Каганов Ю. Конструювання "радянської людини" (1953–1991): українська версія

Рецензія на книгу: Каганов Ю. Конструювання «радянської людини» (1953–1991): українська версія. – Запоріжжя, 2019. – 432 с.

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2019
Main Author:	Кульчицький, С.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2019
Series:	Український історичний журнал
Subjects:	Рецензії й огляди
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179696
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Каганов Ю. Конструювання "радянської людини" (1953–1991) / С. Кульчицький // Український історичний журнал. — 2019. — № 6. — С. 206-217. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179696
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1796962025-02-23T20:25:06Z Каганов Ю. Конструювання "радянської людини" (1953–1991): українська версія Kahanov Yu. Constructing the "Soviet Man" (1953–1991): Ukrainian Version Кульчицький, С. Рецензії й огляди Рецензія на книгу: Каганов Ю. Конструювання «радянської людини» (1953–1991): українська версія. – Запоріжжя, 2019. – 432 с. 2019 Article Каганов Ю. Конструювання "радянської людини" (1953–1991) / С. Кульчицький // Український історичний журнал. — 2019. — № 6. — С. 206-217. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179696 uk Український історичний журнал application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії й огляди Рецензії й огляди
spellingShingle	Рецензії й огляди Рецензії й огляди Кульчицький, С. Каганов Ю. Конструювання "радянської людини" (1953–1991): українська версія Український історичний журнал
description	Рецензія на книгу: Каганов Ю. Конструювання «радянської людини» (1953–1991): українська версія. – Запоріжжя, 2019. – 432 с.
format	Article
author	Кульчицький, С.
author_facet	Кульчицький, С.
author_sort	Кульчицький, С.
title	Каганов Ю. Конструювання "радянської людини" (1953–1991): українська версія
title_short	Каганов Ю. Конструювання "радянської людини" (1953–1991): українська версія
title_full	Каганов Ю. Конструювання "радянської людини" (1953–1991): українська версія
title_fullStr	Каганов Ю. Конструювання "радянської людини" (1953–1991): українська версія
title_full_unstemmed	Каганов Ю. Конструювання "радянської людини" (1953–1991): українська версія
title_sort	каганов ю. конструювання "радянської людини" (1953–1991): українська версія
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2019
topic_facet	Рецензії й огляди
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179696
citation_txt	Каганов Ю. Конструювання "радянської людини" (1953–1991) / С. Кульчицький // Український історичний журнал. — 2019. — № 6. — С. 206-217. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT kulʹčicʹkijs kaganovûkonstruûvannâradânsʹkoílûdini19531991ukraínsʹkaversíâ AT kulʹčicʹkijs kahanovyuconstructingthesovietman19531991ukrainianversion
first_indexed	2025-11-25T04:55:44Z
last_indexed	2025-11-25T04:55:44Z
_version_	1849736878061780992
fulltext	Український історичний журнал. – 2019. – №6 Покоління, яке народилося на ру- бежі ХІХ–ХХ ст., завершило свій земний шлях наприкінці 1960-х рр. (не йдеться про його окремих пред- ставників, котрі прожили значно довше). Ґенерація, яка з’явилася на світ від середини 1930-х рр., по- чала відходити на зорі ХХІ ст. Третє радянське покоління, що народи- лося наприкінці 1960-х рр., займає тепер ключові позиції у соціально- економічному й політичному жит- ті України. Щоправда, дедалі голо- сніше заявляють про себе ровесники останніх років радянської влади. Свідченням цього стало перезавантажен- ня адміністративної вертикалі, яке відбулося після президентських виборів 2019 р. Готуючись до захисту докторської дисертації проректор Запорізького на- ціонального університету Ю.Каганов подарував мені, за підказкою науково- го консультанта Ф.Турченка, свою монографію. Зміст цієї книги настільки схвилював мене, що я вирішив пов’язати відгук на неї зі власними роздума- ми на досліджувану тему. Маю честь належати до другого покоління радянських людей, котре те- пер зникає. Одержую пенсію з кінця минулого століття, але й досі працюю. Визнаю, що був типовим «homo sovieticus» аж до моменту, коли на виконан- ня доручення ЦК Компартії України потрапив в групу провідних фахівців, яка мала довести, що голод 1932–1933 рр. у радянській Україні – це «злісна вигадка» «українських буржуазних націоналістів». Типова радянська людина була індоктринованою та зросійщеною, явля- ючи собою продукт ретельної селекції вождів КПРС. Від нав’язуваного вла- дою світогляду не рятували найвищі наукові ступені, так само, як обізна- ність із досягненнями світової науки, здобута завдяки знанню іноземних мов і доступу до забороненої літератури у спецсховищах бібліотек. Від російщен- ня не рятувало усвідомлення іншого національного походження. Якщо пред- ставники першого покоління радянських людей, котрі мали альтернативний життєвий досвід, винищувалися або тероризувалися, коли не погоджувалися з нав’язуваними цінностями і принципами, то представники другого та тре- тього поколінь вирощувалися «у пробірках», переходячи з ясел і дитсадків до загальноосвітньої школи, а потім – в інститути та університети. КАгАнов ю. КонструювАння «рАдянсьКої людини» (1953–1991): уКрАїнсьКА версія. – зАПоріжжя, 2019. – 432 с. Український історичний журнал. – 2019. – №6 Рец, ензії й огляди 207 Справді, за радянським паспортом з обов’язковим зазначенням націо- нальності я був «росіянином», хоч жодної краплі російської крові не мав. Коли одержував паспорт (Й.Сталін був ще живий), не міг назвати себе за національністю матері – вірменином, адже походив з аккерманських вірмен, котрі за сотні років перебування в Османській імперії зберегли релігію, але втратили мову. Залишалося назватися за національністю батька – поляком. Він походив із самбірських українців, але його безпосередній предок був по- лонізованим, узяв участь у повстанні 1830 р., після чого висланий на Кавказ, де його діти та онуки зросійщилися. У 1937 р. батько потрапив у ҐУЛАҐ, головним чином за приховування польської національності. Материн жах став мені зрозумілим набагато пізніше, коли довідався, що у сталінські часи відсоток репресованих німців і поляків в Україні набагато перевищував від- соток репресованих українців. Якщо перейти від національних сюжетів у понятті «homo sovieticus» до ідеологічних, то я був цілковито індоктринованою людиною аж до момен- ту, коли потрапив у зазначену вище групу вчених, перед якою розкрилися недоступні для інших архіви ЦК КПУ. Тоді я був автором багатьох книг, доктором наук, керівником відділу історії міжвоєнного періоду (від 1921 до 1941 рр.) в Інституті історії АН УРСР (чому й опинився у цій групі). Звільнення від нав’язуваного з дитячих років світогляду відбувалося поступово. Читаючи впродовж багатьох років найбільш авторитетний на Заході журнал «Problems of Communism» та інші закордонні видання, я ані- скільки не піддавався їхньому впливу. Це не означало, що я тупо повторював ази марксизму-ленінізму. Ще студентом вивчив польську мову, щоб читати центральний друкований орган Польської об’єднаної робітничої партії газе- ту «Trybunа ludu», яка була доступною й давала значно більше інформації про культ особи, ніж радянська преса. Але я відділяв Й.Сталіна від В.Леніна та ленінізм від сталінізму. Світоглядний прорив стався в роки ґорбачовської «перебудови» й був ре- алізований у багатьох працях на тему Голодомору, у підручниках і посібни- ках для загальноосвітньої й вищої школи з історії України. Однак тільки у середині 1990-х рр. я навчився відділяти марксизм від ленінізму та зрозумів, що поза рамками ленінізму сталінізму не існує. У тритомнику «Комунізм в Україні від народження до загибелі» (2013 р.) я нерідко користувався влас- ною пам’яттю, досліджуючи обставини радянізації УРСР, тому що в ті часи ставлення суспільства до держави можна було визначити лише на підставі опосередкованих фактів. Оцінюючи монографію Ю.Каганова, я теж користу- ватимусь пам’яттю про власний світогляд радянських часів. Проблема конструювання «homo sovieticus» у постсталінську епоху – нова в українській історіографії. Вона охоплює різні аспекти – економічні, освітні, ідеологічні, соціокультурні. На близьких мені економічних, які вважаю най- головнішими, Ю.Каганов зовсім не зупиняється. Це не вада монографії, в якій студіюється постсталінська доба. Адже штучний соціально-економічний лад, який назвали «соціалізмом як першою фазою комунізму», було побу- довано ще між Першою і Другою світовими війнами. Жодних принципових Український історичний журнал. – 2019. – №6 208 Рец, ензії й огляди змін у повоєнні десятиліття не сталося ані у соціально-економічному ладі, ані у суспільно-політичних відносинах – аж до конституційної реформи 1988 р. Відгукуючись на народні очікування, М.Хрущов обіцяв до 1988 р. перейти до «другої фази комунізму» з розподілом матеріальних і культурних благ за потребами. Тому «спічрайтери» Л.Брежнєва були змушені придумати «третю фазу комунізму» між соціалізмом і повним комунізмом тривалістю в кілька десятиліть – «розвинутий соціалізм» із розподілом благ за працею. Метою дослідження Ю.Каганов поставив півтора десятка важливих тем, об’єднаних у чотири проблеми: історіографічний дискурс і теоретична кон- цептуалізація поняття «homo sovieticus», освіта й виховання як механізми конструювання радянської людини, роль засобів масової інформації у фор- муванні радянської суспільної свідомості, індоктринація радянської ідентич- ності у соціокультурному процесі. Щоб систематизувати нагромаджений пострадянською історичною на- укою величезний емпіричний матеріал, Ю.Каганов звернувся до теоретичних здобутків зарубіжних наукових шкіл: тоталітарної теорії (Г.Арендт, К.Поппер, З.Бжезинський та ін.), теорій масової культури (М.Горкгаймер та ін.), інду- стріального суспільства (В.Ростоу, Р.Арон та ін.), авторитарної особистості (Е.Фромм, Т.Адорно). Однак ці вчення, за винятком першого, надто поверхово описували радянську дійсність. Власне й тоталітарна теорія, яка об’єднувала під одним знаменником фашизм, націонал-соціалізм і комунізм, не враховува- ла в повному обсязі еволюцію радянського ладу. Не випадково її родоначаль- ниця Г.Арендт у датованій червнем 1966 р. передмові до другого видання своєї знаменитої книги зазначала, що після Другої світової війни у СРСР розпочався процес детоталітаризації, однак не з кінця війни, а після смерті Й.Сталіна1. Ю.Каганов зауважує, що впродовж 1953–1991 рр. зберігалися ключові механізми сталінського режиму: диктатура вождів монопольної партії, під- порядкована їй радянська вертикаль влади, органи державної безпеки, пла- нова економіка, комуністична ідеологія тощо. Звідси він робить слушний ви- сновок про те, що спадкоємність політичних практик радянських еліт до та після смерті Й.Сталіна вимагає залучення тоталітарної теорії для інтерпре- тації радянської реальності (с.56–57). Радянські суспільствознавці категорично не сприймали звинувачення в тоталітаризмі, не бажаючи опинитися «в одному човні» з фашистами й на- цистами. Тим часом СРСР усе-таки позбувся ознак тоталітаризму, але не зі смертю Й.Сталіна, а у ході конституційної реформи 1988 р. Вона покінчила з диктатурою вождів КПРС і повернула народу суверенітет, здобутий із по- валенням самодержавства, але втрачений після більшовицького перевороту 1917 р. Аж тоді реформатори у стані М.Ґорбачова (не виключаючи навіть такого консерватора серед них, як Є.Ліґачов) визнали тоталітарну природу радянського суспільно-політичного ладу. Ю.Каганов ураховує вагомість змін у структурі влади, обумовлену смертю Й.Сталіна, оскільки починає своє дослідження з 1953 р. Можна погодитись 1 Арендт Х. Джерела тоталітаризму. – К., 2005. – С.14. Український історичний журнал. – 2019. – №6 Рец, ензії й огляди 209 і з кінцевою датою у хронологічних рамках його теми. Адже конституційна реформа М.Ґорбачова – О.Яковлева була не одномоментною, а ініціювала процес розкладу радянського тоталітаризму, який зайняв певний час і зако- номірно закінчився розпадом країни. Завершуючи огляд порушених Ю.Кагановим теоретичних питань, хочу зазначити, що розумію небажання радянських учених опинитися «в одному човні» з фашистами й нацистами. Але не тому, що сам був упродовж кіль- кох десятиліть радянським ученим. Експропріація суспільства радянською «державою-комуною» (термін В.Леніна) не призвела до появи загально- народної власності. Власність на засоби виробництва, не втрачаючи ознак приватності, опинилася в руках вузького кола вождів більшовицької партії. Зосередивши у себе володіння, користування й розпорядження власністю, вони залишалися надто далекими від «націоналізованих» і «усуспільнених» об’єктів господарської діяльності, а тому змушені були передати функцію розпорядження компартійно-радянській номенклатурі та трудовим колек- тивам. Номенклатуру не можна розглядати як новий клас, у власності якого знаходилися засоби виробництва, тому що функцією розпорядження наді- лялися посади, а не особи. Так само не можна вважати власниками засобів виробництва трудові колективи декласованих та атомізованих робітників і селян, хоча вони певною мірою розпоряджалися через своїх представників у партійних, комсомольських, профспілкових низових організаціях підпри- ємствами й колгоспами, де працювали. Є ще одна принципова обставина, яка відрізняє комуносоціалізм від фашизму та нацизму. Радянська держава-комуна не височіла над суспіль- ством, як усі знані людству попередні держави, а занурювалася в нього всіма своїми інститутами, створюючи картину народовладдя, яка не була цілком ілюзорною. Адже управлінські кадри ця держава вербувала у середовищі робітників і селян. Нарешті існувала принципова різниця між сталінською та постсталін- ською епохами, на яку вказує Ю.Каганов: перманентний масовий терор по- ступився місцем терору індивідуальному, вибірковому (с.57). Автор не роз- виває далі цієї думки, але цілком очевидно, що така зміна пов’язувалася головним чином із завершенням експропріації суспільства державою-кому- ною. У ході «будівництва соціалізму» у вогні війн і репресій різного роду було винищене або «лягло» під владу перше покоління громадян СРСР. У керів- ників держави-комуни не залишилося супротивників, здатних на масовий опір. «Вирощене у пробірках» друге покоління не представляло для радян- ської влади жодної небезпеки. Радянський Союз перестав існувати зовсім не тому, що зустрівся зі внутрішніми або зовнішніми небезпеками. Передумови для його розпаду було сформовано в механізмі утворення: у принциповій різ- ниці між декларованою й реальною владою, яку В.Ленін заклав, щоб полег- шити більшовикам оволодіти державною владою. Після вільних виборів до Установчих зборів голосувати так, як вони бажали, радянським людям упер- ше дозволили тільки в 1990–1991 рр. І вони проголосували… Український історичний журнал. – 2019. – №6 210 Рец, ензії й огляди *** Оптика досліджень українських авторів, які присвячені проблемам «соці- алістичного й комуністичного будівництва», істотно змінилася після 2014 р. Раніше вони вивчали курс Кремля на радянізацію національних реґіонів, не звертаючи пильної уваги на те, що він супроводжувався прихованим росій- щенням. Справді, досить важко було знайти росифікаційну складову в кам- панії українізації, яка тривала в УРСР майже весь міжвоєнний період і мала свої спалахи в післявоєнних десятиліттях. Тим часом ще в 1932 р. у Кремлі поділили цю кампанію на дві протилежні за знаком: «петлюрівську» та біль- шовицьку. Першу душили всіма способами, найперше шляхом нищення ді- ячів національного відродження, а другу розгортали, розглядаючи в ній пе- редумови для російщення українців. Ю.Каганов віддає належне дослідникові з Канадського інституту українських студій Б.Кравченку, який опублікував у 1985 р. монографію «Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст.» (перекладена українською та видана в Києві 1997 р.). Б.Кравченко доводив, що українців і білорусів, з огляду на їх культурну близькість до росіян, у Кремлі обрали на роль аванґарду у творенні зросійщеного «радянського народу як нової іс- торичної спільноти». Підвищення суспільного статусу громадян неросійської національності стало неможливим без засвоєння російської мови, а в більш тривалій перспективі – російських елементів культури та навіть ідентичнос- ті. Підкресливши, що Б.Кравченкові належить першість у формулюванні української версії творення «homo sovieticus» (с.18), Ю.Каганов у власному дослідженні складових елементів політики радянізації шукає і знаходить прихований або навіть відвертий курс на російщення. Ю.Каганов почав своє дослідження з виявлення ролі освіти та вихован- ня у процесі конструювання «радянської людини». Соціалізація особистості починалася з дитячих років, і в ній брали участь як сім’я, так і школа. У ста- лінський період між поколіннями батьків і дітей постав майже непроникний бар’єр. У суспільстві, нашпигованому «сексотами», батьки не наважувалися розповідати дітям про свій гіркий досвід спілкування з радянською владою, адже дитина могла проговоритися при чужих людях, і тоді батькам загро- жувала стаття про «антирадянську пропаґанду». Зі власного досвіду знаю, що від рідних нічого не почув про замовчуваний голод 1932–1933 рр., хоча мій дід, судячи з деяких деталей, став його жертвою. У післясталінський час ситуація не змінилася (за винятком західних областей, де зберігався міцний інформаційний зв’язок між поколіннями). Не вдаючись у деталі, Ю.Каганов констатує: «У радянських родинах існувало негласне правило не обговорю- вати політичні питання. Батьки, як правило, свідомо уникали подібних тем, водночас прищеплюючи дітям звичку висловлюватися “правильно” або ней- трально в офіційних місцях» (с.70). Погоджуючись із наведеною цитатою, не можу згодитися з іншою, на перший погляд майже ідентичною: «Радянські батьки не мали права пе- редавати дітям своє реальне розуміння суспільства, в якому вони живуть і Український історичний журнал. – 2019. – №6 Рец, ензії й огляди 211 працюють» (с.94). Схожість цитат оманлива, адже в першій ідеться про фак- ти зі власного життєвого досвіду, а у другій – про розуміння батьками створе- ного вождями КПРС суспільства. Ю.Андропова, котрий на короткий час став ґенсеком ЦК КПРС, давно за- були, але його висловлювання у промові на партійному пленумі 15 червня 1983 р. намертво закарбувалося в пам’яті соціуму: «Якщо говорити відверто, ми ще досі не вивчили потрібною мірою суспільство, в якому живемо і працює- мо». У пошуковику «Ґуґл» це висловлювання набрало 4,5 млн згадувань, адже людей вражає, що колишній «головний чекіст» країни звинуватив їх у тому, що вони не знають свого суспільства. Тим часом не тільки звичайні громадя- ни, але й керівники аж до найвищих, що належали до другого, уже «вироще- ного у пробірках» покоління, далеко не завжди могли відчути різницю між реальними та декларованими відносинами людей у радянському суспільстві. Якби українські керівники знали, що трапилося в республіці в 1933 р., чи ста- ли б вони утворювати комісію, покликану довести на підставі партійних архі- вів, що організований владою голод – це «вигадка українських націоналістів»? Якби М.Ґорбачов знав, що конституційна реформа 1988 р. означатиме зник- нення силового поля партійної диктатури, в якому й тільки в якому було мож- ливе існування СРСР, чи наважився б він проштовхувати ідею «повновладдя Рад» на партійній конференції та на сесії союзної Верховної Ради? Вивчення історії у школі обґрунтовано вважається одним з істотних чин- ників формування національної ідентичності та самосвідомості. Отже важливо встановити, яка історія викладалася під назвою «вітчизняної» в радянській за- гальноосвітній школі, де й відбувався процес конструювання «homo sovieticus». В українській школі, так само, як і у школах інших республік, викла- далася «Історія СРСР», під якою розуміли історію Росії з невеликими вкра- пленнями подій у реґіонах, особливо тоді, коли вони поглиналися Російською імперією або завойовувалися більшовиками. Під час одного зі спалахів укра- їнізації постановою ЦК КПУ й Ради Міністрів УРСР від 8 жовтня 1959 р. запроваджувалося вивчення «Історії УРСР» у 7–10 класах у межах курсу «Історія СРСР». Однак кількість відведених на це годин була мізерною, під- ручників бракувало, а виховані свого часу в радянській школі вчителі історії України не знали. Ю.Каганов детально не зупиняється на проблемі викла- дання вітчизняної історії у загальнорадянському (читай: загальноросійсько- му) контексті, посилаючись на те, що її добре висвітлено в історіографії (с.85). Тим більше, що темою його книги став протилежний сюжет: розчинення віт- чизняної історії у загальносоюзній. Чимало уваги в монографії приділено урядовому курсу на відторгнення школярів від української мови та літератури. Здійснюючи такі заходи, керів- ники КПРС і КПУ спиралися на батьківське середовище, яке давно переко- налося, що володіння російською відкриє перед дітьми добрі перспективи, натомість без української мови цілком можна прожити. Ю.Каганов часто ви- користовує у своїй книзі інтерв’ю з провідними представниками вітчизня- ної інтеліґенції, і їхні висловлювання на тему російщення загальноосвітньої школи цілком переконливі. Український історичний журнал. – 2019. – №6 212 Рец, ензії й огляди Великий підрозділ монографії присвячено вищій школі як середовищу виховання молоді в дусі марксизму-ленінізму. Автор зауважив, що вимога партійного статуту про обов’язок членів партії оволодівати марксистсько-ле- нінською теорією й підвищувати свій ідейно-політичний рівень дослівно по- вторювалася у затвердженому 1969 р. Положенні про вищі навчальні закла- ди СРСР (с.103). Щоб не пустити справу на самоплив, до кожної академічної групи прикріплювався викладач-аґітатор. З аґітаторами на постійній основі проводилися інструктажі, де з доповідями виступали керівники навчального закладу й викладачі кафедр марксизму-ленінізму. Як викладачі вишів, так і студенти перебували під пильним контролем КДБ. Майже всі предмети в інститутах та університетах викладалися російською мовою. Острівцями, де зберігалося викладання українською, залишалися здебільшого філологічні факультети (с.114). Вивчаючи роль засобів інформації в ідеологічній матриці формування суспільної свідомості, Ю.Каганов зупиняється на аналізі преси, радіо- й те- лепередач. Газети та журнали практично нав’язувалися населенню, оскіль- ки доходили до кожної сім’ї здебільшого не через роздріб, а за передплатою. Робітники, селяни, інтеліґенція й навіть школярі передплачували пресу під тиском партійних, профспілкових і громадських організацій. Завідувач від- ділу пропаґанди та аґітації ЦК КПУ Л.Кравчук доповідав у червні 1980 р., що населення УРСР отримувало понад 70 млн примірників періодичних ви- дань, і з них тільки 22 млн газет і 11 млн журналів видавалися в республіці. Продаж преси через торгівельну мережу дорівнював 13%, а через передпла- ту – 87% (с.143). Газети й журнали були могутнім інструментом російщення населення, оскільки навіть республіканські видання друкувалися більшою мірою російською мовою. Щоб громадяни не опиралися нав’язуванню періо- дики, ціни на неї встановлювалися мізерні, а збитки покривалися за раху- нок підприємств і профспілок (с.142). Газифікацію населених пунктів у республіці радянська влада не завер- шила аж до 1991 р. Натомість радіофікацію вона здійснювала прискореними темпами. У 1963 р. голова Державного комітету Ради Міністрів УРСР по ра- діомовленню й телебаченню М.Скачко заявив: «Тепер немає жодного села, в якому не звучало б радіо». Керівники партії й уряду добре усвідомлювали ідеологічний потенціал радіомовлення і його роль у російщенні населення національних республік. ЦК КПРС постановою від 6 червня 1963 р. скоротив обсяг годин радіомовлення для областей, щоб збільшити трансляцію пере- дач Всесоюзного радіо (с.169). Професія диктора була престижною, але їх ретельно перевіряли різно- манітні служби перед тим, як допустити до мікрофону. Дикторські тексти до бесід на ті чи інші теми, до музичних передач за заявками радіослухачів тощо пред’являлися в органи цензури до передачі в ефір (с.171). Вивчаючи роботу радянського радіомовлення під кутом зору аґітації і пропаґанди, Ю.Каганов звернув увагу й на таку деталь зі спогадів дик- тора запорізького обласного радіо В.Федина: «Змушений був услід за газе- тою “Радянська Україна” говорити про позитивні зміни у свідомості певного Український історичний журнал. – 2019. – №6 Рец, ензії й огляди 213 відсотка українців, для яких рідною стала мова великого російського народу. Це – в ефір. А на виробничих нарадах мовив про засилля на радіо передач російським словом» (с.177). Досліджуючи за архівними даними зв’язок радіослухачів із редакціями, Ю.Каганов дійшов висновку, що всенародну популярність радіомовленню за- безпечували аналітичні програми. Вплив політичних передач на громадян теж був істотним хоча б тому, що альтернативне мовлення зарубіжних радіостан- цій забивалося «глушилками». Однак цей вплив важко діагностується, адже всі знали, про що можна говорити на людях, і чого говорити аж ніяк не можна. Міцно закріплене у суспільній свідомості принизливе найменування радіоточ- ки («брехунець») уживалося тільки у зв’язку з прогнозами погоди (с.179). Вивчаючи зміст передач всесоюзного й республіканського радіомовлення з перспективи порушеної проблеми, Ю.Каганов не забуває підкреслити вели- чезну роль останнього у збереженні національної ідентичності й культури. Фонотека Українського радіо нараховує понад 100 тис. фондових одиниць, у ній міститься 200 тис. годин запису голосів видатних представників культу- ри – М.Кропивницького, В.Симоненка, В.Сосюри, П.Тичини та ін. (с.185). Безумовно, найбільше уваги в контексті конструювання заідеологі- зованого і зросійщеного «homo sovieticus» автор приділив телебаченню. «“Останкінський шприц” і український глядач» – так він назвав присвяче- ний аналізу Центрального телебачення підрозділ. Вираз «останкінський шприц» уперше з’явився 1981 р. в новелі В.Крупіна, надрукованій московським журналом «Наш современник». Однак, за спосте- реженням британської професорки К.Рот-Ей, ще в 1970-х рр. Останкінську телевежу в Москві називали в колах нонконформістів «голкою для ін’єкцій пропаґанди у вени радянських громадян». Відштовхуючись від цієї назви, американський політолог Г.Лассвелл назвав маніпуляції компартійних пропаґандистів із населенням «підшкірним упорскуванням» («hypodermic needle»). У свідомість глядачів під виглядом розважальних телепередач не- мов шприцом упорскувалися потрібні владі думки, погляди, поведінкові моделі. Роль телепропаґанди в радянській Україні посилювалася з розвитком телевізійної техніки. На 1952 р. в Києві налічувалося 3,5 тис. дуже недо- сконалих телеприймачів, а в 1975 р. Центральне телебачення охоплювало в УРСР 88%, а республіканське – 72% населення. У 1981 р. Державний комі- тет по телебаченню і радіомовленню при РМ СРСР вивчив стан і розвиток технічної бази телебачення в УРСР і відзначив як велику ваду ту обставину, що близько 5 млн жителів республіки не мають можливості дивитися першу програму Центрального телебачення (с.211). Більшість телевізійних передач у реґіонах УРСР (за винятком захід- них областей) готувалася російською мовою. Унаслідок цього телебачення (як і радіомовлення) стало ефективним знаряддям російщення. Ю.Каганов відзначив підступні стратегії нав’язування російськості, уперше підміче- ні професоркою Л.Масенко. Вона, зокрема, говорила про популярний свого часу в Україні та Росії комічний телевізійний дует Штепселя (Ю.Березін) і Український історичний журнал. – 2019. – №6 214 Рец, ензії й огляди Тарапуньки (Ю.Тимошенко). Останній у ньому виступав у ролі суржикомов- ного дурника, а перший – розумного й розважливого російськомовного парт- нера. Скалічена українська мова Тарапуньки протиставлялася як ненорма- тивна і сміховинна літературній російській Штепселя (с.214). В останні роки ґорбачовської «перебудови» телебачення перетворилося із засобу комуністичної пропаґанди на могутній чинник дерадянізації «homo sovieticus». Щоб звільняти розум і душу громадян від ідеологічних нашару- вань, не треба було влаштовувати спеціальні телевізійні програми, хоч піс- ля скасування цензури вони почали з’являтися у великих кількостях. Варто було організувати показ політичних подій у прямому ефірі. Першим епізодом у переростанні «революції згори», на яку сподівався М.Ґорбачов, у «революцію знизу» став з’їзд народних депутатів, скликаний після перших вільних вибо- рів у СРСР. Майже всі громадяни країни день за днем із неослабною увагою стежили по радіо й телебаченню за його роботою, яка тривала з 25 травня по 9 червня 1989 р. Вони починали усвідомлювати, що влада у країні насправді стає радянською, без присмаку компартійної диктатури. В УРСР стався сплеск суспільно-політичної активності, і на очах враженого населення, котре відчу- ло себе народом, почало формуватися громадянське суспільство. Останній розділ монографії – «Соціокультурний процес та індоктринація радянської ідентичності» – слід було б переназвати, щоб точніше окреслити його зміст: «Індоктринація радянської ідентичності у соціокультурному про- цесі». Тут Ю.Каганов розглядає політико-ідеологічні особливості радянських мовних практик, аналізує радянський політичний анекдот і зіставляє україн- ські образи з «соцреалізмом» як офіційно визнаним методом радянського кіно. Мовне питання, як правило, розглядають під кутом зору статусу укра- їнської та російської мов у політичному, культурному й повсякденному житті. Тут, однак, ідеться про вплив на будь-яку мову реалій радянського життя. Найбільше просунулися в дослідженні цієї проблеми, за визнанням Ю.Каганова, російські фахівці. Зокрема в Москві з’явилися «Толковый сло- варь идеологических и политических терминов советского периода» М.Хевеши (2004 р.) і фундаментальний том В.Мокієнко та Т.Нікітіної «Толковый сло- варь языка Совдепии» (2005 р.), що містить 10 тис. слів і виразів. Ю.Каганов слушно солідаризується з висновком дослідника К.Боґданова: «Ставлення до мови – найважливіший критерій ідеологічного прожектерства й соціального експериментаторства. Контроль над суспільством – це також контроль над мовою, створення суспільства – це створення його мови»2. Мовний вплив то- талітарної системи на особистість Ю.Каганов оцінює як «приголомшливий», і підкреслює, що «новомова» (термін Дж.Орвелла) був засобом придушення духовності, індивідуальності, свободи думки. Постійно повторювані гасла («Народ і партія єдині», «Партія – наш стер- новий», «Ленін і тепер живіший за всіх живих», «Наша мета – комунізм» тощо) слугували, підкреслює Ю.Каганов, психологічним чинником навіювання 2 Богданов К. О крокодилах в России: очерки из истории заимствований и экзотизмов. – Москва, 2006. – С.5–6. Український історичний журнал. – 2019. – №6 Рец, ензії й огляди 215 цінностей, які пропаґувала влада, створювали ілюзію причетності пересіч- ної людини до «великих звершень», здійснюваних «під керівництвом» КПРС. Додам від себе випадок майже анекдотичний. Не пам’ятаю, в якому році (до 1960 р. жив в Одесі), коли проїжджав трамваєм повз третю станцію Великого Фонтану, побачив на фронтоні монументальної цегляної будівлі Одеського артилерійського училища гасло на кумачевому полотнищі: «Наша мета – ко- мунізм». Нікому тоді не спало на думку, що таке гасло може трактуватися двояко, ураховуючи специфіку цієї дореволюційної будівлі. Підрозділ про радянський політичний анекдот особливо цікавий, беручи до уваги специфіку жанру. Ю.Каганов відзначає еволюцію, що її зазнала ця галузь народної творчості в післясталінську епоху. Якщо за Й.Сталіна анек- доти розповідали у вузькому колі, щоб не натрапити на «сексота» (але нерід- ко натрапляли з усіма трагічними наслідками), то пізніше люди виявили ди- вовижний потяг до самовираження на рівні анекдотної творчості. Жартами обмінювалися з ентузіазмом, і вони виявлялися набагато популярнішими, ніж зміст «Крокодила», «Перцю» та інших сатиричних журналів (с.255). Характеризуючи радянський політичний анекдот післясталінських часів, Ю.Каганов спирається на написану в еміґрації й опубліковану в Російській Федерації 1992 р. книгу Д.Штурман і С.Тіктіна «Советский Союз в зеркале политического анекдота». Аналізуючи наведені тут анекдоти, він доходить висновку, що творці цього фольклорного жанру відштовхувалися від офіцій- ної ідеології та її пропаґандистських штампів, але давали зрозуміти, що ка- тегорично не приймають цієї ідеології і цих штампів. Сміхова форма такого неприйняття діяла ефективніше, ніж просте заперечення офіціозу. Особливо переконливо висміювання звучало у формі запитань і відповідей суперпопу- лярної серії «Вірменського радіо». Запитання в ній ставилися у близькій до офіційних штампів манері, а відповіді формулювалися у відверто антира- дянській, антикомуністичній формі. Коли з’явилося «Вірменське радіо»? Точної відповіді немає, але Ю.Каганов наводить гіпотезу з книги Д.Штурман і С.Тіктіна: серію було започатковано обмовкою єреванського диктора, котрий нібито сказав: «При капіталізмі лю- дина експлуатує людину, а при соціалізмі все відбувається навпаки» (с.257). Працюючи над монографією, Ю.Каганов ґрунтовно попрацював у Галузевому державному архіві СБУ, але знайшов тільки один випадок, коли КДБ УРСР звернув увагу на політичний анекдот. У вересні 1981 р. до рук рес- публіканських «чекістів» потрапив зошит, в якому учитель географії з с. Гульськ Новоград-Волинського р-ну Житомирської обл. Л.Коган зібрав і систематизував за розділами 250 анекдотів. Частина їх мала політичний характер, тобто під- падала під статтю «антирадянська аґітація і пропаґанда». Ю.Каганов зв’язався з Л.Коганом через скайп (він живе тепер у Любеку, ФРН), і той розповів, що його викликали на допит 7–8 разів, а справу припинили тільки після того, як переконалися, що зошит з анекдотами не потрапить за кордон (с.260). Чому кадебісти надавали незначну увагу політичним анекдотам як потенційній загрозі радянському ладу? У Ю.Каганова є аж три відпові- ді на це запитання. По-перше, анекдоти набули в післясталінські часи Український історичний журнал. – 2019. – №6 216 Рец, ензії й огляди масового характеру, тож контроль за їх поширенням став майже неможливим. По-друге, спроби контролювати обіг анекдотів неминуче призводили до не- обхідності цитувати їх в офіційному діловодстві, а отже визнавати факт глу- зування над радянським політичним ладом і мимоволі приєднуватися до ви- сміювання його основоположних засад. По-третє, у післясталінський період увага співробітників КДБ фокусувалася здебільшого на письмовій фіксації анекдотів, а не на їх усному поширенні (с.260). Кінематограф у соціокультурному просторі «країни Рад» завжди посідав одне з чільних місць. Підлітком я щотижня ходив в Одеський клуб залізнич- ників, де можна було подивитися новий фільм, заплативши лише 10 коп. Над сценою, де був екран, звисали кумачеві полотнища з висловлюваннями класиків про кіно, які врізалися в пам’ять на все життя. Ліворуч: «Зі всіх мистецтв для нас найважливішим є кіно» (В.Ленін). Праворуч: «Кіно є най- більшим засобом масової аґітації» (Й.Сталін). В УРСР було розбудовано потужну інфраструктуру кіноіндустрії та кі- нопоказу. Діяли Київська (з 1957 р. – ім. О.Довженка), Одеська, Ялтинська кіностудії художніх фільмів, Київська кіностудія науково-популярних філь- мів, «Укртелефільм» (з 1965 р.). Ідеологічна складова при демонструванні навіть зарубіжних стрічок зберігалася, адже перед сеансом глядачі змушені були переглянути кіножурнали відповідного змісту. Заідеологізоване радянське кіно, як правило, не витримувало конкурен- ції з нецензурованими кінофільмами країн, котрі прийнято було називати «капіталістичними». Мінкульт УРСР постановою «Про підвищення партій- ної принциповості в діяльності установ і закладів культури» від 3 жовтня 1959 р. обмежив показ у кіномережі стрічок із «капіталістичних країн» шля- хом виділення для них окремих кінотеатрів із невеликою кількістю місць. Проте штучні обмеження не завжди діяли, наражаючись на проблему еко- номічної прибутковості кінопрокату. Використовуючи наявні в архівах ви- біркові дані, Ю.Каганов зауважив, що в 1981 р. на екрани Тернопільської області було випущено 191 кінострічку, у тому числі 135 радянських, 35 – з «капіталістичних» і 21 – «соціалістичних» країн. Радянські фільми побачи- ли 64,3% від загальної кількості глядачів, виробництва «капіталістичних» держав – 31,3%, а «соціалістичних» – 4,4% (с.274). Виходить, що цензуровані стрічки кіностудій «соціалістичного табору» не користувалися успіхом. Наводячи чимало прикладів пресування діячів українського кіновироб- ництва, Ю.Каганов підсумовує виклад песимістичним висновком письмен- ника Валерія Шевчука, надрукованим 1988 р. у журналі «Новини кіноекра- ну»: «Українське кіно – це така собі хитренька маска з усіма малоросійськими прикметами. Вона облудно до вас усміхається: чого ж, є, будь ласка: випущено на кіностудії ім. О.Довженка чи на Одеській кіностудії – от вам і українське». Але ж «українське» часом створювалося й російськими кіностудіями. Як правило, воно було художньо добротним, професійно відтворювало на- ціональний колорит, але непомітно вкладало в голови глядачів спотворену історію українського визвольного руху. Або, як висловлювався Г.Лассвелл, здійснювало «підшкірне впорскування». Український історичний журнал. – 2019. – №6 Рец, ензії й огляди 217 Хотів би зупинитися тут на сюжеті, відсутньому в Ю.Каганова – кіно- стрічці «Весілля в Малинівці», створеній творчим колективом «Ленфільму» на чолі з режисером А.Тутишкіним за мотивами оперети художнього керів- ника Ансамблю пісні й танцю радянської армії Б.Александрова. Коротко про сюжет. Україна, літо 1919 р. У Малинівці готуються до ве- сілля чабана Андрія з чарівною Яринкою – дочкою вдови революціонера, за- сланого до Сибіру ще за царя. До села прибуває загін місцевого уродженця отамана Грицияна. Він бачить Яринку й хоче влаштувати своє весілля з нею. Яринка тікає з села та зустрічає розвідників дивізії Г.Котовського, якими ко- мандує Назар Дума. Пізніше з’ясовується, що це батько Яринки, котрий ви- жив у сибірському засланні. Він умовляє Яринку нібито погодитися на ве- сілля з Грицияном, щоб розгромити його загін, коли всі переп’ються. До рук Назарових бійців потрапляє посланець від барона Вранґеля, на якого чекає Грициян (дарма, що це 1919-й рік, а П.Вранґель з’явиться на цих теренах у 1920-му). Назар перевдягається у військову форму цього посланця й опиня- ється на весіллі. Усі справді напиваються та стають легкою здобиччю котовців. Цей нехитрий сюжет утілювали на кіноекрані артисти найвищої проби: Ґ.Абрикосов, М.Водяной, Є.Лебедєв, М.Пуґовкін, В.Самойлов та ін. Кожен відпрацьовував свою роль, показуючи радянських героїв як благородних борців «за народну справу», а повстанців, з яких складалася Армія УНР, – як мерзенних покидьків. Сценарій фільму було запропоновано спочатку кі- ностудії ім. О.Довженка, але вона відмовилася, після чого за справу взяв- ся «Ленфільм». Кінострічка посіла друге місце у загальносоюзному прокаті 1967 р. та розійшлася в народі на цитати. Історія України у школах не ви- вчалася, і глядачі вважали фільм мало не документальним підтверджен- ням подій, які запам’яталися зі шкільного курсу історії СРСР. «Весілля в Малинівці», вийшовши на екрани у вересні 1967 р., не випадково приуро- чили до піввікового ювілею «Великої Жовтневої соціалістичної революції». Із російськими творцями стрічки цілком солідаризувався український по- літик та очільник Харківської обласної державної адміністрації (2010– 2014 рр.) М.Добкін, за чийого сприяння в реальній Малинівці, де знімався фільм, у 2013 р. було відкрито пам’ятник ад’ютантові отамана Грицияна – Попандопулові, який найбільше запам’ятався глядачам у ґротескному ви- конанні М.Водяного. Книга Юрія Каганова є переконливим попередженням того, щоб ми бра- ли всерйоз загрозу, котра тяжіє над Україною як ззовні – із боку Російської Федерації, так і з середини – від власних співвітчизників, вихованих у ра- дянському дусі, що не бажають «поступитися принципами». «Homo sovieticus» ще залишається серед нас. Він має право голосу та в умовах демократії може нав’язувати свої переконання й цінності через власних представників у пар- ламенті. Щоб зберегти незалежність, здобуту зусиллями кількох поколінь, і не втратити власну ідентичність, громадяни України мають викорінювати з себе ідеологічні нашарування радянської епохи. Станіслав Кульчицький (Київ)

Каганов Ю. Конструювання "радянської людини" (1953–1991): українська версія

Institution

Similar Items