Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет (до 70-річчя з дня народження)
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 2020 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2020
|
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179719 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет (до 70-річчя з дня народження) / О. Удод // Український історичний журнал. — 2020. — Число 1. — С. 4-18. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179719 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Удод, О. 2021-06-02T17:18:24Z 2021-06-02T17:18:24Z 2020 Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет (до 70-річчя з дня народження) / О. Удод // Український історичний журнал. — 2020. — Число 1. — С. 4-18. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179719 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет (до 70-річчя з дня народження) Academician Valerii Smolii: Historiographical Portrait (To the 70th Birthday) Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет (до 70-річчя з дня народження) |
| spellingShingle |
Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет (до 70-річчя з дня народження) Удод, О. |
| title_short |
Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет (до 70-річчя з дня народження) |
| title_full |
Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет (до 70-річчя з дня народження) |
| title_fullStr |
Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет (до 70-річчя з дня народження) |
| title_full_unstemmed |
Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет (до 70-річчя з дня народження) |
| title_sort |
академік валерій смолій: історіографічний портрет (до 70-річчя з дня народження) |
| author |
Удод, О. |
| author_facet |
Удод, О. |
| publishDate |
2020 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Academician Valerii Smolii: Historiographical Portrait (To the 70th Birthday) |
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179719 |
| citation_txt |
Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет (до 70-річчя з дня народження) / О. Удод // Український історичний журнал. — 2020. — Число 1. — С. 4-18. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT udodo akademíkvaleríismolíiístoríografíčniiportretdo70ríččâzdnânarodžennâ AT udodo academicianvaleriismoliihistoriographicalportraittothe70thbirthday |
| first_indexed |
2025-11-24T19:08:29Z |
| last_indexed |
2025-11-24T19:08:29Z |
| _version_ |
1850493327646916608 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2020. – №1
«Для чого потрібна історія? Для людського самопізнання.
Цінність історії якраз і полягає в тому, що завдяки їй ми взнаємо,
що людина зробила, і тим самим – що вона з себе представляє»
Р.Дж.Коллінґвуд («Ідея історії»)
За епіграф ми взяли мір-
кування відомого британсько-
го філософа й історика Робіна
Джорджа Коллінґвуда (1889–
1943 рр.) про призначення іс-
торії та місце людини в ній.
Цінність історії, на його думку,
полягає в тому, що вона пока-
зує, що людина зробила, а отже
вчить нас, що таке людина1.
Людина була, є та буде у цен-
трі історії. Дослідження істо-
рії – це, насамперед, вивчення
людини. Люди не тільки тво-
рять історію, але й пишуть її.
Історія «історіописьменників»,
історія істориків заслуговує не
меншої уваги, аніж історія по-
дій, які вони описували, і тих,
які вони переживали. Історія іс-
ториків формується на перетині
двох дослідницьких напрямів –
біографічного та історіографіч-
ного, утворюючи новий жанр, котрий отримав у науковій літературі назву
«історіографічного портрета»2. Ідеться про створення портрета вченого, що
1 Коллінгвуд Р. Ідея історії. – К., 1996. – С.66.
2 Гордон А.В. Историки железного века. – Москва; Санкт-Петербург, 2018. – С.6.
***
Олександр УдОд (київ)
АКАДЕМІК ВАЛЕРІЙ СМОЛІЙ: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ПОРТРЕТ
(ДО 70-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)
Український історичний журнал. – 2020. – №1
Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет... 5
постає як результат взаємодії трьох органічно переплетених основ – життє-
вого шляху, творчості й соціально-культурного середовища. В історіографії
давно та ефективно застосовується жанр історичного портрета, що стосуєть-
ся створення образів визначних історичних особистостей. Але тільки щодо
вчених-істориків можливе створення власне історіографічного портрета,
оскільки історик живе та діє воднораз у кількох часових вимірах (сучасна
йому історіографічна ситуація й ті епохи, які він досліджує), а також джере-
лами для його творчості є як першоджерела, так і їх інтерпретація колегами
та попередниками. Тобто історик одночасно занурений і в історію, і в історіо-
графію. Майстерність та успіх історика залежать від уміння володіти часом,
від здатності комунікувати як із віддаленою епохою, так і з сучасністю, уни-
каючи при цьому найбільшого гріха історичних студій – модернізації історії,
коли людям інших епох нав’язують стереотипи сьогоднішнього життя.
Професійний стандарт висококваліфікованого історика диктує необ-
хідність проникнення в духовну сферу людини, вироблення вміння розу-
міти (а не засуджувати) вчинки дійових осіб у далекому минулому. А з ін-
шого боку, історик має спрогнозувати, як його праці, роздуми (особливо про
близькі за часом події, що мають гостре політичне забарвлення) сприйма-
тимуться читачами в майбутньому, хоч би за 10–15 років. Жити в політич-
но кон’юнктурному світі й зуміти водночас бути максимально вільним від
такої кон’юнктури – це ознака історика-професіонала найвищого ґатунку.
Виходячи з таких (можливо, занадто завищених чи ідеальних) вимог, ви-
дається можливим сконструювати історіографічний портрет неординарного
історика – академіка Валерія Смолія, який навіть своєю біографією людини
кількох епох символізує оті непрості стосунки історика з часом, коли неодно-
разово поставало питання існування, власне, самого фаху історика.
У функціонуванні історії як суспільного феномену й наукової галузі ні-
коли не може бути порожнечі, «пропащого часу» або непродуктивної епохи.
Подібні негативні оцінки даються, як правило, заднім числом і не можуть
бути об’єктивними чи справедливими. Наукова кар’єра В.Смолія розпочина-
лася в період так званого «розвиненого соціалізму»/«застою» (середина 1960 –
середина 1980-х рр.). Саме українські радянські історики того часу в останні
понад два десятиріччя піддаються незаслуженому остракізму. Про колектив-
ний портрет істориків цієї доби неодноразово згадувалося в новітній україн-
ській історіографії3. Це те покоління, яке, за влучною оцінкою Я.Калакури,
«професійно та ідейно почало формуватися в добу хрущовської “відлиги”,
критики культу особи Сталіна, яке повірило деклараціям тодішніх партій-
них лідерів про те, що повернення до теорії і практики сталінізму не буде.
Ми боляче переживали й були глибоко розчаровані, коли просталінським
силам удалося взяти реванш, повалити Хрущова, встановити авторитарний
3 Удод О.А. Просопографічна палітра українських радянських істориків доби «розвиненого
соціалізму» // Світло й тіні українського радянського історіописання: Мат. міжнар. наук.
конф. (Київ, 22–23 травня 2013 р.). – К., 2015. – С.161–175; Його ж. Історична наука в Україні
періоду «застою»: проблема взаємин істориків і влади // Дисциплінарні виміри української
історіографії. – К., 2015. – С.233–275.
Український історичний журнал. – 2020. – №1
6 Олександр Удод
режим і відновити репресії супроти інакодумців»4. Події того часу, а ще біль-
ше важка соціально-психологічна атмосфера, яка запанувала в наукових
інституціях (особливо 1972 р. в академічному Інституті історії), назав ж -
ди закарбувалися в пам’яті В.Смолія, про що він неодноразово згадував
під час заходів, присвячених історикам тієї епохи (О.Компан, О.Апанович,
Ф.Шевченко, М.Марченко)5. Покоління українських радянських істориків
1960–1980-х рр., яке сприяло входженню В.Смолія у світ історичної науки,
і життя та діяльність яких він міг безпосередньо спостерігати та вивчати як
історіограф, мабуть є найсуперечливішим у нашій історії. Адже це покоління
пережило по три, а навіть і чотири світоглядних злами («відлига», «застій»,
«перебудова», незалежність України). Реконструкція наукової діяльності іс-
ториків цього періоду, створення їх історіографічних (індивідуальних) або
колективних (просопографічних) портретів є своєрідною реабілітаційною
складовою формування образу та змістового наповнення ідеї неперервності
(тяглості) української історіографії, утвердження думки щодо повноцінності
кожного періоду розвитку української історії й історіографії, розуміння того,
що в історії немає «порожніх» або «пропащих» періодів. Діяльність академіка
В.Смолія в галузі історичної науки, його внесок у вітчизняну історіографію,
громадська активність та, власне, світогляд як ученого виступають у ролі
зв’язуючої ланки таких різнопланових, але єдиних своєю сутністю періодів
української історичної науки.
Академік В.Смолій – визначний український історик, авторитетний ор-
ганізатор академічної науки, державний і громадський діяч. Його ім’я вже
понад півстоліття уособлюється з українською історіографією. Здавалося
б, такий тривалий час «служіння примхливій богині Кліо – покровительці
знань про минуле людства» (за словами П.Тронька) мав бути адекватно ві-
дображений у публікаціях, дослідженнях його життєвого шляху й наукової
творчості. Але насправді список праць про В.Смолія вельми скупий. Окрім
традиційних для нашої історіографії (очевидно з жанру «антропологія ака-
демічного життя») публікацій до ювілеїв ученого6 та коротких відомостей біо-
графічного жанру в різноманітних виданнях довідкового характеру (енци-
клопедіях, словниках, покажчиках)7, нічого синтетичного, узагальнюючого
не створено. Та й сам учений не воліє вдаватися до жанру мемуаристики,
автобіографічних публікацій. У цьому сенсі В.Смолій не є винятком із за-
гальної тенденції: наші сучасні історики не пишуть мемуарів, не публікують
4 Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій. – К., 2012. – С.3.
5 Фалько Я. Презентували архів історика «залізного століття» Олени Апанович // Голос
України. – 2019. – 22 жовтня.
6 Реєнт О.П. Завжди у пошуках нового (Академіку В.А.Смолію – 50) // Історіографічні
дослідження в Україні. – Вип.10. – Ч.1. – К., 2000. – С.8–18; Його ж. Слово про Вченого //
Україна крізь віки. – К., 2000. – С.14–16; Тронько П.Т. 40 років служіння Кліо // Там само. –
С.5–13; До 60-річчя головного наукового редактора «Українського історичного журналу»
академіка НАН України В.А.Смолія // Український історичний журнал. – 2010. – №1. – С.4–7.
7 Матях В.М. Валерій Андрійович Смолій // Інститут історії України НАН України: 1936–2006. –
К., 2006. – С.353–363; Її ж. Смолій Валерій Андрійович // Енциклопедія історії України. – Т.9. –
К., 2012. – С.672–674; Турченко Ф.Г. Смолій Валерій Андрійович // Українське козацтво: Мала
енциклопедія. – К., 2006. – С.542; Смолій Валерій Андрійович // Хто є хто в Україні. – К., 2001.
Український історичний журнал. – 2020. – №1
Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет... 7
спогади про своїх колег. Чому так сталося? Причин цього явища багато.
Про одну з них згадувала відома історикиня «залізного віку» О.Апанович,
говорячи про свого вчителя К.Гуслистого: «Здавна я відчувала необхід-
ність – як учнівський і людський обов’язок, як прояв глибокої вдячності за те,
що він зробив для мене – написати книжку про цього історика значного
масштабу й глибини, що став певною мірою жертвою тоталітарного режиму,
однак не мала змоги зайнятися цією справою як належить – ґрунтовно, з
цілісною самовіддачею»8. Прес «залізного віку» (за образно-філософським ви-
значенням поета О.Кушнера) наклав свій відбиток і на таку делікатну, осо-
бистісну сферу, як саморефлексія, аналіз власної діяльності. Особистісний
фактор усіляко нівелювався адміністративною системою. Пріоритетними
були масштабні колективні видання, які ще сучасники називали «братськи-
ми могилами». Корпоративна культура тих часів вимагала неодмінного «рів-
няння у шерензі». Учений як людина владу не цікавив. Цей радянський спа-
док ще довго доведеться долати українським історикам із тим, щоб мемуарна
література зайняла своє належне місце як цінне історіографічне джерело.
Історіографічний портрет академіка В.Смолія – це розгортання його на-
укової творчості у царині історичної науки на тлі власної біографії як скла-
дової процесу унікальних періодів української історії та мережі інтелекту-
альних зв’язків із найяскравішими представниками його соціокультурного
оточення.
Перше, визначальне місце історичної пам’яті для будь-якої людини –
це його мала батьківщина, рідний край, місто чи село, де вона народила-
ся. Для історика це ще й об’єкт професійного дослідження: чим унікальний
мій край, яке його місце в минулому країни, хто були мої предки, чим вони
знамениті або особливі? Подібні питання, звичайно, хвилювали й Валерія
Смолія, котрий народився 1 січня 1950 р. та провів дитячі роки у с. Авратин
Волочиського р-ну Хмельницької обл. Уже незвична назва села на тлі чис-
ленних безликих та одноманітних топонімів радянської доби спонукала за-
нуритися в його історію. Чому саме «Авратин»? Існують дві версії походжен-
ня назви, безпосередньо пов’язані з місцевими історичними переказами.
Відповідно до першої, село спочатку називалося Горатин («гора, огородже-
на тином»). За другою, назва походить від слова «обратно» (рос., старослов.),
тобто Обратин – село, до якого люди повернулися після татарського набігу.
Упродовж XVІ–ХVІІ ст. Авратин був ареною численних нападів степовиків.
У подіях національно-визвольної війни середини XVІІ ст. активну участь
брав сотник Степан Авратинський. Складна історія рідного краю, непро-
сті взаємини українського й польського населення, досить гострі релігій-
но-церковні стосунки (чого тільки варта так звана «харитатива» – податок,
що сплачували православні в католицькій країні) знаходили відображення
та мали вплив на розв’язання сучасних проблем. Не знаючи історії, не розу-
міючи передумов багатьох подій неможливо було усвідомлювати й безболісно
8 Апанович О. К.Г.Гуслистий – історик України // Під знаком Кліо. – Дніпропетровськ,
1995. – С.196.
Український історичний журнал. – 2020. – №1
8 Олександр Удод
знаходити консенсус у громадських справах. У такому історичному краї
В.Смолій приречений був стати істориком. Не тільки багате минуле, але й
сучасний для юнака період (1950–1960-ті рр.) накладали свій відбиток на
його світогляд, життєві орієнтири, психологічний характер. Домінуючий спо-
гад дитинства – це страх прикордоння. Саме тут проходив історичний кордон
між Галичиною та Волинню, а на початку ХХ ст. – між Польщею й Росією
(згодом СРСР). «Вічний страх кордону» – це спогади про всесилля особливих
відділів радянських прикордонних частин, які більше займалися пошуком
«ворогів» серед місцевого населення, а не по той бік кордону; це історія розі-
рваних сімей, що були розкидані по обидва боки рубежу; це епізоди кривавої
боротьби з контрабандою, постійні перекриття кордону, хаотичні обстріли,
збройні провокації. Початок Другої світової, згодом німецько-радянської вій-
ни, система дотів, розстріли євреїв у 1941 р. – усе це було у спогадах батьків
В.Смолія, усе це відбилося на їхній сім’ї. Дід – далекий від політики пасіч-
ник, був безпідставно репресований і загинув у мордовських таборах. У та-
ких умовах обрати фах історика за професію, що, за словами О.Довженка,
була найнебезпечнішою, означало піти проти системи, усталених правил,
а також подолати свій внутрішній підсвідомий страх. Це згодом історики, по-
яснюючи особливості повсякденного життя в умовах прикордоння, із подачі
американця Фредерика Джексона Тернера (1861–1932 рр.) почнуть послу-
говуватися поняттям «фронтир», знаходячи в ньому причини й передумови
сучасних проблем у міждержавних і міжетнічних взаєминах. А ровесники
В.Смолія без занурення в модні наукові теорії виростали в таких умовах
загартованими, навчалися бачити світ у його різнополярності, виробляли
вміння толерантного співіснування.
Становлення В.Смолія як особистості відбувалося в його мікрокосмі, ко-
трим для нього була родина. Батько – Андрій Йосипович, справжній сіль-
ський інтелігент (у народі, особливо на селі, у той час інтелігентами вважали
насамперед грамотних, мудрих людей, які охоче ділилися своїми знаннями
з односельцями, і такий неформальний статус не вимагав обов’язкового під-
твердження дипломами чи атестатами), двадцятирічним юнаком був при-
званий до Червоної армії, в якій прослужив довгі сім років (1939–1946 рр.),
нагороджений двома орденами Слави та орденом Червоної зірки. Про вій-
ну, як і всі його ровесники в 1950–1960-х рр., не любив розповідати, адже
розцінював її як лихо, протиприродне явище. Мати – Людмила Степанівна
(в дівоцтві Чорна) працювала вчителькою у сільській школі, за фахом ви-
кладачка української мови та літератури. Дуже важко журналістам дається
викликати на довірливу розмову академіка В.Смолія. І лише у скупих, епі-
зодичних спогадах про дитинство можна знайти теплі рядки: «Я дуже добре
вчився. Я народився в селі, в дуже тяжкому життєвому просторі. Мені завжди
хотілося досягти чогось більшого і кращого. Я прагнув здобути знання не
лише з підручників. Дуже любив ходити до бібліотеки, бо читання було моїм
улюбленим заняттям. Телебачення ще не було. Тож цілими вечорами сидів і
Український історичний журнал. – 2020. – №1
Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет... 9
читав»9. Своїми першими наставниками В.Смолій уважає батьків, натомість
школа «дала фундаментальні знання. Найтепліші спогади в мене пов’язані
саме з нею»10. До речі, до школи він пішов у 6-річному віці, що було нетипо-
вим для радянських часів. Закінчив її із золотою медаллю, а вже 1966 р. став
студентом історико-філологічного факультету Кам’янець-Подільського дер-
жавного педагогічного інституту. 1966-й рік видався неординарним в історії
шкільництва: у зв’язку з переходом на 10-річний термін навчання у середній
школі тоді одночасно було два випуски – учнів 10-го й 11-го класів. Як згадує
В.Смолій, «це створювало додаткове навантаження при вступі до будь-якого
інституту, не тільки до Кам’янець-Подільського. Це чисто технічно важко,
а психологічно ще важче. Бо хлопець, який знав тільки село, його околиці, і
ще районний центр, а тут потрапляє у зовсім інше середовище, середовище
міста. Він далеко від батьківського дому, і сам на сам у розмові з цілим со-
ціумом. Звичайно, потім людина адаптується і пристосовується до умов, але
ці речі я ніколи не забуду»11. Юнак умів і любив навчатися. Ще школярем
він перечитав дві бібліотеки – шкільну та сільську. Будучи студентом-істо-
риком виявив не тільки неабиякі здібності, які зараз назвали б академічни-
ми, але наполегливість у навчанні, прагнення дійти до суті подій і фактів,
дати їм власну оцінку, неординарно інтерпретуючи перебіг історичного про-
цесу, за що й отримав диплом із відзнакою. Висококласну фахову (історичну)
освіту В.Смолій здобув у Кам’янець-Подільському інституті, який ніколи не
вважався провінційним, а навпаки, був знаний своїми відомими історика-
ми, професорами, серед яких – Леонід Антонович Коваленко (1907–1985 рр.),
Петро Федорович Щербина (1910–2001 рр.), Петро Фролович Лаптін (1912–
1986 рр.), Анатолій Олексійович Копилов (1936–2007 рр.) та ін. За всіма мож-
ливими критеріями успішності початок наукової кар’єри В.Смолія був вда-
лим. У рідкісні моменти саморефлексії (за категоричного «мемуари – це не
до мене!») в розмові з журналісткою він пояснив феномен успішності таким
чином: «Мені не було шістнадцяти років, а я вже закінчив школу з медаллю.
Мені немає двадцяти, як закінчую вуз. Мені немає двадцяти чотирьох, я за-
хищаю кандидатську дисертацію. Так, це називається успішністю, але ніхто
не хоче сказати про те, що за цією успішністю стоїть величезна праця. Одна
справа, це те, що Бог дав, а інше – це праця, праця, праця. Щоденна, тяжка,
системна праця! Лише в такому випадку людина може самореалізуватися.
В іншому разі навіть велетенський талант буде викинутий на узбіччя»12.
Однією з визначальних рис В.Смолія як історика є його прагнення до ново-
го, сміливість у науці, незашореність, здатність ламати стереотипи. Він завж -
ди хотів досліджувати найменш відомі сторінки минулого. Як кажуть, усі
ми родом із дитинства. Мало хто розумів, чому в дитинстві Валерій Смолій
хотів стати лісником (саме так, лісником!), адже в місцевості, де він виріс,
9 Медовик (Авраменко) К. Смолій Валерій Андрійович (директор Інституту історії НАНУ):
«Самореалізація? Тільки через працю!» [Електронний ресурс]: https://h.ua/story/242385/
10 Там само.
11 Там само.
12 Там само.
Український історичний журнал. – 2020. – №1
10 Олександр Удод
не було лісу… Парадокс полягав у тому, що «ліс втілював для мене якусь та-
ємницю, пошук невідомого, темінь, яка при наближенні ранку розсіюється»13.
У цих образних, майже поетичних словах сформульоване творче кредо істо-
рика: докопатися до істини, розвіяти морок невідомого й водночас бути чес-
ним перед наукою та перед собою. Така моральна позиція завжди виграш-
на – вона надає перевагу, упевненість у силах.
До власного шляху в науці В.Смолій ішов ще зі студентських часів, він
горів бажанням досліджувати теми, які були майже невивченими. Уже тоді
він хотів сказати своє слово, а не «переспівувати переспіване». У студент-
ські роки сформувався стійкий інтерес до архівів. Ось де справжні історичні
знання, ось де першоджерела! «Опинитися в особливій надзвичайній тиші
архіву, відчувати його таємничість, – згадував пізніше академік, – і те, що
ось якраз відбудеться маленьке відкриття, знайдеш щось таке, про що інші
й не здогадуються, – це особливе, трепетне відчуття. Без нього, напевно, ста-
ти справжнім істориком неможливо. Потрібно не мріяти, а щоденно наполе-
гливо працювати задля реалізації тих завдань, які поставив перед собою»14.
Студент В.Смолій на літніх канікулах, за іншої найменшої можливості від-
разу їхав або до Москви, або до Києва, де відвідував архіви. У Москві – це
Центральний державний архів давніх актів, Центральний державний вій-
ськово-історичний архів. Захоплювала тогочасна (кінець 1960 – початок
1970-х рр.) атмосфера демократичності, величезний потенціал джерельної
бази, особливо з картографії української історії епохи середньовіччя й по-
чатку нового часу. В.Смолія цікавили суспільні настрої, інформативність ар-
хівних джерел щодо вивчення духовного світу людини середньовічної епохи.
Після успішного завершення навчання в педагогічному інституті
(1970 р.) В.Смолій відразу здійснив спробу вступити до аспірантури Інституту
історії АН УРСР, але вона виявилася невдалою. А тому «шлях Валерія
Андрійовича, як і в багатьох інших наших колег, у велику науку пролягав
через класні кімнати середньої школи й вузівські аудиторії, де відточувала-
ся педагогічна майстерність, здобувався досвід стосунків з учнівською, сту-
дентською молоддю»15. Два навчальних роки (1970/1971, 1971/1972) В.Смолій
провів учителем історії (а також географії) у сільських школах Житомирської
й Тернопільської областей та асистентом у Ніжинському державному пе-
дагогічному інституті, куди його рекомендував кам’янчанин Л.Коваленко.
Ані В.Смолій, ані Л.Коваленко не полишали мрії про велику історичну на-
уку, а тому вперто долали неодмінні в радянські часи бюрократичні перепо-
ни на шляху до мети. Аспірантом Інституту історії АН УРСР Валерій Смолій
став у знаковому для української історичної науки 1972 р. Збереглося кілька
листів В.Смолія до Л.Коваленка, що відображають перипетії довкола вступу
до аспірантури (про відтягування термінів складання кандидатського іспи-
ту зі спеціальності, про «необхідне відношення з місця роботи», про роботу
13 Там само.
14 Творче кредо академіка Валерія Смолія (спілкувався Ігор Кравчук) [Електронний
ресурс]: http://www.hetman.tv/nomera/2013/2013-1-48/smoliyi.html
15 Реєнт О.П. Завжди у пошуку нового (Академіку В.А.Смолію – 50). – С.9.
Український історичний журнал. – 2020. – №1
Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет... 11
та ін.). І як вінець – таке повідомлення своєму наставникові: «Восени [1972 р.]
я подав документи знову в Інститут історії, складав екзамен і 15 листопада
був зарахований в аспірантуру. Кілька тижнів тому відбулась вчена рада
Інституту, затвердили ту ж саму тему возз’єднання. Науковим керівником
затвердили В.А.Дядиченка, але Вадим Архипович дуже зараз хворий, не
знаю як буде дальше. А поки що з всіма питаннями звертаюсь до Федора
Павловича [Шевченка]. Живу в гуртожитку, але аж в Святошині, трохи
незручно»16. Із листування видно також, як молодий аспірант поринув в іс-
торичну науку – готував і пересилав тези на конференції, публікував статті
в наукових фахових виданнях (і навіть в «Українському історичному журна-
лі»), працював в архівах (не тільки в Києві, а й у Житомирі).
Коли журналісти запитали у В.Смолія, що він уважає своєю першою пе-
ремогою, відповідь була прогнозованою – публікація в науковому часописі.
Ішлося про рецензію молодого аспіранта на монографію Л.Коваленка, що
побачила світ в одинадцятому числі «Українського історичного журналу» за
1973 р. Тут В.Смолій постає досвідченим істориком, добре обізнаним із дже-
релами, що дало йому можливість критично оцінити працю Л.Коваленка й
додати своє бачення деяких питань історії Правобережної України напри-
кінці XVIII ст. («Волинська тривога» 1789 р., політична діяльність шляхет-
сько-магнатських угруповань під час повстання 1794 р. та ін.)17.
Таким чином, життєва і творча доля міцно пов’язала В.Смолія з ака-
демічним Інститутом історії ще в далекому 1972 р. Саме тут він пройшов
шлях професійного зростання від аспіранта до директора. Без сумніву, фор-
мування вченого-історика – це складний процес, що потребує широкого кру-
гозору, великої працездатності, закоханості у свою справу. Важливе також
те професійне середовище, в якому опиняється науковець на самих почат-
ках свого творчого становлення, нарешті – соціокультурна атмосфера доби.
В.Смолій мав можливість ще в аспірантські часи спілкуватися з такими ві-
домими вченими у царині його дослідницьких інтересів, як В.Голобуцький,
К.Гуслистий, О.Компан, В.Маркіна та ін. Науковими керівниками канди-
датської дисертації були В.Дядиченко, а з 1973 р. – Ф.Шевченко. Із часом
міцні творчі контакти пов’язали молодого дослідника з істориками із про-
відних університетських центрів України – М.Ковальським, Ю.Мициком,
Г.Швидько, П.Михайлиною, В.Грабовецьким. Багато корисного, особливо в
методологічному плані, виніс він із наукових контактів із російськими фа-
хівцями О.Дружиніною, М.Нечкіною, В.Бугановим, О.Преображенським,
Г.Хорошкевич, А.Сахаровим, М.Баргом, Б.Флорею та ін.
Рубіжний етап у становленні академічного вченого – звісно, підготовка
й захист дисертації. Кандидатську В.Смолій захистив у 1975 р. достроково,
тобто до завершення терміну перебування в аспірантурі. Тема звучала так:
16 Копилов С.А., Степанков В.С. Леонід Антонович Коваленко: вчений, педагог, осо бис-
тість. – Кам’янець-Подільський, 2008. – С.169, 173.
17 Смолій В.А. [Рец.] Л.А.Коваленко. Велика французька буржуазна революція і громадсько-
політичні рухи на Україні в кінці ХVІІІ ст. Вид-во Київ. ун-ту, 1973, 166 с. // Український
історичний журнал. – 1973. – №11. – С.152.
Український історичний журнал. – 2020. – №1
12 Олександр Удод
«Возз’єднання Правобережної України з українськими землями у складі
Російської держави». Ця проблема визначила спеціалізацію вченого на пи-
таннях історії козацтва, національно-визвольній боротьбі українського на-
роду, українсько-російських і українсько-польських взаєминах. В.Смолій не
піддався спокусі зосередитися на кон’юнктурно вигідних темах новітньої іс-
торії або на історико-партійній проблематиці.
У грудні 1985 р. у спеціалізованій вченій раді Інституту історії АН УРСР
В.Смолій захистив докторську дисертацію «Соціальна свідомість учасників
народних рухів на Україні: друга половина XVII–XVIII ст.». І її тема, і про-
блематика наукової монографії та публікацій під час підготовки до захисту
були досить нетрадиційними для тогочасної української радянської історіо-
графії. В.Смолій змушений був виконувати дослідження в межах панівної
марксистської парадигми зображення національного історичного процесу.
Але розкрити проблему суспільної свідомості, духовних цінностей навряд чи
було б можливим лише у традиціях позитивістського історієписання, без за-
лучення і творчого осмислення напрацьованих світовою історичною думкою
нових методологічних підходів до дослідження духовних та психологічних
аспектів минулого, з’ясування думок, прагнень, оцінок сучасності представ-
никами різних верств українського ранньомодерного соціуму. Про поши-
рення в Україні ідей історіографічної школи «Анналів» у 1980-х рр. немає
підстав стверджувати, але співзвучність у деяких методологічних підходах
очевидна.
У 1986 р. В.Смолій, уже як доктор історичних наук, очолив відділ історії
феодалізму Інституту історії АН УРСР. Згодом, на початку 1990-х рр., на базі
цього структурного підрозділу сформувалася новітня державницька школа,
а сам він перетворився на всеукраїнський координаційний центр із дослі-
дження українського середньовіччя й раннього нового часу.
Успішною є академічна та адміністративна кар’єра В.Смолія. У 1992 р.
його було обрано членом-кореспондентом, а 1995 р. – дійсним академіком
Національної академії наук України. У 2015 р. став академіком-секретарем
Відділення історії, філософії та права НАН України. У 1991 р. В.Смолій – за-
ступник директора з наукової роботи, а з грудня 1993 р. – директор Інституту
історії України НАН України.
Нові можливості для реалізації амбітних проектів відкрилися для
В.Смолія й очолюваного ним інституту та власної наукової школи в новій
історіографічній ситуації, яка сформувалася в нашій країні після проголо-
шення незалежності 1991 р. Українська історіографія вивільнилася з ад-
міністративних та ідеологічних тенет організованої за радянським зраз-
ком моделі розвитку й опинилася перед проблемою пошуку свого місця в
інтегрованому просторі Європи. Цей процес виявився надзвичайно склад-
ним, професійне середовище повільно адаптувалося до нових умов. Важко
сприймалися модерні віяння, що входили органічною складовою у прос-
тір української історіографії, розмаїття методологій, концепцій, світогляд-
них парадигм, плюралізм думок і конструктивний цивілізаційний діалог,
які на початку ХХІ ст. вже стали нормою для вітчизняної історичної науки.
Український історичний журнал. – 2020. – №1
Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет... 13
Багато хто з істориків удавалися в той час до безплідних дискусій, тавру-
вання виявів імперського та радянського тоталітарного минулого в історич-
ній думці. Академік В.Смолій пішов іншим шляхом – продуктивним. Його
тодішні праці, як конкретно-історичні, так і методологічного характеру, на-
повнені цілком визначеним змістом. Нарощування нових історичних знань,
публікація першоджерел, актуалізація історіографічної спадщини стали
основним змістом діяльності В.Смолія. Окреслювалися найбільш важливі
пріоритети в дослідженні класичного періоду української історії від найдав-
ніших часів до початку ХХ ст., а саме процеси державотворення, особливо за
Київської Русі та козацької доби, національно-визвольних рухів і культурно-
національного відродження України, соціально-економічних змін тощо.
Вироблені науковим колективом Інституту історії України під керівницт-
вом академіка В.Смолія нові концептуальні підходи щодо осмислення істо-
ричного процесу почали давати результати. Ідеться про фундаментальний
багатотомний академічний проект «Енциклопедія історії України» (2002–
2019 рр.), низку колективних та авторських монографій, зокрема 15-томну
серію «Україна крізь віки», серію біографічних нарисів «Особистість і доба»,
багатотомне довідкове видання «Україна: хроніка ХХ століття». «Україну
крізь віки» та «Енциклопедію історії України» було відзначено, відповідно,
у 2000 та 2018 рр. Державною премією України в галузі науки і техніки.
Під керівництвом академіка В.Смолія реалізовано масштабні проекти: «Все
про Україну» (1998 р.), «Україна: утвердження незалежної держави (1991–
2001 рр.)» (2001 р.), «Уряди України у ХХ столітті: науково-документальне
видання» (2001 р.), «Видатні діячі України минулих століть: меморіальний
альманах» (2001 р.), «Нариси з історії дипломатії України» (2001 р.), «Україна
і Росія в історичній ретроспективі: нариси» (2004 р.), «Історія українського
селянства: нариси» (2006 р.), «Нариси з історії Української революції 1917–
1921 років» (2011 р.), «Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття:
історичні нариси» (2011 р.) та багато інших. Своєю місією В.Смолій уважає
заповнення всіх лакун української історії, створення новітнього за факта-
жем і методологією історичного наративу. За його ініціативою на шпальтах
«Українського історичного журналу» відбулася дискусія щодо майбутньої ба-
гатотомної історії України.
Творча діяльність академіка В.Смолія занадто багатопланова та все-
осяжна, це рівень макроісторії, глибинне охоплення всього історичного
процесу й визначення місця української минувшини у глобальній історії.
В останні роки, координуючи діяльність академічних інститутів гуманітар-
ного блоку, він започаткував низку проектів міждисциплінарного характеру.
У 2018–2019 рр. за його редакцією вийшли дві книги «Нарисів з соціокуль-
турної історії українського історієписання: субдисциплінарні напрями», го-
туються до видання нові проекти спільно з колегами з Інституту географії
НАН України.
Як згадувалося вище, ще в 1986 р. В.Смолій після захисту доктор-
ської дисертації став на чолі одного з відділів Інституту історії. Сходження
його адміністративною вертикаллю було логічним та обґрунтованим – від
Український історичний журнал. – 2020. – №1
14 Олександр Удод
заввідділом до заступника директора й керівника академічного інституту.
Інколи колеги-історіографи називають такий тип історика організатором
історичної науки, що підспудно дещо нівелює власне наукові дослідження
вченого. В.Смолій не вважає своїми найвищими досягненнями важливі й
необхідні для організації української науки посади. Для нього головне в
нау ці – численні історичні праці (а це понад 1100 різножанрових публіка-
цій), які він написав індивідуально, глибоко осмисливши як історіографіч-
ну спадщину, так і дослідивши особисто відкриті джерела. Зовсім рідко ми
характеризуємо такий необхідний вид діяльності в науковій сфері, як ме-
неджмент в історичній науці. Понад три десятиліття перебування В.Смолія
на керівних посадах, успішні результати його роботи як лідера галузі дають
підстави стверджувати про сформованість окремого виду діяльності – науко-
вого менеджменту, менеджменту в історичній науці. Найважливіша особли-
вість його в інтелектуальній сфері полягає в тому, що інтелект, на відміну
від фізичних інструментів, не належить роботодавцеві, після роботи люди-
на забирає його з собою. Тому давній принцип «батога та пряника» в інте-
лектуальній сфері не спрацьовує. В історичній науці замість начальника/
боса потрібен перш за все лідер. У чому його сила? Лідер – це людина, котра
кличе команду в таке майбутнє, куди він і сам хоче потрапити. Лідер не
збирається нікого карати, він відмовляється від наказів як форми спілку-
вання й замінює їх обговоренням, відходить від використання в роботі до-
кументів, розроблених без участі конкретних співробітників. Головна риса
менеджера-лідера полягає у запереченні нав’язаного (обов’язкового) контро -
лю та заміні його встановленням відносин довіри в колективі науковців.
Командно-адміністративна система радянських часів залишила нам у спа-
док стосунки «генералів» від науки й наукових «рабів», які зараз радикально
переглядаються. Ефективна командна робота потребує інтелектуальної рів-
ності. Командний дух повинен підтримувати ентузіазм учасників, без чого
рідко народжуються видатні нау кові досягнення.
Сформований академіком В.Смолієм новий тип сучасного менеджмен-
ту в історичній науці знайшов своє втілення у формалізованому вигляді як
стратегія, або концептуальні засади діяльності Інституту історії України
НАН України18. Рамковий документ визначає напрями науково-дослідної,
науково-організаційної, науково-методичної, науково-освітньої, науково-ви-
давничої, науково-популяризаторської та пам’яткоохоронної роботи задля
отримання фахового (у широкому сенсі – інтелектуального) продукту у ви-
гляді наукового та/або науково-прикладного результату: конкретних історич-
них студій, концептуальних пропозицій, методичних, дидактичних розробок,
експертних висновків, консультацій та рекомендацій. Документ визначає
місію інституту – організація і проведення на світовому рівні фундаменталь-
них наукових досліджень історичного спрямування, створення на цьому під-
ґрунті якісно нового інноваційного продукту для забезпечення сталого роз-
витку наукового потенціалу України. Стратегією інституту є збереження і
18 Див.: Концептуальні засади діяльності Інституту історії України НАН України
[Електронний ресурс]: http://history.org.ua/uk/page/concept-of-activity
Український історичний журнал. – 2020. – №1
Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет... 15
зміцнення статусу потужного міждисциплінарного дослідницького центру
міжнародного рівня, забезпечення методологічної, аналітичної та інфор-
маційної розробки міжнародних, державних, регіональних, місцевих про-
грам і проектів історичного спрямування, своєчасне реагування на виклики
часу, зокрема запити органів державної влади й суспільства. Професійний
та ефективний менеджмент у галузі історичної науки, комплексна та сис-
темна діяльність Інституту історії України у відповідності з його стратегією
(концептуальними засадами) забезпечили успішне проходження установою
в 2019 р. атестації з найвищою в академічній сфері оцінкою (категорія «А»).
Історіографічний портрет академіка В.Смолія не був би повним без ви-
світлення його державної і громадської діяльності. У 1997–1999 рр. він обій-
мав посаду гуманітарного віце-прем’єра в уряді В.Пустовойтенка. Це був час,
коли на подібні посади призначали людей із великим досвідом, блискучою
освітою, величезним авторитетом у суспільстві й наукових колах (І.Курас у
1994–1995 рр., М.Жулинський у 1992–1994 і 1999–2001 рр., В.Семиноженко
в 1999, 2001–2002 рр.). Знання В.Смолієм історії створювало суттєві перева-
ги для діяльності на посаді заступника керівника уряду, особливо це прояв-
лялося у закордонних заходах, координації академічної та університетської
науки, організації роботи освітніх установ. Із плином часу, аналізуючи влас-
ну державну діяльність і тогочасної влади, академік із прикрістю відзначав,
що політикум в Україні не домігся основного – на чільне місце всіх держа-
вотворчих процесів не було поставлено людину. Гуманітарна сфера розвива-
лася за залишковим принципом, що, власне, унеможливлювало цей розви-
ток. Поза увагою влади опинилися проблеми людини в багатьох регіонах, що
породило конфлікти, війну на Донбасі, втрату Криму. Це була, насамперед,
гуманітарна поразка України. Українські громадяни на Донбасі та у Криму
так і не відчули себе справжніми українцями.
«Похід у владу» став для академіка В.Смолія стимулом для реалізації
нових наукових проектів. Один із них – видання «Історик і Влада» (2016 р.).
Пояснюючи його ідею, він писав: «Історик і влада – це не тільки цікавий та
завжди актуальний сюжет, а складова професії практично кожного істори-
ка – від шкільного вчителя до академіка… У зв’язці історик – влада не остан-
ня роль належить самому історикові. Влада не може існувати без історика,
літописця і тлумача її дій. Історик у владі – це політична фігура, котра може
корегувати й навіть спрямовувати дії влади… Як це не парадоксально зву-
чить, історик у владі є необхідним суб’єктом влади. До його компетенції на-
лежить створення політичних програм, обґрунтування геополітичного курсу
країни. Проте позиція історика може бути й діаметрально протилежною, як
інтелектуал він може перебувати і в опозиції до будь-якої влади чи то полі-
тичного режиму»19.
Академік В.Смолій, аналізуючи трансформації та зміни, що їх пе-
режила за останні десятиліття українська історична наука, відзначав,
що в результаті було сформовано нову інтелектуальну ідентичність
19 Див.: Історик і Влада. – К., 2016. – С.6.
Український історичний журнал. – 2020. – №1
16 Олександр Удод
вітчизняного історика. Сучасний фахівець прекрасно розуміє, що в ниніш-
ній ситуації дилетанти й чиновники від науки не будуть указувати йому, що
та як робити. Натомість він цілком усвідомлює свою значущість у теперіш-
ніх практиках інструменталізації історії. Задача історика полягає у форму-
ванні нових образів вітчизняного минулого, створенні пантеону національ-
них героїв, переоцінці подій близького й віддаленого минулого свого народу.
Оригінальним є спостереження про сутнісні відмінності статусу історичної
науки в Україні та Росії: «Прикметно, що на відміну від російських істориків,
котрі здебільшого зосереджені на минулому, з притаманною їм ностальгією
за колишньою величчю, українські історики особливу увагу приділяють су-
часному. Ідеться про погляд на давнину із сьогодення, що є підґрунтям іс-
торичного оптимізму, а не навпаки – проекцією минулого на сучасність (і як
наслідок – імперські амбіції та настрої в Росії)»20.
Професійний історик, який предметно досліджує конкретно-історичну
епоху, за своїми науковими інтересами, здавалося б, досить віддалений від
проблем соціуму, в якому він живе. Але справжній історіограф завжди думає
про престижність власного фаху, розмірковує про роль історичної науки у
суспільстві. За словами В.Смолія, «про історію, її значення й місце у жит-
ті кожного суспільства тривають нескінчені фахові (і не дуже) суперечки.
Проте реальне усвідомлення історієписання як культурного й духовного фе-
номену у суспільному житті зазвичай відбувалося лише з висоти історичного
часу»21. Подібна «висота історичного часу», моральний і науковий авторитет
академіка В.Смолія дають йому можливість адекватно судити про фах істо-
рика, залучати громадськість до вирішення нагальних проблем історичної
суспільної свідомості. Чітка позиція щодо ролі істориків та історії у сучасно-
му українському суспільстві органічно доповнює історіографічний портрет
ученого. «Якщо говорити про фах історика, – зауважує В.Смолій, – то варто
усвідомити, що це – вислід праці багатьох людських поколінь, інтелектуаль-
них, культурних, духовних потуг. За різних часів традицію історієписання
представляла ціла галерея діячів – писці, жерці, хроністи, монахи-літописці,
відлюдники-переписувачі, мандрівні мужі, антиквари, ерудити, придворні
історіографи, мислителі нового часу, поважні члени університетських кор-
порацій, любителі-аматори, незалежні дослідники та ін. Усі вони століттями
прокладали шлях до перетворення Кліо від служительки мистецтва до на-
вчительки життя, від хранительки фактів до порадниці прагматичного розу-
му, від філософської візіонерки до науки про історичну людину»22. Академік
В.Смолій у своїй науковій творчості виходить із того, що історія як наука за-
лишається зіпертою, головним чином, на людський досвід і його антрополо-
гічне, культурологічне осягнення в найрізноманітніших виявах історично-
го буття. Справжній фах історика здобувається завдяки багаторічній роботі
20 Історик і Влада. – С.8.
21 Інтерв’ю головного наукового редактора «Українського історичного журналу» академіка
НАН України В.А.Смолія з нагоди 60-річчя // Український історичний журнал. – 2017. –
№6. – С.14.
22 Там само.
Український історичний журнал. – 2020. – №1
Академік Валерій Смолій: історіографічний портрет... 17
з джерелами, складним і повсякденним потугам думки навколо тлумачень
фактів та подій минувшини, безцінним комунікативним практикам спілку-
вання зі старшими й молодшими колегами, десяткам і сотням цехових нюан-
сів та нібито «дрібниць», які дозволяють побачити, уявити, відчути історичну
людину, зрозуміти мотиви її поведінки, темп буття тощо.
Академік В.Смолій, очолюючи державні, академічні, громадські фахо-
ві корпорації істориків (зокрема Українську академію історичних наук, яку
він утворив у 1999 р. і реанімував у 2017 р.), є справжнім лідером професій-
ної спільноти, він виявляє турботу про інтелектуальний і матеріальний стан
українських істориків. «На сьогодні існування, точніше буття цеху істори-
ків як спільноти, – розмірковує В.Смолій, – забезпечують конкретні й живі
люди – представники кількох поколінь, різного віку, досвіду, відмінних твор-
чих можливостей, зацікавлень, уподобань і досягнень, у чомусь неперевер-
шені фахівці, а у чомусь – недосконалі (як усі ми) люди зі своїми чеснотами
й вадами. Розірвати цей людський, комунікативний зв’язок, цей самобутній
ланцюг поколінь насправді означає знищити середовище, в якому він пле-
кається десятиліттями. Хотілося б, щоб наше суспільство та громадськість
замислювалися, переймалися, опікувалися не лише утилітарними і прагма-
тичними проблемами ціни, вартості, а й культурними та інтелектуальними
потребами. Адже неможливо спроектувати й, урешті-решт, збудувати успіш-
не майбуття, спираючись на морок забуття своєї минувшини»23.
В останні роки у світі дедалі більше набуває популярності так звана пуб-
лічна історія. Її не варто зводити тільки до популяризації історичних знань
шляхом їх спрощення чи примітивізації. Публічна історія – це, насамперед,
теорія і практика побутування історичних знань у суспільстві, це – викорис-
тання історичних знань та їх абсолютна доступність для всіх членів соціу-
му. Публічна історія – корінна ознака громадянського суспільства, для якого
немає закритих, табуйованих тем. Сильна нація не соромиться «незручних
питань» у розумінні своєї історії. Справжня історія завжди патріотична.
У цьому глибоко переконаний академік В.Смолій: «Коли мова заходить про
історика-патріота, то важко обійтися без згадки про історика-антипатріота
(і ще багато влучних синонімів можна тут підібрати). Проте, мені здається,
що правда історії (якщо вона не препарована ідеологічно, а справжня) завж-
ди є патріотичною»24.
Донесення історичних знань до суспільства здійснюється через найріз-
номанітніші форми побутування публічної історії – медіа, інтернет, музеї,
бібліотеки, кіно та ін. Найефективнішим вочевидь каналом є шкільна істо-
рична освіта. Академік В.Смолій завжди вважав справою честі й обов’язком
академічного історика брати участь у творенні підручників з історії. Він –
автор діючого підручника з історії України для 7 кл. з 1983 р. і по цей час,
тобто 37 років. Це абсолютний рекорд, адже жодна інша навчальна книж-
ка з історії не наближалася до таких показників. В.Смолій має свою чітко
23 Там само. – С.16.
24 Академік Валерій Смолій: Правда історії, якщо це таки правда, завжди патріотична //
День. – 2011. – 14 липня.
Український історичний журнал. – 2020. – №1
18 Олександр Удод
окреслену позицію щодо підручникотворення й удосконалення дидактичних
засад історичної освіти: «Передусім треба відділяти підручникове знання від
наукового, історичного знання. Це різні форми знань, так само, як різними
формами знань є мас-медійне знання і те ж наукове знання. У нас же це
все досить часто плутають. І найбільша проблема нинішнього підручника –
складніша. Справа не в тому, що хтось прагне висвітлювати історичний про-
цес з етноцентричних, а хтось – із антропоцентричних позицій. Проблема
полягає в тому, що підручник, коли він доходить до школяра або вчителя,
часто виявляється далеко не інтелектуальним продуктом лише одного авто-
ра, а продуктом узгоджених позицій. Тобто утворюється такий ланцюжок:
спочатку автор подає рукопис; далі відбувається рецензування, подаються
зауваження, які автор зобов’язаний врахувати. Далі з’являються відгуки
фахівців, подекуди дуже критичні. І автор квапливо починає шукати вихід
з цього становища, згладжує всі “гострі кути”, а в результаті авторське бачен-
ня нівелюється»25.
Акцентувати увагу на творчих планах і перспективних проектах, або ще
не реалізованих мріях, коли йдеться про таку масштабну особистість, як ака-
демік Валерій Смолій, було б занадто тривіальним і банальним. Ще з по-
чатку своєї наукової кар’єри він завжди бачив та розумів логіку розвитку
історичної науки, умів прогнозувати її подальші шляхи й можливі транс-
формації. Він має на подив унікальне відчуття перспективних і популяр-
них проектів. Ніхто не може пригадати, щоб якийсь дослідницький задум,
ініційований В.Смолієм, застарів уже під час його реалізації, хоч, насправді,
така ситуація досить часто виникала в гуманітаристиці, особливо у зв’язку з
політичною нестабільністю в Україні. Перспективні проекти є, і вони будуть
реалізовані, адже модерний етап розвитку історичної науки в нашій країні
та світі відкриває нові теми для досліджень. Очевидна тенденція до сегмен-
тації колись єдиної історичної дисципліни на багато самостійних галузей:
соціальна, політична, історія повсякденності тощо. Окрім того, з’являються
нові методики та методології дослідження. «Але треба при цьому пам’ятати, –
зауважує академік В.Смолій, – що той шлях, який пройшла західна істо-
рична наука, бере свій початок з кінця XVIII ст., а перші вагомі результати
реально з’являються в ХІХ ст. Ми ж вважали, що подолаємо цей шлях у фор-
сованому темпі – достатньо запозичити матрицю і накласти фактаж. Проте
не завжди просте рішення – результативне. Незаперечно одне – українська
історична наука неухильно і впевнено інтегрується в загальноєвропейський
історіографічний процес»26.
25 Там само.
26 Там само.
|