Українсько-литовсько-польський досвід "війни у війні": спроба компаративного аналізу
У пропонованому дослідженні здійснено базовий компаративний аналіз українсько-польського та литовсько-польського конфліктів часів Другої світової війни. Авторка намагалася простежити спільне та відмінне у причинах цих протистоянь, з’ясувати, що об’єднує та відрізняє їх перебіг, а також визначити ос...
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 2018 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2018
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179172 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Українсько-литовсько-польський досвід "війни у війні": спроба компаративного аналізу / О. Каліщук // Український історичний журнал. — 2018. — №3. — С. 92-110. — Бібліогр.: 80 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179172 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Каліщук, О. 2021-04-11T12:58:04Z 2021-04-11T12:58:04Z 2018 Українсько-литовсько-польський досвід "війни у війні": спроба компаративного аналізу / О. Каліщук // Український історичний журнал. — 2018. — №3. — С. 92-110. — Бібліогр.: 80 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179172 94(477+438)+327(438+474.5) У пропонованому дослідженні здійснено базовий компаративний аналіз українсько-польського та литовсько-польського конфліктів часів Другої світової війни. Авторка намагалася простежити спільне та відмінне у причинах цих протистоянь, з’ясувати, що об’єднує та відрізняє їх перебіг, а також визначити особливості згасання збройного протиборства між українцями та поляками, литовцями й поляками. Аналізуються історичний досвід взаємин, психоментальні особливості відносин між народами, окремі аспекти міжнаціональних конфліктів у роки війни. Показано, що в основі загострень між українцями, литовцями, поляками лежали подібні процеси. Розгляд українсько-польського та литовсько-польського конфліктів розпочато з XIX ст., від часу зародження «політично уявлених спільнот» – націй. Порівняльний метод дозволив підтвердити теоретичні висновки зарубіжних і вітчизняних фахівців. Водночас наслідки конфліктів першої половини XX ст. між українцями та поляками, литовцями й поляками ще потребують додаткового вивчення. Проблема подолання поширених у суспільній свідомості й закорінених у колективній пам’яті народів стереотипів, котрі стосуються неоднозначної українсько-польської, литовсько-польської історичної спадщини, ще далека від свого остаточного вирішення. І поки залишатимуться спогади про трагічні сторінки минулого в українсько-польських відносинах, зберігатимуться й ці стереотипи. Запропоновані висновки можуть стати новим арґументом у «волинській дискусії». The study offers basic comparative analysis of the Ukrainian-Polish and Lithuanian- Polish conflicts during the World War II. The emphasis is laid on the common and distinguishing causes of these confrontations, which provides the author with an opportunity to find out the matters that united and distinguished their course, as well as to reveal the specifics of the armed confrontation weakening between Ukrainians and Poles, Lithuanians and Poles. The study sheds light on the historical experience of relationships, psychological peculiarities of relations between peoples, and some aspects of inter-ethnic conflicts during the war years. The author argues that the relationships exacerbation between Ukrainians, Lithuanians and Poles had been caused by the similar processes. The study of the Ukrainian-Polish and Lithuanian-Polish conflicts began in the 19th century, the time of the emergence of the so-called “politically-virtual communities”-nations. The comparative method gave grounds to confirm theoretical considerations of the foreign and Ukrainian experts. Although considerable amount of research has been devoted to these issues the further research is needed to verify the consequences of the conflicts between Ukrainians and Poles, Lithuanians and Poles in the first half of the 20th century. The problem of overcoming the stereotypes of the public consciousness, which are deep-seated in the collective memory of peoples concerning the ambiguous Ukrainian-Polish, Lithuanian-Polish historical heritage is still far from its final solution. These stereotypes will be preserved till the memories of those tragic pages of the past in Ukrainian-Polish relations are kept alive. The key findings of this study may become a new argument in the “Volyn debates”. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії Українсько-литовсько-польський досвід "війни у війні": спроба компаративного аналізу Ukrainian-Lithuanian-Polish Experience of the «War in War»: Attempt of Comparative Analysis Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Українсько-литовсько-польський досвід "війни у війні": спроба компаративного аналізу |
| spellingShingle |
Українсько-литовсько-польський досвід "війни у війні": спроба компаративного аналізу Каліщук, О. Історичні студії |
| title_short |
Українсько-литовсько-польський досвід "війни у війні": спроба компаративного аналізу |
| title_full |
Українсько-литовсько-польський досвід "війни у війні": спроба компаративного аналізу |
| title_fullStr |
Українсько-литовсько-польський досвід "війни у війні": спроба компаративного аналізу |
| title_full_unstemmed |
Українсько-литовсько-польський досвід "війни у війні": спроба компаративного аналізу |
| title_sort |
українсько-литовсько-польський досвід "війни у війні": спроба компаративного аналізу |
| author |
Каліщук, О. |
| author_facet |
Каліщук, О. |
| topic |
Історичні студії |
| topic_facet |
Історичні студії |
| publishDate |
2018 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Ukrainian-Lithuanian-Polish Experience of the «War in War»: Attempt of Comparative Analysis |
| description |
У пропонованому дослідженні здійснено базовий компаративний аналіз українсько-польського та литовсько-польського конфліктів часів Другої світової війни.
Авторка намагалася простежити спільне та відмінне у причинах цих протистоянь, з’ясувати, що об’єднує та відрізняє їх перебіг, а також визначити особливості згасання збройного протиборства між українцями та поляками, литовцями й поляками. Аналізуються історичний досвід взаємин, психоментальні
особливості відносин між народами, окремі аспекти міжнаціональних конфліктів у роки війни. Показано, що в основі загострень між українцями, литовцями,
поляками лежали подібні процеси. Розгляд українсько-польського та литовсько-польського конфліктів розпочато з XIX ст., від часу зародження «політично уявлених спільнот» – націй. Порівняльний метод дозволив підтвердити теоретичні висновки зарубіжних і вітчизняних фахівців. Водночас наслідки конфліктів першої половини XX ст. між українцями та поляками, литовцями й поляками
ще потребують додаткового вивчення. Проблема подолання поширених у суспільній свідомості й закорінених у колективній пам’яті народів стереотипів, котрі стосуються неоднозначної українсько-польської, литовсько-польської історичної
спадщини, ще далека від свого остаточного вирішення. І поки залишатимуться
спогади про трагічні сторінки минулого в українсько-польських відносинах, зберігатимуться й ці стереотипи. Запропоновані висновки можуть стати новим арґументом у «волинській дискусії».
The study offers basic comparative analysis of the Ukrainian-Polish and Lithuanian-
Polish conflicts during the World War II. The emphasis is laid on the common and
distinguishing causes of these confrontations, which provides the author with an
opportunity to find out the matters that united and distinguished their course, as well
as to reveal the specifics of the armed confrontation weakening between Ukrainians
and Poles, Lithuanians and Poles. The study sheds light on the historical experience of
relationships, psychological peculiarities of relations between peoples, and some aspects
of inter-ethnic conflicts during the war years. The author argues that the relationships
exacerbation between Ukrainians, Lithuanians and Poles had been caused by the
similar processes. The study of the Ukrainian-Polish and Lithuanian-Polish conflicts
began in the 19th century, the time of the emergence of the so-called “politically-virtual
communities”-nations. The comparative method gave grounds to confirm theoretical
considerations of the foreign and Ukrainian experts. Although considerable amount
of research has been devoted to these issues the further research is needed to verify the
consequences of the conflicts between Ukrainians and Poles, Lithuanians and Poles in
the first half of the 20th century. The problem of overcoming the stereotypes of the public
consciousness, which are deep-seated in the collective memory of peoples concerning the
ambiguous Ukrainian-Polish, Lithuanian-Polish historical heritage is still far from its final solution. These stereotypes will be preserved till the memories of those tragic pages of the past in Ukrainian-Polish relations are kept alive. The key findings of this study may become a new argument in the “Volyn debates”.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179172 |
| citation_txt |
Українсько-литовсько-польський досвід "війни у війні": спроба компаративного аналізу / О. Каліщук // Український історичний журнал. — 2018. — №3. — С. 92-110. — Бібліогр.: 80 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kalíŝuko ukraínsʹkolitovsʹkopolʹsʹkiidosvídvíiniuvíinísprobakomparativnogoanalízu AT kalíŝuko ukrainianlithuanianpolishexperienceofthewarinwarattemptofcomparativeanalysis |
| first_indexed |
2025-11-25T23:10:36Z |
| last_indexed |
2025-11-25T23:10:36Z |
| _version_ |
1850579198008098816 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2018. – №3
УДК 94(477+438)+327(438+474.5)
Оксана каліщук
докторка історичних наук,
професорка кафедри археології, давньої та середньовічної історії України,
Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки
(Луцьк, Україна), kaliszczuk.oksana@gmail.com
УКРАЇНСЬКО-ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ
ДОСВІД «ВІЙНИ У ВІЙНІ»:
СПРОБА КОМПАРАТИВНОГО АНАЛІЗУ
У пропонованому дослідженні здійснено базовий компаративний аналіз україн-
ськопольського та литовськопольського конфліктів часів Другої світової війни.
Авторка намагалася простежити спільне та відмінне у причинах цих проти-
стоянь, з’ясувати, що об’єднує та відрізняє їх перебіг, а також визначити осо-
бливості згасання збройного протиборства між українцями та поляками, ли-
товцями й поляками. Аналізуються історичний досвід взаємин, психоментальні
особливості відносин між народами, окремі аспекти міжнаціональних конфлік-
тів у роки війни. Показано, що в основі загострень між українцями, литовцями,
поляками лежали подібні процеси. Розгляд українськопольського та литовсько
польського конфліктів розпочато з XIX ст., від часу зародження «політично уяв-
лених спільнот» – націй. Порівняльний метод дозволив підтвердити теоретич-
ні висновки зарубіжних і вітчизняних фахівців. Водночас наслідки конфліктів
першої половини XX ст. між українцями та поляками, литовцями й поляками
ще потребують додаткового вивчення. Проблема подолання поширених у суспіль-
ній свідомості й закорінених у колективній пам’яті народів стереотипів, котрі
стосуються неоднозначної українськопольської, литовськопольської історичної
спадщини, ще далека від свого остаточного вирішення. І поки залишатимуться
спогади про трагічні сторінки минулого в українськопольських відносинах, збе-
рігатимуться й ці стереотипи. Запропоновані висновки можуть стати новим
арґументом у «волинській дискусії».
Ключові слова: Литва, Польща, Україна, конфлікт, стереотипи, Друга сві-
това війна, Волинь, вільнюське питання, компаративістика.
Однією з визначальних рис історії Центрально-Східної Європи стали
«метастази війни»1, тобто специфічний досвід двох світових воєн, позначе-
ний, з одного боку, радістю виникнення модерних національних держав, а з
іншого – трагедією окупації (німецької, радянської) та Голокосту, що дозво-
лило визначити ці терени як «криваві землі»2.
Належить зазначити також, що Друга світова війна загострила етніч-
ні відносини (які у Центрально-Східній Європі й так вирізнялися конфлік-
тністю), адже до старих суперечок додалися нові проблеми. Очевидно, кла-
сичним прикладом тут є ставлення до євреїв (заради справедливості слід
відзначити – не в останню чергу під впливом нацистської ідеології). Однак
етнічні конфлікти у цьому реґіоні мали також інші прояви. Після німецької
1 Траба Р. «Другий бік пам’яті»: Історичні досвіди та їх пам’ятання в Центрально-Східній
Європі // Україна модерна. – 2009. – №4 (15). – С.3–62.
2 Див.: Снайдер Т. Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним / Пер. з англ.
М.Климчука та П.Грицака. – К., 2011. – 447 с.
Український історичний журнал. – 2018. – №3
Українсько-литовсько-польський досвід «війни у війні»: спроба компаративного аналізу 93
окупації тут розгорнувся не лише рух опору, але й розпочалася боротьба
між народами під гаслами «очищення території» від «небажаних елемен-
тів». Війна у Центрально-Східній Європі точилася на двох рівнях: макро-
ідеологічному (гітлерівський блок та антигітлерівська коаліція) й міжетніч-
ному (між фор мальними співгромадянами, але різних національностей)3.
У гострих формах її можна було спостерігати в Югославії (між сербами та
хорватами), Литві (між литовцями й поляками), Західній Україні (між укра-
їнцями та поляками).
Тож не менш виправданим, ніж сербсько-хорватські аналогії, добре відомі
в історіографії, видається нав’язування українсько-польського протистояння
до трагедії, яка розгорілася в роки Другої світової війни у відносинах між ли-
товцями та поляками, хоч вона й мала порівняно менші розміри. Спільність
багатовікової історії виступає лише додатковим арґументом для аналізу по-
дій у трикутнику Україна – Польща – Литва. Тим паче, слід пам’ятати, що
в модерній нарації всі «польські креси» (а це – території сучасних України,
Білорусі, Литви, які свого часу входили до складу II Речіпосполитої) виступа-
ють як «втрачена Аркадія»4, простір польської «цивілізаційної місії», «мирно-
го співіснування народів» під польською зверхністю, а згодом – терени «мар-
тирологу поляків», яких «мордували» «невдячні» сусіди5.
Міжетнічне спілкування відбувається через застосування етнічних стерео-
типів. На думку етнолога, психолога, філософа А.Налчаджяна, «хоч якими
були б рівень адекватності й походження стереотипів, вони мають стати пред-
метом пильної уваги, оскільки впливають на міжетнічні відносини, етнополі-
тику держав, на плин виникнення та розв’язання конфліктів»6. Якщо ж у пев-
них народів сформувалися неґативні стереотипи у взаємному сприйнятті, то
вони тим паче можуть виступити чинником розгортання етнічного конфлікту.
До того ж слід ураховувати, що стереотипи як такі зображають ситуацію у чор-
но-білих тонах. У нашому ж випадку, як зауважив К.Буховський, «роки Другої
світової війни […] стали sui generis апогею процесу укладання взаємних не-
ґативних образів»7. При цьому слід пам’ятати, що соціальні стереотипи, котрі
рідко проявляють себе на поведінковому рівні за відсутності явної ворожості
у відносинах між групами, в умовах напруженості або конфлікту стають ви-
значальними8. Не випадково система рівноваг, яка за мирних умов виявилася
ефективною для II Речіпосполитої, де мешкали поляки, литовці, українці, єв-
реї тощо, перестала працювати в реаліях війни.
Польська класична література, від Г.Сенкевича й А.Міцкевича, сфор-
мувала в поляків образ «екзотичної Литви», де мешкали литовці-простаки:
3 Laurinavičius C. Druga wojna światowa a Europa Srodkowа // Nasz Czas. – 2005. – №13.
4 Див.: Гудь Б. Загибель Аркадії: Етносоціальні аспекти українсько-польських конфліктів у
ХІХ – першої половини ХХ ст. – Л., 2006. – 448 с.
5 Balcer A. Kresentymentalizm // Nowa Europa Wschodnia. – 2017. – Maj – Sierpień. – S.23–29.
6 Налчаджян А.А. Этнопсихология. – 2-е изд. – Санкт-Петербург, 2004. – С.215.
7 Buchowski K. Litwomani i polonizatory: mity, wzajemne postrzeganie i stereotypy w
stosunkach polsko-litewskich w pierwszej połowie XX wieku. – Białystok, 2006. – S.5.
8 Корнієнко О.М. Етнічні стереотипи в міжетнічній комунікації // Світогляд – філософія –
релігія. – Вип.9. – Суми, 2015. – С.59–69.
Український історичний журнал. – 2018. – №3
94 Оксана Каліщук
вони гірше одягалися, гірше воювали, однак любили свою «Батьківщину» –
Польщу. У передвоєнні роки для поляків із Віленщини литовець був утілен-
ням дикості та примітивізму, завжди асоціювався з селянством. «Поляк – це
такий литовець, який ніколи у житті не пас гусей, а литовець – це такий по-
ляк, котрий пас гусей, або ще пасе», – іронічно писав громадський діяч і публі-
цист І.Корвін-Мілевський9. У міжвоєнний період у взаєминах між народами
Центрально-Східної Європи ці стереотипи усталювалися та почали доміну-
вати у суспільствах. У карикатурах того часу на литовському гербі («Погоня»)
замість коня зображували символ упертості – віслюка. Для поляків литовці
були незрозуміло затятими (адже вимагали повернення Вільна), дурними
(оскільки замість «природного», на їхню думку, союзника – Польщі, трима-
лися Німеччини й Росії) та жадібними. Загалом за часів II Речіпосполитої в
польському суспільстві популярним став неґативний образ литовців, що його
можна окреслити як стереотип «злого карлика» (саме так писала про Литву в
1927 р. «Gazetа Warszawskа»)10.
Аналогічною була ситуація й в українсько-польських відносинах – оби-
дві сторони переобтяжували стереотипні образи. В українському народному
уявленні поляк був матеріалізацією (втіленням) національного, релігійного,
соціального гноблення. Унаслідок амбівалентного ставлення українців до
поляків, останніх, з однієї сторони, наділяли неґативними рисами – пиха-
тість, хвалькуватість, зарозумілість, нахабство, неробство, але, з іншого боку,
відзначали й позитиви – патріотизм, відвага, шляхетність, гонор11. У поль-
ському варіанті стереотипу українець був свавільним розбишакою, ледарем,
пияком та вбивцею. Від XIX ст. знаковим твором у сприйнятті поляками
українців став історичний твір Г.Сенкевича «Вогнем і мечем»12. У міжвоєн-
ній Польщі щодо українців функціонували давні стереотипи «меншовар-
тісної нації», «українця-різуна», які лише зміцніли після падіння польської
державності в 1939 р., коли винуватцями цієї національної катастрофи час-
то-густо називали українців. Усе це стало сприятливим ґрунтом для вибуху
взаємної ворожнечі в роки Другої світової війни, яка у Центрально-Східній
Європі виявлялася по-різному: починаючи від конфліктів на побутовому рів-
ні та вуличних бійок і до відкритого збройного протистояння.
Примітно, що в баченні польського суспільства формування української,
литовської націй сприймалося як штучно інспірований ззовні процес. Поляки
часто-густо вбачали тут «ворожі інтриґи». Як влучно підмітив польський істо-
рик В.Менджецький, упродовж міжвоєнного двадцятиліття значна частина
польської політичної сцени – від ендеків до правого крила санаційного табо-
ру – не вважала українців рівноправним народом, який має власну програму
9 Цит. за: Kacewicz M. Dzicy Litwini i polscy imperialiści [Електронний ресурс]: http://www.
newsweek.pl/swiat/dzicy-litwini-i-polscy-imperialisci,76125,1,1.html
10 Quis. Złośliwy karzeł // Gazeta Warszawska. – 1927. – 8.X (№276). – S.3.
11 Див.: Антонюк Я. Вплив «Волинської трагедії» на формування етнічних стереотипів
українця та поляка // Краєзнавство. – 2013. – №3. – С.48.
12 Див. оцінку цього твору: Антонович В. Польско-русские отношения XVII в. в современной
польской призме (по поводу повести Г.Сенкевича «Огнем и мечом») // Антонович В. «Моя
сповідь»: Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К., 1995. – С.106–135.
Український історичний журнал. – 2018. – №3
Українсько-литовсько-польський досвід «війни у війні»: спроба компаративного аналізу 95
державотворення13; поширеним було трактування українськості як німець-
кої чи австрійської «інтриґи», котра, урешті-решт, обернулася проти Австро-
Угорщини14. Подібно виглядала ситуація в Литві. Литовський національний
рух сприймався як заходи російського імперського уряду в рамках відомого
постулату «розділяй і володарюй»15. Не випадково у своєму дослідженні історії
польсько-литовського конфлікту, написаному 1943 р. на прохання бюро пропа-
ґанди та інформації Віленського округу Армії крайової, професор К.Ґурський
визначав литовське національне відродження як «антипольську справу» росіян
і німців16.
Тож, на думку Л.Зашкільняка, у двадцяте століття обидва народи –
українці та поляки – увійшли вже з великим обсягом взаємних претензій
і супереч ностей17. Ба більше – Перша світова війна, міжвоєнний період ви-
явили неминуче протистояння. У 1923 р. конференція послів (орган країн
Антанти), затвердивши східні кордони Польщі, фактично запрограмува-
ла майбутні конфлікти. Адже в кордонах польської держави опинилися як
Віленський край, так і Волинь, Східна Галичина, Холмщина. Литва такого
стану речей не прийняла та розірвала дипломатичні, економічні зв’язки з
сусідкою (лише 1938 р. їх відновили, хоча захоплення Вільна/Вільнюса так і
не визнали). В українсько-польському варіанті найяскравіше протистояння
виявила війна за Галичину, Львів у 1918–1919 рр., що дозволила перемож-
цеві включити Західну Волинь, Східну Галичину, Холмщину, Підляшшя до
складу Польщі. В українській суспільній свідомості це означало не стільки
територіальні втрати, скільки знищення самих підвалин державності. Досвід
та уроки програної боротьби вказували українцям на Польщу як одну з голо-
вних перешкод на шляху реалізації прагнення до незалежності. Я.Куронь
не випадково зазначав, що, обговорюючи причини протистояння, потрібно
звернутися до підставового питання, яке важко пробивається до польської
свідомості: у XX ст. Польща двічі не допустила незалежності України (у ре-
зультаті перемоги в 1919 р. над УГА та внаслідок Ризького мирного договору
1921 р.)18. Обставини ж Другої світової війни 1939–1945 рр. не лише не спри-
яли залагодженню конфліктів та встановленню добросусідських відносин,
а навпаки – до давніх кривд та образ додали нові.
Друга світова війна розділила мешканців Центрально-Східної Європи ще
й за ставленням до завойовників, і це лише поглибило конфлікт. Для поляків
13 Аналогічно не сприймали українство як цілком органічне та самостійне явище й росіяни
(див.: Шульгин В. Украинствующие и мы [Електронний ресурс]: http://www.gumer.info/
bibliotek_Buks/Polit/Article/shulg_ukr.php).
14 Mędrzecki W. Według sanacji Galicja i Wołyń miały być obszarem historycznego kompromisu
[Електронний ресурс]: http://www.gazetaprawna.pl/artykuly/982351,historia-wolyn-wywiad-
widei.html
15 Łossowski P. Litwini w oczach Polaków // Dzieje Najnowsze. – 1995. – №2. – S.107.
16 Górski K. Divide et impera. – Białystok, 1995. – 484 s.
17 Зашкільняк Л. Україна і Польща в ХХ ст.: від конфліктів до порозуміння // Україна:
культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип.17: Українсько-польсько-
білоруське сусідство: ХХ ст. – Л., 2008. – С.9.
18 Trudna droga do pojednania: Rozmowa Dialog-u z Jackiem Kuroniem na temat stosunków
polsko-ukraińskich // Dialog: Deutsch-Polnisches Magazin / Magazyn Polsko-Niemiecki. – 2003. –
№64. – S.37.
Український історичний журнал. – 2018. – №3
96 Оксана Каліщук
події вересня 1939 р. означали падіння державності, національну трагедію.
Досить часто її винуватцями називали українців19 чи литовців20. Так, період
із жовтня 1939 по червень 1940 рр. у польській історіографії нерідко харак-
теризують як «литовську окупацію»21. Не випадково віленці – парадоксаль-
но – привітали з полегшенням чергову зміну влади та встановлення радян-
ського ладу у червні 1940 р. При цьому польські дослідники підкреслюють,
що радість була пов’язана не з поверненням комуністичних порядків, а зі змі-
ною нестерпної для них ситуації (адже «совєти» вгамували литовські «націо-
налістичні ексцеси»). Для литовців у 1940 р. їхня Батьківщина стала об’єктом
радянської аґресії й опинилася під ворожою окупацією, котра загрожувала
навіть виживанню нації. Позиція поляків свідчила не лише про відсутність
лояльності їх як громадян, а і про спільність польсько-радянських інтересів.
Як ті, так й інші були зацікавлені у знищенні литовської держави та задля
цього фактично пішли на співпрацю22. Вочевидь, це не могло не позначити-
ся на литовсько-польських відносинах періоду нацистської окупації. Навіть у
часи німецького та радянського загарбання головними кривдниками в поль-
ській історичній пам’яті залишалися українці або литовці23. Цю тезу яскраво
ілюструє констатація М.Ромера з періоду Другої світової війни:
«Литовці в польсько-віленських очах стали синонімом не прияз-
ні. Антилитовське налаштування віленських поляків настільки
радикальне, що всі дії, спрямовані проти них, приписують ли-
товцям. Німці ж провадять подвійну гру й одним говорять одне,
а іншим – інше. [...] Німець зустрічається з поляками, неод-
норазово говорячи приємності та висловлюючись проти ли-
товців, а коли поляки скаржаться на тиск і звинувачують
литовців, то їм підтакує, що зміцнює переконаність у тому, що
виконавцями всього злого є не стільки німці, налаштовані до
поляків прихильно, скільки нелюди-литовці. І того вибити з
голів поляків неможливо»24.
Примітно, що коли йдеться навіть про депортації, частина авторів уважає
за потрібне згадати про причетність до них української або литовської сторони.
Так, Л.Кулінська стверджує про фактичну «інспірованість» радянських репре-
сій українським «націоналістичним елементом»25. У справі депортації поляків
19 Siwicki M. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. – T.3. – Warszawa, 1994. – S.320.
20 Litwa brała udział w rozbiorze Polski w 1939 r. [Електронний ресурс]: https://www.wprost.
pl/325217/Litwa-brala-udzial-w-rozbiorze-Polski-w-1939-r
21 Dynarowski D. Oddziały zbrojne polskiego podziemia na Kresach Wschodnich w okresie
okupacji (1939–1944) // Per aspera ad astra: Materiały z XVI Ogólnopolskiego zjazdu historyków
studentów. – T.IX: Historia drugiej wojny światowej. – Kraków, 2008. – S.20.
22 Buchowski K. Stosunki polsko-litewskie na Wileńszczyźnie (1939–1940) w świetle historiografii
obu krajów // Wyzwoleniе czy okupacje? Stosunek społeczności zamieszkujących pogranicze polsko-
litewsko-białoruskie do zmieniających się w XX wieku systemów państwowych / Red. M.Kietliński,
W.Śleszyński. – Białystok, 2006. – S.133–134.
23 Див., напр.: Boki J. Kresy we krwi: 17 września – Szyderstwo historii [Електронний ресурс]:
http://kresywekrwi.neon24.pl/post/140566,17-wrzesnia-szyderstwo-historii
24 Miknys R. Michał Römer o stosunkach litewsko-polskich w latach 1939–1945 // Biuletyn
historii pogranicza. – №6. – Białystok, 2005. – S.35–36.
25 Kulińska L. Przebieg eksterminacji ludności polskiej Kresów Wschodnich w latach
Український історичний журнал. – 2018. – №3
Українсько-литовсько-польський досвід «війни у війні»: спроба компаративного аналізу 97
за радянської окупації Литви окремі польські історики наголошують, що ви-
нна в них – «литовська безпека», котра надала відповідні списки26. Так чи інак-
ше, у польській суспільній свідомості до українців і литовців міцно прикріпився
ярлик «колабораціоністів». Навіть у нещодавно виданій «Історії Литви» можна
прочитати про неоднозначний характер проголошеної 1941 р. держави:
«Литва фактично стала на бік німців у війні з тоталітарним
Радянським Союзом, віддаляючись тим самим від західних
демократій; деякі повстанці, котрі боролися за незалежність,
діяли всупереч етиці, повернувши зброю не лише проти ре-
ального ворога, ідентифікували ворога за національними,
а не політичним критеріями»27.
Представники інших національностей не поділяли песимізму поляків.
Українці/білоруси (й не лише прокомуністично налаштовані) приєднання
західноукраїнських/західнобілоруських земель до УРСР/БРСР сприйняли
перш за все як реалізацію одвічних прагнень до об’єднання та як можли-
вість розв’язати нагальні проблеми суспільно-політичного, соціально-еко-
номічного, культурного життя. Українці, литовці на перших порах розра-
ховували на підтримку Третього Райху у прагненні до розбудови власних
національних держав. Відразу після початку німецько-радянської війни,
23 червня 1941 р., у Каунасі один із керівників Литовського фронту активіс-
тів Л.Прапуляніс виголосив відозву, що декларувала незалежність Литви.
Прем’єр-міністром став К.Шкірпа. Аналогічні процеси, як відомо, відбува-
лися у цей час в Україні. 30 червня 1941 р. чільний діяч ОУН(б) Я.Стецько
проголосив у Львові акт відновлення Української держави.
Примітно, що німецька влада перекреслила сподівання українців та
литовців на відбудову власної державності, а проголошених керівників
урядів К.Шкірпу та Я.Стецька заарештували. Виконувати обов’язки литов-
ського прем’єра почав Ю.Амбразявічус. 5 серпня і його замінив колишній
ґенерал національної армії П.Кубілюнас, котрого поляки вважають «колабо-
раціоністом». Латвію, Литву (як окремий ґенеральний комісаріат), Естонію
й Білорусію було включено до складу райхскомісаріату Остланд28. Натомість
територію України нова влада розподілила між дистриктом Галичина,
райхс комісаріатом Україна, Трансністрією та зоною прифронтової адміні-
страції. Усі ці терени повністю контролювались окупаційними органами.
Народи на теренах, охоплених міжетнічними конфліктами, намагалися
утримати або здобути домінуючі позиції щодо інших етнічних груп. Хоча під
czterdziestych XX w. // Zagłada Polaków na kresach II Rzeczpospolitej: stosunki polsko-ukraińskie
w latach 1939–1945: Materiały pomocnicze na nauczania historii Polski XX wieku / Pod red.
E.Jusko. – Tarnów, 2008. – S.23.
26 Nikžentaitis A. Litwa Wschodnia w kulturze pamięci i polityce pamięci Litwinów; problem
stosunku historyka i twórcy pamięci // Nasz Czas. – 2004. – №18.
27 Rachuba A., Kiaupianė J., Kiaupa Z. Historia Litwy: Dwugłos polsko-litewski. – Warszawa,
2008. – S.359.
28 Wołkonowski J. Stosunki polsko-litewskie w czasie II wojny światowej // Między Rusią
a Polską: Litwa: Od Wielkiego Księstwa Litewskiego do Republiki Litewskiej / Pod red. nauk.
J.Grzybowskiego, J.Kozłowskiej. – Warszawa, 2014. – S.175–211.
Український історичний журнал. – 2018. – №3
98 Оксана Каліщук
час окупації ані литовці, ані українці, ані поляки не були господарями на сво-
їй землі, проте вони в леґальний і нелеґальний спосіб домагалися впливу на
Віленщині, у Західній Україні, Західній Білорусії. Саме тому слід погодитися з
тими дослідниками, які вважають засадничим твердження про неуникненність
українсько-польського, литовсько-польського конфліктів у роки Другої світової
війни. Ці протистояння стали класичними прикладами територіальних супере-
чок, коли дві нації висували претензії на одні й ті самі терени, намагаючись
включити їх у межі держав, що їх вони збиралися в найближчому майбутньо-
му побудувати. Адже, за програмами польського національного руху, відродже-
на Польща не уявлялася без земель із переважанням непольського населення
(Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя) – такого собі «циві-
лізаційного здобутку» поляків29. Своєю чергою, українська незалежна держава
мала включати всі етнічні терени (а, отже, ті самі Східну Галичину, Західну
Волинь, Холмщину, Підляшшя). Наприкінці війни як литовці, так і поляки роз-
раховували на позитивне вирішення «вільнюського питання» – кожен на свою
користь. До того ж і в українському, і в литовському випадках суперечки мали
вже свою історію впродовж XX ст. Ще в міжвоєнний час одним із наріжних ка-
менів державної політики було вирішення саме проблеми Вільнюса як литов-
ської столиці (Каунас розглядався лише тимчасовим варіантом). За влучним
зауваженням Т.Венцлови, це місто для литовців – настільки ж символічне, як
для євреїв – Єрусалим, воно було столицею Литви навіть у бездержавний пері-
од, і на це не можна не зважати30. Поляки ж, своєю чергою, сприймали Вільно
польським, як одне з міст, без котрих вони не уявляли власної самосвідомос-
ті. Яскраво увиразнило цю ситуацію сприйняття тими й іншими захоплен-
ня Віленського краю в 1920 р. ґенералом Л.Желіґовським – так званий «бунт
Желіґовського»31 – як польської окупації32 (відповідно й Польщі – як історичного
ворога) та перехід реґіону в 1939 р. під владу литовської держави – як «литов-
ської окупації»33 (нехай і не на офіційному рівні).
У свідомості українського та литовського політикуму існувало переко-
нання, що післявоєнна доля народів і земель може вирішуватися подібно,
як це відбувалося після Першої світової війни. Тому, до прикладу, для ли-
товської сторони було важливим підтвердження визнання союзниками ли-
товськості Віленщини. Не випадково в підпільній пресі 1943 р. час від часу
з’являлися відповідні повідомлення34. Польські еліти у воєнний період
29 Зашкільняк Л.О. Українсько-польські стосунки ХХ ст. у суспільній свідомості українців
і поляків // Вісник Львівського університету: Серія соціологічна. – Вип.2. – Л., 2008. – С.129.
30 Для литовцев Вильнюс – то же самое, что для евреев Иерусалим [Електронний ресурс]:
https://inosmi.ru/baltic/20120424/191047495.html
31 Інше означення цього збройного конфлікту навколо Віленщини, хоч і не часто
використовуване, – польсько-литовська війна 1920 р. Це напряму відсилає нас до аналогічних
територіальних суперечок щодо Галичини, які ввійшли в історію під назвою українсько-
польської війни 1918–1919 рр.
32 Див.: Biržiška M. Vilniaus golgota. – Vilnius, 1992.
33 Див.: Wołkonowski J. Litewska okupacja Wileńszczyzny: (27 października 1939 – 15 czerwca
1940 roku) – Sauguma w walce z polskim państwem podziemnym // Mars. – 1995. – T.3. – S.51–74;
Korowajczyk W. Litewska okupacja Wileńszczyzny // Naszа Polska. – 2013. – 20.XI (№47). – S.15.
34 Kozłowska J. Spór o Wilno w litewskiej prasie konspiracyjnej w 1943 roku // Studia
Interkulturowe Europy Środkowo-Wschodniej. – 2011. – T.6. – S.3–13.
Український історичний журнал. – 2018. – №3
Українсько-литовсько-польський досвід «війни у війні»: спроба компаративного аналізу 99
навіть не допускали можливості відродження національної державності без
Вільна/Вільнюса та Львова35.
В українському випадку в роки війни ми маємо справу з безпосереднім
впливом на розвиток конфлікту зіткнення двох концепцій – польської status
quo ante bellum та української спроби створення власної держави. Більшість
дослідників констатують відсутність прагнення до порозуміння: фактично
на одних і тих самих теренах поляки хотіли відродити свою незалежність,
а українці – побудувати державність. При цьому жодна зі сторін не була
налаштована на компроміс, а отже, слід говорити про неуникненність кон-
фліктів у трикутнику Україна – Польща – Литва. Боротьба литовського,
українського та польського підпілля в роки Другої світової війни стала лише
наслідком спорів за території.
Загалом територіальні суперечки – характерна риса міжнаціональних
чвар. До прикладу, у конфлікті між румунами й угорцями таким «яблуком
розбрату» стала Трансильванія. Після Першої світової війни вона зберегла
угорський характер, однак «елементи», які підтримували Румунію, домогли-
ся входження цього краю до своєї держави за Тріанонським мирним дого-
вором 1920 р. У 1940 р. під тиском німців румуни передали реґіон угорцям,
хоча й донині там присутня угорська меншина36.
Однією з істотних причин загострення польсько-литовських і польсько-
українських відносин у роки Другої світової війни слід розглядати відмін-
ності у сприйнятті пріоритетів. Поляки за ворога №1 уважали все ж таки
німців, а литовці й українці – СРСР. Суспільства мали відмінний досвід оку-
пації – для Польщі вона була німецькою, а для Литви та України це була ра-
дянська окупація з її масовими виселеннями та ув’язненнями. Як зазначав
польський письменник і публіцист Ю.Мацкевич:
«По суті склалося так, що не якийсь один прошарок суспіль-
ства, а дослівно ціла Литва була ворогом більшовиків, страш-
ною, мстивою ворожістю. Під час останньої війни у Централь-
но-Східній Європі відбувся цікавий історичний парадокс. Від
Петсамо до Чорного моря все, що було з походження демокра-
тичним, а це селянські народи білоруси, українці та держави,
які здобули собі незалежність “руками, чорними від плуга”,
Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, визнали за ворога номер
один – Радянський Союз. […] лише “шляхетська” Польща та
“капіталістична” Чехія за ворога номер один визнали Третій
Райх, а з совєтами уклали перемир’я. Тож не є правдою те
(що любить закидати Польщі радянська пропаґанда), що вона
вчинила антирадянський прорив антигітлерівської коаліції.
Було якраз навпаки: Польща зробила прогалину у солідарно-
му фронті, але Східної Європи, і – на користь совєтів»37.
35 Kostro R. Wilno – konflikt i pojednanie // Nowa Europa Wschodnia. – 2012. – №3/4. – S.96.
36 Каліщук О. Українсько-польське протистояння на Волині та в Галичині у роки Другої
світової війни: науковий та суспільний дискурси. – Л., 2013. – С.154.
37 Mackiewicz J. O pewnej, ostatniej próbie i o zastrzelonym Bujnickim // Kultura. – №11 (85). –
Paryż, 1954.
Український історичний журнал. – 2018. – №3
100 Оксана Каліщук
Деякі теоретики стверджують про припустимість і бажаність втручання
третьої сторони в деструктивні конфлікти. Однак на однозначно позитивний
ефект розраховувати не доводиться – не випадково серед інших можливих
наслідків зовнішнього втручання в етнічний конфлікт західні фахівці виді-
ляють його загострення38.
Урахувавши сукупність відносин між різними етнічними групами, вза-
ємозалежність цих етнічних груп, а також конфлікти, що накопичилися
впродовж багатьох років – іноземні загарбники (не лише Третій Райх) ви-
користали все задля того, щоб подолати опір руками місцевого ж населення.
Розмірковуючи про польсько-литовські відносини публіцист В.Пенцяк не ви-
падково висловив переконання про неминучість їх загострення після 1918 р.,
у тому числі й за умови належності Вільна/Вільнюса до Литви («[...] навіть
якби Польща та Литва якимось дивом порозумілися й уклали союз, це не
багато змінило б – у 1939 р. долю Центральної Європи вирішували домов-
леності Берліна та Москви, а цим двом силам не зміг би протистояти жоден
польсько-балтійський союз»)39.
Знаючи про непрості відносини між українцями й поляками, литовця-
ми та поляками німецька окупаційна влада використовувала для досяг-
нення своїх завдань різноманітні провокації. Прикладом може слугувати
наказ військового коменданта Вільнюса В. фон Дітфурта (липень 1941 р.),
що звільняв мешканців міста від вивчення нерідної мови (щоправда реко-
мендувавши студіювання німецької) – дослідники трактують його як ви-
разно антилитовський40. Окрім іншого, поширювалися різноманітні чутки,
зокрема про помсту одних іншим. Так, литовська підпільна преса інформу-
вала: «Останнім часом німці розстріляли 10 поляків із Вільнюського краю
та близько 100 вивезли до концентраційного табору, твердячи, що це вчи-
нено у відповідь на вбивство функціонера литовської кримінальної поліції
Маріанаса Падаба, хоч останній був очільником німецького ґестапо»41. Для
поляків співпраця литовців із німцями від 1941 р. виявилася важливою
справою. На рівні поліцейських служб, охоронних батальйонів, військових
об’єктів виглядало, що вояками були литовці, а не німці. Бійці Армії крайо-
вої, готуючи операцію «Остра брама», боролися з литовськими допоміжними
підрозділами в німецькому війську.
Ще одним прикладом зусиль німців налаштувати одні народи проти ін-
ших була їхня тактика під час виселенських операцій. Так, рішення про де-
портацію поляків зі Східної Литви своїми підписами повинні були затверди-
ти литовські службовці, а втілити у життя – литовські поліцейські42. Так само
українсько-польські відносини на Південно-Східній Люблінщині надовго за-
гострила німецька виселенська акція (листопад 1942 – серпень 1943 рр.) на
38 Макаренко Е.М. Особливості управління етнічними конфліктами в сучасному світі //
Державне управління: теорія та практика. – 2011. – №1.
39 Pięciak W. Tajna wojna // Tygodnik Powszechny. – 2012. – 11 maja (№20). – S.14–15.
40 Bubnys A. Stosunki międzyetniczne na Wileńszczyźnie w latach okupacji nazistowskiej
(1941–1944) // Studia Podlaskie. – T.XVII. – Białystok, 2007–2008. – S.137.
41 Lietuva. – 1943. – 15.X.
42 Станкерас П. Литовские полицейские батальоны: 1941–1945 годы. – Москва, 2009. – С.125.
Український історичний журнал. – 2018. – №3
Українсько-литовсько-польський досвід «війни у війні»: спроба компаративного аналізу 101
Замойщині. «Німецька провокація», як влучно окреслив ці події польський
історик А.Сова, була успішною43.
Національні партизанські формування – Українська повстанська ар-
мія, Литовська армія свободи та польська Армія крайова – у часи Другої
світової війни створювалися паралельно. Литовсько-польський і україн-
сько-польський антагонізми поступово набували форм збройного конфлікту
(сюди належать події на Волині, Східній Галичині, Холмщині, Підляшші –
протистояння між УПА та АК). Примітно, що як литовські, так й укра-
їнські автори вказують на факти підтримки (зокрема зброєю) німецькою
адміністрацією польських формувань. Так, керівник вільнюського округу
литовської поліції А.Лілейкіс свідчив про наявність фотодоказів на під-
твердження фактів озброєння загонів АК німецькою стороною. Перемовин
німців із керівництвом польських підрозділів зафіксовано й у радянських
джерелах. Ідеться, зокрема, про бриґаду З.Шендзеляжа («Лупашка») та
групу «Шанець»44. Подібні ж факти отримання поляками від німців зброї
(в різний спосіб) спостерігаємо й на теренах України. Один із прикладів
описано керівником найбільшої бази самооборони на Волині у Пшебражі/
Перебрідді Г.Цибульським45. Про аналогічні випадки пише у своїх спога-
дах «Дівчата плачуть даремно» Є.Ловель:
«8 грудня 1943 року польський партизанський відділ під ко-
мандою поручника Нуркевича отримав від німців 10 000 штук
амуніції, 350 ракет, 500 ручних ґранат, 280 мінометних ґра-
нат, 820 гарматних пострілів, 4 важких кулемети, 193 ґвинтів-
ки, харчів. [...] А у квітні – травні 1944 року той самий відділ
отримав 11 000 штук амуніції, 181 звичайний карабін, 522 ґра-
натомети, 7 ручних кулеметів тощо»46.
Литовці, українці розглядали польські сили (зокрема АК), що діяли на
теренах Віленщини, Західної України як потенційних окупантів і, відповід-
но, вели з ними боротьбу. Навіть серед литовського антинацистського підпіл-
ля були переконання, що таких «образ», як від поляків, Литва не зазнала ані
від німців, ані від росіян47. Поляки ж, своєю чергою, не змогли подарувати
литовцям та українцям їхніх дій після осені 1939 р., що їх вони сприйняли
як «колабораціонізм» і «зраду». Тож підпільні збройні сили, які воювали на
спірних теренах, представляли кожна національні інтереси, що унеможлив-
лювало досягнення порозуміння48.
43 Sowa A.L. Stosunki polsko-ukraińskie 1939–1947: zarys problematyki. – Kraków,
1998. – S.155–157.
44 Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. – Т.V. –
Кн.2: Границы СССР восстановлены (1 июля –31 декабря 1944 г.). – Москва, 2007. – С.38.
45 Cybulski H. Krwawy Wołyń’43: niepokonana polska twierdza. – Warszawa, 2016. – 379 s.
46 Lovell J. Dziewczęta płaczą nadaremnie. – Kraków, 1962. – 273 s.
47 Петровская О.В. Наследство Второй мировой войны в формировании взаимных
предубеждений поляков и литовцев // Прибалтийские исследования в России: Мат. междунар.
науч. конф. – Калининград, 2016. – С.213–220.
48 JundoKaliszewska B. Etnolingwistyczna istota nacjonalizmu litewskiego i antypolonizm
Litwinów na przełomie lat osiemdziesiątych i dziewięćdziesiątych XX w. // Acta Universitatis
Lodziensis: Folia historica. – 2013. – T.91. – S.229.
Український історичний журнал. – 2018. – №3
102 Оксана Каліщук
Німці організували та озброїли численні національні поліцейські й вій-
ськові підрозділи, серед яких різноманітні «леґіони», ваффен-СС (у тому чис-
лі дивізія «Галичина») і т. ін. У 1944 р. з німецької ініціативи постало литов-
ське добровольче формування під орудою ґенерала П.Плехавічюса, одним
із завдань якого була боротьба з польськими та радянськими партизанами.
Використовуючи литовську поліцію для боротьби з польським підпіллям,
німці дедалі ускладнювали литовсько-польські відносини. З іншого боку, на
думку істориків, підрозділи литовської поліції було створено не за наказом
німців, а з ініціативи самих литовців – для боротьби з комунізмом, зі споді-
ваннями, що за допомогою німців удасться відновити незалежність Литви49.
Аналогічно дослідники українсько-польського протиборства в роки Другої
світової війни стверджують про вплив на його перебіг української допоміж-
ної та польської «ґранатової поліції».
Найбільш контроверсійним питанням в історії міжнаціональних відно-
син у роки Другої світової війни стала причетність структур національного
підпілля до знищення мирних мешканців. Символом литовсько-польсько-
го конфлікту стало вбивство литовською поліцією поляків у селі Ґлітішкес
та литовців – вояками Армії крайової50 в Дубинках51. Гарячі дискусії52 ви-
кликає причетність до цих подій загону З.Шендзеляжа («Лупашка»), котрого
одні оцінюють як «чи не найкращого коменданта повоєнної партизанки»53,
інші – як людину «з кров’ю на руках»54. Постать цього діяча по-різному трак-
тується не лише в литовсько-польському, а й у внутрішньопольсько-
му дискурсі55. Учасник операції «Остра брама», згодом командир загону
49 Stankeras P. Policja litewska i sprawy polskie na ziemiach litewskich w latach 1939–1944 //
Europa Orientalis: Studia z Dziejów Europy Wschodniej i Państw Bałtyckich. – 2010. – №2. – S.234.
50 Я.Відацький стверджував, що наскільки поляки ідеалізують Армію крайову, настільки
литовці, навпаки, ставляться до неї приблизно так само, як польське суспільство – до Української
повстанської армії (див.: Widacki J. Litwa nam, my Litwie // Gazeta Wyborcza. – 2004. – 22.VI. –
S.10; Видацкий Я. Польское высокомерие и литовские фобии // Новая Польша. – 2011. – №9).
51 Rokicki P. Glinciszki i Dubinki: zbrodnie wojenne na Wileńszczyźnie w połowie 1944 roku i ich
konsekwencje we współczesnych relacjach polsko-litewskich. – Warszawa, 2015. – 383 s.
52 Між литовською та польською історіографіями точаться суперечки щодо кількості жертв цих
нападів. Згідно зі твердженнями польських авторів, у с. Ґлітішкес (пол. Ґлінцішкі) винищено 38–
39 осіб, натомість литовські обстоюють цифри від 26 до 39 (див.: Zizas R. Lietuvių savisaugos (apsaugos)
batalionų karių nuostoliai Vokietijos–SSRS karo metu (1941–1945) // Karo archyvas. – T.19. – Vilnius,
2004. – Р.250; Bubnys A. Stosunki litewsko-polskie podczas II wojny światowej // Tematy polsko-litewskie:
Historia, literatura, edukacja / Pod. red. R.Traby. – Olsztyn, 1999. – S.131; Bubnys A. Pasipriešinimo
judėjimai Lietuvoje Antrojo pasaulinio karo metais: lenkų pogrindis 1939–1945 m. – Vilnius, 2015. –
Р.198). Так само в літературі можна зустріти різну кількість жертв «акції» в Дубинках. У працях
польських істориків найчастіше називають 27 осіб, тоді як у литовських – близько 100 (див.: Zizas
R. Armijos krajovos viekla Lietuvoje 1942–1944 metais, Armija krajova Lietuvoje. – Vilnius, 1995. –
Р.33; Bubnys А. Stosunki litewsko-polskie podczas II wojny światowej. – S.131). Подібні суперечки та
міфологізацію масштабів конфлікту спостерігаємо й в українсько-польському випадку.
53 Motyka G. Gdzie «Łupaszka», gdzie «Bury» // Nowa Europa Wschodnia. – 2016. – №3/4. – S.148.
54 Skura P. Z krwią na rękach: odpowiadamy «Naszemu Dziennikowi» // Trybuna. – 2006. – 1.III
(№51). – S.3.
55 Див., напр.: Czuchnowski W., Radczenko A. Litewska zbrodnia majowa «Łupaszki» // Gazeta
Wyborcza. – 2016. – 10.V (№108). – S.6; Dybicz P., Wasilewski K. Krew na rękach «Wyklętych» //
Przegląd. – 2016. – 29.II – 6.III (№9). – S.12–16; Smoleński P. Wojna majora «Łupaszki»: historia
wojenna // Ale Historia. – 2013. – 2.IX (№35). – S.12–13; Wasilewski K. Zbrodnie bohaterów IPN //
Przegląd. – 2018. – 26.II – 4.III (№9). – S.12–16; Wroński P. Historia zamieniana w mit: czy
«Łupaszka» to dziś wzór dla młodych // Gazeta Wyborcza. – 2016. – 27.IV (№98). – S.12.
Український історичний журнал. – 2018. – №3
Українсько-литовсько-польський досвід «війни у війні»: спроба компаративного аналізу 103
особливих операцій Національного військового союзу Р.Райс («Бурий») від-
значився ліквідацією десятків білоруських селян на Підляшші, в околицях
м. Більськ-Підляський. Також можна назвати М.Паздерського («Сірого»), ко-
трий брав участь у нападі Національних збройних сил на українське село
Верховини 6 червня 1945 р. – тоді загинули бл. 240 осіб; Ю.Задзерського
(«Волиняка»), чий підрозділ у ніч на 18 квітня 1945 р. знищив українське
село Пискоровичі; Ю.Бісса («Вацлава»), який командував загоном Армії
крайової під час спалення українського села Павлокоми 3 березня 1945 р.
За вбивства євреїв і словаків на Підгаллі відповідальний інший відомий
партизанський провідник – Ю.Курась («Вогонь»). Ці події аж ніяк не впису-
ються в однозначно позитивний образ боротьби з «червоним або коричневим
злом». Це суперечить спробі частини суспільств (українського, литовського,
польського) зобразити минуле у винятково чорно-білих тонах.
У цієї проблеми є декілька вимірів, незалежно від того, ідеться про ли-
товсько-польський чи про українсько-польський контекст. Перший стосуєть-
ся питання: наскільки відповідальність окремих представників і груп можна
перекладати на весь рух спротиву або на його керівництво? Адже й «повстан-
ців» в Україні, і «лісових братів» у Литві, і «проклятих солдатів» у Польщі
шанують саме як борців за незалежність своїх націй і держав. Відповідно,
будь-які спроби звинуватити їх у воєнних злочинах сприймають дуже боліс-
но. За словами колишнього президента України Л.Кравчука: «Ми можемо
розглядати події як боротьбу проти окупації. Якщо ж ми не будемо на цьому
акцентувати увагу і скажемо, що це була тільки воля якоїсь, скажімо так,
екстремістської частини народу, тим часом хочемо ми цього чи ні, але за-
судимо національно-визвольний рух як такий»56. Інший аспект стосується
навіть не стільки вироблення єдиної оцінки подій або постатей, скільки не-
припустимості застосування «подвійних стандартів». Дуже промовиста реак-
ція польської сторони на кроки України та Литви зі вшанування керівників
національно-визвольних рухів. Так, бурхливу реакцію викликало посмерт-
не відзначення державною нагородою в 2004 р. ґенерала П.Плехавічюса57.
Ще гостріше відреагували в Польщі на аналогічні дії щодо С.Бандери та
Р.Шухевича. Водночас неодноразово згадуваного вище З.Шендзеляжа
(«Лупашка») в 1993 р. було реабілітовано, у 2007 р. «за видатні заслуги для
незалежності Польської Республіки» президентським указом відзначено
хрестом ордена Відродження Польщі, а в 2016 р. за участі керівництва дер-
жави перепоховано у Варшаві58. У такому випадку, навряд чи виправдане
категоричне неприйняття польською стороною вшанування в Україні того ж
Д.Клячківського («Клима Савура»).
У контексті волинських подій деякі історики звертають також увагу на
роль в ескалації конфлікту факту переходу української поліції, яка брала
56 Див.: Волинь 1943/1944: невідома трагедія: Національна гідність – це правда для себе і
для своїх нащадків // День. – 2003. – 7 травня. – С.4–5; 16 травня. – С.4–5.
57 Сафроновас В. О тенденциях политики воспоминания в современной Литве // Ab
Imperio. – 2009. – №3. – С.449.
58 Nasz Dziennik. – 2016. – 26.IV (№97).
Український історичний журнал. – 2018. – №3
104 Оксана Каліщук
участь у Голокості, на бік Української повстанської армії навесні 1943 р.
Таку ідею зустрічаємо ще рапорті польського підпілля, датованому 27 липня
1943 р., де стверджувалося: «мордування» євреїв і заволодіння їхнім май-
ном стали причиною того, що потім узялися за погром поляків, адже «вільні
та привчені до цієї роботи руки не хотіли бути бездіяльними, а домагалися
подальшої роботи», причому особливо зверталася увага на «вроджену жагу
українців до грабунку»59. У 1990-х рр. А.Перетяткович стверджував, що, бе-
ручи активну участь у ліквідації євреїв, українські поліцейські переконали-
ся в можливості практично безкарно знищувати людей (як окремих осіб, так
і цілі групи). На його думку, вишколені у вбивствах євреїв поліцаї-українці
з середини 1942 р., після завершення «акції», почали шукати нових жертв і
ними, природно, стали поляки60.
На ролі української поліції наголошує найбільш знаний дослідник про-
блеми поза теренами України та Польщі – Т.Снайдер. Американський фа-
хівець зазначає, що етнічні чистки поляків, на його думку, здійснювали мо-
лоді люди, які впродовж 1942 р. були залучені до винищення єврейського
населення й переконалися таким чином у можливості фізично «вирішити»
національне питання61.
Пов’язують антиєврейські та антипольські акції й при характеристиці
литовсько-польських взаємин. Так, ще автори звіту делеґатури польсько-
го уряду від 11 травні 1942 р. стверджували: «Литовці обманулись у сво-
їх сподіваннях на німців і ще більше прагнуть помсти над переможеними
поляками. Постійно погрожують, що після знищення євреїв надійде черга
поляків»62. Примітна, у сенсі функціонування ідеї пов’язування долі євреїв і
поляків Вільнюса в роки Другої світової війни, теза С.Левандовської, котра
стверджує, що «загибель ґетто 1943 р. дозволяла передбачити подібну долю
поляків за різкої зміни ситуації»63. Польські історики використовують що-
найменшу можливість, аби згадати участь литовців у винищенні євреїв у
Понарах64, таким чином формуючи образ їх не лише як убивць поляків, але й
затятих антисемітів. Натомість литовська сторона, приймаючи частково від-
повідальність, усе ж указує на нацистську окупаційну владу як на основного
59 Bonusiak W. Małopolska Wschodnia pod rządami Trzeciej Rzeszy. – Rzeszów, 1990. –
S.217–218.
60 Peretiatkowicz A. Polska samoobrona w okolicach Łucka. – Katowice, 1995. – S.16, 42.
61 Снайдер Т. Перетворення націй: Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569–1999. – К.,
2012. – С.194–198.
62 Цит. за: Яковлева Е.В. Польша против СССР: 1939–1945. – Москва, 2007. – С.183.
63 Lewandowska S. Wilno wobec wojny 1939–1945 r. – przedmiot i podmiot polityki //
Nasz Czas. – 2006. – №10 (685).
64 Dębiński J. Ludobójstwo w litewskich Ponarach // Niedziela. – 2004. – №34. – S.18;
JaniszakównaSzyksznian D. Wilno – krew i łzy: Ponary. – Szczecin, 2016. – 159 s.; Janusiak J.
Ludobójstwo w Ponarach: obraz zbrodni w świetle relacji Kazimierza Sakowicza i Heleny
Pasierbskich. Cz.1 // Studia Koszalińsko-Kołobrzeskie. – 2016. – №23. – S.355–375; Gross N.
Ponary // Lithuania. – 2003. – №1. – S.76–84; Korowajczyk W. Ponary – wileńska Golgota //
Arcana. – 2000. – №6. – S.160–161; Pasierbska H. Ponary i inne miejsca męczeństwa Polaków z
Wileńszyczny w latach 1941–1944. – Łowicz, 2005. – 390 s.; Sakowicz K. Ponary diary 1941–1943:
a bystander’s account of a mass murder. – Yale University Press, 2005. – 156 p.; Idem. Zbrodnie
w Ponarach // Głos. – 2002. – №20. – Р.16; Tomkiewicz M. Zbrodnia w Ponarach 1941–1944. –
Warszawa, 2008. – 443 s.
Український історичний журнал. – 2018. – №3
Українсько-литовсько-польський досвід «війни у війні»: спроба компаративного аналізу 105
призвідника Голокосту, застосовуючи подібну арґументацію, що й польська,
котра заявляє, що «це німці готували людям таку долю»65.
Схожі ідеї трапляються в одному з рапортів польського підпілля, дато-
ваному 27 липня 1943 р. (див. вище), який стосується вже українсько-поль-
ського конфлікту. Водночас слід зауважити, що така пильна увага до єврей-
ського питання – не давня історична, а радше модерна традиція, що набула
поширення після Другої світової війни.
Не менш примітним слід уважати згасання литовсько-польського та
українсько-польського конфліктів із приходом радянської влади. Нова ситу-
ація створила умови для співпраці українців, литовців і поляків66. У литов-
сько-польському випадку її початком уважають зустріч, яка відбулася 16 бе-
резня 1945 р. в околицях містечка Валькінінкай (пол. Олькенікі), під час
якої було досягнуто домовленості між керівництвом литовського й польсько-
го підпілля щодо спільної боротьби з радянськими окупантами67. Факт зміни
у взаєминах підтверджував і рапорт коменданта Віленського округу АК під-
полковника А.Олехновича («Погорецького»), який стверджував: «На теренах
Литви від року існує партизанський рух. Ставлення литовських партизанів
до польських загонів цілком прихильне, було декілька випадків співпра-
ці у складних для однієї чи іншої сторони ситуаціях»68. Як приклад можна
навести допомогу литовцям у бою з підрозділом НКВС під с. Мішуни, яку на-
дав відділ Армії крайової під командуванням підпоручника В.Фрасуненка
(«Філяра»)69.
Аналогічним був розвиток подій і в українсько-польському випад-
ку. Перед загрозою спільного ворога українці та поляки об’єдналися.
Необхідність перемир’я диктували нові обставини. Місцеві командири
УПА й АК почали укладати угоди. Першою з відомих стала домовленість,
досягнута у с. Седліска під Диновим 29 квітня 1945 р. між посланцями ка-
пітана Д.Сотировича («Драже») підпоручником Ю.Шайдою («Балбесом»),
взводним підхорунжим Т.Ґерманом («Піратом») та, з українського
боку, керівником 4-го району І округу ОУН М.Джуманом («Борисом»).
Найвідоміший приклад спільних дій – акція, здійснена з 27 на 28 травня
1946 р. у Грубешові. Утім співробітництво, започатковане в тому бою, про-
довження не мало.
Може видатися, що епізодична співпраця у Вільнюському краї чи на
Грубешівщині не була суттєвим чинником литовсько-польських, україн-
сько-польських взаємин. Однак, дивлячись глибше на антитоталітарні
рухи у Прибалтиці («лісові брати»), Україні («повстанці») чи соціалістичній
65 Див.: Biuletyn IPN. – 2018. – №1/2.
66 Bubnys A. Vilnius AK kontaktai su vokiečiais 1943–1944 m. // Armija Krajova Lietuvoje. –
Vilnius; Kaunas, 1999. – Р.118–126; Idem. Nie byliśmy sojusznikami – dlaczego? Stosunki polsko-
litewskie na Wileńszczyźnie w latach 1939–1944 // Lithuania. – 1991. – №1.
67 Karbowiak A. Konflikt polsko-litewski na Wileńszczyźnie w latach 1941–1944 // Glaukopis. –
2007–2008. – №9/10. – S.250.
68 Wołkonowski J. ZWZ–AK a problem mniejszości etnicznych na Wileńszczyźnie // Opór wobec
systemów totalitarnych na Wileńszczyźnie w okresie II wojny światowej. – Gdańsk, 2003. – S.59.
69 Ibid.
Український історичний журнал. – 2018. – №3
106 Оксана Каліщук
Польщі («прокляті солдати»), можна зауважити спільні цілі та прагнення –
боротьба проти режиму і сподівання на початок третьої світової війни, яка
змінила б долю цих земель. Тенденції і в Литві, і в Україні, і в Польщі до-
зволяють стверджувати, що саме ідея антикомуністичного підпілля може
об’єднати та звільнити від взаємних образ. Серед литовських істориків, вій-
ськовиків можна досить часто зустріти переконання, що пам’ять про спіль-
ну боротьбу проти радянської окупації польського й литовського підпілля
після 1944 р. може слугувати покращенню польсько-литовських відносин70.
Ідентичні твердження лунають і в українсько-польському дискурсі, причо-
му як з українського («якщо наші попередники, які стріляли один в одного,
зуміли переступити через своє важке минуле заради майбутнього, зуміли
стати колишніми ворогами, ми тим паче зобов’язані зробити це»71), так і з
польського («не бачив би в діяльності польського незалежницького підпіл-
ля перешкоди в польсько-білоруських або польсько-українських відноси-
нах; ба більше, видається, що можна це питання потрактувати в категорі-
ях спільного досвіду боротьби з радянським пануванням. Не лише Польщі
кінець Другої світової війни не приніс незалежності. Досвід протиборства
з совєтами мають також литовці чи українці»)72 боків. Урешті-решт, саме
Й.Сталін виявився переможцем і в литовсько-польському, і в українсько-
польському конфліктах, адже терени, охоплені міжетнічною боротьбою,
опинилися у складі СРСР.
Конфлікти часів війни належать до тих моментів минулого, які вели-
кою мірою визначають історичну свідомість сучасних українців, литовців,
поляків. І це попри те, що комуністичний режим не толерував пам’яті про
ті події. Інформація про те, що відбувалося на Волині, Східній Галичині,
Віленщині почала поширюватися й обговорюватися лише після розпа-
ду СРСР. Оскільки події минулого донині викликають гострі суперечки,
але ніколи не порівнювалися, видається, що наша спроба дозволить по-
новому подивитися на міжнаціональні конфлікти періоду Другої світової
війни.
REFERENCES
1. Antoniuk, J. (2013). Vplyv «Volyns’koi trahedii» na formuvannia etnichnykh stereo-
typiv ukraintsia ta polaka. Kraieznavstvo, 3, 46–54 [in Ukrainian].
2. Antonovych, V. (1995). Polsko-russkije otnoshenija XVII v. v sovremennoj pol’skoj
prizme (po povodu povesti H.Sienkiewicza «Ogniem i mieczom»). In: Antonovych, V. Moja
spovid’. Kyiv [in Russian].
3. Balcer, A. (2017). Kresentymentalizm. Nowa Europa Wschodnia, 23–29 [in Polish].
4. Biržiška, M. (2009). Vilniaus golgota. Vilnius, 1992 [in Lithuanian].
5. Boki, J. (n.d.). Kresy we krwi. 17 września – Szyderstwo historii Retrieved from http://
kresywekrwi.neon24.pl/post/140566,17-wrzesnia-szyderstwo-historii [in Polish].
70 Zwycięży zdrowy rozsądek: rozmowa z Linasem Linkevičiusem // Nowa Europa Wschodnia. –
2017. – №3/4. – S.133–135.
71 В’ятрович В. Історія з грифом «секретно». – Л., 2011. – С.128.
72 Mierzwa J. O „bandytach” raz jeszcze // Nowa Europa Wschodnia. – 2016. – №3/4. – S.153.
Український історичний журнал. – 2018. – №3
Українсько-литовсько-польський досвід «війни у війні»: спроба компаративного аналізу 107
6. Bonusiak, W. (1990) Małopolska Wschodnia pod rządami Trzeciej Rzeszy. Rzeszów [in
Polish].
7. Bubnys, A. (1999). Stosunki litewsko-polskie podczas II wojny światowej. In: R.Traby
(ed.), Tematy polsko-litewskie. Historia, literatura, edukacja (s.118–134). Olsztyn [in
Polish].
8. Bubnys, A. (2015). Pasipriešinimo judėjimai Lietuvoje Antrojo pasaulinio karo metais:
lenkų pogrindis 1939–1945 m. Vilnius [in Lithuanian].
9. Bubnys, A. (1991). Nie byliśmy sojusznikami – dlaczego? Stosunki polsko-litewskie na
Wileńszczyźnie w latach 1939–1944. Lithuania, 1 [in Polish].
10. Bubnys, A. (1999). Vilnius AK kontaktai su vokiečiais 1943–1944 m. In: Armija
Krajova Lietuvoje (pp.118–126). Vilnius; Kaunas [in Lithuanian].
11. Bubnys, A. (2007–2008). Stosunki międzyetniczne na Wileńszczyźnie w latach oku-
pacji nazistowskiej (1941–1944). Studia Podlaskie (XVII), 133–144 [in Polish].
12. Buchowski, K. (2006) Litwomani i polonizatory: mity, wzajemne postrzeganie i ste-
reotypy w stosunkach polsko-litewskich w pierwszej połowie XX wieku. Białystok [in
Polish].
13. Buchowski, K. (2006). Stosunki polsko-litewskie na Wileńszczyźnie (1939–1940)
w świetle historiografii obu krajów. In: Marek Kietliński, Wojciech Śleszyński (ed.),
Wyzwolenia czy okupacje? Stosunek społeczności zamieszkujących pogranicze polsko-li-
tewsko-białoruskie do zmieniających się w XX wieku systemów. 129–134. Białystok [in
Polish].
14. Cybulski, H. (2016). Krwawy Wołyń’43: niepokonana polska twierdza. Warszawa [in
Polish].
15. Czuchnowski, W., Radczenko, A. (2016). Litewska zbrodnia majowa „Łupaszki”.
Gazeta Wyborcza, Maj 10, s.6 [in Polish].
16. Dębiński, J. (2004). Ludobójstwo w litewskich Ponarach. Niedziela, 34 [in Polish].
17. Dybicz, P., Wasilewski, K. (2016). Krew na rękach „Wyklętych”. Przegląd, 9, 12–16
[in Polish].
18. Dynarowski, D. (2008). Oddziały zbrojne polskiego podziemia na Kresach Wschodnich
w okresie okupacji (1939–1944). Kraków [in Polish].
19. Górski, K. (1995). Divide et impera. Białystok [in Polish].
20. Gross, N. (2003). Ponary. Lithuania, 1, 76–84 [in Polish].
21. Hud’, B. (2006). Zahybel’ Arkadii: Etnosotsial’ni aspekty ukrains’ko-pol’s’kykh konfli-
ktiv 19 – pershoi polovyny 20 st. L’viv [in Ukrainian].
22. Iwshyna (ed.) (2003). Volyn’ 1943/1944: nevidoma trahediia: Natsional’na hidnist’ –
tse pravda dla sebe i dla svoikh nashchadkiv. Den’, May 7, 4–5 [in Ukrainian].
23. Jakovleva, E.V. (2007). Pol’sha protiv SSSR. 1939–1945. Moskwa [in Russian].
24. Jampolski, V.P. (ed.) (2007). Organy gosydarstvennoj bezopasnosti SSSR v Velikoj
Otechestvennoj vojne (vol.V). Moskwa [in Russian].
25. Janiszakówna-Szyksznian, D. (2016). Wilno – krew i łzy: Ponary. Szczecin [in Polish].
26. Janusiak, J. (2016). Ludobójstwo w Ponarach: obraz zbrodni w świetle relacji
Kazimierza Sakowicza i Heleny Pasierbskich. Cz.1. Studia KoszalińskoKołobrzeskie,
23, 355–375 [in Polish].
27. Jundo-Kaliszewska, B. (2013). Etnolingwistyczna istota nacjonalizmu litewskiego i
antypolonizm Litwinów na przełomie lat osiemdziesiątych i dziewięćdziesiątych XX w.
Acta Universitatis Lodziensis. Folia historica, (91), 219–240 [in Polish].
28. Kacewicz, M. (n.d.). Dzicy Litwini i polscy imperialiści. Retrieved from http://www.
newsweek.pl/swiat/dzicy-litwini-i-polscy-imperialisci,76125,1,1.html [in Polish].
29. Kalishchuk, O. (2013). Ukrains’ko-pol’s’ke protystoiannia na Volyni ta v Halychyni u
roky Druhoi svitovoi viiny: naukovyi i suspil’nyi dyskursy. L’viv [in Ukrainian].
30. Karbowiak, A. (2007–2008). Konflikt polsko-litewski na Wileńszczyźnie w latach
1941–1944. Glaukopis, 9–10, 231–257 [in Polish].
31. Korniienko, O.M. (2015). Etnichni stereotypy v mizhetnichnii komunikatsii.
Svitohliad – Filosofiia – Relihiia, 9, 59–69 [in Ukrainian].
Український історичний журнал. – 2018. – №3
108 Оксана Каліщук
32. Korowajczyk, W. (2000). Ponary – wileńska Golgota. Arcana, 6 (36), 160–161 [in
Polish].
33. Korowajczyk, W. (2013). Litewska okupacja Wileńszczyzny. Nasza Polska, November
20, 15 [in Polish].
34. Kostro, R. (2012). Wilno – konflikt i pojednanie. Nowa Europa Wschodnia, 3-4, 95–
100 [in Polish].
35. Kozłowska, J. (2011). Spór o Wilno w litewskiej prasie konspiracyjnej w 1943 roku.
Studia Interkulturowe Europy ŚrodkowoWschodniej, 6, 3–13 [in Polish].
36. Kulińska, L. (2008). Przebieg eksterminacji ludności polskiej Kresów Wschodnich w
latach czterdziestych XX wieku. In: Edmund Jusko (ed.), Zagłada Polaków na kresach
II Rzeczpospolitej: stosunki polsko-ukraińskie w latach 1939–1945: Materiały pomocnicze
na nauczania historii Polski XX wieku. Tarnów [in Polish].
37. Kuroń, J. (2003) Trudna droga do pojednania: Rozmowa Dialog-u z Jackiem Kuroniem
na temat stosunków polsko-ukraińskich. Dialog. DeutschPolnisches Magazim / Magazyn
PolskoNiemiecki, 64 [in Polish].
38. Laurinavičius, C. (2005). Druga wojna światowa a Europa Srodkowa. Nasz Czas, 13
[in Polish].
39. Lewandowska, S. (2006). Wilno wobec wojny 1939–1945 r. – przedmiot i podmiot
polityki. Nasz Czas, 10 [in Polish].
40. Linkevičius, L. (2017). Zwycięży zdrowy rozsądek. Nowa Europa Wschodnia, 3-4,
133–135 [in Polish].
41. „Litwa brała udział w rozbiorze Polski w 1939 r.”. Retrieved from https://www.wprost.
pl/325217/Litwa-brala-udzial-w-rozbiorze-Polski-w-1939-r [in Polish].
42. Łossowski, P. (1995). Litwini w oczach Polaków. Dzieje Najnowsze, 2, 105–114 [in
Polish].
43. Lovell, J. (1962). Dziewczęta płaczą nadaremnie. Kraków [in Polish].
44. Mackiewicz, J. (1954). O pewnej, ostatniej próbie i o zastrzelonym Bujnickim.
Kultura, 11 (85), 81–95 [in Polish].
45. Makarenko, E.M. (2011). Osoblyvosti upravlinnia etnichnymy konfliktamy v sucha-
snomu sviti. Derzhavne upravlinnia: teoria ta praktyka, 1. Retrieved from http://acade-
my.gov.ua/ej/ej13/txts/Makarenko.pdf [in Ukrainian].
46. Mędrzecki, W. (n.d.). Według sanacji Galicja i Wołyń miały być obszarem historycz-
nego kompromisu. Retrieved from http://www.gazetaprawna.pl/artykuly/982351,histo-
ria-wolyn-wywiad-widei.html [in Polish].
47. Mierzwa, J. (2016). O „bandytach” raz jeszcze. Nowa Europa Wschodnia, 3-4, 151–
153 [in Polish].
48. Miknys, R. (2005). Michał Römer o stosunkach litewsko-polskich w latach 1939–1945.
Biuletyn historii pogranicza, 6, 29–37 [in Polish].
49. Motyka, G. (2016). Gdzie „Łupaszka”, gdzie „Bury”. Nowa Europa Wschodnia, 38–40.
[in Polish].
50. Nalchadzhjan, A.A. (2015). Etnopsykhologia (2th ed.). Sankt-Peterburg [in Russian].
51. Nikžentaitis, A. (2004). Litwa Wschodnia w kulturze pamięci i polityce pa-
mięci Litwinów; problem stosunku historyka i twórcy pamięci. Nasz Czas, 18
[in Polish].
52. Pasierbska, H. (2005). Ponary i inne miejsca męczeństwa Polaków z Wileńszyczny w
latach 1941–1944. Łowicz [in Polish].
53. Peretiatkowicz, A. (1995). Polska samoobrona w okolicach Łucka. Katowice [in
Polish].
54. Pięciak, W. (2012). Tajna wojna. Tygodnik Powszechny, May 11, 14–15 [in Polish].
55. Rachuba, A., Kiaupianė, J., Kiaupa Z. (2008). Historia Litwy. Dwugłos polsko-litew-
ski. Warszawa [in Polish].
56. Rokicki, P. (2015). Glinciszki i Dubinki: zbrodnie wojenne na Wileńszczyźnie w
połowie 1944 roku i ich konsekwencje we współczesnych relacjach polsko-litewskich.
Warszawa [in Polish].
Український історичний журнал. – 2018. – №3
Українсько-литовсько-польський досвід «війни у війні»: спроба компаративного аналізу 109
57. Safronovas, V. (2009). O tendentsijakh politiki vospominanija v sovremennoj Litvie.
Ab Imperio, 3, 424–458 [in Russian].
58. Sakowicz, K. (2002). Zbrodnie w Ponarach. Głos, 20, 16 [in Polish].
59. Snaider, T. (2012). Peretvorennia natsii. Pol’shcha, Ukraina, Litva, Bilorus’ 1569–
1999. Kyiv [in Ukrainian].
60. Siwicki, M. (1994). Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich (vol. 3). Warszawa [in
Polish].
61. Skura, P. (2006). Z krwią na rękach: odpowiadamy „Naszemu Dziennikowi”. Trybuna,
March 1, 3 [in Polish].
62. Smoleński, P. (2013). Wojna majora „Łupaszki”: historia wojenna. Ale Historia, 35,
12–13 [in Polish].
63. Sowa, A.L. (1998). Stosunki polsko-ukraińskie 1939–1947: zarys problematyki.
Kraków [in Polish].
64. Stankeras, P. (2010). Policja litewska i sprawy polskie na ziemiach litewskich w
latach 1939–1944. Europa Orientalis : Studia z Dziejów Europy Wschodniej i Państw
Bałtyckich, 2, 219–249 [in Polish].
65. Stankeras, P. (2009). Litovskije politsejskije bataliony 1941–1945. Moskwa [in
Russian].
66. Tomkiewicz, M. (2008). Zbrodnia w Ponarach 1941–1944. Warszawa [in Polish].
67. Traba, R. (2009). „Druhyi bik pamiati”: Istorychni dosvidy ta yikh pa-
miatannia v Tsentral’no-Skhidnii Yevropi. Ukraina moderna, 4 (15), 3–62
[in Ukrainian].
68. Ventslova, T. Dla litovtsev Vilnius – to zhe samoje, chto dla evreejev
Jerusalim. Retrieved from https://inosmi.ru/baltic/20120424/191047495.html
[in Russian].
69. Viatrovych, V. (2011). Istoriia z hryfom „sekretno”. L’viv [in Ukrainian].
70. Wasilewski, K. (2018). Zbrodnie bohaterów IPN. Przegląd, February 26 – March 4,
12–16 [in Polish].
71. Widacki J. (2011). Pol’skoje vysokomerije i litovskie fobii. Novaja Polsha, 9 [in
Russian].
72. Widacki, J. (2004). Litwa nam, my Litwie. Gazeta Wyborcza, June 22, 10 [in Polish].
73. Wołkonowski, J. (1995). Litewska okupacja Wileńszczyzny (27 października
1939 –15 czerwca 1940 roku) – Sauguma w walce z polskim państwem podziemnym:
fragm. prace. Mars, 3, 51–74 [in Polish].
74. Wołkonowski, J. (2003). ZWZ–AK a problem mniejszości etnicznych na Wileńszczyźnie.
In: Opór wobec systemów totalitarnych na Wileńszczyźnie w okresie II wojny światowej.
Gdańsk [in Polish].
75. Wołkonowski, J. (2014). Stosunki polsko-litewskie w czasie II wojny światowej. In:
J.Grzybowski i J.Kozłowska (ed.). Między Rusią a Polską: Litwa: Od Wielkiego Księstwa
Litewskiego do Republiki Litewskiej. 175–211 [in Polish].
76. Wroński, P. (2016). Historia zamieniana w mit: czy „Łupaszka” to dziś wzór dla mło-
dych. Gazeta Wyborcza, Aprile 27, 12 [in Polish].
77. Zashkil’niak, L. (2008). Ukrains’ko-pol’s’ki stosunky XX st. u suspilnii svidomo-
sti ukraintsiv i poliakiv. Visnyk L’vivs’koho universytetu, Seriia sotsiolohichna, 2 [in
Ukrainian].
78. Zashkil’niak, L. (2008). Ukraina i Polshcha w XX st.: vid konfliktiv do porozu-
minnia. Ukraina: kul’turna spadshchyna, natsionalna svidomist’, derzhavnist’, 17
[in Ukrainian].
79. Zizas, R. (1995). Armijos krajovos viekla Lietuvoje 1942–1944 metais, Armija krajova
Lietuvoje. Vilnius [in Lithuanian].
80. Zizas, R. (2004). Lietuvių savisaugos (apsaugos) batalionų karių nuostoliai Vokietijos–
SSRS karo metu (1941–1945). Karo archyvas, 19, 179–343 [in Lithuanian].
Український історичний журнал. – 2018. – №3
110 Оксана Каліщук
Oksana kalishchuk
Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History),
Professor at Archeology, Ancient and Medieval History of Ukraine Department,
Lesia Ukrainka Eastern European National University
(Lutsk, Ukraine), kaliszczuk.oksana@gmail.com
UKRAINIAN-LITHUANIAN-POLISH
EXPERIENCE OF THE «WAR IN WAR»:
ATTEMPT OF COMPARATIVE ANALYSIS
The study offers basic comparative analysis of the UkrainianPolish and Lithuanian
Polish conflicts during the World War II. The emphasis is laid on the common and
distinguishing causes of these confrontations, which provides the author with an
opportunity to find out the matters that united and distinguished their course, as well
as to reveal the specifics of the armed confrontation weakening between Ukrainians
and Poles, Lithuanians and Poles. The study sheds light on the historical experience of
relationships, psychological peculiarities of relations between peoples, and some aspects
of interethnic conflicts during the war years. The author argues that the relationships
exacerbation between Ukrainians, Lithuanians and Poles had been caused by the
similar processes. The study of the UkrainianPolish and LithuanianPolish conflicts
began in the 19th century, the time of the emergence of the socalled “politicallyvirtual
communities”nations. The comparative method gave grounds to confirm theoretical
considerations of the foreign and Ukrainian experts. Although considerable amount
of research has been devoted to these issues the further research is needed to verify the
consequences of the conflicts between Ukrainians and Poles, Lithuanians and Poles in
the first half of the 20th century. The problem of overcoming the stereotypes of the public
consciousness, which are deepseated in the collective memory of peoples concerning the
ambiguous UkrainianPolish, LithuanianPolish historical heritage is still far from its
final solution. These stereotypes will be preserved till the memories of those tragic pages
of the past in UkrainianPolish relations are kept alive. The key findings of this study
may become a new argument in the “Volyn debates”.
Keywords: Lithuania, Poland, Ukraine, conflict, stereotypes, World War II, Volyn,
Vilnius issue, comparative studies.
|