Ще раз про права князя Любарта-Дмитра Гедиміновича на спадщину Романовичів
Більшість сучасних дослідників розглядають боротьбу за галицькі та волинські землі в середині – другій половині XIV століття як боротьбу між Польщею, Угорщиною, Литвою та Золотою Ордою. При цьому не звертається увага на те, що у 1340 р. литовського князя Любарта-Дмитра Гедиміновича відразу ж визн...
Saved in:
| Published in: | Княжа доба: історія і культура |
|---|---|
| Date: | 2019 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2019
|
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179053 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Ще раз про права князя Любарта-Дмитра Гедиміновича на спадщину Романовичів / Л. Войтович // Княжа доба: історія і культура. — 2019. — Вип. 13. — С. 225-238. — Бібліогр.: 99 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859463952355819520 |
|---|---|
| author | Войтович, Л. |
| author_facet | Войтович, Л. |
| citation_txt | Ще раз про права князя Любарта-Дмитра Гедиміновича на спадщину Романовичів / Л. Войтович // Княжа доба: історія і культура. — 2019. — Вип. 13. — С. 225-238. — Бібліогр.: 99 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Княжа доба: історія і культура |
| description | Більшість сучасних дослідників розглядають боротьбу за галицькі та волинські
землі в середині – другій половині XIV століття як боротьбу між Польщею, Угорщиною,
Литвою та Золотою Ордою. При цьому не звертається увага на те, що у 1340 р.
литовського князя Любарта-Дмитра Гедиміновича відразу ж визнали сюзереном королівства
Русі волинська і галицька еліти та хан Золотої Орди Узбек, чия військова дала
змогу витіснити польські війська короля Казимира ІІІ і зупинити наступ угорських
військ. І далі до самої смерті у 1383 р. князь Любарт-Дмитро Гедимінович послідовно
боровся проти польської та угорської експансії за повне звільнення усіх земель
королівства Русі. Без легітимних прав на спадщину Романовичів це було би неможливо.
Стаття присвячена аналізу цих прав і їх вагомості у порівнянні з іншими претендентами.
У дослідженні ще раз докладно розібрано інформацію пом’яників, які впровадив
до наукового вжитку львівський історик Ігор Мицько, частина висновків якого
викликала певні застереження, а також інші аргументи, що випливають із джерел,
на тлі практики успадкування престолів у Рюриковичів та середньовічній Європі.
Most modern researchers examine a fight
for Galychyna and Volyn’ earths in a middle
– second half of 14 age as a fight between
Poland, Hungary, Lithuania and Gold Horde. Thus attention does not apply on that in 1340
the Lithuanian prince Lubart-Dymitr Gedyminovych was at once acknowiedged the suzerain
of kingdom of Rus’ by the Volhyn’ and Galyczyna elitesand khan of Gold Horde by Uzbek,
whose military help allowed to force out the Polish troops of king Kazimir III and to stop
the offensive of the Hungarian troops. And farther do death in 1383 a prince Lubart-Dymitr
Gedyminovych was consistently striven against Polish and Hungarian expansion for complete
liberation of all earths of kingdom of Rus’. Without legitimate rights it would be impossible on
the inheritance of Romanovichs. The article is devoted the analyses
of these rights and their ponderability in comparing to other applicants.
In research information of mention documents is thoroughly taken apart once again entered in
a scientific appeal Lviv a historian Ihor Myc’ko, part of conclusions of which caused the certain
warrings, and also other arguments which swim out from sources, on a background practice of
inheritance of thrones in Rurikovichs and medieval Europe.
|
| first_indexed | 2025-11-24T05:01:06Z |
| format | Article |
| fulltext |
леонтій ВойТоВИЧ
Ще раз про права ЛЮБарта-ДМитра ГеДиМіновича
на спаДЩину роМановичів
повернення до проблеми дослідження боротьби за спадщину романови-
чів1 зумовлене перебуванням більшості сучасних польських істориків усе ще в
полоні патріотичного казимирівського міфу про приєднання галицьких земель
до польського королівства у 1340 р.2, а сучасні російські історики весь наступ-
ний період подають боротьбою між польщею, литвою та золотою ордою3.
відсутність реакції українських істориків сприймається мовчазною згодою з
подібними висновками. певний поштовх до публікації дали також дискусії
при обговоренні доповідей автора на останніх наукових конференціях4.
1 Войтович л. Боротьба любарта-дмитра
Гедиміновича за відновлення Галицько-во-
линської держави науковий вісник Волинського
національного університету імені лесі Українки.
історичні науки. № 22. луцьк, 2009. с. 120–127;
його ж. польща, мазовія, литва та угорщина
у боротьбі за спадщину романовичів Пробле
ми слов’янознавства. вип. 59. львів, 2010. с. 52–
66; його ж. польський король казимир ііі і
боротьба за спадщину романовичів Вісник
львівського університету. серія історична.
вип. 46. львів, 2011. с. 2–26; Ejusdem. Walka o
spadek po Romanowiczach a król polski Kazi-
mierz III Wielki Kazimierz Wielki i jego państwo.
W siedemsetną rocznice urodzin ostatniego Piasta
na trone polskim / Pod red. J. Maciejewskiego і
T. Nowakowskiego. Bydgoszcz, 2011. с. 47–66;
його ж. князь Юрій-Болеслав тройденович:
ескіз портрету княжа доба: історія і культура.
вип. 5 / відп. ред. в. александрович. львів,
2011. с. 209–221; его же. заключительный
этап борьбы за “королевство руси” Вестник
Удмуртского университета. серия 5: история
и филология. вып. 3. ижевск, 2012. с. 10–15;
його ж. портрет князя володислава ополь-
ського на повний зріст. Sperka J. Władysław
książe opolski, wieluński, kujawski, dobrzyń-
ski, pan Rusi, palatyn Węgier i namiestnik Pol-
ski (1326/1330 – 6 lub 18 maja 1401). – Kraków,
2013. – 508 s. княжа доба: історія і культура.
вип. 7 / відп. ред. в. александрович. львів,
2013. с. 314–319; його ж. казимирівська леген-
да: подолання стереотипів дрогобицький крає-
знавчий збірник. вип. 19–20. дрогобич, 2017.
с. 95–117; Ejusdem. Fenomen halickich bojarów
i ich stosunki z książętami Średniowieczni władcy
i ich otoczenie. Materiały V Kongresu mediewistów
Polskich. T. 5 / Pod red. J. Sperki, K. Kollingerа.
Rzeszów, 2018. S. 31–51; його ж. Галицьке ли-
царство другої половини ХіV століття галич і
галицька земля. до 1120-річчя першої писемної
згадки про галич. Галич, 2018. с. 283–299; його
ж. Жидачівське князівство: епізод з історії
української державності Жидачівщина. вип. 1.
львів; Жидачів, 2018. с. 41–47; його ж. Бороть-
ба за спадщину романовичів (1340–1434):
між стереотипами та історичною правдою
княжа доба: історія і культура. вип. 12 / відп.
ред. в. александрович. львів, 2018. с. 121–142;
його ж. Боротьба за спадщину романовичів
(1340–1434 рр.): нумізматичний аспект Вісник
львівського університету. серія історична.
спеціальний випуск: на пошану професора
романа Шуста. львів, 2019. с. 67–82.
2 Савчук г. захоплення львова казими-
ром ііі у польській історіографії другої по-
ловини ХіХ – першої половини ХХ століття
історичні та культурологічні студії. вип. 5.
львів, 2013. с. 134–151; Войтович л. казими-
рівська легенда... с. 95–117.
3 Измайлов И. войны на западе. польша
и литва История татар с древнейших времён.
т. 3: улус джучи (золотая орда) XIII – сере-
дина XV вв. казань, 2009. с. 518–528; Хаута
ла р. противостояние между улусом джучи
и католической европой с середины XIII до
середины XIV века Золотая орда в мировой
истории. казань, 2016. с. 371–383.
4 дискусії за доповідями: “дискусій-
ні проблеми історії Галицько-волинської
уДк [94(477.8):929]"13"
226 Леонтій ВОЙТОВИЧ
загибель сюзерена королівства русі князя Болеслава-Юрія тройденовича
75 або 96 квітня 1340 р. залишається загадкою7. усі іноземні джерела, які по-
відомляють про його смерть, походять від реляції польського короля кази-
мира ііі8. версiя про отруєння за прихильнiсть князя до католицького обряду
та iноземцiв непереконлива. католицький патрицiат у мiстах існував уже від
часiв короля данила романовича, якщо не раніше9. у сім’ях князів лева дани-
ловича та Юрія львовича не було жодного протистояння з католиками. донька
першого з них стала черницею у монастирi кларисок. Галицьке боярство вже
давно переплелося з угорськими баронами. якщо князя отруїли бояри-змов-
ники, то вони, радше, керувалися зв’язками з польщею або угорщиною, аніж
міжконфесійним протистоянням, якого на ті часи ще не існувало.
найвигіднішою смерть галицько-волинського князя була польському ко-
ролеві казимирові ііі. обидва союзники казимир ііі і карл роберт виявився
найкраще підготовленими до такого розвитку подій. на першу звістку про
д ержави” (науковий семінар історичної
секції нтШ “Галицько-волинська держава у
світлі сучасних досліджень”. львів, 1 березня
2018 р.); “Галицьке лицарство другої поло-
вини ХіV століття” (Галич і Галицька земля.
науково-практична конференція. Галич,
25 жовтня 2018 р.); “Жидачівська земля в
період боротьби за спадщину романовичів”
(другі Жидачівські читання. Жидачів, 30 лис-
топада 2018 р.); “сілезькі та галицькі лицарі
у християнському війську в битві під нікопо-
лем 28 вересня 1396 р.” (IX Międzynarodowa
konferencja naukowa Colloquia Russica “Ruś
a Polska (X–XIV w.)”. Przemyśl, Polska. 5–8
grudnia 2018 r.); “коли Галицька земля стала
частиною польського королівства (“різнове-
селі” нотатки на маргінесі досліджень кінця
ХіХ – початку ХХі ст.)” (наукова конферен-
ція “західноукраїнські землі княжої доби”.
львів, 30 січня 2019 р.); “Боротьба за спад-
щину романовичів (1340–1434): подолання
стереотипів” (звітня наукова конференція
львівського національного університету ім.
і. Франка за 2018 рік. львів, 5 лютого 2019
р.); “Галицька земля в дослідженнях кінця
ХіХ – початку ХХі ст.” (наукова конференція
“проблеми музейної археології. до 100-річ-
чя від народження археолога володимира
Шелом’янцева-терського”. львів, 21 лютого
2019 р.); “актуальні проблеми історії Га-
лицької і волинської земель” (наукова кон-
ференція Галицько-волинська держава як
феномен політичної історії русі (до 820-річчя
утворення)”. кз лор “історико-краєзнавчий
музей”, історичний факультет львівсько-
го національного університету імені івана
Франка. львів; винники, 17 травня 2019 р.);
“тустань в період боротьби за спадщину
романовичів (1340–1434)” (IV міжнародна
науково-практична конференція “пам’ятки
тустані в контексті освоєння карпат.
п роблеми збереження та використання”,
львів; урич, 6–7 червня 2019 р.).
5 Prochaska а. W sprawie zajęcia Rusi przez
Kazimierza Wielkiego Kwartalnik Historyczny.
T. 6. Lwów, 1892. S. 12; Balzer O. Genealogia
Piastów. Kraкów, 1895. S. 787–788.
6 Gorzycki K. Połączenie Rusi Czerwonej z
Polską przez Kazimierza Wielkiego. Lwów,
1889. S. 14.
7 Paszkiewicz H. Polityka ruska Kazimierza
Wielkiego. Warszawa, 1925. S. 7–11; Długopol
ski E. Władysław Łokietek na tle swoich cza-
sów. Wrocław, 1951. S. 223; Włodarski B. Polska
i Ruś 1194–1340. Warszawa, 1966. S. 254–259;
Шабульдо Ф. земли Юго-западной руси в со-
ставе великого княжества литовского. киев,
1987. S. 22; Бєняк я. вигаснення галицько-
волинської княжої династії галичина та Во
линь у добу середньовіччя. до 800-річчя з дня
народження данила галицького. львів, 2001.
с. 79–85; Войтович л. князь Юрій-Болеслав
тройденович... с. 209–221.
8 грушевський М. історія україни-руси.
т. 3: до року 1340. львів, 1905. с. 534–535.
9 іпатіївський літопис згадує під 1259 р.:
“кн҃зь данило… нача призывати приходаѣ
нѣмцѣ… иноѩзычникы и лѧхы идѧхоу дн҃ь
и во дн҃ь”: ипатьевская летопись Полное со
брание русских летописей (далее – псрл).
т. 2. москва, 2001. стб. 843. Ще раніше, під
1237 р. данило романович “ѡбличи побѣдоу
и постави на нѣмѣчьскыхъ вратѣхъ хороу-
говь свою”: там же. стб. 778. останнє, прав-
да, радше, географічний напрямок подібно
до лядських воріт у києві, ніж свідчення
про наявність німецької громади у Галичі.
але угорська громада у Галичі, напевно,
була від початку Хііі ст. і сліди її, можливо,
відшукаються в обширному корпусі угор-
ських грамот XIII–XV ст.
227ЩЕ РАЗ ПРО ПРАВА ЛЮБАРТА-ДМИТРА ГЕДИМІНОВИЧА НА СПАДЩИНУ…
смерть галицько-волинського князя польський король зумів зібрати військо
(на подібні заходи звичайно затрачалися місяці!), зайняти львів та вивезти з
княжої скарбниці коронаційні регалії, які пізніше потрапили до коронацій-
ного релікварію польських королів10. угорський король уже на самому початку
травня 1340 р.11 (якщо не 19–20 квітня12) відправив у похід до Галицької землі
військо на чолі з палатином віллермом друґетом. при цьому його, вірогідно,
пропустили через карпатську лінію оборони бояри-змовники.
але князя любарта-дмитра Гедиміновича відразу ж визнала сюзереном
волинська еліта. визнала його і більша частина галицького боярства, що засвід-
чено відомим написом на дзвоні собору святого Юрія у львові з 1341 р.13 зрозу-
міло, що за відсутності династичних підстав один з молодших синів великого
литовського князя аж ніяк не міг би розраховувати на таку підтримку навіть за
умов вторгнення військ великого князівства литовського. і золотоординський
хан узбек в іншому разі не визнав би любарта-дмитра сюзереном королівства
русі і не прислав би йому відразу військову допомогу. саме тому, втікаючи зі
львова, казимир ііі вивіз коронаційні регалії, позбавляючи любарта-дмитра
Гедиміновича можливості легітимної коронації як володаря королівства русі.
практика вивезення коронаційних регалій з подібною метою була поширена
в Європі. так, у 1273 р. чеський король пшемисл оттокар іі захопив корона-
ційні регалії угорських королів, щоб не дати змогу ласло іV провести легітим-
ний обряд коронації (частина баронів не визнала коронації 3 вересня 1272 р. у
секешфегерварі, оскільки на той час ласло іV мав тільки 10 років)14. історики
досі пишуть про пограбування львова і князівської скарбниці. зрозуміло, що
відступаюче військо дещо з собою прихопило, але казимира ііі насамперед
цікавили коронаційні регалії.
отже, князь любарт-дмитро Гедимінович мусив мати легітимні підстави
до успадкування престолу романовичів. в усіх європейських династіях, як і всіх
європейських народів, існували традиції і правила успадкування престолів,
рухомого і нерухомого майна. тому неможливо погодитися з твердженнями,
ніби в русі й у династії рюриковичів такі норми не функціонували15. рюри-
ковичі були споріднені з багатьма європейськими династіями, крім того, до-
бре знана сувора регламентація успадкування у купців, дружинників і, навіть,
10 Dąbrowska E. Królów polskich relikwarz
koronacyjny Krzyża Świętego Kultura średnio
wieczna i staropolska. Studia ofiarowane Aleksan
drowi Gieysztorowi w piedziesieciolecie pracy na
ukowej. Warszawa, 1991. S. 67–86.
11 гарді д. кілька нових зауважень до по-
ходу угорського палатина віллерма другета
“in Ruteniam” навесні 1340 року княжа доба:
історія і культура. вип. 7. C. 209–216.
12 Волощук М., Стасюк а. про похід пала-
тина віллерма in Ruteniam у квітні 1340 р. Ві
сник Прикарпатського університету. історія.
вип. 17. івано-Франківськ, 1995. C. 46–54.
13 Болеслав-Юрий II, князь всей малой
руси. сб. мат. и исслед. собр. о. Гонсиоров-
ским, а. а. куником, а. с. лаппо-данилев-
ским, и. а. линниченко, с. п. пташицким и
и. режабком. санкт-петербург, 1907. с. 79;
Мусин а. колокол святого Юра 6849 года:
между львовом, плоцком, петербургом и
теребовлей княжа доба: історія і культура.
вип. 11: княжий львів / відп. ред. в. алек-
сандрович. львів, 2017. с. 95–120.
14 Urban J. Lichtenburkové. Vzestupy a pády
jednoho panského rodu. Praha, 2003. S. 120–
122; Homza M. Sytuacja polityczna Spiszu do
począków XIV w. Historia Scepusii. Vol. 1. Bra-
tislava; Kraków, 2009. S. 162; Войтович л. лев
данилович и загадки “австрийского узла”
(1272–1278) Rossica Antiqua. № 2(4). санкт-
петербург, 2011. C. 125–129.
15 Фроянов И. киевская русь. очерки соци-
ально-политической истории. ленинград,
1980. с. 45–46; Толочко о. особливості між-
сеньйоріальних відносин у період феодаль-
ної роздробленості давньої русі Хіі–Хііі ст.
Феодалізм в Україні. київ, 1990. с. 30.
228 Леонтій ВОЙТОВИЧ
смердів, засвідчена в угодах з візантією початку Х ст., різних редакціях “руської
правди” та княжих статутних грамотах.
перш за все, русь принципово не відрізнялася від сусідніх держав, подібно
як династія рюриковичів – від сусідніх пануючих династій. взаємини всереди-
ні династії базувалися на традиційному родовому праві старшого, тобто того,
хто був ближчим до засновника роду за родовим рахунком. ця проблема до-
статньо повно висвітлена як у старшій, так і новішій літературі16. модерну кон-
цепцію колективного сюзеренітету рюриковичів, яку висунув олександр наза-
ренко17, не підтверджують жодні джерела, вона не знаходить аналогій в інших
тогочасних державах, застережень стосовно неї значно більше, ніж аргументів
на підтримку18. сама природа влади виконавчої (середньовічні правителі були
правонаступниками військових вождів) не допускає поняття колективного сю-
зеренітету. така влада завжди була персональною. колективна влада допусти-
ма тільки в суспільствах демократичних і то винятково як влада законодавча.
звичайно, не були виключенням серед європейських династій і рюриковичі19.
16 Соловьев С. история россии с древ-
нейших времен. кн. 2, т. 3–4. москва, 1998.
с. 7–32; грушевський М. історія... с. 222–227;
Пресняков а. княжое право в древней руси.
очерки по истории Х–Хіі столетий. лекции
по русской истории. киевская русь. москва,
1993. с. 7–135, 181–184, 386–470; Свердлов М.
Генезис и структура феодального общества
в древней руси. ленинград, 1983. с. 194–199.
17 назаренко а. родовой сюзеренитет рю-
риковичей над русью (Х–Хі вв.) древнейшие
государства на территории СрСр. Материалы
и исследования. 1985 г. москва, 1986. с. 149–156.
18 Толочко а. князь в древней руси: власть,
собственность, идеология. киев, 1992. с. 57–66.
19 крім того, при тодішніх засобах зв’язку
практично неможливо прийняти навіть
просте рішення, коли один із співправите-
лів знаходиться у києві, а інший – влади-
мирі на клязьмі. звичайно, слабкістю окре-
мих правителів користалися їх енергійніші
родичі, схиляючи до потрібних їм рішень.
окремі князі земель періодично взагалі не
звертали уваги на київських сюзеренів, а в
міру збільшення числа удільних князівств
рюриковичі все більше схилялися до ство-
рення колективного органу на зразок рейх
стагу – з’їзду князів священної римської
імперії германської нації. і такі князівські
з’їзди–снеми періодично відбувалися – як
загальноруського масштабу, так і в окремих
землях. князь роман мстиславович на по-
чатку Хііі ст. за зразком імперії пропонував
узаконити вибори сюзерена русі, щоб при-
пинити боротьбу за київський престіл, але
не отримав підтримки князів інших земель.
див.: Майоров а. из истории внешней по-
литики галицко-волынского князя романа
мстиславича дънеслово. Збірник праць на
пошану дійсного члена нан України Петра
Толочка з нагоди його 70-річчя. київ, 2008.
с. 51–57; його ж. Галицько-волинський князь
роман мстиславич: володар, воїн, дипло-
мат. т. 1. Біла церква, 2011. с. 155–174; его же.
русь, византия и западная европа. из ис-
тории внешнеполитических и культурных
связей Хіі–Хііі вв. санкт-петербург, 2011.
с. 19–442. пошуки аналогів у римській імпе-
рії зовсім некоректні: римські дуумвірати і
триумвірати на практиці були поділом зе-
мель і правитель кожної частини провадив
самостійну політику, яка викликала спро-
тив у римі і закінчувалася черговою грома-
дянською війною. розгортання наступих
одна за одною апріорних версій – данина
давньому російському постулату про особ-
ливий розвиток руського (у їхньому розу-
мінні – російського) суспільства, відмінного
від інших європейських моделей (“умом
россию не понять, аршином общим не из-
мерить”). реально ж джерельні підстави для
тверджень про колективний сюзеренітет і
дуумвірати виявляються звичайною фікці-
єю. так, участь князя василька романовича
у багатьох спільних рішеннях виглядає ре-
зультатом редагування Галицько-волин-
ського літопису за його сина володимира
васильковича, який намагався підняти роль
батька, загалом не дуже діяльного і рішу-
чого князя: котляр н. Галицко-волынская
летопись (источники, структура. Жанровые
и идейные особенности) древнейшие государ
ства Восточной европы. Материалы и исследо
вания. 1995 г. москва, 1997. с. 147–149, 154).
так, влітку 1240 р. данило романович “раду
вчинив із братом своїм пообіцяв київ йому
михайлові” (“данилъ же свѣеъ створи со
брато҃ си обѣща емоу киевъ михаилови”:
229ЩЕ РАЗ ПРО ПРАВА ЛЮБАРТА-ДМИТРА ГЕДИМІНОВИЧА НА СПАДЩИНУ…
спостереження за відображеною у джерелах практикою успадкування
княжих престолів, співставлене з практикою спадкування у скандинавських,
звідки походили рюриковичі, та сусідніх європейських державах20, дало змогу
виявити певні її закономірності:
1. Головним критерієм було родове право, згідно з яким старший з роду
рюриковичів успадковував київський престіл і сюзеренітет (фактичний чи но-
мінальний) над руссю. на практиці це означало, що син не міг успадкувати
батьківський престол, якщо живими залишалися його дядьки, молодші брати
померлого володаря. саме тому старенький судислав володимирович залишав-
ся небезпечним для його племінників ярославовичів і вони змусили його при-
йняти чернецтво. але діти старшого брата зберігали перевагу над своїми двою-
рідними братами. аналогічне правило діяло і в землях та удільних князівствах.
володимир мономах першим порушив цю головну норму, коли, скориставшись
вже архаїчним для того часу апаратом віча, після смерті святополка ізяславо-
вича провів своє “закликання” на князівських престіл, після чого до самої мон-
гольської навали протистояння мономаховичів з ольговичами стали стрижнем
міжкнязівських стосунків. значення права найстаршого за родовим рахунком
прямого спадкоємця “по мечу” демонструє доля ростислава Iвановича, сина
Iвана Берладника, якому угорцi поспiшили прикласти до ран отруту21.
2. уже сини володимира святославовича порушили загальне правило, ви-
ключивши з числа претендентів на київський престіл нащадків старшого бра-
та ізяслава. цей прецедент і породив пізнішу практику ізгойства серед князів,
за якою внук втрачав право на князівський престіл якщо його батько помер ра-
ніше від діда. можливо, це перше обмеження числа спадкоємців походить ще
зі звичаєвого права доби дружинних держав (племінних князівств-суперсоюзів
і об’єднань), коли спадкоємець князя-вождя мусив опиратися на його автори-
тет і славу. напевне, цю практику успадкування закріплено через т. з. “заповіт
ярослава мудрого”, який дійшов до нас переробленим зусиллями книжни-
ків володимира мономаха та його сина мстислава. це правило зберігалося
довго. згідно з ним, і князі острозькі, чий предок роман данилович загинув
бл. 1260 рр. (за життя батька), вилучалися з числа спадкоємців короля данила,
а син романа – василько мусив вдовольнитися скромним слонімським князів-
ством у володіннях батька та діда по материнській лінії22.
3. з’їзд князiв – любецький снем 1097 р. закріпив за кожною гілкою бать-
ківські володіння. відтоді снем перетворюється на державний iнститут (на
зразок рейхстагу священної римської iмперiї германської нації). це нерегу-
лярне зiбрання рюриковичiв пiд головуванням київського князя (а пiзнiше
в окремих землях старших князiв цих земель) займалося врегулюванням
мiжкнязiвських вiдносин. рiшення снему скрiплювали клятви учасникiв, як
i мiжнароднi угоди, на перших порах вони мали силу загальнодержавних
законiв. так, проти порушника рiшень снему 1097 р. – волинського князя
давида Iгоревича виступила коалiцiя, яку мусив, навiть всупереч власному
ипатьевская летопись стб. 783), але сам
дав ростиславу михайловичу луцьк (“a
cн҃ови его ростиславовоу вдасть лоуческъ”
(там же. стб. 783), як і належало сюзерену.
зреш тою, і коронація, на якій василько ро-
манович разом з левом даниловичем були
тільки почесними гостями, та подальші дії
данила романовича не залишають підстав
для тверджень про дуумвірат.
20 Wojtowycz L. Walka... S. 52–55.
21 ипатьевская летопись. Cтб. 664–665.
22 Baumgarten N. Genealogies et mariages
occidentaux des Rurikides Russes du X au XIII
sièle Orientalia Christiana. N 35, maio. Roma,
1927. P. 50–51.
230 Леонтій ВОЙТОВИЧ
бажанню, зiбрати київський князь святополк Iзяславович. порушника пока-
рано, а ухвали любецького снему пiдтверджено 1100 р. у витичевi. витичів-
ський з’їзд, здається, навiть вiдновив у смоленську нащадка Iгоря ярославови-
ча, визнавши рішення ярославовичів незаконним і декларуючи право кожної
гiлки володiти батькiвським спадком23.
4. всерединi земель князi продовжували перемiщатися з “молодшого”
столу на “старший”, подiбно до того, як це було загалом на русi до любецького
снему, коли ярослав мудрий починав княжити в ростовi, пiзнiше перейшов
до Хольмгарду на мiсце померлого старшого брата вишеслава, а вже звiдти по-
трапив до києва. наприклад, при кожнiй змiнi князя в чернiговi проходив
перерозподiл престолiв у всiй чернiгiвськiй землi. так князь Iгор святосла-
вович спершу княжив у путивлi (1161–1164), перейшов до курська (1164–1178),
звiдти до новгороду-сiверського (1178–1198) i, наприкiнці, – чернiгова (1190–
1202). напевно, мав рацію василь сергеєвич, допускаючи закріплення такого
перерозподілу через відповідні угоди24. принаймні, збирався місцевий снем і
давалися належні клятви та присяги. ольговичі у 1206 р. поширили принци-
пи любецького снему на чернігівську землю, тобто кожен пагінець обох гілок
ольговичів отримав свою “отчину”. подібне було здійснено у полоцькій землі
після повернення місцевої династії із заслання, волинській землі у 1170 р., коли
вмираючий мстислав ізяславович з братом ярославом розділили волинь на
дві частини: луцьку (східну) та володимирську (західну), туровській землі –
нарикінці ХII–ХIII ст.
5. з візантійської практики, напевно, перейшло право успадкування за за-
повітом. остання воля померлого князя мала незаперечний авторитет. воло-
димир василькович заповiв володимирське i Берестейське князiвства молод-
шому з двоюрiдних братiв – мстиславові i навiть такий рiшучий князь як лев
данилович не наважився порушити його волi. у подiбнiй ситуацiї московськi
князi отримали переяслав-залiський. як і у візантії, успадкування за запо-
вітом відкривало дорогу до влади бастардам, тобто синам вiд коханки або
наложницi. прикладом може служити олег ярославович, син ярослава осмо-
мисла вiд настi з чагрович25.
6. претенденти з-поміж дальших родичів (двоюрідних, троюрідних) роз-
глядалися тільки за відсутності спадкоємців по материнській лінії, тобто “по
кужелю”.
7. успадкування “по кужелю” могло бути запозичене зі скандинавської
практики. причому, успадковувати можна було навіть за мачухою, яка, за цер-
ковними канонами, вважалася матір’ю. так отримали Галицьку землю ігоревичі.
але молодший роман ігоревич повів боротьбу зі старшим володимиром, вва-
жаючи себе прямим спадкоємцем ярослава осмомисла, тоді як володимир та
святослав були синами від першої дружини. в успадкуванні “по кужелю” пер-
шість мали доньки останніх володарів у порядку старшинства (тобто їх чолові-
ки), а далі діти найближчих родичок останнього володаря (доньок, сестер згідно
з порядком старшинства і т. д.). через це і права мстислава мстиславовича удат-
ного як сина доньки ярослава осмомисла до галицької спадщини визнали всі, а
23 янин В. междукняжеские отношения
в эпоху мономаха и “Хождение игуме-
на даниила” Труды отдела древнерусской
литературы. т. 16. москва, 1960. C. 112–131.
24 Сергеевич В. вече и князь. русское госу-
дарственное устройство и управление во
времена князей рюриковичей. историчес-
кие очерки. москва, 1867. C. 122–272.
25 ипатьевская летопись. стб. 657.
231ЩЕ РАЗ ПРО ПРАВА ЛЮБАРТА-ДМИТРА ГЕДИМІНОВИЧА НА СПАДЩИНУ…
решту претендентів (данило романович чи угорський принц андрій) спішили
підкріпити свої прагнення одруженням з його доньками. підстави принца кал-
мана, який був лише правнуком Єфросинії мстиславівни, в порівнянні з андрі-
єм були мізерними, тому угорський король підтримав андрія, хоча калмана ко-
ронував папа і він зберіг титул rex Galiciae. пізніше й Гедиміновичі закріплялися
на руських престолах через одруження з доньками останніх володарів.
8. важливе значення мали легітимність розводу і шлюбу. так, ростислав
рюрикович міг претендувати на Галицьку спадщину лише як старший брат
предслави, дружини романа мстиславовича, у якої не було синів, за умови, що
розлучення романа мстиславовича його тесть рюрик ростиславович вважав не-
легітимним (другий шлюб романа відбувся ще до насильного постриження в
черниці його першої дружини), а, значить, і дітей від цього шлюбу – бастардами,
яких батько не встиг адоптувати. подібні підстави могли використати й михайло
всеволодович, одружений з донькою романа та предслави, та його син ростислав.
9. зміни у практиці успадкування під ординським впливом почала запро-
ваджувати московська династія лише з кінця ХіV ст.26 вони передбачали пря-
мий перехід влади від батька до старшого сина.
становище королівства русі було специфічним тільки з огляду на стосун-
ки із золотою ордою. приймаючи у 1253 р. королівську корону від папи і ти-
тул “світлійшого короля русі”27, данило романович кидав виклик золотій орді,
не тільки розриваючи із залежністю від неї, а й претендуючи на визволення
з-під її зверхності всієї русі28. саме тому після невдалої спроби відродження
русі і каральних походів Бурундая королю данилові довелося знову емігрувати
до угорщини, звідки він повернувся лише після того, як золота орда вступила
до довготривалої боротьби за азербайджан29. старший син короля данила –
князь лев данилович, зіткнувшись з фактичним розпадом “королівства русі”
й активною діяльністю улусбека ногая, мусив стати васалом останнього, що,
зрештою, допомогло йому не тільки об’єднати батьківську спадщину, а й зна-
чно розширити кордони30. Юрій львович, під владою якого опинилася уся те-
риторія спадщини романовичів, скориставшись з того, що золотоординський
26 Войтович л. княжа доба на русі. пор-
трети еліти. Біла церква, 2006. с. 27–42.
27 Тургенев а. акты исторические, относя-
щиеся к россии. т. 1. санкт-петербург, 1841.
№ 62–65, 74, 76–77; Большакова С. папские
послания галицькому князю как историчес-
кий источник древнейшие государства на тер
ритории СрСр. Материалы и исследования.
1975 г. москва, 1976. с. 122–129.
28 Войтович л. король данило романович.
загадки і проблеми король данило романо
вич і його місце в українській історії. львів,
2003. с. 24–29; його ж. королівство русі: ре-
альність і міфи дрогобицький краєзнавчий
збірник. вип. 7. дрогобич, 2003. с. 63–71;
його ж. король данило романович: загадки
та дискусії Terra cossacorum: студії з давньої і
нової історії України. науковий збірник на по
шану доктора історичних наук професора Ва
лерія Степанкова. київ, 2007. с. 383–403; його
ж. королівство русі: факти і міфи дрогичинъ
1253. Матеріали міжнародної наукової конфе
ренції з нагоди 755–ї річниці коронації данила
романовича. івано-Франківськ, 2008. с. 4–17.
29 Войтович л. остання еміграція короля
данила романовича науковий вісник Волин
ського національного університету імені лесі
Українки. історичні науки. № 13. луцьк,
2009. с. 89–96.
30 його ж. улус ногая і Галицько-волин-
ське князівство Україна; Монголія: 800 років у
контексті історії. київ, 2008. с. 71–78; його
ж. кордони Галицько-волинської держа-
ви: проблеми та дискусії Записки наукового
товариства імені Шевченка (далі – знтШ).
т. 252. львів, 2006. с. 187–205; його ж. повер-
таючись до проблеми південних кордонів
володінь галицьких і галицько-волинських
князів дрогобицький краєзнавчий збірник.
вип. 17–18. дрогобич, 2014. с. 51–63; його
ж. кордони Галицько-волинської держа-
ви: продовження дискусії археологічні до
слідження львівського університету. вип. 19.
львів, 2015. с. 43–104.
232 Леонтій ВОЙТОВИЧ
хан тохта знову був зв’язаний боротьбою за азербайджан, а його еміри – бо-
ротьбою із сином ногая джуке та внуком кара-кішеком у причорномор’ї,
звільнився від ординської залежності, про що, насамперед, свідчить прийнят-
тя королівського титулу “король русі (regis Russiae), князь лодомерії (principis
Ladimiriae)”31. немає жодних джерел, які давали б підстави твердити про Юрія
львовича як ординського васала. зрозуміло, що там ніхто б не залишився без
реакції на титул короля русі.
ситуація повністю змінилася, коли в золотій орді до влади прийшов хан
узбек (1313–1342), один з найсильніших її правителів32. наступники короля
Юрія андрій та лев Юрійовичі мали певні проблеми з ординцями і періодич-
но платили ординську данину-вихід, як випливає з відомого листа польського
короля владислава локетка до папи іоана ХХііі від 21 травня 1323 р.33 те, що
обох князів польський король вважав “непереможним щитом” проти ордин-
ців, а також пропозиція князів-братів тевтонському орденові щодо захисту від
татар34, дають підстави припускати боротьбу з ординцями за часів Юрійови-
чів із перемінним успіхом. але брати однозначно визнавали зверхність узбе-
ка і отримували ярлики на свої князівства, на що вказав польський хроніст
ян з чарнкова (1320–1387)35 і швейцарський хроніст Йоган з вінтертура (іоан
вітодуранський), який укладав свою хроніку в баварському монастирі ліндау
у 1240–1348 рр.36 (“quod imperator Thartarorum duos paganos breviter ante ista
tempora reges satis ydoneos Ruthenis prefecerat”)37. зрозуміло, сюзереном ко-
ролівства русі залишався старший з братів – андрій, у документах згаданий
першим. він вже не міг, як батько, прийняти королівський титул38, через що
підписувався “Dei gra(tia) dux Ladomirien(sis) et domi(nus) Terr[a]e Russi[a]e”,
31 Войтович л. Юрiй львович та його
полiтика галичина i Волинь в добу середньовiччя.
до 800-рiччя з дня народження данила галиць
кого. вип. 3. львiв, 2001. с. 70–78.
32 його ж. нащадки чингіз-хана: вступ
до генеалогії чингізидів-джучидів. львів,
2004. с. 125–128; Селезнёв Ю. Элита золотой
орды. казань, 2009. с. 199–201; Измайлов И.
войны на западе. с. 525–527; Почекаев р.
цари ордынские. Биографии ханов и пра-
вителей золотой орды. санкт-петербург,
2010. с. 88–107; Юрченко а. Хан узбек. меж-
ду империей и исламом. структуры по-
вседневности. санкт-петербург, 2012. 400 с.;
Сабитов Ж. Эмиры узбека и джанибек-ха-
на Золотоордынское обозрение. казань, 2014.
№ 2. с. 120–134; Синор д. некоторые латин-
ские источники по ханству узбека Золотоор
дынское обозрение. казань, 2015. № 3. с. 23–32;
Хаутала р. Oт Бату до джанибека: военные
контакты улуса джучи с польшей и вен-
грией Золотоордынское обозрение. казань,
2016. № 3. с. 485–528; его же. противостоя-
ние… с. 371–384.
33 Monumenta Poloniae Vaticana. Vol. 1:
Acta Camerae Apostolicae. 1207–1344 / Con.
Ptaśnik J. Cracoviae, 1913. P. 83.
34 куник а. объяснительное введение
к грамотам и летописным сказаниям,
касающимс я истории червонной руси в
ХIV в. с приложением подлинных текстов
Болеслав-Юрий іі... с. 149.
35 Ioannis de Czarnkow Chronicon Polono-
rum Моnumenta Poloniae Historica. T. 2 / Ed.
а. Bielowski. Lwów, 1872. P. 623.
36 Паршин і. Хроніка іоанна з вінтертура
(іоанна вітодуранського) як джерело до іс-
торії Галицько-волинської русі першої по-
ловини ХіV ст. дрогобицький краєзнавчий
збірник. вип. 17–18. дрогобич, 2014. C. 71–78.
37 “тому що імператор Татарський незадов
го до цього часу двох поганських королів цілком
достойних поставив на чолі русичів”: Iohannis
Vitodurani. Chronica / Hrsg. F. Baethgen Mo
numenta Germaniae Historica. Scriptores rerum
Germanicarum. Nowa Series. Vol. 3. Berlin,
1924. P. 184.
38 той же швейцарський хроніст титулу-
вав обох Юрійовичів rex Ruthenorum, тобто
королями русі: Iohannis Vitodurani. Chronica.
P. 184. але, як слушно зауважив ярослав іса-
євич, хроніст користувався розповідями ка-
зимирових воїнів, які, звісно, не здатні були
володіти тонко титулатури: ісаєвич я. до іс-
торії титулатури володарів у східній Європі
княжа доба: історія і культура. вип. 2 / відп.
ред. я. ісаєвич. львів, 2008. C. 17.
233ЩЕ РАЗ ПРО ПРАВА ЛЮБАРТА-ДМИТРА ГЕДИМІНОВИЧА НА СПАДЩИНУ…
тобто “Божою ласкою князь володимирський і володар землі русі”39. молод-
ший лев був тільки удільним князем луцьким40. саме тому Юрій-Болеслав
тройденович у грамоті від 11 лютого 1334 р. серед своїх попередників називав
тільки андрія, опускаючи лева Юрійовича41. загибель обох князів залишається
загадкою. можна погодитися, що вона не була одночасною і лев помер раніше
від андрія, інакше б він став хоч на короткий час сюзереном усієї держави42.
чи були князі отруєні, як натякав швейцарський хроніст, чи загинули в якийсь
інший спосіб, – стверджувати важко. припущення про їх загибель у боротьбі з
ордою виглядає досить мотивованим43. не випадково ж польський король про-
сив папу оголосити хрестовий похід аби запобігти окупації королівства русі44.
як справедливо зазначив януш Бєняк, на час смерті останніх романови-
чів андрія та лева Юрійовичів їх прямими спадкоємцями залишалися сестра
марія Юріївна, дружина черського князя тройдена, та тітка анастасія львівна,
вдова добжинського князя земовита45. Гіпотеза даріуша домбровского стосовно
існування двох мстиславів даниловичів, один з яких був батьком анастасії46, не
спирається на джерела, а заснована винятково на логічних побудовах і домис-
лах, тому залишається гіпотезою. Фактично, йшлося про претензiї сина марії –
Болеслава тройденовича і добжинського князя владислава земовитовича, сина
молодшого брата владислава локєтка i анастасiї, доньки лева даниловича.
поряд з княгинями, найбільше прав до галицько-волинської спадщи-
ни мав любарт-дмитро Гедимiнович як зять лева Юрiєвича47. після того, як
відпали сумніви в існуванні київського князя станіслава48 – крім білорусь-
ко-литовських літописів сам князь під таким нехарактерним для рюрикови-
чів іменем записаний у переліку “ктиторів і опікунів монастиря печерсько-
го” афанасія кальнофойського, а його син іван станіславович – любецькому
пом’янику, подібні потрійні збіги просто виключені49. можна не сумніватися
і в участі луцького князя лева Юрійовича в битві на р. ірпінь на стороні ки-
ївського князя проти Гедиміна. сам похід Гедиміна і битву можна датувати
зимою 1322/1323 р.50 тієї зими під Берестям стояло литовське військо51. це, оче-
видно, було наслідком союзу волинського князя з київським. мир, укладений
після зазначеної війни (а Гедимінові, який, посадивши свого васала в києві,
39 купчинський о. акти да документи Га-
лицько-волинського князівства Хііі – пер-
шої половини ХіV ст. дослідження. тексти.
львів, 2004. C. 160–161.
40 Войтович л. князь лев Юрійович: спро-
ба портрета дрогобицький краєзнавчий збір
ник. вип. 10. дрогобич, 2006. C. 127–131.
41 купчинський о. акти... C. 178–179.
42 Бєняк я. вигаснення... с. 79–85.
43 Paszkiewicz H. Połityka ruska... S. 7–11;
Мацяк В. Галицько-волинська держава
1290–1340 рр. у нових дослідах. авсбург,
1948. C. 18; Długopolski E. Władysław Łokie-
tek na tle swoich czasów. Wrocław, 1951. S. 22;
Шабульдо Ф. земли Юго-западной руси...
C. 22; Wyrozumski J. Polska, Węgry i sprawa
Rusi halicko-włodzimierskiej za Kazimierza
Wielkiego Europa środkowa i wschodnia w polity
ce Piastów. Toruń, 1997. S. 1113.
44 Monumenta Poloniae Vaticana. P. 83.
45 Бєняк я. вигаснення... с. 81.
46 Dąbrowski D. Rodowód Romanowiczów
książąt halicko-wołyńskich. Poznań; Wrocław,
2002. S. 153–155, 174–180, 232–240.
47 Войтович л. етапи полiтичної iсторiї
волинi XIV–XV ст. державнiсть. васалiтет.
Iнкорпорацiя Україна: культурна спадщи
на, нацiональна свiдомiсть, державнiсть.
вип. 5: Iсторичнi та фiлологiчнi розвiдки,
присвячені 60-рiччю академіка я. Iсаєвича.
львів, 1998. C. 153–168.
48 русина о. київська виправа Гедиміна
(текстологічний аспект проблеми) ЗнТШ.
т. 231. львів, 1996. C. 182–188.
49 Войтович л. княжа доба на русі... C. 415.
50 його ж. етапи полiтичної iсторiї...
C. 155–156; Саюк В. ірпінська битва 1323
року. Біла церква, 2017. 124 с.
51 Шабульдо Ф. земли Юго-западной
руси... C. 26–27.
234 Леонтій ВОЙТОВИЧ
мав тепер могутнього ворога в особі золотоординського хана узбека, вигідно
було швидко помиритися з галицько-волинськими князями і навіть вступити з
ними в союз), правдоподібно, скріпив шлюб доньки лева Юрійовича з любар-
том-дмитром Гедиміновичем. микола андрусяк (1902–1985) пропонував вва-
жати дружину любарта внучкою степанського князя володимира івановича
або донькою острозького князя данила васильовича52. останнє доводив також
Єронім Граля, вважаючи, що саме на честь тестя любарт прибрав хресне ім’я53.
з певними застереженнями цю версію прийняв ян тенґовский, зазначивши,
що любарт не міг мати дружину з більшими правами на спадщину романови-
чів, ніж Болеслав тройденович54. на його думку, перша дружина любарта була
сестрою тодішнього волинського князя данила острозького55. але висновки,
побудовані на гіпотетичних засадах, самі по собі залишаються гіпотезами56.
ігор мицько впровадив до наукового вжитку фрагмент монастирського
пом’яника, який антон петрушевич виявив у палітурках деяких стародруків
і рукописів57, та пом’яник преображенського монастиря (с. спас старосамбір-
ського р-ну львівської обл.)58. у них у блоці “любарта имене дмитирїѧ” попере-
ду цього князя і його дітей поміщені: “Kнѧзѧ прокопія, левониды, васілісы”59.
тобто, це мали би бути батько та мати князя дмитра-любарта – великий князь
литовський Гедимін і його дружина леоніда, яку і. мицько вважає донькою
лева Юрійовича, названою на його честь60. дослідник зазначив, що, за версі-
єю а. петрушевича, василиса – хресне ім’я Гваребути, сестри Гедиміна, хоча
сам вважав її донькою Гедиміна61. Ймовірність останньої версії невелика: чому
з дев’яти доньок Гедиміна вписано лише цю одну. Ще менш вірогідно, аби тут
була вписана дружина князя данила острозького62. василиса, дружина пер-
шого острозького князя данила васильковича († після 1366 – до 1370), записана
у києво-печерському пом’янику63. у пом’янику любарта-дмитра Гедимінови-
ча відразу за Гедиміном і його дружиною княгиня василиса острозька могла
би бути записаною тільки в одному випадку, якби вона була донькою Гедиміна,
виданою за острозького князя. подібна гіпотеза достатньо коректна: мир Геди-
міна з андрієм та левом Юрійовичами, які не мали дітей, міг бути скріплений
52 андрусяк М. останні романовичі (на-
щадки мстислава і романа даниловичів)
науковий збірник Українського Вільного Уні
верситету. т. 5. мюнхен, 1948. с. 4.
53 Grala H. Chresne imię Szwarna Daniło-
wicza. Ze studiów dyplomatyką południowo-
ruską XIII i XIV w. Słowiańszcyzna i dzieje po
wszechne. Warszawa, 1985. S. 201, 204–208.
54 Tęgowski J. Małżeństwo Lubarta Gedymi-
nowicza. Przyczynek do genealogii dynastów
halicko-wołyńskich w XIV wieku Genealogia.
T. 6. Toruń, 1995. S. 17–26.
55 Ejusdem. Kilka słów o rodzinie Lubarta
Giedyminowicza Scientia nihil est quam veritatis
imago. Studia ofiarowane Profesorowi Ryszardowi
Szczygłowi w siedemdzesiątą rocznicę urodzin /
Pod red. Sochackiej A. i Jusiaka P. Lublin, 2014.
S. 588–601.
56 Мицько і. правові підстави володіння
князем любартом спадщиною романовичів
Старий луцьк. вип. 5. луцьк, 2009. C. 38.
57 його ж. монастирські пом’яники про
походження ктитора унівського монасти-
ря князя Федора любартовича лавра. львів,
1998. ч. 2. с. 51–53.
58 його ж. князь любарт та його родина
Старий луцьк. вип. 2. луцьк, 2005. с. 43–48.
59 його ж. монастирські пом’яники... с. 51.
60 його ж. правові підстави... с. 34–40.
61 його ж. монастирські пом’яники...
с. 52–53.
62 там само. с. 52.
63 Войтович л. княжа доба на русі... с. 512;
його ж. князі острозькі. спроба відтворен-
ня генеалогії династії наукові записки націо
нального університету “острозька академія”.
серія “історичні науки”. вип. 13. острог,
2008. с. 44–59; його ж. князі роман дани-
лович і василько романович – протопласта
князів острозьких острозька давнина. вип. 2.
остріг, 2013. с. 11–25.
235ЩЕ РАЗ ПРО ПРАВА ЛЮБАРТА-ДМИТРА ГЕДИМІНОВИЧА НА СПАДЩИНУ…
шлюбом доньки великого князя литовського з острозьким князем, який теж
належав до династії романовичів. і за віком князь данило василькович більше
підходив на зятя, ніж свата Гедиміна, як пропонували м. андрусяк, Є. Граля
та я. тенґовский.
версія і. мицька щодо леоніди львівни відразу ж викликала певні за-
стереження. король Юрій львович народився 24 квітня 1252 (чи 1257?) р.64
д. домбровский датує його народження ширшим діапазоном 1247–1254 рр.,
але найправдоподібнішим вважає варіант 23 квітня 1254 р.65 за джерелами,
Юрій львович був одружений двічі: у 1282 р. з незнаною з імені донькою твер-
ського князя ярослава ярославовича, яка померла близько 1286 р., та у 1287 р. з
Євфимією, донькою куявського князя казимира конрадовича, яка померла 18
березня 1308 р.66 зрозуміло, що теоретично могла бути і ще одна дружина, по-
мерла до 1282 р., що чомусь не потрапила до такого інформованого джерела, як
Галицько-волинський літопис. від шлюбу з тверською княжною у 1283 р. наро-
дився михайло Юрійович (названий на честь тверського діда), що помер дити-
ною у 1286 р.67 інші діти походили від другого шлюбу. оскільки лев Юрійович
був молодшим, він міг народитися не раніше 1290 р., а його донька – відповід-
но 1306–1307 рр. за я. тенґовским, любарт-дмитро народився бл. 1312/1315 р.68
отже, донька лева Юрійовича не могла бути його матір’ю. якщо леоніда похо-
дила з династії романовичів, то вона була незнаною з джерел донькою короля
Юрія львовича, названою так на честь діда. тим більше, що у княжих родинах
існувала стала тенденція надавати внукам імена на честь дідів69.
проблема дружин Гедиміна (бл. 1275–1341) теж досить складна. маємо не
зовсім виразне повідомлення про двох перших дружин Гедиміна (віда з кур-
ляндії і ольга зі смоленська)70. Хроніка Биховця, укладена в ХVI ст., називає
дружиною Гедиміна Євну з полоцька71. дослідник литовсько-білоруських лі-
тописів микола улащик вважав її вигаданою особою72. інші історики погоджу-
ються з реальністю існування княгині Євни. литовські автори відносять її жит-
тя до бл. 1280–1344 рр.73 за я. тенґовским, Гедимін одружився з Євною задовго
до приходу на князівський престол і вона була матір’ю усіх його восьми синів і
дев’яти доньок74. стефен ровелл, який вважав Євну литовкою-язичницею, звер-
нув увагу, що княгиня, за Хронікою Биховця, переживши чоловіка, домоглася,
аби Гедимін призначив своїм наступником молодшого явнута і старші оль-
герд та кейстут змогли його скинути тільки після смерті матері75.
64 Balzer O. Genealogia Piastów. Kraków,
1895. S. 347; грушевський М. історія... C. 114,
522.
65 Dąbrowski D. Rodowód Romanowiczów...
S. 197–203.
66 Ibidem. S. 205–207.
67 ипатьевская летопись. стб. 895; грушев
ський М. Хронольогія подій Галицько-во-
линської літописі ЗнТШ. т. 41. львів, 1901.
с. 53.
68 Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedymi-
nowiczów. Poznań; Wrocław, 1999. S. 235–236.
69 див.: литвина а., Успенский Ф. выбор
имени у русских князей в Х–XVI вв. динас-
тическая история сквозь призму антропо-
нимики. москва, 2006. 740 с.
70 Narbutt T. Dzieje starożytne narodu Litew-
skiego. T. 1. Wilno, 1835. S. 161.
71 Хроника Быховца ПСрл. т. 32. москва,
1975. C. 138.
72 Улащик н. подготовка к печати и изда-
ние т. XVII “полного собрания русских ле-
тописей” летописи и хроники. 1973 г. москва,
1974. C. 367.
73 Ivinskis Z. Jauné Lietuvių enciklopedija. T. 9.
Boston, 1966. P. 335.
74 Tęgowski J. Pierwsze pokolenia... S. 19–20,
304–305.
75 Rowell S. C. Lithuania Ascending: A Pagan
Empire Witkin East-Central Europe, 1295–1345
Cambridge Studies in Medieval Life and Thought:
Fourth Series. Cambridge, 1994. P. 88.
236 Леонтій ВОЙТОВИЧ
останнє дозволяє припускати, що Євна з хресним іменем леоніда була тре-
тьою дружиною Гедиміна і матір’ю його молодших синів. порядок синів Геди-
міна залишається дискусійним, але явнутіс литовською – наймолодший76. по-
між молодших синів був і любарт, при дворі сина якого, Федора любартовича,
й укладено пом’яник, куди князь велів внести свого діда77, що певний період був
християнином78. Шлюб Гедиміна і леоніди, як згадано, міг відбутися до вступу
князя на литовський престіл бл. 1307–1308 рр., але молодший брат великого кня-
зя литовського вітеня, якого пруські хрестоносці у 1296 р. титулували королем79,
цілком міг претендувати на такий шлюб. зрозуміло, якщо саме на той час він пе-
рейшов у християнство. а за таких умов підстави любарта Гедиміновича на спад-
щину романовичів як внука короля Юрія львовича ставали найістотнішими80.
зрозуміло, і як зять лева Юрійовича він теж був би серед близьких спад-
коємців романовичів. за пом’яниками, ім’я першої дружини любарта Гедимі-
новича – агрипина81. можливо, це хресне ім’я княгині і сплутав Бартоломей
зіморович, назвавши її агафією82. ян яблоновский, відкликаючись до марці-
на кромера, іменував дружину любарта Бучою (Бушою)83, але в попередника
iменi княгинi не наведено. від я. яблоновского ім’я княгині запозичили теодор
нарбут84 та микола карамзiн85. якщо це не помилка, то Буша – скорочення вiд
Богуслава. отже, її мати могла бути полькою. у такому разi агрипина – хресне
iм’я Богуслави86. Шлюб любарта Гедиміновича з донькою андрія чи лева Юрі-
йовичів у 1323 р., який скріплював союз литви з королівством русі, був взаємо-
вигідним обом сторонам, але, якщо любарт був сином леоніди Юріївни, то він
не міг би одружитися зі своєю двоюрідною сестрою. андрій і лев Юрійовичі
за віком мусили вже мати дружин і, виходячи з політичної кон’юнктури, ними,
напевно, були польські князівни. синів вони не мали, але доньки повинні були
б бути, хоча джерела не залишили підтвердження такої можливості.
встановити однозначно чи був любарт-дмитро онуком короля Юрія льво-
вича чи зятем князя лева Юрійовича, або ж андрія Юрійовича не вдається, але
він мав істотні династичні підстави для успадкування галицько-волинського
престолу, тобто один з цих варіантів дійсно відбувся. на мій погляд, любарт-
дмитро Гедимінович був, радше, внуком короля Юрія львовича і саме це змуси-
ло казимира ііі відразу ж вивезти зі львова коронаційні регалії королівства русі.
смерть андрія і лева Юрійовичів заскочила зненацька не тільки галицьке
і волинське боярство, а й сусідів. однак першою, правдоподібно, була спро-
ба любарта-дмитра Гедиміновича, чи, вірніше, литви і волинських бояр, що
76 Wasilewski T. Synowie Giedymina w. ks.
Litwy a następstwo po nim Annales Universi
tatis Mariae Curie-Sklodowska. Seria F: Historia.
Vol. 15. Lublin, 1990. S. 192.
77 Васильевский В. обращение Гедимина в
католичество Журнал Министерства народ
ного просвещения. ч. 159. санкт-петербург,
1872. с. 135–196.
78 Войтович л. княжа доба на русі... с. 603.
79 Düsburg P. Chronicon terrae Prussiae
Scriptores rerum Prusicarum. T. 1. Leipzig, 1861.
P. 267.
80 Мицько і. монастирські пом’яники...
C. 51–52; його ж. правові підстави... C. 34–40.
81 його ж. монастирськi пом’яники... с. 52.
82 Zimorowicz B. Historia miasta Lwowa.
Lwów, 1835. S. 82–83; його ж. потрійний
львів. Leopolis triplex / переклад з лат.
н. царьової, комент. і. мицька. вид. 2. львів,
2002. с. 67.
83 Tabulae Jablonovianae ex arboribus gene-
alogicis familiarum Slavicarum regni Poloniae
etc. / Ed. J. A. Jablonowski. Nörimberg, 1748.
Tabl. 10.
84 Narbutt T. Dzieje starożytne narodu Litew-
skiego. T. 6. Warszawa, 1838. S. 139.
85 карамзин н. история государства рос-
сийского. т. 4. примечания. санкт-петер-
бург, 1818. C. 138.
86 Мицько I. монастирськi пом’яники...
C. 52.
237ЩЕ РАЗ ПРО ПРАВА ЛЮБАРТА-ДМИТРА ГЕДИМІНОВИЧА НА СПАДЩИНУ…
ставили на юного князя, який мав тоді 11–12 років87. литовське військо зиму-
вало біля Берестя 1323/1324 р.88 відома дарча грамота соборній церкві святого
іоана Богослова у луцьку, датована 8 грудня 1322 р., де любарт Гедимінович
титулується як “луцький і володимирський князь”. оригінал не зберігся, але до-
кумент має підтвердження канцелярії великого литовського князя олександра
з 1492 р.89 помилка в індикті дати грамоти відразу ж викликала підозру у її
автентичності90. звичайно, помилка датування документу “тим більше мож-
лива… у грамоті, яка дійшла до нас не в оригіналі, а з третіх рук”91, бо 8 грудня
сьомого індикту припадало на 1324 р. і сплутати 6830 р. з 6832 р. (датування
від створення світу) могли легко у великокнязівській канцелярії при перепи-
суванні 1492 р.92 навіть прихильники версії фальсифікату вважають, що його
створення могло бути близьким за часом від вказаної дати і, принаймні, перша
частина грамоти списана з автентичної93.
утвердитися на волині в цей період любарт–дмитро не зміг. складні пе-
реговори між угорською, польською і мазовецькою сторонами (які претенду-
вали на спадщину романовичів) з одного боку, та литвою – з іншого, за учас-
ті хана узбека94 і згодою місцевого боярства95 привели до влади іншого внука
короля Юрія – Болеслава-Юрія тройденовича, ровесника любарта-дмитра.
Болеслав-Юрій був тільки сином удільного мазовецького князя тройдена Бо-
леславовича, який тримав дрібні сохачевське та черське князівства і навіть в
ієрархії мазовецьких князів виступав лише другим. це, правдоподібно, по-
служило основою компромісу, прийнятного для усіх сторін. в угорщині ще
завершувалося утвердження анжуйської династії і вона не була готова втру-
титися безпосередньо до боротьби за спадщину романовичів. владислав ло-
кетек хотів би бачити на галицько-волинському престолі свого племінника,
але й мазовецький княжич відповідав його інтересам. така компромісна фі-
гура влаштовувала і литву, теж не готову підтримати претензії любарта, та
87 за я. теньґовским, любарт-дмитро на-
родився між 1312–1315 рр.: Tęgowski J. Pierw-
sze pokolenia Giedyminowiczów. S. 305. версія
стосовно 1298 р. не виглядає переконливою:
Чобіт д. українська волинська держава XIV–
XV століть Пам’ятки України: національна
спадщина. № 1 (6–7). київ, 2017. C. 11.
88 летопись археологического общества
ПСрл. т. 35. москва, 1980. C. 95.
89 Грамоти ХIV ст. / упор., вступна ст., ко-
мент. і слов. м. пещак. київ, 1974. с. 20–22.
90 дашкевич н. заметки по истории литов-
ско-русского государства. киев, 1885. с. 96;
Kuczyński S. Lubart Dymitr (w XIV w.) Polski
Słownik Biograficzny. T. 17, zesz. 4. Wrocław
etc., 1972. S. 576–577; грушевський М. коли
сфабрикована грамота любарта луцькій
катедрі? критична замітка (з приводу стат-
ті Щербаковського д.: Фундушевая запись
князя любарта луцкой церкви иоанна Бого-
слова 1322 г.) його ж. Твори. т. 8. львів, 2007.
с. 175–176.
91 Щербаковский д. Фундушевая запись
кн. любарта луцкой церкви иоанна Бого-
слова 1322 г. Чтения в Историческом обще
стве нестора-летописца. кн. 18, вып. 3–4.
киев, 1905. с. 66–67.
92 Войтович л. етапи полiтичної історії... с. 154.
93 Флоря Б. две грамоты князя любарта (о
луцкой епископской кафедре ХіV в.) древ
нейшие государства Восточной европы. 1998 г.
москва, 2000. с. 250–254; его же. о грамоте
любарта Гедиминовича луцкой епископ-
ской кафедре от древней руси к новой россии
Юбилейный сборник, посвященный члену-кор.
ран я. н. Щапову. москва, 2005. с. 177–181;
купчинський о. акти... с. 384, 683–697.
94 Joannis de Czarnkow Chronicon Polo-
norum Monumenta Poloniae Historica. T. 2. Ed.
A. Bielowski. Lwów, 1872. р. 623; Шабульдо Ф.
земли Юго-западной руси... с. 19–26. на
участь хана узбека в цих переговорах також
прямо натякнув і швейцарський хроніст іоан
вінтертурський: “procuravit eis christianum
latinum, si illi parcere vellent ut videret”(“тоді
поставив над ними християнина-латиняни
на, аби подивитися, чи пощадять вони його”)
(Iohannis Vitodurani. Chronica. р. 184).
95 Joannis de Czarnkow Chronicon Polono-
rum. р. 629.
238 Леонтій ВОЙТОВИЧ
золотоординського хана узбека, у якого основні сили були зв’язані боротьбою
за азербайджан. влаштовував юний князь і волинське та галицьке боярство.
появі Болеслава-Юрія передував, очевидно, ряд угод, за однією з яких
любарту Гедиміновичу передано східну частину волині з Болоховим, де він
тримав свою столицю, відновивши місто як любартів (нині любар)96, що зна-
йшло відображення у місцевій традиції. якщо не відразу в ході переговорів
1323–1324 рр., то при укладенні союзу, скріпленого 1331 р. шлюбом Болесла-
ва-Юрія тройденовича з офкою-Євфимією Гедимінівною97, могли виявитися
зафіксованими надання любартові Гедиміновичу Болохівської землі та його
права на престіл за відсутності прямих спадкоємців Болеслава-Юрія98. у да-
ній ситуації не мало значення чи любарт-дмитро доводився внуком королеві
Юрієві львовичу чи зятем левові Юрійовичу. саме тільки така угода могла за-
безпечити любарту-дмитру швидке опанування королівства русі і визнання
золотоординського хана узбека.
любарт-дмитро Гедимінович помер 4 серпня 1383 р.99 до самої смерті він
не тільки зберіг під своїм правлінням волинську землю (1340–1383), а й за умов
боротьби з потужним польсько-угорським союзом намагався відвоювати і Га-
лицьку землю (1340–1349, 1353–1354, 1376–1377).
отже, є усі підстави стверджувати, що під час династичної кризи 1340 р.
з-поміж усіх претендентів саме князь любарт-дмитро Гедимінович мав найіс-
тотніші права на спадщину романовичів.
інститут українознавства імені івана крип’якевича нан України
львівський національний університет імені івана Франка
96 Шабульдо Ф. земли Юго-запад-
ной руси... с. 34, 159; Войтович л. етапи
полiтичної історії... с. 157.
97 Wolff J. Rod Gedymina. Dodatki i poprawki
do dzieł gr. Stadnickiego “Synowie Gedymina”,
“Olgierd i Kiejstut”, “Bracia Władysława Oldier-
dowicza Jagiełły” we Lwowie 1867. Kraków, 1886.
S. 7–8; кордуба М. Болеслав-Юрій іі. останній
самостійний володар Галицько-волинської
держави з нагоди 600-річчя його смерті Мину
ле і сучасне. ч. 7. краків, 1940. с. 3–30.
98 Войтович л. польща, мазовія... с. 52–66.
99 дату дає змогу уточнити запис іва-
на, священика церкви святої катерини, на
псалтирі (Флоренція, Бібліотека лаурен-
ціана), переписаному в річницю смерті
великого князя любарта-дмитра Гедимі-
новича: Столярова л. свод записей писцов,
художников и переплетчиков древнерус-
ских пергаменных кодексов XI–XIV веков.
москва, 2000. с. 349.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179053 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2221-6294 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-24T05:01:06Z |
| publishDate | 2019 |
| publisher | Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Войтович, Л. 2021-04-03T08:13:56Z 2021-04-03T08:13:56Z 2019 Ще раз про права князя Любарта-Дмитра Гедиміновича на спадщину Романовичів / Л. Войтович // Княжа доба: історія і культура. — 2019. — Вип. 13. — С. 225-238. — Бібліогр.: 99 назв. — укр. 2221-6294 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179053 [94(477.8):929]"13" Більшість сучасних дослідників розглядають боротьбу за галицькі та волинські землі в середині – другій половині XIV століття як боротьбу між Польщею, Угорщиною, Литвою та Золотою Ордою. При цьому не звертається увага на те, що у 1340 р. литовського князя Любарта-Дмитра Гедиміновича відразу ж визнали сюзереном королівства Русі волинська і галицька еліти та хан Золотої Орди Узбек, чия військова дала змогу витіснити польські війська короля Казимира ІІІ і зупинити наступ угорських військ. І далі до самої смерті у 1383 р. князь Любарт-Дмитро Гедимінович послідовно боровся проти польської та угорської експансії за повне звільнення усіх земель королівства Русі. Без легітимних прав на спадщину Романовичів це було би неможливо. Стаття присвячена аналізу цих прав і їх вагомості у порівнянні з іншими претендентами. У дослідженні ще раз докладно розібрано інформацію пом’яників, які впровадив до наукового вжитку львівський історик Ігор Мицько, частина висновків якого викликала певні застереження, а також інші аргументи, що випливають із джерел, на тлі практики успадкування престолів у Рюриковичів та середньовічній Європі. Most modern researchers examine a fight for Galychyna and Volyn’ earths in a middle – second half of 14 age as a fight between Poland, Hungary, Lithuania and Gold Horde. Thus attention does not apply on that in 1340 the Lithuanian prince Lubart-Dymitr Gedyminovych was at once acknowiedged the suzerain of kingdom of Rus’ by the Volhyn’ and Galyczyna elitesand khan of Gold Horde by Uzbek, whose military help allowed to force out the Polish troops of king Kazimir III and to stop the offensive of the Hungarian troops. And farther do death in 1383 a prince Lubart-Dymitr Gedyminovych was consistently striven against Polish and Hungarian expansion for complete liberation of all earths of kingdom of Rus’. Without legitimate rights it would be impossible on the inheritance of Romanovichs. The article is devoted the analyses of these rights and their ponderability in comparing to other applicants. In research information of mention documents is thoroughly taken apart once again entered in a scientific appeal Lviv a historian Ihor Myc’ko, part of conclusions of which caused the certain warrings, and also other arguments which swim out from sources, on a background practice of inheritance of thrones in Rurikovichs and medieval Europe. uk Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Княжа доба: історія і культура Ще раз про права князя Любарта-Дмитра Гедиміновича на спадщину Романовичів Yet one time about rights for Lubart-Dymitr Gedyminovych on interitance of Romanovichs Article published earlier |
| spellingShingle | Ще раз про права князя Любарта-Дмитра Гедиміновича на спадщину Романовичів Войтович, Л. |
| title | Ще раз про права князя Любарта-Дмитра Гедиміновича на спадщину Романовичів |
| title_alt | Yet one time about rights for Lubart-Dymitr Gedyminovych on interitance of Romanovichs |
| title_full | Ще раз про права князя Любарта-Дмитра Гедиміновича на спадщину Романовичів |
| title_fullStr | Ще раз про права князя Любарта-Дмитра Гедиміновича на спадщину Романовичів |
| title_full_unstemmed | Ще раз про права князя Любарта-Дмитра Гедиміновича на спадщину Романовичів |
| title_short | Ще раз про права князя Любарта-Дмитра Гедиміновича на спадщину Романовичів |
| title_sort | ще раз про права князя любарта-дмитра гедиміновича на спадщину романовичів |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179053 |
| work_keys_str_mv | AT voitovičl ŝerazpropravaknâzâlûbartadmitragedimínovičanaspadŝinuromanovičív AT voitovičl yetonetimeaboutrightsforlubartdymitrgedyminovychoninteritanceofromanovichs |