не любъ… потому что онъ Литвинъ” 56. Насправді, як відомо, він походив зі Східної волині, нинішньої Жи- томирщини (з околичної шляхти Заушшя, із села вигов) 57, але для нас важливо не спотворення фактів запорожцями, а те, що литвини названі тут “нелюбими” для українців чужинцями. Також у прислів’ї, наведеному українським поетом Клименті- єм Зіновієвим у кінці XVII – на початку XVIII ст., що стосується білорусів, зву- чить насмішка (“Zа тое Литва кошелями бъетъся” 58). За нею проглядається відпо- відне ставлення українців до литвинів: хоч і не такі “чужі” як татари – одвічні супро- тивники українців у Дикому Полі та ще й чужої віри (їх К. Зіновіїв взагалі проти- ставляє “людям”), але й не “свої”, оскіль- ки мають дивні звичаї. Саме таке ставлен- ня до литвинів (білорусів) і уявлення про них як про людей з дивними звичаями, що нерідко знаються з нечистою силою, пізні- ше фіксуються українськими етнографами другої половини ХІХ – початку ХХ ст. 59 На завершення зазначимо, що пробле- ма етнічних відмінностей між українцями та білорусами та міжетнічного порубіж- жя в середньовічно-ранньомодерні часи ще чекає на дослідників. Подальші студії дозволять конкретизувати та уточнити, а можливо, у чомусь і спростувати вислов- лені тут міркування. 1. восточные славяне в XVII–XVIII веках: этническое развитие и культурное взаимодей- ствие. Материалы “круглого стола” // Сла- вяноведение. – 2002. – № 2. – С. 13. 2 Русина О. В. Україна під татарами і Лит- вою. – К., 1998. – С. 274. 3 Про роль інформаційних комунікацій у творенні етнічних спільнот див.: Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодей- ствие. – М., 1989. – С. 17–40; Szynkiewicz S. Silwa ethnicum // Konflikty etniczne. Źródla – typy – sposoby rozstrzygania. – Warszawa, 1996. – S. 319. 4 Див. про це: Балушок в. Етногенез укра- їнців. – К., 2004. – С. 134–196. Матеріал на- ведений у книзі, достатньо переконливо по- казує, що “давньоруської народності”, якщо під нею розуміти власне етнос, а не певне об’єднання етносів (наприклад, метаетнічну спільність), ніколи не існувало. 5 Про етнічні й мовно-культурні неперерв- ності див.: Шнирельман в. А. О первобытной этнической непрерывности // Расы и народы. – М., 1989. – вып. 19. – С. 33 і наст. 6 Балушок В. Етногенез українців. – С. 49–133. 7 Про археологічні культури, витворені слов’янами в розглядувану епоху, у тому чис- лі про лука-райковецьку культуру в комплек- сі всіх її компонентів, див.: Баран в. Д. Давні слов’яни. – К., 1998. 8 Баран В. Давні слов’яни. – С. 147, а та- кож 107, 109, 212. 9 Жучкевич В. А. К вопросу о балтийском субстрате в этногенезе белорусов // Советская этнография. – 1968. – № 1. – С. 109, 110. 10 Аналіз етнокультурної ситуації в Давній Русі див.: Балушок в. Етногенез українців. – С. 92–133. 45 11 Томашевський А. П. Природно- господарський аспект заселення басейну р. Тетерів у середньовічні часи // Археологія. – 1992. – № 3. – С. 55 та ін. 12 Термін “земля” у давньоруських дже- релах тотожне сучасному термінові “країна”. Землями в них називаються лише ті давньо- руські державно-політичні утворення удільно- го періоду, які були фактично незалежними країнами в рамках політичного конгломерату Давньої Русі. відповідно не будь-яке князів- ство було “землею”. Так, Руську землю скла- дали два князівства – Київське і Переяслав- ське (Горский А. О древнерусских “землях” // Ruthenica. – К., 2002. – Т. I). 13 Балушок В. Етногенез українців. – С. 148–170. 14 Сучасний медієвіст О. Головко вважає некоректним вживання терміна “Турово- Пінське князівство” (див.: Головко О. По- бужжя в контексті політичного розвитку Південно-Західної Русі (Х – перша половина ХІІІ ст.) // Україна в Центрально-Східній Єв- ропі (з найдавніших часів до XVIII ст.). – К., 2002. – вип. 2. – С. 74 (прим. 7)). 15 Там само. – С. 62. 16 Толочко П. П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ–ХІІІ веков. – К., 1980. – С. 120, 121; Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т. ІІ. – С. 308 і наст.; Ефименко А. Я. История укра- инского народа. – К., 1990. – С. 53, 73, 74. 17 Грушевський М. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сто- річчя. – К., 1991. – С. 3, 4; див.також: Седов в. в. восточные славяне в VI–XIII вв. – М., 1982. – С. 116 і наст.; Славяне Юго-восточной Европы в предгосударственный период. – К., 1990. – С. 317; Хабургаев Г. А. Этнонимия “Повести временных лет” в связи с задачами реконструкции восточнославянского глоттоге- неза. – М., 1979. – С. 149. 18 Брайчевський М. Ю. Походження Русі. – К., 1968. – С. 129, 130; Брайчевський М. Ю. Адміністративна реформа володимира Свято- го (Оцінка проблеми за літописною статтею 988 року) // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Т. ССХХV. Праці історично- філософської секції. – Л., 1993. – С. 155. 19 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т. 2. – С. 369. 20 Детально див.: Балушок В. Етноге- нез українців. – С. 171–181. 21 Про політичні події середини ХІІІ ст. див.: Головко О. Б. Корона Данила Галицького: во- линь і Галичина в державно-політичному розви- тку Центрально-Східної Європи раннього та кла- сичного середньовіччя. – К., 2006. – С. 307–354. 22 Полное собрание русских летописей. – Т. 2. Ипатьевская летопись. – СПб., 1908. – Стб. 520, 606, 622, 623, 624, 658, 683, 689, 700, 740, 741, 863. 23 Насонов А. Н. “Русская земля” и обра- зование территории Древнерусского государ- ства. – М., 1951; Генсьорський А. І. Термін “Русь” (та похідні) у Древній Русі і в період формування східнослов’янських народностей і націй // Дослідження і матеріали з україн- ської мови. – К., 1962. – Т. 5. – С. 18–21. 24 Словник староукраїнської мови XIV– XV cт. – К., 1977. – Т. 1. – С. 549; Чаквін І. У. Літвіны, Ліцвіны // Этнаграфія Бєла- русі: Энцыклапедыя. Мінск, 1989. – С. 291; Чаквин И. в., Терешкович П. в. Из истории становления национального самосознания бе- лорусов // Советская этнография. – 1990. – № 6. – С. 44, 51, 52 (прим. 9). 25 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. 4. – С. 86, 87; Русина О. в. Україна під татарами і Литвою. – С. 88, 89. 26 Русина О. в. Україна під татарами і Литвою. – С. 61. 27 Про стан дослідженості литовського періоду історії України див.: Кириченко К. Історія великого князівства Литовського в українській історіографії 1991–2003/4: осно- вні тенденції // Ruthenica. – К., 2005. – Т. 4. 28 Шевченко И. Некоторые замечания о по- литике константинопольского патриархата по отношению к восточной Европе в XIV в. // Славяне и их соседи. – вып. 6. Греческий и славянский мир в средние века и раннее новое время. – М., 1996. – С. 134. Слід мати на увазі, що погляди на географічні межі Малої Росії в означені часи в уявленнях тодішніх людей не за- вжди збігалися з територією сучасної України, зокрема, до її складу інколи не включали Київ, зате зараховували білоруські і навіть частково литовські землі (див.: Русина О. в. Україна під татарами і Литвою. – С. 273–276). 29 Яковенко Н. Здобутки і втрати Люблін- ської Унії // Київська старовина. – 1993. – № 3 (300). – С. 81. 30 Памятники, изданные временною комис- сиею для разбора древних актов. – К., 1852. – Т. 3. – С. 11, 37, 72, 94, 96, 109, 110, 116, 118, 126, 145. 31 Сас П. М. Політична культура україн- ського суспільства. – К., 1998. – С. 67, 68. 32 Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997. – С. 174. 46 33 Такий підхід див.: Bystroń J. S. Dzieje obyczajów w dawnej Polsce. Wiek XVI–XVIII. – Warszawa, 1976. – T. I. – S. 34–41. 34 Про латентну форму етнічної самосвідомості й етносу див.: Бромлей Ю. в. Еще раз о много- образии этничности // Расы и народы. – М., 1989. – вып. 19. – С. 27, 28; Арутюнов С. А. Фантом безэтничности // Там само. – С. 22, 23. 35 Про роль підсвідомого в етнічному житті і про зв’язок спільноти на ментальному рівні з етнічною нішею, яку вона займає, див.: Ба- лушок в. Сутність етнічного й етнічні ніші // Практична філософія. – 2007. – № 2. 36 Кирчів Р. Поліщуки // Наука і суспільство. – 1989. – № 10. – С. 32. 37 Цікавою видається історія етноніма “поліщуки” (“полєшуки”), ще по-справжньому не досліджена. У цьому зв’язку зазначимо, що в інвентарі маєтку Полонського за 1598 р. ми побачили прізвище Полешко (Poleszko), без сумніву, пов’язане з означеним етнонімом, що, судячи з цього факту, побутував у той час (Памятники, изданные временною комиссиею для разбора древних актов. – С. 125). 38 Русина О. Сіверська земля у складі велико- го князівства Литовського. – К., 1998. – С. 41. 39 Курочкін О. Українські новорічні обря- ди: “Коза” і “Маланка” (з історії народних масок). – Опішне, 1995. – С. 295 та ін.; див. також: Кирчів Р. Поліщуки. – С. 33–35. 40 Кузеля З. Племінний розподіл і етногра- фічні групи // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. – К., 1994. – С. 196 (карта), 199; Півторак Г. П. Походження українців, ро- сіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі “спільної колис- ки”. – К., 2001. – С. 67, 68. 41 восточные славяне в XVII–XVIII веках: этническое развитие и культурное взаимодей- ствие. Материалы “круглого стола” // Славя- новедение. – 2002. – № 2. – С. 31. 42 Мойсієнко В. Акти Житомирського уряду кінця XVI – початку XVIІ ст. – важливе джере- ло вивчення тогочасної української літературно- писемної мови // Акти Житомирського гродсько- го уряду: 1590 р., 1635 р. / Підгот. до вид. в. М. Мойсієнко. – Житомир, 2004. – С. 9, 11. 43 Васильев М. А. Следует ли начинать этническую историю славян с 512 года? // Сла- вяноведение. – 1992. – № 2. – С. 11. 44 Жерела до історії України-Руси. – Л., 1908. – Т. 8. – С. 68–70; Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. 7. – С. 208–210. 45 Люди cередньовіччя та ранньомодерних часів мусили жити, як тоді вважалося, не сво- єю, а Божою волею, тобто в рамках тради- ційних унормованих порядків, що, на думку тодішніх жителів, були введенні Богом. Той, хто жив своєю волею – “своєвольники” вважа- ли порушниками Божих порядків і дуже не- безпечними для “нормальних” людей особами (див.: Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. – М., 1984. – С. 175, 178, 183). 46 Жерела до історії України-Руси. – С. 74; Грушевський М. Історія України-Руси. – С. 209, 210. 47 Детально про це див.: Яковенко Н. Пара- лельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. – К., 2002. – С. 189–208. 48 Жерела до історії України-Руси. – С. 74, 75. 49 Там само. – С. 76. 50 Там само. – С. 77. 51 Там само. – С. 101–103; Грушевський М. Історія України-Руси. – С. 318, 319; Полное собрание русских летописей. – М., 1975. – Т. 32. – С. 189 (Баркулабівський літопис). 52 Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – К., 2005. – С. 81; Памятники, изданные Киев- скою комиссиею для разбора древних актов. – С. 316–325. 53 Грушевський М. Хмельницький і Хмель- нищина. Історичний ескіз // Записки Науко- вого товаристтва імени Шевченка. – Л., 1898. – Т. XXIII–XXIV. – С. 29; див. також: Його ж. Історія України-Руси. – К., 1997. – Т. ІХ. – Кн. 2. – С. 1329; Памятники, изданные Ки- евскою комиссиею для разбора древних актов. – С. 316, 320, 321, 324. 54 Памятники, изданные Киевскою комис- сиею для разбора древних актов. – С. 316, 323, 324. 55 Мицик Ю. Пам’ять (1671 р.) – україн- ський полемічний твір // Український архео- графічний щорічник. Нова серія. – К., 2001. – Т. 8/9. – С. 309. 56 Акты, относящиеся к истории Южной и За- падной России. – СПб., 1872. – Т. VII. – С. 192. 57 Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. – К., 1993. – С. 233. 58 Зіновіїів Климентій. вірші. Приповісті посполиті / Підгот. тексту І. П. Чепіги. вступ- на ст. в. П. Колосової та І. П. Чепіги. Іст.- літ. коментар в. П. Колосової. – К., 1971. – С. 227. 59 Див., напр.: Ревякин П. вовкулаки (невро- литвины) // Основа. – 1861. – № 11, 12; Крав- ченко в. Народні оповідання й казки (етногра- фічні матеріали), зібрані васильом Кравченком. – Житомир [б. р.]. – С. 11, 17, 25–28 та ін.
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-17537
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
isbn 978-966-02-5045-1
issn XXXX-0047
language Ukrainian
last_indexed 2025-12-07T16:03:42Z
publishDate 2008
publisher Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
record_format dspace
spelling Балушок, В.
2011-03-02T10:07:47Z
2011-03-02T10:07:47Z
2008
Етнічна відміність між українцями та білорусами в середньовічно-ранньомодерні часи (у звязку з проблемою прикордоня на Центральному Поллісі) / В. Балушок // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 37-46. — Бібліогр.: 59 назв. — укр.
978-966-02-5045-1
XXXX-0047
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/17537
uk
Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу
Етнічна відміність між українцями та білорусами в середньовічно-ранньомодерні часи (у звязку з проблемою прикордоня на Центральному Поллісі)
Article
published earlier
spellingShingle Етнічна відміність між українцями та білорусами в середньовічно-ранньомодерні часи (у звязку з проблемою прикордоня на Центральному Поллісі)
Балушок, В.
Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу
title Етнічна відміність між українцями та білорусами в середньовічно-ранньомодерні часи (у звязку з проблемою прикордоня на Центральному Поллісі)
title_full Етнічна відміність між українцями та білорусами в середньовічно-ранньомодерні часи (у звязку з проблемою прикордоня на Центральному Поллісі)
title_fullStr Етнічна відміність між українцями та білорусами в середньовічно-ранньомодерні часи (у звязку з проблемою прикордоня на Центральному Поллісі)
title_full_unstemmed Етнічна відміність між українцями та білорусами в середньовічно-ранньомодерні часи (у звязку з проблемою прикордоня на Центральному Поллісі)
title_short Етнічна відміність між українцями та білорусами в середньовічно-ранньомодерні часи (у звязку з проблемою прикордоня на Центральному Поллісі)
title_sort етнічна відміність між українцями та білорусами в середньовічно-ранньомодерні часи (у звязку з проблемою прикордоня на центральному поллісі)
topic Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу
topic_facet Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/17537
work_keys_str_mv AT balušokv etníčnavídmínístʹmížukraíncâmitabílorusamivserednʹovíčnorannʹomoderníčasiuzvâzkuzproblemoûprikordonânacentralʹnomupollísí

Similar Items