“Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті)
Saved in:
| Date: | 2008 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/17539 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | “Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті) / А. Артюх // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 56-60. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860093129637494784 |
|---|---|
| author | Артюх, А. |
| author_facet | Артюх, А. |
| citation_txt | “Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті) / А. Артюх // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 56-60. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-12-07T17:23:59Z |
| format | Article |
| fulltext |
56
20. Foaia Ordinaciunilor Consictoriului
archiepiscopesc in afacirile Archidiecesei ortodoxe –
orientale a Bucovinei. Anul 1899. – Cernăuţi, 1900.
21. Foaia Ordinaciunilor Consictoriului
archiepiscopesc in afacirile Archidiecesei ortodoxe –
orientale a Bucovinei. Anul 1905. – Cernăuţi, 1906.
22. Normalien der Bucovinaer gr.-or.
Archiepiscopal-Diocese von 1777–1886 /
Zusammengestelt und redigit infolge des Bukowinaer
gr.-or. Erzbischoflichen Consistoriums vom 13/25
Marz 1886 ad Nr. 726 vom Consistorial-Rath Myron
M. Calinescu. – Czernowitz, 1887. – Bd. I.
23. Ureche G., Costin M., Neculce I. Letopisetul
Ţării Moldovei…: Cronici. – Chişinau, 1990.
24. Геннеп А., ван. Обряды перехода: система-
тическое изучение обрядов. – М., 2002.
25. Гнатюк В. Похоронні звичаї й обряди // Ет-
нографічний збірник. – Л., 1912. – Т. ХХХІ–ХХХІІ.
– С. 131–424.
26. Игумен Иларион (Алфеев). Преподобный
Симеон Новый Богослов и Православное Преда-
ние. – СПб., 2001.
27. Кайндль Р. Ф. Гуцули: Їх життя, звичаї та
народні перекази. – Чернівці, 2003.
28. Купчанко Г. Нькоторыя истрико-
географическия свьдьния о Буковинь. – Киевъ,
1875.
29. Мейендорф И. Византийское богословие. –
Минск, 2001.
30. Мордвинов В. Православная церковь въ
Буковинъ. – СПб, 1874.
31. Православная вера / Автор-составитель На-
талия Будур. – М., 2002.
32. Чучко М. Етнокультурні моделі міжстате-
вих взаємин у традиційному середовищі Буковини
кінця XV – початку ХХ ст. // Буковинський жур-
нал. – 2004. – Ч. 3–4. – С. 141–152.
33. Cojocaru N. Tradiţii la cultul crestin. Din
perioda primara pănă astazi. – Suceava, 2004.
34. Dan D. Patronatul in biserica ortodocsă din
Bucovina // Candela. Foaie bisericească-literară. Anul
1903. – Cernăuţi, 1903. – P. 635–643, 710–718, 787–
796.
Артюх Лідія
(Київ
)
“Ч У ж Ий” У ЗАСТІ ЛЬНОМ У
ЕТИК ЕТІ У К РА ЇНЦІВ
( У С ЛОВ’ЯНСЬКОМ У
КОНТЕКСТІ )
П
роблема сакральності гостя не є
новою в етнографічній літературі 1. Уяв-
лення про гостя як про посланця Бога ха-
рактерні для багатьох народів, і не лише
територіально та генетично близьких, але
й віддалених. У фольклорі українців час-
то трапляються легенди про те, що Ісус
Христос мандрує землею в подобі жебрака
(прошака) і просить хліба. візьмімо хоча
б широко відому легенду про стоколос *.
Легенди про мандри Бога на землі ха-
рактерні й для інших слов’янських на-
родів. Як справедливо вважають сучасні
дослідники, мотив Бога-гостя походить
ще зі спільної індоєвропейської культури
2. вербальні формули під час зустрічі гос-
тя і приказки стосовно нього аналогічні в
багатьох народів: “Принеси, Боже, гостя,
жеб і нам добро”, “Приведи, Боже, гостя,
то й собі добре” 3 (укр.), “Гість у дім – ра-
дість у дім” 4 (рос.), “Гість – дар Божий”
(польс.), “З Богом, ласкаво просимо!”
5 (тур.), “Гість – посланець Бога” 6 (чер-
кеськ.), “Гість – Божий гість” 7 (осет.).
Як справедливо стверджує російський
етнолог А. Топорков, аналогія стола й
престола (вівтаря) є доведеною і підтвер-
дженою багатьма джерелами 8. Просто-
рова організація застілля залежить від
ситуації, задля якої воно влаштовується.
Застілля за традицією може відбуватися в
хаті, у тимчасовому критому приміщенні,
у дворі чи на вулиці, просто неба, біля
церкви, на цвинтарі або біля нього тощо.
Проте в будь-якому приміщенні чи просто
неба за столом є почесні місця, котрі посі-
дають важливі шановані гості чи господа-
рі, на честь яких відбувається урочистість
(молоді на весіллі, баба-бранка й куми на
хрестинах тощо). У хаті – це місце на-
впроти дверей під образами, надворі ж –
на торцевій частині столу, у всіх на виду.
І нині на велелюдних бенкетах запро-
шені й господарі дотримуються ієрархії
розташування за столом залежно від соці-
ального статусу (постійного чи ситуативно-
57
го). Ці традиції надзвичайно стабільні, по-
рушення їх може призвести до конфлікту.
За столом (на учті чи простій гостині)
ще за часів Київської Русі і до ХVІІІ ст.
частували медом, пивом чи горілкою “за
колією” – “круговими чашами”, “чарами
рядобними”. Починали з найпочеснішо-
го гостя чи господаря на учті – того, хто
сидів на покуті. він виголошував здрав-
ницю, випивав, чару наповнювали знову й
подавали наступному гостеві, тобто “пус-
кали колію”. Приклади застільної ієрархії
спостерігаємо ще в билинах часів Київ-
ської Русі. Звертаючись до невеселого під
час бучного бенкету богатиря Сукмантія,
князь володимир питає:
Али чара ти шла не рядобная,
Или место было не по отчине? 9
Місце і роль учасника застілля й досі
залежить від події та характеристик само-
го учасника – його віку, статі, громадського
статусу, ступеня спорідненості чи знайом-
ства, сусідських зв’язків. Тобто в кожній
гостині місце гостя визначають “по отчи-
ні”. На весіллі головними особами, навколо
яких відбуваються події, є молоді, а осно-
вними діючими особами і розпорядниками
– рідні та хрещені батьки, дружко, дружки
й бояри. І в українців, і в росіян Слобожан-
щини коровай роздавали, починаючи з мо-
лодих, яких наділяли центральною (“кня-
жецькою”, “старшою”, “парною”) шишкою з
короваю, потім дарували шматки головного
весільного хліба батькам, хрещеним бать-
кам, родичам за ступенем спорідненості й
за віком, а далі – за ієрархією 10.
На поминках в українській етикетній
традиції розпорядниками й кухарями не
можуть бути близькі родичі, а розташу-
вання за столом (чи кількома столами)
досить демократичне – без урахування
родинних зв’язків стосовно покійного. На
хрестинах найважливішими особами є не
рідні батьки дитини, а хрещені (у минуло-
му – баба-пупорізка). Центральна фігура
на Храмовому святі чи Проводах (коли
збираються громадські застілля-складки)
– священик місцевої парафії, навколо яко-
го гуртується вся громада. У визначенні
місця за столом виявляється певна модель
соціальної стратифікації співтрапезників.
Саме в гостинах стіл є головним еле-
ментом простору і наділений великим
символічним значенням. На українському
весіллі навколо нього (як навкруг ана-
лоя) тричі обводять молодих (а подекуди
й переводять через стіл), обносять після
хрещення немовля, називають стіл “пре-
столом”, підкреслюючи його значення. На
українсько-молдавському пограниччі іс-
нує звичай передачі немовляти після хре-
щення через стіл із хлібом і ножем. При
цьому виголошують добрі побажання:
“Рости, васильку, здоровий і слухняний,
розумний і веселий, до роботи беручкий,
до горілки байдужий..!”. За столом не
можна бешкетувати, а всілякі жарти й ри-
туальні безчинства починали тільки тоді,
коли всі виходять із-за столу.
Стіл в українській повсякденній і свят-
ковій побутовій традиції завжди начебто
“чекав” гостей. “Клади перед людей хліб
на столі, будеш у людей на чолі”, “Як
окраєць на столі, так і душка веселій” 11,
“Коли хліб на столі, то стіл – престіл, а
як хліба ні кусочка, тоді стіл лиш гола
дошка”, “Як хліб на стіл, так і стіл пре-
стіл, а хліба ні куска, і стіл – доска” 12,
“Хліб – батько, вода – мати не дадуть за-
гибати” 13, – цей ряд паремій можна про-
довжувати. Звичай тримати постійно на
столі хліб є досить давнім і трапляється
також у білорусів та росіян, як зауважив
іще К. Мошинський 14.
Слово гість має давньоруські корені –
означає іноземець, іноземний купець, як і
в більшості слов’янських мов. Так само ла-
тинське hostis мало початкове значення чу-
жинець, гість, а пізніше – ворожий чужозе-
мець, ворог15. Отже, радо приймали і своїх
гостей, і гостей-чужинців, котрих частува-
ли і вшановували за етикетом. У Симеона
Полоцького (ХVII ст.) є чотиривірш:
Гостя чредить радость
Паче, неже сладость.
Аще косвенно зриши,
Зле ты гостя чредиши ** 16.
Оповідання щодо гостинного етикету,
розказане з властивим козакам добрим
гумором Микитою Коржем, наводить
А. Скальковський. Особливою соціаль-
ною групою на Січі були чабани (табун-
ники, скотарі), які не були прикріплені до
певного коша. Якщо чабан надумає піти
або поїхати до чужого коша “і, прийшов-
ши туди, застане господарів за обідом або
вечерею, то говорить: «Хліб та сіль, пани-
молодці!». Ті відповідають: «Їмо свій, а ти
біля порога стій». – «Ні, братці, – відпові-
дає гість, давайте і мені місце», – виймає
ложку й сідає до казана. Чабани-господарі
скрикують: «То козак здогадливий! вече-
58
ряй, братчику, вечеряй!» – дають йому
найкраще місце і приймають як побрати-
ма. Якщо ж трапиться інакше, то такого
козака називають оглухом” 17.
Категорію “гості” можна умовно по-
ділити на два типи: сподівані й неспо-
дівані. У цій статті ми розглядатимемо
гостей несподіваних, часто нежданих або
незваних. Правила гостинності змушува-
ли господарів поважати гостя і прийма-
ти його завжди, незалежно від очікувань
(несподіванок) або соціального статусу.
Проте існувала досить сувора ієрархія
таких прийомів за ступенем спорідненос-
ті до господарів – саме те, що в билинах
київського циклу називають місцем “по
отчині”: близький родич – далекий родич
– сват – кум – сусід – знайомий – незна-
йомий (невідомого походження без вираз-
них етнічних ознак або невідомого похо-
дження з виразними етнічними ознаками:
мова, колір шкіри, волосся, розріз очей, а
також із виразними ознаками іншої віри
чи без виразних ознак одновірця тощо).
Звичайно, ми можемо знайти безліч
прикладів сприйняття чужого як недобро-
го, злого, негативного.
Так, у Києво-Печерському патерику міс-
титься опис відповіді преподобного Феодо-
сія на запитання князя Ізяслава про суть ла-
тинських (католицьких) “єресів”: “... в пост
мясо ядят.., опреснокы служат.., неправо
верують и нечисто живут. Ядят бо съ псы и
с кошьками, пиють бо свой сець – зло есть
и проклято сие – и ядять желви, и дикыа
кони, и ослы, и удавленину, и медведину, и
боборовину” 18. У настановах святого безпе-
речне перебільшення гріхів іновірців (їдять
із кішками й собаками, п’ють власну сечу
тощо) свідчить про вороже сприйняття чу-
жих по вірі. І хоча вони теж християни, але
Феодосій у своїй непримиренності вимагає
дочок християнських заміж за “латинян” не
видавати і їхніх дочок не брати собі в дру-
жини, не брататися з ними, не кумитися, а
також не їсти й не пити з ними з одного по-
суду. Однак святий отець робить при цьому
зауваження стосовно прошаків (жебраків,
подорожніх, прочан): “Тем же просящим у
вас давайте им Бога ради ясти, но въ их
съсудех: аще ли не будеть в них съсуда, въ
своем даити и потом, измывши съсуд, мо-
литва дати” 19. Навіть із такими нечистими,
як латиняни-єретики, коли ті в скруті, слід
було ділитися їжею й питвом. Чужий, хоч і
неправедної віри, за Феодосієм, гідний ми-
лості: “Милостивъ же буди, христолюбче,
не токмо до своих домочадец, но и до чю-
жих, и аще видиши нага, одежи ї, или глад-
на или бедою одержима, помилуй ї” 20.
У народній пам’яті зберігаються згад-
ки про “литовські часи” України. На ве-
сіллі в обряді “переймів” почету молодого
(коли він їде по молоду) хлопці з кутка
молодої чи з її родичів виставляють на
дорозі стіл із хлібом і вимагають від мо-
лодого викуп (“могорич”). На Черкащині
при цьому приспівують:
Прийшла Литва –
Буде битва 21.
Після цього без усякої битви торгують-
ся, отримують від дружка молодого ба-
жаний могорич, віддають натомість хліб і
пропускають “литовське військо” молодо-
го до молодої.
Подібні примовки в аналогічній ситуа-
ції побутують і на Київщині:
Турок, литвин, чемерис,
Мого хліба не берись! 22.
Хліб віддають цим “чужинцям” за пев-
ний викуп.
Опозиція свій/чужий не обов’язково
відповідає опозиції позитивний/негатив-
ний, (бажаний/небажаний) в урочистих
трапезах (Різдво, Новий рік, поминки,
навіть весілля).
При випіканні весільного короваю по
всій Україні існував (а подекуди зберіг-
ся й досі) звичай вимітання печі особою
чоловічої статі. Це міг бути сват, боярин,
дружко, звичайний стрічний селянин чи
будь-хто, навіть малий хлопець. він роз-
гортав коцюбою жар у печі й гусячим
крилом ретельно вимітав піч, щоб під для
короваю був чистий. Коровайниці при
цьому співали, глузуючи:
...Та помела, дружбонько, помела,
Щоб твоя голова в печі не була,
Щоб твоя борода печі не мела,
Як будеш помела нести,
Буде твоя борода мести 23.
За весільною “посадою” ім’я вимітайла
майже ніколи не називали, переважно при-
ховуючи його під прізвиськом кучерявий:
Кучерявий піч вимітає,
Кучерява в піч заглядає:
Ой де ж мені сісти
На щасливім місці? 24.
в етноконтактній зоні Полтавщи-
на – Чернігівщина трапляються й інші
прізвиська кучерявого – рум’яний,
верм’яний, вірмен:
59
вірмен піч вимітає,
вірмениха в піч заглядає,
А челюсті усміхаються,
Короваю сподіваються 25.
Довіряючи в такий спосіб важливу пе-
редвесільну справу чужинцеві, чужакові,
прагнули обдурити всілякі “нечисті сили”,
не допустити їх до короваю. Недарма іс-
нує приказка: “Чужі очі не зурочать” 26.
Не варто в українській звичаєвості за-
вжди проводити аналогію між поняттями
свій і добрий, позитивний, бажаний, а та-
кож чужий і поганий, недобрий, небажа-
ний. Звичаї різдвяного колядування чи но-
ворічної Маланки підтверджують цю тезу.
Російська дослідниця етнології і фоль-
клору Л. виноградова цілком слушно
стверджує, що найважливішим елементом
колядування є пригощання й обдарову-
вання колядників 27. Тут слід зазначити,
що у ватагах колядників і щедрувальників
чільне місце серед масок завжди займа-
ють саме маски чужих, передусім Кози й
Діда, Цигана, Чорта та ін. У ватагах Ма-
ланки персонажі чужих так само виразні.
Чужі з іншого етнічного середовища (Ци-
ган, Циганка, Єврей), чужі з іншого соці-
ального кола [Шандарь (жандарм), Пан,
Москаль (рекрут, солдат та ін.)] співають,
проголошують примовки, вітаючи госпо-
дарів із Різдвом і Новим роком, і бажа-
ють їм усілякого добра і благоденства. Як,
власне, і сама Коза – символ іншого світу
– світу Космосу, світу тварин 28, чужого
світу; як і Маланка – бешкетниця, яку в
буденний час небезпечно запрошувати до
хати. Окрім того, роль Маланки виконує
переодягнутий у жіноче вбрання хлопець.
Обрядове травестування теж підкреслює
високу ступінь чужинності, несправжнос-
ті. Однак саме цих чужих чекають, саме
їм належить частування й щедрі хлібні та
інші їстівні дари. Тут чужі стають бажа-
ними, незвані – жаданими.
Український етнолог О. Курочкін до-
слідив ареал поширення “Кози” і встано-
вив, що, крім України, його межі сягають
західної території розселення українського
етносу (Холмщина, Підляшшя), переходя-
чи на власне польський етнічний терен 29:
Gdzie koza chodzi – tam żyto rodzi,
Gdzie jej tropy – powstają kopy,
Gdzie zwrуci rogi – wznoszą się stogi 30.
(Де коза ходить, там жито родить,
Де її стежки – повстають копи,
Куди поверне роги – піднімаються стоги).
Побутування “Кози” поширене на сході
(у російських областях аж до Псковської,
Новгородської, Тверської, Ярославської
й Костромської) на півночі (Білорусь)31.
Так у слов’янській гостинній традиції ви-
являється функціональна спільність при
певній етнічній і локальній варіативнос-
ті.
“Переберія”, чи то “циганщина”, ха-
рактерна й для весільного обряду і відбу-
вається на другий/третій день. Щоправ-
да, ці персонажі – умовно чужі, оскільки
вони обов’язково входять до складу ве-
сільних гостей. Їхнє завдання – наловити
курей, знести їх до весільного двору, об-
патрати, зварити з локшиною, почастува-
тися самим і пригостити всіх на весіллі.
Без будь-якої карнавальності, досить
урочисто відбувається похоронне застіл-
ля – поминки, один із найархаїчніших
звичаїв, що майже повсюди зберігся. На
поминках відсутня застільна ієрархія гос-
тей, сюди можна прийти незваним. вва-
жається за велику благодать для родичів
покійного, якщо нагодиться хтось чужий
на поминки: подорожній, прочанин, ста-
рець тощо. Чужих, за традицією, слід на-
годувати першим. Частування чужого в
уявленнях народу є аналогом годування
покійного. Це підтверджують і російські
джерела: “Частування жебрака – це вод-
ночас частування своїх родичів, що зна-
ходяться далеко від дому, як живих, так і
тих, що перейшли в інший світ” 32. Справ-
жні, а не карнавальні діди, старці є важ-
ливішими за своїх у цьому сумному за-
стіллі. Ще І. Котляревський у ХVIII ст.,
описуючи поминки, які справляв Еней за
Анхізом, писав:
Хліб, бублики, книші вродились,
Пішли посуду добувать;
І коливо з куті зробили,
Сити із меду наситили...
Старців по улицям шукали... 33.
На поминках особливо вшановували
найдальших, найчужіших гостей. Якщо
навіть приймали явного чужинця – з ін-
шою мовою, вірою (який не мав хреста на
грудях), іншої раси несхожого на україн-
ців, то йому були раді й частували за пер-
шим столом.
Отже, порушення етикетних правил
на користь чужих, що на певний час ста-
ють важливішими за своїх (в обрядовій
культурі), є нормою поведінки для госпо-
дарів і гостей.
60
* “Колись житній (пшеничний) колос був роз-
міром із соломину, ріс від землі. Хліба було
вдосталь, і люди перестали його цінувати. Ісус
у подобі старця підійшов до двору і попросив
хліба. Жінка саме спекла млинці. вона взяла
млинець, підтерла ним дитину і кинула жебра-
кові. Розгнівався Бог і взявся лущити колос.
Коли дійшов майже до верху – загавкали соба-
ки (занявкали коти) і стали просити Бога, щоб
він лишив хоч трохи зерна. Бог змилувався
над нещасними тваринами і не обчухрав колос
до кінця. (Тепер ми їмо собачу чи то котячу
частку хліба). відтоді хліб почали берегти”.
варіантів цієї легенди багато, нам довелося її
записувати майже в усіх селах України.
** “Чредить” – тут насичувати черево, го-
дувати; “косвенно” – косо, недоброзичливо.
1. Байбурин А. К., Топорков А. Л. У ис-
токов этикета. Этнографические очерки.
– Ленинград, 1990. – С. 110, 113 та ін.;
Бгажноков Б. Х. Прием почетного гостя в тра-
диционной культуре адыгских (черкесских)
народов // Этнические стереотипы поведения.
– Ленинград, 1985; Кушхов Х. С. Гостепри-
имство как регулятор общественного быта ка-
бардинцев в ХІХ веке // Общественный быт
адыгов и балкарцев. – Нальчик, 1986; Кало-
ев Б. А. Осетины: Историко-этнографическое
исследование. – М., 1971; Гарданов в. К. Гос-
теприимство, куначество и патронат у адыгов
(черкесов) в первой половине ХІХ века // Со-
ветская этнография. – 1964. – № 1.
2 Байбурин А. К., Топорков А. Л. У исто-
ков этикета... – С. 122.
3 Прислів’я та приказки. взаємини між
людьми. – К., 1991. – С. 37.
4 Малые жанры русского фольклора.
Пословицы, поговорки, загадки. – М., 1979.
– С. 127.
5 Серебрякова М. Н. О некоторых особен-
ностях этноэтикета у современных турок //
Этикет у народов Передней Азии. – М., 1988.
– С. 211.
6 Бгажноков Б. Х. Прием почетного гостя
в традиционной культуре адыгских (черкес-
ских) народов. – С. 179.
7 Калоев Б. А. Осетины: Историко-
этнографическое исследование. – С. 195.
8 Топорков А. Л. Присхождение элементов
застольного этикета у славян // Этнические
стереотипы поведения. – Ленинград, 1985. –
С. 223, 224.
9 Там само.
10 Артюх Л. Ф. Народне харчування укра-
їнців та росіян північно-східних районів Укра-
їни. – К., 1982. – С. 46.
11 Номис М. Українські приказки, прислів’я
і таке інше. – СПб., 1864. – С. 233, 241.
12 Національні архівні фонди рукопи-
сів та фонозаписів ІМФЕ НАН України. –
Ф. 14/3, арк. 21, 32, 33.
13 Прислів’я та приказки. Природа. Господар-
ська діяльність людини. – К., 1989. – С. 315.
14 Moszyński K. Kultura ludowa słowian. –
Krakуw, 1929. – T. 1. – S. 583.
15 Етимологічний словник української мови.
А – Г. – К., 1982. – Т. 1. – С. 517.
16 Памятники литературы Древней Руси.
ХVII век. – Книга третья. – М., 1994. – С. 67.
17 Скальковський А. О. Історія Нової Січі
або останнього коша запорозького. – Дніпро-
петровськ, 1994. – С. 201–202.
18 Памятники литературы Древней Руси.
ХІІ век. – М., 1980. – С. 614.
19 Там само. – С. 614–616.
20 Там само. – С. 616.
21 С. Межиріч Канівського р-ну Черкаської
обл., 1973 р.
22 С. Коженики Білоцерківського р-ну Ки-
ївської обл., 1974 р.
23 Ящуржинский Хр. Свадьба малорусская,
как религиозно-бытовая драма // КС. – 1896. –
№ 11. – С. 244.
24 Литвинова-Бартош П. весільні обряди
й звичаї у с. Землянці Глухівського повіту
на Чернігівщині // Матеріали до українсько-
руської етнології. – 1900. – Т. 3. – С. 84.
25 Артюх Л. Ф. Українська народна кулі-
нарія (історико-етнографічне дослідження). –
К., 1977. – С. 95.
26 С. Грабовське Сумської обл., 2006 р.
27 виноградова Л. Н. Зимняя календарная
поэзия западных и восточных славян: Гене-
зис и типология колядования. – М., 1982. –
С. 147.
28 Курочкін О. Українці в сім’ї європей-
ській. Звичаї, обряди, свята. – К., 2004. –
С. 87, 88, 89.
29 Там само. – С. 87–88.
30 Witkowski Cz. Doroczne polskie obrzędy i
zwyczaje ludowe. – Krakуw, 1965. – S. 8.
31 Курочкін О. Українці в сім’ї європей-
ській... – С. 87–88.
32 Байбурин А. К., Топорков А. Л. У исто-
ков этикета... – С. 128.
33 Котляревський І. Енеїда. – К., 1969. –
С. 38.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-17539 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| isbn | 978-966-02-5045-1 |
| issn | XXXX-0047 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:23:59Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Артюх, А. 2011-03-02T10:11:02Z 2011-03-02T10:11:02Z 2008 “Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті) / А. Артюх // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2008. — Вип. 7(10). — С. 56-60. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. 978-966-02-5045-1 XXXX-0047 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/17539 uk Інститут мистецтва, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу “Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті) Article published earlier |
| spellingShingle | “Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті) Артюх, А. Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу |
| title | “Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті) |
| title_full | “Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті) |
| title_fullStr | “Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті) |
| title_full_unstemmed | “Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті) |
| title_short | “Чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті) |
| title_sort | “чужий ” у застільному етикеті українців (у словянському контексті) |
| topic | Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу |
| topic_facet | Етнічні та міжкультурні взаємини в історії та культурі етносу |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/17539 |
| work_keys_str_mv | AT artûha čužiiuzastílʹnomuetiketíukraíncívuslovânsʹkomukontekstí |