"Dlaczego nie spróbować szaleństwa": король Данило Романович як оpunktowanа "istota biologiczna”?..
Рецензія на книгу: Dąbrowski D. Кról Rusi Daniel Romanowicz. O ruskiej rodzinie książęcej, społeczeństwie i kulturze w XIII w. (Monografie Pracowni Badań nad Dziejami Rusi Uniwersytetu Kazimierza Wielkiego w Bydgoszczy. – T. 4). – Kraków, 2016. – 412 с., іл.
Saved in:
| Date: | 2017 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2017
|
| Series: | Княжа доба: історія і культура |
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179021 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | "Dlaczego nie spróbować szaleństwa": король Данило Романович як оpunktowanа "istota biologiczna”?.. / В.С. Александрович // Княжа доба: історія і культура. — 2017. — Вип. 11. — С. 157-195. — Бібліогр.: 113 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179021 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1790212025-02-23T18:25:37Z "Dlaczego nie spróbować szaleństwa": король Данило Романович як оpunktowanа "istota biologiczna”?.. Александрович, В.С. Рецензії та огляди Рецензія на книгу: Dąbrowski D. Кról Rusi Daniel Romanowicz. O ruskiej rodzinie książęcej, społeczeństwie i kulturze w XIII w. (Monografie Pracowni Badań nad Dziejami Rusi Uniwersytetu Kazimierza Wielkiego w Bydgoszczy. – T. 4). – Kraków, 2016. – 412 с., іл. 2017 Article "Dlaczego nie spróbować szaleństwa": король Данило Романович як оpunktowanа "istota biologiczna”?.. / В.С. Александрович // Княжа доба: історія і культура. — 2017. — Вип. 11. — С. 157-195. — Бібліогр.: 113 назв. — укр. 2221-6294 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179021 uk Княжа доба: історія і культура application/pdf Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії та огляди Рецензії та огляди |
| spellingShingle |
Рецензії та огляди Рецензії та огляди Александрович, В.С. "Dlaczego nie spróbować szaleństwa": король Данило Романович як оpunktowanа "istota biologiczna”?.. Княжа доба: історія і культура |
| description |
Рецензія на книгу: Dąbrowski D. Кról Rusi Daniel Romanowicz. O ruskiej rodzinie
książęcej, społeczeństwie i kulturze w XIII w. (Monografie
Pracowni Badań nad Dziejami Rusi Uniwersytetu Kazimierza
Wielkiego w Bydgoszczy. – T. 4). – Kraków, 2016. – 412 с., іл. |
| format |
Article |
| author |
Александрович, В.С. |
| author_facet |
Александрович, В.С. |
| author_sort |
Александрович, В.С. |
| title |
"Dlaczego nie spróbować szaleństwa": король Данило Романович як оpunktowanа "istota biologiczna”?.. |
| title_short |
"Dlaczego nie spróbować szaleństwa": король Данило Романович як оpunktowanа "istota biologiczna”?.. |
| title_full |
"Dlaczego nie spróbować szaleństwa": король Данило Романович як оpunktowanа "istota biologiczna”?.. |
| title_fullStr |
"Dlaczego nie spróbować szaleństwa": король Данило Романович як оpunktowanа "istota biologiczna”?.. |
| title_full_unstemmed |
"Dlaczego nie spróbować szaleństwa": король Данило Романович як оpunktowanа "istota biologiczna”?.. |
| title_sort |
"dlaczego nie spróbować szaleństwa": король данило романович як оpunktowanа "istota biologiczna”?.. |
| publisher |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| publishDate |
2017 |
| topic_facet |
Рецензії та огляди |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179021 |
| citation_txt |
"Dlaczego nie spróbować szaleństwa": король Данило Романович як оpunktowanа "istota biologiczna”?.. / В.С. Александрович // Княжа доба: історія і культура. — 2017. — Вип. 11. — С. 157-195. — Бібліогр.: 113 назв. — укр. |
| series |
Княжа доба: історія і культура |
| work_keys_str_mv |
AT aleksandrovičvs dlaczegoniesprobowacszalenstwakorolʹdaniloromanovičâkopunktowanaistotabiologiczna |
| first_indexed |
2025-11-24T10:02:00Z |
| last_indexed |
2025-11-24T10:02:00Z |
| _version_ |
1849665540709154816 |
| fulltext |
Володимир алекСандроВИЧ
“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”:
короЛЬ ДаниЛо роМанович
як оPUNKTOWANа “ISTOTA BIOLOGICZNA”?..
Dąbrowski D. кról Rusi Daniel Romanowicz. O ruskiej rodzinie
książęcej, społeczeństwie i kulturze w XIII w. (Monografie
Pracowni Badań nad Dziejami Rusi Uniwersytetu Kazimierza
Wielkiego w Bydgoszczy. – T. 4). – Kraków, 2016. – 412 с., іл.
історик Галицько-волинської держави XIII ст. неуникненно і невідворотно
прив’язаний до літопису, умовно прийнятого в дотеперішній науковій традиції за
“Галицько-волинський” (за складовими частинами мав би бути Холмсько-воло-
димирським), як зять ціцерона до свого меча. принаймні, вимова інших доступ-
них джерел не до порівняння скромніша, внаслідок чого вони присутні у науковій
та загальній, ширшій свідомості значно менше. відповідно, за тим же співвідно-
шенням збережені в літописному переказі відомості відображені й на комплексі
актуальних уявлень про різні сторони історичної та культурної дійсності епохи.
тому пожаданий професійний успіх немало залежить від того, наскільки дослід-
никові вдається вчитатися до тексту літописного оповідання і що з нього вичитати
та засвоїти. втім, тлумачення непрочитаного джерела для найближчої перспек-
тиви залишається явищем немало “неподоланним” (навіть якщо взагалі здатним
потрапляти під “подолання”)... як і призвичаєння “читати” джерла… у викладі
попередників та засвоювати через їхні погляди й міркування з того чи іншого при-
воду. Ще один, теж “неуникненний монстр”, з яким адептові читання і тлумачення
літопису так само неодмінно випадає мати справу у різнорідних його виявах, – не-
змінно “всесильний” натиск авторитету тих же попередників. кожен наступний
потенційний читач заздалегідь приречений опинитися на уже опрацьованому
полі й вибір між літературною версією та вимовою самого джерела, як переконує
досвід читання навіть найновішої літератури, до найлегших, з наперед гарантова-
ним самостійним результатом, відносити не випадало б. насамперед, через дію так
само нездоланнного “шкільного” призвичаєння читати “критику” (відтворюючи
далеко не завжди певного і навіть “благородного” походження “наукові погляди”
найближчих попередників, а не автентичну вимову самих оригінальних джерел),
через яке до осилення літопису, буває, і не доходить зовсім…
міркування щодо неуникненних підступів і мук читання (=не читання) неод-
норазово виникали при традиційному докладному посторінковому перегляді
“з олівцем” нової частини біографії короля данила романовича (1201–1264), над
якою уже тривалий час працює польський історик даріуш домбровскі. 2012 р.
видано “біографію політичну”1, а 2016 – продовження, первісно плановане як
1 Dąbrowski D. Daniel Romanowicz król Rusi
(ok. 1201–1264). Biografia polityczna (Monogra-
fie Pracowni Badań nad Dziejami Rusi Uniwer-
sytetu Kazimierza Wielkiego w Bydgoszczy. –
158 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
завершення2. до завершення, однак, ще не мало дійти (s. 13) й читача винагоро-
джено обіцянкою продовження (s. 358). Хоча обидві книги задумані як складові
єдиного цілого й написані безпосередньо одна за одною, вийшли з не таким уже
й істотним часовим віддаленням, між ними не можна не зауважити помітної
різниці. перша частина видається значно більше здатною відповідати підзаго-
ловкові, згідно з авторським задумом, справді, пропонує політичну біографію
однієї з центральних постатей східноєвропейської історії першої половини –
середини XIII ст. на достатньо широкому тлі. друга, натомість, справляє нема-
ло інакше враження. цього разу автор виявився та показав себе якнайміцніше
прив’язаним до літопису, не тільки цілковито віддавшись його переказуванню та
коментуванню, а й, на доповнення, – ще також постійному, немало нав’язливому
про це нагадуванню. незмінне попередження – починаючи від перших сторі-
нок – кожного разу про те, чого читачеві належиться очікувати від найближчого
викладу (в обсязі від короткого абзацу до цілих сторінок)3 непросто сприйняти
серед потенційно найвдаліших літературних засобів...
текстові передує короткий вступ з окремим розмірковуванням на пів сто-
рінки (s. 14), покликаним служити чимось на зразок маніфесту своєрідного
“стану і перспектив” “найсучаснішої передової науки”. проте, не дивлячись
на знані підступи так і не погодженої першості курки чи яйця, його, все ж,
випадало би відкласти на завершення, оскільки безпосередньо теми біографії
короля данила романовича описані муки прогресивного історика, ніби, не зо-
всім здатні стосуватися…
задекларований виклад про родину героя, суспільство епохи, оточен-
ня й культуру розпочинає огляд родинних пов’язань, виведених, практично,
ще від найдавніших зафіксованих у джерелах предків. відсилання до особи
святого володимира великого, з огляду не тільки на його місце в історії, а
й показові відкликання до нього на сторінках Холмського літопису, покли-
кані засвідчити живу пам’ять про князя хрестителя у середовищі далеко-
го нащадка, ніби, цілком зрозумілі. трохи інакше складається ситуація зі
скромніше відображеними пращурами, не записаними в історії яскравіше,
чи, принаймні, – набагато менше. тут привертають увагу немало вимовних
прикладів “всепроникаючої класифікації” та супутніх їй виявів, разом з та-
кими, що їх випадало би сприймати, хіба, своєрідно “жартівливими”. Бо як
інакше, наприклад, належиться розуміти такої глибокодумності твердження
стосовно героя, “że na pewno nie miał on okazji poznać dziadka ojczystego.
Mścisłаw Izjasławowicz zmarł bowiem ponad 30 lat przed narodzinami Danie-
la” (s. 36–37)? далі належить довідатися: “Daniel nie poznał również swej babki
T. 1). – Kraków, 2012. про успіхи і невдачі
запропонованого огляду див.: александрович В.
“Щастя” короля данила романовича [рец. на
кн.:] Dąbrowski D. Daniel Romanowicz król Rusi
(ok. 1201–1264). Biografia polityczna (Monogra-
fie Pracowni Badań nad Dziejami Rusi Uniwer-
sytetu Kazimierza Wielkiego w Bydgoszczy. –
T. 1). – Kraków: Avalon, 2012. – 538 s. // княжа
доба: історія і культура. – львів, 2015. – вип. 9:
король данило романович 1264–2014 / відпов.
ред. в. александрович. – с. 309–350.
2 Dąbrowski D. кról Rusi Daniel Romano-
wicz. O ruskiej rodzinie książęcej, społeczeń-
stwie i kulturze w XIII w. (Monografie Pra-
cowni Badań nad Dziejami Rusi Uniwersytetu
Kazimierza Wielkiego w Bydgoszczy. – T. 4). –
Kraków, 2016.
3 у застосованому ході вбачається без-
посередній розвиток традиції, залученої у
монографії династії романовичів, коли по-
одинокі біограми незмінно завершувало
визнання відсутності відомостей про міс-
це поховання, див.: Dąbrowski D. Rodowód
Romanowiczów książąt halicko-wołyńskich
(Biblioteka Genealogiczna. – T. 6). – Poznań;
Wrocław, 2002.
159“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
ojczystej Agnieszki, jedenastej spośród dwanaściorga dzieci Bolesłаwa Krzywo-
ustego i Salomei z Brzegu” (s. 37), так само зниклої з поля зору історії задовго
до народження внука. при читанні сентенцій на зразок останньої мимоволі
закрадається враження, що автору, либонь, не так мало залежати на постаті
обраного героя, як наголошенні черговий раз (хоча й явно не на слушну наго-
ду!) достатньо віддалених від нього самого та його власного історичного кон-
тексту родинних здобутків польських прадіда і прабабки. подібні висновки
з належними жалями стосуються також дядьків зі сторони батька, правда,
уже поза їх родинними справами. при цьому принагідно коротко викладе-
но опрацьовані давніше, на іншу нагоду4 найістотніші біографічні відомості
окремих з них – теж далеко не завжди в стосунку до конкретної цього разу
теми (s. 37–38), а, знову ж таки, – хіба, насамперед, за принципом “доброго
господаря, який тричі продає”. наочним прикладом може послужити по-
стать белзького князя всеволода мстиславовича з наведеним прийняттям
схими перед смертю та наголошенням значення цього моменту для київської
літописної традиції (s. 38)*.
принцип не зовсім оправданої за відповідної нагоди прив’язаності до пев-
них джерельно стверджених фактів, засвідчений на матеріалах стосовно дальшої
родини, значно виразніше виступив у достатньо обширному викладі біографії
батька – князя романа мстиславовича (s. 40–63). причому, йдеться акурат про
переказ біографічних відомостей, а не логічно оправдане звернення до окремих
з них, наділених очевидним інтересом з огляду життєвого шляху сина. поміж
рядків вдається зауважити також цілий ряд різнорідних міркувань, не зовсім
придатних для погодження з ними. так, твердження вінцентія кадлубека, ні-
бито князь “niemał od kołyski” мав виховуватися при дворі польських родичів
зі сторони матері6, найочевидніше, надається для сприйняття серед моментів,
здатних виразніше промовляти до польського автора, хоча відкликання при
цьому й зроблено до інформації “odosobnionej i niewątpliwie nie do końca ścisłej
(sic!)” (s. 41). однак наступне використання конкретного переказу хроніста дока-
зом частого перебування у польських родичів уже навіть і після повернення на
волинь з княжіння у новгороді сприймається безпереч ним перебільшенням
яскраво вираженого зацікавленого походження, позбавленим будь-яких реаль-
них підстав. запропоновано винятково “творчий розвиток” згаданої інформації
“odosobnionej i niewątpliwie nie do końca ścisłej”. до того ж, самі ці зусилля зо-
всім не схильні враховувати відзначеного в літературі особливого наставлення
самого хроніста щодо князя7. у такому контексті не підтверджена іншими дже-
релами, “тихо” висловлена версія стосовно улюбленого у колі власної традиції
автора “наполегливого цивілізування” зусиллями польських родичів сприйма-
ється наділеною безперечним завданням ще яскравіше відтінити його нема-
ло розписані в польського хроніста пізніші “невірність”, “зраду” та “звірства”8.
4 Dąbrowski D. Genealogia Mścisławowі-
czów. Pierwsze pokolenia do początku XIV
wieku. – Kraków, 2008.
* як приклад ширшого використання
такої практики можна навести також окре-
мий абзац про пізнішу долю гаданої пер-
шої угорської нареченої юного на той час
данила романовича, у якому вже відзначена
вразливість автора до польських родинних
успіхів віднайшла місце навіть для переліку
дітей… від її пізнішого чоловіка (s. 111).
6 Magistri Vincentii dicti Kadłubek Chronica
Polonrum / Wyd. M. Plezia // Monumenta Po-
loniae Historica series nova. – Kraków, 1994. –
T. 11. – S. 179.
7 з цього приводу див. новіші зауважен-
ня про твердження польського хроніста “як
вияв звичної для нього тенденційності”: го-
ловко о. Б. князь роман мстиславич та його
доба. – київ, 2001. – с. 60.
160 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
тому наведений переказ здатний, радше, нагадати звичну приватну хитрість
зацікавленого автора, ніж відображення достовірного історичного факту та
його адекватне наукове сприйняття й осмислення. сюди ж випадало би від-
нести також наступні твердження про князя романа: “był w połowie Piastem
(sic!), wychowywał się u polskich krewniaków” (s. 226). вони підтверджують уже
відзначені особливості підходів до інтерпретації свідчень джерел, коли над їх
вимовою неподільно домінує “усталена” традиція (незалежно, як уже відзна-
чено, від її конкретного походження). зрештою, родинних пов’язань серед поль-
ських правителів у володарів Галицько-волинської держави можна відзначити
немало, проте чогось подібного на пропаговану тут залежність більше не за-
фіксовано (знаний краківський епізод біографії юних романовичів – явище, звіс-
но, принципово іншого наповнення). тому, попри очевидні “польські успіхи”
(=хитрощі) як магістра вінцентія, так і професора д. домбровського, тут його
безпосереднього продовжувача, нібито потенційні, хоча, насправді, нічим і ніяк
не доведені, гадані польські акценти ранньої біографії князя романа мстиславо-
вича не випадало би, вслід за професором, працьовито перебільшувати. при-
наймні, історикові не на тому повинно би залежати…
наступним яскравим таким прикладом сприймаються висловлювання
щодо обставин смерті князя романа. у літературі з цього приводу існують
немалі розходження, нерідко досить вільних за їх природою міркувань9, по-
роджені відсутністю прямих відомостей на тлі неподоланної схильності до
збагачення їх фонду на знаної “надійності” спосіб “від самого себе”. у попе-
редній частині студії д. домбровського, як уже була нагода показати, з відпо-
відного приводу на кількох сторінках викладено аж п’ять немало відмінних
версій, позначених позбавленим будь яких джерельних підстав неухильним
наростанням викладу аж до перетворення не знаного за його автентични-
ми обставинами епізоду поблизу завихоста на “битву” і “погром”10. авторо-
ві були відомі згадані зауваження до таких зусиль, проте у новій книзі, все
ж, не обійшлося без знаної доказовості відмінних тлумачень. правда, цього
разу обмежилося тільки… трьома пропозиціями. спершу стверджено, ні-
бито князь “poległ pod Zawichostem w starciu z oddziałami Leszka Białego i
Konrada” (s. 62), при тому, що самі “oddziałу” тут, знову ж таки, – ні на чому
не засноване припущення. згодом принагідно відзначено “poległego pod Za-
wichostem księcia” (s. 86). через сто сторінок знову з’являється “битва” – так
само мимохідь пригадано, що “Konrad (I Mazowiecki – B. A.) wraz ze starszym
bratem (лешком Білим – в. а.) uczęstniczył w bitwie pod Zawichostem, w któ-
rej padł Roman Mścisławowicz” (s. 187). Хоча безпосередньої особистої участі
обох князів у насправді не відомих тогочасних подіях нічим і ніде не засвід-
чено й докладніше розглядаючи завихостський сюжет у попередній части-
ні біографї сам д. домбровський про щось подібне навіть не натякав. тоб-
то, випадало би розуміти, що відзначена незмінна вразливість на польський
8 про таке сприйняття писав ще: гру-
шевський М. історія україни-руси. – львів,
1905. – т. 3: до року 1340. – с. 5.
9 найновіші розмірковування щодо цьо-
го запропонував: Войтович л. Ще раз про
загадку загибелі князя романа мстисла-
вовича // княжа доба: історія і культура. –
вип. 9. – с. 9–22.
10 Dąbrowski D. Daniel Romanowicz… –
S. 29, 30, 33, 34, 42, 50. критичні зауваження
стосовно наведеного в цих висловлюваннях
цілком довільного, не заснованого на задо-
кументованих фактах та немало відмінного
в кожному окремому випадку трактування
обставин загибелі князя див.: александро-
вич В. “Щастя”… – с. 315–317.
161“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
інтерес мала… скромно додати собі ще одну військову перемогу, яка “сама”
уросла за чотири роки між виходом обох книг…
значно ширшої амплітуди різнорідних дискусійних викликів прибрала зна-
на в літературі проблема матері короля данила романовича. очевидно, за від-
сутності у джерелах виразного висловлювання з відповідного приводу, справді,
немає сенсу віддавати перевагу якомусь з цілком здогадних актуально існуючих
намагань пояснити проблему, хоча опрацювання поодиноких з них, безпере-
чно, звужує коло потенційно можливих варіантів, наближуючи до прийнятного
вирішення. проте в запропонованих у д. домбровського розмірковуваннях на-
ведено висловлювання, з якими уже зараз не випадало би погодитися ніяк. не
обійшлося й без цілковитого спотворення вимови автентичних джерел.
так, зокрема, згадано про залежність “pomiędzy niewystępującym w
źródłach imieniem drugiej żony Romana (Maria) a wezwaniem kaplicy Joachima
i Anny, w której złożone zostały jej zwłoki” (s. 60). не випадало би вдаватися до
історії такого погляду – це виходить поза конкретне завдання на дану нагоду. на-
ведена фраза у її фактичній частині пропонує, й цього разу, довільний виклад,
так само з перекрученням, літописного переказу під 1291 р., згідно з яким “тогож ̑
лѣт ̑ . мьстиславоу кнѧзю вл ̑ожи емоу Бъ ҃ . во срдц̑е мьсль блг҃оу созда гробницю
каменоу . надъ гробомъ . бабы своеи романовои . в монастырѣ . вь стг҃о и свщ҃а ю
во имѧ правѣдникоу акима и аньнъı и слоужбоу в неи створи”11. тобто, всупе-
реч зацитованому твердженню, княгиню не поховали “в каплиці”. насправді її
внук, князь мстислав данилович, спорудив каплицю над могилою тільки через
якийсь час після її смерті. як уже була нагода привернути увагу, згідно з вимо-
вою літописного оповідання, гріб знаходився не в самому соборному храмі не
названого в літописі монастиря, а поза його стінами12. на волинському ґрунті
таке влаштування могили представника княжих еліт має не так уже й віддалену
за часом очевидну і безперечну аналогію у виявленому біля південної апсиди
собору святого іоана Богослова в луцьку похованні, як аргументовано припус-
кають, – князя ізяслава інгваровича, вбитого 1223 р. в знаній сутичці з монгола-
ми на калці13. втім, через декілька сторінок і в самого д. домбровського можна
вичитати згідне з літописним переказом: “Wiemy jedynie, że przypuszczalniе w
1289 r. Mścisław (II) Daniłowicz ufundował kaplicę kamienną pod wezwaniem Jo-
achima i Anny postawioną nad jej grobem”14 (s. 68). в іншій версії те саме ствер-
джено й на наступній сторінці, де йдеться “o fundacji przez Mścisława kaplicy
pod wezwaniem św. Joachima i Anny nad grobem babki” (s. 69).
проте дивні, правду кажучи, розважання на зазначену тему цим не об-
межилися, бо можна ще навіть довідатися, нібито княгиня “fundacji kaplicy…
11 ипатьевская летопись // полное собра-
ние русских летописей (далі – псрл). – мо-
сква, 1998. – т. 2. – стб. 937 (інших відомос-
тей з відповідного приводу не віднайдено).
12 александрович В. в якому монастирі
проживала мати короля данила романо-
вича? Cвідчення джерел проти пропонова-
них “широких” трактувань // український
архео графічний щорічник. нова серія. –
київ, 2016. – т. 19–20. – с. 190.
13 до цієї аналогії увагу привернуто: алек-
сандрович В. в якому монастирі... – с. 191.
про згадане княже поховання біля собору
див.: Троневич П. о., Сайчук Б. Т. підплито-
ве поховання в луцькому замку // минуле
і сучасне волині (освіта, наука, культу-
ра). – луцьк, 1990. – ч. 2. – с. 16–17. пор.:
Терський С. лучеськ Х–ХV ст. – львів, 2006. –
с. 46, 48–49.
14 пор.: Dąbrowski D. Rodowód... – S. 44
(“Została pochowana w nieznanego wezwania
monastyrze, zapewne we Włodzimierzu Wo-
łyńskim. Dowiadujemy się o tym z Kroniki ha-
licko-wołyńskiej, informującej o wystawieniu
przez Mścisława (II) Daniłowica w 1289 roku
kamiennej kaplicy nad grobem swojej babki”).
162 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
nie dożyła (sic!)” (s. 68). тут автора, як бачимо, уже зовсім підвела елементар-
на логіка, оскільки з’ясовувати як це небіжці належалося “дожити” до спору-
дження після її смерті каплиці… над власним гробом, звісно, не випадало б…
далі ще раз пригадано “ufundowanie przez Mścisłаwa (II) nad grobem babki, z
pewnością sporo lat po jej śmierci, specjalnej kapliсy” (s. 197) – у контексті викла-
ду з приводу турбот романовичів щодо вшанування пам’яті померлих предків.
неодноразові, далеко не рівнозначні за вимовою у кожному окремому ви-
падку звернення до того самого факту та його немало відмінні перекази – не
без долучення власних, ні на чому не заснованих здогадів, привертають увагу до
очевидної своєрідності не так уже й рідко засвідченого в аналізованому викла-
ді поводження із задокументованими відомостями. розглянутий епізод наочно
показує також: автор не панує над поодинокими використаними фактами. вод-
ночас очевидною є й відсутність схильності читати написане раніше. це про-
вадить до неуникненних неузгоджених повторень навіть на сусідніх сторінках,
досить різнорідної (трапляється, – не без взаємного заперечення) та цілком до-
вільної – у стосунку до вимови джерела – подачі тієї самої інформації.
проте зарисована в наведених висловлюваннях щодо поховання та посмерт-
ного пошанування княгині романової проблема наділена ще й і ширшою вимо-
вою. д. домбровський твердив про поховання померлої у володимирі, виходячи,
найперше, з нещодавнього вокняжіння власне в цьому місті будівничого каплиці
(s. 68, 69). до того ж, ще й уроблено додаткову проблему з того, чому княгиню
поховано акурат там. пояснення запропоновано винятково через набір “потріб-
них” спеціально на дану оказію здогадів: “Mogła ona wówczas poprostu przenieść
się w pobliże młodszego syna, Wasylka” зі зміною після смерті короля данила
романовича ситуації у Холмі, де княгиня, як твердо переконаний автор, мала
перебувати до того. “Nie jest też wykluczone, że księżna życzyła sobie spocząć w
pobliżu męża, który pochowany został we Włodzimierzu Wołyńskim”15 (s. 68). на-
ведені твердження засвідчують достатньо широкі можливості припущень, ні на
чому, зрештою, поза великою на те потребою, не заснованих. адже не відомо, ні
що князя романа мстиславовича поховано, власне, у володимирі, ні що княгиня
пережила свого старшого сина, ні що вона проживала саме при ньому в Холмі:
найновіший аналіз відповідної проблеми таку можливість спростовує однознач-
но16. а сам застосований тут популярний метод індивідуальної чи колективної
“змови” не завжди увінчує прийнятний результат. Щодо конкретного місця, то в
“змаганні версій” як “najbardziej prawdopodobna” в д. домбровського перемогла
віднотована в джерелах XVI ст. володимирська замкова церква святих Йоакима
і анни (s. 68). цьому не завадило навіть те, що каплиця над гробом княгині, за
свідченням літопису, мала знаходитися у монастирі, а про жіночий монастир на
території замку не тільки відсутні будь-які відомості, а й існування такого як за
литовської, так і – ще більше – польської доби, звісно, не лише немає найменших
підстав припускати17 – перед нами очевидний нонсенс. принаймні, до літопис-
ного монастиря замкова церква, ніби, не здатна мати жодного стосунку18 й може
15 пор.: Dąbrowski D. Rodowód… – S. 28.
16 александрович В. в якому монастирі… –
с. 183–193.
17 зазначена версія ніяк не вписується і до
знаної історії пізньосередньовічних жіночих
монастирів волині, про них див.: горін С.
монастирі західної волині (друга половина
XV – середина XVII ст.). – львів, 2007; його ж.
монастирі луцько-острозької єпархії кін-
ця XV – середина XVII ст.: функціонування
і місце у волинському соціумі. – київ, 2012.
18 александрович В. в якому монастирі… –
с. 191.
163“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
продовжити його традицію хіба в посвяченні. оскільки таке ж посвячення має й
володимирський парафіяльний костьол, у цьому випадало би вбачати певний іс-
тотний аспект ранньої місцевої церковної історії, проте відомостей щодо самого
родоводу відповідного досвіду джерела не зберегли.
зрештою, намагання д. домбровського “переселити” княгиню до воло-
димира лише наприкінці життя також засноване винятково на його влас-
ному бажанні й нічому іншому та приписаному княгині-вдові шануванні
стовпництва (s. 219) – аж до… перетворення її самої на “стовпницю”19. вони
виводяться тільки від знаної твердості переконання, нібито монастир кня-
гині-вдови мав знаходитися при вежі у селі стовп (польськ.: столп’є) побли-
зу Холма. сама ця версія, однак, є суцільною фікцією, до чого була нагода
привернути увагу неодноразово20. насправді монастир у місцевості стовп
знаходився, як випадає здогадуватися на підставі новіших документальних
свідчень, не при знаній вежі, а стосовно менше досі відомій церкві княжої
доби в сусідній – тепер – місцевості спас (за новітніх часів перейменована на
Podgurze), виділеній за новіших часів в окрему адміністративну одиницю з
давнього села стовп. на підставі аналогій та свідчень пізньосередньовічних
джерел спаський монастир випадає визнати заміською резиденцією холм-
ських владик21. Що ж до самої стовпівської вежі, то вона, за усім стійким
комплексом ознак, не тільки має бути резиденційною спорудою оборонно-
го призначення. водночас, як переконують новіші дослідження, – разом з
літописною вежею в ансамблі холмської резиденції та іншою підміською, в
розташованому з протилежної сторони міста Білавині, вони творила єди-
ний комплекс мурованого оборонного будівництва Холма й околиці періоду
19 Майоров о. Галицько-волинський князь
роман мстиславович, володар, воїн, ди-
пломат: у 2 т. – Біла церква, 2011. – т. 2. –
с. 553; его же. русь, византия и западная
европа. из истории внешнеполитических
и культурных связей XII–XIII вв. (Studiorum
Slavicorum Orbis. – T. 1). – санкт-петербург,
2011. – с. 476.
20 александрович В. здобутки і прора-
хунки найновіших студій над вежею у селі
стовп (столп’є) поблизу Холма [рец. на
кн.:] Zespół wieżowy w Stołpiu. Badania
2003–2005 / Pod red. A. Buko. – Warszawa:
Instytut Archeologii i Etnologii PAN; Instytut
Archeologii UW, 2009. – 375 s. // княжа доба:
історія і культура. – львів, 2011. – вип. 4 /
відпов. ред. в. александрович. – с. 289–301;
його ж. не зовсім звичайна монографія “не-
звичайного князя” [рец. на кн.:] майоров о.
Галицько-волинський князь роман мстис-
лавич, володар, воїн, дипломат: у 2 т. – Біла
церква, 2011. – т. 1–2 // княжа доба: історія і
культура. – львів, 2013. – вип. 7 / відпов. ред.
в. александрович. – с. 309; його ж. у якому
монастирі… – с. 176. особливо показовою
є згадана версія про “княгиню-стовпницю”.
з цього приводу див.: александрович В. не
зовсім звичайна монографія... – с. 300–305.
втім, для д. домбровского зазначена “стилі-
зація” цілком прийнятна й вежу на терито-
рії угровська він, зокрема, так само визнано
стовпницькою (s. 93), хоча, як і в Холмі чи
любліні, насправді йдеться про вежу місце-
вої резиденції, див.: його ж. угровський епі-
зод // александрович в., войтович л. король
данило романович (славетні постаті се-
редньовіччя. – вип. 3). – Біла церква, 2013. –
с. 91–94. водночас д. домбровський виразно
висловився проти показового в його науко-
вому вимірі намагання а. майорова визнати
усі зафіксовані вежі волинсько-холмського
регіону винятково монастирськими стовп-
ницькими (s. 93, przyp. 203). докладніше із
зазначеного приводу див.: його ж. не зовсім
звичайна монографія… – с. 300–306.
21 александрович В. архітектурний ан-
самбль середини XIII століття у спасі-
стовпі в околицях Холма // україна: куль-
турна спадщина, національна свідомість,
державність. – львів, 2006–2007. – вип. 13:
Confraternitas. Ювілейний збірник на по-
шану ярослава ісаєвича. збірник наукових
праць. – с. 110–114. дальший розвиток з
докладнішим опрацюванням цієї версії із
дорученням нової аргументації див.: його ж.
Холмське будівництво короля данила рома-
новича // княжа доба: історія і культура. –
вип. 9. – с. 63–67.
164 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
короткого найвищого піднесення місцевого середовища за часів короля да-
нила романовича в 40–50-х роках ХIII ст.22
Більшість уже давніше викладених міркувань стосовно як гаданого са-
крального призначення стовпівської вежі, так і спаської церкви д. домбров-
ському, звісно, були відомі – це доводять його відкликання (нехай навіть і в
поодиноких давніших випадках дописані при уже завершеному тексті) до від-
повідних позицій літератури. однак відступ від раз висловленої ідеї вже вида-
вався неприйнятним: карфаген не міг бути зруйнований… Щобільше, пропа-
гований “монастир” при стовпівській вежі навіть мав... взагалі обходитися без
церкви, оскільки новіші дослідження жодних слідів такої в стовпівському ан-
самблі не виявили23. намагання ж бачити храм гаданого стовпівського монас-
тиря “княгині романової” у віддаленій на півтора кілометра спаській церкві24,
з огляду загальновідомих монастирських норм, не випадає кваліфікувати інак-
ше, як “надто веселими”25. не кажучи вже, що сама версія монастиря у стов-
півській вежі, врешті, заснована – належить визнати – винятково на прийнятті
погляду щодо сакрального характеру горішнього її ярусу, свого часу визнаного
каплицею26. втім, у новішій літературі з’явилася погляд про пізніше, уже ні-
бито з-поза часів княгині, походження не тільки відповідного ярусу, але й – як
стверджено – тільки, нібито, згодом вбудованого до нього приміщення, визна-
ного каплицею27. водночас зазначену можливість відкинуто як таку, що “nie
znajduje podbudowy w źródłach archeologicznych”28. при цьому збережено по-
гляд про горішній ярус як каплицю, проте визнано відсутність “rzeczowycnh
danych, aby wyznać klasztorną funkcj wieży w ścisłym tego słowa znaczeniu” й
запропоновано “компромісний” погляд, згідно з яким стовпівський ансамбль
тільки “mógł być postrzegany jako objekt klasztorny”29.
такі разючі розходження трактувань здатні вказати, винятково, на не-
достатність дотеперішніх досліджень, за одне з підсумувань яких і випадає
сприймати розглянуті міркування. не дивлячись на прикладені зусилля, вони,
фактично, так і не увінчалися прийнятним – з огляду актуального етапу іс-
торично-культурних студій – тлумаченням одного з виняткових об’єктів холм-
ської околиці30. логічний розвиток останнього компромісного погляду веде до
цілковитого заперечення бездоказово приданого стовпівському об’єктові мо-
настирського наповнення.
наведена версія, як і з тими ж намаганнями приписана їй візантійська “kon-
cepcja artystyczno-ideowa mоnasteru w Stołpiu” (s. 279), стали навіть чи не єдиним
визнаним у польського автора доказом відвертості короля данила романовича
22 до такого значення стовпівської вежі та
її історичного контексту увагу привернуто:
александрович В. Холмське будівництво… –
с. 70–71.
23 александрович В. здобутки… – с. 294.
24 Dąbrowski D. Żródła pisane do dziejłów
zespołu wieżowego w Stołpiu // Zespół wie-
żowy w Stołpiu. Badania 2003–2005 / Pod red.
A. Buko. – Warszawa, 2009. – S. 37.
25 александрович В. здобутки… – с. 294.
26 погляд про відповідне приміщення як
каплицю до літератури впровадила: Kuty-
łowska I. Wczesnośredniowieczne baptysterium
w Stołpiu koło Chełma // Najważniejsze od-
krycia archeologiczno-architektonicne chełma
i okolic. Materaiały z sesji naukowej odbytej w
Chełmie 1 XII 1995 r. / Red. S. Gołub. – Chełm,
1997. – S. 23–24.
27 Rodzińska-Chorąży T. Analiza materiału
badawczego // Zespół wieżowy... – S. 243–246;
Ejusdem. Wieża w Stołpiu w kontekście materia-
łu porównawczego // Zespół wieżowy... – S. 259.
28 Buko A. Zespół wieżowy w Stołpiu w
świetle wyników najnowszych badań // Zespół
wieżowy... – S. 334.
29 Ibidem. – S. 335.
30 александрович В. здобутки… – с. 300–
301.
165“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
на “візантійські естетичні впливи” (s. 256, 279). натомість сприйняття “загадко-
вого” архітектурного ансамблю у контексті холмського оборонного будівництва
1240 – першої половини 1250-х років не тільки сумісне з логікою історично-куль-
турного процесу на місцевому ґрунті. водночас воно здатне принести ще один
істотний аргумент до осмислення будівельної спадщини Холма з найближчою
околицею середини XIII ст. наслідком цілеспрямованої діяльності засновника.
“To było wprost idealne miejsce do ulokowania monasteru przeznaczonego
dla księżnej matki” – твердив не без очевидного “самоекстазу” д. домбров-
ський31. “Prowadzone w ostatnim сzasie interdyscyplinarne badania zdają się
wskazywać, że rezydowała ona (княгиня романова – в. а.) w stylickim monasty-
rze w Stołpiu, położonym około 10 km od Chełma” (s. 67; пор.: s. 68) підсумовував
він далі розглянуті власні зусилля з відповідного приводу. проте докладніший
аналіз підстав такого висновку переконує, що пропагована (не без намагань на-
віть виразного анекдотичного наповнення32) версія уже віддавна проситься до
пережитого в історії, тільки “гріхи” окремих особливо наполегливих на відпо-
відному полі авторів заслуженого спокою їй все ніяк не дають…
справа примарного “монастиря при вежі” в місцевості стовп наочно по-
казує, наскільки живучими є окремі “безконечно прекрасні” вигадки і… на-
скільки впертими виявляються поодинокі “працьовиті автори” при їх обсто-
юванні. зрештою, у цьому конкретному випадку затрачені зусилля неважко
зрозуміти… проте ситуацію рально повернуто так, що “таємниці стовпівської
вежі” тепер доводиться… відгрібати ще й з-під нашарованих на них різнорід-
них цілком рукотворного походження новітніх “таємниць”…
втім, з усієї уробленої на такий спосіб епопеї, все ж, може бути хоч якась
користь, коли сприймати її свідченням поводження в історії на знаний спосіб
слона серед фарфору. позитивний досвід окреслює все та ж проблема інтер-
претації джерел з очевидним збагаченням – у цьому конкретному випадку –
звичних писемних переказів ще також вимовою здобутків археології та буді-
вельної історії. на жаль, на дотеперішньому етапі осмислення стовпівського
архітектурного ансамблю – немало потенційною й навіть для достатньо від-
даленої перспективи.
показовим прикладом можливих тонкощів залученої інтерпретації здат-
ний послужити також й інший сюжет з особою княгині-матері. “Radziła wów-
czas synowi, by zgodził się na koronację” і, відповідно, “radził się matki w istotnej
sprawie lіczący sobie wówczas ponad 50 lat potężny władca, utrzymujący kon-
takty z głównymi potęgami europejskimi, nie bojąс się przeciwstawić imperium
mongolskiemu” (s. 67) – ствердив в. домбровський, відкликавшись до знано-
го аспекту “коронаційного процесу”. кожен з наведених у зацитованому ви-
словлюванні фактів, ніби, цілком мав бути згідним з історичною правдою і
сам по собі, немов, не здатний викликати застережень. проте зовсім не зайве
вдатися до ситуації так, як її зафіксувало унікальне з цього приводу джерело –
літопис, викладом якого і є наведені роздумування: “и оубѣди его мти҃ его . и
31 Dąbrowski D. Żródła pisane… – S. 58.
32 одним з них спиймається тлумачення,
згідно з яким вежу-монастир мав збудувати
ще князь роман мстиславович, який – за-
гальновідомо – не виявив ніякої активності
в холмській околиці, мало що не для сво-
єї… майбутньої вдови – і ще навіть… пе-
ред одруженням з нею. принаймні, саме
так належалося би сприймати ймовірність
гаданого будівництва монастиря для кня-
гині-вдови, можливо, ще й… перед кінцем
XII ст.: Buko A. Zespół wieżowy… – S. 325. з
цього приводу див.: александрович В. здобут-
ки… – с. 297–298.
166 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
Болеславъ . и семовитъ и боӕре лѧдьскыѣ”33. отож, як бачимо, йдеться зовсім
не про “радження” з матір’ю за непростих обставин, у тлі якого досить виразно
видніється схиляння до визнання нараджування з нею постійно. Буквально:
княгиню-матір згадано тільки серед переліку осіб, яким вдалося схилити кня-
зя до рішення прийняти папську корону. тому для запропонованого висновку
про якісь, нібито, сталі пошуки поради в матері у наведеному конкретному
висловлюванні, як виявляється, насправді неможливо віднайти бодай наймен-
ших підстав. про інші, силоміць притягнуті до уробленого на такий спосіб
“факту” обставини, йтися, тим більше, не може ніяк.
цей скромний – сам по собі – епізод сприймається одним з яскравих при-
кладів того, наскільки, насправді, тонкого та врівноваженого підходу потребує
трактування джерел і як легко непомітно скотитися до лабет поширеної “чес-
ноти тлумачення непрочитаних джерел” та виведених від такої постави так
само неуникненно поверхових наслідків. Щодо ролі матері в цей період біогра-
фії короля, то, мабуть, не зайве привернути увагу до не зауваженої досі вимови
знаного літописного опису його повернення з чеського походу34, згідно з якою
з-поміж родини при цьому згадано тільки брата – князя василька романовича
(“и видѣвсѧ со брат м̑ъ своимъ”35). непросто пояснити відсутність при цьому
матері з огляду переконання д. домбровського, нібито вона мала резидувати
в гаданому монастирі “około 10 km od Chełma”. зовсім інакше випадає даний
сюжет, коли, насправді, від закріплення княжої родини у володимирі 1215 р.
княгиня постійно мала проживати там й після постригу перебувати в тамтеш-
ньому Федорівському монастирі36, де, як переконують наведені на сторінках лі-
топису й донедавна не осмислені в такому зіставленні факти, мали перебувати
ще також її пасербиця Феодора та – невдовзі – правдоподібна внучата невістка
олена, вдова князя романа даниловича37.
Ще один співвіднесений з княгинею-вдовою приклад неслушного тракту-
вання задокументованого в літописному переказі факту стосується знаної згад-
ки про її намисто в описі завершального періоду життєвого шляху її внука во-
лодимира васильковича, який тоді “и мониста великаӕ золотаӕ . бабы своеи . и
матери своеи все польӕ . и розъсла млс ̑тню по всеи земли”38. з цього зроблено
висновок: “Otóż ruchomości po wdowie po Romanie (faktem jest, że nie wiadomo,
czy wszystkie) przypadły Wasylkowi, a następnie jego synowi Włodzimierowi”
(s. 69). проте насправді, згідно з вимовою наведеного літописного переказу,
фактом є лише те, що князь перетопив “и мониста великаӕ золотаӕ . бабы
своеи”. ні про який інший її спадок при цому не йдеться й “мониста” цілком
могли залишатися у володимирі при князеві василькові романовичу відколи
він, після перенесення старшого брата до новозакладеного Холма, став князю-
вати в батьківській столиці романовичів. зазначені “мониста”, до того ж, дав-
но вже повинні були належати до спільного родинного скарбу, оскільки сама
княгиня, звісно, не могла мати якогось стосунку до них ще відколи відійшла до
33 ипатьевская летопись. – стб. 827.
34 сам чеський похід цього разу перебував
поза увагою, проте його мимохідь згадано, як
“wielką wyprawę przeciw Czechom” (s. 153),
що сприймається досить несподіваним на
тлі наполегливих зусиль з утвердження
погляду про нібито “програну кампанію”
у попередній частині біографії (до безпід-
ставності такого погляду увагу привернуто:
александрович В. “Щастя”… – S. 341–343).
35 ипатьевская летопись. – стб. 826.
36 александрович В. в якому монастирі… –
с. 185–189.
37 там само… – с. 185, 188–189.
38 ипатьевская летопись. – стб. 914.
167“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
монастиря. тим більше, не випадало би шукати тут підтвердження здогадів,
чи, бува, мати не пережила короля данила, як це пропонує польський історик
(s. 68), оскільки для такого висновку, як уже відзначено, знову ж, відсутні будь-
які підстави. перед нами лиш ще один приклад звичайнісінького апріорного
“з’ясування” проблеми в поєднанні з незмінним за таких обставин щедрим
додумуванням “потрібних фактів”.
згаданий літописний переказ про спорудження каплиці над гробом “ве-
ликої княгині романової” використано підставою й для висновку стосовно ще
одного аспекту пам’яті про померлих у княжому середовищі. заключну фразу
звороту з описом спорудження й освячення каплиці “и слоужбоу в неи створи”
потрактовано одиноким свідченням забезпечення “modlitw za duszę zmarłych za
pomocą specjalnych mszy”. однак церковний канон жодних “specjalnych mszy”
такого призначення, не кажучи про “забезпечення modlitw za duszę zmarłych za
pomocą specjalnych mszy” (наведена фраза є некоректною взагалі) не знає. на-
справді наведене закінчення стосується не практики поминання померлих, а за-
вершення каплиці, її освячення й відправлення після освячення першої літургії.
окремим способом вшанування померлих відзначено “stawianie świec
przy grobach krewnych, niewątpliwie związane z modlitwami za ich duszę”
(s. 197). літопис одинокий раз зафіксував практику, яка “спровокувала” на-
ведене твердження, проте відповідне відсилання лише посередньо відклика-
ється до неї. згадка про “свічу” зафіксована у викладі слів посла князя лева
даниловича, перемишльського єпископа мемнона, перед помираючим кня-
зем володимиром васильковичем від імені свого князя: “абы ты брат ̑ мои . не
изгасилъ . свѣчѣ надъ гробомъ . стръӕ своего и братьи своеи абы далъ . городъ
свои Берестии то бы твоӕ свѣща была”39. отже, всупереч твердженню д. домб-
ровського, йдеться ніяк не про поставлення свічки над гробом, а передачу
князеві леву міста Берестя як “свічі” над гробом короля данила та його синів
романа і Шварна, спадкоємцем яких виступив князь лев данилович. на саме
такому трактуванні наголошує й чітка та вимовна реакція князя володими-
ра з виразним докором: “лве кнѧже ци без оума мѧ . творишь . ѡже быхъ не
разоумѣлъ сеи хитростии . ци мала ть . рци своӕ землѧ . ѡже Берестьӕ хочешь .
а самъ . держа кнѧжениӕ три . Галичкое . перемышльское . Бельзьское . да
нѣтоу ти сыти ѡсе пакъ мои рци ѡць҃ . а твои стрыи . лежить во епс п̑ьи и оу
сто҃и Бци҃ в володимерѣ а много ль есь над нимь свѣчь поставилъ . что есь далъ
которыи городъ . абы то свѣча была . ѡже рци просилъ еси. живъıмъ . а оуже
пакъ мртв҃ъıмъ просиши . не дам ̑ не рекоу города . но ни села не возмешь оу
мене . розоумѣю ӕ твою хытрость . не дамь”40. після такої відповіді не випадає
дискутувати, про яку “свічу” йшлося у даному конкретному випадку. отже,
переказ джерела та коментар польського автора знову розходяться цілковито.
приклади невластивих висновків з літописних фактів можна наводити й
далі. як, зокрема, розуміти нотатку при викладі вказівки про чотирирічний вік
данила і дворічний василька на момент смерті батька про “najprawdopodob-
niejsze rozwiązanie o konieczności odniesienia tej wzmianki jednak do 1205 r.”?
про якесь датування розважати тут, ніби, зайве зовсім. позбавлене очікуваної
в очах автора глибшої вимови й наступне твердження: “od momentu, gdy star-
szy Romanowicz przyjechał do Kamieńca nad Słuczą, zaczął tworzyć z Wasylkiem
zgodnie działąjący tandem” (s. 96). оскільки сам приїзд відбувся коли старшому
39 ипатьевская летопись. – стб. 913. 40 там же. – стб. 913–914.
168 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
з них було років з дванадцять, про знаний з пізнішого часу “тандем” уже тоді
випадало би твердити, звісно, не інакше, як, хіба, немало “на виріст”.
таких різнорідного виразно “облегшеного наповнення” висновків та мірку-
вань на сторінках видання немало. так, зокрема, щодо вже згаданої зустрічі з
братом після повернення з чеського походу додатково, немов цілком “від себе”,
стверджено: “Niewątpliwie razem uczcili “zwycięstwo”, weseląc się i modląc w nie-
długo wcześniej powstałych miejscowych cerkwiach” (s. 105). запрезентована тут
“братня молитва” у поєднанні з веселощами, трактованими, зокрема, як “odda-
wanie się biesiadowaniu”, заснована на знаній літописній фразі: король данило
“приде во град ̑ Холмь . сь чс ̑тью и со славою в домъ . пречс ̑тоѣ . падъ поклонисѧ .
и прослави Ба ҃ . ѡ бывшем ̑ не бѣ бо никоторыи кнѧзь . роускыи воевалъ землѣ .
чѣшьское . и видѣвсѧ со брат м̑ъ своимъ . и быс ̑ в радости велицѣ . и прибываше
в домоу стг҃о ивана. во городѣ Холмѣ с веселиемь . славѧ Ба ҃ и прчс ̑тоую его
мтр҃ь . и стг҃о ивана златаоуста”41. отже, само джерело говорить, власне, тільки
про зустріч з братом, не приписуючи тому за описаної ситуації ніяких інших
функцій додаткового наповнення та не подаючи жодних уточнень щодо особи
володимирського князя взагалі. усі відзначені молитовні чинності послідовно
співвіднесено винятково зі старшим братом та його звитягою як виведені з осо-
бистого наставлення християнського володаря. тому переносити їх водночас
також і на молодшого, звісно, немає ніяких підстав. отож, вжите у наведеному
новітньому відкликанні до описаної ситуації “razem” та його логічний розвиток
у зазначеному “послідовно веселому” контексті, попри, на перший погляд, ні-
бито переконливу правдоподібність, знову ж, повинні бути визнані пропозиці-
єю з цілковитим спотворенням реальної задокументованої ситуації – з-поміж
класики все того ж незмінного “тлумачення непрочитаних джерел”.
у викладі польського історика віднесення до зазначеної літописної розповіді
на цьому не завершилися, а отримали продовження у контексті вже з’ясованого
стосунку до проблеми читання джерела при тлумаченні інспірованих відповід-
ною нагодою “relacji braterskich”. як переконує аналіз, текст, відзначивши поба-
чення з братом, починаючи від звороту “и быс ̑ в радости велицѣ” стосується, як
і все, про що йшлося перед відкликанням до самого побачення, винятково пере-
можця особисто. так само – й далі сказано про його ж тільки перебування “в до-
моу стг҃о ивана. во городѣ Холмѣ с веселиемь . славѧ Ба ҃ и прчс ̑тоую его мтр҃ь . и
стг҃о ивана златаоуста”. тому наведене твердження, нібито брати “razem uczcili
“zwycięstwo”, weseląc się i modląc w niedługo wcześniej powstałych miejscowych
cerkwiach”, не випадає сприймати інакше, як винятково позаджерельний розви-
ток використаного переказу при послідовному недобаченні автентичної вимови
літописного тексту, конкретики відображеної у ньому ситуації.
згодом наведений погляд набрав у д. домбровського навіть ще й такого зо-
всім несподіваного вираження: “następnie zaś spotkał się z bratem i przebywali
w domu św. Jana [...], weseląc się, sławiąc Boga i przeczystą jego Matkę i świętego
Jana Złotoustego. Użyty zwrot o weseleniu się podczas pobytu w domie cerkiew-
nym (sic!) dość wyraźnie świadczy o odbyciu się tam wówczas uczty” (s. 286). під-
креслена “вразливість на учти” заступила перед автором те, що згаданий “дім
святого іоана” може означати винятково освячену на честь канонізованого кон-
стантинопольського святителя холмську церкву42, споруджену згідно зі знаною
41 ипатьевская летопись. – стб. 826.
42 останньо олексій толочко, зібравши
приклади іменування храмів домами, ствер-
див, нібито йдеться винятково про монас-
тирі. не обійшлося при цьому й без напо-
лягання, зі свого боку, так само на “учті” й
169“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
обітницею, даною при виборі місця для майбутнього Холма. дискутувати над
влаштуванням “учти” у храмі, звісно, не випадає... так само молодший брат, як
уже відзначено, насправді згаданий у літописному викладі тільки за обставин
зустрічі зі старшим після повернення того з військового походу. ніяких кон-
кретних відсилань до самої зустрічі при цьому не наведено. навпаки, літопи-
сець засвідчує повернення короля данила романовича, вказує на його подячну
молитву в соборі як своєрідний “перший крок на холмській землі” й лише
після цього йдеться про побачення з братом. за відсутності будь-яких часових
відсилань, не відомо навіть, правду кажучи, коли, власне, їх зустріч мала від-
бутися, оскільки лаконічна побіжна згадка не зберегла підтвердження перебу-
вання володимирського князя у місті на момент повернення брата-переможця.
отже, сам переказ, хоч у літописному тексті нотатка про зустріч і перериває
виклад тодішніх холмських урочистостей, цілком здатний поєднувати й різно-
часові події. канонізованому першому (давньому), очевидно поверховому, як
тепер виявляється, поглядові, до якого в даному конкретному випадку долу-
чився польський автор, ніщо, звичайно, не гарантує непомильності. до прак-
тики учтування у княжому середовищі, всупереч намаганню д. домбровсько-
го зобразити ситуацію саме так (s. 265), викладена в літописі частина тодішніх
холмських урочистостей, насправді, не має ніякого стосунку. проте, розви-
ваючи версію учти, автор, як уже відзначено, дійшов навіть до переконання:
“zwrot o weseleniu się podczas pobytu w domie cerkiewnym (sic!) dość wyraźnie
świadczy o odbyciu się tam wówczas uczty” (s. 286).
одна з “улюблених” у д. домбровського тем – учтування, як уже показано,
понад усяку міру переексплуатована, надалі виросла навіть до своєрідного під-
сумкового розумування: “сzy zaś Daniel ucztował w klastorach sam lub wraz z
rodziną, tak jak to się zdarzało Rurykowi Rościsławowowiczowi, ze względu na
brak źródeł nie jesteśmy w stanie powiedzieć” (s. 330). наведене твердження –
знову ж плід цілковитого непорозуміння, заснованого на передачі цілком по-
верхово сприйнятого переказу київського літопису про утчу, влаштовану з на-
годи завершення підпірної стіни у київському видубицькому монастирі (1199):
“и постави коутью оу стг҃о михаила . и млтв҃оу принесе ѡ приӕтьи троуда .
потщаниӕ свого... . и створи пиръ не малъ . и трѧпезоу со приготовлениемь . и
накорми игоуменъı . и со калоугѣръı всими . и всѧкого чина цркв҃ьнаго”43. отже,
тут йдеться ніяк не про “гуляння” київського князя, та ще й з родиною, у монас-
тирі – про можливість чогось подібного розважати не те що не випадало б (від-
повідне твердження надто змахує навіть на дикість), а прийняття, влаштоване
в монастирі, головно, як зазначено, – для “людей церковних”. зрештою, саме
так – учтою в монастирі із відповідної нагоди зацитований переказ принагідно
й потрактовано іншого разу (s. 265, przyp. 874). проте як ще один наведений,
нібито, “аналогічний випадок” і паралель до уже розглянутого “учтування” у
навіть у ще оригінальніший спосіб. нібито,
“дом св. иоанна” смог принять и размес-
тить князей с их многочисленной свитой, и
при этом вся эта орава (sic!) какое-то время
пировала там (“прибываше [...] с весели-
емь”): Толочко а. П. основание Холмской
епископии // Palaeoslavica. – Cambridge,
2017. – Vol. 25, no 1. – с. 271. наведений при-
клад вказує на непоодинокість засвідченого
“розгулу учтувань”, про наукову коректність
якого трактувати не випадає, див.: алексан-
дрович В. Холмський єпархіальний осере док
часів короля данила романовича: міф як
міфотворчість // княжа доба: історія і куль-
тура. – львів, 2018. – вип. 12 / відпов. ред.
в. александрович (друкується). Близькість
застосованої інтерпретації здатна підказати
вірогідне складення обстоюваного погляду
внаслідок “плідних контактів” обох авторів.
43 ипатьевская летопись. – стб. 791.
170 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
Холмі знаний видубицький епізод 1199 р. знову подано в дальшому фрагменті
тексту. при цьому “пиръ не малъ . и трѧпезоу со приготовлениемь” літопис-
ного оповідання перетворено на… приватне учтування князя з родиною у мо-
настирській трапезній (s. 286, przyp. 976). про засвідчене вражаюче нечитання
навіть власного тексту уже й нагадувати не випадало б…
отож, пропонуючи огляд повернення данила романовича з чеського по-
ходу, автор не завдав собі труду докладніше заглибитися до справжнього фак-
тографічного наповнення літописного переказу, виклав його зовсім поверхово
з очевидною перевагою навколонаукового “поверхаххапайства” над цілковито
подавленими елементами об’єктивного повноцінного наукового дослідження.
тому всі розумування щодо спільних “братніх веселощів” незмінно опиняють-
ся поза каноном історичної правди разом із залученими у відповідному кон-
тексті “спільним відпочинком” і “не відмовлянням від вина”, не кажучи уже
навіть про геть перемодернізоване “odcięli się od świata zewnętrznego”44. усі ці
зауваження вказують тільки на готовність і здатність багато чого, нібито, сто-
совного наговорити на будь-яку нагоду. однак вартість такого попису навко-
лопрофесійної майстерності незмінно визначає вимова джерельної підстави
як відображення автентичного історичного контексту епохи. у конкретному
розглянутому випадку висновок однозначний. не дивлячись на використані
факти з достовірною літописною основою, самі викладені розмірковування по-
слідовно випадають класичним прикладом того, що в польській науковій сві-
домості прийнято окреслювати знаного серйозного наповнення жартівливим
поняттям “wiedza pozaźródłowa”.
елементи такого ж характеру присутні й у міркуваннях навколо шлюбу
данила романовича. вони так само не позбавлені як очевидної зайвої інформа-
ції, так і виразного нерозуміння окремих залучених на зазначену нагоду фак-
тів. оскільки літопис не пропонує ніяких певних відомостей про одруження,
д. домбровський вдався до теоретизування, притягаючи на оказію фактичний
матеріал достатньо широкого, нерідко також, – немало віддаленого історично-
культурного контексту. так, у тексті примітки з приводу можливого терміну
одруження, де йдеться про само собою зрозумілу невідповідність для цього у
церковній практиці періоду передріздвяного посту та найближчих двох тиж-
нів після різдва, зовсім несподівано виринуло зауваження… “o chyba relatywnie
dość swobodnym podejściu starszego Romanowicza do Cerkwi i jej praw”, а навіть
практики церковного визнання шлюбу, укладеного у зазначені дні дії церков-
ної заборони (s. 115, przyp. 289). при цьому не зовсім зрозумілою є конкретна
мета такого твердження. адже не випадало би доводити, що весілля молодого
правителя ніяк не могло відбутися у період посту чи інші не прийняті в цер-
ковному житті дні. тому виникає питання як, власне, розуміти обидві части-
ни наведеного висловлювання. адже ніяких спеціальних виявів поборювання
церкви з боку короля літопис не відзначив (не кажучи вже про те, що такого
й бути не могло). а знані проблемні стосунки з окремими представниками
44 застосування подібної модернізуючої
термінології належить до прикметних особ-
ливостей почерку д. домбровського й за-
свідчене і в попередній частині його біогра-
фічного дослідження, пор.: александрович В.
“Щастя”… – с. 343. інший приклад “не-
уникненного” за новітніх часів “прогресив-
ного модернізування” стосується проблем
“сексу” (s. 127–128), хоча, поза народженням
дітей та “загальнотеоретичними” розмірко-
вуваннями, на цю тему, звісно ж, нічого не
відомо, оскільки тогочасні джерела, на від-
міну від окремих “особливо прогресивно”
налаштованих сучасних авторів, відповідної
проблематики, традиційно, здатні торкати-
ся, хіба що, винятково опосередковано.
171“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
церковної єрархії ніяк не тільки не здатні вказувати на ставлення до власне
церкви, а й не можуть бути трактовані в такому сенсі. Безперечно, перед нами
ще один приклад завідомо безвідповідального говоріння й водночас – наслідок
невміння сконцентруватися на певній обраній проблемі задля її адекватного
обмірковування, з’ясування і висвітлення. з огляду на значення церкви та цер-
ковного контексту для тогочасного життя, таке легковаження сприймається
одним з найістотніших за наслідками недоліків аналізованого тексту.
приклади очевидного нерозуміння засвідчує також “теоретичний” ви-
клад самої шлюбної церемонії, взорований на відповідному тексті служебни-
ка XIII ст. з бібліотеки новгородського софійського собору. описуючи шлюбну
процесію у храмі, д. домбровський відзначив стосовно пари молодих: “Zatrzy-
mywałа się przed ołtarzem, nа którym kapłan stawił naczynie liturgiczne, szkla-
nicę wina i wieńce” (s. 117). з незрозумілих міркувань утаємничене “naczynie
liturgiczne” повинне бути визнане не інакше, як келихом для причастя, до чого
випадало б віднести й згадану далі “szklanicę wina”, – про причащання моло-
дої пари при викладі церемонії йдеться дещо пізніше. Без останнього уточ-
нення “вино” (на тлі згаданих понад всяку міру перепрацьованих сюжетів з
“учтами”) здатне викликати асоціації з-поза можливого контексту самої уро-
чистості. залучене окреслення “szklanicę wina” в описі відповідного моменту
до коректніших так само не належить. цілковито безсенсовним є зауваження,
нібито після з’єднання рук молодих священик “wchodził na ołtarz i modlił się
po cichu” (s. 118). оскільки вівтарем у церковній практиці є вівтарна частина
храму, але також встановлений у ній престіл, священик ніяк не міг увійти “на”
вівтар у сенсі до вівтарної частини храму, не кажучи вже про трактування “зі-
йти на престіл”, як це передбачає поданий опис відповідного моменту шлюб-
ної церемонії. тут явно перенесено на православну традицію “рідну” практи-
ку латинської церкви, де священик, справді, входив на вівтар, – східці вівтаря. у
результаті, як бачимо, постала ситуація виразно анекдотична…
інші приклади недокладного сприйняття вимови літописного переказу
стосуються окремих обставин біографії князя лева даниловича. автор ствер-
див “mocne przesłanki” для визнання виділення уділу молодому князеві у
зв’язку з одруженням 1246 р. (s. 150). перші відзначення княжича в джерелах
потрактовано при цьому достатньо побіжно. винятково свідченням “relacji Da-
niela z synami na polu militarnym” визнано відіслання юного лева 1244 р. проти
претендента ростислава михайловича, який наближався тоді до перемишля,
хоча повинно йтися, звичайно, насамперед, про конкретний епізод біографії
молодого лева даниловича, а вже тоді – притаманний відповідній ситуації
ширший контекст. д. домбровський шукав пояснення такого призначення у
тодішній зайнятості як данила, так і василька на польському напрямку, вна-
слідок чого старшому синові першого з них, нібито, й припала роль “zastępcy
niemogących zaangażować się ojca i stryja” (s. 151). при цьому не усвідомлено
потреби розглянути ситуацію докладніше та дошукатися якоїсь істотнішої
причини. як видається, однак, цей “moment debiutu militarnego” мав значи-
ти більше – юному князеві належалося виступити ніяк не заступником, а із
зовсім іншим призначенням. якби йшлося про звичайного заступника, ним
цілком міг стати хтось досвідчений з найближчого оточення батька. не був
юний княжич присутній також у ролі “przedstawiciela dynastii maiącego, na-
wet symbolicznie poprzez sam fakt obecności, zagrzewać do bоju wojów” (s. 151).
військова практика такої присутності та “зігрівання”, звісно, не передбачала
172 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
обов’язковими і задля цього навряд чи наражали б підростаючого найстар-
шого нащадка та першого спадкоємця престолу на очевидну потенційну не-
безпеку. тому належалося б дошукуватися істотнішої мотивації. як випадає
гадати, ситуація піддається поясненню тільки в наступний спосіб: юний князь
лев уже на той час повинен був отримати перемишль і став на чолі війська,
покликаного боронити від ворожого вторгнення власні володіння. за такого
трактування присутність княжича, ще при участі наступного року в битві по-
близу ярослава, за словами літописця, “детску сущу”45, надається для сприй-
няття логічно вмотивованою й оправданою.
у розглянутій ситуації не можна не вдатися також до проблеми віку мо-
лодого князя, за давнішою одностайною щодо цього літературою, традиційно
визначеного в д. домбровского на 15–19 р. (s. 151). проте “найдорослішу” про-
позицію, мабуть, не випадало би сприймати ніяк з огляду на зазначене наголо-
шення дитячих літ княжича ще наступного року при описі ярославської битви.
в аналогічній військовій ситуації, проте при боці батька і старшого брата як
“младу сущу” через десятиліття зафіксовано також Шварна46. д. домбровський
зіставив обидва факти, вважаючи при цьому Шварна за відповідних обставин
навіть молодшим, знову ж таки відкликаючись до популярної “найдорослішої”
пропозиції. відмінність при цьому витлумачено цілком від себе, ніби приби-
раючи роль самого короля данила: “Zapewne król przywykł i przekonał się, że
młodzi synowie dobrze sobie radzą na polu boju” (s. 160). логічного запитання
коли і з яких обставин була нагода (нагоди) “призвичаїтися”, звісно, не виникло.
Щодо віку князя лева, то його виводять винятково на підставі найстарших
літописних згадок про молодого княжича 1240, 1244 та 1245 р. та збережених
у викладі двох останніх з них посередніх часових натяків47. записи про “лва
млада соуща . и ӕко ни во бои емоу внити младоу соущоу”48 під час пере-
мишльської експедиції 1244 р. та “лвови же . дѣтьскоу соущоу”49, “львъ младъ
сы”50 в описі ярославської битви 1245 р. здатні прихилити до висновку про
вірогідність пізнішого, ніж звично вважається у літературі, часу народження
князя. намагання д. домбровського побачити якусь, нібито, переміну упро-
довж десятиліття, яке відділяє обидва наведені приклади, у тому, як король
данило романович сприймав синів, – не більше, ніж яскраво виражене праг-
нення “позбутися проблеми”. тобто, згідно з літописним переказом про нього
як “дѣтьскоу соущоу” і “младъ сы” на 1245 р., князь лев данилович виявляється
молодшим й насправді мав, очевидно, народитися не в другій половині 1220-х
років, як вважалося досі, а тільки, мабуть, уже на зламі десятиліть. інакше на-
ведені акцентування його молодості у літописному викладі під 1244 р. та на-
віть ще дитячості далі, в описі ярославської битви наступного року зрозумі-
ти непросто. і, навпаки, після такого дворазового наголошення підкреслення
того, як “ѡ того же гордаго Филю . львъ младъ сы . изломи копье свое”51 та
подане далі “львъ ста на мѣстѣ воиномь . посредѣ троупьӕ . ӕвлѧюща побѣдоу
свою”52 на побойовищі ярославської битви, навпаки, наголошує на звитязі та
45 ипатьевская летопись. – стб. 802.
46 там же. – стб. 838.
47 там же. – стб. 785–787, 797, 802, 804, 805.
підсумування відповідних поглядів у літе-
ратурі наведено: Dąbrowski D. Rodowód... –
S. 102–103. пор. також: Войтович л. князь
лев данилович (славетні постаті середньо-
віччя. – вип. 1). – львів, 2012. – с. 10; його ж.
лев данилович, князь галицько-волинський
(бл. 1225 – бл. 1301). – львів, 2014. – с. 9.
48 ипатьевская летопись. – стб. 797.
49 там же. – стб. 802.
50 там же. – стб. 804.
51 там же.
52 там же. – стб. 802, 805.
173“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
особистій поставі юного воїна на полі бою. показово, що наприкінці розповіді
літописець уже не відкликається до молодості. Щобільше, в короткому опо-
віданні сприймається не зауважений при дотеперішніх достатньо поверхових
зверненнях до аналізованої ситуації послідовний розвиток образу воїна. спер-
шу “лвови же . дѣтьскоу соущоу пороучи (батько – в. а.) и василкови . храброу
соущоу боӕриноу . и крѣпкоу . и да и стрежеть его во брани”53, далі “ѡ того же
гордаго Филю . львъ младъ сы . изломи копье свое”54 та в завершенні: “и львъ
ста на мѣстѣ воиномь . посредѣ троупьӕ . ӕвлѧюща побѣдоу свою”55. окрім уже
відзначеної послідовної еволюціїз образу, зіставлення засвідчує також свідомо
залучений літературний засіб, коли в описі кількагодинного перебігу подій ге-
рой з’являється декілька разів, кожного разу виступаючи в цілком інакшому
освітленні. причому, з якихось міркувань авторові явно повинно було залежа-
ти на презентуванні його “дѣтьскоу соущоу” на початку, як “младого” у бою й
уже як би цілком визрілим воїном на завершення. Йдеться, звичайно, не про
поодинокі вихоплені моменти ширшої картини, а винятково літературний
хід, спрямований на звеличення молодого княжича, своєрідний “прихований
панегірик”. Безперечно, в такому підході варто вбачати відображення вірогід-
них конкретних обставин укладення відповідної частини літописної розповіді,
однак самих обставин текст не зберіг.
аналогічна ситуація із рядом запитань постає й при описі повного друго-
рядного, правду кажучи, за вимовою факту не зовсім докладно переданих у літо-
писному оповіданні обставин одного з військових конфліктів – початкового етапу
походу наприкінці 1254 р., коли Галич захопив князь ізяслав56. король данило
“посла сна҃ своего романа . и боӕры свои всѣ на нь . лва бо преже ѿрѧдилъ бѣ
королеви . а самъ ѣха проводить вои своих ̑ . ѣдоущоу же емоу . до Гроубешева . и
оуби вепревъ шесть . а самъ же оуби их ̑ рогатиною . г ҃. а три . ѡтрочи его . и вдасть
мѧса воемь на поуть”57. виходячи з поданої кількості вбитих вепрів, д. домбров-
ський, чомусь, взявся трактувати їх, нібито, єдиним “харчовим забезпеченням”
споряджених й на цій підставі прийняв логічний, як йому видалося, висновок
про малочисельність відісланого загону (s. 158). при звичному для практиковано-
го методу поверховому сприйнятті літописної розповіді, не зауважено окремих
особливостей викладу, вартих докладнішого осмислення. насамперед, свідчення
літописця про відрядження на супротивника до Галича “усіх своїх бояр” випада-
ло би сприймати, очевидно, як усіх тих, то на той час служив безпосередньо при
самому королеві, його тодішнього найближчого оточення. далі, немає підстав
визнавати, ніби їх виряджено до Галича без будь-якого провіанту, й той, нібито,
мали замінити тільки цілком випадково впольовані поблизу Грубешева вепри.
не з’ясовано також, чому король особисто якийсь час супроводив експедицію –
щонайменше до Грубешева й невідомі, так само, не тільки причини “принагід-
ного” грубешівського полювання під час військового маршу, а й увага до нього
літописця. описана з деталями, здатними походити винятково від очевидця,
грубешівська випадкова здобич, безперечно, повинна була стати лише поповне-
нням загальноприйнятого за таких обставин харчового забезпечення. дивно, що
53 там же. – стб. 802.
54 там же. – стб. 804.
55 там же. – стб. 805.
56 у д. домбровського – володимирович
(s. 157–158), хоча літопис такого князя з від-
повідного часу не віднотував. леонід махно-
вець ідентифікував його з князем ізяславом
мстиславовичем: літопис руський. за іпат-
ським списком переклав л. махновець. –
київ, 1989. – с. 488.
57 ипатьевская летопись. – стб. 830.
174 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
історик виявив нерозуміння зазначених цілком очевидних моментів, пропоную-
чи поспішні тлумачення, несумісні не тільки зі звичною практикою, а й водночас
ще також – елементарною логікою. втім, в іншому місці той же епізод фігурує
серед розповіді про полювання короля без зафіксованих конкретних реалій, ви-
нятково як “приватні” лови поблизу Грубешева в товаристві “ludzi z otoczenia”
(s. 264) – трьох вепрів, як пам’ятаємо, за словами літописця, вбили конкретно
отроки. у наведеному ж новому зверненні: “Kolejne trzy padły z rąk ludzi z oto-
czenia”. причому, само грубешівське полювання цього разу потрактоване “jako
forma rozrywki i wypełniania funkcji społecznych włаdcy (sic!)” (s. 264), не без оче-
видного часового зміщення щодо поняття сповнення обов’язків – явища у його
суспільному вимірі зовсім іншої епохи. адже, нагодувати підданих – обов’язок,
як відомо, вождя ранніх суспільств, а про “суспільні функції” володаря випадало
би, звичайно, твердити на значно пізнішій стадії еволюції. наслідки ж відриву
від властивого контексту цілком очевидні – їм знову віднайшлося заміщення по-
між багатствами завжди напоготові невичерпної фантазії…
Ще один показовий приклад нерозуміння вимови джерела засвідчує при-
вернення уваги як до цікавого до наступного явища – “kilka razy zapisano, że
starszy Romanowicz był “bratem” Włodzimerza Rurykowicza”: “W tym wypad-
ku jednak dziejopis – jak się wydaje – użył określenia “brat” głównie w znacze-
niu krewniaka, ale przede wszystkim sojusznika i bliskiego współpracownika”
(s. 180). тут показано цілковите нерозуміння властивого змісту вкладеного в
поняття “братерства” у кожному конкретному випадку: “володимеръ же по-
сла данилови . река идеть на мѧ михаилъ . а помози ми брате”58, “приде вѣсть
къıевоу . володимероу . и даниловн . ѿ володислава . рекшоу же данилоу .
кнѧзю володимероу . брате . вѣдаюче ѡбѣю наю идүть . наю поусти мѧ . да
поидоу имъ взадъ”59, “боудоущю же володимероу къıевѣ . присла сна҃ своего
ростислава в Галичь . и приӕ с нимъ братьство . и любовь великоу”60. у двох
перших цитатах наведено узвичаєне звернення один до одного в княжому
середовищі. остання відкликається до поширеної практики міжкнязівських
стосунків та способу їх відзначення у літописній традиції. тобто, справжнє на-
повнення усіх трьох цитат ніяк не відповідає ані ствердженому – “że starszy
Romanowicz był “bratem” Włodzimerza Rurykowicza”, ні запропонованому далі
розшифруванню змісту цього поняття з притаманним авторові неодноразово
відзначеним немалим модернізуванням історичного образу віддаленої епохи.
“Szczególnie głębоkim cieniem na obrazie starszego Romanowicza kładnie się
sprawa węgierskiego możnowładczy Fili. Jak podaje Kronika halicko-wołyńska, w
dwóch zresztą miejscach, ten długoletni wróg Romanowiczów został zabity przez
Daniela. Przytoczone zapisy wskazują na dokonanie przez księcia niegodnego, nie-
zgodnego z kodeksem rycerskim czynu zamordowania jeńca, co gorsza, nаjpewniej
własnoręcznie” (s. 287–288). чому польський автор, пишучи відповідну частину
таксту, настільки перейнявся як “рицарським кодексом”61, так і його недотри-
манням у данному конкретному випадку, очевидно, приречене залишитися
таємницею. втім, історії, звичайно, не на тому повинно залежати. “прегордий
Філя”, судячи з одинокої давнішої згадки про нього на сторінках літопису62,
58 ипатьевская летопись. – стб. 766.
59 там же. – стб. 766–767.
60 там же. – стб. 772.
61 у цьому випадає вбачати очевидну ре-
мінісценцію критикованого сприйняття
проблеми як при викладі певних аспектів
угорського дитинства юного данила рома-
новича, так і пізнішого чеського походу, див.:
александрович В. “Щастя”… – с. 342–343.
62 ипатьевская летопись. – стб. 736.
175“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
належав до особливих “шанувальників русі”, хоча докладніших відомостей про
нього та його ”прегордість” джерело не зберегло63. тому, хоча він тільки двічі
фігурує у літописному викладі, не випадало би сумніватися щодо наявності в
данила романовича достатніх підстав трактувати цього свого особистого ворога
так само по-особливому, не наражаючись на ризики приписаного йому, нібито,
“негідного вчинку”. для свого часу це, звичайно, не мало бути чимось винятко-
вим, випадком, як хочеться критикові “przekroczenia norm religijnych i moralnych”
(s. 288). зрештою, й сам д. домбровський у бездоганно білосніжній тозі судді
більше подібних прикладів не відшукав. тому, очевидно, цілком безпідставно,
зовсім модернізуючи контекст епохи, заповзявся домагатися від галицько-во-
линського володаря дотримання норм сформульованої лише через багато століть
після цього на принципово іншому історичному тлі Женевської конвенції щодо
поводження з військовополоненими. кориснішим було б, звичайно, переглянути
на відповідну нагоду київський літопис з попереднього століття…
не менш яскравим прикладом своєрідного сприйняття і тлумачення лі-
тописного викладу виявляється також наголошення “співпраці” з королем
данилом земовіта I мазовецького – “do końca życia Piast ten blisko współpra-
cował z ruskimi krewnymi, współdziałąjąc z nimi w podboju Jaćwieży, a także
służąc radą w rokowaniach o przyjęcie korony królewskiej z nadania papieskie-
go” (s. 190). залучене формулювання щодо “співпраці”, найочевидніше, звично
“не надто коректно” трактує зафіксовану причетність польського правителя
до згаданих умовлянь данила романовича прийняти корону. згідно з не у
всьому зрозумілим літописним викладом64, польський князь, правду кажучи,
не зовсім “служив порадою” “w rokowaniach”. я учасник походу проти ятвя-
гів, він, насправді, виявився одним з немало випадкових пригаданих у літопи-
сі “докучальників”, знаних з наполегливого схиляння данила романовича до
коронації. проте як конкретних обставин самих зусиль, так і безпосередньої
причетності до них польського князя, літопис не подав. не випадало би вдава-
тися до трати сил на з’ясування, наскільки адекватним повинно бути наведе-
не викладення участі без врахування джерельно не засвідченого справжнього
напов нення відзначеної причетності. запропоноване трактування переконує,
ніби сучасний історик за неодноразово відзначеним призвичаєнням мав не-
мало перепрацюватися за свого князя… тому, фактично, знову йдеться про
класичний приклад наступного очевидного і чималого надуживання на
“польський інтерес”. підлаштовувати під такі факти усю біографію п’яста за-
галом – зусилля тим більше завідомо невдячне…
63 за свідченням угорських джерел, йдеть-
ся про угорського палатина: Фонт М. венгры
на руси в XI–XIII вв. // а сє єго серєбро: збір-
ник на пошану члена-корепондента нан
україни миколи Федоровича котляра з на-
годи його 70-річчя. – київ, 2002. – с. 95–96;
Волощук М. “Филя древнє прегордыи”. до
питання галицько-угорських родинних
зв’язків // Галицька митрополія в історії
європейського християнства. матеріали
міжнародної наукової конференції. Галич,
14 травня 2009 року. – Галич, 2009. – с. 91–
96; його ж. “Филя древнє прегордыи” / Fila
Supruniensis. маловідомі сюжети з історії
Галицької землі першої половини XIII сто-
ліття // україна: культурна спадщина, на-
ціональна свідомість, державність. – львів,
2011. – вип. 20: Actes testantibus. Ювілейний
збірник на пошану леонтія войтовича. –
с. 189–196. проте угорські матеріали, окрім
окремих відсилань до родинних контексту,
так само не зберегли ніяких переказів сто-
совно “галицьких” аспектів біографії “Філі”.
64 увагу до окремих не врахованих момен-
тів перебігу відповідних подій, втім не зау-
важеного в давнішій літературі своєрідного
“переслідування з короною”, якої кандидат,
виявляється, мав… цілеспрямовано й напо-
легливо уникати, привернуто: александро-
вич В. “Щастя”… – с. 344–347.
176 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
серед проблем, вказаних за “вирішені назавжди”, виділяється холмське
шанування святого іоана златоуста, визначене наявністю в Холмі в ансамблі
княжої резиденції чи у зв’язку з нею65 церкви святого іоана златоуста й ви-
веденого від нього як головний аргумент хрещення короля на честь констан-
тинопольського святителя (s. 218–219). прийняті заперечення наявності такого
імені засновані на розумуваннях петербурзького історика александра майо-
рова, у цьому конкретному моменті, однак, далеко не переконливих, а, досить
часто, як показує докладніший аналіз, – цілковито “нафантазованих”66. саме
таку належно не опрацьовану, побіжно викладену “робочу візію” д. домбров-
ський і перейняв у цьому конкретному випадку немовби твердо встановленим
фактом. звідсіля холмська традиція святого іоана златоуста подана як, нібито,
“opierająca się na częściowo blędnych, częściowo zaś nieweryfikowanych prze-
słаnkach, w żaden sposob nie jest potwierdzona źródłowo” (s. 219). при цьому ді-
йшло навіть до “легкого” плутання святого іоана златоуста зі… святим іоаном
Хрестителем (s. 219, przyp. 689). однак холмське шанування канонізованого
константинопольського архиєпископа, все таки, немає підстав відкидати67. но-
вітні дослідження додали на його користь не зауважений на давніших етапах
осмислення й тільки нещодавно відкритий додатковий аргумент мистецького
походження – унікальну для іконографічної традиції присутність святителя
у найдавнішій холмській іконографії покрову Богородиці68. принаймні, поза
шануванням саме цього святого у колі короля данила романовича немає мо-
тивації для пояснення обітниці побудувати храм власне на його честь у май-
бутньому місті, спорудження самого храму, наявності в ньому цілого ряду
особливого походження дарів володаря69 та вимовних відкликань до святого
на сторінках літописної розповіді70. не випадково, звичайно, прихильникам
65 решток храму досі не ідентифіковано,
див.: Buko A., Dzieńkowski T., Gołub S. Rezy-
dencja książęca na “Wysokiej Górce” w Cheł-
mie wświetle wyników badań archeologicz-
nych z lan 1210–1212 // княжа доба: історія
і культура. – львів, 2015. – вип. 9: король
данило романович 1264–2014 / відпов. ред.
в. александрович. – с. 182–184; Buko A., Do-
browolski R., Dzieńkowski T. Gołub S., Petryk W.,
Rodzińska-Chorąży T. Palatium czy zespół rеzy-
dencjonalny? Północna część Góry Katedralnej
w Chełmie (Wysoka Górka) w świetle wyników
najnowszych badań // Sprawozdania archeolo-
giczne. – Kraków, 2014. – T. 66. – S. 148, 152.
66 Майоров о. Галицько-волинський
князь... – т. 2. – с. 538–539; его же. о проис-
хождении имени и уточнении даты рож-
дения даниила Галицкого // україна: куль-
турна спадщина, національна свідомість,
державність. – вип. 20. – с. 474–475; его же.
русь... – с. 464–465. Щодо підстав запропо-
нованого трактування див.: александрович В.
Холмське шанування святого іоана златоус-
того // збірник матеріалів VIII міжнародної
конференції “Християнська сакральна тра-
диція: віра, духовність, мистецтво”, м. львів,
23 листопада 2015 року. – львів, 2015. – с. 249.
пор.: Войтович л. дата народження короля
данила // александрович в., войтович л.
король… – с. 14–16.
67 александрович В. покров Богородиці.
українська середньовічна іконографія (студії
з історії українського мистецтва. – т. 4). – львів,
2010. – с. 147–148; його ж. Холм… – с. 164; його
ж. Холмське будівництво… – с. 49–51; його ж.
Холмське шанування... – с. 247–252.
68 його ж. покров Богородиці. – с. 142–143,
147–148. пор.: його ж. переказ холмської та
київської іконографії XIII століття у хра-
мовій іконі покрову Богородиці початку
XVIII століття з церкви в андронові побли-
зу кобрина // україна: культурна спадщи-
на, національна свідомість, державність. –
вип. 20. – с. 60, 64–65, 66–67 (мотив ангелів);
його ж. Холмське шанування… – с. 251–252.
69 про них див.: александрович В. мис-
тецькі сюжети холмського літопису князя
данила романовича: нотатки до відчитан-
ня, сприйняття та інтерпретації джерела //
український археографічний щорічник.
нова серія. – київ, 2009. – вип. 13–14. – с. 57–
58; його ж. Холм… – с. 175–176.
70 ипатьевская летопись. – стб. 826, 842,
843.
177“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
заперечення холмського щанування святого іоана златоуста усіх цих фактів
вдається не зауважити – вони в їхніх розмірковуваннях неприсутні71 як незмін-
на гарантія побудови завідомо “прекрасних” концепцій…
схильність до нічим не обумовлених, неоправданих висновків висту-
пає і в такому зовсім скромному моменті, як визнання можливості хрещен-
ня сина королівської пари мстислава, нібито, не тільки на честь мстислава
мстиславовича удатного, а й дальшого родича зі сторони батька – луцького
князя мстислава ярославовича німого (s. 222). надто вже сумнівною виглядає
пропозиція найвиразніше випадковому в останньому наведеному прикладі
співпадінню імен надати того наповнення, яке йому, найочевидніше, припи-
сано цілком бездоказово. проте і з першим взірцем теж не все так просто, як
може видатися без належного заглиблення. адже логічно, делікатно кажучи,
не таким уже й вмотивованим сприймається охрещення на честь померлого за
два десятиліття до того тестя, з донькою якого король уже розійшовся, сина…
від другої, литовської дружини. власне цієї останньої обставини д. домбров-
ському якось... вдалося не зауважити зовсім72. проте якщо історія здатна по-
слуговуватися подібними “фактами”, то мимоволі напрошується питання,
наскільки такого наповнення “творчість” наділена потенціалом як сприйма-
ти, так і – особливо – розуміти об’єкт свого інтересу й наскільки випадало би
визнавати усвідомленим запропонований виклад? Що ж до походження імені
одного з молодших потомків короля, то видається цілком певним: назвавши
старшого сина на честь батька романом, іншого охрещено мстиславом на честь
діда мстислава ізяславовича. цієї “зовсім простої” й дохідливої істини при
стосованому заглибленні до проблематики вдалося не зауважити…
по-своєму істотний за вимовою й наступний пригаданий епізод, коли в
Галичі на звістку про смерть князя романа мстиславовича, за словами польсько-
го автора, юному княжичеві данилу – “musiał być unany za symbolicznego repre-
zentanta władzy dynastii” – “zdecydowano się złożyć… przysięgę, co prаktycznie
było jednoznaczne z osadzeniem na troniе halickim” (s. 234). складення присяги
вказує, однак, не на символічність, а реальність влади, Юний, на той час, княжич
як природний наступник батька успадкував після нього владу й присягу йому
складено вже як новому володареві: інших мотивів описаної поведінки підданих
історія не знає. тому додатково тлумачити значення відповідного акту як поса-
дження на престолі за даних обставин, все таки, не потрібне. запропоноване по-
яснення здатне, хіба, вказати на очевидне нерозуміння ситуації.
так само сприймається цілком зайвою докладніша розлога розповідь про
угорське королівство з оказії переїзду до нього юного данила романовича на
кількалітнє, як виявилося, перебування на початку життєвого шляху (s. 237–
246) зі щедрими численними акцентами, насправді, однак, здатними мати
тільки дальший і набагато дальший стосунок до особи княжича. не з усіма
міркуваннями відповідної частини розповіді так само можна погодитися. зо-
крема, не випадало би визнати слушність, коли при намірі короля андрія II
видати за юного гостя доньку твердиться “o bliskości Daniela wobec króla Wę-
gier i środowiska dworskiego” (s. 248). Безперечно, угорський монарх виходив з
інших засад, ніж би це відчувся покликаним робити сам польський історик,
71 пор.: Майоров о. Галицько-волинський
князь... – т. 2. – с. 538–539; его же. о про-
исхождении имени... – с. 474–475; его же.
русь... – с. 464–465; Dąbrowski D. кról… –
S. 218–219.
72 див.: Dąbrowski D. Rodowód... – S. 174–
180.
178 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
вибираючи власного зятя. Головним моментом потенційної “близькості”, звіс-
но, мав бути розрахунок на такий спосіб закріпитися на галицько-волинських
землях. показово, однак, що плани короля невдовзі змінилися й вірогідне
якийсь час одруження надто ще тоді юних нащадків скоро мало розладнатися.
Щодо пропагованої “близькості”, варто мати на увазі й очевидно не врахований
вік гостя, який так само зобов’язує до відмінного погляду на описану ситуа-
цію, та, відповідно, – вживання інакшої, належної до цієї обставини фразео-
логії: про яку “близькість” насправді мало б ітися. тим більше ні на чому не
заснованою, позбавленою будь-якого вартісного навантаження літературною
формулою є твердження про близькість юного гостювальника ще й навіть і до
“środowiska dworskiego”.
наскільки при цьому княжич мав бути при угорському дворі “kształcony
na włаdcę według obowiązujących tam zasad” (s. 249) – гадати теж, мабуть, не ви-
падало б. відповідних відомостей джерела, звичайно, не пропонують й такий
висновок сприймається тільки іншою стороною уже знайомої нам “близькос-
ті”. явним перепрацюванням на щойно викладену версію про гадані угорські
зусилля з виховання майбутнього володаря та її безперечним продовженням
сприймається також наступне пояснення до згадки про посадження юного
княжича на престолі в галицькому соборі: “Widać więc, że małoletni książe mu-
siał już wtedy znać wszelkie procedury towarzysząсe funkcjonowaniu władcy i
potrafił się wśród nich odnaleźć” (s. 250). з огляду на приблизно десятилітній вік
данила романовича на час завершення його “угорського дитинства”, немає, зви-
чайно, сенсу розгортати дискусію чи справді міг і, щобільше, – мусів. наведене
твердження пропонує ще один доказ того, наскільки істотні деталі аналізованої
ситуації здатні зникати з поля зору при так налаштованому зверненні до неї.
з іншого характеру вибором читач стикається в огляді проблем культу-
ри, де привертає увагу спосіб викладу відомостей про архітектурний ансамбль
холмської резиденції короля данила романовича та співвіднесені з нею об’єкти.
оскільки автор належить до групи польських дослідників, які вже тривалий
час працюють над вивченням холмського резиденційного центру, вельми по-
казовою сприймається відсутність відсилань до нього на сторінках книги як
окремого об’єкту разом з поодинокими складовими, зокрема, знаною з літо-
писного опису вежею як єдиним зафіксованим у літописному викладі елемен-
том резиденційного комплексу. випадає здогадуватися, що цей аспект пови-
нен був потрапити до “wyciętego” наразі етапу “пунктуаційних зусиль”. проте
водночас вилучення з проблематики культури одного з найважливіших і чи
навіть не найпоказовішого її вияву на місцевому ґрунті – засіб як наочний, так і
вимовний. з цієї сторони холмської дійсності окремо виявився згаданим тільки
літописний стовп з орлом, але лише з наступного міркування – оскільки у ньо-
му, за твердженням автора, “mamy do czynienia z kolеjnym świadectwem istniе-
nia środowiska intelektualnego związanego z Danielem” (?!) (s. 256). і тільки… на
який спосіб у монументі мало б реалізуватися оте “свідчення” – читачеві на-
лежиться уже гадати самотужки… разом із пам’ятником з культурної сторони
холмської дійсності пригадано ще також генетично миліші серцю польського
автора “римські шкла” та “угорську чашу” – останню як очевидний аргумент
“pozostawania pod urokiem węgierskich wpływów kulturowych” (s. 256). в цьо-
му конкретному прикладі неможливо не побачити сліду уже розглянутого “єв-
ропеїзування” (винятково у власних очах історика, звісно) майбутнього короля
за часів його угорського дитинства та прийнятого в запропонованому викладі
179“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
значення гаданих тогочасних зусиль для всього подальшого життя. тут було б
дуже корисно пригадати, як після повернення з угорщини юний княжич не
впізнав матері. але це вже не належить до епізодів, здатних прикрасити кон-
цептуальні зусилля новітнього прогресивного історика…
показовим прикладом нерозуміння ситуації, як і традиції, є також наве-
дений одинокий “доказ” обізнаності короля з “письмом”, віднадений у його
словах, зафіксованих під 1231 р. при описі вимаршу проти війська угорського
королевича андрія поблизу міста Шумська на волині: “данилови же рекшоу .
ӕко же писание глт҃ь . мьдлѧи на брань . страшливоу дшю҃ имать”73. літературна
критика вбачає тут перефразування слів олександра македонського: “яко црь ҃ ,
поздяся на брань, оуже явился есть противнымъ, яко страшиву душю имать на
брань”74. д. домбровський витлумачив наведене місце літописної розповіді на
той спосіб, нібито “starszy Romanowicz najpewniej przytoczył przeczytany tekst
(sic!)” (s. 261). однак фраза “писание глт҃ь” у тогочасному культурному обігу
здатна мати єдине прийнятне наповнення як відсилання до святого письма і
з цього огляду зовсім безпідставно співвідносити її з проблемою грамотності у
cприйнятому та викладеному сенсі. інша річ, чи перед нами, справді, помилка
й відкликання до історії знаменитого македонського царя зроблено неслушно,
чи зазначені слова данила романовича, все ж, здатні приховувати якусь алю-
зію до християнських священних книг75. і, врешті, оте, нібито, помилкове від-
кликання повинно належати самому королеві чи, радше, – його літописцеві?
принаймні, нам воно відоме саме в переказі останнього. наведені міркуван-
ня – ще один яскравий приклад того, наскільки глибший сенс здатний хова-
тися у поданій цитаті і як, насправді, поверхово та побіжно мав сприйняти її
польський історик. відповіді на поставлені питання, звісно, немає і це зайвий
раз показує ті конкретні підстави, на яких зроблено запропонований висно-
вок щодо “грамотності”. зрештою, поза контекстом зазначеної проблеми, сама
наведена фраза “з писанія” цілком могла надаватися до обігу й у суто усній
традиції, поза сферою власне писемної культури. тому також і з цього огляду
висновок щодо “грамотності” теж не випадало би сприймати обумовленим.
на тій же засаді учти визнано “za istotne ogniwo w mechanizmach komu-
nikowania się władcy z przedstawicielami społeczństwa” (s. 264). Єдиними кон-
кретними прикладами подано запрошення на учту до боярина Филипа в су-
дову вишню, коли мало не дійшло до планованого замаху на короля76, та не
названу іншу, на якій анонімний представник галицьких бояр залляв йому об-
личчя питтям77. знову ж, не випадало би модернізувати ситуацію, вбачаючи
тут, відповідно до актуально модної фразеології, “механізми комунікації” чи
якісь інші новомодні “функції”, навіть нібито… аж “політичного виміру” (s. 264).
радше, йшлося про звичне провадження часу з пошануванням як зі сторони
гостя для господаря, так і зусиллями господаря – гостя. класичним прикладом
такої гостини видається знане з історії литовського князя войшлка запрошен-
ня князів до володимирського німецького війта марколта 1267 р.78 тому ще раз
варто нагадати, що зовсім не про такі “веселощі” твердив літописець при описі
73 ипатьевская летопись. – стб. 767.
74 найновіше зауваження з цього приводу
див.: Вілкул Т. Біблія у Галицько-волинсько-
му літописі // княжа доба: історія і культу-
ра. – вип. 9. – с. 228.
75 найдокладніший огляд відповідної лі-
тописної традиції в зазначеному контексті
див.: Вілкул Т. Біблія…
76 ипатьевская летопись. – стб. 762.
77 там же. – стб. 763.
78 там же. – стб. 868.
180 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
79 ипатьевская летопись. – стб. 711. 80 там же. – стб. 806.
повернення короля данила до Холма з чеського походу (s. 265). Хоча без учту-
вання тоді, звісно, так само не мало обійтися, однак у відповідному літописно-
му переказі, як уже показано, не про нього, все ж, йшлося, щобільше, – чогось
такого в самому тексті не пригадано зовсім. а зацитоване переконання автора,
провадячи до тлумачення про влаштування “учти”… в холмській церкві свя-
того іоана златоуста, виходить поза можливості наукового коментування (див.
вище). інший приклад такого ж “учтування” побачено в зазначених торжествах
у київському михайлівському видубицькому монастирі, де, за словами істори-
ка: “Najpierw Ruryk (київський князь рюрик ростиславович – B. A.) postawił ku-
tię u św. Michała, następnie w trapezie (jadalni) odbyła się właściwa uczta” (s. 286,
przyp. 976). Безперечно, “u św. Michała” тут означає “у монастирі архангела ми-
хаїла”, а ніяк не конкретно монастирській церкві й літопис повідомляє про одну
подію, а не якісь окремі її фази: “и постави коутью оу стг҃о михаила . и млтв҃оу
принесе ѡ приӕтьи троуда . потщаниӕ… и створи пиръ не малъ . и трѧпезоу
со приготовлениемь . и накорми игоуменъı . и со калоугѣръı всими . и всѧкого
чина цркв҃ьнаго”79. тобто, насправді, згідно з автентичною вимовою наведеного
тексту, йдеться не про якесь “княже учтування”, а трапезу, влаштовану у монас-
тирі, насамперед, як уже згадано, для “людей церковних”. д. домбровський не
все розуміючи, випадає здогадуватися, у літописному викладі і внаслідок цього
не завжди сприймаючи його адекватно, не кажучи про коректність, фактично,
поверхово “підганяв” зазначений київський та достатньо відмінні інші вияви
традиції під єдину облюбовану модель учтування. проте з нею вони, все ж,
не тільки не мають, а й не можуть мати нічого спільного. польський автор не
задав собі труду докладніше проаналізувати літописну розповідь у кожному
конкретному випадку, аби встановити справжній закладений до них зміст. у
результаті видубицький “пиръ не малъ . и трѧпезоу со приготовленим” літопи-
су подано як “właściwa uczta w trapezie (jadalni)”. докладність і проникливість
методу коментувати, звісно, зайве…
скромніший, але від того не менш показовий випадок пропонує також
відкликання до засвідченого в літописі перебування короля у київському ви-
дубицькому монастирі перед від’їздом до орди, у д. домбровского – “przykład
z wizytą starszego Romanowicza w “obcym” monastyrze wydubickim w Kijowie,
gdzie na prośbę wyruszającego do Ordy księcia zebrali się wszystcy mnisi, których
prosił on osobiście o odprawieniu modłów w jego intencji” (s. 330). у викладі іпаті-
ївського списку літопису цей момент виглядає так: “и пришед ̑ в домъ архистра-
тига михаила . рекомыи выдобичь и созва калоугеръı . и мнискии чинъ . и рекъ
игоуменоу и всеи братьи . да створѧть млт҃вү ѡ немь . и створиша . да ѿ Ба ҃ млс ̑ть
полоучить . и быс ̑ тако и падъ пред ̑ архистратигомъ . михаиломъ”80. навряд чи
випадало би визнати стосовним описане тут перебування у підкиївському тоді
монастирі перед відбуттям до орди власне “wizytą” поряд з наголошенням на
монастирі як “obcym” (сенс цього останнього у відповідному контексті незро-
зумілий взагалі). видубицький епізод видається далеко не випадковим, адже
йдеться про молитву за князя, який відбував у небезпечну поїздку з неперед-
бачуваними обставинами. чому холмський літопис нічого не згадав про від’їзд
з Холма і неодмінний релігійний акцент при цьому, обмежившись винятко-
во вказівкою, що це відбулося в день пам’яті святого дмитрія солунського? і
чому зазначений релігійний акцент співвіднесено із завідомо, нібито, немало
181“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
“випадковим” на такому тлі київським видубицьким михайлівським монасти-
рем? чому для оповідача, який обійшов мовчанкою сам початок поїздки, скром-
ніший, як випадало би гадати, видубицький епізод виявився вартим пильнішої
уваги? окрім вірогідного вибору монастиря з огляду на розташовану поблизу
пристань, з якої данило романович відбув до орди, для з’ясування ситуації, як
видається, варто залучити й інші літописні відкликання до архангела михаїла,
згаданого як покровитель і захисник взагалі й особисто короля зокрема81. влас-
не, такий характер мало й аналізоване звернення до архистратига в посвячено-
му йому підкиївському монастирі. у цьому контексті не зайве пригадати також
засвідчену літописним описом пожежі Холма ікону архангела холмської церкви
святого іоана златоуста – єдину з “чудних ікон” гаданого патронального храму
холмського володаря, врятовану при спаленні міста82. Є в наведеному переказі
й ще одне важливе у холмському контексті відсилання, досі в такому його сенсі
не зауважене. згаданий “домъ архистратига михаила . рекомыи выдобичь” з
однозначною за вимовою вазівкою на видубицький михайлівський монастир
варто використати для інтерпретації розглянутого переказу про перебування
короля після повернення з чеського походу ”в домі святого іоана” в Холмі. з
тією лише вартою відзначення різницею, що в київському сюжеті зворот від-
несено до монастиря, а холмському – королівського патронального храму, не
наділеного монастирським статусом. у конкретній видубицькій ситуації варто
враховувати також властивий час – виїзд із Холма 26 жовтня й описану урочис-
тість у видубицькому монастирі, мабуть, у день пам’яті архангела михаїла –
8 листопада. за такого трактування вона здатна прибрати ознак, насамперед,
звичного церковно-календарного забарвлення з додатковим моментом відзна-
ченого від’їзду до орди, власне, з розташованої поблизу монастиря пристані.
яскравий приклад неодноразово наголошеного поверхового сприйняття
певного факту поза його реальним історичним наповненням пропонує також
мимохідь кинуте зауваження про немало “багатостраждальну” – зусиллями
істориків – участь данила романовича в коронації угорського короля Бели IV
(1235), “prowadząc za nim konia”, як ствердив д. домбровський (s. 273). Йдеться
про загальновідому ситуацію, що нерідко привертала увагу на сторінках но-
вішої літератури через її сприйняття доказом гаданої підлеглості угорському
монархові. однак найновіші, прискіпливіші дослідження, врешті, показали
таке трактування цілковито безпідставним, заснованим на помилковому ви-
тлумаченні описаної урочистості та співвіднесеної з нею історичної традиції83.
збережений короткий латиномовний виклад церемонії (єдине доступне дже-
рельне свідчення про неї), до того ж, всупереч переконанню д. домбровського,
не твердить про провадження коня саме вслід за королем: “Daniele vero duce
Ruthenorum equum suum ante ipsum summa cum reverencia ducente”84. вка-
зано щось акурат протилежне – насправді, як видно з цього переказу, коня
у коронаційній процесії ведено перед монархом. до речі, це ще один не за-
уважений досі аргумент проти трактування участі в церемонії як свідчення
цілком видуманої підлеглості. як і королівський брат з церемоніальним мечем
81 там же. – стб. 760 (1229), 764 (1231)
82 наведене трактування розглянутого ви-
дубицького епізоду та присутності в ньому
відзначеної архангельської теми запропо-
новано: александрович В. “Щастя”… – с. 336.
83 див.: Паршин і. участь князя данила ро-
мановича в інтронізації угорського короля
Бели IV // княжа доба: історія і культура. –
вип. 9. – с. 23–33.
84 оригінальний текст і переклад відпо-
відного фрагменту джерельного свідчення
нещодавно навів: Паршин і. участь… – с. 23.
182 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
попреду короля, вміщений у коронаційній єрархії зразу після нього руський
гість, безперечно, був вивищений дорученням виконувати однозначно почесну
місію85. дотеперішні тлумачення не враховували конкретного характеру участі
й зафіксоване в джерелах ведення коня в коронаційній процесії перед коро-
лем, виходячи із засвоєння знаного моменту церемоніальної практики, трак-
тували як провадження за вуздечку коня, на якому їхав Бела IV. насправді ж,
король – виявляється – навіть не їхав на коні... власне оте тримання за вуздечку
королівського коня, чого, як видно з відповідного переказу, само джерело не
зафіксувало, за знаною середньовічною традицією, сприймалося виразом ви-
знання зверхності угорського монарха й тільки в окремих випадках при цьо-
му намагалися відшукати якусь, нібито, пом’якшену форму самої залежнос-
ті. д. домбровський, прихилившись до такого сприйняття, запропонував ще
іншу, так само цілком довільну інтерпретацію, теж тримаючись відповідного
його власному поглядові на короля данила романовича “підпорядкування” –
поза контекстом засвідченого в джерелах реального місця руського володаря
у коронаційній процесії. руський гість, як врешті виявилося, насправді не міг
“триматися за вуздечку королівського коня”86, оскільки в процесії вів коня пе-
ред королем. тому всі дотеперішні тлумачення відповідного фрагменту опису
церемонії як свідчення угорського підпорядкування виявляються звичайні-
сіньким непорозумінням, заснованим, винятково, на знаному науковістю ме-
тоді “інтерпретації інтерпретацій” – без адекватного залучення самого дже-
рельного переказу та його коректного засвоєння і трактування.
поверхову обізнаність – цього разу знову з літописом – показано у твер-
дженні про дари, які упродовж усього життя мав отримати король. перед очима
польського історика при цьому постали тільки цінні коні та одяг з відкликанням
до присутності за подібних обставин також кінської упряжі, зброї, а навіть верб-
людів і невільників (s. 276), хоча в доступних джерелах немає нічого такого, що
давало би підстави для співвіднесення з особою короля завершення наведеного
переліку. натомість не побачено виняткових для традиції ікон “и спс҃а . прс ̑тое
Бцѣ҃ иже емоу сестра Федора и вда из монастырѧ Федора”87. як уже була нагода за-
уважити, йдеться, очевидно, про пару намісних ікон неодноразово згаданої холм-
ської церкви святого іоана златоуста, отриманих в дарі від сестри, що перебувала
у володимирському Федорівському монастирі, – гадане, навіть, можливе унікаль-
не свідчення відповідного аспекту мистецької активності на володимирському
ґрунті88. це конкретне упущення вкладається до відзначеного послідовного не-
добачування окремих “дальших” – як від інтересів, так і сприйняття – переказів
джерел. мабуть, тут не випадало би шукати оправдання через належність воло-
димирського дару сестри до кола тем, знову ж, відкладених на пізніше. зрештою,
володимирське обдарування виступає поміж унікальних фактів родиної історії
не тільки самих романовичів, а й українського княжого середовища загалом89 і з
цього огляду так само вартує залучення в аналізованому контексті.
85 на цьому. але з інших міркувань, наго-
лосив: гарді д. данило романович на інтро-
нізації Бейли IV 1235 року – або повернен-
ня до королівської сім’ї // король данило
романович: культурна та державотворча
спадщина його доби. монографія під за-
гальною редакцією м. Бевза, Ю. лукомсько-
го. – львів, 2016. – с. 51.
86 новіші, докладніші трактування цієї
версії див.: Паршин і. участь… – с. 28–33.
87 ипатьевская летопись. – стб. 844.
88 александрович В. мистецькі сюжети… –
с. 56–57.
89 Хоча джерела пропонують тільки глу-
хі вказівки на систематичність таких дарів,
через це винятково рідко збережених для
183“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
очевидне нерозуміння конкретної історичної ситуації виступає й при ви-
кладі перебування данила романовича в орді, коли він, за словами польського
автора, “musiał, ku swemu wielkiemu upokorzeniu, bić pokłony zwyczajem mon-
golskim” (s. 276). натомість джерела не знають якогось окремого “монгольського”
способу биття поклонів й у цьому випадку йдеться про звичайну необхідність
кланятися. оскільки кланятися випадало завойовникам, для володаря Галицько-
волинської держави це само собою виявлялося принизливим. зрештою, дальше
зауваження усуває тут будь-яку окрему “монгольську специфіку”: водночас, ні-
бито, “pokłon taki był – oczywiście – praktykowany w relacjach wewnątrzruskich”
(s. 276). тут, звісно, випадало би задуматися, чому це “bić pokłony zwyczajem mon-
golskim” належалося також і в “relacjach wewnątrzruskich”, як видно з подальшо-
го, – навіть князям та владикам... Безперечно, перед нами ще один приклад по-
верхового сприйняття історичних реалій та не читання написаного з їх приводу.
причому, не тільки в залученому джерелі, а й у себе самого теж. тому данило
романович в орді не бив поклонів “zwyczajem mongolskim”, а просто кланявся
завойовникам як їх підневільний “гість”, що й мало бути тим якнайвиразнішим
приниженням, про яке з таким згіршенням твердив літописець.
у примітці додано й ще один вид приниження за тих самих обставин, ви-
ражений, нібито, також в “koniecznоści siedzenia na kolanach przed mongolski-
mi dostojnikami” (s. 276, przyp. 930). однак наведена нотатка, знову ж, цілкови-
то перекручує конкретний зміст літописного переказу. насправді ніякої такої
“koniecznоści” не було, а “гостеві” належалося сидіти не, як сказано, – перед
монголами, а, в їхньому колі, – так само, як і вони, тут уже, справді, цілком –
“zwyczajem mongolskim”. при цьому варто нагадати ще й чомусь не враховане
зовсім пиття кумису і навіть заслужену похвалу за це від самого Батия: “ты
оуже нашь же тотаринъ”90. опущення у відповідному контексті цих двох важ-
ливих – з аналізованого огляду – епізодів свідчить про неодноразово відзначе-
ну поверховість підходів до залучених фактів, логічно незрозумілий їх “вибір”.
за такою поставою виявляється відсутність системності як ширша прикмета
методу й пов’язане з нею нерозуміння багатьох істотних сторін історичного
процесу і, як наслідок, – їх неврахування у запропонованому огляді.
з показовим прикладом такого поводження стикаємося й у зауваженні,
нібито після завершенни битви в околиці ярослава: “Starszy Romanowicz wraz
z bratem i synem (Lwem) zatrzymali się celowo (виділено – в. а.) na pobojowisku,
czcąc w ten sposób zwycięstwo. Dla Daniłowicza miało to też w jakiejś mierze
znaczenie inicjacyjne. Stał się wówczas prawdziwym wojownikiem” (s. 277). сама
літописна розповідь про пам’ятну битву якогось спеціального “ушанування
перемоги” чи чогось бодай віддалено подібного на нього не зауважила зовсім,
як, зрештою, не знає такої практики й ширша традиція епохи. наведений ви-
клад, знову ж цілком довільно, переказує фразу літописця: “данило же и ва-
силко . не идоста в городъ . и львъ ста на мѣстѣ воиномь . посредѣ . ӕӕвлѧюща
побѣдоу свою”91. однак, тут немає ані що всі три князі “zatrzymali się celowo
na pobojowisku”, ні навіть що вони взагалі були разом. власне, на побойовищі
засвідчено лише лева даниловича “ӕвлѧюща побѣдоу свою”. з яких мотивів
історії: александрович В. святий алімпій пе-
черський – перший віднотований джерела-
ми український маляр // велика успенська
церква києво-печерської лаври. слід у ві-
ках. матеріали міжнародної наукової кон-
ференції 1–2 жовтня 2001 р. – київ, 2002. –
с. 9–10; його ж. мистецькі сюжети… – с. 58;
його ж. Холм… – с. 175, 176.
90 ипатьевская летопись. – стб. 807.
91 там же. – стб. 805.
184 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
це зроблено – уже показано вище. згадка, що брати-переможці “не идоста в
городъ”, як випадає здогадуватися з наступного “данилъ же город ̑ зажж̑е . еже
ростиславъ создалъ”92, повинна стосуватися укріплення покинутого ворожого
табору93. отже, знову цілком поверхово сприйнявши відповідний важливий
момент літописної розповіді, д. домбровський і цього разу теж звично за-
пропонував немало “намріяне” трактування, позбавлене будь-яких елементів
спільності із зафіксованими у джерелі автентичними історичними обставина-
ми описаної події.
так само очевидним “модернізмом” сприймається твердження про коро-
ля данила романовича: “Był otwarty na estetyczne wpływy z zewnątrz, skoro w
zbudowanym przez niego zespole rezydencjonlnym w Chełmie pojawiły się ob-
jekty o wyraźnie zachodniej proweniencji, takie jak “szkła rzymskie” w oknach
cerkwi św. Jana Złotoustego czy czasza z czerwonego marmuru sprowadzona z
Węgier” (s. 279). не йшлося, однак, звичайно, у зазначених привезених “із за-
ходу” об’єктах про ніякі милі серцю автора як представника західного світу “es-
tetyczne wpływy z zewnątrz”, а тільки спровадження певних виробів західного
походження для холмських храмів. зрештою, попри безперечний особистий
акцент стосовно самого засновника, може, не зайве за даних конкретних обста-
вин пригадати й потенційний ширший місцевий контекст, визначений присут-
ністю численних “іноплемінників”, які, згідно з вимовою знаного літописного
повідомлення, залюднювали новозасновану столицю холмського володаря.
окремі твердження з приводу тих чи інших засвідчених у джерелах фактів
д. домбровський додав ще навіть виразніше “від самого себе”. так, наприклад,
на завершення розповіді про ікону спаса у церкві міста мельник, яку король
обіцяв оздобити, твердиться про виконання обіцянки та чимале шанування
ікони згодом. проте звернення до автентичного літописного преказу з відповід-
ного приводу пропонує, правду кажучи, дещо інакшу картину: “и помоливсѧ
Боу҃ стмо҃у спсо҃у . избавникоу ӕже есть икона . ӕже есть в городѣ мѣлницѣ . во
црк҃ви сто҃ѣ . Бцѣ҃ . и нынѣ стоить в велицѣ чс ̑ти ѡбѣща емоу данило король .
оукрашениемь . оукрасити и”94. тобто, про виконання обітниці додано, винят-
ково, з власної ініціативи. не цілком коректне також зауваження: “Sama zaś
ikona miała się w późniejszym czasie cieszyć wielką czcią” (s. 284). насправді за-
значений час не здатен сягати поза період укладення літопису, оскільки ніяких
пізніших відомостей про долю самої мельницької реліквії досі не віднайдено.
інший приклад як своєрідного, так і очевидно помилкового трактування
залученого літописного переказу пропонує пояснення того, як повернувшись
з чеського походу, король увійшов до холмського собору “i padł [przed jakimś ze
świętych wizerunków], pokłoniwszy się...”. для автора виявляється невідомим,
що в храмі складається молитву Богу не обов’язково перед якимось конкрет-
ним образом… цього найвиразніше не враховує й дальше твердження, нібито
до “stałego rytuału modlitewnego należało też skłаdanie Bogu pokłonów i pada-
nie przed jego lub świętych wizerunkami na twarz w akcie uwielbienia” (s. 287),
так само засвідчуючи досить своєрідну орієнтацію у традиції разом з відпо-
відним її відображенням. адже загальновідомою є неприсутність зображень
Бога у тогочасних храмах східнохристиянського культурного кола. тому перед
92 ипатьевская летопись. – стб. 805
93 новіший огляд відповідної термінології
у літописній традиції епохи цього факту не
врахував: Баран о. образ укріпленого міста
у Галицько-волинському літописі // дрого-
бицький краєзнавчий збірник. – дрогобич,
2005. – вип. 9. – с. 157–159.
94 ипатьевская летопись. – стб. 846–847.
185“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
нами, знову ж, показовий приклад фактичної відсутності орієнтації щодо того,
про що йдеться.
так само просто вражаюче нерозуміння засвідчує твердження “w soborze
Bohurodzicy w Haliczu Daniel, nieraz zresztą, sadzany był na tronie książęcym”
(s. 286). уже була нагода з приводу відповідного твердження у першій частині
біографії застерегти, що йдеться не про “сидіння”, а сакральний акт помазання
на володарювання, який за самою природою не міг відбуватися неодноразово95.
тому випадало би, хіба, жаліти того адепта кліо, який заповзявся пропагувати з
відповідної нагоди “рішуче відмінні” погляди. а те, що король неодноразово мав
засідати на престолі у галицькому соборі після наступних повернень до батьків-
ської столиці наділене, звісно, зовсім іншим виміром і так само потребує цілком
інакшого від запропонованого наголошення й у відповідних нагоді поняттях.
до уже відзначених заслуг автора як послідовного адепта “католицько-
го світу” варто додати й трактування окремих моментів релігійної політики,
окреслених “podejściem do planów stworzenia łаcińskiego biskupstwa na Rusi,
utrzymywaniem u swego boku katolickich duchownych, gościnnym przyjęciem
legata papieskiego Jana di Piano Carpini, czy też charakterem kontaktów z papie-
stwem, w tym podejściem do sprawy przyjęcia obediencji” (s. 289). зазначені про-
блеми не тільки в польській, а й немало – українській (західноукраїнській) лі-
тературі звично трактуються не без долі завідомої католицької апології. вона,
зокрема, не давала до останнього часу побачити очевидних немало дивних
моментів самої коронації, виражених, втім, через своєрідне “переслідування
короною” та довготривале наполегливе її уникання з боку данила романови-
ча – починаючи від першого контакту з папським легатом ще в кракові96. Що
ж до ситуації з “utrzymywaniem u swego boku katolickich duchownych”, то, як
видно з іншого викладу на підставі того самого переказу, це твердження засно-
ване на стосовно недовготривалому перебуванні (не відомо наскільки власне
“u boku”) відправлених 3 травня 1246 р. папських посланців-домініканців: “za-
pewne przez mniej wiencej rok przebywali oni w otoczeniu księcia, może nawet
tworząc czy współtworząc jego lacińską kancelarię, jednak w rzeczywistości byli
przede wszystkim wysłаnnikami obcej potęgi” (s. 331). однак жодних слідів їх
активності “w otoczeniu księcia” не віднотував навіть сам д. домбровський. як
виявляється далі, гадана присутність, насправді, наділена зовсім іншою ви-
мовою: “Podejrzewamy, że zakonnicy ci mieli nadzorować na miejscu przebieg
rozmów w sprawie podporządkowania się ruskiego władcy obediencji papieskiej,
a także pełnić funkcje kancelaryjne і lącznikowe. Po mniej więcej roku odesłаni
zostali zresztą do Innocentego IV” (s. 346). отже, “funkcje kancelaryjne” – тіль-
ки черговий “католицько-апологетичний” здогад зацікавлено-вразливої уяви,
надто скромно співвіднесений з незадовго до цього прийнятим “utrzymywa-
niem u swego boku katolickich duchownych”.
чимось зовсім новим, у літературі досі не відзначеним, є також тверджен-
ня стосовно навіть нібито “planów stworzenia łаcińskiego biskupstwa na Rusi”.
як і немає так само жодних підстав вбачати мало що не з’їзд католицьких біс-
купів на коронацію у дрогичині (s. 346). ніяких слідів чогось такого не тіль-
ки не зафіксовано в актуально доступних джерелах. враховуючи уже відзна-
чене довготривале в часі “переслідування короною”, безперечну випадковість
95 александрович В. “Щастя”… – с. 318–319.
96 там само. – с. 344–347. про “позакоро-
наційні”, ширші аспекти контактів з пап-
ством поза контекстом зусиль католицької
апології див.: там само. – с. 337–340.
186 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
вибору дорогичина, виразно “прив’язаного” до значно важливішого тоді, як
з усього видно, для самого данила романовича ятвязького походу, допускати
гаданий з’їзд теж немає ніяких підстав. вимушена на “підневільному” пре-
тендентові коронація, найвиразніше, мала відбутися за немало “укороченою”
щодо канонічних програмою й сприймати її за звичну для таких обставин, ні-
бито заздалегідь розплановану та, відповідно до засад протоколу, з належною
ретельністю організовану урочистість немає ніяких підстав. зафіксовані, хоча
й досі ще не завжди сприйняті нечисленні реалії тогочасних подій таку мож-
ливість заперечують виразно й рішуче. не випадало би тратити зусилля на
спростування запропонованого відмінного погляду, оскільки він виводиться
простісінько “від самого себе”. автору, безперечно, природним способом мало
залежати на підкресленні католицької складової дорогичниської церемонії і
його не стримували ніякі перепони у цілеспрямованих зусиллях домагатися
свого. проте сама збудована на такий спосіб концепція приречена надаватися,
звісно, винятково для приватного вжитку, до того ж, як є усі підстави вважа-
ти, – і то лише тільки на обмежений час...
неодноразово відзначена особлива вразливість на комплекс проблем “pro
domo suae” привела до того, що навіть стосовно попа Юрія, у супроводі якого
вдова князя романа мстиславовича з малолітніми синами на початку 1207 р.
втікала з міста володимира, через само тільки його, нібито, “uniwersalne imię
chrześcijańskie”, закралася підозра у “можливому універсалізмі” – “trudnо
więc wypowiadać się na temat jego pochodzenia etnicznego” (s. 319), хоча незро-
зумілим сприймається виклад версій у ситуації, на тему якої нічого конкретно
не відомо (втім, у літературі немало улюблений). а практика стикання під час
кількалітнього перебування в угорщині за часів дитинства, найперше, з латин-
ським духовенством (цікаво, як при цьому мав виглядати елемент “нелатин-
ський” – адже малолітній княжич та прибулі разом з ним особи його нечис-
ленного оточення до латинників не належали), ніби, навіть “musiała wpłynąć,
w to nie wątpimy, na kształtowanie się stosunku starszego Romanowicza do wyż-
szego duchowieństwa swojego państwa” (s. 319). знову випадає нагадати: йдеть-
ся про княжича у віці до десяти років, тому навіть “odrobinę psychologizując”,
переоцінювати відзначений потенціал сприйнятого тоді досвіду не варто ніяк.
Щодо потенційності “угорського сліду” в очах окремих новітніх істориків, то
варто ще раз пригадати знаний літописний епізод, як, “гостюючи”, юний кня-
жич мав зовсім забути матір й потім, звісно, відновлював свої сприйняття та
пов’язані з ними почуття. видається, така принципова модель цілком здатна
підходити й до гаданого “угорського сліду” у стосунку щодо вищої церковної
єрархії як і цього разу, найочевидніше, цілковито надуманого.
зазначена в наведеному безпідставному припущенні проблема знайшла
далі конкретне відображення у розмірковуваннях про контакти з владиками
держави романовичів із так само достатньо численними моментами безпере-
чного контроверсійного наповнення. так, наприклад, виділення з давнього во-
лодимирського єпископства нової єпархії в угровську, невдовзі переведеної до
Холма, в очах автора “jest również świadectwem braku dobrych stosunków mię-
dzy księciem i włodzimierskimi władykami. Najwyraźniej trzeba było ich osłabić,
aby sobie w końcu podporządkować, co też nastąpiło, bo przеcież dość wymowne
są słowa Carpiniego o zwoływaniu biskupów przez Wasylka w celu wysłucha-
nia listu papieskiego oraz relacja dworskiego dziejopisa Romanowiczów o posłusz-
nym (виділено – в. а.) uczęstnictwie episkopatu prawosławnego w królewskiej
187“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
koronacji Daniela” (s. 322). сприймається очевидним: вишукуючи найменші
моменти позитивного наповнення навіть там, де їх віднайти взагалі неможли-
во, коли йдеться про латинський світ, автор щиросердечно намагається подати
у стані мало не суцільного конфлікту стосунки короля з церковною єрархією.
при цьому зовсім не йдеться про контекст, де вони були справді такими, як зна-
на ситуація з перемишльським владикою – поплічником “невірних галичан”
з протирічям на зовсім іншому ґрунті. протистояння віднаходиться навіть у
володимирському середовищі, де слідів чогось такого не зафіксовано зовсім.
одиноким винятком мала би бути знана, але так і не з’ясована “справа” вла-
дики асафа, проте до неї виявлено мінімальну увагу. однак стосунки короля з
середовищем церковної єрархії польський автор послідовно зображає винят-
ково в барвах сталого конфлікту. примус віднаходиться навіть у зібранні вла-
дик для вислухання папського листа (а звідкіля ще мала виходити ініціатива,
коли посланець папи прибув до князя?), і в так само “posłusznym uczęstnictwie
episkopatu prawosławnego w królewskiej koronacji Daniela”. останнє підкрес-
лення підібрано також із термінології “війни всіх супроти всіх”, хоча літописна
традиція, ніби, не зберегла жодних реальних слідів якогось конфлікту на від-
повідному рівні ані тут, ні будь де інде. Щодо коронації, то літописець ствердив
цілком виразно: “ѡнъ же вѣнѣць ѿ Ба ҃ приӕ . ѿ црк҃ве стх҃ъ апостолъ . и ѿ стола
стг҃о петра . и ѿ ѡца҃ своего папы некѣнтиӕ . и ѿ всих ̑ епс п̑овъ своихъ”97. оче-
видно, не випадало би залучене формулювання відносити тільки до особистої
творчості літописця. подія вимагала відтворення певної офіційного характеру
позиції і з цього огляду цілком несподіване долучення до коронаційного акту
ще й окремого “єпископського” акценту прийняття вінця – “и ѿ всих ̑ епс п̑овъ
своихъ” – ніяк не випадало би тлумачити винятково виразом їх “послушності”.
направді йдеться про намагання перенести зовсім штучно та безпідставно, як
уже показано, створений стан нібито безперервного конфлікту короля з єпис-
копатом і на дорогичинську коронацію теж.
привернуто увагу навіть до відсутності в літопису інформації щодо чин-
ностей володимирських владик (s. 322). те, чому це холмському літописові
належалося якось особливо перейматися владиками сусідньої – володимир-
ської – єпархії до автора не промовило. втім, можна пригадати відсутність й
у пізнішій, володимирській частині літопису, вже князя володимира василь-
ковича, якогось спеціального афішування постаті володимирського владики:
про нього віднайшлася згадка щойно при описі похорону князя та пізнішого
відкриття його горобу98. важливішим, однак, виявилося інше. у наведеному
мовчанні віднайдено свідчення, “że najрewniej Daniel nie uważał żadnego z nich
za godnego zaufania współpracownika” (s. 322). пошукові доказів правоти цьо-
го свого міркування автор, звісно, не мав віддаватися. підсумування на такий
спосіб розвинутого викладу щодо духовенства пішло ще далі: виявляється,
“że hierarchowie, poza drobnymi wyjątkami..., nie należeli do grona zaufanych
doradców naszego bohatera” (s. 327). натомість в позитивних барвах характе-
ризований винятково холмський владика іван – як один з небагатьох “musiał
być zaufanym współpracownikiem” (s. 323). Що ж до володимирської єрархії,
то, на думку д. домбрoвського, “jakkolwiek zapewne też probowała walczyć o
jak najszerszy zakres swobód, została stosunkowo szybko (zapewne już w latach
20. XIII w.) spacyfikowana” (s. 327). те, що висновки стосовно гаданої “сумної
97 ипатьевская летопись. – стб. 827. 98 там же. – стб. 919, 927.
188 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
долі” володимирської єрархії, фактично, ні на яких конкретних відомостях
не засновані, автора з немалим досвідом подібних успіхів, звичайно, не мало
хвилювати надміру. зрештою, їх справжньою реальною підставою виявляєть-
ся давня теорія ярослава Щапова про “ланцюг інтриг” данила романовича
проти володимирського єпископа асафа, наслідком яких, нібито, й повинна
була стати поява угровської кафедри, перенесеної надалі до Холма99. важли-
вішою при цьому стала послідовна реалізація набутого свого часу “в розмові
у москві” твердого переконання, “że relacje między Danielem a hierarchią, za
wyjątkiem Iwana chełmskiego, były złe” (s. 327, przyp. 1154). Безперечної щапов-
ської інспірації в голові московського натхненника трудно не добачити, проте
вказана ідея, як відомо, походить винятково “від самого себе”100. опрацьований
на такий спосіб черговий “належний і пожаданий” штрих до не зовсім світлого
образу не зовсім любого короля101 й цього разу теж мав вдатися цілком…
з кола церковних еліт скромнішого рангу виділено винятково Григорія,
ігумена на той час, вірогідно, угровського монастиря святого даниїла, посла до
папи з-перед червня 1247 р. при цьому домініканців алексія і Генріха та кліри-
ка Газелона, з якими він відбув, до складу самого галицько-волинського посоль-
ства віднесено, найочевидніше, цілком безпідставно (s. 323). правда, мабуть,
помилково стверджено відсутність дальших відомостей щодо особи посланця,
оскільки досить правдоподібною видається його ідентичність з полонинським
ігуменом Григорієм, знаним з пізнішої історії литовського князя войшелка102.
неодноразово відзначене сприйняття галицько-волинської дійсності через
призму західних моделей привело також до нічим не вмотивованого визнання
уже на осінь 1241 р. духовною особою печатника кирила з одночасним припи-
суванням йому на той час несумісних з духовним статусом у галицько-волин-
ських реаліях, нібито, військових функцій (s. 324). однак літопис при викладі
тодішнього болохівського епізоду, на якому засноване таке трактування, ніяких
військових дій за безосередньою участю печатника не відзначає: “ростиславъ .
собра кнѧзѣ Болоховьскые . и ѡстанокъ Галичанъ . приде ко Бакотѣ . коури-
лови же соущю печатникоу . тогда вь Бакотѣ посланоу даниломъ кнѧземь и
василкомъ . исписати грабительства нечс ̑твъıхъ боӕръ оутиши землю”103. далі,
хоча й розказано про сутичку з військами ростислава біля воріт Бакоти, на-
голошено винятково на мудрості кирила, який, докоряючи нападникові за
невірність супроти того, як князі данило й василько прийняли його родину
попереднього року, зумів змусити супротивників покинути місто. наведений
фрагмент самого джерела, натомість, виразно вказує на відіслання печатника
до Бакоти раніше, незалежно від походу ростислава, із завданням “исписати
грабительства нечс ̑твъıхъ боӕръ”. отож, як видно з літописного оповідання,
насправді, печатник не тільки зовсім випадково мав перебувати в місті на час
описаного нападу, а й прибув туди з конкретним, виразно позамілітарним
99 див.: Щапов я. н. Государство и церковь
в древней руси XI–XIII вв. – москва, 1989. –
с. 52. о. толочко на цю тему нещодавно
зауважив (прийнявши знаної делікатності
погляд про двох єпископів з іменем асаф в
оточенні короля данила романовича): “по
странному стечению обстоятельств даниил
ссорился только с епископами по имени
иоасаф”. див.: Толочко а. П. основание... –
с. 257.
100 “Эту детективную историю трудно
комментировать в силу ее абсолютной вы-
мышленности”: Толочко а. П. основание… –
с. 257.
101 про такий акцент за результатами чи-
тання першої частини біографії див.: алек-
сандрович В. “Щастя”… – с. 349–350.
102 ипатьевская летопись. – стб. 867–868.
103 там же. – стб. 791.
189“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
завданням. внаслідок цього ніяких підстав для висновку не тільки про тодішню
суто військову, а й взагалі якусь військову місію печатника в наведеній розпові-
ді дошукуватися не випадало б. тим більше бездоказовими доводиться визна-
ти запропоновані на основі так викривлено сприйнятої ситуації міркування,
нібито “w państwie Daniela mogły obowiązywać inne, nietypowe i niezgodne
z pouczeniami hierarchii grecko-ruskiej, a przejęte od zachodnich sąsiadów (naj-
pewniej od Węgrów) zwyczaje”104 (s. 324), згідно з якими тамтешні церковні
єрархи нерідко діяли “mаnu armata” (обіцяний на початку відповідної части-
ни викладу ще один аргумент на підтвердження наведеного міркування так і
не об’явився). знаний уже нам давніший угорський слід тут надто очевидний,
проте, окрім безперечної наївності, він нічого запропонувати не здатний. цей
яскравий приклад ще раз наочно показує, наскільки автор схильний переоці-
нювати західну складову за одночасного недооцінювання (при очевидному не-
знанні й нерозумінні) специфіки місцевої автентичної традиції. про ще один
показовий успіх “тлумачення непрочитаних джерел” нагадати теж не зайве, як
і окремо – наслідки перебування у колі власних, немало довільних конструк-
цій… Ще раз засвідчене намагання поширити на галицько-волинську церков-
ну єрархію “нетипових моделей поведінки” й тут так само випадає віднести на
користь надто скромної обізнаності в таких справах самого автора.
водночас наведені цілком безпідставні, нічим не вмотивовані висновки з
бакотського епізоду ще раз виявляють один з улюблених та послідовно стосо-
ваних підходів – незмінного применшення ролі і місця вищої церковної єрар-
хії у державі короля данила романовича, а через нього – не меншою мірою
й особи самого короля так само. при малочисельності й очевидній випадко-
вості доступних відомостей про представників середовища церковної єрархії
навряд чи правомірно було б взагалі заходитися навколо якихось ширших ви-
сновків стосовно неї та її ролі в державі романовичів. зрештою, варто також
пам’ятати: припущення “mogły obowiązywać” за самою природою ще дуже і
дужа далеке від підкріпленого належним добором переконливих аргументів
визнання, що мали діяти насправді…
опрацьовані за посередництвом таких проміжних зусиль (пропонований
перегляд, звісно, не належалося б сприймати вичерпним) підсумкові розмір-
ковування д. домбровського, як тут неодноразово показано на численних кон-
кретних прикладах, не так уже й рідко здатні немало відбігати від того, для чого
слугують підставою доступні літописні перекази. надто часто пропоновані їх
тлумачення прибирають також стійких прикмет цілком самостійної творчості
на надто вже вільно потрактовану тему. до сказаного випадало би додати також
наступний показовий приклад з кола сюжетів навколо церковної єрархії. отож,
виразно позитивне сприйняття ідентифікованого з пізнішим митрополитом
печатника кирила стало однією з головних підстав для визнання, “że Daniel
miał wokół siebie grupę... duchownych, którzy zaangażowani byli w budowanie
programu ideowego państwa (ośrodek intelеktualny, w którym być może spisano
Ustaw Włodzimierza, dworską kronikę, kompleks chełmski i t. p.” (s. 326). під так
само “списаним” “холмським комплексом”, як видно з контесту та ще одного
пізнішого відкликання зі згадкою про “koncept zespołu rezydencjonalnego w
Chełmie” (s. 328), випадає сприймати… архітектурний ансамбль холмської ре-
зиденції (sic!). Що ж до самого зазначеного гаданого осередку, то при цьому на-
голошено на його активності й після виїзду митрополита кирила, “czego pew-
nymi rezultatami są zarówno odpowiednia część Kroniki halicko-wołyńskiej, jak i
190 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
rozbudowany program ideowo-estetyczny chełmskiego zespołu rezydencjonalne-
go” (s. 326). прийняття активності на таких ролях гаданої, ніде ні в який спосіб
не зафіксованої і внаслідок цього зовсім таємничої “групи” – крок немало від-
важний. особливо, коли пригадати твердого переконання раніше твердження,
нібито “relacje między Danielem a hierarchią, za wyjątkiem Iwana chełmskiego,
były złe” (s. 327, przyp. 1154). втім, потенційний успіх виснуваної групи, насправ-
ді, немало належалося би визнати особистою заслугою самого короля. навіть
не так давнє “відкриття” існування холмського резиденційного ансамблю уже
на 1253 р.105 вказує на необхідність змістити хронологію функціонування гада-
ного осередку, точніше, віднесення приписаних йому результатів активності,
знову ж таки, на користь короля особисто. цей висновок підтверджує й доклад-
ніший аналіз засвідчених обставин розвитку самого холмського будівництва,
зобов’язуючи сприймати його ще, найперше, в контексті 40-х років106.
однак, особи власне короля у викладеній в польського історика ситуації…
явно забракло. настільки навіть, що, як визнано, “udało się – trudno powiedzieć
komu personalnie (sic!) – stworzyć wokuł dworu książęcego i królewskiego silny
ośrodek kulturowy”, зі складу якого цього разу вказано винятково печатника
кирила, поминаючи тепер і владику івана (!) (s. 328)107. за переконанням авто-
ра, поміж “przejawy działalnоści tego kręgu” належиться вмістити навіть – по-
вторено через дві сторінки – сам “koncept zespołu rezydencjonalnego w Cheł-
mie (sic!)” (s. 328). пропозиція, звичайно, цілком виразного наповнення і явно
спрямована до визнання, нібито насправді поперед творця Холма, короля да-
нила романовича, і замість нього повинен був діяти ніде не об’явлений і через
те нікому досі невідомий якийсь, нібито, всюдисущий всесильний “груповий
невидимка”108... тому випадало би цей успіх знаного критицизму критичного
104 це ще один яскравий приклад того, як
автор здатний розписати ситуацію на зразок
розглянутих аж надто далекосяжних висно-
вків з невластиво витлумаченого дорогичин-
ського епізоду 1241 р., коли не назаний у лі-
тописі “держатель” дорогичина не впустив
короля данила романовича до міста, див.:
александрович В. “Щастя”… – с. 331–333.
105 увагу до цієї обставини принагідно при-
вернуто щойно: александрович В. Холмська
ікона Богородиці (історичні та культурологіч-
ні студії. – т. 1). – львів, 2001. – с. 34. пор.: Ejus-
dem. Sztuka XIII-wiecznego Chełma. Zasadnicze
problemy badawcze // Do piękna nadprzyrodzo-
nego. Sesja naukowa na temat rozwoju sztuki
sakralnej od X do XX wieku na terenie dawnych
diecezji chełmskich Kościoła rzymskokatolic-
kiego, prawosławnego i grecko-katolickiego. –
Chełm, 2003. – T. 1: Referaty. – S. 56 (та ін.).
106 див.: александрович В. Холмське будів-
ництво…
107 існування холмського культурного осе-
редку періоду короля данила романовича –
поза всяким сумнівом. новіші дослідження
показали його – визнання чого, зі знаних
міркувань, непросто очікувати від польсько-
го автора – винятковим явищем східноєвро-
пейської історії свого часу: александрович В.
Холм… – с. 201–202; його ж. Холмське будів-
ництво… – с. 74–77. водночас поглиблено
уявлення й про мистецький аспект культу-
ри холмського середовища, зокрема завдя-
ки новоідентифікованим зразкам релігійної
малярської іконографії з відсиланнями до
тогочасної холмської традиції: його ж. по-
кров Богородиці. – с. 139–149, 178; його ж.
Холм… – с. 195–201. правда, сам д. домб-
ровський, не дивлячись на загальновідомий
винятковий мистецький контекст холмсько-
го середовища, цього разу навіть не при-
гадав його як окремого явища культурної
традиції міста відповідного часу. проте
безперечність функціонування ширшого
холмського культурного осередку, звісно, не
може бути підставою до применшення ролі
на місцевому ґрунті самого данила рома-
новича, чим, як уже була нагода зауважити
неодноразово, польський автор схильний,
однак, грішити систематично і на різні та
численні, немало винахідливі способи...
108 втім, для новітньої історіографії по-
гляд не одинокий – нещодавно з’явилася
пропозиція віднести королеві у “співтвор-
ці” холмського владику івана, навіть “від-
191“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
осмислення також вписати до виведеного з читання запропонованого тексту
чималого переліку пунктів de non existentia regis… як на біографічний виклад
здобуток, звичайно, не з таких, що не здатні залишитися у пам’яті…
за тією ж схемою, породженою винятково з “ходячого переконання”, окремі
“культурні осередки” вбачаються також при владичих дворах, хоча дошукувати-
ся якоїсь їх “конкуренції” стосовно двору самого короля та ще й навіть, нібито,
його гніву з відповідного приводу (s. 326) – зовсім зайве. заперечувати таку мож-
ливість, звісно, не випадало б. проте сам наведений умовивід заснований на тлу-
маченні одинокого епізоду зі співцем-митусою (у д. домбровського традиційно
власне ім’я, хоча в літературі уже давно привернуто увагу, що насправді йдеть-
ся не про іменування певної особи, а спосіб музичного виконання, який вона
практикувала109) перемишльського владики. “зачарований на захід” польський
автор категорично схильній бачити в ньому не “церковного співака”, а… відпо-
відника трубадура (s. 269, przyp. 896). Що належалося гаданому “трубадурові”
робити при перемишльському владичому дворі – питання, звичайно, так само
з-поміж тих, яким не місце під сонцем… у самому літописному викладі з від-
повідного приводу, насправді, немає ні гніву данила романовича (як і, зрештою,
давши” йому як патрональну холмську лі-
тописну церкву святого іоана златоуста, до
якої, за згідною вимовою декількох місць
літописного викладу, сам король мав бути
прив’язаний якось тісніше: Мусин а. князь
александр ярославович и король даниил
романович как люди средневековья // кня-
жа доба: історія і культура. – вип. 9. – с. 163.
проте така пропозиція видається надто
вільною інтерпретацією знаних відсилань
холмського літопису (див. вище) до знаме-
нитого константинопольського святителя.
найоригінальнішим виявився, однак, о. то-
лочко, якого, завідомо, осідлав “бес сомне-
нья”, й, поводячись за знаною формулою
“я заперечую усе й у цьому маю суть”, він
в ерудиційно-наївному викладі взагалі від-
кинув версію про існування у Холмі за часів
короля данила романовича єпископської
кафедри (як і перед тим її угровської по-
передниці) та схильний прийняти її появу
щойно при якихось цілком туманних об-
ставинах – нібито, лишень, “для комплекту”
при заснуванні Галицької митрополії на
початку XIV ст., коли про Холм уже прак-
тично нічого не відомо. владика іван, попри
відсутність його імені у знаному літопис-
ному переліку володимирських архиєреїв
(ипатьевская летопись. – стб. 740), виявився
володимирським, а не холмським, див.: То-
лочко а. П. основание … – с. 254–277. задля
“прекрасної картини”, знаний “концепту-
альний письменник”, працьовито вишуку-
ючи свідчення de non existentia, задав собі
труду не побачити зовсім цілковито зайвої
для його візії загальновідомої дворазової
літописної вказівки на існування угровської
кафедри та її наступне переведення у ко-
роткому проміжку часу до Холма: “дани-
лови бо кнѧжащоу . во володимѣрѣ созда
градъ оугорескь . и постави во немь пис-
коупа” (ипатьевская летопись. – стб. 842);
“Бо҃у же изволившю . даиилъ созда градъ .
именемь Холмъ . создание же его . иногда
скажемь . Бж҃иею же волею избранъ бъıс̑ . и
поставленъ бъıс̑ . иванъ пискоупъ . кнѧземь
даниломъ ѿ клироса . великое црк҃ви
ст҃ои Бц҃и . володимерьскои . бѣ бо пре-
же того пискоупъ . асафъ . воугровьскъıи .
иже скочи на столъ митрофоличь . и за то
свѣрженъ бъıс̑ стола своего и переведена бъıс̑
пискоупьӕ во Холмъ” (там же. – стб. 740).
обидва твердження для о. толочка – тіль-
ки “пізніші вставки”. Й хоча наведений ви-
сновок нічим не аргументовано, до того ж,
друга з них за такого трактування опиня-
ється… серед знаної літописної вставки під
1223 р. з переліком володимирських владик,
наведеного визнання виявилося досить, аби
обидва свідчення… просто проігнорувати.
з приводу заперечення функціонування
холмської кафедри від середини XIII ст. та
способу його вибудування див.: александро-
вич В. Холмський єпархіальний осередок
часів короля данила романовича: міф як
міфотворчість // княжа доба: історія і куль-
тура. – львів, 2018. – вип. 12 / відпов. ред.
в. александрович (друкується).
109 ипатьевская летопись. – стб. 793–794.
про зазначений спосіб співу див.: Сидо-
ров н. П. к вопросу об авторах “слова о
полку игореве” // “слово о полку игореве”.
сборник иследований и статей. – москва;
ленинград, 1950. – C. 172–173.
192 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
самого його загалом), ні владичого двору, а тільки владичі слуги “гордые”, тобто,
як не так уже й рідко виявляється при докладнішому ознайомленні з текстами
польського історика, все подано у зовсім іншому, “немало кращому” реальному
наповненні та співвідношенні. це стосується навіть такої “не пропущеної”, не-
мов, зовсім дрібної деталі – теж немало з-поза контексту постаті самого короля –
“że ludzie hierarchy byli bogato przyodziani” (s. 326). проте фрагмент літописної
розповіді, на якому засноване наведене твердження, стосується, насправді, не ба-
гатого вбрання, а окремих частин військового спорядження владичих слуг: по-
сланий двірський андрій “и слоуги его разъграби гордые и тоулы ихъ . бобровье
раздра . и прилбичѣе ихъ волъчье . и боръсоуковые раздраны быша”110. отже,
знову та ж болісно знайома класика не читання-трактування…
розважання далі над обставинами, за яких король повинен був стикатися
зі своїми підданими, підказало віднесення до найважливіших поміж такими
полюваннь (s. 329). ремінісценція знаного літописного викладу обставин вибо-
ру місця для майбутнього Холма тут мала б видатися надто очевидною111. як і
ще один приклад неодноразово засвідченої індивідуальної майстерності кон-
струювання висновків на зовсім невідповідній для цього основі. про властиву
роль самих полювань для княжого середовища при цьому, звісно, не йдеться.
і, врешті, стосовно згаданого короткого маніфесту “стану і перспектив”
“найсучаснішої передової науки” (s. 14). добре свідчить про автора його по-
чаток: “Wstyd o tym pisać...”. але в суспільстві не героїв, осіб духовних й інте-
лектуальних, а “біологічних істот” (s. 348) визначальними діють інші співвід-
ношення та закони, яким здатні свідомо протистояти тільки поодинокі “люди
середньовіччя” (Євген маланюк до Юрія липи, 1926 р.), власними зусилля-
ми спроможні піднятися понад всезагальним пануванням закономірності
“ґешефт і ніякої духовності” (там само), цілковите заперечення внутрішнього
зобов’язання “морального закону в нас самих” (Гегель). тобто, в повсякденному
житті торжествує неминучий компроміс між немало обезличеним зусиллями
першого з наведених критеріїв високим ідеалом належності до наукової спіль-
ноти та неуникненними “земними радощами” членства у відповідному колі з
незмінним мурлом того ж всесильного “першого критерію”.
проте накинуті зовні обставини примусу – лише одна, й, безперечно, – на-
віть не найдієвіша зі складових того результату, який читач віднаходить під па-
літуркою нової монографії. усе решту належить уже самому авторові і є – ви-
нятково – плодом еволюції його особистості, індивідуальної традиції, втім, – і в
науковому її вимірі. у наведених численних зауваженнях йшлося, насамперед,
власне, про цю сторону засвідченого успіху. підсумування із запропонованих
вибраних прикладів випадає явно не на користь автора. Хоча основним дже-
релом є літопис, науку читання та тлумачення літописного викладу випадає
визнати опанованою цілком поверхово. неприкладення належних зусиль на
цьому поприщі дається взнаки на кожному кроці. воно обертається не тільки
очевидним “не читанням”. незмінним супроводом виступає завзяте тракту-
вання непрочитаного й не менш послідовно виражена готовність пояснювати
ситуації, від яких автор далекий, а то й не розуміє зовсім. внаслідок цього сис-
тематично додається “від самого себе” не завжди на дану нагоду стосовне, не
кажучи про неуникненні за таких обставин непоодинокі приклади тлумачення
110 ипатьевская летопись. – стб. 794.
111 там же. – стб. 842. приаймні, згадане
грубешівське полювання наділене інакшим
наповненням, а інших подібних прикладів з
біографії короля данила романовича літо-
пис не зафіксував.
193“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
“з докладністю до навпаки”. не бракує й моментів зацікавленого висловлення,
спровокованих особистою історичною та культурною традицією. як і іншого
породження того ж досвіду – в уже відзначному на прикладі давніше опублі-
кованої частини очевидному “недотягуванні”, все-таки, “чужого” героя до влас-
ного ідеалу героя самого автора112: виявляється, навіть “nie mógł być uznany
za człowieka religijnego (sic!)” (s. 291)113. наведено також конкретні приклади
переказування так чи інакше зайвих – з огляду головного інтересу – відомостей
на зразок відзначеного обширного загального викладу про угорщину з оказії
кількарічного перебування там юного данила романовича.
обраний метод, коли пропонується неодноразове відкликання до того са-
мого історичного факту чи джерельного переказу, засвідчує також відсутність
чіткого й однозначного погляду на багато конкретних моментів та подій. Безпе-
речно, не вдалося запанувати над зібраним матеріалом, внаслідок чого в різних
місцях запропонованого тексту можна натрапити на досить різнорідні, немало
незалежні, а то й навіть протилежні трактування однієї літописної оповіді. сам
характер багаторазово засвідчених відмінностей здатний вказати і на відсут-
ність природного органічного співвіднесення окремих частин запропонованого
тексту. у ряді випадків залучені факти подано очевидно відірваними від їх влас-
ного контексту, через що вони, буває, здатні навіть цілком тратити автентичну
вимову та внутрішньо притаманний їм сенс (відкликання до грубешівського по-
лювання, де зовсім опущено вполювання вепрів, коли король супроводив сина
у похід на Галич та до невпізнання переінакшено інших учасників, як і саму си-
туацію загалом). до результатів далеко не рідкісного на опублікованих сторін-
ках подібного виміру працездатності разом з навіть анекдотичними акцентами
його наповнення так само була нагода привернути увагу неодноразово.
численні відзначені такі приклади вказують не тільки на відсутність
панування над власним викладом. вони є безпосереднім наслідком попе-
реднього немало поверхового засвоєння й осмислення самого літописного
переказу, неуникненним результатом якого і виступає немало поширене
використання відомостей джерел поза контекстом їх внутрішньої вимови.
усі ці особливості запропонованого тексту вказують на відсутність належно
вдумливого і зваженого підходу як до самого джерела, так і його читання,
використання автентичного наповнення для побудови авторської картини
відповідних подій і фактів. за ними стоїть підхід не пошуково-дослідиць-
кий, а поверховий белетризаторський, з явною немалою перевагою літера-
торизаторського первістка та виразними ознаками “дюма-роману”. як пере-
конує характер численних достатньо вільних трактувань, очевидно, немало
з них породило звернення, насправді, не безпосередньо до першоджерела
(все-таки, для літератури це далеко не незмінна норма), а переказ його під-
міни в образі давнішої літературної традиції на відповідну тему* (здається,
112 александрович В. “Щастя”… – с. 349–350.
113 пор.: Dąbrowski D. Religijność króla Da-
niela Romanowicza // княжа доба: історія і
культура. – вип. 10. – с. 90. чи не утвердило-
ся у свідомості автора таке переконання на
основі викладених поглядів стосовно, нібито,
“учт” короля (та ще й у товаристві родини!)
у церквах та монастирях, на конкретних ви-
мовних прикладах уже відзначено, на яких
підставах заснованих? принаймні, це вельми
показовий для послідовно засвідченої сис-
теми поглядів приклад “істини”, наділеної
здатністю в лавиноподібній прогресії плоди-
ти собі подібні наступні “істини” рівновар-
тісного наповнення…
* одним з яскравих прикладів такого
“механічного” відтворення найближчої по-
передньої традиції сприймається вперто-
набридливе іменування міста володимира
“володимиром волинським”. не випадало
194 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ
буває, навіть із пам’яті), щедро приправленої власними широкими здогада-
ми. автор, як виявляється, недостатньо засвоїв знану істину, згідно з якою до-
слідження проблеми ніяк не варто перетворювати на актуалізований виклад
думок попередників з її приводу. замість цього нерідко засвідчено поспішне
і поверхове залучення відомостей літопису, втім, і з чужих рук, без належ-
ного попереднього їх опрацювання, до заздалегідь укладеної, як звично, на
підставі перейнятого з літератури попереднього досвіду, апробованої схеми.
внаслідок такого підходу загальний образ постаті та епохи не вибудовуєть-
ся з послідовним залученням заздалегідь ретельно оброблених і докладно
припасованих один до одного фрагментів. замість реконструктора історії з
окремих, випадково вцілілих розрізнених елементів, автор виступає у ролі
своєрідного “неорганізованого творця”. при цьому, нерідко нехтуючи еле-
ментарними об’єктивними законами творення, він пропонує результат, не-
мало з-поза очікуваного як для епохи, так і вимови комплексу джерел до її
сприйняття й осмислення, того стійкого образу історичної дійсності, який
спроможні зафіксувати скупі автентичні перекази нечисленних тогочасних
писемних свідчень.
і цього головного принципу не здатні переважити ані безперечна широ-
ка ерудиція, ні звернення до обширної літератури самої теми та дотичної до
неї. при недостатності визначальної основи, відсутності того стрижня, який
дає розуміння історичного процесу в багатоликості поодиноких конкретних
виявів, ніякий набір інших важливих і вартісних критеріїв забезпечити го-
ловного очікуваного успіху не в стані.
втім, є ще один момент, згаданий тільки немало завуальовано й цілком по-
біжно, який істотно відобразився на характері та остаточному підсумку видан-
ня й водночас уже тривалий час накладає відбиток на новітньому стані певних
сторін наукової ситуації загалом. автор тільки побіжно згадав про недотриман-
ня при завершенні книги терміну (s. 13), зобов’язання загалом. отож, новіша
наукова і навколонаукова література немало постає зусиллями породи “дітей
капітана Ґранта”, коли щедрою рукою даються кошти на “підтримку науки” із
зобов’язанням досить обмежених твердих термінів. а тоді вже незмінно діють
обидва немало, насамперед, позанаукових критерії, бо після “взяти” наступним
головним виявляється зобов’язання “відзвітувати”. власне наукове наповнення
за такого зіставлення не здатне отримати найбільшого шансу задомінувати, що
теж неуникненно немало відображається на остаточному результаті.
на самому початку, декларуючи, за прибраним призвичаєнням, наміри,
д. домбровський ствердив: “Chcieliśmy... nie obserwować naszego bohatera,
przyberając wygodną postawę wszechwiedzącego narratora, lecz jak gdyby wcie-
lić się w niego i spojrzeć na otaczający go świat z perspektywy, jaką on sam mógł
mieć” (s. 10–11). виходячи з переказів Холмського літопису – а це, практично,
все, що нам дано знати з відповідного приводу, – король данило романович
був чоловіком, як на неподільно пануючі призвичаєння та стосунки своїх ча-
сів, достатньо спокійним і врівноваженим. все ж, польському історикові, який
упродовж усього викладу, відповідно до знаної дії знаменитої моделі ”іщущій
би докладати зусиль для доведення, що ця
новітня назва історичного волинського міста
з’явилася лише з поділами польщі напри-
кінці XVIII ст. – коли землі волині захопила
російська імперія. ніколи до того “волин-
ським” він не був, тому в контексті ситуації
XIII ст. іменування волинської столиці на
російсько-імперський лад повинно бути ви-
знане безсенсовним.
195“DLACZEGO NIE SPRÓBOWAĆ SZALEŃSTWA”: КОРОЛЬ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ…
да обрящет”, здається, затратив немало зусиль, виставляючи себе “справжні-
сіньким” sobowtórem, варто б щиросердечно побажати ніколи не зустрітися з
оригіналом засвідченого власною працею “sobowtóru”…
відкликаючись до епохи та героїв, автор наприкінці ствердив: “Byli też
po prostu іstotami biologicznymi o określonych fizycznych możliwościach, a nie
herosami z brązu” (s. 348). “Біологічної складової” немає, звичайно, сенсу при-
меншувати, проте біологія як така відживає з відходом кожної конкретної осо-
бистості й тоді неминуче повинно постати питання, що є фактором, здатним
утримувати окремі постаті минулого у свідомості багатьох наступних поколінь
упродовж сотень і тисяч років. по-новомодному можна було б додати: і яка
роль у цьому власне “біології”. все-таки – мінімальна.
не “біологією”, насамперед, звичайно, відзначилися ті, хто залишився в
історії, особливо ті з них, яким концентрацією власних зусиль випало посісти
перші для свого часу місця у своєму середовищі…
тому при зверненнях до них випадало би очікувати якнайменше слідів
власне “істоти біологічної”… особливо там, звичайно, де жива пам’ять епохи
у комплексі писемних джерел та автентичних матеріальних виявів не дає для
цього ніяких підстав…
інститут українознавства імені івана крип’якевича нан України
|