Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці та інструмент організації повсякденного життя "позбавленців" УСРР (1920–1937 рр.)
Уперше комплексно розглядаються мета заснування, структура та функції радянської підсистеми примусової праці – тилового ополчення. На архівному та біографічному матеріалі висвітлено особливості повсякденного життя бійців-«позбавленців», зокрема дітей духівництва. З’ясовано, що використання приму...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 2018 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2018
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179218 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці та інструмент організації повсякденного життя "позбавленців" УСРР (1920–1937 рр.) / Т. Євсєєва // Український історичний журнал. — 2018. — № 5. — С. 58-89. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179218 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Євсєєва, Т. 2021-04-14T07:46:50Z 2021-04-14T07:46:50Z 2018 Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці та інструмент організації повсякденного життя "позбавленців" УСРР (1920–1937 рр.) / Т. Євсєєва // Український історичний журнал. — 2018. — № 5. — С. 58-89. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179218 394(477)«1920/1936» Уперше комплексно розглядаються мета заснування, структура та функції радянської підсистеми примусової праці – тилового ополчення. На архівному та біографічному матеріалі висвітлено особливості повсякденного життя бійців-«позбавленців», зокрема дітей духівництва. З’ясовано, що використання примусової праці у структурі РСЧА було одним із важелів формування комуністичного соціуму через запровадження партійно-радянських постанов, терор і специфічні різновиди пропаґанди у закритому мілітаризованому мікросоціумі. This article is the first attempt in Ukrainian historiography to open a heretofore unknown page of the communist civilization – the so called rear militia in the Workers’ and Peasants’ Red Army. Using a wealth of material from archives in Russia and Ukraine, the author examines the purpose, structure and functions of the subunit of the vast unfree labor system that was a paramilitary branch of the Gulag and a precursor of the Soviet Army’s construction battalions. Private correspondence and memoirs provide pioneering insights into the everyday life of lishentsy (disenfranchised) militiamen, including the children of clergymen. The study gives additional reasons to state that unfree labor in the Red Army system was a tool of comprehensive communist manual-mode social engineering using party and government decrees, state terror, and specific propaganda techniques typical of closed militarized communities. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці та інструмент організації повсякденного життя "позбавленців" УСРР (1920–1937 рр.) Rear Militia as a Structural Unit in the State System of Unfree Labour and an Instrument for Organizing the Daily Life of the “Lishentsy” of the Ukrainian SSR (1920– 1937) Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці та інструмент організації повсякденного життя "позбавленців" УСРР (1920–1937 рр.) |
| spellingShingle |
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці та інструмент організації повсякденного життя "позбавленців" УСРР (1920–1937 рр.) Євсєєва, Т. Історичні студії |
| title_short |
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці та інструмент організації повсякденного життя "позбавленців" УСРР (1920–1937 рр.) |
| title_full |
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці та інструмент організації повсякденного життя "позбавленців" УСРР (1920–1937 рр.) |
| title_fullStr |
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці та інструмент організації повсякденного життя "позбавленців" УСРР (1920–1937 рр.) |
| title_full_unstemmed |
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці та інструмент організації повсякденного життя "позбавленців" УСРР (1920–1937 рр.) |
| title_sort |
тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці та інструмент організації повсякденного життя "позбавленців" усрр (1920–1937 рр.) |
| author |
Євсєєва, Т. |
| author_facet |
Євсєєва, Т. |
| topic |
Історичні студії |
| topic_facet |
Історичні студії |
| publishDate |
2018 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Rear Militia as a Structural Unit in the State System of Unfree Labour and an Instrument for Organizing the Daily Life of the “Lishentsy” of the Ukrainian SSR (1920– 1937) |
| description |
Уперше комплексно розглядаються мета заснування, структура та функції
радянської підсистеми примусової праці – тилового ополчення. На архівному
та біографічному матеріалі висвітлено особливості повсякденного життя
бійців-«позбавленців», зокрема дітей духівництва. З’ясовано, що використання
примусової праці у структурі РСЧА було одним із важелів формування комуністичного соціуму через запровадження партійно-радянських постанов, терор і специфічні різновиди пропаґанди у закритому мілітаризованому мікросоціумі.
This article is the first attempt in Ukrainian historiography to open a heretofore
unknown page of the communist civilization – the so called rear militia in the
Workers’ and Peasants’ Red Army. Using a wealth of material from archives in
Russia and Ukraine, the author examines the purpose, structure and functions
of the subunit of the vast unfree labor system that was a paramilitary branch of
the Gulag and a precursor of the Soviet Army’s construction battalions. Private
correspondence and memoirs provide pioneering insights into the everyday life of
lishentsy (disenfranchised) militiamen, including the children of clergymen. The
study gives additional reasons to state that unfree labor in the Red Army system was
a tool of comprehensive communist manual-mode social engineering using party and
government decrees, state terror, and specific propaganda techniques typical of closed
militarized communities.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179218 |
| citation_txt |
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці та інструмент організації повсякденного життя "позбавленців" УСРР (1920–1937 рр.) / Т. Євсєєва // Український історичний журнал. — 2018. — № 5. — С. 58-89. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT êvsêêvat tiloveopolčennââkstrukturniipídrozdíluderžavníisistemíprimusovoípracítaínstrumentorganízacíípovsâkdennogožittâpozbavlencívusrr19201937rr AT êvsêêvat rearmilitiaasastructuralunitinthestatesystemofunfreelabourandaninstrumentfororganizingthedailylifeofthelishentsyoftheukrainianssr19201937 |
| first_indexed |
2025-11-24T21:53:31Z |
| last_indexed |
2025-11-24T21:53:31Z |
| _version_ |
1850496493945880576 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2018. – №5
УДК 394(477)«1920/1936»
тетяна ЄВСЄЄВа
кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця,
відділ історії України 20–30-х рр. XX ст.,
Інститут історії України НАН України
(Київ, Україна), tetiana_ievsieieva@ukr.net
ТИЛОВЕ ОПОЛЧЕННЯ ЯК СТРУКТУРНИЙ ПІДРОЗДІЛ
У ДЕРЖАВНІЙ СИСТЕМІ ПРИМУСОВОЇ ПРАЦІ
ТА ІНСТРУМЕНТ ОРГАНІЗАЦІЇ ПОВСЯКДЕННОГО ЖИТТЯ
«ПОЗБАВЛЕНЦІВ» УСРР (1920–1937 рр.)
Уперше комплексно розглядаються мета заснування, структура та функції
радянської підсистеми примусової праці – тилового ополчення. На архівному
та біографічному матеріалі висвітлено особливості повсякденного життя
бійців-«позбавленців», зокрема дітей духівництва. З’ясовано, що використання
примусової праці у структурі РСЧА було одним із важелів формування комуніс-
тичного соціуму через запровадження партійно-радянських постанов, терор і
специфічні різновиди пропаґанди у закритому мілітаризованому мікросоціумі.
Ключові слова: тилове ополчення, «позбавленці», мобілізація, духівництво,
ҐУЛАҐ.
Зміна ракурсу постановки проблеми в аналізі, здавалося б, добре відомого
матеріалу здатна здивувати дослідника несподіваними сюрпризами. Такою
несподіванкою у вивченні повсякдення православного духівництва радян-
ської України між двома світовими війнами виявилося тилове ополчення
(з 1930 р. мало український відповідник – запільне рушення) – воєнізова-
на підсистема примусової праці у структурі Робітничо-селянської Червоної
армії (РСЧА). У його історії впродовж 1920–1936 рр. можна виокремити три
етапи. На першому етапі свого існування (1918–1925 рр.) тилове ополчен-
ня (т/о) постає як наслідок узурпації влади та впровадження більшовицької
політики загальної трудової повинності. По закінченні громадянської війни
використовувалося на відновлювальних роботах як воєнізована структура в
річищі політики мілітаризації господарства та застосування військових час-
тин для господарських потреб. Але вже запровадження 15 листопада 1921 р.
нового Кодексу законів про працю і перехід країни до непу змусили згорнути
систему трудової повинності разом із т/о як її підсистемою. Під час військо-
вої реформи 1924–1925 рр. (другий етап) призов до команд т/о визнали не-
доцільним і до 1930 р. потенційні новобранці перебували на обліку як мо-
білізаційний резерв на випадок війни, сплачуючи спеціальний військовий
податок. На третьому етапі існування (1930–1937 рр.) т/о відновили, воно
функціонувало як специфічна мілітаризована підсистема примусової праці
для виконання планів форсованої індустріалізації.
Становлення, структура, функції та характер діяльності тилового опол-
чення – практично недосліджена проблема в історії примусової праці й по-
всякденного життя у СРСР та УСРР. Дослідницький інтерес до цієї теми
виник нещодавно в російських фахівців С.Красильникова та Д.Міненкова
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 59
й пов’язаний із вивченням проблем генези, форм системи примусової пра-
ці у СРСР, марґінальності, марґіналів у радянському суспільстві1. В Україні
вперше до опрацювання цієї проблематики в контексті історії повсякденного
життя православного духівництва звернулася Т.Євсєєва2. Однак накопичен-
ня нових фактів вимагає поглибленого аналізу проблеми. У цій статті зро-
бимо спробу послідовно розглянути створення й діяльність т/о в радянській
Україні від його заснування 1918 р. та до часу реорганізації в армійські бу-
дівельні загони 1937 р.
Із початком першого комуністичного штурму та відокремленням церк-
ви від держави перед православним духівництвом разом із виконанням ін-
ших громадянських обов’язків постала проблема несення військової служби.
Згідно з канонами церкви, клірики не мають права на діяльність, несумісну
зі священнослужінням3. 83-тє правило св. апостолів прямо вказує, що «єпис-
коп, або пресвітер, або диякон, які у військові справі вправляються і хочуть
утримати дві речі, тобто римське начальство і священичу посаду, нехай бу-
дуть позбавлені священичого сану»4. Крім цього, духовним особам заборо-
нялися професійні заняття, пов’язані з пролиттям крові тварин або людей.
Наприклад, лікарська практика, особливо хірургія. Нещасний випадок під
час операції тягне за собою звинувачення хірурга в ненавмисному вбивстві,
а якщо він є кліриком, то підлягає позбавленню сану. Так само священнос-
лужителеві, котрий приносить безкровну жертву, заборонено брати участь у
полюванні через неможливість уникнути пролиття крові5. Через небажання
проливати кров від військової служби традиційно відмовлялися й віруючі,
належні до різних сектантських груп.
Перша обов’язкова мобілізація до бойових і тилових частин Робітничо-
селянської Червоної армії, проведена від імені більшовицького уряду, ви-
кликала спротив новобранців із середовища сектантів та духівництва.
Відповідно до звернення Ради народних комісарів РСФРР від 21 лютого
1 Красильников С.А. Тылоополченцы // ЭКО. – 1994. – №3; Его же. На изломах социаль-
ной структуры: Маргиналы в послереволюционном российском обществе (1917 – конец
1930-х гг.). – Новосибирск, 1998; Красильников С.А., Миненков Д.Д. Тыловое ополчение как
элемент системы принудительного труда: этап становления (1930–1933гг.) // Гуманитарные
науки в Сибири. – Новосибирск, 2001. – С.41–46; Маргиналы в советском обществе: механизмы
и практика статусного регулирования в 1930–1950-е годы. – Новосибирск, 2006. – С.4–25;
Маргиналы в советском обществе: институциональные и структурные характеристики в 1930–
1950-е годы. – Новосибирск, 2007. – С.3–38; Миненков Д.Д. Формирование и развитие частей
тылового ополчения в СССР (1930–1937 гг.): Дисс. ... канд. ист. наук. – Новосибирск, 2006;
Его же. Тыловое ополчение – милитаризованная составляющая системы принудительного
труда в СССР 1930-х гг. // История сталинизма: Принудительный труд в СССР: Экономика,
политика, память: Мат. междунар. науч. конф., Москва, 28–29 октября 2011 / Отв. ред.:
Л.И.Бородкин, С.А.Красильников, О.В.Хлевнюк. – Москва, 2013. – С.257–268 та ін.
2 Євсєєва Т. Запільне рушення/тилове ополчення як різновид громадянських обов’язків
православного кліру в 1930-ті рр. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. –
Вип.21. – К., 2012. – С.157–165; Її ж. Джерела існування, побут та різновиди громадянських
обов’язків «позбавленців» // Українське радянське суспільство 30-х рр. XX ст.: нариси
повсякденного життя / Відп. ред. С.В.Кульчицький. – К., 2012. – С.649–641.
3 Цыпин В. Церковное право: Курс лекций. – Москва, 1994. – С.162.
4 Книга правил святих апостолів, вселенських і помісних соборів і святих отців. – К.,
2008. – С.22.
5 Цыпин В. Церковное право. – С.171–172.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
60 Тетяна Євсєєва
1918 р. «Соціалістична Вітчизна в небезпеці!» незгодних рятувати її зброєю
чи працею – розстрілювали. Серед них і представників священства, яким
влада не довірила ґвинтівку, натомість, зарахувавши їх до трудових баталь-
йонів, змусила рити окопи. Цей документ поклав початок практичному вті-
ленню загальної трудової повинності в радянській Росії, проголошеної у січні
1918 р. «Декларацією прав трудящого та експлуатованого народу». Її запро-
вадив спеціальною постановою від 22 квітня того ж року Всеросійський цен-
тральний виконавчий комітет, а V Всеросійський з’їзд рад закріпив як поло-
ження Конституції РСФРР.
У кращому випадку таких громадян віддавали під суд, і не лише на те-
риторії радянської Росії. Опановуючи українські терени, більшовики при-
носили своє законодавство та відповідно до нього проводили мобілізацію до
війська. Намагаючись знайти компроміс у питанні виконання військового
обов’язку між інтересами більшовицького уряду й віруючими-сектантами,
Об’єднані ради релігійних громад Росії та України неодноразово звертались
до РНК РСФРР із проханням замінити їм службу зі зброєю в руках виконан-
ням іншої суспільно-корисної чи санітарної праці. Зі свого боку, постановою
від 20 липня 1918 р. «Про тилове ополчення» РНК РСФРР уперше предметно
визначила коло осіб, що підлягали зарахуванню до цієї структури – громадя-
ни віком від 18 до 45 років, яких більшовицька влада віднесла до категорії
«експлуататорів» і, пам’ятаючи про те, що саме настрої у війську змусили
Миколу ІІ зректися престолу, остерігалася поширювати на них загальну вій-
ськову повинність, мобілізувати до РСЧА, давати їм у руки зброю. Натомість
статтею 65 Конституції РСФРР 1918 р. разом із родинами, з яких вони по-
ходили, позбавила виборчих прав, створивши марґінальну соціальну групу
«позбавленців» (рос. «лишенцы»). До цієї категорії віднесли й духівництво6.
У жовтні того ж року вийшов декрет про мобілізацію «буржуазії» віком від
16 до 50 років на громадсько-корисні роботи. Загалом з аналізу архівних до-
кументів випливає, що зарахування «буржуазії»/«позбавленців» в ополчення
відбувалося одночасно з кожною хвилею мобілізації до РСЧА.
У кінці липня 1918 р. наркомат юстиції (НКЮ) РСФРР поширив
«Настанову про прийняття на військову службу в тилове ополчення місь-
ких і сільських буржуазних класів, що підлягають призову на підставі де-
крету РНК від 20 липня 1918 р.» та «Положення про тилове ополчення, що
формується на підставі декрету РНК від 20 липня 1918 р.»7. Відповідно до
цих документів, призову на військову службу підлягали всі представни-
ки «буржуазних класів» визначеного віку, які мешкали (тимчасово або по-
стійно) в тих містах і волостях, звідки мобілізували робітників та селян, до
дня оприлюднення декрету про призов останніх. Вони мали з’явитися до
відповідного військового комісаріату, маючи при собі паспорт або інший
6 Конституция (Основной закон) Российской Социалистической Федеративной Советской
Республики (принята V Всероссийским съездом советов рабочих, крестьянских и казачьих
депутатов 10 июля 1918 г.) // Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского
правительства РСФСР. – 1918. – №51. – Ст.582.
7 Государственный архив Российской Федерации (далі – ГА РФ). – Ф.А353. – Оп.2. –
Д.133. – Л.8–12.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 61
документ, що посвідчує особу та вік, документи про попередню військо-
ву службу, а також про звільнення під час минулих призовів8. Явка була
обов’язковою для всіх, за винятком калік з очевидними зовнішніми озна-
ками каліцтва, або важкохворих, що мали відповідні посвідки від місцевих
органів влади. Підприємства і приватні особи, де працювали призовники,
зобов’язувалися без перешкод видавати останнім усі належні документи та
зарплатню до дня вступу на військову службу. Прийомним комісіям, засно-
ваним при комісаріатах і радах депутатів, належало забрати документи та
опитати призовників: чи здорові, чи вважають себе придатними до служби.
У спірних випадках комісія проводила детальне освідчення, або передава-
ла справу на розгляд вищої комісії9.
Уникнути мобілізації було вкрай важко. «Настанова…» зобов’язувала всі
заклади, промислові підприємства, установи, повітові, сільські, а в містах до-
мові комітети надавати відповідним комісаріатам із військових справ списки
осіб призовного віку для обліку, контролю чи притягнення до відповідаль-
ності. Зарахованими на військову службу призовники вважалися від часу
внесення прізвища до прийомного розпису. Відтоді ж тилоополченці підля-
гали покаранню за злочини і проступки за військовими законами. Грошове
та речове утримання їм видавали після прибуття до робочих частин10. Термін
служби в т/о «Положення...» обмежувало одним роком. Обсяг грошового та
продовольчого утримання ополченців прирівняли до норм, установлених
для бойових і тилових частин РСЧА, однак зараховували «на довольство»
лише тих, хто зумів довести відповідним місцевим органам та установам, що
до призову утримував себе і свою родину власною працею11. Як щодня хар-
чуватися решті ополченців, відірваних від домівки, «робітничо-селянська»
влада не пояснювала.
Частини т/о формувалися у вигляді окремих робочих батальйонів, рот і
команд, відповідно до кваліфікації. На всі командні посади – до начальни-
ка відділення включно – та на посади комісарів чи інспекторів-спеціалістів
призначати ополченців «Настанова…» забороняла. Формували робочі части-
ни відповідно до кількості особового складу та виду робіт. До виконання си-
лами частин т/о належали окопні, будівельні, дорожні роботи; праця в різно-
манітних військових майстернях (шевських, кравецьких, хлібопекарських,
борошномельних, сухарних, сінопресувальних тощо), роботи при інтендант-
ських продовольчих, речових та інших, у тому числі й підзвітних іншим ві-
домствам, складах; заготівля палива і продовольства; вантажні роботи на
залізницях, водних шляхах; інші роботи12. Реєстрації для зарахування до
частин т/о підлягали особи віком від 18 до 45 років із середовища так званих
«буржуазних класів», у тому числі «ченці та духовні служителі церков і релі-
гійних культів»13.
8 Там же. – Л.8.
9 Там же. – Л.9.
10 Там же. – Л.10.
11 Там же. – Л.11.
12 Там же. – Л.11–12.
13 Там же. – Л.12.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
62 Тетяна Євсєєва
Можливості проіґнорувати виконання військового обов’язку істотно ско-
рочував перелік санкцій, які влада обіцяла застосувати до дезертирів і тих,
хто їм сприяв. За неявку, спротив чи ухиляння від призову під фальшивим
приводом місцевий суд або «революційний трибунал» мали право позбавити
волі не менше ніж на 2 роки, призначивши дезертира до примусової праці та
конфіскувавши його майно. Аналогічне покарання чекало на осіб, що спри-
яли чи схиляли призовника до ухилу від виконання обов’язків тилоополчен-
ця, допомагали втечі, переховуванню чи не повідомили владу про дії винної
особи. Майно засуджених за сприяння порушникам законодавства про тило-
ве ополчення, насамперед найближчих родичів, підлягало частковій конфіс-
кації й передачі у фонд забезпечення червоноармійців14.
Оскільки мобілізації проводилися хвиля за хвилею в різних реґіонах ко-
лишньої імперії, які потрапляли під постійний чи тимчасовий вплив біль-
шовиків, проблема способу виконання військової повинності продовжувала
зберігати актуальність. 22 жовтня 1918 р. за підписом голови Реввійськради
РСФРР Л.Троцького вийшов наказ №130, черговий раз покликаний уреґу-
лювати проблему. Як ішлося в документі, військовозобов’язаним особам,
«не наставленим проти основ трудового співжиття та інтересів
робітничого класу, належало довести перед відповідними су-
дово-слідчими органами, що релігійні переконання не є зви-
чайним прикриттям його боягузтва чи недоброго сумління.
Якщо це буде встановлено, військовозобов’язаний може бути
звільненим від безпосередніх бойових обов’язків, аби бути за-
рахованим до санітарної команди й виконувати свій обов’язок
у війську, не йдучи всупереч своїм релігійним переконанням,
але й не ухиляючись від небезпеки, назустріч якій іде пере-
важна більшість робітників і селян призовного віку»15.
Однак виявилося, що існує значна кількість осіб, які, відповідно до влас-
них релігійних переконань, не могли брати участі у військовій службі, навіть
у санітарній. Крім того, уважали неприйнятним виконання жодних при-
мусових робіт, запропонованих урядом як альтернативу військовій службі.
У зверненні Об’єднаної ради релігійних громад зазначалося: «За царського
режиму сотні таких людей були кинуті до каторжних тюрем та дисциплінар-
них батальйонів, десятки знайшли там останній притулок»16.
1 січня 1919 р. спеціальний декрет надав право народним судам заміню-
вати військову повинність та військову службу певним категоріям громадян
іншими цивільними «загальнокорисними» роботами/повинностями17. 4 січня
1919 р. РНК РСФРР скасувала декрет Реввійськради від 22 жовтня 1918 р.,
і замінила для «релігійно налаштованих осіб» військову службу іншою «за-
гальнокорисною» працею або санітарною службою за вироком народного суду.
Поряд із сектантами своє право не йти до армії виборювали в радянському
14 Там же.
15 Там же. – Д.715. – Л.2.
16 Там же. – Л.3.
17 Там же. – Л.24.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 63
суді православні клірики. Адже попри, здавалося б, прозорі інструкції кожна
наступна хвиля мобілізації супроводжувалася масштабними зловживання-
ми з боку призовних комісій, оскільки довести «робітничо-селянському» суду
своє право не виконувати бойові обов’язки, навіть за умови наявності потріб-
них свідків, було непросто. Ухвалюючи рішення, народні суди керувалися
циркуляром НКЮ РСФРР, що роз’яснював порядок застосування «декрету
від 4 січня 1919 р. до тих, хто ухиляється від військового обов’язку через так
звані релігійні переконання». Серед іншого зазначалося, що
«виявилися зловживання з боку шкурників, котрі ухиляються
від відбування військової повинності в лавах Червоної армії
та установ, що її обслуговують, і намагаються завести в оману
народні суди та революційні трибунали й, таким чином, вико-
ристати цей декрет як зручний формальний спосіб, що випав
їм у радянській республіці, під релігійним прапором ухилити-
ся від громадянських обов’язків»18.
Місцеві суди порушували карні справи проти тих, хто «ухилявся» від вій-
ськової служби. Об’єднана рада релігійних громад активно допомагала вірую-
чим призовного віку отримати позитивну ухвалу суду. Поряд із заявами сектан-
тів рада підтримувала клопотання православних священиків про звільнення від
військової повинності у судах та до РНК. Кліриків і членів їхніх родин як «кла-
сово-ворожий елемент», позбавлений громадянських прав, до військової служби
зі зброєю в руках радянська влада не брала, але залучала до виконання різних
«суспільно-корисних» робіт, відриваючи від справляння пастирських обов’язків.
Унаслідок цього у храмах місяцями не проводилися служби, не виконувалися
треби. Клірики та релігійні громади масово зверталися до РНК із клопотаннями
звільнити священиків від виконання військового обов’язку на шкоду пастирсько-
му. Посилювалося й загальне незадоволення населення таким станом речей.
Вочевидь проблема набула чималої гостроти, адже стала предметом об-
говорення на кількох нарадах у наркоматі юстиції. Причому вреґулювання
практики притягнення до військової служби власне православного духівни-
цтва не виділялося із загального контексту. У доповіді з цього питання на
одній із нарад зазначалося:
«Було б справедливо громадян, звільнених від несення війсь-
кової служби, притягувати до якоїсь примусової суспільно-ко-
рисної праці, аби хоч певною мірою урівняти цих осіб з іншими
громадянами, що несуть тягар військової служби й відірвані
від особистого сімейного життя, у той час як громадяни, зовсім
звільнені від несення військової служби за релігійними пере-
конаннями, можуть розпоряджатися собою на власний розсуд
і жодною обов’язковою роботою стосовно держави не пов’язані.
Таких громадян варто звільнити від прямої участі в бойових
діях. Але вважати належними до військового відомства»19.
18 Там же. – Оп.3. – Д.780. – Л.58.
19 Там же. – Оп.2. – Д.715. – Л.32.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
64 Тетяна Євсєєва
Наслідком нарад став циркуляр НКЮ РСФРР №694 від 24 липня 1919 р.
Документ передбачав, що особи, офіційно належні до організацій, які «не
лише не заперечували найдієвішої участі в імперіалістичній війні у мину-
лому та теперішньому часі, але й беруть у них найдієвішу участь», притягу-
ються до служби в тиловому ополченні. Маючи на увазі службу військового
духівництва в армії під час Першої світової війни, відкриту підтримку части-
ною єпископату на чолі з митрополитом київським Антонієм (Храповицьким)
білого руху та створення під захистом адмірала О.Колчака Вищого церков-
ного управління Південного Сходу Росії20, більшовики фактично втягнули у
військове протистояння православний клір єпархій, що знаходились на під-
контрольній їм території, з активними прихильниками білого руху.
20 вересня 1919 р. відділ обов’язкової військової служби мобілізаційно-
го управління народного комісаріату РСФРР із військових справ розіслав
окружним військовим комісарам (а НКЮ – народним судам) циркуляр із
детальними інструкціями стосовно цієї категорії призовників. У документі
зазначалося:
«На нарсуд покладається обов’язок точно встановити: хто
зі звільнених повністю звільняється від військової служби,
а хто – тільки від участі в бойових діях. Особи, належні до пер-
шої категорії, […] передаються у відання цивільної влади й
вирок виконує цивільна влада. Особи, належні до другої ка-
тегорії, […] залишаються за військовим відомством, де при-
значаються на роботи залежно від ухвали суду, і оплата праці
провадиться відповідно до загального нормування праці у вій-
ськовому відомстві»21.
Видрукуваний типографським способом бланк у верхній лівій части-
ні мав перелік окружних військових комісаріатів, яким циркулярне розпо-
рядження призначалося безпосередньо: Петроградському, Смоленському,
Ярославському, Київському, Харківському, Одеському. Вочевидь, відповідно
до оперативного становища на фронтах громадянської та більшовицько-укра-
їнської війн, назви українських окрвійськкомів було закреслено олівцем22.
Дещо пізніше, 21 грудня 1920 р., «Известия ВЦИК» оприлюднили під-
писану головою РНК В.Ульяновим (Леніним) постанову від 14 грудня, ухва-
лену на заміну декрету від 4 січня 1919 р. У документі традиційно йшлося
про сектантів, а поширення його чинності на залучення до військової служби
православного кліру приховувалося в контексті. Постанова надавала право
«особам, які не могли через свої релігійні переконання брати участь у вій-
ськовій службі, за ухвалою народного суду замінити її на певний термін при-
зову ровесників санітарною службою, переважно у заразних шпиталях, або
іншою відповідною загальнокорисною роботою за вибором призовника»23.
20 Див.: Стародуб А. Боротьба за церковну самостійність в 1917–1921 рр. та участь в ній
єпископів-українців // Науковий збірник молодих вчених і аспірантів Інституту археографії
ім. М.С.Грушевського НАНУ. – Вип.2. – К., 1999. – С.325–343.
21 ГА РФ. – Ф.А353. – Оп.2. – Д.715. – Л.33.
22 Там же. – Л.33.
23 Там же. – Л.104.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 65
На терени України чинність російського законодавства загалом та зако-
ну про загальну трудову повинність і тилове ополчення зокрема, у той період
поширювалася через діяльність управлінських структур РСЧА, які підпоряд-
ковувалися мобілізаційному управлінню народного комісаріату з військових
справ РСФРР та проводили мобілізацію до червоного війська одночасно з ру-
хом фронтів. Принаймні про це говорить географія поширення обіжних розпо-
ряджень відділу обов’язкової військової служби мобуправління24. Тож 25 квіт-
ня 1919 р. РНК України ухвалив документ, тотожний декрету Реввійськради
РСФРР №130 від 22 жовтня 1918 р. Об’єднана рада релігійних громад звер-
нулася до РНК України з проханням поширити на її території дію декрету
РСФРР від 4 січня 1919 р. про звільнення від військової повинності, а РНК
Росії – «порадити українським товаришам так учинити»25.
Опановуючи територію України, російські більшовики керували новоство-
рюваними радянськими державними структурами в ґуберніях як власними ад-
міністративними одиницями. Так, у березні 1920 р. VІІІ відділ НКЮ РСФРР
безпосередньо від свого імені передав до Полтавського ґубернського юридично-
го відділу збірник узаконень і розпоряджень уряду РСФРР №62 від 31 серпня
1918 р. з інструкцією про порядок проведення у життя декрету про відокремлен-
ня церкви від держави і школи від церкви, а також по 20 примірників першо-
го та другого чисел журналу «Революция и церковь»26. Формальна постанова
РНК України і РСФРР «Про погодження законодавчої практики УСРР і РСФРР
щодо питання про відокремлення церкви від держави» з’явилася 3 серпня
1920 р. Повною мірою застосовувати на теренах України закон про загальну
трудову повинність/тилове ополчення певний час перешкоджала ситуація на
фронтах. Після поразки О.Колчака й А.Денікіна більшовики взялися до кому-
ністичного будівництва в мирних умовах. Його план Л.Троцький опублікував
у газеті «Правда» 22 січня 1920 р. від імені ЦК РКП(б) у вигляді тез доповіді
на черговий партійний з’їзд про господарське становище й завдання відбудови
промисловості («Про мобілізацію індустріального пролетаріату, трудову пови-
нність, мілітаризацію господарства та застосування військових частин для гос-
подарських потреб»). Із документа зрозуміло, що керівництво партії розглядало
мілітаризацію праці як постійний метод здійснення загальної трудової пови-
нності. Окремим декретом Раднарком у січні того ж року затвердив правила
про загальну трудову повинність, згідно з якими кожен громадянин підлягав
призову до різних видів трудової повинності. В Україні організували трудову
армію, а рада армії – Укррадтрударм – уважалася обласним органом Ради обо-
рони27. На виконання вказаного декрету 20 лютого 1920 р. Донбас оголосили
єдиною економічною та військово-адміністративною одиницею з 16 гірничих
районів, у кожному з яких створили комендатури, підлеглі Польовому штабу
Донбасу. Аналогічний штаб було створено у Правобережній Ук раї ні28. Про долю
24 Там же. – Л.33.
25 Там же. – Л.7, 9.
26 Там же. – Оп.3. – Д.731. – Л.60.
27 Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – К., 1996. – С.100.
28 Там само. – С.101.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
66 Тетяна Євсєєва
кліриків, що потрапили до лав тилового ополчення, Д.По спе лов ський спра-
ведливо зауважував, що «церковники виконували трудову повинність, яка
відрізнялась від концтабору лише терміном та роз конвоюванням»29.
Після переходу країни до непу та ухвалення 15 листопада 1921 р. нового
«Кодексу законів про працю» систему примусової праці й тилове ополчення
як її складову частину згорнули30. Але з огляду на те, що організоване «по-
комуністичному» виробництво не могло обійтися без використання примусо-
вої праці, у тому числі військовослужбовців, РНК УСРР, керуючись постано-
вою РНК РСФРР від 6 вересня 1922 р., постановила на території республіки
призивати на дійсну військову службу всіх громадян 1901 р. нар., які з пев-
них причин уникнули призову. Тих, хто вже перебував на обліку в тилово-
му ополченні, призивали до цих частин на загальних підставах. Порядок
звільнення для цієї категорії призовників планували встановити особливим
розпорядженням31.
Служба в реґулярних частинах РСЧА давала певні пільги воякам та
членам їхніх родин. Зокрема командування мало право видати демобілізо-
ваному рекомендацію (так звану «командировку») для того, щоб він міг всту-
пити до вищого або середнього навчального закладу і втриматися там під час
«вичищення» з них «непролетарських елементів». Призовники з категорії
«позбавленців» упродовж 1923–1924 рр. зараховувалися до невоєнізованих
«команд обслуговування». Під час військової реформи 1924–1925 рр. прова-
дилося загальне скорочення чисельності армії і призов до частин т/о визнали
недоцільним. Політична ситуація вимагала здобути прихильність наймасо-
вішої категорії населення – селян. Тому, оголосивши гасло «Обличчям до
села!», більшовики тимчасово зняли накладені раніше обмеження для участі
у виборах з окремих категорій громадян і частини інтеліґенції. Однак вида-
вати зброю та дозволяти пройти військовий вишкіл тим, кого раніше позбав-
ляла виборчих прав, «пролетарська держава» не збиралася. Службу для них
замінили спеціальним військовим податком, обсяг якого визначав союзний
закон «Про спеціальний військовий податок із громадян, зарахованих до ти-
лового ополчення» (1925 р.)32. Його мінімальний розмір становив 50% обсягу
податку на прибуток, і не міг перевищувати 20% загального прибутку плат-
ника. На практиці фіноргани стягували цей спецподаток в обсязі від полови-
ни до повного основного окладу платника. Збір надходив до фонду соцзабез-
печення і призначався для надання допомоги родинам червоноармійців, що
загинули або стали інвалідами під час громадянської війни33.
29 Поспеловский Д. Православная церковь в истории Руси, России и СССР. – Москва,
1996. – С.269.
30 Миненков Д.Д. Тыловое ополчение – милитаризованная составляющая системы
принудительного труда в СССР 1930-х гг. – С.260.
31 Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины. –
1922. – 7 октября. – №39. – С.643–644.
32 Собрание законов и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Союза Советских
Социалистических Республик (далі – СЗ СССР). – Москва, 1925. – №76. – Ст.577.
33 Красильников С.А. Тылоополченцы как часть маргинальных групп 1930-х годов //
На изломах социальной структуры: маргиналы в послереволюционном российском обществе
(1917 – конец 1930-х гг.) [Електронний ресурс]: http://zaimka.ru/soviet/krasiln1_p2.shtml
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 67
У 1926 р. початок згортання непу позначився ухваленням рішен-
ня про позбавлення виборчих прав членів родин окремих «ворогів» ра-
дянської влади. Цим видом дискримінації відразу охопили дітей «ко-
лишньої буржуазії», до кола якої тоді входило й духівництво34. До 1930 р.
тилоополченці-«позбавленці» перебували на особливому військовому обліку
як мобілізаційний резерв на випадок війни. Їм видавали замість звичайних
військово-облікових «білі квитки» (бланки білого кольору). Розгортання дру-
гого комуністичного штурму спричинило потребу перетворити всю країну на
«єдиний трудовий табір». Повноцінне розгортання ҐУЛАҐ, попри позірну де-
шевизну, усе ж потребувало часу й ресурсів на створення спеціальної табір-
но-комендантської інфраструктури. Одним зі способів мобілізації трудових
ресурсів, не пов’язаним із позбавленням волі, став заклик «позбавленців» до
частин тилового ополчення.
***
Зміцнивши особисті лідерські позиції серед компартійної верхівки,
Й.Сталін узявся до поновлення будівництва держави-комуни, яка могла б
стати плацдармом для поширення комунізму на інші країни. Із цією метою
він та його оточення домоглися ухвалення планів прискореного створення у
СРСР потужного військово-промислового комплексу, маскуючи їх поняттям
«форсованої індустріалізації». Будівництво підприємств важкої промисло-
вості за сталінськими планами мало супроводжуватися спорудженням інф-
раструктури та спеціального житла для працівників у нових промцентрах, а
також переплануванням на «соціалістичний лад» уже наявних. Це вимагало
величезної кількості виконавців.
Улітку 1929 р., приховуючи переведення економіки країни на планомір-
не застосування примусової праці й розбудову мережі концтаборів ОДПУ, їх
перейменували на виправно-трудові (ВТТ; рос. «исправительно-трудовые»).
На початку 1930-х рр. до цієї системи залучили так званих спецпереселен-
ців – виселених разом із родинами «куркулів». Останніх разом із в’язнями
ВТТ масово використовували на спорудженні промислових підприємств, у
розвитку добувних галузей економіки та на будівництві шляхів сполучення
в різних реґіонах СРСР. Однак утримання спеціальної табірної інфраструк-
тури все ж вимагало істотних фінансових витрат. Постала проблема пошуку
дешевших способів мобілізації трудових ресурсів, аби покрити дефіцит ро-
бочої сили. Вихід знайшли у використанні праці тилоополченців у мирний
час і в 1930–1937 рр. відтворили та широко використовували специфічну
мілітаризовану підсистему примусової праці, відому радянським громадя-
нам із 1920-х рр. – тилове ополчення/запільне рушення. Саме в 1930-х рр.
воно перетворилося на остаточно оформлену, організовану та дієву систему.
Під її потреби постановою ЦВК і РНК СРСР від 15 серпня 1930 р. відкори-
гували закон про обов’язкову військову службу. Залишивши, відповідно до
34 Вронська Т. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської
влади (1917–1953 рр.). – К., 2013. – С.88.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
68 Тетяна Євсєєва
ст.1, «оборону Союзу РСР зі зброєю в руках лише трудящим», постанова ви-
значала категорії «нетрудових елементів» та власне обов’язки з її обслуго-
вування, які держава віднині на них покладає. До т/о зарахували тих, кого
конституції союзних республік позбавили виборчого права, а також осіб, за-
суджених за державні й інші злочини, з пораженням у політичних правах;
засланих або висланих у судовому чи адміністративному порядку; «вичище-
них» зі служби за 1-ю категорією, а також осіб, засуджених без пораження в
політичних правах, яких нарком із військових справ визнавав небажаними
на службі у РСЧА35. Громадян, що відмовлялися йти до війська через свої
релігійні переконання, закон окреслив як особливу категорію – «релігійни-
ки», – зарахувавши до неї сектантські групи та духівництво всіх релігійних
конфесій, а серед них – православний клір і членів їхніх родин. Після ме-
дичного освідчення призовними комісіями військових комісаріатів на пред-
мет придатності до виконання «загальнокорисних робіт», їх зараховували до
тилового ополчення та, як і представникам інших категорій позбавленців,
видавали на руки військові квитки без зірки. На облік громадян «нетрудових
категорій» брали у віці від 20 до 40 років включно. У мирний час їх працю
планували використовувати на лісозаготівлях, сплавах, торфорозробках, у
боротьбі з епідеміями, лісовими пожежами, іншими стихійними лихами за
період, рівний строку проходження їхніми ровесниками дійсної військової
служби, але не довше двох років. Порядок використання тилоополченців на
роботах мав установлювати республіканський НКВС за погодженням із нар-
коматами праці, землеробства, охорони здоров’я та іншими зацікавленими
відомствами союзних республік. У воєнний час із тилоополченців мали утво-
рювати особливі команди для обслуговування тилу і фронту36. Громадян,
яких під час служби повною мірою або й зовсім не залучали до жодних видів
робіт, держава обкладала спеціальним військовим податком. Він вносився
впродовж року за кожні півроку, не відпрацьовані на «загальнокорисних ро-
ботах». Ставка та порядок обкладання цим податком визначалися спеціаль-
ною постановою РНК СРСР37.
6 грудня 1930 р. НКВС УСРР за погодженням із наркоматами юстиції
та праці УСРР і штабом Українського військового округу поширив чинність
артикулу 276 закону СРСР про обов’язкову військову службу на громадян
Української СРР. Документ передбачав:
«Усіх осіб, звільнених від військової служби через релігійні
переконання, але визнаних на підставі медичного огляду при-
датними до загальнокорисних робіт, що народилися в 1904,
1905, 1906, 1907 і 1908 році й мешкають в УСРР – притягти
до трудового відбутку на реченець від 15 грудня 1930 р. по 1
січня 1932 року, передавши їх на весь зазначений час у розпо-
рядження адміністрації відповідних господарств, підприємств
та будівництва, за нарядами НКПраці УСРР.
35 СЗ СССР. – Москва, 1930. – №40. – Ст.424.
36 Там же. – Ст.769.
37 Там же. – Ст.771.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 69
Зазначені в арт.1 цієї постанови особи повинні з’явитись
15 грудня 1930 р. до окрвійськкомату […], маючи при собі:
а) облікові документи тилоополченців, б) білизну, одяг, взуття,
постільні речі, потрібні на час роботи, в) харчі на перші три
дні.
Прийом осіб, що прибуватимуть порядком арт.2. постанови,
забезпечення їх житлом і харчуванням у місці збору, а так
само організацію відрядження їх за нарядами НКПраці на
місце робіт, покладається на міські інспектури (секції) праці
колишніх окрцентрів.
Від явки на збірні пункти нікого з громадян, притягнених
до трудового відбутку, порядком цієї постанови не звільняти,
крім ув’язнених і тяжкохворих, хворобу яких засвідчать від-
повідні лікарські установи, або лікарні, що перебувають на
державній службі. Ці документи повинні бути засвідчені орга-
нами місцевої влади.
Особи, притягнені до трудового відбутку порядком цієї поста-
нови, з моменту явки на збірні пункти і до кінця робіт дістають
від адміністрації відповідних господарств, підприємств та бу-
дівництв, що їх використовують, платню й харчі на загальних
підставах з військовими службовцями рядового складу (чер-
воноармійцями), що відбувають дійсну військову службу в ка-
дрових частинах, а так само за рахунок цих же установ вони
забезпечуються житлом.
Використання осіб, притягнених до трудового відбутку поряд-
ком цієї постанови, на роботах повинно провадитись організо-
ваним порядком у складі окремих партій і команд на чолі яких
встановлюються від адміністрації господарств, підприємств і
будівництва – начальників партій і команд, що наглядають і
відповідають за дисципліну і внутрішній порядок у дорученій
їм партії або команді, зі складу демобілізованого начскладу
РСЧА з розрахунку на 100 чоловік тилоополченців-релігій-
ників – 2 чоловіки начскладу, на допомогу яким виділяється
зі складу призваних найбільш надійних та дисциплінованих
осіб. Для керівництва на роботах адміністрацією призначаєть-
ся відповідний технічний персонал. Так само на адміністра-
цію покладається обов’язок організації культосвітньої роботи
серед осіб, що находяться у їх розпорядженні.
Ухил від виконання встановленого цією постановою трудового
відбутку, відмова виконати окремі роботи, а так само дезер-
тирство з робіт та систематичне невироблення встановлених
норм виробітку (що теж дорівнюється до ухилу виконання від-
бутку), тягне по собі кримінальну відповідальність залежно
від характеру зламання.
Порядок і засоби використання призваних осіб за цією поста-
новою на роботах і утримання їх визначається у окремій ін-
струкції НКВС і НКПраці УСРР.
У справі призову осіб, звільнених від військової служби за
релігійними переконаннями, на органи міліції покладаються
такі обов’язки: 1) забезпечення явки тилоополченців-релігій-
ників на збірні пункти; 2) забезпечення порядку на призовно-
му пункті; 3) розшук осіб, що не з’явилися на призивні пункти
та дезертирів з місця роботи.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
70 Тетяна Євсєєва
Догляд за виконанням цієї постанови покладається, щодо
призову – на міські, селищні і сільські ради та райвиконкоми,
щодо використання на роботах тилоополченців-релігійників:
на органи НКПраці»38.
З огляду на те, що новий союзний закон про обов’язкову військову службу
від 13 серпня 1930 р. визначив термін служби в мирний час для «трудящих»
у п’ять років, наркомати внутрішніх справ і праці УСРР спільною постано-
вою від 7 грудня 1930 р. зрівняли з ними терміни служби в т/о призовникам
1904, 1905, 1906, 1907 та 1908 років народження39. Відбір за станом здоров’я
покладався на спеціальну комісію у складі «інспектора праці (голова), пред-
ставників: військкомату, міськ[ої] або райміліції і лікаря, який бере участь у
комісії по прийому призовників у Червону армію»40. Від прибуття до збірних
пунктів звільнялися лише ув’язнені й важкохворі громадяни, чию неміч під-
тверджувала довідка від державної медичної установи або лікаря, що пере-
буває на державній службі, засвідчена органами місцевої влади. Фахівці та
висококваліфіковані робітники, без яких дана місцева галузь господарства
не могла обійтися, після постанови вказаної комісії закріплювалися за свої-
ми підприємствами й установами на весь час призову їхніх однолітків41. У бе-
резні 1931 р. за ініціативою наркомату шляхів сполучення й за загального
директивного керівництва наркомату праці СРСР почалося централізоване
оформлення системи тилового ополчення. Юридично закріпила основи ор-
ганізації та її статус ухвалена 7 грудня 1931 р. ЦВК і РНК СРСР постано-
ва №24/952 «Про використання праці громадян, що перебувають у тиловому
ополченні»42.
На відміну від 1920-х рр., коли на утримання йшли кошти, виділені на
оборону, система т/о зразка 1930-х рр. функціонувала за принципом госпо-
дарського розрахунку. Сформовані частини передавались у відання вироб-
ничих, будівельних підрозділів наркомату шляхів сполучень, Центрального
управління шосейних і ґрунтових доріг та автомобільного транспорту НКШС
СРСР (ЦДТ, Цудортранс) та ВРНГ СРСР (пізніше – наркомату важкої про-
мисловості). Загони ополченців поділялися на команди у складі 150–300 осіб,
команди – на відділення. Очолювали військово-трудові підрозділи команди-
ри, призвані з рядового складу запасу РСЧА та навіть особи, що не мали ані
досвіду служби в армії, ані досвіду роботи з людьми. Їм присвоїли форму
конвойної сторожі й видавали військовий пайок. Після ухвалення постанови
ЦВК та РНК СРСР №24/952 частини т/о планували використовувати лише
на роботах, що мали важливе оборонно-стратегічне значення: будівництво
залізниць, шосейних і ґрунтових доріг, оборонних заводів, електростанцій,
летовищ, мостів, видобуток вугілля, лісорозробки тощо43. Перелік робочих
38 Вісті ВУЦВК. – 1930. – 7 грудня.
39 Там само.
40 Там само.
41 Там само.
42 ГА РФ. – Ф.Р-5446. – Оп.12 а. – Д.177. – Л.4–7.
43 Миненков Д.Д. Тыловое ополчение – милитаризованная составляющая системы
принудительного труда в СССР 1930-х гг. – С.263.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 71
спеціальностей ополченців обмежувався землекопами, будівельниками, ву-
гільниками, металістами, працівниками шляхів, рахівниками та контор-
ськими службовцями. Термін служби також продовжили до трьох років.
Станом на грудень 1931 р. загалом по СРСР у частинах т/о перебували
21 750 осіб. Із них на об’єктах ЦДТ – 55,6%, НКШС – 28,3%, Вищої ради на-
родного господарства (ВРНГ) – 16,1% загального складу. В європейській час-
тині СРСР (у тому числі в Україні) – 75,2%44.
У кінці 1931 – на початку 1932 рр. при НКШС, ЦДТ та наркоматі важ-
кої промисловості (НКВП; реорганізована ВРНГ СРСР) створили централь-
ні управління тилового ополчення (ЦУТО). Вони мали подвійне підпоряд-
кування: за вертикаллю – Центральному воєнізованому управлінню т/о
(ЦВУТО) НКВП СРСР, створеному в першій половині 1932 р., а за горизон-
таллю – кожне власному наркоматові. Одночасно кураторами роботи ЦУТО
й частин т/о були уряди союзних республік і виконавчі органи областей, на
території яких дислокувалися частини. За партійною лінією підзвітність ор-
ганізовувалась згідно з територіальним принципом45.
На початку 1931 р. в УСРР для будівництва Дніпрокомбінату у Запоріжжі
сформували 4-й окремий полк т/о, а у грудні його передали разом з аналогіч-
ними підрозділами з інших реґіонів СРСР до складу НКВП. За підсумками
використання частин т/о в 1932–1933 рр. виявилося, що переважна більшість
підрозділів має незадовільний фінансовий стан і дуже далека від досягнен-
ня «самоокупності». З огляду на це 27 вересня 1933 р. ЦВК і РНК СРСР за
проектом наркомату військових і морських справ (НКВМ) ухвалив нову по-
станову «Про тилове ополчення» (№76/1973), а 7 жовтня – постанову №2205-
517-с «Про порядок передачі НКВМ частин тилового ополчення»46. 11 жовтня
1933 р. на основі наказу Реввійськради СРСР №0115 розпочали формуван-
ня управління тилового ополчення Головного управління РСЧА (УТО ГУ
РСЧА), а ЦУТО цивільних наркоматів ліквідували47. УТО ГУ РСЧА розпо-
чало роботу вже 1 листопада 1933 р. під керівництвом М.Мєдникова (1934–
1937 рр.). У другій половині 1933 р. частини т/о перейшли в підпорядкуван-
ня РВР округ (армій) (наказ РВР СРСР №0121). Керівництво й нагляд за
станом та діяльністю цих частин здійснювали створені при управлінні вій-
ськових округ (армій) спеціальні інспекції т/о.
Одночасно з будівництвом промислових підприємств в європейській
частині СРСР створювалася оборонна інфраструктура на Далекому Сході
країни. Із другої половини 1932 р. почалася передислокація частин до
Східносибірського (ССК) та Далекосхідного (ДСК) краю, яка на другу поло-
вину 1933–1934 рр. сягла максимуму й на серпень 1935 р. у частинах ССК і
ДСК зосередили 71,7% від загального складу т/о (з грудня 1932 р. по грудень
1935 р. середня річна чисельність бійців складала 44 593 особи)48.
44 Див.: Там же. – С.263.
45 Там же.
46 Там же. – С.264.
47 Там же. – С.265.
48 Там же.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
72 Тетяна Євсєєва
Унаслідок передачі підрозділів т/о до НКВМ і поліпшення якості хар-
чування, робочого одягу, житлових бараків (звісно, за мірками ҐУЛАҐ) за
рахунок нормативів забезпечення, установлених для військового відомства,
навесні 1934 р. показники продуктивності праці зросли й у середньому стано-
вили 143,5%, а прибутки всієї системи в 1934 р. обчислювались у 30 млн руб.;
у 1935 р. – 162,2% та майже 60 млн руб.; за три квартали 1936 р. – 198,7% і
понад 45 млн руб. (89,3% річного плану) відповідно49. Більшість підрозділів
вийшли на рівень самоокупності. Дослідники зазначають, що вказані цифри
свідчать про перевиконання особовим складом частин т/о загальносоюзних
норм продуктивності праці та середньодобового заробітку для вільнонайма-
них працівників. Таким чином, праця тилоополченців, унаслідок позаеко-
номічного характеру її організації, виявилася результативнішою, ніж пра-
ця вільнонайманих працівників, спецпереселенців та ув’язнених у таборах.
Це пояснюється насамперед воєнізованими принципами побудови тилового
ополчення, відбором до його лав переважно молодих і фізично здорових лю-
дей та стимулом у вигляді відновлення їхніх громадянських прав.
За сухими цифрами статистичних даних і короткої офіційної хроніки по-
дій завжди ховаються реалії повсякденного життя. В умовах «побудови ко-
мунізму» вони й у цьому аспекті традиційно істотно відрізнялися від про-
паґандистських декларацій. Нова редакція закону про обов’язкову військову
службу створила для місцевих рад ще один важіль впливу на священство, а
частина духівництва, яка за віком підпадала під чинність постанов, та їхні
родини стикнулися зі ще одним екстраординарним, екстремальним чинни-
ком перебудови власного повсякдення. Що довелося пережити цим людям
– добре видно з особистих листів кліриків і письмових запитів до вищих орга-
нів влади, якими керівники всіх православних конфесій УСРР намагалися
вреґулювати застосування закону на практиці.
До описаних вище традиційних фінансових поборів із духівництва до-
дався спеціальний військовий податок невизначеного обсягу, запровадже-
ний постановою ЦВК і РНК СРСР від 13 січня 1930 р. про обкладення ним
громадян «нетрудових категорій», зарахованих до тилового ополчення.
Документ передбачав щорічні стягнення з осіб віком до 27 років, а також
разові податки з осіб 33 та 39 років в обсязі річних окладів50. З огляду на
важкодоступність публікації законодавчого акта для пересічного клірика, а
також практику довільного нарахування податків на духівництво, грошовий
еквівалент військового обов’язку став ще одним фінансовим тягарем і до-
датковим приводом для «пошуків справедливості» у формі листування пред-
ставників церкви з предстоятелями конфесій, а через них – із радянськи-
ми інстанціями. Так, 9 липня 1931 р. правонаступниця ліквідованої 1930 р.
УАПЦ – Всеукраїнська церковна рада (ВУЦР) УПЦ – звернулася до адмін-
групи при секретаріаті ВУЦВК із запитом, прохаючи повідомити, скільки
та впродовж якого часу береться військовий податок зі «служителів культу»
49 Там же. – С.266.
50 СЗ СССР. – Москва, 1930. – №7. – Ст.77.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 73
(оскільки, наприклад, Велико-Багачанський райвиконком на Харківщині
визначив священикові Биковцеві 400 руб. цього податку)51. Референт у спра-
вах культу Г.Катунін у листі до ВУЦР від 19 липня 1931 р. пояснював:
«1) Окремого порядку стягання зазначеного податку зі служ-
ників релігійних культів законом не встановлено. 2) Зі служ-
ників культу, як і з інших громадян, зарахованих до тилового
ополчення, в разі їх не притягнуто на загальнокорисні роботи,
спеціальний військовий податок стягається разом з прибутковим
податком в такому розмірі: а) особи, оподатковуваний прибуток
яких не перевищує 1800 руб. на рік, виплачують 50% окладу
прибуткового податку; б) особи, оподатковуваний прибуток яких
сягає понад 1800 руб., але не перевищує 3000 руб. – 75% окладу
прибуткового податку; в) особи, оподатковуваний прибуток яких
перевищує 3000 руб., виплачують 100% окладу прибуткового по-
датку. Проте, якщо сума військового податку складатиме біль-
ше за 20% оподатковуваного прибутку, то стягається сума, що
становить 1/5 частину оподатковуваного прибутковим податком
прибутку. Військовий податок стягається щорічно, починаючи з
того окладного року, протягом якого громадянина зараховано до
тилового ополчення, до того окладного року включно, протягом
якого він дійде 27 років, а дальше – в розмірі річних окладів у ті
роки, протягом яких він дійде 33 роки і 39 років»52.
ВУЦР довела до відома свого священика цю вичерпну відповідь рефе-
рента у справах культів, але особливо сподіватися на відповідне прибуткам
ієрея вреґулювання розміру податку не випадало. Так само, як і на повер-
нення стягнутих раніше коштів.
У набагато складнішій ситуації опинилися родини тилоополченців, мо-
білізованих на будівельні роботи. Ті, хто на своє нещастя на них потрапляв,
навіть за умови втрати здоров’я не могли сподіватися на скорочення строків
служби чи заміну її відбування грошовим внеском. Хоча пунктом 5 поста-
нови «Про продовження чинності постанови НКВС і НКП УСРР про при-
тягнення громадян 1904, 1905, 1906, 1907 років народження, залічених до
тилового ополчення…» й було передбачено умови, за яких хворих тилоопол-
ченців можна було звільнити у запас, ніхто не вважав за потрібне детально
ознайомити їх з цими положеннями.
Типовий випадок. Псаломщик Свято-Успенської церкви міста Овруча
Коростенської округи Серафим Кушевич звернувся 7 жовтня 1931 р. до
ВУЦВК із заявою такого змісту:
«Як народжений 1906 року, й під час призову зарахований до
тилового ополчення, я був мобілізований за наказом нарком-
праці 1 жовтня 1930 р. на роботи до Сталінської округи на ко-
пальню “Провіданс” в стройбюро 11 дільниці при райконторі
м. Макіївки терміном на три місяці. Повторним наказом тер-
51 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі –
ЦДАВО України). – Ф.1. – Оп.6. – Спр.215. – Арк.62.
52 Там само. – Арк.60.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
74 Тетяна Євсєєва
міном відбуття цієї роботи був один рік, а затим, відповідно
до інструкції термін продовжено на три роки, тобто до 1 січ-
ня 1934 року. Така довга відсутність моя відбивалась і відби-
вається як стосовно задоволення релігійних потреб віруючих,
так і на моєму домашньому становищі. В даний час перебуваю
у відпустці. Відповідно до постанови ВЦВК СРСР від 3 лютого
1931 р. параграф 7-й, трудповинність по відношенню до духів-
ництва застосовується з таким розрахунком, щоб вона була
відповідною здоров’ю і не заважала задоволенню виконання
обов’язків служителів релігійного культу. З огляду на це про-
шу ЦВК (так у документі – Т.Є.) про дозвіл мені відбувати цю
військову повинність тут, на місці, в м. Овруч, Коростеньської
округи, аби я міг суміщати свої обов’язки служителя релігій-
ного культу й тим задовольняти релігійні потреби віруючих
Свято-Успінської церкви м. Овруча»53.
Інший типовий приклад. На початку 1931 р. священик Харківської
єпархії І.Веснянцев, відбуваючи службу тилоополченця в Коростені на
Волині й виконуючи важкі роботи в каменоломні, просив екзарха України
Константина (Дьякова) звернутися з клопотанням до центральних держав-
них органів «про звільнення від повинності» через слабке здоров’я, оскіль-
ки його звернення, попри наявність наказу про розпуск призову 1905 р., за-
лишилося поза увагою54. На цьому зверненні референт у справах культів
секретаріату ВУЦВК Г.Катунін наклав резолюцію про потребу отримати
відповідну довідку в наркоматі праці. Довідка на запит за резолюцією за під-
писом старшого інспектора тилового ополчення НКП Давидова надійшла аж
25 квітня 1932 р.: «Тилоополченці 1905 р. н. будуть демобілізовані з частин
т.о. 1 січня 1933 р. та релігійники 1905 р. н. 15 грудня 1932 згідно постанови
НКП УСРР №156»55.
За час, що скарга священика та різноманітні запити й довідки блукали
коридорами держапарату, становище його не покращилося й у травні 1931 р.
він знову звернувся до патріаршого екзарха по допомогу. Цього разу разом із
двома іншими священиками – О.Діонісьєвим та Ф.Шкуратенком:
«З огляду на відбування нами трудповинності, працюючи на
тракторобуді Харківському, й оскільки ми взяті від церков і
родини наші залишилися – дружини й діти – без шматка хлі-
ба, то просимо ваше преосвященство звернутися до цивільної
влади про скорочення нам терміну трудповинності, оскільки
будівництво тракторного заводу до 1 липня 1931 р. буде закін-
чене. Або ж [призначити] відбування трудповинності за міс-
цем проживання, якщо неможливо скоротити термін»56.
Сподіваючись допомогти своєму парафіяльному священикові,
дев’ятнадцятеро вповноважених від релігійної громади с. Затонське
53 Там само. – Спр.216. – Арк.175.
54 Там само. – Спр.218. – Арк.58.
55 Там само. – Арк.55.
56 Там само. – Арк.255.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 75
Чорнобильського р-ну Київської округи 13 червня 1931 р. звернулися безпо-
середньо до народного комісаріату праці з заявою:
«Священик нашої парафії, як військовозобов’язаний, що пере-
буває на службі в тиловому ополченні, знаходиться на будів-
ництві тракторного заводу в м. Харкові. Через його відсутність
ми позбавлені задоволення своїх духовно-релігійних потреб.
За його відсутності у нас нікому виконувати церковні служби й
інші наші релігійні треби; парафія ж велика й потреба в цьому
дуже відчувається. Цим прохаємо комісаріат праці священика
Шкуратенка до закінчення терміну його служби в тиловому
ополченні перемістити на державне будівництво моста через
річку Прип’ять у м. Чорнобиль Київської округи, де він буде
працювати, а в дні, вихідні від роботи, зможе виконувати наші
релігійні треби. Оскільки він, Шкуратенко, перебуває на дер-
жавному утриманні, а в Чорнобилі відсутні команди ополчен-
ня, куди б він був зарахований на утримання, ми зобов’язує-
мося взяти його на своє утримання і будемо задовольняти його
матеріально, як харчами, так і одягом. Просимо комісаріат
праці розглянути нашу заяву і задовольнити наше прохання,
що священика Шкуратенка перевести на будівництво в наш
район м. Чорнобиль»57.
Аналогічне прохання в липні 1931 р. надіслав псаломщик Олексій
Чумаков: «Знаходячись на трудповинності тракторобуду, взятий від церкви
й церква залишилася без псаломщика. Відтак смиренно прошу ваше пре-
освященство клопотати перед вищою цивільною владою про заміну трудпо-
винності на грошову оплату»58.
Намагаючись вплинути на становище підпорядкованого йому ду-
хівництва, екзарх України Константин (Дьяков) 11 червня 1931 р.
спрямував до відділу культів секретаріату президії ВУЦВК чергову
заяву:
«Внаслідок зміни законоположення про відбування військо-
вої повинності служителями релігійних культів: скасування
виплати військового податку і заміна військової повинності
трудовою, служителі релігійного культу тих вікових категорій,
які призвані для відбування військової повинності на даний
момент, поставлені в дуже важке життєве становище. Для
несення трудової повинності на заміну військової, вони відри-
ваються від місць свого проживання, іноді у віддалені місця
Української республіки і направляються в розпорядження
апаратів того чи іншого будівництва. З місць перебування до
мене надходять різні заяви, що змальовують їхнє становище
на місці. Так, наприклад, вони працюють без днів відпочинку,
а головна скарга полягає в тому, що у багатьох із них на да-
лекій від них відстані знаходиться родина з трьох – п’яти душ,
абсолютно без догляду та голодна.
57 Там само. – Арк.257.
58 Там само. – Арк.256.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
76 Тетяна Євсєєва
Пояснюється це тим, що після того, як вони залишають міс-
ця, немає кандидатів, котрі б замінили відсутніх. Парафія за-
лишається пусткою, богослужіння не здійснюються, засобів у
релігійних громад немає і сім’ї призваних приречені на голод-
не існування, харчуються з малолітніми дітьми випадковими
пожертвами. Крім того їм абсолютно невідомий термін проход-
ження повинності; в одних випадках їм кажуть: рік служби,
в інших – три роки. Доводячи до відома про це становище,
тяжке для служителів культу, я прошу секретаріат ВУЦВК
звернути свою увагу на мою заяву, якщо можливо, увійти з від-
повідним поданням до президії ВУЦВКу про полегшення тяж-
кого становища служителів культу, призваних нести трудову
повинність у віддалені місця від своїх родин, які потерпають
від сильних злиднів і навіть голоду»59.
Про поступки священикам із боку влади у відповідь на цитовані звер-
нення чи на будь-які аналогічні нічого невідомо. Натомість є типовий супро-
відний лист до НКП УСРР від 28 вересня 1932 р., з яким секретаріат президії
ВУЦВК надіслав «за належністю» чергову низку заяв «від релігійників, що
зараз перебувають на зборах тилоополченців»60.
Звісно, щоб детально встановити кількість особового складу, особливості
повсякденного життя, характер і тривалість праці тилоополченців із родин
українського священства, з’ясувати, на яких об’єктах сталінської індустріа-
лізації в республіці вона використовувалася, яким був рівень виробничого
травматизму і смертності там – потрібно провести спеціальне комплексне
дослідження. У рамках цієї статті обмежимося спогадами двох бійців цієї во-
єнізованої підсистеми примусової праці, яким довелося виконувати типові
види робіт на об’єктах індустріалізації. Перший приклад – спогади про по-
всякдення частин т/о у Східному Сибіру та на Далекому Сході 1931–1933 рр.
одного з очевидців Голодомору Сергія Ляшенка, записані за розповіддю його
брата-тилоополченця. Іван Ляшенко, рятуючи своє життя, у травні 1933 р.
знайшов Сергія у Запоріжжі. «Іван, – згадував С.Ляшенко, – був на обличчі
худий до безкраю, а очі обрюзглі, напівопухлі. На ногах ледве тримається…
безпорадний. […] Утік з тієї трудармії тільки тому, щоб побачити на волі лю-
дей і разом з ними померти»61. Про свою «службу» утікач розповідав братові:
«Знаходився я за Хабаровськом приблизно за 150 кілометрів.
Адреса була така: станція В’язовка, поштовий ящик (п/я) ч. 10,
Ворошиловський лєспромхоз. У нас був командир батальйону
Климов. Комісаром – Горбунов. Одного дня нас поставили у
ряди всіх. По списку викликали шістнадцять чоловік, у тім чис-
лі й мене. Потім подалася команда. Усі люди, прізвища яких
начитувались у списку з шістнадцяти чоловік, мусили вийти з
рядів. Ми вийшли вперед. Усіх поставили по команді “струнко”.
Вийшов комісар Горбунов і звернувся до всіх, кого не згадува-
ли, з такими словами: “Так вот что, тилоополчєнци! Вот кто єсть
59 Там само. – Арк.254.
60 Там само. – Арк.199.
61 Український Голокост 1932–1933: Свідчення тих, хто вижив. – Т.5 / За ред. о. Ю.Ми ци-
ка. – К., 2008. – С.225.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 77
врагі народа і т.д. і т.п.”. Нікого з нас, викликаних по списку з
шістнадцяти осіб, не розстріляли. Я побачив, що за основу взя-
то лише цих шістнадцять осіб. Й ці 16 осіб мусять згинути, і
то обов’язково. Кожному зрозуміло, що тут всі тилоополченці є
“враги” народу, а чому взято за основу цих 16 осіб??? Значить,
вони приречені на смерть. Коли та як – то вже окреме питання.
Ось з такого мого передчуття я вирішив тікати. І втік. Коли ми
працювали, я бачив не на одному примерзші лапті на ногах
людини, потім бачу, що таке скоро буде і в мене.
Працювали ми необмежені години, і нам не давали ніяких
днів відпочинку. Багато було випадків, коли під час праці на
воді люди тонули. Були такі, що повтікали, а їх записали як
потонулих. Ставлення командного складу до нас було жор-
стоке, за винятком лише деяких. Поміж тилоополченцями
таємно передавали один одному, нібито дружина командира,
помічника командира взводу Шкандила сказала своєму чо-
ловікові так: “Це люди такі самі, як і ми з тобою. Якщо ти їх
ображатимеш, то я тебе покину”. Нам невідомо було, чи каза-
ла вона таке чоловіку, чи ні? Ми лише здогадувалися, що дру-
жина Шкандила була з “розкуркулених”. Але це був здогад.
Шкандило відносився до нас по-людському.
Харчували нас так, аби людина могла існувати. Через не-
доїдання і холод була поміж нами велика смертність. […] Іван
мені тоді сказав: “Тепер я з України ніде не поїду. Якщо наду-
мають мене знову забрати, я живим у руки не дамся”»62.
Йонові Терському випало не лише здобути універсальний досвід служби,
який поєднав до певної міри майже все, що пережили згадані вище опол-
ченці. Йому довелося також спостерігати переформатування соціуму і тво-
рення нових форм повсякдення як акт постання цивілізації за певним пла-
ном і в «ручному режимі»: від оприлюднення нормативного документа влади
до його втілення активними й пасивними виконавцями в реальному часі.
Будучи на час написання своїх спогадів (1967 р.) зрілою людиною, він назвав
т/о ще одним табором, поміж уже відомими у СРСР, де людей призовного
віку зобов’язує працювати військова дисципліна:
«Це є табір, у якому з безборонної жертви витискається стіль-
ки, скільки вже неможливо. Це є табір, у якому за найменше
невиконання військового наказу карають військовим судом.
Це є табір, у якому жертві завжди доказують вину перед совє-
цькою державою. Це є табір, у якому жертва пригнічена фі-
зично та морально. Це є табір, у якому людина, хоч і знає час
своєї служби, але не вірить у те, що останеться живою, або що
взагалі буде ще вільною колись людиною»63.
Народився Й.Терський в Гадячі на Полтавщині. Призовна комісія в
1930 р., визнавши його придатним до служби у РСЧА за станом здоров’я, узяла
62 Там само. – С.226–227.
63 Терський Й. Що таке сталінське «тилоополчення»? Спогади. – Toronto, 1969. – С.9.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
78 Тетяна Євсєєва
на військовий облік, але через соціальне походження служити зі зброєю за-
боронила. Знаючи про перспективи служби в т/о, він заховав військовий кви-
ток, придбав фіктивну довідку про те, що він молодший на два роки, знайшов
роботу в іншій місцевості. За допомогою подібних довідок діти «позбавленців»
намагалися влаштуватися як такі, що ще не перебувають на військовому об-
ліку, на виробництво або в радгосп у місцях, де про їх соціальне походження
нічого не знали, і вже звідти з «чистою» біографією потрапити до реґулярної
армії. По закінченні служби така біографія давала можливість за бажання
отримати в армії так звану «командировку». Документ, що його вимагали від
абітурієнтів приймальні комісії вищих навчальних закладів, крім того, що
засвідчував «пролетарське» походження майбутнього студента, був і своєрід-
ною ґарантією лояльності до влади та якості ідеологічного впливу на демобі-
лізованих червоноармійців. Адже з 1928 р. влада розглядала військовослуж-
бовців запасу як кадровий резерв для проведення колективізації у СРСР,
а в 1933–1934 рр. – для залюднення, зокрема в Україні та на Кубані, спусто-
шених Голодомором і депортаціями районів64.
Утім таку можливість заблокували досить швидко. Було запроваджено
вимогу призивати «позбавленців» за місцем народження. На порушників
порядку призову чекали штрафні роботи та кримінальне переслідування.
Їх виявляли, коли для потенційних тилоополченців підходив час другого,
фальсифікованого, призову. Тоді вони мусили, знищивши наявні документи,
давати оголошення у пресі, що в них їх «викрали» та йти до міліції «поновлю-
вати». У військовому секторі таких осіб відразу перевіряли за картотекою вій-
ськобліку, накладаючи штраф виконанням примусових робіт. Відпрацював
місячний штрафний термін і Йон, а потім у 1932–1935 рр. відбував військо-
вий обов’язок як «громадянин тилоополченець» у складі 47-го окремого ба-
тальйону тилового ополчення залізничних військ НКВС, що базувався у
Харкові, у бараках на Холодній Горі. Соціальний склад його товаришів по
призову був таким: сини «куркулів», торгівців, царських урядовців, офіцерів,
урядників, церковних старост, священиків, тих, хто «допомагав служителям
церкви». Також Й.Терський назвав осіб, «засуджених за збройні повстання
проти радянської влади, за процесом СВУ», але це радше були їхні сини,
а також, напевно, ті, кого від кримінальної відповідальності під час тих про-
цесів із тих чи інших причин довелося звільнити. Тих, чию провину так чи
інакше слідство «довело», засуджували до розстрілу або ув’язнення. Разом із
молоддю, як випливає з наведених вище постанови й листів, до т/о призива-
ли старших священиків, які, будучи годувальниками своїх родин, уникнути
служби не могли.
Організація повсякдення тилоополченців – за винятком конвою – була
точною копією ҐУЛАҐ зразка 1930-х рр. Від часу запровадження в 1932 р.
паспортної системи й «чистки» міст та прикордонних територій, до т/о почали
потрапляти так звані «декласовані елементи» – рецидивісти й безпритульні,
64 Докл. див.: Миненков Д.Д. Красная армия как мобилизационный инструмент
«социалистического переустройства» // Социальная мобилизация в сталинском обществе (конец
1920-х – 1930-е гг.). – Новосибирск, 2013. – С.178–235.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 79
засуджені до виправних робіт. Таким чином НКВС намагався почасти «роз-
вантажити» в’язниці. Із них на короткий час навіть утворили кілька час-
тин. Але управління т/о швидко припинило практику поповнення «спецкон-
тинґентом». Натомість у 1933 р., остерігаючись впливу на решту ополченців
бійців-«релігійників», керівництво рекомендувало збирати їх в окремі струк-
турні одиниці, найчастіше у взводи65. Розглянемо структуру у форматі: осо-
бовий склад – службові обов’язки – продовольче забезпечення – побут бійців.
Особовий склад. 47-й окремий батальйон базувався у Харкові, який до
1934 р. був столицею радянської України. У 1932 р. батальйон мав чотири
роти рядового складу «громадян тилоополченців» (загалом 768 осіб). Рота
складалася з чотирьох взводів (192 особи), взвод – із чотирьох відділень
(48 осіб), відділення налічували по 12 осіб. Управління цим підрозділом по-
кладалося на шістнадцятьох взводних командирів, чотирьох ротних, чоти-
рьох ротних політруків, командира й комісара батальйону. До штатного роз-
пису входила посада лікаря. Право носити на уніформі відзнаки технічних
частин НКВС на залізниці (зелені петлиці з кубиками або шпалами та клю-
чем, червона зірка на кашкеті) мали командири. На тилоополченців воно
не поширювалося, як і призначення на посади, вищі командира відділення,
помічника командира взводу, старшини66.
Службові обов’язки. Як у попереднє десятиліття в бойових частинах у
випадку залучення до служби у РСЧА офіцерів царської армії, у тиловому
ополченні теж застосовувався запроваджений ще Л.Троцьким ориґінальний
метод «будівництва комунізму з цеглин старого режиму»67. Й.Сталін частково
повернувся до ідеї мілітаризації праці, а тому об’єкти оборонної інфраструк-
тури зводилися руками «непролетарських елементів» у річищі відбування
військового обов’язку. Загалом до березня 1938 р. система комплектування
армії була територіальною: де живеш – там і служиш. Після сталінської «ре-
волюції згори» лояльність уже пов’язувалася з етнічністю, в ідеології та про-
паґанді запанувала російська складова. Усі національні військові частини,
з’єднання, училища, школи мали бути переформатовані у загальносоюзні з
екстериторіальним принципом комплектування та відповідною зміною дис-
локації. З ухваленням у 1939 р. закону про загальну військову повинність
армія переорієнтувалася на мішаний у національному плані принцип комп-
лектування особового складу. У війську поступово зникли національні мови,
а єдиною командною стала російська68. Упродовж 1930-х рр. поступово лік-
відували всі військові газети та журнали, що за періоду коренізації видава-
лися національними мовами69. Із приєднанням у 1939 р. до СРСР не вельми
лояльного населення багатонаціональних західних територій процес росій-
щення армії дещо втратив темпи.
65 Красильников С.А. Тылоополченцы как часть маргинальных групп 1930-х годов
[Електронний ресурс]: http://zaimka.ru/soviet/krasiln1_p2.shtml
66 Там же.
67 Див.: Геллер М.Я., Некрич А.М. Утопия у власти. – Москва, 2000. – С.52.
68 Докл. див.: Гриневич В. Неприборкане різноголосся: Друга світова війна і суспільно-
політичні настрої в Україні, 1939 – червень 1941 рр. – К.; Дніпропетровськ, 2012. – С.187.
69 Там само. – С.188.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
80 Тетяна Євсєєва
Але частини т/о потрапили під прес комуністичної пропаґанди та росій-
щення практично одночасно з іншими підрозділами ҐУЛАҐ. У виправно-тру-
дових таборах для потреб «перековки» існували культурно-виховні частини
(КВЧ), покликані сприяти підвищенню продуктивності праці. У частинах т/о
їх функції виконували, відповідно до згаданої постанови, «червоні куточки»
(бійці-українці називали їх між собою так, як сприймали на слух, – «червоні
уголки»).
Такий «уголок» у 47-му батальйоні описав Й.Терський: «Примітивне
баракове приміщення все червоніло в плакатах, на яких були виписані
різні кличі, як наприклад: “Догнать і перегнать!”, “Ні одной п’яді землі!”,
“П’ятилітку у чотири роки!”, “Високий виробіток труда!”, “Хто робить, той
їсть!”»70. Комісар батальйону Токаров почав знайомство з поповненням, про-
мовисто звернувшись до новобранців як до «неблагонадійних елементів», ко-
трі не заслуговують звичного «товариша», – «громадяни тилоополченці». Далі
запевнив, що «партія й уряд» доручили йому «виховати» з них «повноправ-
них будівників соціалізму» та відвела для цього сумлінним виконавцям три
роки71. Натомість тим, хто не виконуватиме покладені на нього обов’язки, а
ще, можливо, займатиметься «шкідництвом», можуть «не допомогти й десять
років служби». За словами Й.Терського, говорив комісар «чистою москов-
ською мовою, дуже з притиском і повільно, і ті його чванькуваті слова зали-
шилися у пам’яті на все життя». Також бійці мусили щодня ходити на роботу
та з роботи строєм, у ногу, з «огидною піснею, яка була тоді модна: “Вєйся,
знамя комунізма, над земльой трудящих мас…”, і то хоч-не-хоч, а співай піс-
ні, а їсти не проси»72. У квітні 1934 р., після перепідпорядкування частин т/о
від наркомату шляхів сполучення до військового відомства, одночасно з по-
силенням вимог стосовно виконання норм виробітку, запровадили політза-
няття. Й.Терський констатував, що «виробіток видайности праці йшов у парі
з засвоєнням політичної грамоти. Невиконання одного тягло вниз друге»73.
Крім російщення тилове ополчення раніше від бойових частин втратило
прив’язку до територіальної дислокації. Зокрема українці 47-го батальйону
т/о призову 1932 р. працювали у Харкові лише кілька місяців: із листопа-
да 1932 по квітень 1933 рр. Після того, рухаючись залізницею від Харкова
до Владивостока, вони трудилися у складних, небезпечних для життя та
здоров’я умовах на спорудженні різноманітних об’єктів військової інфра-
структури Сибіру й Далекого Сходу, залежно від потреб держави.
Але й у Харкова теж було важко: тилоополченці деякий час працювали й
на цивільних об’єктах. Зводили «соцмістечко» для робітників новопосталого
Харківського тракторного заводу (ХТЗ)74. П’ятирічним планом передбачалося
одночасне будівництво та облаштування виробничих, житлових приміщень,
70 Терський Й. Що таке сталінське «тилоополчення»? – С.17.
71 Там само.
72 Там само. – С.18, 23.
73 Там само. – С.69.
74 Докл. див.: Любавський Р. Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті – на початку
1930-х років. – Х., 2016. – 226 с.; Трипутина Н.П. Профессор А.И.Колесников: страницы жизни
и деятельности. – Х., 2011 – С.138–140.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 81
фабрик-кухонь, механізованих пралень, лазень, громадських їдалень, бі-
бліотек, клубів, спортивних об’єктів ХТЗ за 15 місяців, починаючи від січ-
ня 1930 р. Через брак коштів зведення житла та соціально-побутової інф-
раструктури, прокладання доріг істотно відставало від промислового. Тому
частині бійців батальйону призову 1932 р. випало попрацювати на цьому
об’єкті. Одночасно поряд із велетенським будмайданчиком ХТЗ тривало спо-
рудження (будівельні роботи почались у 1931 р.) Всеукраїнського комбінату
фізичної культури – стадіону ім. Г.Петровського площею 280 га. Він відразу
здобув статус об’єкта всесоюзного значення й мав стати не лише символом
столиці радянської України, але й однією з трьох найбільших спортивних
споруд СРСР, конкуруючи тільки з Москвою та Ленінградом75. На новозбу-
дованій спортивній арені планувалося вже в 1932 р. провести II Всесоюзну
спартакіаду народів СРСР, а восени 1933 р. – етапи світової спартакіади,
яку приймав Радянський Союз76. Однак через брак коштів забезпечити пара-
лельне будівництво таких масштабних об’єктів виявилося неможливо і вла-
да майже повністю переклала фінансування спорткомплексу на фізкультур-
ні товариства, громадські організації та профспілки, а до проведення робіт
так званими «ударними темпами» залучила харківський батальйон т/о.
Два тижні у сильні січневі морози 1933 р. кілька взводів ломами розбива-
ли промерзлий глинистий ґрунт, щоб загорнути півторакілометровий канал
системи трубопроводу зі змонтованими трубами для підведення води. Від ро-
боти «спина була мокра, а ноги від замерзлої землі примерзали до устілок» –
коротко описав Й.Терський «ударне» комуністичне будівництво77. Згодом
батальйон залучили до створення інфраструктурних об’єктів залізниці по-
близу столиці радянської України. До прикладу, будувати холодильні ка-
мери-льодівні для зберігання/перевезення продуктів – зі стінами заввишки
5–6 м, викладеними брилами льоду, «такими, що ледве у двері вагона прохо-
дили», вагою 300 й більше кілограмів, уручну, за допомогою дошок і мотузок.
Майже за півтора роки по тому, у травні 1934-го, 47-й батальйон т/о буду-
вав військове містечко на іншому кінці СРСР – на правому березі річки Біри
(басейн Амуру), поблизу Біробіджана. Житлові, культосвітні та службові при-
міщення споруджувалися посеред тайги з нульового циклу (з розчищення
будмайданчиків від дерев, риття котлованів під фундаменти), уручну, неза-
лежно від погоди, пори року та інженерно-технічної складності робіт. Потім
були так само «ручні» лісоповали поблизу залізничних станцій, пробиван-
ня у скелі 3-кілометрового тунелю стратегічного призначення на узбережжі
Японського моря у Владивостоку, будівництво залізниці до Сучанських ву-
гільних шахт, повний цикл вибухотехнічних робіт на Бархатному перевалі
тощо.
Усюди, як і в’язні виправно-трудових таборів, тилоополченці мали єди-
ний виробничий план, єдині республіканську розцінку та норми виробітку
75 Заплетин Н.П., Зверинцев С.П., Нестеров С.А. Физкультурные сооружения // Советская
архитектура. – 1933. – №1. – С.2–56.
76 Докл. див.: Трипутина Н.П. Профессор А.И.Колесников… – С.141–144.
77 Терський Й. Що таке сталінське «тилоополчення»? – С.20.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
82 Тетяна Євсєєва
на неї з позначенням коефіцієнта на кожну найдрібнішу технологічно-тру-
дову операцію78. Нормувалося все: кубічні метри повалених дерев, виванта-
жені вагонетки з камінням чи вугіллям, прокладені метри залізничного по-
лотна, протесаної чи проструганої деревини, укладені квадратні метри стін,
перенесені вантажі, пробивання вручну глибинних кам’яних колодязів під
вибухівку тощо. Кожен боєць мав на руках так зване «дзеркало ополченця» –
залікову книжку, де чи не в режимі щоденника фіксувалося, на скільки від-
сотків він виконує завдання («норму»), якою мірою засвоїв комуністичну «по-
літичну грамоту», як ставиться до своїх завдань, до виданого взуття й одягу,
до командирів, як дотримується чистоти біля свого ліжка, як вибудовує сто-
сунки з товаришами.
У квітні – травні 1929 р. заходами партійного апарату на цивільних про-
мислових підприємствах і будівельних об’єктах запровадили «соціалістичне
змагання» між бриґадами за виконання державних планів та створили осо-
бливу категорію робітників-«ударників». За задумом, «ударник комуністич-
ного виробництва» – це працівник, що перевиконує план та отримує вина-
городу за відрядною формою оплати праці79. Із середини 1932 р. у мережі
таборів ҐУЛАҐ стрімко поширилася практика влаштовувати «соціалістич-
не змагання» між фаланґами80 та залучати «зеків» до «ударної» праці. Вона
захопила й тилове ополчення. Стимулом було офіційне повернення по за-
кінченню терміну служби (іноді достроково) громадянських прав. Наказом
від 11 жовтня 1933 р. нарком К.Ворошилов уповноважив командирів і ко-
місарів частин т/о порушувати через реввійськраду клопотання перед ЦВК
СРСР про надання виборчих прав тим тилоополченцям, які впродовж дво-
річного перебування у частинах т/о проявили себе дисциплінованими, чес-
ними, зразковими працівниками, що свідомо ставляться до праці81. Це озна-
чало «чистий» паспорт і можливість за своїм вибором жити в місцевостях,
віднесених постановою про прописку паспортів до географічного «мінусу»,
та вступити до будь-якого навчального закладу без ризику бути «вичище-
ним» звідти штатним політкомісаром на підставі «неправильного» соціаль-
ного походження. Командування частини користувалося цим повною мірою
і Й.Терський згадував, що
«норми замучували, а за невиконання – наганяй та “чорна
дошка”; а на “червону”, то мало було таких “щасливців”, при-
чому за перевиконання давали ударний пайок 50 грамів хлі-
ба і кусочок смердючої жареної риби; але й той, що ударний
пайок з’їв, голодний був, і той, що не виконав, не наївся, і всі
голодні були, бо робота тяжка, а харчі були погані, а хліба по
78 Там само. – С.70–71.
79 Геллер М. Машина и винтики: история формирования советского человека. – Москва,
1994. – С.64.
80 Фаланґа – бриґада з 250–300 осіб, в якій в’язні були пов’язані круговою порукою у
виконанні плану і працювали в умовах змагання за пайки та дострокове звільнення за
заліками робочих днів.
81 Докл. див.: Красильников С.А. Тылоополченцы как часть маргинальных групп 1930-
х годов [Електронний ресурс]: http://zaimka.ru/soviet/krasiln1_p2.shtml
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 83
800 грамів, але він увесь час був неякісний, глевкий, але він і
тримав, бо приварювання були нічого не варті»82.
«Ота каторжна робота виконується потом, кров’ю і сльозами і не сміє
бути симуляції в роботі», – підсумовував Й.Терський. Загальний порядок
оплати праці тилоополченців «пролетарська держава» встановила відверто
дискримінаційний: на руки бійці отримували 10% від зароблених сум, ре-
шту коштів використовували на утримання частин т/о, виплати керівному
складу тощо83. «Соцзмагання» та «ударна праця», часом по дві – три доби
без перерви, низька культура виробництва, відсутність фахової кваліфікації
виконавців і технічного забезпечення робіт практично щоквартально при-
зводили до десятків випадків смертей чи каліцтва військовослужбовців т/о.
С.Красильников зазначає, що за загальними по СРСР даними про травма-
тизм за 1935 р. у 23 частинах т/о трапилося 3344 нещасних випадки, із них
31 закінчився смертю, 54 – важким каліцтвом84.
Звісно, навіть ті куці заходи соціального страхування, передбачені зако-
нодавцями для робітників у 1930-х рр., на життя і здоров’я «позбавленців» не
поширювалися. Натомість якщо результати застосування підневільної праці
не відповідали очікуванням адміністрації об’єктів, командування вдавалося
до пошуків та арештів «шкідників». Тилоополченців, призначених винуват-
цями провалів, уже як «ворогів народу» засуджували до ув’язнення в табо-
рах ҐУЛАҐ на тривалий термін за кримінальними статтями (відповідно до
згаданої постанови про т/о від 7 грудня 1930 р.), і без надії на повернення
громадянських прав.
Продовольче забезпечення. Раціон та норми повсякденного продоволь-
чого постачання для бійців т/о були такими самими, як у «спецконтинґенту»
радянських таборів. Асортимент продуктів, що їх, відповідно до інструктив-
них норм, мали б отримувати бійці, на практиці зводився до 800 г глевкого
чорного хліба на добу та миски якоїсь юшки в обід. Та навіть таке харчуван-
ня дуже залежало від того, де дислокувалася частина, якому з цивільних
відомств (паралельно з військовим) була підпорядкована та від якого мала
б отримувати продовольче забезпечення. Призов 1932 р. у 47-й батальйон
т/о півроку перебував у Харкові, у підпорядкуванні наркомату шляхів спо-
лучення, технічних підрозділів НКВС на залізниці. Період із грудня 1932
до квітня 1933 рр. – пік Голодомору в УСРР. Мільйони людей компартійна
влада свідомо вбивала голодом не лише в пограбованих селах, а й у містах:
мешканці, що не мали права на державне карткове постачання, були при-
реченими. Громадяни, чиїх життів і здоров’я держава ще потребувала, мали
шанс вижити. Масштаби «турботи» про мобілізованих «будівників соціаліз-
му» Й.Терський описав так:
«Щодня о пів шостої ранку встаємо, поп’ємо кип’яток, коли є,
то з цукром, коли нема, то без нього, бо цукор давали на руки
82 Терський Й. Що таке сталінське «тилоополчення»? – С.46.
83 Красильников С.А. Тылоополченцы как часть маргинальных групп 1930-х годов
[Електронний ресурс]: http://zaimka.ru/soviet/krasiln1_p2.shtml
84 Там же.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
84 Тетяна Євсєєва
на дві неділі по 15 чи 20 грамів на день, то хоч за один раз
з’їж, хоч діли на дві неділі. […] На обід привозять просоль-
ник і до цього 50 грамів хліба. Обід їли в приміщенні, тарілки
мілкі, ложок десять води в тарілці та десь половина попадеть-
ся у воді солоного помідора чи огірка. Посьорбавши цієї соло-
но-кислої води їсти ще гірше хочеться і знову стаємо до роботи.
[…] Повернувшись у бараки, одержуємо хліб на завтра, часом
якийсь сир по 20 чи 30 грамів. Ділили це на рівні пайки і то
вимагалося з найбільшою точністю, ще кладуть на терези, які
кожен відділ має, де перевіряють: ану ж десь якась пайка біль-
ша на 5 чи 10 грамів, одрізують од неї і тоді 5 чи 10 грамів
ділять іще на стільки-стільки рівних пайок, і аж як уже всі ви-
даються рівні, тоді того, хто подальші від тих, що ділили, десь,
може, й ліжко заправляв, гукають на його назвище, як там він
називався: Кваша чи Галушка, вгадуй, той одвертається і вга-
дує. З тих, що ділили, один питає, вказуючи на пайку, кому?
– Кваша. – Кому? – Галушка. – Кому? – Кавуненко…
Такою методою розділювання пайок користувалися всі та за
весь час перебування мого в тилоополченні, ніхто ні на кого не
нарікав, незважаючи на те, що всі були голодні. Одержавши
таку пайку […] кожний так і економив, щоб і з вечора з’їсти
трохи, і на ранок теж було з чим попити кип’яток. Та ще й на
роботу взяти… І так день за днем усе більше і більше кожний
упадав на силі, і так день за днем праця ставала все тяжча»85.
У Харкові бійці могли ще після роботи отримати дозвіл вийти в місто та
щось їстівного придбати у крамниці. Хліб розподіляли по картках, але
«часом десь “давали” оселедці або тюльку, але треба бути щас-
ливцем, щоб застати у магазині: нас тільки в нашім батальй-
оні 750 чоловік, а скільки цивільних у цій же околиці, і поруч
у цім же лагері на Холодній Горі, вони теж усі голодні. Але
що вони є вільні, у Харкові в магазинах в околиці Холодної
Гори на один – два кілометри навкруги не купиш нічого, бо все
наша братва голодна розкуповує. Спочатку можна було купи-
ти в пачках ячмінну каву, чи вівсяну мелену, і то береш в рот
сухою ложкою, а кип’ятком запиваєш, щоб не вдавитися сухою.
Та ще добре, як у кип’ятку є хоч трохи цукру, а як нема – то й
без цукру п’єш. Так ось за нашого постою на Холодній Горі в
Харкові на протязі трьох місяців ніде не осталося в магазинах
ні ячмінної кави меленої, ні малинового сухого чаю в пачках,
ні огірка, ні оселедця, нічого не можна було вже купити, бо
його все наша голодна братва назахват брала, голодна їла, що
попало, окропом запивала, а вода ослаблювала, і щодень, то
все слабші і слабші ставали. Наприклад, коли десь комусь по-
щастило купити півкіла солоних оселедців, він приніс, а хліба
вже нема, він голодний хоче їсти, він з’їв ті оселедці майже без
хліба, а після того поп’є води раз-у-раз і слабне, і голодний»86.
85 Терський Й. Що таке сталінське «тилоополчення»? – С.23–24.
86 Там само. – С.25–26.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 85
Процес постійної передислокації батальйону на об’єкти, що споруджу-
валися залежно від потреб держави, теж нагадував етапування в’язнів до
таборів. Під час руху залізницею до Владивостока бійців, котрі по декілька
діб перебували у вагонах, годували один раз на добу, кухня була у вагоні
на початку ешелону. Обід отримував черговий на весь вагон, на 28–30 осіб.
Якщо він не встигав добігти з кінця в кінець і повернутися з обідом за час
зупинки – бійці могли весь день чекати на нього голодними.
На місцях якість харчування так само була поганою. Й.Терський згаду-
вав, що ополченці весь час були напівголодними, раділи, коли їх посилали
допомагати місцевим колгоспам збирати картоплю, адже була можливість
доповнити в той день вечерю печеною бараболею. Також за кожної нагоди
вони намагалися виміняти в місцевого населення свої домашні сорочки чи
білизну на хліб87. Певне поліпшення раціону та якості харчування бійців т/о
Й.Терський відзначив у кінці квітня 1934 р., коли їх перепідпорядкували
створеному у структурі військового відомства управлінню тилового ополчен-
ня, де продовольче забезпечення мало відповідати нормам, установленим
для військовослужбовців. Утім це супроводжувалося посиленням ідеологіч-
ної обробки та вимог до щоденного виконання плану робіт.
Майже нічим не відрізнялися від ґулаґівських таборів і побутові умови
та забезпечення тилоополченців належною військовою формою. У Харкові
вони, переважно сільські мешканці, уперше познайомилися з основним ти-
пом масового житла «будівників комунізму» у СРСР – бараками. У столиці
радянської України їх облаштували так: «Видали нам старі коци до вкриван-
ня, та старі подушки, набиті стружкою, а також матраци так само. Уніформи,
або якоїсь одежі чи обуви, старшина сказав, що немає, будемо ходити в
своєму, хто що має»88. Житлове приміщення бійців т/о на далекосхідних
об’єктах (зокрема станція Канґауз Уссурійської залізниці, нині Анісімовка
Владивостоцького відділення Далекосхідної залізниці) загалом було типо-
вим для таборів примусової праці:
«Барак довгий, коло 100 метрів, і застали в ньому на довгих те-
саних дошках (жердках) двоповерхові нари, а як де, то й сучок
стирчав під ребрами, як лягти. На боках попід нарами блища-
ла вода і жаби кумкали. Цей барак був іще новий, будували
його невільники. Закопувано стовпи в землю, забрано стіни
в пази (жолоби) кругляками, а в розколини кладено мох. Як
де то й вітер наскрізь продував щілинами, де криве дерево не
приставало одне до одного»89.
Утепляти чи ремонтувати за потреби житловий барак бійці могли лише
в позаробочий час або у вихідний день. Якщо їм доводилося першими розпо-
чинати будівництво певного об’єкта, то жити мусили в наметах, незалежно
від пори року, а будувати житло та кухню для себе – у позаробочий час.
87 Там само. – С.32–33, 58, 61–63, 67.
88 Там само. – С.18.
89 Там само. – С.42–43.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
86 Тетяна Євсєєва
Після перепідпорядкування у квітні 1933 р. військовому відомству, тило-
ополченці 47-го батальйону на другому році служби отримали літню уніфор-
му: «Штани і сорочки, чоботи з кирзовими халявками, картузи і вже у вихід-
ний, як пройдемо в рядах, то виглядало як військо, тільки коло картузів не
було п’ятикутньої звізди, бо нам не дозволяли її носити, як неблагонадійним
до радянської влади елементам»90. Однак про забезпечення бійців комплек-
том зимового одягу з якихось причин командування не подбало. Коли добова
температура впала нижче 40°С, «привезли старі порвані піджаки, їх рвали,
обмотували чоботи, щоб можна було якось витримати»91.
Однак не слід уважати недоїдання військовослужбовців т/о, що перехо-
дило у голодування, незабезпеченість формою та білизною, мінімальними
побутово-гігієнічними умовами й речами, належним медичним обслугову-
ванням чи соціальними ґарантіями – проблемою лише тилового ополчення
як підсистеми примусової праці. Адже, з одного боку, радянська важка про-
мисловість десятками тисяч випускала літаки й танки, а суспільство у СРСР
фактично перетворилося на мобілізаційний придаток до армії. З іншого, ре-
жим мало переймався побутовими проблемами та забезпеченням навіть не
якісного, а бодай мінімально достатнього харчування пересічних працівни-
ків війни – солдатів. Так, В.Гриневич, описуючи «визвольні походи» РСЧА в
кінці 1930-х рр., констатує:
«До війни співали: “Якщо завтра війна, якщо завтра в похід…”,
проте коли врешті-решт довелося у цей похід вирушати, з’ясу-
валося, що війська у прямому розумінні голі й босі. Зокрема,
згідно з повідомленнями начальника політвідділу 10-ї армії,
під час Вересневої війни у частинах бракувало 8 тис. пар взут-
тя, 4,5 тис. шинелей, 5 тис. гімнастерок, 6 тис. шароварів. Чер-
воноармійці мали йти на війну у власному одязі та взутті, […]
800 бійців були взуті в личаки»92.
Нестача взуття й теплого одягу під час радянсько-фінляндської війни
багатьом воякам коштувала не лише здоров’я, але й життя. Навіть «тиха
окупація» прибалтійських країн здійснювалася Червоною армією у прямо-
му сенсі босоніж. Зокрема, у червні 1940 р. командування 11-го стрілець-
кого корпусу Білоруського особливого військового округу повідомляло про
брак взуття, через що червоноармійці 125-ї стрілецької дивізії вирушили в
похід босими, несучи в руках халяви та рвані черевики93. Це при тому, що
велику кількість взуття, трикотажу, алюмінієвого посуду, упряжі для ко-
ней тощо виготовляли в’язні, а система ҐУЛАҐ була практично єдиним ви-
робником і постачальником шкіряно-технічних виробів для оборонної про-
мисловості й армії94.
90 Там само. – С.69–70.
91 Там само. – С.80.
92 Гриневич В. Неприборкане різноголосся… – С.177–187.
93 Там само.
94 Иванова Г.М. История ГУЛАГа, 1918–1958: социально-экономический и политико-
правовой аспекты. – Москва, 2006. – С.245–246.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 87
Що ж стосується харчування, то військовослужбовці бойових частин у цей
період голодували практично так само, як і цивільне населення, табірний
«спецконтинґент» чи «позбавленці» в тиловому ополченні. Так, В.Гриневич
зазначає, що під час вересневої 1939 р. війни з Польщею бракувало похід-
них кухонь, наявні не встигали за військами, деякі частини харчувалися
переважно сухим пайком. Не вистачало не лише гарячої їжі, але й елемен-
тарного хліба. Спогади місцевих мешканців і матеріали радянських полі-
торганів сповнені свідчень про численні факти жебракування бійців РСЧА
після вступу до населених пунктів. Вони мусили просити у селян хліб, «щоби
не вмерти з голоду». Із Білоруського фронту повідомлялося, що оскільки пе-
карні не налагодили роботу, окремі частини в тилу залишилися зовсім без
їжі, особовий склад харчується лише яблуками, багато хто розбрівся по хатах
просити хліба в місцевого населення. Через відсутність засобів особистої гігі-
єни ширився педикульоз95.
Із 1935 р. чисельність частин тилового ополчення невпинно скоро-
чувалася. Тільки за 1936 р. вона впала на 56,9% (18 555 осіб) і на 1 січня
1937 р. становила 24 522 особи96. Загалом як інститут т/о проіснувало у сис-
темі НКВМ – НКО СРСР до кінця 1936 р. Імовірно тому, що на цей момент
позбавлення громадянських прав як репресивний засіб політично себе ви-
черпало. Частка «позбавленців» доходила до 80% і загальне поновлення у
правах вилучило їх із континґенту, що підлягав призову в т/о. Натомість від
початку 1934 р. до тилового ополчення почали призивати «вичищених» із
різних установ, виключених із партії, комсомолу та профспілок громадян
призовного віку, і на середину року представників цієї категорії нарахову-
вали майже 57%97. На надзвичайному VІІІ Всесоюзному з’їзді рад Й.Сталіну
довелося оголосити, що процес «зміни класової структури відповідно до змін
у царині економіки» остаточно відбувся98. «Підтвердити» ці зміни мало за-
провадження у СРСР демократичної Конституції 1936 р., з якою довелося
узгодити закон про вибори. А щоб виборець сумлінно голосував за єдиного
представника від «блоку комуністів і безпартійних» удалися до короткої у
часі (1937–1938 рр.) процедури «виховання» Великим терором. Відтак декла-
ративна «демократизація» позначилася й на реорганізації т/о. Відповідно до
наказу НКО СРСР від 20 лютого 1937 р., управління тилового ополчення до
1 квітня того ж року було перетворене на управління будівельних частин
РСЧА, якому перепідпорядкували всі частини тилового ополчення. 1 верес-
ня 1939 р. у СРСР запровадили загальний військовий обов’язок і знизили вік
призову з 21 до 19 років (військовозобов’язаних із повною середньою освітою
призивали у 18 років). Але попри «демократичну» Конституцію 1936 р., діти
колишніх «позбавленців» могли служити у війську тільки на посадах рядово-
го складу: до військових училищ їх не приймали.
95 Гриневич В. Неприборкане різноголосся… – С.178.
96 Миненков Д.Д. Тыловое ополчение – милитаризованная составляющая системы
принудительного труда в СССР 1930-х гг. – С.267.
97 Там же.
98 Див.: Сталин И. Вопросы ленинизма. – Москва, 1941. – С.510.
Український історичний журнал. – 2018. – №5
88 Тетяна Євсєєва
REFERENCES
1. Geller, M. (1994). Mashina i vintiki: istoriya formirovaniya sovetskogo cheloveka.
Moskva. [in Russian].
2. Geller, M.Ya., Nekrich, А.M. (2000). Utopiya u vlasti. Moskva. [in Russian].
3. Hrynevych, V. (2012). Nepryborkane riznoholossia: Druha svitova viina i sus-
pil’no-politychni nastroi v Ukraini, 1939 – cherven’ 1941 rr. Kyiv; Dnipropetrovsk.
[in Ukrainian].
4. Ivanova, G.M. (2006). Istoriya GULАGa, 1918–1958: sotsial’no-ehkonomicheskij i poli-
tiko-pravovoj aspekty. Moskva. [in Russian].
5. Krasilnikov, S.А. Tyloopolchentsy kak chast’ marginal’nykh grupp 1930-kh godov.
Retrieved from http://zaimka.ru/soviet/krasiln1_p2.shtml [in Russian].
6. Krasilnikov, S.А. (1998). Na izlomakh sotsial’noj struktury. Marginaly v poslerevoly-
utsionnom rossijskom obshchestve (1917 – konets 1930-kh gg.). Novosibirsk. Retrieved
from http://zaimka.ru/soviet/krasiln1_p2.shtml [in Russian].
7. Krasilnikov, S.А., Minenkov, D.D. (2001). Tylovoe opolchenie kak element sistemy
prinuditel’nogo truda: etap stanovleniya (1930–1933gg.). Gumanitarnye nauki v Sibiri,
(41–46). Novosibirsk. [in Russian].
8. Kulchytskyi, S. (1996). Komunizm v Ukraini: pershe desiatyrichchia (1919–1928).
Kyiv. [in Ukrainian].
9. Liubavskyi, R. (2016). Povsiakdenne zhyttia robitnykiv Kharkova v 1920-ti – na po-
chatku 1930-kh rokiv. Kharkiv. [in Ukrainian].
10. Minenkov, D.D. (2006). Formirovanie i razvitie chastej tylovogo opolcheni-
ya v SSSR (1930–1937) (Extended abstract of Candidate’s thesis). Novosibirsk.
[in Russian].
11. Minenkov, D.D. (2013). Tylovoe opolchenie – militarizovannaya sostavlyayush-
chaya sistemy prinuditel’nogo truda v SSSR 1930-kh gg. L.I.Borodkin, S.А.Krasilnikov,
O.V.Khlevnyuk (eds.). Proceedings of International Conference, Moskva, 28–29 oktya-
brya 2011: Istoriya stalinizma: Prinuditel’nyj trud v SSSR. Ekonomika, politika, pamyat’,
(257–268). [in Russian].
12. Minenkov, D.D. (2013). Krasnaya Аrmiya kak mobilizatsionnyj instrument «sot-
sialisticheskogo pereustrojstva». S.A.Krasilnikov (ed.). Sotsial’naya mobilizatsi-
ya v stalinskom obshchestve (konets 1920-kh – 1930-e gg.) (178–235). Novosibirsk.
[in Russian].
13. Mytsyk, Yu. (ed.). (2008). Ukrains’kyj Holokost 1932–1933. Svidchennia tykh, khto
vyzhyv. (Vol.5). Kyiv. [in Ukrainian].
14. Pospelovskij, D. (1996). Pravoslavnaya tserkov’ v istorii Rusi, Rossii i SSSR. Moskva.
[in Russian].
15. Starodub, A. (1999). Borot’ba za tserkovnu samostiinist’ v 1917–1921 rr. ta uchast’
v nii yepyskopiv-ukraintsiv. Naukovyi zbirnyk molodykh vchenykh i aspirantiv Instytutu
arkheohrafii im. M.S.Hrushevskoho NANU, (2), 325–343. Kyiv. [in Ukrainian].
16. Terskyi, Yo. (1969). Shcho take stalins’ke tyloopolchennia? Spohady. Toronto. [in
Ukrainian].
17. Triputina, N.P. (2011). Professor А.I.Kolesnikov: stranitsy zhizni i deyatel’nosti.
Kharkov. [in Russian].
18. Tsypin, V. (1994). Tserkovnoe pravo. Kurs lektsij. Moskva. [in Russian].
19. Yevsieieva, T. (2012). Dzherela isnuvannia, pobut ta riznovydy hromadians’kykh
oboviazkiv «pozbavlentsiv». S.V.Kulchytskyi (ed.). Ukrains’ke radians’ke suspil’stvo 30-
kh rr. XX st.: narysy povsiakdennoho zhyttia, (649–641). Kyiv. [in Ukrainian].
20. Yevsieieva, T. (2012). Zapil’ne rushennia / tylove opolchennia yak riznovyd hromadi-
ans’kykh oboviazkiv pravoslavnoho kliru v 1930-ti rr. (S.V.Kulchytskyi, ed.). Problemy
istorii Ukrainy: fakty, sudzhennia, poshuky, (21), 157–165. [in Ukrainian].
Український історичний журнал. – 2018. – №5
Тилове ополчення як структурний підрозділ у державній системі примусової праці... 89
tetiana yeVSieieVa
Candidate of Historical Sciences (Ph.D. in History), Senior Research Fellow,
Department of History of Ukraine of the 20–30’s of the 20th Century,
Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine
(Kyiv, Ukraine), tetiana_ievsieieva@ukr.net
REAR MILITIA AS A STRUCTURAL UNIT IN THE STATE SYSTEM
OF UNFREE LABOUR AND AN INSTRUMENT
FOR ORGANIZING THE DAILY LIFE OF THE “LISHENTSY”
OF THE UKRAINIAN SSR (1920–1937)
This article is the first attempt in Ukrainian historiography to open a heretofore
unknown page of the communist civilization – the so called rear militia in the
Workers’ and Peasants’ Red Army. Using a wealth of material from archives in
Russia and Ukraine, the author examines the purpose, structure and functions
of the subunit of the vast unfree labor system that was a paramilitary branch of
the Gulag and a precursor of the Soviet Army’s construction battalions. Private
correspondence and memoirs provide pioneering insights into the everyday life of
lishentsy (disenfranchised) militiamen, including the children of clergymen. The
study gives additional reasons to state that unfree labor in the Red Army system was
a tool of comprehensive communist manual-mode social engineering using party and
government decrees, state terror, and specific propaganda techniques typical of closed
militarized communities.
Keywords: rear militia, disenfranchised (lishentsy), mobilization, clergy, Gulag.
|