Дзвони в церковному обряді Галицько-Волинської держави
Saved in:
| Published in: | Княжа доба: історія і культура |
|---|---|
| Date: | 2007 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2007
|
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179074 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Дзвони в церковному обряді Галицько-Волинської держави / Б. Кіндратюк // Княжа доба: історія і культура. — 2007. — Вип. 1. — С. 199-210. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860113682547081216 |
|---|---|
| author | Кіндратюк, Б. |
| author_facet | Кіндратюк, Б. |
| citation_txt | Дзвони в церковному обряді Галицько-Волинської держави / Б. Кіндратюк // Княжа доба: історія і культура. — 2007. — Вип. 1. — С. 199-210. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Княжа доба: історія і культура |
| first_indexed | 2025-12-07T17:35:10Z |
| format | Article |
| fulltext |
Богдан Кіндратюк
ДЗВОНИ В ЦЕРКОВНОМУ ОБРЯДІ
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Державотворчі процеси в Галицько-Волинському князівстві
спонукали короля Данила (f 1264) до активних дій, передусім щодо
зміцнення Церкви. Він не тільки підпорядкував усі єпископські
катедри великокнязівській влад і1, чи з метою поширення
християнства будував нові храми та відновлював зруйновані, а й
для посилення ролі сакрального обряду оснащував їх дзвонами,
опоряджував іконами й прикрасами, запрошував на службу таких
визначних особистостей, як літописний “словутний пЬвець” Митуса.
В останні роки зусиллями дослідників Галицько-Волинської
держави значно поглибилося розуміння її багатої та своєрідної
церковної архітектури, сакрального малярства, рукописної книги,
музики тощо. Значно менше уваги приділено церковному дзвонінню,
яке за відомими джерелами набуло значного поширення на наших
землях у княжі часи. В окремих дослідженнях ідеться переважно
про дзвоніння як особливе, національно-специфічне явище
“русского” мистецтва1 2. Про можливий вплив дзвоніння на фор
мування українського багатоголосого церковного співу, що стало
підгрунтям розвою національної школи звуку в Україні, як і в Білорусі
та Росії, йдеться в роботі Ельмара Арро3. Хоч дзвоніння - як і все
інше - такий же важливий і художньо своєрідний вид українського
культурного спадку, початок якого на теренах України сягає
принаймні XI ст.
1 Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. Москва 1950, с. 228.
2 Пор.: Ярешко А. Колокольные звоны - инструментальная разновидность
русского народного музыкального творчества. Из истории русской и советской
музыки. Сост. М. Пекелис, И. Гивенталь. Москва 1978, с. 36-74; Благовещенская
Л. Печатные и архивные материалы по колокольному звону. Народные
музыкальные инструменты и инструментальная музика. Москва 1987, ч. 1,
с. 197-215. Автор складає сердечну подяку Юрію Ясіновському за привернення
уваги до цих та інших джерел.
3 Аіто E. Die altrussische Glockenmusik. Musica Slavica. Beitrage zurMusikgeschichte
Osteuropas. Wisbaden 1977, s.77-159.
199
Церковне дзвоніння набуло важливого значення в громад
ському житті давніх часів: дзвони скликали парафіян на богослу
жения та брали участь у найурочистіших його моментах. Дзвін
сповіщав також про смерть і звучав на похоронах, згуртовував народ
під час стихійних і громадських нещасть, скликав на віче. Не
випадково літописець згадує про те, як після зведення за
дорученням князя Данила в Холмі церкви св. Іоана Златоустого
правитель частину дзвонів замовив своїм майстрам (“ту солье”),
а решту “принесе ис Кыева”4. Тож уже з давніх часів постала
потреба в їх значній кількості, які були дуже дорогими у виробництві.
Ці ударні музичні інструменти ще називають ідіофонами5.
Поширення дзвонів і звичай церковного дзвоніння пограпили
на Русь разом із християнським обрядом, та, мабуть, не з Візантії,
де дзвони не були поширені, а з латинського Заходу, де вони
використовувались у церквах уже з VI ст.6 Візантійська Церква
запозичила дзвони від римської у другій половині IX ст. Покли-
каючись на венеційську хроніку Діакона Іоанна, пишуть, що
правитель Орсо прислав у Константинополь (877-879) 12 дзвонів
для новозведеного храму св. Софії7. Але ця новація не зразу
привилось на Сході, який ще довго використовував разом із
дорогими дзвонами дешеві била8.
Після хрещення князя Володимира 988 р. у Корсуні (Херсонесі)
оповідання Іпатіївського літопису не згадує дзвонів серед церковної
“утварі”, принесеної з Візантії: “Володимерь же поимь царицю и
Настаса. и попы Корсуньскыя мощи святого Климента, и Фива
4 Ипатьевская летопись. Полное собрание русских летописей (далі - ПСРЛ). Санкт-
Петербург 1908, т. 2, стб. 844.
5 У систематиці музичних інструментів Еріха Марії Горнбостеля - Курта Закса
дзвони розміщ ені в класифікаційному ряді під номером 111.242.122.
Припускаємо, що саме такі були в церквах держави Данила Галицького (підвісний
набір язикових дзвонів 111.242.222). (Тут і далі в дужках вказуватиметься номер,
який займає той чи інший музичний інструмент у зазначеній систематиці).
6 Price Р. Bell, The New Grove dictionary o f music and musicians. 20 volumes. London
1980, v.2, p. 434;Visser P. Glocken. B. Abendland: Mittelalter und Neuzeit. Die
Musik in Geschichte und Gegenwart, 17 bd. Munchen 1989, bd.5, Back-Bolivia,
s. 277.
7 Казанский П. О призыве к богослужению в Восточной Церкви, Труды Первого
археологического съезда в Москве, 1869. Москва 1871, т.1, с. 304.
8 Б-въ Н. Колокола, Брокгауз Ф. и Ефрон И. Энциклопедический словарь. В 41 т.
+ 2 допол. Санкт-Петербург 1895, т. 15, с. 722.
200
оученика его и пойма сьсуды церковныя иконы на благословение
себе”9 (“Володимир же, взявши цесарицю [Анну], і Анастаса, і попів
корсунських, мощі святого Климента і Фіва, ученика його, узяв
також начиння церковне [й] ікони на благословення собі”10 11). Цей
же фрагмент знаходимо в Радзивіллівському списку Київського
ілюстрованого літопису" . На наш погляд, саме ці уривки стали
причиною помилкових міркувань щодо появи дзвонів у церквах
Києва відразу після хрещення його жителів.
Приміром, і нині в деяких публікаціях побутує хибна думка,
висловлена ще авторитетним у свій час “Енциклопедичним
словником” Ф. Брокгауза й І. Єфрона, де в статті про дзвони (автор
підписався “Н. Б-вь”) ідеться, ніби перша згадка про них у літописі
відноситься до 988 р.12 Покликаючись на “Музичну енциклопедію”
(Москва, 1974), пишуть про введення дзвонів у літургійну практику,
ж випливає з контексту статті, у Русі-Україні, уже з IX ст.13 Правда,
у джерелі, на яке покликаються, йдеться про великого дзвона як
сигнального інструменту, який з IV-VI ст. у Європі використовували
у святкових походах, для скликання населення (вічовий дзвін),
оголошення тривоги й збору військ (набатний дзвін). Тільки далі, і
то помилково, зазначається, що “із середини IX ст. дзвоніння стає
частиною церковних обрядів”14.
Зважаючи на час і місце видання літературного джерела, на
яке ми щойно покликались, не слід думати, що тут ідеться про
Волинь, Підкарпаття, Наддністрянщину, Перемишльську землю й
Червенські “городи”, де християнство й, відповідно, дзвони могли
вже поширюватися до хрещення решти Русі. Однак це припущення
потребує глибшого дослід ження; адже нині ще мало відомостей про
9 ПСРЛ, т.2, стб. 101.
10 Літопис руський. Пер. з давньорус. Л. Махновця. Київ 1989, с. 65.
11 Радзивиловская летопись. Отв. ред. Б. Рыбаков. ПСРЛ. Ленинград 1989, т. 38,
с. 53.
12 Б-въ Н. Колокола, с. 722; Ганулич А. “Слышен звон бубенцов издалёка...’’.
Москва 1990, с. 61; Слободской С. Закон Божий для семьи и школы, изд. 4-е,
репринт. Москва 1991, с. 700.
13 Михайлова Р. Стародавні дзвони Волині і Галичини. Сакральне мистецтво
Волині: Наук. зб. Віт. 9. Матер. ІХМіжнар. наук. конф. м. Луцьк, 31 жовт, 1
лист. 2002 р. Луцьк 2002, с. 109.
14 Музыкальная энциклопедия. Гл. ред. Ю. Келдыш. В 6-ти т. Москва 1974, т.2.
Гондольера-Корсов, стб. 874.
201
шляхи розповсюдження християнства на цих теренах, тому важко
точно встановити час виникнення тут парафіяльної мережі. Хоч
студії про поширення християнства кирило-мефодіївського
спрямування в Прикарпатті й Червенських “городах” дають частині
дослідників підстави все впевненіше говорити, що це “забезпечило
утворення, поряд із Тмутараканьською (VIII ст.), Перемиської
єпархії (IX ст.)”15. Відповідно й дзвони могли швидше потрапляти
саме в цю єпархію. Невипадково першою літописною згадкою про
дзвони на теренах Київської держави є повідомлення новгород
ського літописця під 1066 р .: “Приде Всеславъ [Полоцкий] и взя
Новшродъ и коло колы съима у святыя Софіи”16, оскільки це місто
також віддавна торгувало із Заходом.
Деякі дослідники історії української Церкви безпідставно
твердять, що “перші писемні відомості про використання дзвонів
під час служб Божих в храмах Русі-України знаходимо у “Слові про
Ігорів похід”17.
За допомогою дзвонів віддавна люди скликалися на віча. Так,
коли весною 1098 р. ворожі війська оточили Володимир на Волині,
то “городяни ж ... здзвонили віче”18. Цікаво, що в Іпатіївському
літописі на “созвониша” виправлено слово “созваша”; у Хлебнішв-
ському19 й Лаврентіївському20 - “созваша”. У 1149 р. київський,
він же й тоді володимиро-волинський князь Ізяслав Мстиславич,
прийшов із військовою дружиною до свого сина Ярослава у
Новгород, а на другий день “пославь Изяславь на Ярославль дворь.
И повели звонити, и тако Новгородци и Плесковичи снидошася на
вЬ.че”21. Цей наказ князя говорить про звичну для правителів
15 Гудима А, До методології поглядів на історію запровадження християнства в
Русі-Україні, Історія релігій в Україні: Матер. VIII Міжнарод. круглого столу
11-13 травня 1998року. Львів 1998, с. 80; див. ще: Любінець І,, Фіглевський М.
Митрополичі намісники в Галичині (XV-XVI ст,). Галичина: Наук, і культ.-
просвіт, краєзнавч. часопис. Івано-Франківськ 1999, № 3, с. 95.
16 Цит. за: Казанский П. О призыве к богослужению в Восточной Церкви, с. 3 17.
17 Рожко В. Нарис історії української православної церкви на Волині: Історико-
краєзнавчий нарис. Луцьк 2001, с. 113.
18 Літопис руський, с. 152.
19 Там само.
20 Летопись по Лаврентиевскому списку. Санкт-Петербург 1872, с. 258.
21 ПСРЛ, т.2, стб. 369-370.
202
Київської Русі традицію скликання людей за допомогою дзвонів на
спільні зібрання, зокрема віча.
Про тогочасну значущість цього церковного атрибуту свідчить
те, що дзвони були важливим військовим трофеєм, про який не раз
згадувалося серед переліку вивезеної здобичі. Про це йдеться в
Іпатїївському літописі, зокрема в розповіді про те, як князь Ізяслав
Мстиславич 1146 р. разом із союзниками захопив Путивль. З
тутешньої церкви святого Вознесіння, яку “вони всю облупили”22
-разом із срібним начинням, шитими золотом напрестольними
шатами й служебними покровами, кадильницями, було забрано й
“книгы и колоколы”23 (правда, Володимир Січинський чомусь
вказує під цією датою на Новгород-Сіверський24; пізніше Юліан
Катрій у своїй розповіді про церковні дзвони повторює цю
неточність25). Найчастіше в літописах згадується вивезення
дзвонів із Києва26. У цей час вони вже могли відпиватися тут, або
десь поблизу. Аналіз великого за кількістю матеріалу, отриманого
в результаті розкопок давньоруських пам’яток на землях Київщини,
показав, що поважним центром металургії був Городеськ. Цілий ряд
знахідок, зокрема бронзові дзвони ХІІ-ХІІІ ст., свідчать, що він був
і великим церковним центром27.
Дзвони в Галицько-Волинську Русь потрапляли не тільки з
Київщини або Західної Європи, а й також безпосередньо виливалися
в нашому краї, чому сприяв загальний розвиток ремесла, зокрема
видобування металічних руд, виплавка міді, олова, бронзоливарне
виробництво28.
Фрагменти дзвонів описані в різних археологічних знахідках
багатьох земель Волині й Галичини. Так, Ярослав Пастернак
22 Літопис руський, с. 205.
23 ПСРЛ, т.2, стб. 334.
24 Січинський В. Дзвони. Енциклопедія українознавства. Словникова частина.
Репринт, відтвор. вид. 1955-1984 рр. Львів 1993,д.2, с. 508.
25 Катрій Ю. Наша християнська традиція. Нью-Йорк; Рим 1988, с. 202.
26 Літопис руський, с. 295, 418.
27 Толочко П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ -
ХІІІ веков. Киев 1980, с. 157.
28 Петегирич В. Ремесло. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья
(раннеславянский и древнерусский периоды). В. Аулих, И. Свешников,
В. Цыгылык и другие; Отв. ред. А. Черныш. Киев 1990, с. 89-93; Терський С.
Археологія доби Галицько-Волинської держави. Львів 2002, с. 38-57.
203
повідомляє про значну кількість “кусків розбитих церковних
дзвонів... Знайшлися вони в самій спідній верстві румовища,
переважно просто на поверхні фундаментів [Успенського]
собору”29. Шукаючи згадану в літописі церкву 1291 р. м. Воло
димира на Волині, археологами віднайдено у південно-західній
частині дитинця частину розбитого дзвона30. Подібний фрагмент
виявлено в шарі XIV ст. літописного Берестя, що входило у свій час
до складу Галицько-Волинського князівства31.
Основою виробництва дзвонів у Галицько-Волинських землях
був тісний зв’язок із культурою ливарницгва Київської Русі, особливо
коли вони стали оберегом для утікачів від монголо-татарського
нашестя: “Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали
[сюди] од татар - сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза,
і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами
навколо города поле і села”32. Окрім кадрів ремісників зі східних
князівств, вагому роль тут відігравали й іноземні майстри, зокрема
німці та поляки33.
Про значний розвиток ливарницгва на Волині й Галицькій землі,
де продовжились культурні традиції Київської Русі після монголо-
татарського нашестя, свідчить вилитий для холмської церкви
“внутрішній... поміст... з міді і з чистого олова”34, згадані в
Галицько-Волинському літописі мідні двері любомльської церкви св.
Георгія35. Усе це заклало підґрунтя для виробництва церковних
дзвонів, про що ще раз згадується в цьому літописному джерелі. Після
смерті племінника короля Данила - князя Володимира Васильковича
(t 1288) - серед його добрих справ, згадується, що “полїа же и
колоколы дивны слышашемь. такы же не бысть въ всей земли”36
29 Пастернак Я. Старий Галич: археологічно-історичні досліди у 1850-1943 рр.
Краків; Львів 1944, с. 70.
30 Малевская М., Шолохова Е. Раскопки архитектурных памятников в Любомле и
Владимире-Волынском. Архитектурные открытия 1975 года. Москва 1976,
с. 355.
31 Лысенко П. Берестъе. Минск 1985, с. 270.
32 Літопис руський, с. 418.
33 Жолтовський П. Художнє лиття на Україні в XIV-XVIII cm. Київ 1973, с. 5.
34 Літопис руський, с. 418.
35 Там само, с. 448.
36 ПСРЛ, т.2, стб. 927.
204
(“вилив він також і дзвони дивного звуку. Таких ото не було в усій
землі”37). І це не випадково, адже “мистецька творчість на
Холмщині, Волині і Галичині в післямонгольські часи була дуже
різносторонньою і плідною”38.
Свідченням високого технічного та художнього рівня
ливарницгва в Галицько-Волинській Русі є унікальний дзвін, відлитий
українським майстром Яковом Скорою 1341 р. Цей музичний
інструмент зберігся дотепер на дзвіниці львівської катедри св. Юра.
Дзвін - великих, як на той час розмірів (висота разом із короною -
85 см, нижній діаметр - 71 см, вага — 415 кг39). Він ще й нині
використовується разом із більшим і трьома маленькими.
Покликаючись на архівні джерела, мистецтвознавці згадують
про “дзвін 1346 р. Успенського собору у Володимирі-Волинському,
іцо перебував на соборній дзвіниці ще в 1830-х рр,”40 З польського
джерела довідуємося про відлитий у Львові в 1390 р. дзвін, який
знаходився на дзвіниці с. Бистриця (нині в Угорщині)41.
Описуючи музичні інструменти Гуцульщини, Михайло Тимофіїв
згадує про три церковні дзвони нібито 1326 р., поміщені на дзвіниці
с. Уторопи Косівського району Івано-Франківської області42
(одного з давніх місць варіння солі). Однак вивчення de visu
автором цих рядків п’яти тамтешніх дзвонів засвідчує, що чотири
виготовлені у 30-х роках XX ст., а п ’ятий - найбільший (висота
разом із короною - 59 см, нижній діаметр - 67 см) - і справді вилитий
дуже давно. Підтвердженням цього є не тільки нерівне розміщення
букв напису під короною (у перекладі з латинської мови: “Тебе, Бога,
восхваляемо; Тебе, Пане, хвалимо”), а й відсутність декількох
37 Літопис руський, с. 448.
38 Жолтовський П. Худож нє лиття на Україні; Фіголь М. Мистецтво
стародавнього Галича. Київ 1997; Александрович В. Мистецтво Галицько-
Волинської держави, Львів, 1999.
39 Szydłowski Т. Dzwony starodawne z przed г. 1600 na obszarze b. Galicji. Kraków
1922, s. 88.
40 Александрович В. Мистецтво Галицько-Волинської держави, с. 65.
41 Mańkowski Т. Dawny Lwów jego sztuka i kultura artystyczna. Londyn 1974, s. 69.
Автор висловлює щиру подяку Володимиру Александровичу за привернення
уваги до цього джерела.
42 Тимофіїв М. Музичні інструменти Гуцульщини: група самозвучних. Музика
Галичини. Musica Galiciana. Львів 1999, т. 2, с. 218.
205
знаків у кінцевому слові. Усе це не було характерним для пізніших
часів; про давність дзвона може свідчити й відсутність інших
написів, рельєфів тощо. У Каталозі дзвонів Тадеуша Шидлов-
ського43 всі ідіофони з подібними написами датуються кінцем
XVI ст., однак встановлення точної дати його відливки та того, як
він потрапив до місцевої парафії, потребує дослідження.
У літописних джерелах ідеться переважно про “дзвони”,
а не “дзвін” ; тому можна припускати, що в церквах держави
короля Данила було вже по декілька дзвонів. Про їхнє поши
рення свідчить також мотив дзвіниці на гуцульських кахлях,
зображення там дзвонів44.
Швидке поширення дзвонів і дзвонарського мистецтва в
державі галицько-волинських князів і королів, мабуть, було
зумовлене тим фактом, що християнське обрядове дзвоніння
опиралося на давніші обрядові звичаї, які супроводжували певними
ударними інструментами - дерев’яним билом, залізним клепалом,
дзвіночками, брязкальцями (принагідно зауважимо, що Володимир
Рожко, викладаючи свій погляд щодо поширення дзвонів на Волині,
зовсім не згадує про била й клепала як їх попередників і
сучасників45).
Било та клепало в науковій літературі ХІХ-ХХ ст. описуються
як індоєвропейські попередники дзвона. Ці ударні музичні інструменти
були поширені у південних слов’ян, на горі Афон і в монастирях.
Завдяки тихому звучанню, вони використовувалися тут разом із
дзвонами не тільки в середньовічні часи, а й у пізнішу пору. У церквах
і монастирях Чернігівської губернії ще в середині XIX ст.
неодноразово протягом дня ударяли в било разом із дзвонами.
Подібна традиція побутувала й у Києво-Печерській лаврі. Била й
клепала вживалися в основному у великий піст, зокрема, під час
Служби Страстей. Більше того, деякі монастирі (на Афоні й Сінаї),
де панували особливо суворі правила чернечого життя, використо
вували тільки скромні била46. Подібне спостерігалося й у російських
старообрядців. Тому цілком правдоподібно, що в перших століттях
43 Szydłowski Т. Dzwony starodawne... s. 37-95.
44 Колупаєва А. Гуцульські кахлі: композиції на релігійну тему. Історія Гуцульщшш.
Львів 2001, т. 6, с. 453-454.
45 Рожко В. Нарис історії української православної церкви на Волині.
46 Arro Е. Die altrussische Glockenmusik, s. 79.
206
Київської Церкви, зокрема на теренах Волині й Галицької землі,
відбувався симбіоз бил і клепал із дзвоном. Так, за допомогою била
(сімандри), як занотував 1592 р. Мартин Ґруневеґ із Ґданська у
своєму рукописі (там же бачимо й зображення цього ідіофона),
скликалося парафіян до церкви в Хотині47; клепала часто згадуються
у матеріалах візитацій галицьких церков XVII-XIX ст.48
З налагодженням чернечого життя звукова сигналізація
формувала строгий розпорядок уставних приписів: скликала монахів
на Богослужіння, трапези тощо49. На думку дослідників церковної
музики, спершу знаряддям д ля створення коротких повідомлень як
засобу комунікації було просте й дешеве у виготовлені било чи
клепало - вирубана із товстої дошки чи бруска або вилита із заліза,
чавуну, міді смуга (111.221). Як зазначає Микола Фіндейзен, била
часом “виготовлялись у вигляді дуже довгої вузької дошки
заокругленої форми, більше двох сажнів у довжину”50. Симетрично
сформовані від середини на два боки лопатки-кінці, ставали, як
весло, все плескатішими. Ширина цих двосторонніх, таких що
поступово тоншають листів, була приблизно 15 см. Середню
товщину інструменту визначають приблизно як ширина двох
пальців. Саме такі загальні розміри била й клепала гарантували ту
якість звучання, яка разом із доступністю матеріалу та простотою
виготовлення, пояснює тривале використання цих інструментів.
При більших розмірах їх підвішували до особливого стовпа біля
храму й ударяли по них дерев’яним або металевим молотком, чи
то великим цвяхом. З часом (VII ст.) ці ідіофони почали вико
ристовувати під час Богослужіння51 аж до відливки там дзвонів,
або й разом із ними. Під час гри на билі й клепалі джерелом
інформації була не тільки семантика ритмічних побудов, а й зміна
тембру та висота тону, що пізніше перейняли дзвонарі. Оскільки
монастирський устав розповсюджувався на всі православні єпархії,
47 Ісаєвич Я. Найдавніший історичний опис Львова; Його ж. Україна давня і нова:
Народ, релігія, культура. Львів 1996, с. 133.
48 Січинський В. Дерев'яні дзвіниці і церкви Галицької України XVI -X IX ст.
Львів 1925.
49 Літопис руський, с. 113, 116, 128, 332.
50 Финдейзен Н. Очерки по истории музыки в России с древнейших времен до
конца XVIII века. Москва; Ленинград 1928, вып. 1, с. 131-132.
51 Казанский П. О призыве к богослужению в Восточной Церкви, с. 300,
207
то є підстави гадати, що подібні інструменти допомагали
дотримуватися регламенту життя монахів і в галицько-волинських
землях. Підтвердженням цього є також те, що било та клепало й
нині розповсюджені на теренах нашого краю.
У систематиці музичних інструментів Еріха Марії Горн-
бостеля - Курта Закса в класифікаційному ряді під номером 111.221
зазначається: “(Одиничні) пластинки, що вдаряються”. У примітці
приводиться місце їхнього розповсюдження, використання: “У
східнохристиянській Церкві”. Як випливає із цього, тут ідеться про
било й клепало.
Свідченням спорідненості била й клепала із дзвоном є те, що
в церковному Уставі та в богослужбових книгах він позначається
словами “било”, “клепало”, “кампан”, “древо”, “тяжкая”, “звони”.
“Деякі із цих назв збереглися в богослужбових книгах із того часу,
коли дзвони ще не були запроваджені у використання в християн
ській церкві (до 8-го ст.)”52. У церковних уставах відзначається,
що призначенням дзвонів полягає передусім в тому, щоб: а)
скликати на Богослужіння, або “знаменати”, тобто давати знати про
служби; б) висловлювати торжество Церкви та її Богослужіння; в)
повідомляти тих, хто відсутній у храмі про ті чи інші молитви й
читання, що мало б спонукати людей до їх з ’єднання в молитвах.
Про таке призначення дзвонів у Богослужінні говориться як в
прошеній єктенії, так і в особливій молитві, що знаходяться в “Чине
благасловения кампана, си есть колокола или звона”53.
Для висвітлення звичаїв давньоруського дзвонарського
мистецтва цінним джерелом є рукопис “Звонарский устав Оптиной
пустыни”. Сучасні дослідники визначають цю рукописну книгу як
особливий дзвонарський статут. Матеріал тут згрупований за
найважливішими обрядами, святами й особливими випадками, які
вимагали дзвоніння (від’їзд із монастиря єпископа чи його
повернення, пострижения в монахи тощо). Свідченням поважного
місця дзвонів і дзвонінь в церковному обряді є те, що вагоме місце
в згаданому рукописі приділяється музично-виконавським
проблемам дзвонарського мистецтва, композиції та техніці гри,
поясненню обов’язків дзвонаря, правилам дбайливого поводження
52 Никольский К. О колоколах и звоне, Пособие к изученію Устава Богослужения
православной Церкви. Изд. 6-е, исправ. и доп. Санкт-Петербург 1900, с. 32.
53 Там само, с. 31.
208
із дзвонами та їхнього збереження, системі сигналізації на початок
благовісту тощо. Співставлення тексту згаданого Статуту з
іншими літературними джерелами дало можливість авторові
стверджувати, що тут зафіксовано як письмова, так і усна традиція
дзвоніння багатьох поколінь дзвонарів54.
Вивчення традиції церковного дзвоніння доповнює звернення
до літературної творчості. Так, у творах письменників Буковини й
Галичини кінця XIX - початку XX ст. (Івана Франка, Юрія
Федьковича, Ольги Кобилянської, Леся Мартовича, Михайла
Петрушевича, Ольги Дучимінської, Сергія Канюка, Климентини
Попович та інших) знаходимо низку образів, які засвідчують
тяглість християнської традиції церковного дзвоніння. Не всі з
майстрів слова оспівували дзвони й дзвоніння, а частіше згадка про
ці інструменти служила засобом розв’язання художніх завдань
твору, поліпшенню його композиції тощо. Враження чутливої вдачі
того чи іншого письменника від дзвонової музики, які знаходимо в
їхніх творах, допомагають нам краще диференціювати почуття,
повніше їх переживати в сприйнятті звучання дзвонів. Оскільки
письменники здатні часто не тільки по-особливому сприймати
дзвонову музику, а й уміло передавати свої враження від неї,
вплітаючи почуття та переживання у твори, то в них особливо
майстерно змальовано музику дзвонів та її вплив на особистість55.
Ще одне джерело, на яке науковці не дуже звертали увагу -
усна народна творчість. Тут часто згадуються дзвони та дзвоніння,
зокрема як мотив загальної радості чи смутку56. Звичайно, не
всякі згадки про дзвони та дзвоніння слід розуміти буквально,
54 Никаноров А. Звонарский устав Оптиной пустыни. Наследие монастырской
культуры: ремесло, художество, искусство. Тезисы. Санкт-Петербург 1996,
с.ЗО. '
55 Кіндратюк Б. Церковне дзвоніння в прозових творах письменників Буковини та
Галичини кінця XIX - початку XX ст. Історія релігій в Україні: Праці X I міжнар.
наук, конфер. (Львів, І6-І9трав. 2001р.). У 2-хкн. Львів2001,кн.2 ,с. 279-285.
Окремого дослідження заслуговує опис церковного дзвоніння в поетичних
творах, приміром, І. Франка, який 98 разів згадує слово “дзвін”, 52 - “дзвонити”,
34 - “дзвонить”, 6 - “дзвіниця”, 3 - “дзвонар” та ін. (Лексика поетичних творів
Івана Франка: Метод, вказівки з розвитку лексики. Уклад. І. Ковалик,]. Ощипко,
Л. Полюга, Львів, 1990, с. 59).
56 Кіндратюк Б. Усна народна творчість про церковні дзвони й дзвоніння. Вісник
Прикарпатського університету. Мистецтвознавство. Івано-Франківськ 2002,
вип. 4 (у наборі).
209
адже для фольклору характерне органічне поєднання реалістичної
конкретності із символічно-метафоричною образністю, широка й
містка типізація. Але це тільки засвідчує велику поширеність цих
церковних приналежностей, які стали поважним атрибутом
повсякденного життя.
Можливо, що у творчій спадщині композиторів Галичини XIX -
початку XX ст. можна знайти конкретніші - з музикознавчого боку -
характеристики звучання церковних дзвонів. Цьому могла сприяти
та обставина, що більшість митців, як правило, народилося в сім’ях
священиків або дяків, закінчили семінарії, були священиками (Петро
Любович, Михайло Всрбицький, Іван Лаврівський, Віктор Матюк,
Порфирій Бажанський, Євген Купчинський та інші)57. Тому вони,
пишучи свої твори, зокрема церковні, не могли оминути звучання
дзвонів, вплетення їх до своїх композицій. Однак, це наше
припущення потребує подальших досліджень.
Отже, дзвоніння, зокрема завдяки зусиллям короля Данила,
отримало поважне місце в церковному обряді та громадському
житті Галицько-Волинської держави. Широке використання цих
ідіофонів створило необхідні умови для подальшого розвою
дзвонової музики в ареалі наших земель.
57 Мазепа Л. Вклад уніатського духовенства в українську музичну культуру.
Берестейська унія (1596-1996); Статті й матеріали. Львів 1996, с. 167-174.
210
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179074 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2221-6294 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:35:10Z |
| publishDate | 2007 |
| publisher | Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Кіндратюк, Б. 2021-04-04T13:03:19Z 2021-04-04T13:03:19Z 2007 Дзвони в церковному обряді Галицько-Волинської держави / Б. Кіндратюк // Княжа доба: історія і культура. — 2007. — Вип. 1. — С. 199-210. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. 2221-6294 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179074 uk Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Княжа доба: історія і культура Дзвони в церковному обряді Галицько-Волинської держави Article published earlier |
| spellingShingle | Дзвони в церковному обряді Галицько-Волинської держави Кіндратюк, Б. |
| title | Дзвони в церковному обряді Галицько-Волинської держави |
| title_full | Дзвони в церковному обряді Галицько-Волинської держави |
| title_fullStr | Дзвони в церковному обряді Галицько-Волинської держави |
| title_full_unstemmed | Дзвони в церковному обряді Галицько-Волинської держави |
| title_short | Дзвони в церковному обряді Галицько-Волинської держави |
| title_sort | дзвони в церковному обряді галицько-волинської держави |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179074 |
| work_keys_str_mv | AT kíndratûkb dzvonivcerkovnomuobrâdígalicʹkovolinsʹkoíderžavi |