Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України

У «Шевченківській енциклопедії» вже закріпилося поняття «історіософія Шевченка», але дискусії стосовно співвідношення історизму та міфологізму в його світогляді, творчій спадщині тривають. Необхідне ширше залучення здобутків історичної науки. Особливо плідним може бути з’ясування бачення митцем певн...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2018
1. Verfasser:	Яременко, В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2018
Schriftenreihe:	Український історичний журнал
Schlagworte:	Методологія. Історіографія. Джерелознавство
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179119
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України / В. Яременко // Український історичний журнал. — 2018. — №1. — С. 141-158. — Бібліогр.: 41 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179119
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1791192025-02-23T17:53:53Z Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України Taras Shevchenko and Lithuanian-Ruthenian Period of the History of Ukraine Яременко, В. Методологія. Історіографія. Джерелознавство У «Шевченківській енциклопедії» вже закріпилося поняття «історіософія Шевченка», але дискусії стосовно співвідношення історизму та міфологізму в його світогляді, творчій спадщині тривають. Необхідне ширше залучення здобутків історичної науки. Особливо плідним може бути з’ясування бачення митцем певних історичних періодів. Подана нижче стаття є логічним продовженням попередньої авторської студії про ставлення Тараса Шевченка до князівської доби в історії України, поглибленням дослідження мовознавця А.Непокупного. Називаються дотичні до заявленого періоду джерела, якими користувався або міг користуватися Т.Шевченко. Показано, що у його текстах в аспекті аналізованої теми згадуються дуже яскраві історичні постаті, особливо причетні до переломної віхи історії України – переходу територій зі складу Великого князівства Литовського до Речі Посполитої. Аналізується, яке місце займав цей період у Шевченковому проекті «Живописна Україна». Для з’ясування поетового бачення процесів того періоду широко залучається історіографічний матеріал, і навіть той, в якому йдеться про пізніші часи – поглинання цих територій уже Російською імперією (зокрема ліквідація Віленського університету, Кременецького ліцею). На прикладі Шевченкових текстів показано, що в його історіософії мало місце певне протиставлення литовсько-руської доби річпосполитському періоду. І рубіжними моментами при цьому для нього були політичні та релігійні унійні процеси. Викладене зміцнює тезу про вкрай неґативне Шевченкове ставлення до використання релігії з політичною метою і проявів релігійного фанатизму в історії. Арґументовано висновок, що Т.Шевченко не вважав литовсько-руську добу в історії України «змарнованим» історичним часом, а її сприйняття й розуміння в нього за великим рахунком не розминається з історичною наукою. Збагачується коментар до тих творів митця, про які згадується у статті. The concept of "Shevchenko’s historiosophy" is included to "Shevchenko Encyclopaedia", but discussions about the relation between historicism and mythology in his word outlook and works are continuing. It is necessary to involve wider the achievements of historical science to solve this problem. Particularly fruitful can be the clarification of Shevchenko vision of the certain historical periods. This article continues the previous author’s exploration on Taras Shevchenko’s attitude of to the prince’s era in the history of Ukraine and deeped the study of linguist A.Nepokupnyi. The article refers to the sources concerning to Lithuanian-Ruthenian period, which Shevchenko used or could use. It is shown that the very bright historical figures are mentioned in Shevchenko’s texts – the figures that dealt with the turning point of the history of Ukraine when the transition of territories from the Grand Duchy of Lithuania to the Commonwealth took place. It is analysed also what place this period occupied in the Shevchenko’s project "Painterly Ukraine". Historiographical material, as well as the one which refers to later times – the absorption of these territories by the Russian Empire (in particular, the liquidation of the University of Vilno and the Kremenets’ Lyceum), is widely used to clarify Shevchenko’s vision of the historical processes of that period. It is shown on the example of Shevchenko’s texts that certain contrast between the Lithuanian-Ruthenian era and period of Polish-Lithuanian Commonwealth was in his historiosophical vision. And the foreign moments at the same time for him were political and religious uniate processes. The statement reinforces the thesis about extremely negative Shevchenko’s attitude towards the use of religion for political purposes and manifestations of religious fanaticism in history. It is argued that Shevchenko did not consider the Lithuanian- Ruthenian period in the history of Ukraine as a "wasted" historical time, and his perception and understanding of this period does not extend far from the historical science. The commentary on the works of Taras Shevchenko, mentioned in the article, is enriched. 2018 Article Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України / В. Яременко // Український історичний журнал. — 2018. — №1. — С. 141-158. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179119 821.161.2-1.09:94(477) uk Український історичний журнал application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Методологія. Історіографія. Джерелознавство Методологія. Історіографія. Джерелознавство
spellingShingle	Методологія. Історіографія. Джерелознавство Методологія. Історіографія. Джерелознавство Яременко, В. Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України Український історичний журнал
description	У «Шевченківській енциклопедії» вже закріпилося поняття «історіософія Шевченка», але дискусії стосовно співвідношення історизму та міфологізму в його світогляді, творчій спадщині тривають. Необхідне ширше залучення здобутків історичної науки. Особливо плідним може бути з’ясування бачення митцем певних історичних періодів. Подана нижче стаття є логічним продовженням попередньої авторської студії про ставлення Тараса Шевченка до князівської доби в історії України, поглибленням дослідження мовознавця А.Непокупного. Називаються дотичні до заявленого періоду джерела, якими користувався або міг користуватися Т.Шевченко. Показано, що у його текстах в аспекті аналізованої теми згадуються дуже яскраві історичні постаті, особливо причетні до переломної віхи історії України – переходу територій зі складу Великого князівства Литовського до Речі Посполитої. Аналізується, яке місце займав цей період у Шевченковому проекті «Живописна Україна». Для з’ясування поетового бачення процесів того періоду широко залучається історіографічний матеріал, і навіть той, в якому йдеться про пізніші часи – поглинання цих територій уже Російською імперією (зокрема ліквідація Віленського університету, Кременецького ліцею). На прикладі Шевченкових текстів показано, що в його історіософії мало місце певне протиставлення литовсько-руської доби річпосполитському періоду. І рубіжними моментами при цьому для нього були політичні та релігійні унійні процеси. Викладене зміцнює тезу про вкрай неґативне Шевченкове ставлення до використання релігії з політичною метою і проявів релігійного фанатизму в історії. Арґументовано висновок, що Т.Шевченко не вважав литовсько-руську добу в історії України «змарнованим» історичним часом, а її сприйняття й розуміння в нього за великим рахунком не розминається з історичною наукою. Збагачується коментар до тих творів митця, про які згадується у статті.
format	Article
author	Яременко, В.
author_facet	Яременко, В.
author_sort	Яременко, В.
title	Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України
title_short	Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України
title_full	Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України
title_fullStr	Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України
title_full_unstemmed	Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України
title_sort	тарас шевченко й литовсько-руська доба з історії україни
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2018
topic_facet	Методологія. Історіографія. Джерелознавство
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179119
citation_txt	Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України / В. Яременко // Український історичний журнал. — 2018. — №1. — С. 141-158. — Бібліогр.: 41 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT âremenkov tarasševčenkojlitovsʹkorusʹkadobazístorííukraíni AT âremenkov tarasshevchenkoandlithuanianruthenianperiodofthehistoryofukraine
first_indexed	2025-11-24T05:01:09Z
last_indexed	2025-11-24T05:01:09Z
_version_	1849646613211906048
fulltext	Український історичний журнал. – 2018. – №1 МЕТОДОЛОГІЯ. ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО УДК 821.161.2-1.09:94(477) Василь яРеМенко кандидат історичних наук, доцент, кафедра історії та країнознавства, Хмельницький національний університет (Хмельницький, Україна), v.yarema@ukr.net ТАРАС ШЕВЧЕНКО Й ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДОБА З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ У «Шевченківській енциклопедії» вже закріпилося поняття «історіософія Шевченка», але дискусії стосовно співвідношення історизму та міфологіз- му в його світогляді, творчій спадщині тривають. Необхідне ширше залу- чення здобутків історичної науки. Особливо плідним може бути з’ясування бачення митцем певних історичних періодів. Подана нижче стаття є ло- гічним продовженням попередньої авторської студії про ставлення Тараса Шевченка до князівської доби в історії України, поглибленням досліджен- ня мовознавця А.Непокупного. Називаються дотичні до заявленого періоду джерела, якими користувався або міг користуватися Т.Шевченко. Показа- но, що у його текстах в аспекті аналізованої теми згадуються дуже яскраві історичні постаті, особливо причетні до переломної віхи історії України – переходу територій зі складу Великого князівства Литовського до Речі Посполитої. Аналізується, яке місце займав цей період у Шевченковому про- екті «Живописна Україна». Для з’ясування поетового бачення процесів того періоду широко залучається історіографічний матеріал, і навіть той, в якому йдеться про пізніші часи – поглинання цих територій уже Російською імперією (зокрема ліквідація Віленського університету, Кременецького лі- цею). На прикладі Шевченкових текстів показано, що в його історіософії мало місце певне протиставлення литовсько-руської доби річпосполитсько- му періоду. І рубіжними моментами при цьому для нього були політичні та релігійні унійні процеси. Викладене зміцнює тезу про вкрай неґативне Шев- ченкове ставлення до використання релігії з політичною метою і проявів релігійного фанатизму в історії. Арґументовано висновок, що Т.Шевченко не вважав литовсько-руську добу в історії України «змарнованим» історич- ним часом, а її сприйняття й розуміння в нього за великим рахунком не розминається з історичною наукою. Збагачується коментар до тих творів митця, про які згадується у статті. Ключові слова: історіософія, історіографія, Велике князівство Литовське, Річ Посполита, церковна унія, Вільно, Радзивілли. Український історичний журнал. – 2018. – №1 142 Василь Яременко Історичну періодизацію як раціональний спосіб упорядкування знань про минуле особливо доцільно використовувати і при вивченні історіософії великих творчих особистостей. Вони спеціально не досліджували минуле, а мали лише найзагальніше уявлення про нього, зокрема й за допомогою від- повідних поділів і виокремлень у часі історичної інформації. Автор цієї статті вже робив спробу з’ясування ставлення Т.Шевченка до князівської доби в історії України1. Тому в рамках вивчення його історизму та історіософії ціл- ком логічним кроком буде перехід до студії, яка увиразнила б Шевченкове розуміння наступного періоду, котрий для більшості українських теренів умовно в історіографії часто називають «литовсько-руським», маючи на ува- зі перебування українських і білоруських земель («руських» – за тодішньою книжною назвою) у складі Великого князівства Литовського (побутує й тер- мін «Литовсько-Руське князівство»). Тема Литви у творчості Т.Шевченка, зо- крема і її історичні аспекти, були вже предметом вивчення2. Мовознавець А.Непокупний у своїй монографії навіть виокремив невеликий розділ під назвою «Історія Литви і Шевченко». Ураховуючи нинішні дискусії стосовно співвідношення в митця міфу й історизму, варто розширити рамки цієї теми до спроби з’ясування сприйняття Т.Шевченком усього того, що стосується періоду перебування більшості українських етнографічних земель у складі Великого князівства Литовського (близько середини ХІV ст. – 1569 р.), проце- су об’єднання його з Польським королівством, поетових поглядів на історію литовсько-українських взаємин узагалі. Це і є метою нашої розвідки. Т.Шевченко у власній бібліотеці мав джерела, які прямо стосуються ли- товсько-руської доби в історії України: М.Костомарова «Русские инородцы: Литовское племя и отношение его к русской истории» («Русское слово», 1860 р., №5), «Жизнь князя Андр. Мих. Курбского в Литве и на Волыни» (Київ, 1849 р., т.1–2)3. В ній за збереженим описом були й інші книги, з яких міг черпати знання про ті часи: «Летописное повествование о Малой России» О.Ріґельмана (Москва, 1847 р.), «История Русов, или Малой России» (Москва, 1846 р.), «Очерк истории Малороссии до подчинения её царю Алексею Михайловичу» С.Соловйова4. Відомо, наприклад, що поет читав і використо- вував «Историю Малой России» Д.Бантиша-Каменського, в якій кілька роз- ділів присвячено тому періоду. Проведене А.Непокупним дослідження поезії «У Вільні, городі преславнім…» (1848 р.) показало, що в ній Шевченкове міс- то переповнене «іменними реаліями», тобто тими, які мають власні назви й пов’язані з перебуванням автора тут: костел Св. Анни, бульвар, Закрет, 1 Див.: Яременко В.І. Княжа доба української історії і Тарас Шевченко: спроба історіософського прочитання // Український історичний журнал. – 2017. – №1. – С.114–134. 2 Див., напр.: Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847–1861 рр. – К., 1968. – С.91–94, 148–150; Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка // У Вільні, городі преславнім: Художньо-документальний диптих. – К., 1980. – С.301–343; Щербина Т. Литовська література і Шевченко // Шевченківська енциклопедія: У 6 т. – Т.3: І–Л. – К., 2013. – С.786–787. 3 Див.: Щербина Т. Литовська література і Шевченко. – С.787. 4 Див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії: 1814–1861. – Вид. 2-ге та доп. / За ред. Є.П.Кирилюка. – К., 1982. – С.366–367. Український історичний журнал. – 2018. – №1 143Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України монастир босих кармеліток, Остра брама, університет, школа (синагога). І всі вони містять значну історичну інформацію, засвідчуючи незгасний ін- терес до минулого цього краю5. На це вказують і записи у «Щоденнику» від 28 серпня і 5 вересня 1857 р. про читання у журналі «Русский вестник» (1857 р., №7) історичного нарису Н.Попова «Королева Варвара». Він, як за- значає А.Непокупний, написаний в основному за матеріалами монографії литовського та польського історика М.Балінського «Записки про королеву Барбару, дружину Сиґізмунда ІІ Авґуста», яка вийшла польською мовою у Варшаві 1843 р.6 Там розповідалося про дочку литовського гетьмана Барбару Радзивілл (Радвілайте, близько 1520–1551 рр.), яка, ставши вдовою тракай- ського воєводи Ґоштавта, удруге вийшла заміж за великого литовського кня- зя Сиґізмунда (Зиґмунта) ІІ Авґуста. Цей романтичний шлюб тримався в таємниці до обрання князя польським королем, а після коронації вже через п’ять місяців Барбара померла. А.Непокупний показав, що Т.Шевченко мав історичні дані про кількох представників полонізованого князівського ли- товського роду Радзивіллів7. Уже перша згадка назви Литви, що зустрічається в «Інтродукції» до по- еми «Гайдамаки», містить історіософські конотації: «Розбрелись конфедера- ти / По Польщі, Волині, / По Литві, по Молдаванах / І по Україні…» (рядки 310–313). А.Непокупний, нагадавши про Велике князівство Литовське, точно помітив, що тут під «Литвою» у часи Барської конфедерації (1768–1772 рр.) географічно (відповідно до висловленої дії) мається на увазі «білорусько-ли- товський зміст»8. Але слід наголошувати, що в наведених словах у контексті сюжету поеми та образного окреслення невідрадного політичного становища Речі Посполитої передусім виразно прочитується глибокий авторський сар- казм саме в погляді на історичні процеси. Під час створення Речі Посполитої (Люблінська унія 1569 р.) Підляшшя, Волинь, Брацлавщина й Київщина, незважаючи на протести литовців, були включені до Польського королів- ства. У зв’язку з цим історики констатують: «Проте, політична суб’єктність України-Руси як рівноправного партнера Корони Польської та Великого князівства Литовського люблінськими постановами не передбачалася. І це було чи не найголовнішою втратою України під час цих доленосних подій. Втрату, яку вповні усвідомлять уже наступні покоління української еліти»9. Натомість решта земель адміністративно залишалася у складі Великого князівства Литовського, що в новій країні зберігало автономний статус. Але він поступово втрачався. Із другої половини ХVІІ ст. там уже не збиралися окремі сейми, а в 1788–1792 рр. рішенням сейму Речі Посполитої було лік- відовано й останні залишки автономії Великого князівства Литовського – створено єдині для країни органи виконавчої влади, військо, фінанси. Після 5 Див.: Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шев ченка. – С.309–328. 6 Див.: Там само. – С.330. 7 Див.: Там само. – С.330–331. 8 Там само. – С.301. 9 Горобець В.М. Сподівання та розчарування від народження нової вітчизни // Україна: хронологія розвитку. – Т.4. – К., 2009. – С.14. Український історичний журнал. – 2018. – №1 144 Василь Яременко третього поділу Речі Посполитої в 1795 р. більшу частину території Великого князівства Литовського загарбала Російська імперія. «Розбрелися по Литві» ще й тому, що під час проголошення 29 лютого 1768 р. Барської конфедера- ції маршалком було проголошено К.Радзивілла з роду литовських князів; її військо на чолі з братами К. і Ф. Пулавськими влітку вирушило в невда- лий похід на Вільно; восени 1768 р. М.Я.Пац (згадується в «Гайдамаках») створив у першій історичній столиці Новогрудку ґенеральну конфедерацію Великого князівства Литовського як частину Барської10. «Розбрелись по Молдаванах», адже конфедерати поширювали свої впливи й дії до Дністра, на території, які входили до складу Молдавського господарства, що вже повністю залежало від Османської імперії та перебувало під загрозою по- глинання Російською; Туреччина у жовтні виступила на боці Барської кон- федерації й оголосила Росії війну11. У назві Т.Шевченко вживає множину (іронічне – «Молдавани», що прочитується і як етнонім), тому що Молдавське князівство, як і Литовське, від самого початку, за рахунок українців, було біетнічною державою, у деякі історичні моменти включало й Волощину (пізнішу Румунію). Так само в «Гайдамаках» він не випадково в тексті пісні кобзаря згадав про волохів (збірна назва деяких романських народів), яких «осталось трохи» та молдаванів, котрі «тепер вже не пани» (рядки 931–934). Наведені топоніми, що сприймаються і як етноніми, з одного боку показують історичні реалії, а з іншого – підтекстуально відбивають неприйнятний для автора примусовий історичний процес розривання (поділу) народів (україн- ців зокрема), коли автономні чи федеративні форми політичних взаємин за- мінюються реакційнішими, насильницько-імперськими. Удруге назва «Литва» (з авторським наголосом на першому складі, як у словнику П.Білецького-Носенка)12 тричі вживається у четвертому роз- ділі поеми-циклу «Царі» (друга половина 1848 р.), написаному на основі літописного сюжету. У княжому Полоцьку під правлінням Рогволода очі- кують «із Литви князя-жениха», «сподіваного, давно жаданого», а натомість «…Із Києва туром-буйволом / Іде веприщем за Рогнідою / Володимир-князь со киянами» (рядки 179, 198–202). За літописом Рогніда мала вийти заміж не за литовського, а київського князя Ярополка, натомість Володимир на той час ще лише йшов із Новгорода на захоплення Києва. Думка Ю.Івакіна про те, що «Шевченко призабув другорядні фактичні деталі літописної розповіді і не мав на Кос-Аралі відповідних історичних джерел»13 є поспішною та, як ви- словився А.Непокупний, «надто категоричною»14. Адже дослідник сам звер- нув увагу на лексичну й навіть стилістичну подібність текстів – літописного 10 Див., зокрема: Даниляк П.Г. Барська конфедерація: хід подій та наслідки // Український історичний журнал. – 2007. – №5. – С.137, 140–141; Пац Михаил Ян. [Електронний ресурс]: https://ru.wikipedia.org/wiki/Пац,_Михаил_Ян 11 Див.: Даниляк П.Г. Барська конфедерація: хід подій та наслідки. – С.139–141. 12 Див.: Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка. – С.301. 13 Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847–1861 рр. – С.92. 14 Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка. – С.304. Український історичний журнал. – 2018. – №1 145Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України (за Лаврентіївським списком, видання 1846 р.) і Шевченкового15. Власне, це зазначив і А.Непокупний16. Доповню: про добру Шевченкову орієнтацію у життєпису князя Володимира, що подавався тодішньою літературою, побіж- но може свідчити те, що він уживає вислів «Бо ви й самі не знаєте, / Що ца- рики коять» («Холодний яр», рядки 47–48). А саме «самодержцем» і «Великим Князем Руским и Цариком над всеми Князьями» іменується він в «Истории Русов»17. «Забудькуватість» відпадає. «Образ Володимира, – як висловився Ю.Івакін, є своєрідною паралеллю до образу Давида»18, а ширше – своєрід- ним «вітчизняним зразком» до всіх аморальних правителів оголошених «свя- тими». А ця «першосвятість» правителів в офіційній історії йшла з Києва. Тому, як слушно помітив А.Непокупний, у поемі має місце вигадане своє- рідне протистояння образів: «Із Литви князь» і один із «царів»19. Уважаю, що воно має значно ширший історіософський підтекст. Нагадує про природність та історичну тривалість білорусько-литовських (а почасти й українсько-ли- товських) зв’язків, їх давність20, та особливу, порівняно поступальну, зна- чимість Великого князівства Литовського в історії України й Білорусії. Не випадково, що в повісті «Капитанша» читаємо в первісному варіанті щось на зразок: «Вскоре началася польская революция, и нашему корпусу велено было двинуться в минскую Литву»21 (курсив мій – В.Я.). Шевченкову не- згасну цікавість до литовсько-слов’янської ойкумени засвідчує наявність в його бібліотеці двох подарованих праць білоруського письменника й етно- графа П.Шпилевського: «Путешествие по Полесью и Белорусскому краю» (друкувалася в №6–8 за 1853 і №7 за 1854 рр. журналу «Современник» та окремо видана в Петербурзі 1858 р.)22 і «Мозырщина. Из путевых заметок по западнорусскому краю» (друкувалася трьома розділами 1859 р. в Петербурзі у третій книзі збірника М.Количева «Архив исторических и практических сведений, относяшихся к России» (с.111–159)23. Думаю, що своєрідне істо- ричне протиставлення прочитується й у художньому прийомі замовчуван- ня (для концентрації уваги) слова «університет» в поезії «У Вільні, городі преславнім…»: «Ще був тойді… От, як на те / Не вбгаю в віршу того сло- ва… / Тойді здоровий-прездоровий / Зробили з його лазарет / А бакалярів розігнали…» (рядки 3–6). Маю на увазі протиставлення давнього (з 1579 р.) 15 Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847–1861 рр. – С.92. 16 Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка. – С. 304 17 Подаю за: История Русов или Малой России. Сочинение Георгия Конисского, архиепископа белорусского. [Репринтне відтворення видання 1846 р.]. – К., 1991. – С.3. 18 Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847–1861 рр. – С.94. 19 Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка. – С.305. 20 Див.: Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – Вид. 2-ге, перероб. та розшир. – К., 2005. – С.137. 21 Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М.Г.Жулинський (гол.) та ін. – Т.6. – К., 2003. – С.440 (далі наступні посилання на це видання вказуватимуться в тексті із зазначенням номерів тому і сторінок). 22 Див.: Терлецький В. Нове ім’я з кола Кобзаря // Київ. – 1992. – №3. – С.158–159. 23 Див.: Шпилевский П.М. Мозырщина. Из путевых заметок по западнорусскому краю // Архив исторических и практических сведений, относяшихся к России». – Кн.3. – Санкт- Петербург, 1859. – С.111–159 [Електронний ресурс]: http://elib.shpl.ru/ru/nodes/4849-arhiv- istoricheskih-i-prakticheskih-svedeniy-otnosyaschihsya-do-rossii-kn-1-6-spb-1858-1861 Український історичний журнал. – 2018. – №1 146 Василь Яременко Віленського університету київському Університетові св. Володимира, за- снованого 1834 р. російським урядом після першого польського повстання 1830–1831 рр. із метою підготовки кадрів для витіснення зі структур «Юго- Западного края» неблагодійного шляхетства й чиновництва, вихованого на традиціях польської культури, для сприяння деполонізації та російщенню Київської, Волинської, Подільської ґуберній. Адже після закриття в 1832 р. Віленського університету залишився медичний факультет, реорганізований у медико-хірургічну академію, а після її ліквідації в 1841 р. було відкрито медичний факультет Київського університету. Крім того, Т.Шевченко знав, що університет у Києві створювався передусім на основі ліквідованого після польського повстання й переведеного до Києва із Кременця Волинського лі- цею. Французький історик Д.Бовуа вважає, що «спектакль переведення до цього міста всього, що становило гордість Кременця, став ключовим момен- том у політиці деполонізації». І конкретизує: «До «Києва перевезли без жалю всю бібліотеку на 34 тис. томів, що мала вартість символу тим більшого, що до її складу входила куплена Чацьким стара бібліотека королівського зам- ку у Варшаві разом із королівськими меблями. Така сама доля чекала 264 прилади з фізичного кабінету, 14 195 зразків колекції мінералів, 540 пре- паратів з кабінету хімії… Не уникнув конфіскаційних апетитів росіян і бо- танічний сад, що його роками любовно плекав Бессер»24. У повісті «Варнак» є місце, яке підтверджує добре знання Т.Шевченком перипетій, пов’язаних із Кременецьким ліцеєм. Там згадано розповідь про бажання героя твору подивитися у Кременці на «королеву Бону», яка продовжується словами: «и на воздвигавшиеся в то время палаты, или кляштор, для Кременецкого лицея» (т.3, с.146). І відразу після них іде досить несподіваний для чита- ча гарячий панегіричний відступ, який можна приписувати не лише роз- каяному розбійнику, а й авторові повісті: «Мир праху твоему, благородный Чацкий! Ты любил мир и просвещение! Ты любил человека, как нам Христос его любить заповедал!». Історики сходяться на тому, що засновник гімназії та ліцею у Кременці й інспектор шкіл Волинської, Подільської, Київської ґуберній Т.Чацький (1765–1813 рр.) був великим просвітником перших деся- тиліть ХІХ ст. на теренах Правобережної України, чиї проґресивні зусилля стали помітними як у Російській імперії, так і в європейському масштабі. Ліцей був «феноменом, діючим в умовах національної неволі»25, – пояснює польський фахівець. Високу оцінку Т.Чацькому дає й український історик: «Не можна не захоплюватися невтомною енергією, саможертовністю та ре- зультатами праці […]. Створена й апробована у Кременці система навчан- ня та виховання й сьогодні заслуговує на увагу. Зайве й казати, що без Т.Чацького та його гімназії, очевидно, також ще довго не було б і головного університету України – Київського»26. Думаю, що передусім своєю дійсною 24 Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831–1863). – К., 1996. – С.280–281. 25 Шмит А. Кременецький ліцей як зразок просвітницької моделі школи на території України у першій половині ХІХ ст. / Пер. з пол. – Кременець, 2012. – С.191. 26 Даниляк П.Г. Тадеуш Чацький та його роль у розвитку освіти на Правобережній Україні // Український історичний журнал. – 2009. – №2. – С.64–65. Український історичний журнал. – 2018. – №1 147Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України християнською саможертовністю й, зумовленою нею, результативністю дій для блага ближнього в несприятливих історичних умовах імпонувала ця лю- дина Т.Шевченкові. Між іншим, Т.Чацький був автором праць, які стосу- валися литовсько-руського права, походження назви «Україна» та козаків, які могли бути відомі митцеві. Троп «А бакалярів розігнали» теж може мати глибокий підтекст. Адже Віленський університет разом із Варшавським був одним з осередків створення такої складової польського визвольного руху, як таємні й леґальні студентські організації: товариства 1817–1820 рр. «фі- ломанів», «променистих», «філаретів», «Союз вільних поляків»27. Ці своєрідні давні та новочасні «історіософські протиставлення» не могли не впливати й на загальне сприйняття Т.Шевченком литовсько-руської доби української іс- торії. Як же він розумів її першопочатки? А.Непокупний звернув увагу на наступні факти. 25 серпня 1844 р. га- зета «Северная пчела» надрукувала проспект планованого видання збір- ки офортів «Живописна Україна», де в історичній частині повідомлялося: «[…] 3) Важнейшие события, известные из бытописания Южной России, начиная от основания Киева, имевшие влияния на судьбу обитателей того края. В сем последнем отношении Т.Г.Шевченко воспользовался сведени- ями, почерпнутыми им от известнейших ученых малороссиян: Будкова, Стороженка, Кулеша и пр.». Але коли сам випуск першого альбому побачив світ у кінці листопада цього ж року, то на вкладеному аркуші, наклеєному на звороті титульної сторінки, у програмі вже стояло інше: «[…] 3-е. Исторические важнейшие события от Гедимина до уничтожения Гетьманства, и крат- кое описание картин на языке южно-русском и французском» (т.6, с.359)28. А.Непокупний запитував, що спричинило цю зміну29, тобто зміну точки від- ліку історії України. Думаю, що можливі такі варіанти. Текст проспекту видання, поданого у «Северной пчеле», усупереч твердженню шевченкоз- навців30, усе-таки не належав Т.Шевченкові або кимось редагувався. У поемі «Великий льох» це видання згадувалося в іронічному тоні: «Тойді б разом дві руїни / В «Пчеле» описали…» (рядки 311–312). По-друге, Т.Шевченко міг при- слухатися до порад істориків. «А текст исторический будете ви компоновать, бо треба, бачте, по-нашому або так, як єсть в літописях. А ви як що-небудь на- читаєте таке, що можна нарисовать, то зараз мені й розкажіть, а я й нарисую. Будкова й Стороженка я теж оцим турбую, а Грабовський буде мені поль- ські штуки видавать…» (т.6, с.28–29), – писав він у листі до О.Бодянського 29 червня 1844 р. І це було вже повторне прохання. Збережене поетове лис- тування з О.Бодянським і П.Кулішем засвідчує, що вони не брали участі у цьому проекті. І тому навряд, щоб Т.Шевченко власноручно зазначив у «Северной пчеле», що «воспользовался сведениями […] Кулеша». Можна з 27 Див.: Громакова Н.Ю. Масонство і польська дворянська опозиційність на Правобережній Україні // Збірник наукових праць молодих вчених ДДУ: Історія. – Вип.1. – Дніпропетровськ, 1999. – С.29–31. 28 Вериківська І., Наумова Н. «Живописная Украина» // Шевченківська енциклопедія. – Т.2: Г–З. – К., 2012. – С.618–619. 29 Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка. – С.329. 30 Див.: Т.Г.Шевченко. Біографія / Відп. ред. Є.П.Кирилюк. – К., 1984. – С.115. Український історичний журнал. – 2018. – №1 148 Василь Яременко великою ймовірністю стверджувати, що оте «от Гедимина до уничтожения Гетьманства» означив сам митець. Тут багато важить слово «уничтожение». Хоч воно й відповідає поглядам Т.Шевченка стосовно історичної долі козаць- кої держави, але тут, уважаю, було взяте з назви третього видання книги Д.Бантиша-Каменського «История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства» (1842 р.), присвяченої імператорові Миколі І31. Із цієї праці він міг також дізнатися, що за відомостями поль- ського історика М.Стрийковського саме Ґедимін почав підпорядковувати собі Подніпров’я й Київ, хоч у ній сам автор схилявся до думки М.Карамзіна про віднесення цих подій до правління Ольґерда32. В «Истории Русов» указува- лося, що Ґедимін 1320 р., «пришедши в пределы Малороссийские», «возста- новил правление Руское под начальством выбранных от народа особ, а над ними устроил наместником своим из Руской породы Князя Ольшанского, по- сле которого были из сей же породы многие другие наместники и воеводы»33. Уважаю, що Т.Шевченкова позиція стосовно цієї праці у чомусь корелювала зі сучасною історичною думкою: це – «старшинська версія історії України» і «автор трактату навряд чи був принциповим противником імперії чи імпер- ського правління як такого»34. Але, розповідь про дії Ґедиміна повідомляли й інші тексти, поетові імпонувало, що він ніби відновив «правління руське». У Кулішевих творах «Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького» (червень – липень 1843 р.) та поемі «Україна», що містилися у справі кирило-мефодіївців, є розгорнута оповідь у стилі народної думи про запрошення Ґедиміна як визволителя: «Не було б тобі лучшої слави, не було б вищої честі, якби тобі Бог допоміг древнюю і преславную Руськую землю Україну з-під кормиги татарської ослобонити і до свого сильного кня- жества Литовського прилучити»35. Цю незакінчену поему-епопею було над- руковано в Києві 1843 р. в університетській типографії під назвою «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького» (95 с.)36 і вона могла бути доступною для Т.Шевченка. Принаймні коментатори його повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» припускають, що митець знав про її зміст (т.4, с.570, примітка). О.Ріґельман у своїй праці, яку видав О.Бодянський 1847 р. в Москві, теж указував, що Ґедимін «наступил, 1320, на Киевское княжение […], завладел городом и всею Украйною, лежащею по обеим сторонам вниз Днепра, и присовокупил княжение оное к своему владению»37. 31 Див.: Бантиш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства [Репринтне вид.]. – К., 1993. – С.10. 32 Див.: Там же. – С.16–17. 33 Цит. за: История Русов... – С.5. 34 Див.: Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій. – К., 2013. – С.372, 393. 35 Справа П.О.Куліша // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – Т.2. – К., 1990. – С.68; Справа Г.Л.Андрузького // Там само. – С.534. 36 Івашків В. Пантелеймон Куліш і його спроба поетичної історії України: епопея «Україна» та «Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького» // Вісник Львівського університету: Серія філологічна. – Вип.37. – Л., 2006. – С.66. 37 Цит. за: Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. – К., 1994. – С.46. Український історичний журнал. – 2018. – №1 149Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України Т.Шевченко міг читати цю працю ще до видання. Принаймні відомо, що на- весні 1854 р. О.Бодянський передав її покараному солдатчиною митцеві че- рез А.Головачова й вона збереглася в бібліотеці поета38. А М.Маркевич у своїй «Истории Малороссии» (1842 р.) ще й наголошував на добровільності приєд- нання українських територій за Ґедиміна: «Это присоединение Малороссии к Литве было добровольное; слова мои вполне подтверждаются трактатами, пактами и привилегиями: по ним оба народа названы друг к другу приоб- щившимися, “яко равные к равным и вольные к вольным” – и это же служит доказательством, что если русские князья были в татарских войсках против Гедимина, то не иначе, как по принуждению»39. Подібна інформація назва- них джерел особливо могла імпонувати Т.Шевченкові. Сучасні історики-ли- туаністи вважають походи Ґедиміна (1316–1341 рр.) на Волинь і Київщину леґендою, але констатують, що саме він уперше почав титулувати себе «ве- ликим князем литовським, руським і жемайтійським», заснував власну ди- настію й нове біетнічне утворення (балти та слов’яни) називав «королівством литвинів і русинів»40. Можна навести й інші міркування, чому Т.Шевченко відмовився від пода- чі матеріалів старокиївського періоду, але, основна мотивація, на мій погляд, наступна. За історичними поглядами того часу, у Київській Русі не знаходи- лося місця для України та предків українців, які «губилися» у слов’янському й російському морі. У матеріалах слідства про Кирило-Мефодіївське товари- ство є висновок про передмову О.Бодянського до перекладеної ним із польської мови книги Д.Зубрицького «Критико-историческая повесть временних лет Червонной или Галицкой Руси», з якої дізнаємося, що охоронців режиму турбу- вали ті письменники, «которые выводят, что Русь Западная и Южная (Литва, Польща и Малороссия) не походят на Россию»41. Саме хронологічними рамками «від Ґедиміна до знищення гетьманства» Т.Шевченко відокремлював історію України (з нею й історії Литви та Польщі) від московсько-російської історії. Крім того, офіційна історіографія була переповнена передусім розповід- ями про акції військово-колонізаційного спрямування з боку Києва та кня- зівські міжусобиці. А у Шевченка-художника не знаходимо жодної батальної теми, хоч він був учнем К.Брюллова, який в Академії мистецтв обіймав по- саду молодшого професора класу історичного живопису. Для одержання по- сади старшого професора, за якою могло прийти і звання академіка, метр розпочав писати велику картину, відому під назвою «Облога Пскова поль- ським королем Стефаном Баторієм у 1581 році». У повісті «Художник», опису- ючи це незакінчене батальне полотно, Т.Шевченко не випадково демонструє своєрідну «історіософську нейтральність»: для учасників цієї заключної 38 Зленко Г. Рігельман Олександр Іванович // Шевченківська енциклопедія. – Т.5: Пе–С. – К., 2015. – С.485. 39 Цитую за: Івашків В. Пантелеймон Куліш і його спроба поетичної історії України... – С.78. 40 Див.: Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – С.138– 139; Русіна О.В. Переділ давньоруської спадщини (1340–1380-ті рр.) // Україна: хронологія розвитку. – Т.3. – К., 2009. – С.130–136. 41 Справа про слов’янофільство та українофільство // Кирило-Мефодіївське товариство. – Т.3. – С.321. Український історичний журнал. – 2018. – №1 150 Василь Яременко баталії Лівонської війни – щонайменшого позитиву, а лише захоплення май- стерністю художника в передачі найдрібніших епізодів із гуманістичними вкрапленнями42. Опис свідчить про добре знання історичної основи картини, але його пронизує гірка іронічна тональність: указівка на різномастість на- йманого з усієї Європи Баторієвого війська, на контрастність хресного ходу з іконами та мечем у руках «торжественно-спокойного» єпископа із загальною картиною смерті; «бледный монах с крестом в руке, верхом на гнедой лоша- ди»; «по левую сторону монаха благочестивая старуха благословляет юношу, лучше сказать, мальчика на супостата» (т.4, с.181). Думаю, що саме такий опис був зумовлений ще й авторським усвідомленням того, що Лівонська війна (1556–1583 рр.) була серед чинників, які пришвидшили утворення Речі Посполитої та відтермінували відновлення ранньомодерної україн- ської державності, що виросла б «із князівств литовської удільної доби»43. Мистецтвознавці зазначають, що у процесі роботи над картиною К.Брюллов «не міг не відчувати, що вона потрафляє в тон миколаївської православно-са- модержавної народності»44. У Т.Шевченка до цього відчуття могло долучати- ся ще й усвідомлення того, що патріотизм демонструється на прикладі міста, яке перед тим разом із Новгородом було у криваво-насильницкий спосіб при- єднане до Московії, утративши глибокі традиції вічового ладу. Т.Шевченко у своїх творах не зловживав лексемою «ляхи/поляки», іно- ді заміняючи її історично точнішим щодо козацтва антонімом «шляхта». Можливо, що ця назва також використовувалася як одна зі вказівок про- тиставлення Великого князівства Литовського пізнішій Речі Посполитій. Зокрема до Шевченкового сприйняття литовсько-руської доби української історії має відношення його поезія «Полякам» (1847 р.). Адже в ній контек- стуально ніби порівнюється в релігійному сенсі цей період із річпосполит- ським, що приніс крім політичної й церковну унію (1596 р.). Твір подається як зразок доброзичливого ставлення до польського народу та вияв бажання брататися з ним у майбутньому. Але при цьому майже всі шевченкознав- ці вважають, що автор ідеалізував доунійний період стосунків українців і поляків. Такі судження поверхові. Шевченкове протиставлення «до унії – після унії» є художнім засобом, поетичною гіперболою на означення історич- ного рубежу, якими дійсно були унійні процеси. Як справедливо відзначив В.Скуратівський, поет не стільки писав про попередній «рай», скільки про майбутнє «пекло»45. Посилення постунійних суперечностей – реальний іс- торичний факт. Зрештою саме протиставлення не позбавлене історич- ного ґрунту. М.Костомаров у праці «Южная Русь в конце ХVІ века», яку вперше було надруковано 1842 р. у Харкові під назвою «О причинах и ха- рактере унии в Западной Руси» (маґістерська дисертація), указав: «При обоих Сигизмундах все вероисповедания пользовались равенством прав и 42 Див.: Яременко В.І. Світова історія у творчій спадщині Тараса Шевченка: спроба історіософського прочитання // Український історичний журнал. – 2007. – №5. – С.179. 43 Див.: Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – С.141. 44 Див: [Електронний ресурс]: http://bryullov.ru/returnto 45 Див.: Скуратівський В. Світовий контекст української історії // Генеза. – 1995. – №1. – С.134. Український історичний журнал. – 2018. – №1 151Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України безусловною свободою»46. Т.Шевченко, мабуть, не читав цієї забороненої і знищеної дисертації, але міг знати даний висновок історика від спілкування з ним. І сучасний дослідник В.Ульяновський констатує, що у другій полови- ні ХVІ ст. Велике князівство Литовське було єдиною державою, де принцип релігійної толерантності закріплювався і юридично, а ідея віротерпимості в 1560–1580-х рр. ще не панувала над унійною47. Натомість у Речі Посполитій широким правом релігійного вибору з часом було наділено лише еліту. Між іншим, у «Поляках» є слова: «Кат лютує, / А ксьондз скаженим язиком / Кричить: “Te deum! Алілуя!”» (рядки 23–24), які дивним чином корелюють зі сценою братовбивчої «Волинської різанини» в роки Другої світової війни в одному із сіл, поданій у спогаді: «1 квітня 1945 року, на перший день като- лицької Пасхи, ксьондз Міш під час відправи закликав: “Доки ви дивитиме- теся на кабанув (українців – В.Я.) крізь пальці? Беріться до діла!”. І частина поляків узялася за “діло”. Радянська військова залога була ними споєна і не рятувала. За цим прийшла відплатна акція від загону УПА»48. Не розходить- ся за великим рахунком з історичною правдою й Шевченкове наголошення ролі окремих історичних осіб у проведенні унії: єзуїти А.Поссевін (згадуєть- ся у «Приписах» до «Гайдамаків») та П.Скарґа розробили нерівноправний варіант унійної програми з повним підпорядкуванням папству, на відміну від ідей С.Оріховського, К.Острозького, І.Потія, а король Сиґізмунд ІІІ Ваза (1587–1632 рр.) («Аж поки третій Сигизмонд…», – у поезії 1850 р. «Буває в неволі іноді згадаю…», рядок 53) за допомогою єзуїтів активно проводив його у життя49. За оцінками сучасних істориків, саме цей монарх викорінив у Речі Посполитій протестантизм; як патрон над християнами грецького обряду офіційно закріплював церковні посади, кафедри, монастирі та їхні землі лише за уніатами; не затвердив висвячених 1620 р. православних єписко- пів50. Д.Яворницький свого часу цитував про цього релігійного фанатика такі слова польського історика й політика М.Бобржинського: «Сигізмунд на- стільки був просякнутий релігійним завзяттям, настільки присвятив усі свої почуття, переконання й сили зміцненню католицизму, що зробився найви- датнішим поборником церкви, водночас ставши найгіршим політиком, най- гіршим оборонцем земного добробуту довіреної його піклуванню держави»51. Тому Т.Шевченко не випадково у щоденниковому запису за 30 червня 1857 р., розповідаючи про безневинні побрехеньки відставного чиновника Зиґмонтовського стосовно його королівського походження, іронічно зазначив: «Происхождение свое ведет он от какого-то короля польского Сигизмонда, 46 Подаю за: Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С.112, 687. 47 Див.: Ульяновський В. Історія церкви та релігійної думки в Україні. – Кн.1. – К., 1994. – С.119. 48 Див.: Васюта О. Про події 1945 року в селі В’язівниця // День. – 2013. – №150/151. – С.13. 49 Див.: Ульяновський В. Історія церкви та релігійної думки в Україні. – Кн.2. – К., 1994. – С.158. 50 Див.: Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів. – Л., 2002. – С.160–162. 51 Цит. за: Яворницький Д. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний // Дніпро. – 1990. – №11. – С.109. Український історичний журнал. – 2018. – №1 152 Василь Яременко вероятно Третьего» (т.5, с.34). Чи не тому Т.Шевченка привабила вже згадана публікація про Барбару Радзивілл і Сиґізмунда ІІ Авґуста, – великого кня- зя литовського (1544–1572 рр.) й короля польського (1548–1572 рр.), що він не лише був останнім правителем із литовської династії Яґелонів і першим монархом Речі Посполитої, а й тому, що роки його правління, за висловом су- часних істориків, «стали часом мирного співіснування на українських землях православних, протестантів, католиків, чого так гостро бракуватиме в пізні- ших часах», «добою найвищого розквіту політичної культури»52? Він першим адресував свого універсалу не прикордонній адміністрації, а вже «подданим нашим, козакам тим, которые з замков и мест украинных зъехавши, на Низу перемешкивают», можливо започаткував козацьке землеволодіння53. Основне у Шевченковій рецепції церковної унії 1596 р. полягає в тому, що благородна ідея була використана з політичною метою. І.Франко писав, що це був «засіб ще міцніше прив’язати до Польщі просторі і родючі землі України»54. На його думку, для Т.Шевченка «в боротьбі між ляхами і українцями винна була не різниця віри, а “ксьондзи-єзуїти”»55. Примітно, що вже після тісної друж- би у солдатах із польськими засланцями, митець у поемі «Тарасова ніч» замінив слова «віру рятувати» на «волю рятувати», а «ляхи налітають» – на «ляхи, унія- ти». «Уніяти», «ксьондзи-єзуїти» – це у Шевченкових текстах слова-символи, які виражають релігійний фанатизм, релігійну нетерпимість, нав’язування своїх релігійних цінностей, що в історії призводило до так званих «священних» або ре- лігійних війн. Тим паче, він не міг поділяти позицію М.Костомарова, який зна- ходив у річпосполитському проекті церковної унії протилежний задуму такий позитивний аспект: мовляв, «унія збудила до повстання Україну (Малоросію); повстання мало наслідком з’єднання цієї країни з Московією»56. У припису 13 до поеми «Гайдамаки» читаємо: «До унії козаки з ляхами мирилися і якби не єзуї- ти, то може б і не різалися» (т.1, с.512; курсив мій – В.Я.). Оте прозаїчно-спокій- не «мирилися» ніби протилежне емоційно-вибуховому «Отам-то весело жилось!» (рядок 3) у вірші «Полякам». При цьому можна припустити, що Т.Шевченко мав на увазі не лише релігійну, а й неодноразові політичні унії. Принаймні знаємо, що він цікавився унійними процесами. Ґрузинський поет А.Церетелі згадував, що коли він розмовляв із М.Костомаровим і Т.Шевченком 1860 р. про історію Ґрузії, обставини «російського сюзеренства», релігійні єресі й забобони, останній завважив історичну спільність двох народів, а тоді «зітхнув і почав говорити про Україну, унії і т. д. [...], сумним тоном, але жваво»57. Сучасний французький іс- торик Д.Бовуа висловлює такі міркування: «З історичної точки зору уніатська церква змагала до утвердження польськості […]. Просто поляки накинули 52 Горобець В.М. Сподівання та розчарування від народження нової вітчизни. – С.37; Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – С.197. 53 Цит. за: Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – С.259, 271. 54 Франко І. Українсько-руська (малоруська) література // Його ж. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Т.41. – К., 1984. – С.174. 55 Франко І. Чи справді Т.Шевченко написав вірш «Слов’янам» // Там само. – Т.31. – К., 1981. – С.25. 56 Див.: Пінчук Ю.А. Відображення елементів української національної ідеї в науковій творчості М.І.Костомарова // Український історичний журнал. – 2007. – №2. – С.85. 57 Церетелі А. Зустріч з Т.Г.Шевченком // Спогади про Шевченка. – К., 1958. – С.399–400 Український історичний журнал. – 2018. – №1 153Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України місцевому населенню свою релігію, чи, скажімо, напіврелігію під виглядом уні- атської церкви. Треба шкодувати, але це був рід імперіалізму»58. І.Дзюба відзначав, що у всій творчості Т.Шевченка «знаходимо не- стримно гостру реакцію» на всякий релігійний цинізм, на «принципове підпорядкування людської віри і совісті державній політиці, потребам на- чальства», на «низведення Бога до ролі стратегічного покровителя росій- ського деспотизму»59. Особливо великим блюзнірством поет уважав, коли насильство чинилося «іменем Христовим» («Полякам»), «во ім’я Господа Христа і матері Його Святої» («Буває в неволі іноді згадаю…»). І зовсім не випадково, а у чомусь, як пересвідчуємося нині, і пророче, що саме в поезії «Полякам» зустрічаємо дихотомію «іменем Христовим». З одного боку, тут «Ім’я Христове» – ідеологічний прапор, відокремлена від людини субстанція, а з іншого – це здійснений доброю волею кожного акт всетворящої любові («Подай же руку козакові / І серце чистеє подай! / І знову іменем Христовим ми оновим наш тихий рай» (рядки 29–32). Не враховуючи цього, годі дошу- катися на історичному матеріалі Шевченкових творів правдивої відповіді про його ставлення до інших народів. У польських романтиків зустрічаєть- ся євангельський топос розпинання: уподібнення поділеної загарбниками Польщі до розіп’ятого Ісуса Христа. І Т.Шевченко цю метафору використо- вував стосовно України, але, як помітив Є.Нахлік, на відміну від них, в алю- зійній формі: за допомогою лише лексеми «розпинати», тобто без зазначення Господнього імені60. Уважаю, що номінативно ця метафора відбиває наступ- ний погляд Т.Шевченка на історію: після розпинання Спасителя всі інші «розпинання» є історичним анахронізмом, ознакою реґресу. При розгляді даної теми не оминути вислову з розповіді розкаяного розбійника в повісті «Варнак» (близько 1853 р.): «Возвращаясь из Почаева, я зашел в Кременец посмотреть на королеву Бону и на воздвигавшие- ся в то время палаты, или кляштор, для Кременецкого лицея» (т.3, с.146). «Посмотреть на королеву Бону» – це подивитися на високу гору, що зді- ймається над містом, де стояв мурований замок-резиденція королеви Бони Сфорци д’Араґони (1494–1557 рр.), за походженням герцоґині міланської і принцеси неаполітанської, дружини (з 1518 р.) вдвічі старшого за неї поль- ського короля й великого князя литовського Сиґізмунда І Старого. Два деся- тиліття вона володіла Баром (названим на честь рідного міста Барі в Італії) і Крем’янцем (Кременцем) на Волині. Місто тоді розрослося, розвивали- ся торгівля та ремесла, у Кременецькій волості засновувалися нові села61. Уважається, що вона започаткувала у Кременці шкільництво, адже піс- ля одержання Кременецького староства почала створювати школи при 58 Цит. за: Дашкевич Я. Даніель Бовуа та вивчення історії польсько-українських відносин // Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831–1863). – С.21. 59 Див.: Дзюба І. Тарас Шевченко: Життя і творчість. – К., 2007. – С.315. 60 Див.: Нахлік Є. Доля – Los – Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. – Л., 2003. – С.179. 61 Русіна О.В. Час змін (1506–1569 рр.) // Україна: хронологія розвитку. – Т.3. – К., 2009. – С.551. Український історичний журнал. – 2018. – №1 154 Василь Яременко костелах62. Підприємлива й рішуча, вона ще за життя чоловіка, усупереч усім законам та звичаям, домоглася, аби їхнього 10-літнього сина проголо- сили великим князем литовським і королем польським. Сиґізмунд І після цього отримав наймення Старого. У 1548 р. він помер і на трон остаточно зійшов Сиґізмунд II Авґуст. Бона Сфорца виношувала плани об’єднання під своєю владою чи не всієї Європи шляхом династичних шлюбів своїх дітей. Цим планам заважав шлюб, таємно від матері взятий Сиґізмундом ІІ після смерті першої дружини Єлизавети Габсбурґ із Барбарою Радзивілл. Як уже зазначалося, після коронації в 1550 р. ця молода королева померла й Бона підозрювалася в отруєнні63. Згадка про цю постать у Шевченковій повісті в устах недавнього розбійника може мати й моральний підтекст: низького похо- дження грішник згадав про високопоставлену грішницю. Адже Т.Шевченко, що побував у Кременці, можливо, знав численні леґенди про занадто розпус- не життя тодішньої власниці міста64. Як бачимо, в аспекті аналізованої теми у митця згадуються дуже яскраві історичні постаті з неабиякими пристрас- тями і саме причетні до переломної віхи історії України – переходу територій зі складу Великого князівства Литовського до Речі Посполитої. Варто навести деякі тези сучасного історика стосовно литовсько-руської доби: привчених до традицій місцевого побуту Ґедиміновичів не сприйма- ли як завойовників; українська еліта аж до початку XVII ст. ще діяла як «живий соціальний організм», виразник інтересів Русі-України, «стабіль- ний консервант звичаїв і традицій»; залишилися у силі руські закони і зви- чаї, від кінця ХІV ст., підтверджувані в договорах («рядах») великого князя з місцевими землевласниками та городянами65. «Секрет такого швидкого розвитку Литовського князівства полягав у тому, що, ставши за своєю сут- ністю поліетнічним державним утворенням, воно не провокувало переваги якогось одного етносу над іншими»66, – відзначає і спеціаліст у вивченні цього періоду Б.Черкас. «Взагалі ж за литовської доби бере свій початок або вже й вповні формується цілий ряд суспільних явищ, яким судилось пізніше відіграти величезну роль в житті українського народу упродовж цілих століть»67, – писав ще Д.Дорошенко. А як на цей період дивився Т.Шевченко? Примітно, що дотичні до того часу окрушини знаходимо в текстах, написаних у роки солдатчини або після її закінчення. Припускаю, що це обумовлено не лише впливами революції 1848 р.68, яку називають 62 Подаю за: Шмит А. Кременецький ліцей як зразок просвітницької моделі школи на території України у першій половині ХІХ ст. – С.57. 63 Див: [Електронний ресурс]: http://uk.wikipedia.org/wiki/Бона_Сфорца 64 [Електронний ресурс]: https://gazeta.ua/articles/history/_koroleva-bona-zasnuvala-bar-i- rozbuduvala-kremenec/467932 65 Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С.269; Її ж. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – С.140–141. 66 Черкас Б. До питання про місце та роль ВКЛ в історії України // V Міжнародна наукова конференція «Україна і Велике князівство Литовське в XIV–XVIII ст.: політичні, економічні, міжнаціональні та соціокультурні відносини в загальноєвропейському вимірі», Кам’янець- Подільський, 13–16 вересня 2017 р.: Тези доповідей. – К.; Кам’янець-Подільський, 2017. – С.12. 67 Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С.132. 68 Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка. – С.308–309. Український історичний журнал. – 2018. – №1 155Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України «Весною народів», а й особистим невільництвом, коли свідомість і в мину- лому зверталася до порівняльних станів та шукала проґресивніших при- кладів людського співіснування. Приятель Т.Шевченка М.Костомаров у «Книзі буття українського народу», наголошуючи порівняльно на неґативах історичного устрою Польщі й Московії, стосовно Литви обмежився коротким пунктом: «74. А в Литві були литв’яки, та ще Україна» (варіант – «[…] та ще до Литви належала Україна»)69. А у статті «Две русские народности» (жур- нал «Основа», 1861 р., №3, с.33–80) історик писав: «Литовское владычество обновило одряхлевший, разложившийся порядок, так точно, как некогда прибытие Литовской Руси на берега Днепра обновило и поддержало упав- ши силы, разложившиеся под напором чуждых народов. Но жизнь пошла по-прежнему. Князьки не Рюрикова, но уже нового Гедиминова дома, об- русев скоро, как и прежние, стали, как и прежние, играть своей судьбой. До какой степени было здесь участие народа, за скупостью источников нельзя определительно сказать; несомненно, что в сущности было продолжение прежнего»70. Як бачимо, і в М.Костомарова спостерігається тенденція до за- значеного вище історичного протистояння/протиставлення і Т.Шевченко міг про це знати. Ураховуючи викладене тут, очевидно, що митець не вважав литов- сько-руську добу в історії України змарнований часом. Дуже характерно, що у згаданій історичній складовій свого проекту «Живописна Україна» поєднав його з українською козацькою державністю. А.Непокупний запри- мітив, що початковий рядок поезії «У Вільні, городі преславнім…» пере- гукується з прикінцевими рядками «Малої подорожньої книжиці» 1522 р., в якій повідомлялося, що вона видана «доктором Франциском Скориной в славном городе Вильне»71. І хоч дослідник указав на певну постійність епітета «славний» і його притаманність народно-поетичній творчості, слід зважати, що у словнику поетичної мови Т.Шевченка він стосовно певного міста вживається лише в історичному й позитивному сенсі72. Наприклад: «Як Батурин славний / Москва вночі запалила» («Великий льох», рядки 77–78); «У славному-преславному / Місті в Чигирині» («У неділеньку, у свя- тую…», рядки 3–4). А ще враховуймо, що у Шевченковій поетичній мові назви міст часто є номінантами історичного процесу, уживаються як по- літоніми, тобто символізують політичні утворення, державність («Чигрине, Чигрине...», «Як Батурин славний / Москва вночі запалила» та ін.). Теза «Вільно – город преславний» для Т.Шевченка могла нести й націєтворче навантаження. Т.Снайдер, вивчаючи націєтворення у Східній Європі, «зо- середжує увагу передусім на спадку Великого князівства Литовського та ранньомодерної Речі Посполитої, а також його впливові на модерні зма- гання за Вільнюс» між поляками, литовцями, білорусами, росіянами та 69 Справа М.І.Костомарова // Кирило-Мефодіївське товариство. – Т.1. – С.256; Справа М.І.Гулака // Там само. – С.74. 70 Цит. за: [Електронний ресурс]: http://litopys.org.ua/kostomar/kos38.htm 71 Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Литва в житті і творчості Т.Г.Шевченка. – С.309. 72 Див.: Конкорданція поетичних творів Тараса Шевченка: У 4 т. – Т.3. – Едмонтон; Торонто, 2001. – С.1643–1644. Український історичний журнал. – 2018. – №1 156 Василь Яременко євреями»73. Молодий Т.Шевченко, проживаючи у цьому місті, міг запри- мітити цей процес. Принаймні сюжетом його твору стало трагічне кохання знатного християнського юнака та юдейки. «Вильно так же дорого по воспоминаниям моему сердцу, как твоему» (т.6, с.121), – писав Т.Шевченко до Б.Залеського з Новопетровського укріплення в листі від 10 лютого 1857 р. І тут теж можна припустити, що в тих пригадуван- нях могла бути не лише біографічна, а й історична складова. Отже, уважаю, що Шевченкове сприйняття та розуміння литовсько-руської доби української історії за великим рахунком не розминається з історичною наукою. REFERENCES 1. Bantysh-Kamenskyj, D. (1993). Istorija Maloj Rossii ot vodvorenija slavjan v sej strane do unichtozhenija getmanstva. Kyiv: Chas. [in Russian]. 2. Bovua, D. (1996). Shliakhtych, kripak i revizor. Pol’s’ka shliakhta mizh tsaryzmom ta ukrains’kymy masamy (1831–1863). Kyiv: INTEL. [in Ukrainian]. 3. Vasiuta, O. (2013). Pro podii 1945 roku v seli V’iazivnytsia. Den’ – Day, 150-151, 13. [in Ukrainian]. 4. Verykivs’ka, I., Naumova, N. (2012). «Zhivopisnaja Ukraina». In M.H.Zhulyns’kyj (Ed.), Shevchenkivs’ka entsyklopediia (Vol.2, pp.618–621). Kyiv: NAN Ukrainy, In-t l-ry im. T.H.Shevchenka, 2012. [in Ukrainian]. 5. Horobets’, V.M. (2009). Spodivannia ta rozcharuvannia vid narodzhennia novoi vitchyzny. In V.A.Smolii (Ed.), Ukraina: khronolohiia rozvytku (Vol.4, pp.8–121). Kyiv: Krion. [in Ukrainian]. 6. Hromakova, N.Yu. (1999). Masonstvo i pol’s’ka dvorians’ka opozytsiinist’ na Pravoberezhnii Ukraini. Zbirnyk naukovykh prats’ molodykh vchenykh DDU: Istoriia. Dnipropetrovs’k: DDU, (1), 13–31. [in Ukrainian]. 7. Danyliak, P.H. (2007). Bars’ka konfederatsiia: khid podii ta naslidky. Ukrains’kyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Journal, 5, 134–145. [in Ukrainian]. 8. Danyliak, P.H. (2009). Tadeush Chats’kyi ta yoho rol’ u rozvytku osvity na Pravoberezhnii Ukraini. Ukrains’kyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Journal, 2, 64–65. [in Ukrainian]. 9. Dashkevych, Ya. (1997). Daniel’ Bovua ta istoriia pol’s’ko-ukrains’kykh vidnosyn. Vsesviut – The Universe, 3-4, 131–142. [in Ukrainian]. 10. Dziuba, I. (2007). Taras Shevchenko. Zhyttia i tvorchist’. Kyiv: Vyd. dim «Kyievo- Mohylians’ka akademiia». [in Ukrainian]. 11. Doroshenko, D.I. (1991). Narys istorii Ukrainy. – L’viv: Svit. [in Ukrainian]. 12. Zlenko, H. (2015). Rihel’man Oleksandr Ivanovych. In M.H.Zhulyns’kyi (Ed.), Shevchenkivs’ka entsyklopediia (Vol.5, p.485). Kyiv: NAN Ukrainy, In-t l-ry im. T.H.Shevchenka. [in Ukrainian]. 13. Zashkil’niak, L., Krykun, M. (2002). Istoriia Pol’shchi: vid naidavnishykh chasiv do nashykh dniv. L’viv: LNU im. I.Franka. [in Ukrainian]. 14. Ivakin, Yu.O. (1968). Komentar do «Kobzaria» Shevchenka. Poezii 1847–1861 rr. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. 15. Ivashkiv, V. (2006). Panteleimon Kulish i yoho sproba poetychnoi istorii Ukrainy: epopeia «Ukraina» ta «Knyha o dilakh narodu ukrains’koho i slavnoho Viis’ka kozats’koho Zaporoz’koho». Visnyk L’vivs’koho universytetu. Seriia filolohichna, (37), 66–98. [in Ukrainian]. 73 Див.: Шевчук Д. Відгук на книгу: Тімоті Снайдер. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569–1999. – К., 2012 // Критика. – 2014. – Ч.5/6. – С.8. Український історичний журнал. – 2018. – №1 157Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України 16. Zamlyns’kyi, V.A. (Ed.). (1991). Ystorija Rusov ili Maloj Rossii. Sochynenie Georhija Konisskogo, arkhijepiskopa belorusskogo [Repryntne vidtvorennia vydannia 1846 roku]. Kyiv: RYF «Dzvin». [in Ukrainian]. 17. Kolomiiets’, P. (n.d.). Koroleva Bona zasnuvala Bar i rozbuduvala Kremenets’. Retrie- ved from http://gazeta.ua/articles/history/_koroleva-bona-zasnuvala-bar-i-rozbuduvala- kremenec/467932 [in Ukrainian]. 18. Il’nyts’kyi, O., Havrysh, Yu. (Ed.). (2001). Konkordantsiia poetychnykh tvoriv Tarasa Shevchenka. (Vols.3). Edmonton, Toronto: Kanads’kyi instytut ukrains’kykh studii. [in Ukrainian]. 19. Kostomarov, N.I. (n.d.). Dve russkije narodnosti. Retrieved from http://litopys.org.ua/ kostomar/kos38.Htm [in Russian]. 20. Kostomarov, N.I. (1989). Istoricheskije proizvedenija. Avtobiografija. Kiev: Izdatel’stvo pri Kievskom gosudarstvennom universitete. [in Ukrainian]. 21. Nakhlik, Ye. (2003). Dolia–Los–Sud’ba: Shevchenko i pol’s’ki ta rosiis’ki romantyky. L’viv: Tz. OV «Prostir-M». [in Ukrainian]. 22. Nepokupnyi, A. (1980). U Vil’ni, horodi preslavnim. Khudozhn’o-dokumental’nyi dyptykh. Kyiv: Dnipro. [in Ukrainian]. 23. Pinchuk , Yu.A. (2007). Vidobrazhennia elementiv ukrains’koi natsional’noi idei v naukovii tvorchosti M.I.Kostomarova. Ukrains’kyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Journal, 2, 78–88. [in Ukrainian]. 24. Plokhii, S. (2013). Kozats’kyi mif. Istoriia ta natsiietvorennia v epokhu imperii. Kyiv: Laurus. [in Ukrainian]. 25. Rihel’man, O.I. (1994). Litopysna opovid’ pro Malu Rosiiu ta ii narod i kozakiv uzahali. Kyiv: Lybid’. [in Ukrainian]. 26. Rusina, O.V. (2009). Peredil davn’orus’koi spadshchyny (1340–1380-ti rr.). In V.A.Smolii (Ed.), Ukraina: khronolohiia rozvytku (Vol.3, pp.120–193). Kyiv: Krion. [in Ukrainian]. 27. Rusina, O.V. (2009). Chas zmin (1506–1569 rr.). In V.A.Smolii (Ed.), Ukraina: khronolohiia rozvytku (Vol.3, pp.462–609). Kyiv: Krion. [in Ukrainian]. 28. Skurativs’kyi, V. (1995). Svitovyi kontekst Ukrains’koi istorii. Heneza – Genesis, 1, 130–134. [in Ukrainian]. 29. Sokhan’, P.S. (Ed.). (1990). Kyrylo-Mefodiivs’ke tovarystvo. (Vols.2, pp.10–194, 411– 608, Vols.3, pp.291–324). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. 30. Kyryliuk, Ye.P. (Ed.). (1990). Taras Shevchenko. Dokumenty ta materialy do biohrafii. 1814–1861. Kyiv: Vyshcha shkola. [in Ukrainian]. 31. Kyryliuk, Ye.P. (Ed.). (1984). T.H.Shevchenko. Biohrafiia. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. 32. Terlets’kyi, V. (1992). Nove im’ia z kola Kobzaria. Kyiv – Kiev, 3,158–159. [in Ukrainian]. 33. Ul’ianovs’kyi, V. (1994). Istoriia tserkvy ta relihiinoi dumky v Ukraini. Seredyna XV – kinets’ XVI st. (Vols.1, 2). Kyiv: Lybid’. [in Ukrainian]. 34. Tsereteli, A. (1958). Zustrich z T.H.Shevchenkom. In A.I.Kostenko (Comp.), Spohady pro Shevchenka. (pp.398–400). Kyiv: Derzhavne vydavnytstvo khudozhn’oi literatury. [in Ukrainian]. 35. Cherkas, B. (2017). Do pytannia pro mistse ta rol’ VKL v istorii Ukrainy. Abstracts of Papers ‘2017: Ukraina i Velyke kniazivstvo Lytovs’ke v XIV– XVIII st.: politychni, ekonomichni, mizhnatsional’ni ta sotsiokul’turni vidnosyny v zahal’noievropeis’komu vymiri. (pp.11–14). Kyiv, Kamianets’-Podil’s’kyj: Aksioma. [in Ukrainian]. 36. Shevchuk, D. (2014). Vidhuk na knyhu: Timoti Snaider. Peretvorennia natsii. Pol’shcha, Ukraina, Lytva, Bilorus’ 1569–1999. Kyiv: Dukh i litera, 2012, 464 p. [in Ukrainian]. 37. Shcherbyna, T. (2013). Lytovs’ka literatura i Shevchenko. In M.H.Zhulyns’kyi (Ed.), Shevchenkivs’ka entsyklopediia. (Vol.3, pp.786–791). Kyiv: NAN Ukrainy, In-t l-ry im. T.H.Shevchenka. [in Ukrainian]. Український історичний журнал. – 2018. – №1 158 Василь Яременко 38. Shmyt, A. (2012). Kremenets’kyi litsei iak zrazok prosvitnyts’koi modeli shkoly na terytorii Ukrainy u pershii polovyni XIX st. Per. z pol’s. (H.Strons’kyi, Trans.). Kremenets’. [in Ukrainian]. 39. Yakovenko, N.M. (1993). Ukrains’ka shliakhta z kintsia XIV do seredyny XVII st. (Volyn’ i Tsentral’na Ukraina). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. 40. Yakovenko, N. (2005). Narys istorii seredn’ovichnoi ta rann’omodernoi Ukrainy. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian]. 41. Yaremenko, V.I. (2007). Svitova istoriia u tvorchii spadshchyni Tarasa Shevchenka: sproba istoriosofs’koho prochytannia. Ukrains’kyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Journal, 5, 174–188. [in Ukrainian]. Vasyl’ yaReMenko Candidate of Historical Sciences (Ph.D. in History), Docent, Department of History and Country Studies, Khmel’nyts’kyi National University (Khmel’nyts’kyi, Ukraine), v.yarema@ukr.net TARAS SHEVCHENKO AND LITHUANIAN-RUTHENIAN PERIOD OF THE HISTORY OF UKRAINE The concept of "Shevchenko’s historiosophy" is included to "Shevchenko Encyclopaedia", but discussions about the relation between historicism and mythology in his word outlook and works are continuing. It is necessary to involve wider the achievements of historical science to solve this problem. Particularly fruitful can be the clarification of Shevchenko vision of the certain historical periods. This article continues the previous author’s exploration on Taras Shevchenko’s attitude of to the prince’s era in the history of Ukraine and deeped the study of linguist A.Nepokupnyi. The article refers to the sources concerning to Lithuanian-Ruthenian period, which Shevchenko used or could use. It is shown that the very bright historical figures are mentioned in Shevchenko’s texts – the figures that dealt with the turning point of the history of Ukraine when the transition of territories from the Grand Duchy of Lithuania to the Commonwealth took place. It is analysed also what place this period occupied in the Shevchenko’s project "Painterly Ukraine". Historiographical material, as well as the one which refers to later times – the absorption of these territories by the Russian Empire (in particular, the liquidation of the University of Vilno and the Kremenets’ Lyceum), is widely used to clarify Shevchenko’s vision of the historical processes of that period. It is shown on the example of Shevchenko’s texts that certain contrast between the Lithuanian-Ruthenian era and period of Polish-Lithuanian Commonwealth was in his historiosophical vision. And the foreign moments at the same time for him were political and religious uniate processes. The statement reinforces the thesis about extremely negative Shevchenko’s attitude towards the use of religion for political purposes and manifestations of religious fanaticism in history. It is argued that Shevchenko did not consider the Lithuanian- Ruthenian period in the history of Ukraine as a "wasted" historical time, and his perception and understanding of this period does not extend far from the historical science. The commentary on the works of Taras Shevchenko, mentioned in the article, is enriched. Keywords: historiosophy, historiography, Grand Duchy of Lithuania, Polish- Lithuanian Commonwealth, Church Union, Vilno, Radziwiłłs.

Тарас Шевченко й литовсько-руська доба з історії України

Institution

Ähnliche Einträge