"Przemyśl wczesnośredniowieczny": "труднощі" польської історії та археології на тлі "успіхів" у "zacieraniu Ukraińskich śladów"
Рецензія на книгу: Przemyśl wczesnośredniowieczny / Redakcja naukowa Ewa Sosnowska (Origines Polonorum. – T. 3). – Warszawa, 2010. 482 s., il.
Saved in:
| Published in: | Княжа доба: історія і культура |
|---|---|
| Date: | 2012 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2012
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/178972 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | "Przemyśl wczesnośredniowieczny": "труднощі" польської історії та археології на тлі "успіхів" у "zacieraniu Ukraińskich śladów" / В. Александрович // Княжа доба: історія і культура. — 2012. — Вип. 6. — С. 315-340. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-178972 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Александрович, В. 2021-03-25T16:06:28Z 2021-03-25T16:06:28Z 2012 "Przemyśl wczesnośredniowieczny": "труднощі" польської історії та археології на тлі "успіхів" у "zacieraniu Ukraińskich śladów" / В. Александрович // Княжа доба: історія і культура. — 2012. — Вип. 6. — С. 315-340. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. 2221-6294 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/178972 Рецензія на книгу: Przemyśl wczesnośredniowieczny / Redakcja naukowa Ewa Sosnowska (Origines Polonorum. – T. 3). – Warszawa, 2010. 482 s., il. uk Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Княжа доба: історія і культура Рецензії та огляди "Przemyśl wczesnośredniowieczny": "труднощі" польської історії та археології на тлі "успіхів" у "zacieraniu Ukraińskich śladów" Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
"Przemyśl wczesnośredniowieczny": "труднощі" польської історії та археології на тлі "успіхів" у "zacieraniu Ukraińskich śladów" |
| spellingShingle |
"Przemyśl wczesnośredniowieczny": "труднощі" польської історії та археології на тлі "успіхів" у "zacieraniu Ukraińskich śladów" Александрович, В. Рецензії та огляди |
| title_short |
"Przemyśl wczesnośredniowieczny": "труднощі" польської історії та археології на тлі "успіхів" у "zacieraniu Ukraińskich śladów" |
| title_full |
"Przemyśl wczesnośredniowieczny": "труднощі" польської історії та археології на тлі "успіхів" у "zacieraniu Ukraińskich śladów" |
| title_fullStr |
"Przemyśl wczesnośredniowieczny": "труднощі" польської історії та археології на тлі "успіхів" у "zacieraniu Ukraińskich śladów" |
| title_full_unstemmed |
"Przemyśl wczesnośredniowieczny": "труднощі" польської історії та археології на тлі "успіхів" у "zacieraniu Ukraińskich śladów" |
| title_sort |
"przemyśl wczesnośredniowieczny": "труднощі" польської історії та археології на тлі "успіхів" у "zacieraniu ukraińskich śladów" |
| author |
Александрович, В. |
| author_facet |
Александрович, В. |
| topic |
Рецензії та огляди |
| topic_facet |
Рецензії та огляди |
| publishDate |
2012 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Княжа доба: історія і культура |
| publisher |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| format |
Article |
| description |
Рецензія на книгу: Przemyśl wczesnośredniowieczny / Redakcja naukowa Ewa
Sosnowska (Origines Polonorum. – T. 3). – Warszawa, 2010.
482 s., il.
|
| issn |
2221-6294 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/178972 |
| citation_txt |
"Przemyśl wczesnośredniowieczny": "труднощі" польської історії та археології на тлі "успіхів" у "zacieraniu Ukraińskich śladów" / В. Александрович // Княжа доба: історія і культура. — 2012. — Вип. 6. — С. 315-340. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT aleksandrovičv przemyslwczesnosredniowiecznytrudnoŝípolʹsʹkoíístoríítaarheologíínatlíuspíhívuzacieraniuukrainskichsladow |
| first_indexed |
2025-11-24T19:08:28Z |
| last_indexed |
2025-11-24T19:08:28Z |
| _version_ |
1850487888705224704 |
| fulltext |
Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
“PRZEMYŚL WCZESNOŚREDNIOWIECZNY”:
“ТРУДНОЩІ” ПОЛЬСЬКОЇ ІСТОРІЇ ТА АРХЕОЛОГІЇ НА
ТЛІ “УСПІХІВ” У “ZACIERANIU UKRAIŃSKICH ŚLADÓW”
Przemyśl wczesnośredniowieczny / Redakcja naukowa Ewa
Sosnowska (Origines Polonorum. – T. 3). – Warszawa, 2010.
482 s., il.
Упродовж останніх років у Польщі стали виходити поодинокі томи за-
думаної ще понад пів століття тому ювілейної міленійної серії, присвяче-
ної найстаршим історичним центрам Польської держави, запланованої як
підсумування досліджень відповідних осередків. Третім випуском опублі-
ковано збірник текстів про ранньосередньовічний Перемишль. Загально-
відомий перебіг перших століть історії міста над Сяном надто мало пасує
до головної ідеї видавничої серії. Воно не так уже й причетне до власне по-
чатків польської державності, бо, як відомо, польська традиція утверджува-
лася на місцевому ґрунті значно пізніше – щойно за знаних обставин зане-
паду Галицько-Волинської держави від середини XIV ст. Проте об’ємистий
том поповнив чималу бібліографію міста й, безперечно, не може не при-
вернути уваги уже самою своєю появою.
Перемишль увійшов до історії в українському контексті – найстарша пи-
семна згадка вказує на його прилучення 981 р. до Київської держави. Згідно
з найдавнішим Київським літописом, зазначеного року: “Иде Володимиръ .
к Лѧхомъ . и заӕ грады ихъ . Пєремышль . Червенъ . и ины городы . ижє
суть и до сєго днє҃ подъ . Рус с̑ью”1. Так при першій появі на історичній арені
місто виявляється одним з “гродів”, які святий Володимир Великий приєд-
нав внаслідок походу “к Лѧхомъ”, першим з “городів” – разом з Червеном та
“іншими”, які київський князь тоді “заӕ”. Через століття Перемишлеві суди-
лося стати окремою княжою столицею, а згодом – також прийняти престол
православної єпархії Київської митрополії. Ці визначальні факти перших
1 Ипатьевская летопись // Полное со-
брание русских летописей. – Москва,
1998. – Т. 2. – Стб. 69 (Л. 32). Повідомлен-
ня, закономірно, має чималу літературу,
у якій є навіть заперечення того, що князь
Володимир зайняв тоді Перемишль. По-
будоване за схемою коментування пооди-
ноких джерельних переказів підсумуван-
ня проблеми з польської сторони див.:
Labuda G. Narodziny polsko-ukraińskiej
granicy etnicznej – w polskiej historiogra-
fii // Początki sąsiedztwa. Pogranicze et-
niczne polsko-rusko-słowackie w średnipo-
wieczu. Materiały z konferencji – Rzeszów,
9–11 V 1995. – Rzeszów, 1996. – S. 9–17.
РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ
316 АЛЕКСАНДРОВИЧ Володимир
століть історії забезпечили Перемишлеві стійкий український контекст як
невід’ємну складову процесу його еволюції. Її значення не змаліло навіть із
приєднанням земель галицької спадщини до Польщі після фізичного усу-
нення з вірогідної ініціативи польського короля Казимира III “непокірного”
останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава (1340)2. Україн-
ська складова незмінно зберігалася упродовж століть, залишається і після
не так давнього примусового виселення з міста корінного українського насе-
лення та загальновідомих довготривалих цілеспрямованих зусиль новітніх
хазяїв із “zacierania ukraińskich śladów w Przemyślu”…
Нововидана книга, покликана стати підсумком вивчення найдавнішої
історії Перемишля3, на жаль, продовжує насамперед зазначені зусилля
актуальних господарів, має надто виразно польське, пропольське, не ви-
падало б сказати, дружнє до неминуче присутньої української сторони,
обличчя: під “польським” перемишльським сонцем місця їй, правду ка-
жучи, передбачено не так уже й багато. Про об’єктивність та властивий вну-
трішній контекст еволюції міського організму фактично навіть не йшлося.
Об’ємистий том служить не пізнанню неминуче неоднозначного історич-
ного процесу на місцевому ґрунті та розширенню і поглибленню наукових
уявлень про нього. Визначальною домінуючою як ідеєю, так і напрямом за-
вдань, які більшість авторів поставили перед собою, виявляється нав’язливе
утвердження польськості, “споконвічності” міста – нібито саме польського
пограничного форпосту. Про безсторонність та об’єктивність наукового до-
слідження за такого загального підходу, звичайно, не випадає й згадувати,
як і про доказову основу пропагованої головної ідеї. Знаний розвиток укра-
їнсько-польських стосунків упродовж багатьох століть – і далеко не тільки
на перемишльському ґрунті – щодо цього не залишає найменших сумнівів
ще перед ознайомленням із текстом.
Проте рецензент зобов’язаний відкликатися до конкретики…
Перша реалія, з якою Перемишль увійшов до історії, визначає його “го-
родом”, як ствердив київський літописець, “ляхів”. Тому зацікавлений читач
природно мав би насамперед довідатися про нього та його тогочасних гос-
подарів. Однак закономірні сподівання даремні. Міста “ляхів”, як і, зрештою,
їх самих, на сторінках книги шукати марно. Надто скупі побіжні та фраг-
ментарні відкликання до них розкидані в різних текстах, нерідко досить за-
шифровані, без конкретики, археологічний матеріал відповідного періоду
залучений так скромно, що його випадає визнати майже відсутнім. Відпо-
відна частина викладу здатна викликати тільки одне стійке враження, – що
2 Новіші дослідження однозначно вка-
зують на очевидну причетність до отру-
єння князя найбільше зацікавленої сто-
рони, якою виступив польський король
Казимир III: Войтович Л. Князь Юрій-
Болеслав Тройденович: ескіз портрета //
Княжа доба: історія і культура. – Львів,
2011. – Вип. 5. – С. 219–220.
3 Щодо цього її випереджує перший
том багатотомної історії міста, який зна-
чною мірою пропонує ті ж матеріали
й здебільшого в тому ж викладі. Див.:
Dzieje Przemyśla. – Przemyśl, 2001. – T. 1:
Osadnictwo pradziejowe i wczesnośrednio-
wieczne. – Cz. 1: Źródłа archeologiczne; Ibi-
dem. – Przemyśl, 2004. – T. 1. – Cz. 2 Anali-
za źródeł i synteza.
317“PRZEMYŚL WCZESNOŚREDNIOWIECZNY”: “ТРУДНОЩІ” ПОЛЬСЬКОЇ ІСТОРІЇ…
перші господарі міста нинішнім його господарям та дослідникам не дуже
потрібні. Знаючи завидну (для українця) прив’язаність польського племе-
ні до своїх історичних джерел, випадало б вважати, що перемишльські
“ляхи” 981 р. – ніякі не “поляки” й київський князь поляків не мав би тоді
образити. Київський літопис цілком однозначно ствердив це в знаному за-
писі 996 р. про мирні стосунки князя Володимира із західними сусідами:
“…и бѣ живѧ с кнѧзи ѡколными єго миромъ . с Болеславомъ Лѧдьскымъ .
и сь Стефаномъ . Оугорьскымъ . и съ Ѡндроникомъ Чьшькимъ . и бѣ миръ
межи има и любы…”4. Зрештою, очевидним продовженням цього “життя з
миром” на польському напрямку стало одруження сина Володимира – Свя-
тополка з донькою (ім’я не відоме) польського князя Болеслава Хороброго.
Власне воно й привело до знаного київського походу 1018 р. та пов’язаної з
ним тогочасної ж першої зафіксованої польської появи в Перемишлі. Отже,
видавалося, польську історію міста можна виводити від цілком конкретної,
дещо новішої дати. Однак вона суперечить народовому інтересові, тому, з
його огляду, як відомо, delendam esset, чому книга, як уже зазначено, слу-
жить вірно і невідступно…
Така незрозуміла – на перший погляд – неувага до одного з централь-
них моментів історії міста при докладнішому розгляді ситуації пояснюєть-
ся дуже просто: він ніяк не надається для укладення до заздалегідь при-
йнятої, єдино можливої для видавців польськоцентричної концепції. Не
випадає сумніватися, що в протилежному випадку відповідні матеріали
привернули б якнайбільшу увагу, отримали би на сторінках видання як-
найширше відображення.
Саме тому, зокрема, історія Перемишля фактично розпочинається із за-
снованого винятково на матеріалах старомадярського цвинтаря на Засянні
непомірно розлогого оповідання про перебування в майбутньому місті ма-
дярів з виразним плутанням у пропонованій хронології – від кінця IX ст., за
іншою викладеною тут же версією – щойно Х ст. до 30-х років Х ст. або його
половини (с. 11). Мадярським похованням й виведеним від них висновкам
присвячено немало уваги, хоча окремі запропоновані тут міркування очевид-
но наївні. Це, зокрема, стосується одинокого багатшого поховання (могила
№ 2). Щодо небіжчика стверджено: “Z pewnością pełnił on funkcję naczelnika
rodowego” (с. 387). Однак сам інвентар, найцікавіша частина якого – чотири
невеликих срібних накладки для каптана, срібний браслет та дві сережки,
не настільки винятковий, аби приписувати йому таке значення й прийнята
інтерпретація сприймається явним перебільшенням. Втім, могильник трак-
тується слідом гаданого перебування у місті угорського гарнізону (с. 52), при
якому не обов’язково мала перебувати особа зазначеного рангу.
Зрештою, інтерпретація цього угорського сліду не тільки гіпоте-
тична, а й виразно суперечлива. Угорці, з одного боку, нібито мали під-
корити перемишльських лендзян, з іншого водночас припускається:
“Nie wykluczono, że wszedli z nimi w sojusz militarny, skierowany przeciw
zagrażającym im ze wschodu Pieczyngom” (с. 387). Взаємозаперечення обох
4 Ипатьевская летопись. – Стб. 111 (Л. 47 об.).
318 АЛЕКСАНДРОВИЧ Володимир
версій не зауважено. Як і безперечної дискусійності твердження ніби розта-
шований далеко на північ гаданий “перемишльський угорський гарнізон”
мав охороняти співбратів на новій вітчизні від печенігів, які напирали зі
сходу (с. 386). Мабуть, угорська присутність, зафіксована також окремими
похованнями в недалекій Судовій Вишні та більше віддалених Пліснеську
й Галичі – географія, до речі, виразно скерована у небажаному в нинішньо-
му Перемишлі східному напрямку – потребує якогось іншого пояснення.
Очевидно зацікавлену позицію щодо ранньої історії міста яскраво від-
дзеркалює, зокрема, спосіб використання двох джерел, що цілком виразно
й однозначно стверджують давню київську гравітацію ляхів Початкового
літопису. Згідно зі свідченням Костянтина Багрянородного (текст укладе-
но між 958–962 рр.), лендзяни – “ляхи київського літопису” – виявляються
союзниками (серед інших, поміж ними конкретно вказані ще тільки кри-
вичі) “склавів”, виготовляють у себе в горах човни, сплавляють їх Дніпром
і продають русам (“Славяне же и их пактиоты, а именно: кривитеины,
лендзанины и прочие Славинии рубят в своих горах моноксилы во вре-
мя зимы и, снарядив их, с наступлением весны, когла растает лед, вводят
в находящиеся по соседству водоемы. Так как эти впадают в реку Днепр,
то и они из тамошних входят в эту самую реку и отправляют в Киову. Их
вытаскивают для […] и продают росам”5. Знаменитий візантійський імпе-
ратор, звичайно, не докладав зусиль до опанування історії Перемишля та
його околиці. Не відоме джерело його переказу про лендзян та їх союз-
ницькі стосунки з русами. Не знаємо, нібито, також, наскільки усі складо-
ві наведеного повідомлення реально і коректно відображають історичну
дійсність (питання зовсім не безвартісне, оскільки “в своих горах” дерева
мали рубати також… “кривитеини”). Однак тяжіння лендзян Костянтина
Багрянородного до київського осередку, а не до навіть ближчих географіч-
но слов’ян західних, як того хочуть нинішні спадкоємці цих останніх чи ті,
хто приписує собі спадкоємні права, є цілком очевидним.
Існує так само залучене в аналізованому збірнику ще одне свідчення
дещо молодшої історичної традиції, яке сприймається доказом безпереч-
ного продовження тих самих київських контактів “лендзян” ще й через
майже півтора століття після того, як їх зафіксував конкретним фактом іс-
торії знаменитий візантійський імператор. Йдеться про знаний, проте не
сприйнятий досі у відповідному зв’язку епізод міжусобної боротьби після
Любецького з’їзду 1097 р., зафіксований у слові 31 Києво-Печерського пате-
рика “Про Прохора чорноризця, як із зілля, званого лободою, робив хліб і з
попелу сіль”. Патерик розповідає, що внаслідок військових дій “не пускаша
гостей из Галича, ни лодій от Перемишля, и не бист соли въ всеи Рускои
земли”6. Тут, безперечно, фігурують ті ж “лодії” Костянтина Багрянородного
і, як видається, наведений молодший київський переказ здатний не тільки
5 Багрянородный К. Об управлении им-
перией. – Москва, 1991. – Гл. 8.
6 Абрамович Д. Києво-Печерський па-
терик (Вступ, текст, примітки). – Київ,
1931. – С. 151–152. Перипетії зазначеної
війни досить докладно передає літопис,
однак наведених у Патерику обставин
у ньому немає. Див.: Ипатьевская лето-
пись. – Стб. 232–248 (Л. 88 об.–94).
319“PRZEMYŚL WCZESNOŚREDNIOWIECZNY”: “ТРУДНОЩІ” ПОЛЬСЬКОЇ ІСТОРІЇ…
розширити вимову повідомлення візантійського імператора, а й дати йому
докладніше пояснення. Цілком очевидно, мало б постати питання чому чов-
ни лендзян продавалися аж у Києві коли такого товару, природно, не могло
бракувати й на значно ближчих до нього і внаслідок цього значно тісніше
пов’язаних з ним теренах. Патерик досить виразно вказує причину попи-
ту на човни лендзян, не згадану в тексті імператора. Вони були завантажені
сіллю – товаром, судячи з наведеного свідчення 1097 р., – без конкуренції у
Київські державі. Правдоподібно, ця обставина повинна бути сприйнята і
як один з мотивів походу святого Володимира Великого “до ляхів”, від якого
для нас розпочинається задокументована історія Перемишля. Новіші дослі-
дження характеризують похід 981 р. одним з епізодів фіксованих ще від зна-
ної древлянської експедиції князя Ігоря довготривалих зусиль Києва з нала-
годження контролю над важливим відтинком трансєвропейського торгового
шляху через територію Східної Європи7. Принаймні в контексті наведених
відомостей тяжіння літописних ляхів до подніпровського слов’янського цен-
тру видається цілком очевидним. Чи не в цьому, між іншим, прихована при-
чина того, що розлогі розмірковування у рецензованому виданні про ляхів
(с. 41–52) супроводить очевидне наполегливе відмежування від можливого
східного напрямку їхніх зв’язків перед середино. Х ст.? Його просто не зга-
дано задля послідовного виставлення найдавніших господарів Перемишля
нібито “зачарованими на захід”. Тому-то висновок одного автора, який дій-
шов “do ustalenia ich niewątpliwie zachodniosłowiańskiego rodowodu” (c. 50)
наперед відомо на яких підставах заснований.
Відзначаючи очевидну і безперечну гравітацію приєднаних 981 р. до
Київської держави ляхів до історичного київського осередку (за нинішньої
ситуації з вивченням Перемишля встановити як і в чому вона виражала-
ся – завдання для, мабуть, навіть не найближчих майбутніх поколінь), вод-
ночас доводиться констатувати відсутність будь-яких паралельних вказівок
з епохи на їх тяжіння до великопольського історичного ядра майбутньої
Польщі. Вперто насаджуваний у новітній польській літератури відповід-
ний погляд при відсутності джерельного підтвердження виявляється тіль-
ки народовим міфом8.
У томі цей очевидний “недолік” історичної традиції пробували ком-
пенсувати чи бодай применшити, проте зроблено це винятково незграб-
но. Серед “найпереконливіших” аргументів використано висновок Єжего
Налєпи, який “za pomocą etymologii wybranych przez siebie (підкреслено –
B. A.) nazw miejscowych usiłował odnależć pierwotne siedliska Lendzian”
(c. 45). Зусилля “не могли” не увінчатися пожаданим успіхом, щодо зміс-
ту та наповнення якого сумнівам, звичайно, не місце: “ziemie nad Sanem
były pierwotnie zachodniosłowiańskie, ergo prapolskie і że z czasem uległy
7 Диба Ю. Урбаністично-адміністра-
тивні реформи княгині Ольги (2: Шлях
на Лугу) // Студії мистецтвознавчі. – Київ,
2011. – Ч. 4(36): Архітектура. Образо-
творче та декоративно-ужиткове мистец-
тво. – С. 7–29.
8 З цього приводу див висновок Ґерар-
да Лабуди про назву лендзян як таку, що
“z pewnością nie odnosiłа się do ówczesne-
go zesołu plemion polańskich z ośrodkiem
politycznym w Gnieźnie”: Labuda G. Narod-
ziny... – S. 17.
320 АЛЕКСАНДРОВИЧ Володимир
większej lub mniejszej rutenizacji. Fakt ten jest całkowicie pewny…”; “…pier-
wotna granica zasięgu Słowian zachodnich i Prapolaków miała na wscho-
dzie oparcia na pasmiе Gołogór na południe od źródeł Bogu” (с. 45). Одним
із нечисленних “залізних” аргументів наведеного “тріумфу етимології”
(на підставі вибраних, як пам’ятаємо, прикладів) залучено назву притоки
Дністра – ріки Стрвяж. Присутній у ній носовий звук – нібито незапере-
чний “полононізм”, оскільки, на тверде переконання окремих авторів, у
мові східних слов’ян носові звуки мали зникнути… близько 950 р. (с. 45–46).
Така докладність часу щодо явищ історичного процесу, звичайно, здатна
подивувати. Ще більший подив закономірно викликає щире переконання,
що визначальна для запропонованої конструкції назва ріки мала з’явитися
неодмінно щойно після того, як у східних слов’ян відповідний носовий звук
зник назавжди… Ніяк не від упертої польсько-української історичної нео-
дностайності непросто відігнати з’яву, зовсім “небажаного” на цих теренах
східного слов’янина, який не акурат назло далеким нащадкам тодішніх за-
хідних слов’ян назвав так важливу для історичної схеми окремих сучасних
польських дослідників річку ще до нібито “вирішального” для існування
носових звуків 950 року. Пропагована як “прапольська” назва цілком може
бути також новішою польською заміною первісної непольської. На доведен-
ня “своєї” причетності ті самі незгідні східні слов’яни залишили після себе
ще й річку Ствигу, яка починається на Рівненщині і впадає до Прип’яті на
території нинішньої Білорусі. Окрім того, існує ще й загальновідоме укра-
їнське найменування Стрвяжу – Стривігор…
Про відсутність очевидних полонізмів у чималому наборі інших міс-
цевих назв, яким не пощастило (і хто б сумнівався чому!) потрапити до
“wybranych”, звичайно, нагадувати не належиться. Отже, стійке наповне-
ння показного залізного аргументу при докладнішому розгляді теж не-
уникненно набирає цих ознак знаного звичайнісінького “відзімісі”.
Так показово виражена увага до історії Перемишля перед 981 р. отри-
мала своєрідне продовження у ще одному скромніше зазначеному, проте
важливому для прийнятої концепції моменті. Отож, виходячи зі знаного
факту чеського просування на південні території нинішньої Польщі з Сі-
лезією і Краковом, приймається нічим не доведене, винятково здогадне
чеське утвердження також у Перемишлі та, на вже раніше розглянутих
підставах проголошених “прапольськими”, пов’язаних з ним теренах. До-
датковим підтвердженням такого погляду покликане стати достатньо ту-
манне твердження документу 1086 р. з описом границь Празької дієцезії:
“на схід [Празьке єпископство] має кордонами річки Буг і Стир з містом
Краковом та областю, яка називається Ваг, з усіма округами, що відносяться
до вищеназваного міста, яким є Краків”9. Туманність визначає незрозуміле
співвіднесення Бугу і Стиру з Краковом та округами, які належать до нього,
оскільки обидві річки не тільки далекі від Кракова, а й знаходяться поза
територіями, йому підлеглими. Вказані річки – елементи зовсім іншого
географічного контексту і їх присутність у “краківській області” логічному
9 Козьма Пражский. Чешская хрони- ка. – Москва, 1962. – С. 151.
321“PRZEMYŚL WCZESNOŚREDNIOWIECZNY”: “ТРУДНОЩІ” ПОЛЬСЬКОЇ ІСТОРІЇ…
поясненню не піддається. Як вони привернули увагу укладача давнього
документу, до якого відкликається новіший 1086 р., можна хіба що гада-
ти. Проте видається очевидним відображення тут не так співвіднесених з
краківською областю у її можливих межах кордонів Празької єпархії, як
важливого відтинку знаного водного шляху з Києва до Балтики через Стир
і Буг. Незалежно від того, що мав на увазі укладач оригіналу, ця історична
реалія здатна немало переважити все таки достатньо міфічні східні – у зна-
ному за документом 1086 р. їх окресленні – кордони Празької єпархії
Що ж до гаданої присутності чехів у Перемишлі, то вона, цілком
очевидно, насамперед є плодом зацікавленого свідомого витворення бі-
лої плями з давнішої історії цих територій внаслідок ігнорування їх
східнослов’янських зв’язків принаймні від середини Х ст., відколи з древ-
лянським походом князя Ігоря виразно зазначився відповідний напрям ки-
ївських інтересів. Оскільки він не вкладається до “концепції”, невизнання
самостійного, поза примарним польським тяжінням, життя Перемишля
наказало далі – навіть не без певного ризику у вигляді очевидної супереч-
ності з виразним народовим інтересом (як побачимо, авторам збірника “ви-
падково” вдається нехтувати ним неодноразово) – фактично заперечити…
самих лендзян. До цього дійшло через віднесення щойно до чеських часів,
тобто, як твердять у томі, від 973 р., а насправді з-перед 966 р.10 початків
формування на місцевому ґрунті системи “podległości mniejszych okręgów
grodowych grodom większym, znаczniejszym. Zaistniałа też chyba potrzeba
wznoszenia nowych warowni, które sprostałyby zadaniom obronnym i
administracyjnym na opanowanych ziemiach” (c. 52). В іншому місці йдеться
про “Grody Przemyskie” (с. 53), тобто, згідно з вимовою цього тверджен-
ня, – історично складену в процесі тривалішої внутрішньої еволюції роз-
будовану систему, посередньо засвідчену, зрештою, також наведеним фраг-
ментом найдавнішого Київського літопису. Проте, з огляду ситуаційної
вигоди, побаченої у домінуванні чеського інтересу, Перемишль має бути
нібито щойно чеським винаходом – аж до походження самої назви міста,
що “pozwoliłoby za Janem Długoszem pięknie uzasadnić etymologię nazwy
grodu” (с. 53). Причина чеського уподобання – не таємниця – прихована у
його здатності пов’язати ці терени з Краковом, так що відзначений “ризик”
повинен оправдати зовсім очевидний розрахунок.
Однак на перешкоді красі формулювання постає неуникненне в його
різкості запитання: а що ж тоді мали опанувати чехи? У запропонованій
конструкції місця цьому невидимці, закономірно, не передбачено. Можна
також запитати чому за так описаного чеського успіху з розбудови пере-
мишльської інфраструктури (і коли це вони мали встигнути?) через 7–8,
як стверджено, років після його можливого початку “иде Володимиръ . к
Лѧхомъ . и заӕ грады ихъ” з Перемишлем на першому місці – все таки в
ляхів... Наведеного твердження Київського літопису про дружні стосунки
князя Володимира “съ Ѡндроникомъ Чьшькимъ” пригадувати теж не ви-
падає. Що ж до нібито “зовсім очевидного” чеського сліду в назві самого
10 Labuda G. Narodziny... – S. 10–11.
322 АЛЕКСАНДРОВИЧ Володимир
Перемишля11, то не буде зайвим відкликатися до набагато менше “чесько-
го” найменування волинського Перемиля, здатного вказати на необхідність
пошуку пояснення не обов’язково в контексті не історичної – для аналізова-
ної ситуації – польської, зі здогадним чеським забарвленням, версії найме-
нування міста, правдоподібно, – на зовсім іншому напрямі.
До найгіршого – об’єкту втілення, за умови визнання чеського епізоду,
на місцевому ґрунті так пожаданої у рецензованому томі “прапольськос-
ті” – підходити тим більше не випадало б…
Що ж до розбудови Перемишля, то поряд з наголошенням чеських
з аслуг водночас (правда, в іншому тексті) наведено добірку цитат з давні-
ших публікацій: “Niewątpliwie gród przemyski już u schyłku X w. pełnił
ważną rolę strategiczną, zwłaszcza wobec nasilającej się ekspansji książąt ru-
skich, węgierskich czy też naporu innych koczowników. Stanowił też zapewne
obronę silnie rozwijającego się zaplecza osadniczego w szczególności bogatego
o źródła solne. Te wszystkie czynniki spowodowały, że Przemyśl w 2. połowie
X w. stał się ważnym ośrodkiem polіtyczno-administracyjnym” (c. 171). Не бу-
демо наполягати на очевидній різниці перемишльської ситуації “u schyłku
X w”. та в загально сприйнятій другій його половині: її визначили знані
події останньої третини століття. Очевидно, при цьому не так слід врахо-
вувати чеське просування до Кракова з нібито виниклою з цього можли-
вістю наступного проникнення й до Перемишля, насправді, видно, цілком
примарною, як приєднання Перемишля до Києва внаслідок походу свято-
го Володимира Великого 981 р. Випадало б полишити на стороні перелік
через кому носіїв експансії – “książąt ruskich, węgierskich”, оскільки зістав-
лення не потребує коментарів. Так само без коментарів варто залишити на-
пір не знаних тогочасній історії “innych koczowników” (“książąt ruskich”
за логікою відповідного висловлювання теж належалося би віднести до ко-
чівників?). Однак значення осередку підкреслює хоча б його першаість у
літописному переліку городів, приєднаних 981 р. до Київської держави. Не
випадає дискутувати чи міг би він посісти таку позицію коли б справді мав
бути чеським винаходом “з-перед декількох років”. І це теж аргумент ніяк
не на користь викладеного ситуативного, з очевидним значно глибшим
краківським зацікавленням, чеського захоплення12.
11 Новіше висловлювання з цього при-
воду без аргументації подає його як ні-
бито “іменований на честь пануючої від
початку Х ст. у Чеській державі династії
Пржемислідів”: Мицько І. Українсько-
чеські зв’язки та історія Підгіря Х–ХI
століть / П’яті “Ольжині читання”, Пліс-
неськ, 7 травня 2010 року. – Львів; Броди,
2011. – С. 63. При цьому зроблено поклик
на публікацію, у якій на підтвердження
такої версії про походження назви міс-
та немає згадки: Labuda G. Narodziny... –
S. 9–17 (на сторінці з відповідним відкли-
канням Перемишль взагалі не згадано:
ibidem. – S. 10).
12 Про найдавніший період історії Пе-
ремишля погляд з української сторони
див.: Ісаєвич Я. Перемишль і Перемись-
ка земля: початки історії // Перемишль і
Перемиська земля протягом віків. Збір-
ник наукових праць і матеріалів Між-
народної наукової конференції, орга-
нізованої Науковим товариством імені
Т. Шевченка в Польщі 24–25 червня 1994
року у Перемишлі. – Перемишль; Львів,
1996. – С. 8–11.
323“PRZEMYŚL WCZESNOŚREDNIOWIECZNY”: “ТРУДНОЩІ” ПОЛЬСЬКОЇ ІСТОРІЇ…
Тогочасне становище, як і давніший “град ляхів”, закономірно мусили
мати відповідне відображення у терені. Тому не може не викликати здиву-
вання відсилання в огляді заселення території до незрозуміло “напруже-
них” пошуків історичного ядра міста на місці замку (с. 168–169), що і без
гіпотез очевидне з самої структури терену. Зрештою, для інших авторів це
зовсім не неможливе (с. 188). Проте проте запропонована хронологія най-
давнішого заселення замку, найстаршу дерев’яну забудову якого віднесено
щойно до кінця Х ст. (с. 100), створює очевидну проблему для сприйняття
найдавнішої місцевої історії, входячи з нею в очевидний конфлікт. Однак
реальних залишків найстаршого Перемишля досі справді зафіксовано об-
маль. Розшукано скромні сліди найдавніших елементів укріплень, які мали
походити з того часу. До них, зокрема, належать принагідно відкриті решт-
ки валу за будинком Дієцезіального музею навпроти катедри (с. 10, 106).
Причину неадекватної уваги до них вказав Юрій Диба: укріплення нале-
жать до східнослов’янської будівельної традиції і внаслідок цього так само
виразно заперечують путевідну ідею прапольськості13. У доробку польської
науки стосовно найдавнішої історії території замку є також повторений
у збірнику цілком своєрідний здобуток у вигляді твердження нібито те-
рен “w czasach ruskich pełnił funkcję osady rzemieślniczej o charakterze
podgrodzia, na którą kolejno nawarstwiło się cmentarzysko wokół romańskiej
cеrkwi księcia Wołodara” (c. 169). Відкриті при археологічних дослідженнях
на замковому узгір’ї сліди ремісничої діяльності – не випадало б доводи-
ти – датуються, звичайно, часом перед виникненням самого замку. А твер-
дження нібито він “w czasach ruskich pełnił funkcję osady rzemieślniczej o
charakterze podgrodzia” – просто “дрібне хуліганство”. І не тільки тому, що
руські часи Перемишля для польської термінології, як відомо, простяга-
ються аж до середини XIV ст., а й через те, що на території навіть за самою
польською традицією від періоду між 1018–1030 рр. уже мала функціонува-
ти резиденція з ротондою при палаці…
Прилучення Перемишля до “русі”, його влиття до держави святого Во-
лодимира Великого, у якій – попри декілька короткотривалих (навіть не за-
вжди певних) польських епізодів – він постійно перебував до знаних подій
1340-х років, повинно було у природний спосіб посилити історичне тяжіння
місцевого середовища до київського осередку. Однак послідовно практикова-
ний метод, як пам’ятаємо, наголошує винятково польський інтерес. Тому, зо-
крема, визнається поширення християнства на місцевому ґрунті ще з-перед
кінця Х ст. Відповідно до знаного перебігу найдавнішої задокументованої
історії міста, у реаліях тогочасного Перемишля воно мало б бути безпере-
чного київського зразка. Проте такого визнання у книзі, звичайно, очікувати
марно. Стосовно київського контексту з уже неодноразово відзначеною по-
слідовністю вжито улюблену фігуру замовчування: “Nie do końca wyjaśniona
13 Диба Ю. Найстарша архітектурна
спадщина Перемишля у новішому освіт-
ленні польських дослідників. Pianow-
ski Zbigniew, Proksa Michał. Najstarsze
budowle Przemyśla. Badania archeologicz-
no-architektoniczne do roku 2006. – Rze-
szów: Wydawca Mitel, 2008. – 130 s., il. //
Княжа доба: історія і культура. – Львів,
2011. – Вип. 5. – С. 255.
324 АЛЕКСАНДРОВИЧ Володимир
jest kwestia ewentualnych wpływów (виділено – В. А.) chrześcijaństwa z Rusi po
988 r.” (c. 166). Так само тільки “…noszą wyraźne ślady wpływów ruskich (виділено –
В. А.), głównie w postaci ozdób, w szczególności zausznic typu malinowatego”
88 поховань у Валяві в найближчій околиці Перемишля (с. 165).
Обряд поховань – головний залучений доказовий матеріал для розгляду
початків християнства на місцевому ґрунті. Оскільки поширення у Пере-
мишлі цвинтарів зі скелетами однозначно фіксується з-перед самого кінця
Х ст. (с. 166, 166), його логічно випадало би співвідносити щойно з часом після
приєднання міста до держави святого Володимира Великого як один з виявів
проникнення сюди молодого київського християнства. Правда, в іншому міс-
ці стверджено: “Trudno jst precyzyjnie określić początki funkcjonowania tych
cmentarzysk i odpowiedzieć na pytanie, czy dotyczą one końca X w., a zatym
okresu przypadającego na rządy księcia ruskiego Włodzimierza Wielkiego, czy
dopiero zajęcia Rusi (sic!) (виділено – В. А.) przez Bоlesława Chrobrego (c. 12).
Одначе проблему потрактовано в народовому інтересі: “Wydaje się wielce
рrawdopodobne (виділено – В. А.), że główny etap chrystianizacji Przemyśla miał
miejsce dopiero na początku XI w., kiedy w 1018 r. Bolesłаw Chrobry wyprawił
się na Ruś”. “Dopiero w czasach Bolesłаwa Chrobrego można mówić o szerokim
zasięgu akcji chrystyjanizacyjnej”. “Towarzyszy temu powstanie wielu
cmentarzysk nieprzykościelnych na Zasaniu z przełomu X i XI w.” (с. 166). Те,
що для цього гаданого нібито вирішального християнського перелому мало
вистачити винятково короткого проміжку часу, який навіть за найсприят-
ливішого збігу обставин вкладається менше ніж у 12 років, як бачимо, до-
слідницької проблеми не створило. Як і сама можливість відповідних зусиль
у так короткому часі. Очевидна зворотна хронологія процесу – старші цвин-
тарі як “супутники” молодших короткочасної першої польської присутності
в місті та нібито тоді ж збудованого першого храму – для заснованої на су-
цільних “легких зміщеннях” конструкції тут так само не перешкода. “Nowy
etap w dziejach Kościoła przemyskiego rozpoczyna budowa cerkwi romańskiej
w grodzie na Wzgórzu Zamkowym” (с. 166). До власне “dziejów Kościoła
przemyskiego” спорудження замкової церкви, закономірно, не мало б мати
жодного стосунку. Цілком очевидно з іншого історичного контексту запо-
зичено й відкликання до переходу в другій половині XII ст. від формальної
до фактичної християнізації (с. 167): відповідний процес у місті, природно,
проходив у східнохристиянському руслі. У наполегливих пошуках наступ-
них фактів з історії латинської церковної традиції далі відзначено: “W XIII w.
zaznaczają się także wpływy Kościoła rzymskokatolickiego kierowanego przez
biskupa Gierarda w Opatowie” (с. 167). Хоча є цілком зрозумілим, що одино-
кий конкретний зафіксований факт не дає підстав для наголошення якоїсь
ширшої тенденції, а само відкликання до нього не виходить поза значення
потрібної цитати, з якою довільно співвіднесено одну з цілого ряду запро-
понованих у виданні гаданих дат виникнення ротонди святого Миколая (їх
перегляд див. далі): “Świątynia ta powstała być może na przełomie XII i XIII w.
i pełniła rolę kościoła parafialnego, a także biskupiego” (с. 167). Навіть без до-
кладнішого аналізу є очевидним, що ані одне з наведених у зацитованому
325“PRZEMYŚL WCZESNOŚREDNIOWIECZNY”: “ТРУДНОЩІ” ПОЛЬСЬКОЇ ІСТОРІЇ…
реченні фактичних тверджень не має реальних підстав. При розгляді XIV ст.
як наступного етапу розвитку християнства у місті, позначеного споруджен-
ням “…gotyckiego kościółka św. Piotra i kolejnych kościołów Franciszkanów i
Dominikanów” (с. 167), виявом цього успіху визнано появу також нібито в єди-
ному контексті “…kilku drewnianych cerkwi rozsianych na przedmieściach”
(c. 167). Однак XIV ст. позначене знаним історичним переломом 1340-х років,
тому очевидно вимагає докладнішої хронології: католицькі монастирі у міс-
ті, як і загалом на галицько-волинських теренах, з’явилися щойно за часів
польського утвердження тут – від другої половини століття.
З позицій польського автора цілком закономірним видається поданий
результат наростання католицького елементу в Перемишлі: “Uwieńczeniem
tej wzmożonej działalności było założenie w Przemyślu biskupstwa rzymsko-
katolockiego w 1378 r.” (c. 168). Тріумфально забарвлена фраза зацікавлено за-
мовчує той загальновідомий факт, що закладення латинського єпископства
в Перемишлі було не так результатом “усього історичного шляху розвитку”,
як насамперед реальним кроком… угорських господарів об’єднаного від
1370 р. угорсько-польського королівства в утвердженні угорської присутнос-
ті на місцевому ґрунті. На восьмому році панування угорці започаткували
те, що польський чинник не зумів зробити від – якщо вірити сучасним поль-
ським дослідникам Перемишля – 1340 р. Правда, угорський епізод історії
виявився короткотривалим... Через шість з половиною століть нинішнім
господарям вдається приписати їхню заслугу собі, як і в намаганні привлас-
нити українське церковне життя Перемишля, й цього разу роблячи вигляд,
ніби йдеться про чистісіньку правду, а не звичайнісіньке фальшування.
З київським походом 1018 р. й наступним короткочасним завою-
ванням Перемишля, яке стало першим реальним, недовготривалим за
часом підпорядкуванням міста над Сяном польським володарям, уже
традиційно для польської літератури пов’язано також появу ротонди
при палаці на замку як найстаршої місцевої сакральної споруди – “o
jednoznacznie zachodniej proweniencji” (с. 166). Втім, наголошене з таким
переконанням (хоча й без будь-яких доказів) західне походження замко-
вої ротонди засноване винятково на все тому ж аргументі місії Болесла-
ва Хороброго, при цьому – показово – водночас визнається: “Trudny do
określenia jest czas użytkowania rotundy i palatium” (c. 185). Прийняте по-
ходження заперечує уже сама техніка мурування не на гіпсовому, як у
всіх знаних досі ротондах, споруджених на території Польщі, а вапняно-
му розчині14. У збірнику з цього приводу стверджено: “Zaprawa wapienno-
piaskowa (підкреслено – В. А.), którą wiązano mury budowli przemyskich,
poprzez domieszkę drobin polepy przejawia pewne podobieństwo do
przedromańskich zapraw (głównie gipsowych) (підкреслено – В. А.) z Ostrowa
Lednickiego i Wawelu” (c. 241). Однак для не наперед зацікавленого в
14 Диба Ю. Фундації Богородичних хра-
мів-ротонд у Кракові та Перемишлі у
контексті центральноєвропейських між-
державних зв’язків середини ХІ століт-
тя // Записки Наукового товариства імені
Шевченка (далі – ЗНТШ). – Львів, 2005. –
Т. 249. – С. 45–52, 103; Його ж. Найстарша
архітектурна спадщина… – С. 257.
326 АЛЕКСАНДРОВИЧ Володимир
результаті сприйняття очевидна принципова різниця складу будівель-
ного розчину вказує на різні будівельні традиції й безпідставність від-
несення найстаршого перемишльського архітектурного ансамблю до
польської шкли будівництва. Під цим оглядом є очевидною винятковість
перемишльської замкової ротонди на тлі польських та відповідність у їх
колі одинокому чотириконхові у Кракові на Вавелі. Спорудження такої
монументальної коштовної будівлі на віддаленій, непевній під оглядом
належності території сприймається мало правдоподібним. До того, як
справедливо наголошено, ротонда має вхід з двору, czego nie obserwije
się w żadnym innym zespole, w którym występuje ścisłe sprężenie obu bu-
dowli” (c. 185). Новіші дослідження показують краківський чотириконх
результатом угорських зв’язків – перебування у Польщі між 1031–1048 рр.
у вигнанні угорського короля Бели I, а перемишльську замкову ротонду –
вірогідним слідом активності на місцевому ґрунті його зятя, князя Рос-
тислава Володимировича15. Така пропозиція здатна додатково поєднати
особливості обох виразно споріднених будівель вірогідними обставина-
ми їх виникнення. Досить правдоподібне князювання Ростислава Воло-
димировича в Перемишлі між 1056–1064 рр. також дає змогу продовжи-
ти статус Перемишля як княжої столиці, визнаний у збірнику щойно від
80-х років – від часів князя Рюрика, а від 1092 р. – Володара (с. 57). Хоча
водночас при цьому відзначено невдалу спробу останнього відвоювати
Перемишль наприкінці 1083 р. чи на початку наступного року від князя
Ярополка Ізяславовича (с. 57). Пригаданий цілком побіжно, останній чо-
мусь зовсім випав з перемишльського княжого пантеону.
Очевидною є також послідовна фальсифікація релігійного життя
у “єдиному потоці”, який вливається… винятково до польської традиції.
“Od czasów Wołodara Przemyśl znajdował się w kręgu kultury bizantyńsko-
słowiańskiej, bowiem większość jego mieszkańców należała do Kościoła pra-
wosławnego” (c. 23). А як мало бути з місцевою культурою ціле попереднє
століття від часів святого Володимира Великого, навіть якщо упродовж
цього часу нібито й доходило до можливої недовготривалої “полонізації”?
З появою князя під кінець XI ст. “większość mieszkańców” мала перейти
до православної традиції? До того було інакше? Як такий “перехід” сприй-
мати в колі історичних реалій? Найочевидніше, цілком “жартівливий”
виклад послідовно спрямований на заперечення ширшої можливості дав-
нішої непольської присутності на місцевому ґрунті. Водночас щодо часів
князя також стверджується, що власне тоді, зокрема, в Перемишлі “zaczęły
kształtować się społeczności wielowyznaniowe i wieloetniczne, czyli wielo-
kulturowe” (c. 23). Чим саме його часи мали так прислужитися на відповід-
ному поприщі – здогадатися навряд чи вдасться. Проте ніяк не випадало
б згоджуватися з поглядом нібито елементів чогось подібного раніше не
мало бути зовсім. Таку можливість, зрештою, заперечують самі очевидні
зусилля, спрямовані на доведення руського проникнення у нібито карди-
нально відмінне середовище.
15 Диба Ю. Фундації Богородичних храмів-ротонд... – С. 35–104.
327“PRZEMYŚL WCZESNOŚREDNIOWIECZNY”: “ТРУДНОЩІ” ПОЛЬСЬКОЇ ІСТОРІЇ…
Через сталу поставу щодо неї східнохристиянська традиція постійно
подається явищем достатньо екзотичним, одним із прикладів чого є, зокре-
ма, трактування енколпіонів – “…dwuczęściowe relikwiarze, noszone przez
duchowieństwo (підкреслено – В. А.)” (c. 167). Такою ж – але виразно рукотвор-
ною екзотикою, відповідно до чималого набору тлумачень з-поза властивого
історичного кола, виявляється для авторів тому уся чужорідна для них, не-
потрібна східнохристиянська присутність, призначена єдино для прикра-
шення тріумфу польськості на місцевому ґрунті. з відзначеною послідовною
фальсифікацією релігійного життя у “єдиному потоці”. Найочевидніше, ви-
клад мало зосереджений на змісті сказаного, а послідовно спрямований на
заперечення навіть можливості непольської присутності на місцевому ґрун-
ті. Якою ціною цього досягається – показано вже неодноразово.
Як ціну, так і спрямування зазначеного висновку видно також із наступ-
ного твердження: “Nowy etap w dziejach Kościoła przemyskiego rozpoczy-
na budowa cerkwi romańskiej w grodzie na Wzgórzu Zamkowym”. “Według
Długosza jej fundatorem w 1119 r. był książe Wołodar” (с. 166). Сам історик,
переказуючи інформацію втраченого перемишльського джерела, з відпо-
відного приводу писав винятково про поховання 19 березня 1124 р. князя у
спорудженій його заходами церкві, яку сам заклав16. Оскільки в польській
традиції, як і свідченні Яна Длуґоша, вжито поняття “костьол”, постає по-
вторений за польським хроністом безперечний курйоз, за яким князь “zo-
staje pochowany w Przemyśli w kościele (виділено – В. А.) św. Jana, który sam
ufundował” (c. 60). До “dziejów Kościoła przemyskiego” будівництво замкової
церкви, як уже відзначалося, закономірно не здатне мати жодного стосунку.
Однак історію міста рецензоване видання викладає насамперед у польсько-
му інтересі незалежно, як переконує і привласнення церкви князя Волода-
ра, від її реального наповнення, по-господарському попутньо прихоплюю-
чи факти і явища, до пожаданого контексту найочевидніше не належні.
Водночас незмінно перебільшуєтья присутність католиків – аж до на-
веденого визнання, “że w grodzie przemyskim za panowania Mieszka I
funkcjonował już drewniany kościołek”... без “dowodów materialnych” (c. 101).
Наголошені спершу “przypadki stałego pobytu katolików” уже за часів
князя Володара (с. 73) фактично виведено винятково від тлумачення іме-
ні Говен одинокої звенигородської берестяної грамоти, провадять до на-
ступного визнанням їх уже “меншістю” (с. 74). Далі на ту ж тему не менш
послідовно стверджується стосовно гаданого другого польського зайняття
Перемишля у 1135 р. “napływ katolików i tworzenie dla nich stałych plаcówek
duszpasterskich z własnymi kościołsmi czy kaplicami to zjawiska, które w ciągu
kilku lat (підкреслено – В. А.) mogły osiągnąć znaczne nasilenie” (c. 81). Корот-
котривалість тек яскраво описаного можливого процесу робить очевидно
проблематичним “tworzenie… stałych plаcówek duszpasterskich z własnymi
kościołаmi czy kaplicami”. На такій проблематичності виразно наголошує
відсутність згодом будь-яких слідів цієї діяльності – настільки очевидна, що
16 Długosz J. Roczniki czyli kroniki sław-
nego Królewstwa Polskiego. – Warszawa,
1969. – Ks. 3–4. – S. 370.
328 АЛЕКСАНДРОВИЧ Володимир
навіть через два століття після неї та пів століття від приєднання міста до
Польщі й уже після появи в ньому латинської єпископської кафедри місцеві
костьольні структури репрезентують щонайбільше кафедральний і парафі-
яльний костьоли (!) та два новозаснованих монастирських17. Розмірковуючи
над широкими можливостями цього семирічного періоду, автор впав ще й в
очевидний “злочин”, закладаючи вірогідність, “że w Przemyślu między 1135 a
1142 rokiem wzniesiono pierwszą świątynię katolicką”, якою мала бути ротон-
да святого Миколая (c. 81). Це визнано всупереч послідовно витриманій усій
польській традиції, як зазначалося, свято переконаній у “першості” ротонди
при палаці на замку, нібито спорудженої ще при попередньому польському,
так само короткочасному владарюванні над містом між 1018–1030 рр.
Не менш вимовний приклад – знову ж таки тільки пожаданого – місце-
вого католицизму “romańska rotunda św. Mikołaja… Świątynia ta powstała
być może na przełomie XII i XIII w. i pełniła rolę kościoła parafialnego, a także
biskupiego (підкреслено – В. А.)” (с. 167). Здогад сам по собі не переконли-
віший від попереднього. За так настійливо перебільшення присутності
польськокатолицького елементу, закономірно, не сприймається й наведене
визнання про “…wpływy Kościoła rzymskokatolickiego kierowanego przez
biskupa Gierarda w Opatowie” (с. 167). При цьому неминуче виникає пи-
тання щодо впливів з Опатова за щойно ствердженої нібито мережі “…
stałych plаcówek duszpasterskich z własnymi kościołаmi czy kaplicami” уже
за століття до того? Звичайно, тут не просто виразна неузгодженість, а й за-
хоплення важливою цитатою (“хоть щось” за безперечної малочисельності
реальних слідів перемишльського католицизму з-перед приєднання міста
до Польщі в середині XIV ст.).
Уже перед 1345 р. в Перемишлі нібито мало існувати біскупство, під-
порядковане безпосередньо Римові18, проте до його реального функціону-
вання не дійшло (с. 45). Набір глибоко гіпотетичних передбачень вибудовує
поодинокі сходинки до відзначеного подажаного тріумфу католицизму з
утворенням у 1378 р. єпископської кафедри. Оскільки відповідна фраза пре-
тендує на підсумок історії усього перемишльського християнства, випадало
б нагадати інший, цілком самостійний некатолицький його аспект, якому
в руслі уже відзначеного єдиного потоку місця, закономірно не знайшло-
ся. Проте католицький тріумф не лише зацікавлено замовчує, безперечно,
не до порівняння ширшу на місцевому ґрунті православну традицію, а й
17 Див.: Krochmal J., Kiryk F. Stosunki
wyznaniowe (1375–1500) // Dzieje Przemy-
śla… – T. 1, cz. 2. – S. 158.
18 Стверджуючи це, автор відкликався
до власної публікації про певний епі-
зод… з історії жидівської спільноти в
місті. Це безперечна помилка. Очевид-
но, мався на увазі інший текст, проте, як
можна здогадатися, ним є вказаний далі
в переліку літератури неопублікований
рукопис. На чому засновано твердження
про перемишльське біскупство з-перед
1345 р. – з’ясувати не вдалося. Нагадаємо,
що найстарші наведені в літературі відо-
мості про двох перемишльських біскупів
належать до 1350-х років. Їх зберегли пап-
ські булли, втім номінаційні, проте до
утворення та реального функціонуван-
ня кафедри тоді не дійшло: Krochmal J.,
Kiryk F. Stosunki wyznaniowe…– S. 155–
156. Звичайно, в цьому теж не можна не
побачити відсилання до справжньої істо-
рії перемишльського католицизму.
329“PRZEMYŚL WCZESNOŚREDNIOWIECZNY”: “ТРУДНОЩІ” ПОЛЬСЬКОЇ ІСТОРІЇ…
відзначені угорськіісторію початки перемишльської біскупської кафедри.
Що ж до успіхів католицької традиції у Перемишлі, то, окрім наведеної ста-
тистики костьолів, найкраще їх показує аргумент (треба пам’ятати – одно-
значно зацікавлених) любуських єпископів, владі яких підлягали католики
на новоприєднаних до Польщі землях галицької спадщини. Вони запере-
чували наміри закладення тут чотирьох єпископств, втім перемишльського,
з огляду на малочисельність місцевих католиків19. На загал цьому відповіда-
ють також наведені відомості про тогочасні перемишльські костьоли, яких,
за визнанням сучасних польських дослідників церковного життя міста,
нагадаємо, на початковому етапі функціонування єпархії було тільки три
разом з катедрою, втім два монастирських. Отже, попри всі зацікавлені на-
магання сучасних польських авторів зобразити Перемишль споконвічно ка-
толицьким містом, ширше утвердження католицизму на місцевому ґрунті,
як і водночас польськості, розпочалося щойно від істотної зміни зовнішніх
умов за правління короля Владислава II Ягайла.
Спосіб форсування враження католицької присутності за давніших ча-
сів яскраво засвідчує цілий підбір залучених здогадів стосовно перемишль-
ської замкової церкви – пізнішого собору – аж до… неприйняття наведеної
докладної джерельної дати її спорудження (terminus ante quem). Доходить
до визнань цілком анекдотичних, на зразок твердження: “Co do lokalizacji
w obrębie grodu nie ma raczej wątpliwości, ale nie sposób rozsądzić – bez
wystarczającej bazy źródłowej – czy znane dzięki badaniom archeologicznym
relikty budowli sakralnej na późniejszym Zamku rzecywiście pochodzą z
czasów Wołodara” (c. 69). Але якщо ті явно “непотрібні” релікти не ідентич-
ні, то чим вони тоді є? Нерозпізнаним об’єктом на невеликому замковому
подвір’ї, де археологічні дослідження досі не зуміли віднайти слідів… кня-
жої церкви – пізнішого собору й у 1412–1460 рр. латинської катедри? Чи
може немає ніякого невидимки й усе сходиться у добре знаній, проте воче-
видь небажаній у нинішньому Перемишлі комбінації? Як тоді трактувати
такі й подібні сумніви та заперечення? В іншому місці церква визнається
“zapewne” об’єктом по князеві (с. 11). Механізм творення пропонованих до-
мислів щодо собору показує хоча б наступне твердження: “Przypuszczalnie
funkcjonowała ona od XII do XV w.” (c. 102). Однак для чого тут припущення,
коли достеменно відомо про існування навесні 1124 р. та зруйнування – вре-
шті, неодноразово стверджене на сторінках рецензованої книги – в 1461 р.?
Водночас далі йдеться про припинення функціонування цвинтаря на За-
сянні “w drugiej połowie lub pod koniec XII w.” – в час щойно “rozpoczęcia
budowy cerkwi księcia Wołodara na Wzgórzu Zamkowym” (c. 164) та нібито у
зв’язку з нею. В іншому місці датоване близько середини XII ст.. підсипання
терену замку визнано таким, “...co najpewniej wiązało się z budową cerkwi
Wołodara” (c. 182). Водночас на підставі “nielicznych fragmentów ceramiki,
uzyskanych z eksploracji warstwy zaprawy” будівлю датовано “od połowy
do końca XII w.” (с. 249). Цю ж дату вжито і в таблиці з зіставленням архео-
логічних шарів (с. 252–253). Щойно початок XIII ст. подано з огляду на “cechi
19 Krochmal J., Kiryk F. Stosunki wyzna- niowe… – S. 156.
330 АЛЕКСАНДРОВИЧ Володимир
stylistyczne” й план (с. 249). При цьому водночас стверджено відсутність
докладнішого опрацювання матеріалів проведеного археологічного дослі-
дження церкви (с. 249).
Настільки вільна інтерпретація об’єктів датованих закономірно вису-
ває запитання: як сприймати пропоновані тією ж щедрою рукою визна-
чення інших, позбавлених докладного, певного датування?
Не менше, ніж замковій ротонді, на інтерпретації “поталанило” й ро-
тонді святого Миколая. Для “народового” бачення як православний з по-
ходження храм вона так само не надавалася зовсім, тому й стала об’єктом
якнайвідважніших домислів щодо часу появи.
Вперше Миколаївська ротонда постає на сторінках збірника в контек-
сті найстаршої торгової площі, місце якої відзначено “może raczej u stóp
grodu, nа obszarze ewentualnej osady, w obrębie której została później zbudo-
wana świątynia katolicka (підкреслено – В. А.) pod wezwaniem św. Mikołaja,
uznawanego w Europie Zachodniej za patrona przede wszystkim kupców”
(c. 72–73). Принагідно варто нагадати, що патронування над купцями на
православному Сході за святим визнавалося ніяк не менше. Розмірковуючи
далі над “широкими можливостями” семирічного періоду другого (й на-
віть не цілком певного) приєднання міста до Польщі, автор, як уже зазнача-
лося, впав в очевидний “злочин”, закладаючи вірогідність, “że w Przemyślu
między 1135 a 1142 rokiem wzniesiono pierwszą świątynię katolicką”, якою
мала бути ротонда святого Миколая. Правда, це тільки перша серед цілого
набору запропонованих гаданих дат. “...prawdopodobnie na przełomie XII i
XIII lub na początku XIII w., w miejscu osady (sic!) wzniesiono z kamiennych
ciosów, romańską rotundę św. Mikołaja, którą okalał cmentarz przykościelny”
(c. 107). “Wskazaniem na jej istnienie była wzmianka źródłowa w dokumen-
cie Lwa Daniłowicza (1264–1301), mówiąca o istnieniu w Przemyślu kościoła
(підкреслено – В. А.) kamiennego pod wezwaniem św. Mikołaja” (c. 151). За
визнанням Збіґнєва П’яновського, “...brak jest tego typu założeń w budow-
nictwie Rusi Kijowskiej i w krajach południowych, co wskazuje, że inspiracji
dla powstania budowli przemyskiej należy poszukiwać w kręgu architektu-
ry zachodniej” (c. 152). Далі запропоновано бачити “zwąizek warsztatowy…
świątyni z realizatorami kościoła (підкреслено – В. А.) katedralnego w Kryło-
sie pod Haliczem” – Успенського собору в Галичі (с. 152), хоч і не вказано, в
чому він мав би виявлятися. Тобто, тут споруду датовано другою полови-
ною XII ст. Відзначений для XIII ст. “вплив з Опатова” дав ще одну інтер-
претацію: “U podnóża Wzgórza Zamkowego powstaje romańska rotunda św.
Mikołaja… Świątynia ta powstała być może na przełomie XII i XIII w. i pełniła
rolę kościoła parafialnego, a także biskupiego” (с. 167). Водночас вона фігу-
рує і як “romański kościółek (підкреслено – В. А.) św. Mikołąja” поряд з уже
“костьолом” святих Петра і Павла (с. 168), знаним, однак, як “mały kościół”
i “mały koścółek”20.
У підсумуванні різнорідних, як стверджено, датувань несподівано визнано:
“Rotunda byłаby zatym współczesna cerkwi Wołodara na Wzgórzu Zamkowym”
20 Krochmal J., Kiryk F. Stosunki wyzna- niowe…– S. 158, 159.
331“PRZEMYŚL WCZESNOŚREDNIOWIECZNY”: “ТРУДНОЩІ” ПОЛЬСЬКОЇ ІСТОРІЇ…
(c. 153), що означає найвірогідніше походження храму цього разу найраніше з
усіх наведених у виданні – ще навіть з-перед сере дини 1120-х років.
Пропагуючи на такий спосіб погляд стосовно католицького родоводу
ротонди, його прихильники не дуже розглядаючись, не побачили очевид-
ної незручності в найголовнішому – що за такої інтерпретації середмістя
княжої столиці… позбавлене церкви. Окрім того, коли Миколаївська ро-
тонда від самого початку справді функціонувала як католицький храм, то
чим пояснити нібито визнану передачу його католикам згідно з докумен-
том князя Лева? Як католицький храм у його тексті ротонда фігурує саме в
такому цілком конкретному значенні, а не католицький взагалі, у чому по-
кликана переконати наведена цитата з опублікованих розмірковувань. Зре-
штою, згідно з документом, перехід ротонди до католиків мав відбутися
ще перед початком XIII ст. Чому після 1390 р. дійшло до її “odzyskania”21?
Є очевидним, що усі наявні виклади польських авторів – винятково патріо-
тичні візії, не засновані на переконливих аргументах. Саме тому для них
неприйнятні ані знайдені при ротонді енколпіони22 – їх новіша польська
література одностайно замовчує (рецензований збірник також підтримав
цю народову традицію), ні її спорудження із залученням візантійської сис-
теми мір – візантійської стопи. Останнє просто не визнається23 – послідов-
но народове бачення категорично не сприймає його як явище24. При цьому
заперечується не тільки один окремий факт, а й відповідний аспект досвіду
європейської історії архітектури, на якому засноване запропоноване тлу-
мачення. Втім, потрачені зусилля навіть “від протилежного” доводять, що
так старанно притулена до латинської традиції перемишльська Миколаїв-
ська ротонда з походження є церквою й перейшла до католиків, очевидно,
справді щойно за часів функціонування біскупства.
Сам перехід у літературі традиційно пов’язують з документом князя
Лева, який раніше не аналізували в контексті описаної в ньому ситуації.
Оскільки йшлося про міський соборний храм, акт зберігає донедавна не
зауважену очевидну нез’ясовану інтригу. Вилучення з підпорядкування
місцевого владики головного храму міста й відступлення його католикам –
явище не тільки виняткове, а й водночас без можливого логічного пояс-
нення у церковній практиці. Тому закономірними видаються застереження
щодо самого документу та збереженого в копії 1471 р. його тексту, сприйня-
тих у звичному досі тлумаченні. Очевидно, слушними є докази львівського
дослідника Ігора Мицька, який потрактував обляту як сфальсифікований
оригінальний привілей князя на продаж перемишльського вій тівства.
Оскільки в 1470 р. перемишльський владика отримав королівське під-
твердження на ґрунти, належні до церкви святого Миколая, наступного
року з’явилася облята княжої грамоти, до тексту якої вписано нелогічну в
21 Ibidem. – S. 158–159, 160.
22 Pietrusińska M. Katałog i bibliografia
zabytków // Dzieje sztuki polskiej. – War-
szawa, 1971. – T. 1. – S. 751.
23 Диба Ю. Архітектура ротонди cв.
Миколая в Перемишлі // Дрогобицький
краєзнавчий збірник. – Дрогобич, 2002. –
Вип. 6. – С. 69–70; Його ж. Українські хра-
ми-ротонди X – першої половини XIV
століть. – Львів, 2005. – С. 77.
24 Див.: Диба Ю. Найстарша архітек-
турна спадщина... – С. 255–256.
332 АЛЕКСАНДРОВИЧ Володимир
реаліях княжого Перемишля вказівку на продаж разом з війтівством місь-
кого соборного храму25. Не буде зайвим також відзначити, що пізніші дже-
рела, вже польського періоду історії міста, як твердять нинішні польські
дослідники, досить плутано викладають відомості про найдавніші пере-
мишльські костьоли та їх посвячення, втім і костьол святого Миколая26. Од-
нак при цьому виразно стверджується про перехід ротонди святого Мико-
лая до католиків, як зазначалося, щойно з початком 1390-х років. Очевидно,
відповідна не зафіксована в доступних нині джерелах ситуація випередила
інший аналогічний факт з історії українського Перемишля, коли в 1412 р.
за королівським розпорядженням католикам було передано собор, який
знаходився в ансамблі замку. Коли врахувати ще також стверджений у ви-
данні перехід до домініканців у 1460-х роках церкви святої Варвари, постає
виразний ланцюжок заходів полонізації і католизації міста цілеспрямова-
ними зусиллями його нових господарів.
Окремо випадає виділити тлумачення сюжетів про перемишльські
церкви. Розлого викладене намагання довести походження назви передмісь-
кої дільниці Вовче (польськ.: Wilcze) від “переробленої, може, за польським
зразком”, назви оливи – єлей (с. 74–76) (так ніби поняття єлей – винятково
польська знахідка) небагато спільного з історією мати може. Походження
назви чернігівського Єлецького монастиря від його святині – ікони Бого-
родиці, знайденої на ялині й звідси названої Єлецькою, навряд чи випадає
підважувати, хоч сама історія збереглася у записі щойно XVII ст. Натомість
назва Вовче ніяк не виводиться від єлею, оскільки джерельні записи про
“попа велецького” означають тільки те, що дає буквальне їх прочитання, –
священика церкви на Вовчу, тобто з Вовча і не інакше як у цьому сенсі “ве-
лецького”. Намагання тлумачити запис як “в-єлецкий” засноване на зовсім
вже “еластичному” підході до мовних норм…
Не може бути прийняте твердження про зникнення між 1446 і 1480 р.
церкви святої Варвари (с. 76). Викладена в збірнику новіша традиція ствер-
джує, що її перейняли домініканці, а згадка про неї як частково муровану
(c. 76) здатна вказати, що в основі будівлі могла бути ще одна не зафіксована
досі на місцевому ґрунті ротонда княжої доби27, до якої згодом задля роз-
ширення приєднали дерев’яні добудови. Прикладом такої споруди з най-
ближчих околиць Перемишля є Троїцька церква в Нижанковичах із вівта-
рем-ротондою, яку датують зламом XIII–XIV ст.28
На окрему увагу заслуговують відомості про церкву святих Кузьми і
Дем’яна, відзначену в джерелах через священика під 1378 р. Неприйнятним
25 Увагу до цієї невідповідності при-
вернув: Мицько І. Рецензія на книгу:
Олег Купчинський. Акти та документи
Галицько-Волинського князівства XIII –
першої половини XIV століть. Дослід-
ження. Тексти. Львів, 2004. 1283 с. Здано
до друку 5 жовтня 2004 року // Старосам-
бірщина. – Старий Самбір, 2008. – Т. 4. –
С. 171–172.
26 Krochmal J., Kiryk F. Stosunki wyzna-
niowe... – S. 159–160.
27 Підсумок їх вивчення підведено:
Диба Ю. Українські храми-ротонди…
28 Про неї див.: Диба Ю. Дві маловідомі
ротонди княжої доби // Записки Науко-
вого товариства імені Шевченка. – Львів,
2001. – Т. 241. – С. 265–273; Його ж. Україн-
ські храми-ротонди... – С. 83, 102.
333“PRZEMYŚL WCZESNOŚREDNIOWIECZNY”: “ТРУДНОЩІ” ПОЛЬСЬКОЇ ІСТОРІЇ…
є трактування її каплицею на підставі тільки того, що в документі 1460 р.
вжито термін “oratorium”. Принаймні явища окремих каплиць у такому
сенсі давня українська церковна традиція не фіксує. Зовсім бездоказове та-
кож намагання віднести церкву аж до часів князя Володара (с. 79). Поява
храму в однозначно молодшій стосовно найстаршого історичного ядра час-
тині міста, радше, засвідчує його новіше походження. Тому тут не можна не
пригадати того ж посвячення однієї з чотирьох літописних церков Холма29,
що провадить до часів князя Данила Романовича – 40–50-х років XIII ст.
Можливий тамтешній слід наділений окремою вимовою у контексті не так
давно встановленого перенесення на перемишльський ґрунт за часів князя
Лева Даниловича холмського варіанту іконографії Покрову Богородиці30.
Тому, можливо, в обох випадках випадає вбачати вияв ширшої тенденції.
Особливо, коли до них додати ще перемишльську, холмську та львівську
церкви святого Миколая біля підніжжя замків.
Прикладом заснованої так само на очевидному непорозумінні безпід-
ставно “широкої” інтерпретації виявляється використання хреста з напи-
сами, виконаними в техніці “наведення золотом”, знайденого наприкінці
1911 р. під викорчуваним пнем старого дерева на околиці Яксманич непо-
далік від Перемишля (Національний музей у Львові імені [митрополи-
та] Андрея Шептицького) – нібито з датою 1181 р. Оскільки королівський
привілей 1405 р. стверджував власником частини Яксманич Перемишль-
ське єпископство, автор визнав знахідку належною… “przypuszczalnie do
nowego władyki, który w 1181 r. оbjał rządy w eparchii przemyskiej” (с. 84).
Твердження – один з найяскравіших прикладів “безмежних можливостей”
інтерпретації і з цього огляду заслуговує докладнішої уваги. Намагання
вивести від яксманицького хреста заснування єпископської кафедри за
відсутності інших відомостей про неї, зрозуміло, коментарів не потребує.
Безпідставне також припущення про можливу значно ранішу, задовго до
1405 р., належність яксманицьких ґрунтів до перемишльської владичої ка-
федри (с. 84). У 1385 р. Яксманичі (в оригіналі – Iesmenich) разом з сусідні-
ми селами Плешевичами та Поповичами (Plesouich et Popouich), які нині
знаходяться по українську сторону кордону, та розташованими біля Судо-
вої Вишні Дмитровичами, “ad Castrum Premisl pertinentes et spectantes”,
угорська королева Марія надала Ioanni de Palugya та його братам, оскільки
попередні власники, названі в джерелах Desk et Iwan, не залишили спад-
коємців31. Новіший дослідник схильний вбачати в першому зі згаданих тут
29 Ипатьевская летопись. – Стб. 845
(Л. 282).
30 Александрович В. Покров Богороди-
ці. Українська середньовічна іконографія
(Студії з історії українського мистецтва. –
Т. 4). – Львів, 2010. – С. 139–149, 173–179.
Нові матеріали до історії холмської по-
кровської іконографії див.: Його ж. Пере-
каз холмської та київської іконографії XIII
століття у храмовій іконі Покрову Бого-
родиці початку XVIII століття з церкви в
Андронові поблизу Кобрина // Україна:
культурна спадщина, національна свідо-
мість, державність. – Львів, 2011. – Вип. 20:
Actes testantibus. Ювілейний збірник на
пошану Леонтія Войтовича. – С. 55–71.
31 Codex diplomaticus Hungariae eccle-
siasticus ac civilis / Studio et opera G. Fe-
jer. – Budae, 1834. – T. 10, V. 1. – S. 225–226,
261–262.
334 АЛЕКСАНДРОВИЧ Володимир
Дмитра Детька32, що, однак, потребує доказів. Проте очевидною є наявність
до 1385 р. давніших власників, які померли без потомків, й перехід села за-
значеного року за розпорядженням угорської королеви до нових. Входжен-
ня наданих 1385 р. угорським господарям Яксманич перед 1405 р. до дібр
перемишльської владичої кафедри за тогочасної ситуації українського Пе-
ремишля пропонує безперечну нерозгадану інтригу. Однак уся побудова
навколо яксманицького хреста як одинокої (!) підстави для визнання існу-
вання Перемишльського єпископства уже на 1181 р. – цілком фантастична
щодо можливих реалій ситуації у її недопустимо облегшеному сприйнятті,
винятково “історія, якою вона могла бути”… Втім, автор навіть вважає “своє”
єпископство уже… другим. Перше нібито мало виникнути ще з переходом
до Перемишля князя Володаря, разом із яким, знову ж таки тільки здогадно,
мав прибути нібито усунутий єпископ Туторакані (с. 82–83). Запропонована
“гадана історія” Перемишльської єпархії з-перед її засвідчених джерелами
найстарших реальних сторінок – красномовний приклад того, наскільки за-
сновані на цілком поверхових уявленнях про саму церковну традицію, зо-
всім “приватні” здогади здатні задомінувати над історією.
Цей найвиразніше поверховий стосунок свідчить водночас про став-
лення до української сторони перемишльської історії. Малочисельність її
конкретних фактів – у поєднанні із замовчуванням певних невигідних і з
цього огляду для польських авторів неприйнятних – нерідко компенсуєть-
ся ширшими викладами з історії Галицько-Волинської держави. Романові
Мстиславовичу автор не упустив нагоди випімнути невдячність Лєшкові
Білому, якому “osadzenia na troniе halickim zawdzięczał przede wszystkim”.
Доказом невдячності є організований проти короля похід, під час якого
князь загинув (c. 85). Ця версія заснована на переказі відповідного сюжету
хроніки Я. Длуґоша, де, однак, до 1205 р. віднесено події… щойно 1244 р.
Таке об’єднання встановила польська історіографія ще майже три десяти-
ліття тому33. Втім, “дуже потрібна” відверто антиукраїнська байка перева-
жила навіть над здобутками власної наукової традиції…
Прикладом своєрідної настанови є також твердження, нібито після
смерті короля Данила Романовича 1264 р. владу в Галицько-Волинській
державі перейняв його брат Василько (с. 89), що не відповідає загальновідо-
мим історичним фактам. Показово також, що розділ про часи Романовичів
немало відходить від власне перемишльської ситуації й насамперед пере-
повідає загальновідомі факти історії Галицько-Волинської держави, “забу-
ваючи” не тільки Перемишль, а й довготривале, понад піввікове правління
32 Волощук М. Проблема васальної за-
лежності Дмитра Детька від угорського
короля Людовіка І // Княжа доба: історія
і культура. – Львів, 2012. – Вип. 6. – С. 274.
33 Див.: Labuda G. Zaginiona kronika z
рierwszej połowy XIII wieku w Rocznіkach
Królewstwa Polskiego Jana Długosza. Pró-
ba rekonstrukcji. – Poznań, 1983. – S. 34–35,
145, 148–149. Найновішу версію історії
походу див.: Майоров А. В. Князь Роман
Мстиславич: володар, воїн, дипломат. –
Біла Церква, 2011. – Т. 1. – С. 141–178;
Его же. Русь, Византия и Западная Єв-
ропа. Из истории внешнеполитичес-
ких и культурных связей XIII–XIII вв.
(Studiorum Slavicorum Orbis. – T. 1). –
Санкт-Петербург, 2011. – С. 126–162.
335“PRZEMYŚL WCZESNOŚREDNIOWIECZNY”: “ТРУДНОЩІ” ПОЛЬСЬКОЇ ІСТОРІЇ…
у його регіоні князя Лева Даниловича. З нього зі знаним уже добором уваги
удостоївся тільки спільний з татарами напад на Польщу 1280 р. та числен-
ні фальсифікати грамот, пригадані в короткій нотатці34. Огляд останнього
періоду історії Галицько-Волинського князівства так само укладено поза
перемишльським контекстом – тут навіть не згадано документу князя Лева
з фрагментом про ротонду святого Миколая (с. 89–90). Втім, це вияв ви-
разної ширшої тенденції, за якої перемишльські князі хіба що принагідно
з’являються на сторінках видання, незмінно виступаючи винятково в кон-
тексті опису певних подій. За тією ж закономірністю, поза короткою згад-
кою про першого з них, не присутні також і місцеві владики.
Як один з виявів ширшої тенденції знане наставлення не менш оче-
видно виявляють і коментарі до поширення енколпіонів на теренах
нинішньої Польщі. З одного боку стверджено, нібито: “Ich rozrzut w
obecnych granicach Polski ogranicza się zasadniczo do dawnej strefy pra-
wosławnej czyli zachodnich peryferii Rusi Kijowskiej” (c. 148). Хоча опра-
цьована географія знахідок у Польщі природно вказує на них і поза
описаним на такий спосіб тереном. З цим твердженням, однак, ніяк не
узгоджується подане тут же наступне визнання: “Szeroki zasięg teryto-
rialny enkolpionów tłumaczy się migracjami ludności wywołanymi inwazją
Tatarów” (c. 148). Втім, погляд нібито відповідну географію мали визна-
чати винятково міграції, викликані татарським нашестям, найвиразніше
виводиться від взятого на себе обов’язку всемірного посилення тієї ж до-
мінуючої ідеї “прапольськості” відповідних тренів. В основі цього твер-
дження – ті ж “кочівники” та заперечення наявності тут осілого населен-
ня київської культурно-історичної орієнтації. Окрім того, очевидною є
ще й нова хронологічна хитрість, оскільки енколпіони продукували, як
відомо, здебільшого ще перед монгольським нашестям, тому вони ніяк
не мали поширюватися винятково після нього, що пропонує знайомий
уже детектив від виразного одностороннього зацікавлення.
Втім, це, звичайно, тільки одинокий приклад загальної позиції у ви-
нятково болючій для багатьох польських авторів проблемі української при-
сутності на перемишльському ґрунті. Вище на численних фактах показано,
як із нічого, або майже нічого систематично виникала польська присутність
у місті. До української сторони ставлення, закономірно, діаметрально про-
тилежне. Приєднані в 981 р. до Києва перемишльські “ляхи”, вони ж “лен-
дзяни”, природно, мали б підпадати під поступову “рутенізацію” у сенсі
прищеплення на приєднаній території перенесених з Києва певних норм
тамтешнього осередку – питомої русі. Очевидно, що чинником цього про-
цесу не могли виступати нібито винятково княжий намісник з Києва та вій-
ськовий гарнізон (с. 54). Явище об’єктивно мусило бути наділене ширшим
34 Істотне розширення уявлення про
епоху князя Лева приносять найновіші
відкриття з мистецької сфери. Щойно
останнім часом встановлено, що пере-
важна більшість заново відкритих най-
давніших західноукраїнських ікон на-
лежать до перемишльської спадщини
його доби: Александрович В. Ікони часів
князя Лева Даниловича // Україна в Цен-
трально-Східній Європі (з найдавніших
часів до кінця XVIII ст.). – Київ, 2012
(друкується).
336 АЛЕКСАНДРОВИЧ Володимир
контекстом, тим більше, що як на просторі між Києвом та Перемишлем,
так і на найближчих теренах на схід від Перемишля пролягала, далеко не
пустка. “Пустелею” ця територія є винятково в польському інтересі для
окремих спеціально наставлених польських авторів. Якщо б потрібні були
на заперечення рукотворної пустині ще й джерельні докази, то можна по-
дати згадану одиноку досі для регіону берестяну грамоту зі Звенигорода
неподалік від Львова з очевидним перемишльським контекстом, викорис-
тану в тексті послідовно в знаному “народовому”, потрібному тлумаченні.
Втім, руське проникнення об’єктивно ніяк не могло бути винятково спра-
вою урядової адміністрації київського походження та свідченням нібито
тільки привнесеної на місцевий ґрунт традиції, експансії. Ситуація вираз-
но вимагає визнання очевидної “руськості” Перемишля, на яку, однак, що
уже неодноразово показано, накладено якнайсуворіше “табу”.
Уже відзначалося поширення на місцевому ґрунті також християнської
традиції київського зразка. Проте автори аналізованого видання не визна-
ють її категорично, що виявляється чи не… найдієвішим аргументом на ко-
ристь полонізації відповідних теренів, з реальними історичними фактами
якої, як ми бачили, цілком очевидні проблеми. Показовим їх прикладом
є й наступне красномовне визнання: “Od czasów Wołodara Przemyśl znaj-
dował się w kręgu kultury bizantyńsko-słowiańskiej, bowiem większość jego
mieszkańców należała do Kościoła prawosławnego” (c. 23). А як мало бути з
тією ж культурою ціле попереднє століття від часів святого Володимира
Великого, навіть якщо упродовж цього часу й доходило до недовготривалої
“полонізації”? Втім, у наведеній цитаті можна спостерегти навіть відступ
від “народової домовленості” внаслідок визнання знаходження міста, як
стверджено, “w kręgu kultury bizantyńsko-słowiańskiej” – це аби не вказа-
ти конкретно на Київ та місцевий історичний варіант спільної східнохрис-
тиянської традиції. Так вибудувана фразеологія, безперечно, заснована на
замовчуванні небажаного. Найочевидніше, виклад намагається будь-якою
ціною заперечити саму можливість непольської присутності на місцево-
му ґрунті. На власну потребу це нібито вдалося. Але як сприймати такий
успіх, маючи, зокрема, цілий ряд церков на тлі очевидної відсутності кос-
тьолів? Знаючи безперервне функціонування від першої половини 1220-х
років владичої кафедри й маючи її автентичні пам’ятки – не тільки собор,
який окремим авторам тому вдалося не побачити чи майже не побачити,
як і, зрештою, перемишльських єпископів, а й Архиєрейський Служебник
першого перемишльського владики Антонія (Москва, Державний істо-
ричний музей)35. Зіставлення, цілком очевидно, теж випадає не на користь
предків зацікавлених нинішніх господарів міста.
За актуальної дослідницької ситуації при очевидній обмеженості зде-
більшого давно відкритих писемних джерел у студіях над найдавнішим
Перемишлем особливого значення прибирає археологічний їх аспект.
35 Перемишльське походження ру-
копису ідентифіковано: Пуцко В. Дав-
ньоруські писемність і книга у візантій-
сько-слов’янському світі // Європейське
відродження та українська література
XIV–XVIII ст. – Київ, 1993. – С. 45.
337“PRZEMYŚL WCZESNOŚREDNIOWIECZNY”: “ТРУДНОЩІ” ПОЛЬСЬКОЇ ІСТОРІЇ…
Однак опрацювання поодиноких опублікованих текстів переконує, що на
них відобразилися не тільки зовнішні, а й внутрішні чинники. Зіставлен-
ня наведених матеріалів здебільшого показує, що у переважній більшості
випадків – навіть на найважливіших об’єктах – археологічні дослідження,
як правило, не доводилися до кінця, а також не мали необхідного доку-
ментального супроводу в належно опрацьованій документації. Окрім того,
такі матеріали згодом, бувало, втрачалися (втім, очевидно, також нищили-
ся свідомо). Недоліки документації супроводить очевидна недопустима до-
вільність у трактуванні знахідок. Нерідко в публікаціях висувалися повер-
хові, позбавлені належного наукового опрацювання припущення виразно
“ідейного” забарвлення, що далі переходили до літератури як твердо вста-
новлені факти. Оскільки при археологічних дослідженнях працювали фа-
хівці, очевидні недоліки результатів, як, наприклад, триразова (!) зміна піс-
ля кожного нового розкриття трактування замкової ротонди, вказують ніяк
не на об’єктивні труднощі. Від’ємні сторони перемишльської археології по-
одинокі тексти засвідчують неодноразово. Зрештою, видно це і без комен-
тарів. Так, наприклад, жодна з двох експедицій, які відкрили частини цвин-
таря на замковому подвір’ї, “…nie przedstawiła pełnego inwentarza y opisów
grobów” (c. 157). У переліку місць археологічних відкриттів при вул. Яна
Матейка, 7а відзначено “…późnośredniowieczne pochówki szkieleletowe…”
(c. 106). Натомість в іншому місці вони ж фігурують як “…wiele pochówków
szkieletowych z okresu późnośredniowiecznego, stanowiących fragment
cmentarzyska o wyraźnym przykościelnym charakterze”, що мало би вка-
зувати на церкву (с. 150). Окремі подібні приклади вже наводилися при
розгляді поодиноких аспектів цього підсумкового за жанром видання.
Найдокладніше відповідний контекст постає з ретельно проаналізованого
комплексу відомостей до вивчення замкової церкви (собору) на підставі до-
кументації археологічних робіт та речових знахідок. Фактично відповідні
матеріали не тільки не відповідають загальноприйнятим вимогам до ар-
хеологічної документації, але й виявилися немалою мірою втраченими чи
знищеними. Внаслідок цього вони не завжди придатні для повноцінного
наукового аналізу як окремий археологічний комплекс, тому нерідко не
здатні служити вивченню й осмисленню самого об’єкту.
До очевидних виявів постави поодиноких осіб, у різний час причет-
них до археологічного дослідження Перемишля, належить також свідоме
фальшування отриманих результатів через замовчування певних відкрит-
тів чи їх метрики. Уже привернуто увагу до ігнорування енколпіонів, сво-
го часу віднайдених і задокументованих при ротонді святого Миколая.
Відзначена відсутність повної документації поховань при соборі на замку,
можливо, також – наслідок тієї ж тенденції. Тому є цілком очевидним, що
за такого наставлення певні знахідки можуть не фіксуватися взагалі, або
ж відзначатися поза справжнім контекстом віднайдення. Це усуває речові
підстави для “небажаних” висновків й водночас готує ґрунт для “пожада-
них” інтерпретацій, що, зокрема, виразно засвідчив широкий спектр за-
відомо заснованих на позаджерельних міркуваннях зусиль, спрямованих
338 АЛЕКСАНДРОВИЧ Володимир
на трактування ротонди святого Миколая. Цілком очевидно, що справа
не тільки у мимохідь згаданому (с. 179, 180) адміністративному приму-
сі. Той чинник, який свого часу змушував окремих носіїв наукової свідо-
мості кричати про непотрібність відкриття чужої традиції анітрохи не
зістарівся, а тільки вдається до “європеїзованих” засобів реалізації пе-
реконань, або ж діє не так відверто на поверхні. Тому “Przemyśl wczesno-
średniowieczny” має небагато спільного з реальною історією міста за пе-
ріод від його появи на історичній арені до включення у середині XIV ст.
до складу Польського королівства. Точніше, у досить часто неоправдано
перебільшеному викладі, а то й зовсім позбавленій підстав інтерпретації
показано насамперед польську сторону історії з виразним послідовним
применшенням ніби не дуже й існуючої “іншої”, нерідко суцільним її
нерозумінням та цілеспрямованим запереченням. Причому “господарі”
як не гребують засобами у ставленні до автентичних свідчень історії, так
само впевнено чуються і в її інтерпретації у потрібному руслі. Навіть,
коли вдаються до способів очевидно анекдотичних.
Водночас доводиться мати на увазі, що сталим чинником обмеження
можливості досліджень на терені Перемишля залишається в останні де-
сятиліття уже не так відверте, як у 1960-х роках, проте не менш очевид-
не, як доводить немало текстів аналізованого тому, прагнення, як свого
часу відвертіше твердилося, “…do ograniczenia obcej “obecności na swoim
terytorium” (c. 180). Внаслідок цього, зокрема, в 1965 р. силовими методами
було припинено дослідження на території замку (с. 179), а згодом дійшло до
фактичного цілеспрямованого знищення одного з найважливіших об’єктів
Перемишля – церкви князя Володара – пізнішого собору. Про цей дикий
факт на сторінках збірника панує згідна мовчанка. Як видно з поодиноких
принагідних вказівок, у 1986 р. був намір спорудження пожежної цистерни
на території перед замком (с. 185), проте такі роботи на зазначеному терені
заборонено (с. 186). Історія виявилася з продовженням: те, що фахівці ви-
знали неможливим на Підзамчі, невдовзі реалізовано на самому замку. У
підсумуванні аналізу знахідок з території замкової церкви та відомостей
про її відкриття із наголошенням недокладності збережених матеріалів до-
слідження, що унеможливлює “…ściślejsze określenie rekonstrukcji” (с. 287)
правду щодо цього стверджено одинокий раз: “Jednak uzyskanie bardziej
precyzyjnych danych przez dalsze badania może być poważnie utrudnione
w związku z wybudowaniem w tej częśći Wzgórza Zamkowego w latach 80.
XX w. zbiornika przeciwpożarowego (c. 287). На початку цього ж абзацу
про знищене сказано так: “Na terenie Polski omawiany obiekt jest jedynym
znanym reliktem wczesnośredniowiecznej, murowanej cerkwі”... Проте, оче-
видно, для перемишльського контексту це зовсім окрема тема…
Наведені приклади переконують, що опубліковані тексти схильні не-
мало відходити від загальноприйнятих уявлень про історію, підмінювати
її надто приватними розмірковуваннями, які подаються нібито встановле-
ними фактами, а нерідко й нічим не обмеженими візіями. За такої прак-
тики заснована на об’єктивному переказі та інтерпретації достовірних
339“PRZEMYŚL WCZESNOŚREDNIOWIECZNY”: “ТРУДНОЩІ” ПОЛЬСЬКОЇ ІСТОРІЇ…
встановлених відомостей історія підмінюється цінованим у колі “соціаль-
ного замовлення” візіонерством, заснованим нібито на конкретному ма-
теріалі, проте послідовно спотвореному наперед заданим зацікавленим
трактуванням і внаслідок цього досить далекому від реального перебігу по-
дій. Наслідки такого підходу посилює специфічна перемишльська ситуа-
ція, визначена конечністю утвердження виразно новішого походження ідеї
польськості міста та теренів його історичної гравітації. Тому про об’єктивне
дослідження, як уже зазначалося, наперед не могло бути й мови. Більшість
запропонованих текстів найперше незмінно проводять обов’язкову патріо-
тичну ідею з послідовною перевагою притаманного значній частині поль-
ської науки стійкого забарвлення “walki o ziemię”, у Перемишлі, як нео-
дноразово показали події зовсім недавніх літ, надалі ніяк не менше гострої.
З цього огляду сприймати перемишльське видання інакше, як новий вияв
домінуючої далекої від науки тенденції, не доводиться. Звичайно, це аж
ніяк не додає слави польській науці, як мало б бути за задумом ініціаторів
серії. При наявності в опублікованому томі немалого фактичного матеріа-
лу, запропонована історія Перемишля виявляється однозначно сфальшо-
ваною свідомо і відверто, нерідко навіть цілком наївно.
Однак це не найгірше. Найгіршим є те, що послідовно фальшуються
також самі матеріальні вияви історичної пам’яті, як є усі підстави здогаду-
ватися, навіть нищиться певна частина її автентичних слідів, які зберігають
небажані для нинішніх господарів міста свідчення. Нововиданий том у ба-
гатьох текстах прямо чи опосередковано дотримується цієї засади, є її як
виразним продовженням, так і новішим прикладом утвердження.
Проте найпоказовішим для вивчення найдавнішого Перемишля на-
довго залишиться вчинений чверть віку тому акт особливого історичного
варварства. Тоді на залишках найстаршої мурованої сакральної споруди
міста та регіону – церкви князя Володаря, собору й від 1412 р. катедри –
всесильні на той час “хазяї моменту” вибудували пожежну цистерну… Їх
не зупинило навіть те, що храм упродовж сорока восьми років був також
кафедрою предків нинішніх перемишльських поляків і в ньому знайшли
спочинок і декілька перемишльських латинських біскупів…
Не випадає пояснювати, що найреальнішим залишком унікального
храму буде пам’ять про те, як новітні вандали, не задумуючись, тупо і ціле-
спрямовано знищили його безцінні автентичні рештки…
Таких господарів випадало б пожаліти, але чи вони того варті?
Що ж до крикливої позиції “precz z ukraińcami”, якою чи ремінісцен-
ціями якої (окремі автори тому до цього галасу, безперечно, не причетні
або ж тільки передають його через належність до спільного цеху чи широ-
ке цитування відповідних попередніх “наукових здобутків”) переповнені
сторінки видання36, то тисячолітня українська історія Перемишля збері-
36 Під цим оглядом у присвяченій Пе-
ремишлеві новішій польській літературі
збірник, звичайно, далеко не виняток. До
найважливіших принципових положень
щодо так званого “спірного” співвідно-
шення (в його очевидному історичному
розвитку) двох найважливіших націо-
нальних традицій на ґрунті Перемишля
уже випадало вдаватися неодноразо-
во, зокрема, й на конкретних позиціях
340 АЛЕКСАНДРОВИЧ Володимир
гається настільки повно і в так яскравих виявах, що не потребує окремих
цілеспрямованих заходів для її захисту. Захищати випадало б наступаю-
чих: надто вже непевно почуваються у місті нинішні господарі, насампе-
ред, звичайно, ті, хто найгостріше маніфестує свої як споконвічні, так і ви-
няткові – права на нього… Зрештою, найкращим свідченням щодо рації
у незмінно односторонньо перебільшеній дискусії є акурат засновані на
знаній довготривалій традиції відчайдушні багатопланові зусилля новітніх
господарів, спрямовані на послідовне ігнорування українського аспекту пе-
ремишльської минувшини та намагання її всіляко применшити, якщо вже
не вдається довести, що її не було…
Після такого набору зауважень – на вичерпність, звичайно, як завжди
в таких ситуаціях, претендувати не випадає – наукова сторона справи не
може бути не визнана потерпілою не менше, ніж сам Перемишль. До-
слідження одного з важливих історичних осередків східноєвропейського
регіону, у певних аспектах його історії навіть визначального для немалих
теренів – виявилося заручником завідомо приреченого з наукового огляду
“інтересу”, від науки безконечно далекого і з нею категорично несумісного.
Так що немало запізнілий – не з вини, зрозуміло, авторів та видавців – юві-
лейний перемишльський том до тисячоліття Польщі – аж надто своєрід-
ний подарунок на уродини польської державності.
Звичайно, те, що запропоновано у виданні під виглядом історії ран-
ньосередньовічного Перемишля, попри усі відзначені моменти, покликано
відіграти й безперечну позитивну роль. Воно буде нагадувати неіснуючу
для багатьох його авторів, проте незаперечну для всіх, хто звертається до
минулого, очевидну істину:
історикові варто пам’ятати, що історія уже відбулася – без нього!
Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України
польської літератури, присвяченої ми-
нулому міста над Сяном. Див.: Алесан-
дрович В. Нотатки до не написаної книги.
Jerzy Motylewicz. Społeczeństwo Przemy-
śla w XVI i XVII wieku. – Rzeszów: Wy-
dawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego,
2005. 433 s. // Український археографіч-
ний щорічник. Нова серія. – Київ, 2009. –
Вип. 13–14. – С. 725–744.
|