"Веселие Руси...": Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави
Досліджується повсякденне життя давньоруських спільнот у таких специфічних його
 проявах, як хмільні учти та бенкетування. Метою статті є вивчення функцій кодексу застілля в
 культурі Русі та його ролі у соціальній практиці, осмислення пияцтва як суспільного феномену.
 Методо...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 2020 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2020
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179745 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | "Веселие Руси...": Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави / В. Ричка // Український історичний журнал. — 2020. — Число 2. — С. 46-59. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860232439084875776 |
|---|---|
| author | Ричка, В. |
| author_facet | Ричка, В. |
| citation_txt | "Веселие Руси...": Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави / В. Ричка // Український історичний журнал. — 2020. — Число 2. — С. 46-59. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Досліджується повсякденне життя давньоруських спільнот у таких специфічних його
проявах, як хмільні учти та бенкетування. Метою статті є вивчення функцій кодексу застілля в
культурі Русі та його ролі у соціальній практиці, осмислення пияцтва як суспільного феномену.
Методологічну основу дослідження становить принцип історизму, зорієнтований на пізнання
структур повсякденності, соціальної природи пияцтва як явища суспільно-політичного життя.
Наукова новизна. Уперше в українській історіографії проведене комплексне соціально-антропологічне дослідження феномену пияцтва в Київській Русі. Робиться спроба стратифікації кодексів
застілля як форми соціального спілкування руських спільнот, виявлення змістового наповнення
їх соціальних функцій. Висновки. Споживання хмільних напоїв було важливим компонентом повсякденного життя Русі. Без цього не обходилися значущі сімейні події та громадські справи:
як народження, так і укладення шлюбу чи поминки за померлими. Утім застілля мали не тільки
утилітарно-споживацький характер, але й виконували важливу соціальну функцію. Вони були
невід’ємною та дуже важливою складовою системи суспільної комунікації, одним із засобів соціального спілкування та знаряддям порозуміння. «Пири», що їх улаштовували князі з метою леґітимізації й репрезентації своєї влади, набували інституціонального характеру. За посередництва спільного застілля стверджувалася та в наочній формі реалізовувалася соціально-психологічна
єдність суспільних груп, громад і корпорацій. Такі бенкетування являли собою одну з найсуттєвіших форм соціального спілкування, просякнутого емоційними установками учасників спільної
трапези. Хмільні учти в Русі були природним та органічним засобом людського спілкування, важливим елементом соціальних зв’язків. Порок побутового пияцтва, характерний для будь-якого суспільства, не став визначальною рисою повсякденного життя Київської держави.
The article explores the daily life of ancient-Rus' communities in such specific manifestations
as hop feasts and banquets. The purpose of the research is to study the functions of the code of feast
in the culture of Rus' and their role in social practice, to understand drinking as a social phenomenon
of Kyivan Rus'. The methodological basis of the study is the principle of historicism, focused on
the knowledge of the structures of everyday life, the social nature of drinking as a phenomenon of
socio-political life of Rus'. The scientific novelty of the research is that it is the first in Ukrainian
historiography a comprehensive socio-anthropological study of the phenomenon of drinking in Kyivan
Rus', which attempts to stratify the codes of the feast as a form of social communication of ancient
communities, to identify meaningful filling of their social functions. Conclusions. The study found
that consumption of hop drinks was an important component of the daily life of Rus' communities.
No significant family events and social affairs were complete without drinking: births, marriages, and
commemorations were accompanied by hop records. Feasts in Kyivan Rus' were not only utilitarian
and consumerist, but also played an important social function. They were an integral and very
important part of the system of public communication, one of the means of social communication and
a tool of understanding. The “feasts” arranged by the authorities of Kyivan Rus' for the purpose of its
legitimation and representation became institutional in nature. With the help of a common feast, the
social and psychological unity of social groups, communities and corporations was realized and in a
visual form. Such banquets represented one of the most essential forms of social communication,
imbued with the emotional attitudes of participants of a common meal. Cloud records in Rus' were a
natural and organic means of human communication, an important hub of social connection. The vice
of everyday drinking, characteristic of any society, was not a defining feature of everyday life in Kyivan Rus'.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:22:30Z |
| format | Article |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2020. – №2
Від найдавніших часів хмільні напої були незмінним супутником у житті люд-
ських спільнот різних куточків світу. Вони скрашували сіру одноманітність буд-
нів. У пошуках збуджуючого трунку, аби поринути у стан сп’яніння люди вдава-
лися (причому небезуспішно) до експериментів із різноманітними інґредієнтами.
Наприклад, давні господарі причорноморських степів скіфи полюбляли грецьке
вино. Вони пили його, за звичаєм «варварських» народів, нерозбавленим і викорис-
товували в різноманітних ритуалах. Крім того, за свідченням Геродота, у хід ішли
стебла та насіння конопель: «Скити беруть насіння коноплі, влазять під повсть і
кидають насіння на розпалене огнем каміння. Воно куриться і дає стільки пари, як
ніяка грецька парова купеля. Скити, тішачись парою, виють»1.
Войовничі варяґи були охочими до споживання грибів, що мали галюцино-
генні властивості. Під час своїх воєнно-торговельних експедицій по далеких світах
1 Цит. за: Грушевський М.С. Виїмки з жерел до історії України-Руси: до половини ХІ в. // Його ж. Твори
у 50 т. – Т.6: Серія «Історичні студії та розвідки (1895–1900)». – Л., 2004. – С.9. Пор.: Геродот. История в девяти
книгах / Пер. и прим. Г.А.Стратановского. – Ленинград, 1972. – IV, 75. – С.205.
Анотація. Досліджується повсякденне життя давньоруських спільнот у таких специфічних його
проявах, як хмільні учти та бенкетування. Метою статті є вивчення функцій кодексу застілля в
культурі Русі та його ролі у соціальній практиці, осмислення пияцтва як суспільного феномену.
Методологічну основу дослідження становить принцип історизму, зорієнтований на пізнання
структур повсякденності, соціальної природи пияцтва як явища суспільно-політичного життя.
Наукова новизна. Уперше в українській історіографії проведене комплексне соціально-антропо-
логічне дослідження феномену пияцтва в Київській Русі. Робиться спроба стратифікації кодексів
застілля як форми соціального спілкування руських спільнот, виявлення змістового наповнення
їх соціальних функцій. Висновки. Споживання хмільних напоїв було важливим компонентом по-
всякденного життя Русі. Без цього не обходилися значущі сімейні події та громадські справи:
як народження, так і укладення шлюбу чи поминки за померлими. Утім застілля мали не тільки
утилітарно-споживацький характер, але й виконували важливу соціальну функцію. Вони були
невід’ємною та дуже важливою складовою системи суспільної комунікації, одним із засобів со-
ціального спілкування та знаряддям порозуміння. «Пири», що їх улаштовували князі з метою леґі-
тимізації й репрезентації своєї влади, набували інституціонального характеру. За посередництва
спільного застілля стверджувалася та в наочній формі реалізовувалася соціально-психологічна
єдність суспільних груп, громад і корпорацій. Такі бенкетування являли собою одну з найсуттє-
віших форм соціального спілкування, просякнутого емоційними установками учасників спільної
трапези. Хмільні учти в Русі були природним та органічним засобом людського спілкування, важ-
ливим елементом соціальних зв’язків. Порок побутового пияцтва, характерний для будь-якого
суспільства, не став визначальною рисою повсякденного життя Київської держави.
Ключові слова: Київська Русь, повсякденне життя, кодекс застілля, вино, учти, пияцтво, соціаль-
на комунікація.
«Веселие Руси...»:
Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави
Володимир Ричка
доктор історичних наук, професор,
головний науковий співробітник,
сектор досліджень з історії Київської Русі,
Інститут історії України НАН України
(Київ, Україна), wolr@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-8037-4106
DOI: https://doi.org/10.15407/uhj2020.02.046
УДК: 94(100)«05/…»
***
Український історичний журнал. – 2020. – №2
47«Веселие Руси...»: Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави
вони відкрили там п’янкі вина. Цю їхню пристрасть документально засвідчив араб-
ський письменник Ібн-Фадлан, котрий у складі баґдадського посольства на початку
Х ст. відвідав Волзьку Булґарію. У своєму звіті з-поміж іншого він зафіксував спо-
стереження над організацією побуту та звичаїв прибулих до Булґара купців-«русів».
У науці встановлено, що описані Ібн-Фадланом обрядність і зовнішній вигляд цих «ру-
сів» виказують у них скандинавів. За свідченням арабського автора, «вони дуже охочі
до вина, п’ють його день і ніч, так, що іноді котрий із них і вмирає з чаркою в руках»2.
І у східних слов’ян без хмільних напоїв не обходилися значущі сімейні (як-
от народження, укладення шлюбу, поминки за померлими) та громадські справи.
За свідченнями Ібн-Дусте, «за рік по смерті небіжчика беруть кухлів двадцять
меду, іноді щось більше, іноді щось менше, несуть на той горб (могилу – В.Р.), там
же збирається родина небіжчика, їдять, п’ють і потім ідуть собі»3. Підтверджує цю,
запримічену арабським автором у слов’ян практику, і вміщений у складі «Повісті
временних літ» опис поминальної тризни княгині Ольги за своїм чоловіком. Вона,
за свідченням літопису, звеліла передати своїм кривдникам-древлянам наступні
слова: «Сице . се оуже иду к вамъ . да пристроити меды многи въ градѣ идеже оу-
бисте мужа моего да плачюся надъ гробомъ его . и сотворю трызну мужю своему .
они же то слышавше съвезоша меды многи зѣло . и възвариша»4. Зварені меди
не віщували древлянам добра. Після того, як над могилою Ігоря було насипано
земляний горб, «повелѣ (Ольга – В.Р.) трызну творити . посемь сѣдоша Деревляне
пити […] и яко оупишася Деревляне . повелѣ отроком своимъ пити на ня . а сама
отиде кромѣ и повелѣ дружинѣ [своеи] сѣчи Деревляне . и исѣкоша ихъ пять тысяч .
а Ольга возъвратися Киеву и пристрои вои на прокъ ихъ»5.
Асортимент хмільних напоїв Русі складали переважно меди, пиво та різнома-
нітні настоянки. Для їх виготовлення було вдосталь різноманітних плодів, дикого
й культивованого хмелю. Після виходу країни на міжнародну арену, установлен-
ня політичних та економічних зв’язків із сусідніми державами на столах панівної
еліти з’явилося виноградне вино. Його полюбляли смакувати вже перші київські
князі. Повертаючись до столиці з переможного походу на Візантію Олег із-поміж
інших дорогоцінних трофеїв віз із собою й вина: «И приде Олегъ к Киеву, неся зла-
то, и паволоки, и овощи, и вина, и всякое узорочье»6. Бачимо, що вишукані вина
цінувалися так само, як і золототканне сукно. Грецьке вино вподобав і Святослав
Ігоревич. У вкладеній київським літописцем початку ХІІ ст. в його вуста знаме-
нитій «промові» серед причин, які обумовили наміри князя утвердити центр своєї
імперії на Дунаї, згадувалося й вино, якого було вдосталь у тому краї: «Не любо ми
есть в Киевѣ быти хочю жити в Переяславци на Дунаи . яко то есть середа в зем-
ли моеи . яко ту вся благая сходяться . от Грекъ злато паволоки . вина и овощеве
разноличныя . изъ Чехъ же из Угоръ сребро и комони . из Руси же скора и воскъ
медъ . и челядь»7.
Його синові – київському князеві Володимирові, котрий роздумував над ви-
бором віри, не прийшлася до вподоби прийнята в ісламі заборона на споживання
2 Грушевський М.С. Виїмки з жерел до історії України-Руси: до половини ХІ в. – С.45. Пор.: Путешествие
Ибн-Фадлана на Волгу / Пер. и комм. А.П.Ковалевского. – Москва; Ленинград, 1939.
3 Грушевський М.С. Виїмки з жерел до історії України-Руси: до половини ХІ в. – С.50.
4 Лаврентьевская летопись // Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Т.1. – Ленинград,
1926. – Стб.57.
5 Там же.
6 Там же. – Стб.32.
7 Там же. – Стб.67.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
48 Володимир Ричка
свинини й вина: «Руси есть веселье питье . не можем бес того быти»8. Цей вкладе-
ний літописцем у Володимирові уста вислів у стереотипах суспільної свідомості асо-
ціюється з уявленнями про нібито віковічну відданість руського люду пороку пия-
цтва, який буцімто успадкували і прийдешні покоління населення Східної Європи.
Такі розхожі судження потребують певного коригування. Придивімося пильніше
до вкритих хрестоматійним ґлянцем повідомлень літописних джерел про князів-
ські бенкетування.
Витворюючи ідеальний образ християнського володаря, старокиївські книж-
ники щедро наділяли Володимира чеснотами старозавітних царів – мудрістю
Соломона, милостивістю Давида. Він постає в їхніх творах добрим дбайливцем
Руської землі, мудрим і щедрим володарем. Збудував у Києві перші муровані церк-
ви та небачені доти на берегах Дніпра розкішні будівлі княжого двору. За свідчен-
ням літопису, «оустави на дворѣ въ гридьницѣ пиръ творити . и приходити боляром
и гридемъ . и съцьскым, и десяцьскым . и нарочитымъ мужем при князи . и безъ
князя . бываше множество от мясъ . от скота . и от звѣрины . бяше по изобилью от
всего»9. Бувало, що захмелілі («егда же подъпыяхуться») дружинники після кня-
зівського пригощання невдоволено гомоніли між собою, нарікаючи на володаря.
Якось дня 996 р., за свідченням «Повісті временних літ», будучи добре напідпитку,
дружина
«начьняхуть роптати на князь глаголюще . зло есть нашим головам .
да намъ ясти деревяными лъжицами . а не сребряными . се слышав Во-
лодимеръ повелѣ исковати лжицѣ сребрены ясти дружинѣ . рече сице .
яко сребромь и златом не имам налѣсти дружины . а дружиною налѣзу
сребро и злато . якоже дѣдъ мои и отець мои доискася дружиною злата
и сребра . бѣ бо Володимеръ любя дружину . и с ними думая о строи зем-
ленѣ . и о ратехъ и о оуставѣ земленемъ»10.
Князівські достойники з’являлися «по вся неделя» до Володимирового двору
не тільки й не стільки для того, щоб добре випити, смачно попоїсти та повеселити-
ся. Ще М.Грушевський проникливо зауважував, що ці «пирування» мали глибший
зміст. На тих трапезах
«стрічалися репрезентанти суспільності з дружинними й церковними,
тут зміцнялися відносини сих елементів та загладжувався антагонізм
їх, що відчувався, правдоподібно, дуже сильно, хоч і не можна виказа-
ти його наочно. В такім разі гроші, що видавалися на сі пири, а такі
потрібні були на рать многу, не були викинені марно із політичного
погляду»11.
Володимирові учти не мали вузькокорпоративного, за участі тільки найближ-
чого оточення князя, характеру. Після завершення в 996 р. будівництва першого в
8 Там же. – Стб.85.
9 Там же. – Стб.126. Вражаючого розмаху київські учти князя Володимира набули й у билинах, де вони
мають такі назви, як «беседа», «столованье», «почестный пир». Так само, як і в історичній дійсності, їх
епічні замальовки не вкладаються в рамки звичайної хмільної розваги: «Це або саме “почестный пир”,
тобто на честь когось, хто мав громадські заслуги, хто здійснив подвиг (воєнна перемога, вдало виконане
дипломатичне доручення та ін.), або своєрідна нарада князя, хоч і супроводжувана пируванням, зі своєю
військовою дружиною та іншими радниками з якогось серйозного приводу» (див.: Липец Р.С. Эпос и Древняя
Русь. – Москва, 1969. – С.125–126).
10 Лаврентьевская летопись. – Стб.126.
11 Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – Т.1. – К., 1991. – С.531.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
49«Веселие Руси...»: Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави
Києві кам’яного християнського храму, у день його освячення, Володимир «створи
праздникъ великъ въ тъ день . боляромъ и старцемъ градским . и оубогим раз-
дая имѣнье много»12. Того ж таки року, після свого чудесного врятування від пе-
ченігів поблизу Василева, князь дав обітницю збудувати у цьому місті церкву
Св. Преображення. І дотримав слова: «збывъ же Володимеръ сего . постави церковь
. и створи праздник великъ . варя 300 провар меду . и съзываша боляры своя .
и посадникы старѣйшины по всѣмї градомъ . и люди многы . и раздая убогымъ
300 гривенъ»13. Після восьмиденного свята у Василеві Володимир, «възращашеться
Кыеву на Успенье святыя Богородица . и ту пакы стваряще праздник великъ .
сзывая бещисленое множство народа»14. Для немічних і недужих містян, котрі не
могли дійти до князевого двору, щоб отримати питво та їжу, Володимир, як і нале-
жить справедливому християнському володареві, ласкавому до вбогих (Пр. 19:17),
звелів спорядити вози з хлібом, м’ясом, рибою, овочами, бочками з медом, квасом і
розвести ці запаси по оселях міської бідноти.
В архаїчних спільнотах доби середньовіччя такі, сказати б, пирування із залу-
ченням до спільного застілля широких верств населення являли собою одну з най-
суттєвіших форм соціального спілкування, просякнутого емоційними установками
учасників спільної трапези. Вони були невід’ємною й дуже важливою складовою
частиною системи суспільної комунікації, одним з ефективних засобів діалогу вла-
ди з народом, її леґітимізації та репрезентації. За посередництва спільного застілля
стверджувалася й у наочній формі реалізовувалася соціально-психологічна єдність
громадських колективів15. Отже хмільні учти мали не тільки утилітарно-споживаць-
кий характер, але й виконували важливу соціальну функцію. Указуючи на особливу
значимість кодексів носіння одягу та застілля в культурі середньовіччя, Ж. Ле Ґофф
свого часу проникливо зауважив: «У феодальному суспільстві обидва кодекси діяли
особливо ефективно, адже виступали як основний критерій при визначенні соціаль-
ного статусу людини і займали важливе місце у системі цінностей. Видимість, що
поставала крізь призму цих правил, набувала особливої переконливості»16.
У суспільно-політичному житті Київської Русі, розбурханому постійною ворож-
нечею князівських кланів, кодекс аристократичного застілля був чи не найбільш
ефективним засобом послаблення напруги в міжкнязівських відносинах і знаряд-
дям порозуміння. Зібрання князів за щедро накритим столом чи розгорнутим у полі
килимом, уставленим їжею та напоями, що супроводжувалися промовами й пода-
рунками, стали інституційним, сказати б, інструментом залагодження конфліктів
та вироблення прийнятної моделі мирного і дружнього співіснування. Згадками
про подібні князівські «обіди» рясніють сторінки літописів. Наприклад, після сво-
го утвердження у квітні 1160 р. на київському великокнязівському столі Ростислав
Мстиславич, прагнучи заручитися приязню чернігівського Святослава Ольговича,
вирушив у травні того ж року на зустріч із ним до Моровійська. Після досягнутих до-
мовленостей і порозуміння перший запросив другого до себе в табір на обід:
«Святославъ же ѣха к нему безо всякого извѣта . и бысть же радость во тъ
день межю има . и дарова мнози . да бо Ростиславъ Святославу соболями
12 Лаврентьевская летопись. – Стб.124.
13 Там само. – Стб.125 («вар» – одиниця виміру хмільного меду, 1 вар = 3 бочки).
14 Лаврентьевская летопись. – Стб.125.
15 Гуревич А.Я. Проблемы генезиса феодализма в Западной Европе. – Москва, 1970. – С.82; Его же. Пир //
Словарь средневековой культуры. – Москва, 2003. – С.359–360.
16 Ле Гофф Ж. Средневековый мир воображаемого / Пер. с фр. – Москва, 2001. – С.235.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
50 Володимир Ричка
и горностаями . и черными кунами . и песци и бѣлыми волкы . и рыбьими
зубы . на заутрие же . позва . Святослав . Ростислава к собѣ на обѣдъ . и
тако . быста весела паче вчерашнего дни да Святослав Ростиславу парду-
съ . и два коня борза . оу ковану сѣдлу . и тако розидостася оу свояси»17.
Через таку «обідню дипломатію» вдалося убезпечити своє володарюван-
ня на Київщині й Рюрикові Ростиславичу. Посівши після смерті Святослава
Всеволодовича у серпні 1194 р. київський великокнязівський стіл він найперше
відправив посла до свого брата у Смоленськ, кажучи йому: «Се брате се остало ми ся
старѣиши всѣхъ в Роуськои землѣ . а поѣди ко мнѣ Кыевоу что боудеть . на Роускои
землѣ доумы и о братьи своеи о Володимерѣ племени . и то все оукончаевѣ»18. Давид
прийняв запрошення брата і прибув на човнах у Вишгород. Переговори й домов-
леності про старійшинство Рюрика в Руській землі точилися за обідом у Рюрика,
білгородського князя Ростислава Рюриковича, а також за обідом, улаштованим
Давидом для київського духівництва. Потім Давид покликав на обід федератів
Русі – чорних клобуків, які попилися в нього тут усі й, задоволені князівськими
дарами, роз’їхалися. Кияни теж почали звати Давида на пири, «подаваючи емоу
честь великоу и дары многи». Той, своєю чергою, «позва Кыянъ к собѣ на обѣдъ . и ту
бысть с ними в весельи мнозѣ и во любви велици […] И с братом своимъ Рюрикомъ
ряды оуконча . о Роускои землѣ и о братьи своеи о Володимерѣ племени»19.
Формою комунікації влади з рядовими верствами населення були учти, ула-
штовувані князями з нагоди церковних свят, значущих політичних подій та це-
ремоній. Сповіщаючи під 1115 р. про перенесення мощей братів-страстотерпців
Бориса і Гліба до збудованої Володимиром Мономахом та чернігівськими князями
Давидом й Олегом Святославичами кам’яної церкви у Вишгороді, літописець зга-
дав урочистий обід, організований Олегом із цієї нагоди: «Обѣдаша оу Ольга . и
пиша и бысть оучрежение велико . и накормиша оубогыя странъныя . по 3 дни»20.
Не обходилася без великої громадської учти й церемонія посідання велико-
князівського престолу. Наприклад у 1150 р., коли Ізяслав Мстиславич увійшов до
Києва, де «сѣде на столѣ дѣда свого и отца свого . с честью великою». Після інавґура-
ції у Софійському соборі він «поѣха и съ братьею на Ярославль дворъ и Оугры позва
со собою на обѣдъ и Кияны и ту обѣдавъ с ними . на велицемъ дворѣ на Ярославли
и пребыша оу велицѣ весельи»21. Так само, як і церемонії коронування у Західній
Європі, обряд посідання великокнязівського престолу в Київській Русі закінчував-
ся, мовлячи словами Ж. Ле Ґоффа, «ґастрономічним апофеозом». Подібна практи-
ка, як бачимо, була універсальною нормою політичної культури середньовіччя.
Громадські обіди, неодмінним компонентом яких ставали хмільні напої, ви-
магали значних запасів. Виноградні вина, що подавалися у князівських палацах
до святкового та, мабуть, і до повсякденного столу, були товаром дорогим, що купу-
вався на ринках Візантії, Балкан, Криму, де ще у VIII–IX ст. розвинулося товарне
виноробство. Транспортувалися і зберігалися вина здебільшого у великих глиня-
них корчагах. Більш місткими були бочки («бъчька») та «каді» («кадь), в яких три-
мали мед, пиво, квас, інші рідини22. Місцем їх складування служили спеціально
17 Ипатьевская летопись // ПСРЛ. – Т.2. – Москва, 2001. – Стб.504.
18 Там же. – Стб.681.
19 Там же. – Стб.682.
20 Там же. – Стб.280.
21 Там же. – Стб.416.
22 Воронин Н.Н. Пища и утварь // История культуры Древней Руси. – Москва; Ленинград, 1948. –
Т.1. – С.271–272.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
51«Веселие Руси...»: Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави
обладнані погреби-медуші або бретяниці. Під час міжусобних війн, коли комусь
траплялося захопити князівський чи боярський двір, це ставало бажаною здобич-
чю переможців. Наприклад, коли 1146 р. чернігівські князі Ізяслав та Володимир
Давидовичі напали на «сільце» Ігоря Ольговича, то виявили на князевому дворі
«готовизни много . въ бретьяничахъ и в погребѣ и медовѣ и что тяжкого товара . вся-
кого до желѣза и до мѣдти . не тягли бяхоуть от множества всего того вывозити»23.
Усі ці трофеї Давидовичі повантажили на вози (власні та дружинників) і звеліли
запалити двір, церкву Св. Георгія, стодолу зі збіжжям. Відтак вони рушили на
Путивль, утім захопити його змогли лише за допомоги війська київського князя
Ізяслава Мстиславича. Останній призначив сюди свого посадника. При цьому було
пограбовано князівський двір Святослава Ольговича. Із-поміж різноманітного до-
бра, «иже бѣ немочно двигноути», у погребах було знайдено 500 берківців меду та
80 корчаг вина24.
Чималими були запаси хмільних напоїв і в галицького боярина Судислава.
Коли в 1229 р. на підступах до Галича військо Данила Романовича захопило його
маєток, тут було виявлено багато зброї, вина і продовольства: «Данилъ же взя
дворъ Судислав якоже вино и овоща и корма и копии и стрел пристранно видите»25.
Данилові дружинники не відмовили собі у задоволенні почастуватися добірним
вином, та так, що князь звелів відвести своє військо від гріха подалі на інший берег
Дністра: «Даниил видив люди своя яко испилися не хотя стать у города (Галича –
В.Р.) но идее на ину сторону Днестра»26.
Скласти уявлення про ґастрономічну культуру та антураж князівського застіл-
ля допомагає літературна замальовка зі «Слова про багатого й убогого», складеного
болгарським проповідником близько 1200 р. (курсив мій – В.Р.):
«На обеде же его служба многа; сосуди златом оковани и серебром; брашь-
но многое различно – тетеря, гуси, жеравие и ряби, голуби, кури, заици
и олени, вепреве, дичина […] пирогове; множество поваров работаюче и
делающе с потом, ини много текуще, и на перстах блюда носище, ини же
махающе с боязнию; ини же серебрьныя умывальница дьржаще, ини же
укропьници дъмуще, ини стькляница с вином носище, чаше сребрьны
великыи позлащены, кубъцы и котьлы; питие же многое – мед и квас,
вино, мед чистый; пития обнощная с гусльми и свирельми; веселие мно-
гое – ласкавьци, шьпилеве, смехословьци; плясания, песни»27.
Трапезу влаштовано за всіма правилами благородного бенкетування: на сто-
лах, покритих скатертинами, бачимо дорогі прибори, забиту птицю, дичину та іншу
вишукану їжу аристократів. Вино, що було справжньою окрасою пиру, подавалося
у срібних із позолотою чашах, які, здається, були іменними. Наприклад, виявле-
на археологами срібна із золотим окрешем чара князя Володимира Давидовича
(1139–1151 рр.) засвідчувала ім’я її власника заздоровним написом: «А се чара
кня[зя] Володимирова Давидовича кто из нее пь[ет] тому на здоровье а хваля бога
и [г]осподаря великого кня[зя]». Лаконічнішим був напис, прокреслений на вну-
трішній поверхні ніжки срібної чаші, що походить зі скарбу князів Ольговичів, ви-
явленого під час археологічних досліджень 1985 р. на дитинці у Чернігові: «Княжа
23 Ипатьевская летопись. – Стб.333.
24 Там же. – Стб.334. Берковець – міра ваги, яка дорівнювала 10 пудам (понад 160 кг меду чи воску).
25 Ипатьевская летопись. – Стб.758.
26 Там же.
27 Цит. за: История культуры Древней Руси. – С.271–272.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
52 Володимир Ричка
Гюрьева». Ураховуючи місце знахідки (на території князівського двору ХІІ –
середини ХІІІ ст.) керівник розкопок В.Коваленко справедливо вважає власником
чаші князя Георгія, представника чернігівської династії. Археолог запримітив,
що з-поміж понад двадцяти князів, котрі посідали чернігівській стіл до середини
ХІІІ ст., коли й було заховано скарб, «відомий лише один, хто носив у хрещенні ім’я
Георгій – Ігор, князь новгород-сіверський (1178–1198 рр.) та чернігівський (1198–
1202 рр.), головний герой “Слова о полку Ігоревім”»28.
На банкетах, як свідчать дані епіграфіки, виголошувалися хвальні промови
і здравиці. За четвертою чашею зазвичай звучало слово чи повчання, виголоше-
не кимось із представників вищого духівництва або духовним отцем-наставником
князя. А вже за десертом гостей розважали придворні музики, блазні та акроба-
ти. Колективні й індивідуальні емоційні почуття вписуються у стиль святкувань.
Веселі князівські учти та видовища були нормою повсякденного життя двору.
Про це свідчать деякі зі сцен на світських фресках у Софійському соборі в Києві, де
зображено ігри, танці, акробатичні вправи та ін. Такі, зокрема, фрески «Боротьба
ряджених», «Скоморохи», «Акробати». На першій із них, розміщеній у північно-за-
хідній вежі собору, зображено жартівливу боротьбу блазнів на святочних видови-
щах, а на двох інших сценах із південно-західної вежі – оркестр і танцюристів.
Згадка про один такий, сказати б, музичний ансамбль при дворі великого київсько-
го князя Святослава Ярославича заховалася у житії Феодосія Печерського. Якось,
увійшовши до «храмини», де перебував володар, святитель побачив перед ним лю-
дей, що розважали його музикою та співами: «Вниде въ храм, идѣже князь сѣдей,
и се видѣ многыя играюще пред ним: овы гусленыя гласы испущающим, и инѣм
мусикейскыя пискы гласящим, иныя же органныя, и тако всѣм играющим и весе-
ляющимся, якоже обычай есть пред князем»29. Побачивши Феодосія, князь зніяко-
вів і звелів музикантам замовкнути.
Бенкетування ставали серйозним випробуванням для їх учасників – необереж-
не слово, легковажний жарт або грубий жест могли спровокувати скандал. Якось
галицькому князеві Данилу, котрий пирував зі своїми дружинниками, один за-
розумілий боярин «лице зали ему чашею»30. За свідченням Галицько-Волинського
літопису володар, угамувавши гнів, продовжив бенкетувати. Утім бувало й гірше.
Для Юрія Долгорукого, якого недолюблювали кияни, чаркування закінчилося
трагічно: «Пивъ бо Гюрги . въ осменика оу Петрила . въ тъ день на ночь разболѣся .
и бысть болести его 5 днии и преставися Киевѣ»31. Мабуть, йому було підсипано
отруйного зілля, аби в такий спосіб усунути його з київського великокнязівського
столу.
Неперевершеними майстрами виготовляти й непомітно розчиняти отруту
у вині були греки. Під час воєнного походу на Візантію князя Олега, коли його
військо підійшло під стіни Царгороду, вони, як сповіщає літописець, «убояшася и
рѣша выславше ко Олгови не погоубляи града имемъ ся подать якоже хощеши.
и оустави Олегъ воя И вынесоша емоу брашно и вино и не приа его. бѣ бо оустро-
ено со отравою. и оубояшася Греции. и рѣша нѣсть се Олегъ. но святыи Дмитреи
28 Коваленко В. Скарб Ольговичів // А сє єго срєбро: Збірник праць на пошану члена-кореспондента НАН
України Миколи Федоровича Котляра з нагоди його 70-річчя. – К., 2002. – С.130.
29 Києво-Печерський патерик / Підгот. тексту, вступ, прим. Д.Абрамовича. – К., 1931 [Пам’ятки мови та
письменства давньої України, т.IV]. – C.68.
30 Ипатьевская летопись. – Стб.763.
31 Там же. – Стб.489.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
53«Веселие Руси...»: Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави
посланъ на ны от Бога»32. Здатність розпізнавати отруту була під силу лише такому
леґендарному героєві ранньої історії Русі, яким був Віщий Олег33. Більш реаліс-
тичною видається інша замальовка київського книжника, уміщена ним у «Повісті
временних літ» під 1064 р. У ній ішлося про отруєння візантійським «котопаном»
(сановником високого ранґу) під час застілля тмутороканського князя Ростислава
Володимировича:
«Ростиславу сущю Тмуторокани . и емлющю дань оу Касогъ . и оу инѣхъ
странах . сего же оубояшеся Грьци послаша с лестью котопана . оному
же пришедшю к Ростиславу . и ввѣрившюся ему . чтяшеть и Ростислав .
единою же пьющо Ростиславу с дружиною своею . рече котопанъ княже
хочю на тя пити . оному же рекши пии . он же испивъ половину . а поло-
вину дасть князю пити . дотиснувся пальцем в чашю бѣ бо имѣя под. ног-
темъ растворенье смертное и вдасть князю . оурекъ смерть до дне семаго
. оному же испившю»34.
Убивця знав, що отрута діятиме повільно, і вирахував, що Ростислав згас-
не за тиждень. Отож коли на сьомий день він з’явився у візантійському Корсуні
(Херсонесі), то впевнено оголосив містянам, що сьогодні Ростислав помре. Корсунці
розпізнали справжню причину смерті тмутороканського князя й побили котопана
камінням.
Великим споживачем вина була також церква, який цей напій був потрі-
бен насамперед для богослужінь, адже без вина служити божественну літургію
заборонялося:
«Аще кромѣ вина служити божественая литургия, се безаконие велико
есть: приемь бо рече, Господь наш Иисус Христос от плода лозного чашу,
и благословив и освящь, дасть своим святым учеником и Апостолом,
рекъ: пийте от нея вси. Сего ради, аще кромѣ вина иным нѣчимъ слу-
жити, съпротивникъ есть Господняго указания; кровь бо и вода стече от
ребръ Господних; сего ради и мы, вино и воду вливающе, служим»35.
Церкви й монастирі потребували багато вина. Його скуповували великими
партіями на міжнародних ринках. Джерелами поповнення запасів монастирських
винних погребів нерідко були й пожертви заможних мирян. Київський боярин Іван
(«Богу ему възложившу нараз ум») прислав якось до Печерської обителі в Києві
«три възы брашна: хлѣбы и сырь и рыбу и сочиво же и пшено, еще же и мед»36.
Іншого разу до монастиря «привезоша три возы коръчагь с вином, их же посла жена
некаа, яже бѣ придръжащи вся в дому благовѣрнаго князя Всеволода»37.
Ченці практикували виготовлення вина та виноградного соку й у власних ви-
нарнях. Із «Києво-Печерського патерика» довідуємося про монастирські городи
та сади, де росли яблуні, кущі калини, бузку, терену. Серед археологічного ма-
теріалу XI–XIII ст. із розкопок на території Києва трапляються знахідки насіння
32 Лаврентьевская летопись. – Стб.30.
33 Докл. див.: Рычка В.М. Вещий Олег в истории и памяти. – Санкт-Петербург, 2019. – С.164–172.
34 Лаврентьевская летопись. – Стб.166.
35 Памятники древнерусского канонического права, часть первая (Памятники XI–XV в.) // Русская историческая
библиотека. – Т.6. – Санкт-Петербург, 1908. – №32. – Стб.258.
36 Києво-Печерський патерик. – C.57.
37 Там само. – C.58.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
54 Володимир Ричка
малини та бузини, кісточок вишень, сливи, терену, винограду38. Виноградарську
традицію було запозичено з візантійської монастирської практики. Відвідуючи
Константинополь, Святу Гору іноки переймали культуру садівництва й селекці-
онування та впроваджували її вдома. Звісно, напої, виготовлені з місцевого вино-
граду, поступалися за якістю грецьким винам. Канонічні правила дозволяли ви-
користовувати вижатий із виноградної лози сік у разі відсутності вина на літургії39.
Утім вино використовувалося не тільки для літургійних потреб. Його, разом зі
хмільними медами, подавали до столу на велелюдних «духовних бенкетах», ула-
штовуваних із нагоди церковних свят, освячення новозбудованих храмів тощо.
Щоправда, «спонсорами» таких учт були переважно князі. Наприклад, після освя-
чення церкви Св. Василія, збудованої Святославом Всеволодовичем на великому
княжому дворі в Києві 1183 р., князь «созва на пиръ тьи доуховныи священного
митрополита Никифора ины епископы игумены . и всь святительскыи чинъ . и
Кыяны . и быша весели»40. Особливу увагу до організації таких трапез виказав
Рюрик Ростиславич. Після завершення в 1198 р. будівництва церкви Св. Апостолів
у київському Білгороді він «созва духовныи тыи пиръ», до участі в якому було за-
прошено представників вищого духівництва, ченців і простолюдинів. Наступного
року, після скінчення оборонно-будівельних робіт на Видубичах, Рюрик «постави
коутью оу святого Михаила . и молитву принесе от приятьи труда . потщания свое-
го […] и створи пиръ не малъ . и трапезоу со приготовленьемь . и накорми игумени
. и со калугѣры всими . и всякого чина церковьнаго . и подари вся яже от первыхъ
даже и до последних . не токмо тоу соущая . но и прилоучившаяся»41. Такі учти ви-
промінювали позитивні емоції та єднали людей, даруючи їм утіху та відпочинок.
Крім велелюдних «духовних бенкетів» у Київській Русі практикувалися й ка-
мерні ритуальні трапези можновладців із духівництвом. Наприклад, київський
князь Ростислав Мстиславич, який плекав наміри на порозі смерті постригтися у
ченці, «устроил же бяше и сю добродетель в собе оу великыи пост . в въсякую суббо-
ту и неделю сажаша на обеде у себе 12 черньца . трети на десять Поликарп и тако
накорми нищихъ отпущаша». А після закінчення сорокаденного посту, у переддень
Лазарів, «вси Печеряны и взимаше и по всим манастырям зваше […] оутишиваше
братью Печерскую»42. Містично-символічне значення подібних трапез очевидне – у
такий спосіб князь маніфестував свою єдність із чернечою спільнотою.
Монастирські статути реґламентували норми споживання вина. Проте для
ченців, змучених суворим послухом і тривалими службами, воно було не тільки
втіхою, але й неабиякою спокусою. Тож братії нелегко було встояти перед нею.
Митрополит Іоанн наприкінці XI ст. вказував на те, що за монастирськими мура-
ми нерідко відбувалися гучні хмільні учти:
«Иже в монастирѣхъ часто пиры творять, съзывають мужа вкупѣ и
жены, и в тѣх пирѣх другъ другу преспѣвають, кто лучеи створить
пиръ, си ревность не о Бозѣ, но от лукаваго бываеть ревность си, и
десною лестью приходящии и образъ милости и духовное оутѣше-
нье приводящимъ и творящимъ пагубу. Подобаеть сихъ всею силою
38 Пашкевич Г.О. Палеоетноботанічні дослідження давньоруського часу та середньовіччя на території
України // Археологія і давня історія України. – Вип.1: Проблеми давньоруської та середньовічної архео -
логії. – К., 2010. – С.480.
39 Див.: Памятники древнерусского канонического права, часть первая (Памятники XI–XV в.). – №12. – Стб.138.
40 Ипатьевская летопись. – Стб.634.
41 Там же. – Стб.711–712.
42 Там же. – Стб.529–530.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
55«Веселие Руси...»: Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави
възбраняти епископомъ, наоучающи яко пьянству злу царства Божия
лишаться»43.
Пияцтво траплялося й серед білого духівництво, особливо парафіяльних свя-
щеників. Новгородський архієпископ Ілля (Іоанн) у своєму «Повчанні», складеному
1166 р., закликав отців духовних «не вдаватися многомоу питию» та не виказува-
ти цю свою пристрасть перед мирянами: «Оже бо простьчь какъ любо грѣхъ ство-
рить, то до себе ему вина токмо, а оже мы, тъ не намъ одинымъ пагуба, нъ и всѣмъ
людемъ: хотять бо рещи: а попи чему творять?». Святитель застерігав ієреїв:
«Вижю бо слышю, оже до обѣда пиете. Да оже мы до обѣда пиемъ, то ти
простьчемъ и чресъ ночь: на кого бо имъ зряче въстяноутися? […] Не еди-
но же то, оже до обѣда пиете, въ и въ вечерѣ оупившеся, а завтра службу
ствариете, человѣкомъ оугодия творите, а не Богови. И оли бо съ другомъ
нѣ льзя по пирью добрѣ бесѣдовати, аже нъ съ Богомъ. Да то ми ся мнить,
яко великъ грѣхъ собі приобрѣтаемъ въ томъ слоуженьи. Да молю вы ся,
братие, останется того: во мнози бо питии многа бѣда есть, души грѣхъ,
тѣлоу болѣзнь, от людий оукоръ, церковного стояния прав нѣтоуть»44.
Духівництво закликало вірних утримуватися від пиятики. Надмірне спожи-
вання алкогольних напоїв засуджувалося. Провідним мотивом церковних повчань
та канонічних настанов було таврування пороку пияцтва. Ці викривання, що відо-
мі й у грецькій традиції, містяться в багатьох перекладних творах. Спираючись на
ті зразки та авторитет Біблії (Бут., 1, 31; Сир. 31–33; Еф. 5, 18) церковні ієрархи
вмотивовували, що пияцтво,
«Богом ненавидимо есть. Сам бо Господь апостолом рече пьяницы цар-
ства Божия не наследять, но уготована им мука с прелюбдоѣи с татми
и с разбойници […] яко и велиции мужи и угодници Божии пьянством
погибоша царствие царства отринуша, светлии святость погуби, силнии
силу испортиша, храбрии мечю ядь быци, багатии нищи быша, сдравии
кольни быша и милостии скоро умроша»45.
Для парафіяльних священиків, котрі перебували у самій гущі життя пастви,
не становило труднощів проілюструвати книжні тексти конкретними прикладами.
Так, один п’яничка, добираючись додому, перечепився, упав у калюжу, де й захли-
нувся. Життя другого обірвалося після чергового нападу білої гарячки. Корчма та
медуша – це місце, де ховається диявол, що спокушає людей на лихі вчинки. Ось
чому актуального звучання набували сформульовані в біблійних книгах пересто-
роги: «Не будь поміж тими, що жлуктять вино, поміж тими, що м’ясо собі пожира-
ють, бо п’яниця й жерун збідніють, а сонливий одягне лахміття» (Пр. 23: 20–21).
Церква доступними їй засобами намагалася обмежити споживання вірянами
п’янких напоїв. У популярному у ХІІ ст. «Слові св. Василя Великого» зазначалося,
що нормою випитого за обідом хмільного трунку, «по заповѣде святыхъ отець иже
узакониша православным», має бути три чаші. Четверта вже «есть от неприязни».
Найбільшого осуду заслуговувала сьома чаша:
43 Памятники древнерусского канонического права, часть первая (Памятники XI–XV в.). – №1. – Стб.16–17.
44 Там же. – Дополнения. – №2. – Стб.350–351.
45 Материалы для истории древнерусской покаянной дисциплины (Тексты и Заметки) / Подг. С.И.Смирнов //
Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. – Книга
третья (двести сорок вторая). – Москва, 1912. – №40. – С.195.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
56 Володимир Ричка
«Егда испьютъ 7-ю чашу, еже есть богопрогнѣвателна, духа святого оскор-
бителна, ангелъ отгонителна, бѣсов възвеселителна. Ангелу же отшедшу
от каждого человека а бѣсу приближуся и начнуть бѣсы своя потребы вно-
сити, ово зависти и клеветы, а инъ свары и лаяниа, и за власы рваниа, инъ
кровопролитне и убивство, инъ же злободѣяние и блудъ и всяку нечистоту
и студь, инъ же высокоумие и гордость, инъ же игры бѣсовьскыа и пѣсни
и плясание, и что потреба многа глаголити, всяку кознь сатанинину»46.
Заборонялося випивати під час посту. Хіба що «аще ли будеть не мочно в
посныи дни питии квасу житного, ино нужи ради великая испити меду, как бы
пьянства не слышати»47. Тобто випивати потроху можна було – «нужи ради». Як по-
вчав апостол Павло, «коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите – усе
на Божу славу робіть!» (1 Кор., 10:31).
Свою особливу місію церква вбачала в тому, аби стримувати можновладців від
нерозважливих учинків, закликала їх дотримуватися християнських норм у пове-
дінці, і насамперед утримуватися від пияцтва. Розмірковуючи над питанням, чому
трапляються добрі й лихі володарі, літописець розвивав думку про те, що
«аще бо кая земля оуправится пред Богом . поставляеть еи царя или
князя праведна . любяща суд . и правду . и властеля оустраяеть . и су-
дью правящаго судъ . аще бо князи правьдиви бывають в земли . то ему
многа отдаются согрѣшенья [земли] . аще ли зли и лукави бывають . то
болше зло наводить Богъ на землю . понеже то глава есть земли . так бо
Исаия рече . согрѣшиша от главы и до ногу (Іс., 1, 6) . еже есть от царя и
до простых людии . лютѣ (горе – В.Р.) бо граду тому в немъ же князь оунъ
(Екл., 10, 16) любяи вино пити съ гусльми . и съ младыми свѣтники .
сяковыя бо Богъ даеть за грѣхы . а старыя и мудрыя отиметь»48.
Натомість похвали вдостоєні ті князі, хто «не помрачи ума своего пьянством».
У літописному некролозі на смерть Всеволода Ярославича, уміщеному в «Повісті
временних літ» під 1093 р., із-поміж інших його чеснот було те, що «въздержася
от пыяньства и от похоти . тѣмь любимъ бѣ отцем своимъ»49. Його син Володимир
Мономах у своєму «Повчанні» також застерігав власних дітей ухилятися від
п’янства («лжѣ блюдися и пыяньства . и блуда . в томъ бо душа погыбаеть и тѣло»)50.
Проте далеко не кожному з руських володарів удавалося не заплямувати своє
ім’я пияцтвом та розпустою. Грішив цим, наприклад, галицький князь Володимир
Ярославич. Коли він по смерті батька від 1188 р. почав княжити в Галицькій зем-
лі, то пристрастився до чарки («бѣ бо любезнивъ питию многомоу . и доумы не любя-
шеть с моужи своими»). А на додачу ще й поклав око на якусь попівну («и поя оу попа
жену и постави собѣ женоу»)51. Галицькі бояри, підбурювані Романом Мстиславичем,
що й сам замірявся на галицький стіл, виступили проти свого князя, кажучи, «не хо-
чемь кланятися попадьи . а хочемъ ю оубити . а ты гдѣ хочеш тоу за тя поимемъ».
46 Слово святого великого Василия о том, како подобает вздерживатися от пьянства // Памятники древнерусской
церковно-учительной литературы. – Вып.3 / Изд. журнала «Странник», под ред. проф. А.И.Пономарева. –
Санкт-Петербург, 1897. – С.95–96.
47 Материалы для истории древнерусской покаянной дисциплины (Тексты и Заметки). – С.228. Пор.: Лука
Жидята. Поучение к братии // Памятники древнерусской церковно-учительной литературы. – Вып.1. – Санкт-
Петербург, 1894. – С.14–16.
48 Лаврентьевская летопись. – Стб.139–140.
49 Там же. – Стб.216.
50 Там же. – Стб.246.
51 Ипатьевская летопись. – Стб.659.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
57«Веселие Руси...»: Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави
Володимир, прихопивши скарбницю та попадю з синами, утік під захист угорсько-
го короля Бели, котрий погодився допомогти йому повернути Галич, де на той час
уже утвердився Роман. Однак у невдовзі захопленому місті Бела посадовив свого сина
Андрія. Натомість Володимира Ярославича він силоміць забрав назад в Угорщину, де
тримав разом із сім’єю в полоні. Лише за два роки колишньому галицькому князеві
вдалося вирватися з угорської неволі. Цю історію Київський літопис подає під 1190 р.:
«Того же лѣта .оускочи Володимерь Ярославичь . изъ Оугоръ . из вежѣ
каменое . тоу бо держашеть король и с попадею его . и с двѣима дѣтятема .
поставленъ бо бѣ емоу шатер на вежи . он же изрѣзав шатер . и сви собѣ
оужище . и свѣсися отоудоу доловъ . от сторожи же его . бяста емоу два во
приязнь . яже и доведоста земли Немѣчкыя . ко цареви Нѣмѣцкомоу»52.
Тим німецьким «царем» був Фрідріх Барбаросса. Довідавшись, що Володимир
є сестричем його доброго знайомця – суздальського князя Всеволода Юрійовича,
він прийняв його та допоміг (щоправда небезкорисливо й чужими руками) повер-
нути цьому п’яничці Галич.
Там, де ллється вино, розігруються життєві драми, ламаються долі та нерідко
проливається кров. Згадаймо, наприклад, криваву драму, що розігралася 1175 р.
при дворі Андрія Боголюбського на Суздальщині. Злочинці, які зазіхнули на жит-
тя князя, наважилися на вбивство, коли добряче хильнули вина: «Шедше в ме-
душю и пиша вино . сотона же веселяшеть их в медуши . и служа имъ невидимо
поспѣвая я и крѣпя их»53. Фатальну роль відіграло пияцтво й у долі литовського
князя Войшелка. Замолоду він був затятим язичником, що розважався щоденними
вбивствами своїх одноплемінників. Близько 1262 р. його сестру було віддано заміж
за сина Данила Галицького – Шварна. Невдовзі Войшелк навернувся у християн-
ську віру. Надумавши прийняти монаший чин він подався до Галича. Там охрес-
тив Данилового онука Юрія Львовича, а потім пішов у «город Полоний», до ігумена
Григорія в монастир, де постригся у ченці. Через три роки він вирішив податися
на Святу Гору, але все ж повернувся у свій Новгородок, де поставив монастир на
березі Німана. Після трагічної загибелі свого батька – князя Міндовґа він скинув
чернечу рясу й почав княжити в Литовській землі. Діяльну участь в урядуван-
ні брав і Шварно Данилович, який успадкував княжіння Войшелка після того, як
останній зрікся князювання та знову постригся у ченці. На цей раз він обрав монас-
тир св. Даниїла Стовпника в Угровську, кажучи: «Се ми зде . близь мене сын мои
Шварно . а дроугии господинъ мои . отець князь Василко (володимирський князь
Василько Романович – В.Р) . а тѣма ся имоу оутѣшивати»54. Проте Лев Данилович не
міг змиритися з тим, що Войшелк – хрещений батько його сина Юрія – віддав ласий
шмат Литовської землі не йому, а Шварнові. Обравши слушну нагоду, Лев звернув-
ся до Василька Романовича з проханням про зустріч із ним, на яку той запросив би
Войшелка. Останній, як свідчить літопис, боявся Лева й не хотів їхати на цю зустріч
до Володимира, але за Васильковою порукою все ж поїхав і зупинився в монастирі
св. Михайла Великого. Ця згубна для Войшелка зустріч, звісно, не обійшлася без за-
стілля. Його влаштував на своєму дворі німецький купець: «Марколт же Нѣмѣчинь .
зва к собѣ . всѣ князѣ на обѣд . Василка . Лва Воишелка . и начаша обѣдати . и пити
и веселетися». Далі події розвивалися стрімко:
52 Там же. – Стб.666.
53 Там же. – Стб.586.
54 Там же. – Стб.867.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
58 Володимир Ричка
«Василко же напився поѣха домовъ спать . а Воишелкъ поѣха до мана-
стыря . одеже стояшеть . и по сем Левъ примха к немоу в монастырь . и
поча молвити Воишелкови . куме напимся . и начаша пити . дыяволъ
же исконѣи не хотя добра . чловечкому родоу . и вложи во серце Лвови .
оуби Воишелка . завистю . оже бяшеть . далъ землю Литовскоую . братоу
его Шварнови . и такъ бысть конѣць оубитья его спрятавше тело его . и
положиша . во церкви святого Михаила Великаго»55.
Доволі необачно було пиячити під час воєнних походів, адже нерідко для учасни-
ків хмільної учти це оберталося поразкою. Наприклад, напередодні вирішальної бит-
ви за Київ, що сталася поблизу Любеча пізньої осені 1015 р. між військами Ярослава
Мудрого та Святополка Окаянного, останній вирішив внести розмаїття у тримісячний
польовий побут, «и всю нощь пилъ бѣ с дружиною своею»56. Це бенкетування визна-
чило долю його війська. Удосвіта Ярославові новгородці, які стояли на правому березі
Дніпра, непомітно переправилися через річку, повідштовхували ворожі човни від бе-
рега й загнали Святополка з дружиною на покрите кригою озеро. Коли ж лід не ви-
тримав такої кількості людей і проломився, Ярослав здобув перемогу.
Подібна халепа трапилася і з підпилими уграми в 1151 р. Напередодні битви
Мстислава Ізяславича з галицьким князем Володимиром загони угорських воїнів,
надані королем у поміч Мстиславові, стали табором біля міста Сапогиня, де ота-
борилися й полки Мстислава. Дорогобузький князь Володимир Андрійович, який
був союзником Володимира, вислав у дар Мстиславові та уграм «питья много».
Упевнившись у тому, що все йде як задумано, він потай дав знати Володимирові:
«Мстиславу пьючи со Оугри же пьяни величахуся а мы с тобою же бьем». І хоч обач-
ливий Мстислав перед тим, як лягти спати, розставив навколо табору варту, напад
заскочив зненацька. Князь скочив на коня й заходився піднімати угрів на бій. Та
ті «лежаху пьяни яко мертви»57. Цим і скористався Володимир, захопивши усіх у
полон. Натомість сам Мстислав утік до Луцька.
Так само зненацька був заскочений воїнами Володимира Ізяславича в київ-
ському Білгороді 1150 р. син князя Юрія Долгорукого Борис, котрий разом із бать-
ком вів запеклу війну за Київ. Злегковаживши небезпекою, той саме бенкетував із
дружинниками та з місцевими попами («пьяшеть в Бѣлѣгородѣ . на сѣньници . с
дружиною свою и с попы Бѣлогородьскыми»)58. Коли б черговий митник не встеріг
моста через Ірпінь, не підняв його, то захопили б Бориса – піднялася паніка, засур-
мили труби й Борис, почувши це, утік до батька в Київ.
Пияцтво, як бачимо, не було на добро ані князям, ані їхнім дружинникам і
боярам, як й іншим людям, що надто захоплювалися хмільними напоями. Ті вина
та меди вже давно випиті, а вікові рецепти їх приготування забуті. Хоч і не зна-
йшлося в Русі поета, який би, подібно до шотландця Р.Бернса, оспівав їх чари, але
в доступних нам писемних джерелах, мов на денці спорожнілих чаш, залишили-
ся дорогоцінні візерунки, з яких і витинаються яскраві, із п’янким присмаком за-
мальовки. Хмільні учти та бенкетування в Київській Русі були природним, орга-
нічним засобом людського спілкування, важливим елементом соціальних зв’язків,
невід’ємною складовою системи суспільної комунікації. За посередництва спільного
застілля стверджувалася й у наочній формі реалізовувалася соціально-психологіч-
на єдність громадських колективів. У суспільно-політичному житті, роз’ятреному
55 Там же. – Стб.868.
56 Лаврентьевская летопись. – Стб.142.
57 Ипатьевская летопись. – Стб.441–442.
58 Там же. – Стб.415.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
59«Веселие Руси...»: Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави
міжкнязівською ворожнечею, аристократичний кодекс застілля нерідко ставав чи
не найбільш ефективним засобом послаблення напруги, знаряддям пошуку по-
розуміння. Такою ж була й соціальна природа трапез, улаштовуваних із нагоди
родинних, церковних свят, інших значущих подій. І все ж характерний для будь-
якого суспільства порок побутового пияцтва не став визначальною рисою повсяк-
денного життя Київської Русі.
REFERENCES
1. Gerodot. (1972). Istoriya v devyati knigah. Per. i prim. G.A.Stratanovskogo. Leningrad. [in Russian].
2. Gurevich, A.Ya. (1970). Problemy genezisa feodalizma v Zapadnoy Evrope. Moskva. [in Russian].
3. Gurevich, A.Ya. (2003). Pir. Slovar srednevekovoy kultury, 359–360. Moskva. [in Russian].
4. Hrushevskyi, M. (1991). Istoriia Ukrainy-Rusy, 1. Kyiv. [in Ukrainian].
5. Hrushevskyi, M.S. (2004). Vyimky z zherel do Istorii Ukrainy-Rusy: do polovyny XI viku. Tvory u 50 t., 6. Lviv. [in Ukrainian].
6. Kovalenko, V. (2002). Skarb Olhovychiv. A se yego srebro: Zbirnyk prats na poshanu chlena-korespondenta NAN Ukrainy
Mykoly Fedorovycha Kotliara z nahody yoho 70-richchia, 117–138. Kyiv. [in Ukrainian].
7. Le Goff, Zh. (2001). Srednevekovyiy mir voobrazhaemogo. Moskva. [in Russian].
8. Lipets, R.S. (1969). Epos i Drevnyaya Rus. Moskva. [in Russian].
9. Pashkevych, H.O. (2010). Paleoetnobotanichni doslidzhennia davnoruskoho chasu ta serednovichchia na terytorii
Ukrainy. Arkheolohiia i davnia istoriia Ukrainy, 1, 477–483. Kyiv. [in Ukrainian].
10. Rychka, V.M. (2019). Veshchiy Oleg v istorii i pamyati. Sankt-Peterburg. [in Russian].
11. Voronin, N.N. (1948). Pishcha i utvar. Istoriya kultury Drevney Rusi, 1, 271–272. Moskva; Leningrad. [in Russian].
Volodymyr Rychka
Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor,
Chief Research Fellow,
Sector of Research on the History of Kyivan Rus,
Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine
(Kyiv, Ukraine), wolr@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0001-8037-4106
"Joyfulness of Rus'...":
Drinking as a Social Phenomenon of Ancient Rus' State
Abstract. The article explores the daily life of ancient-Rus' communities in such specific manifestations
as hop feasts and banquets. The purpose of the research is to study the functions of the code of feast
in the culture of Rus' and their role in social practice, to understand drinking as a social phenomenon
of Kyivan Rus'. The methodological basis of the study is the principle of historicism, focused on
the knowledge of the structures of everyday life, the social nature of drinking as a phenomenon of
socio-political life of Rus'. The scientific novelty of the research is that it is the first in Ukrainian
historiography a comprehensive socio-anthropological study of the phenomenon of drinking in Kyivan
Rus', which attempts to stratify the codes of the feast as a form of social communication of ancient
communities, to identify meaningful filling of their social functions. Conclusions. The study found
that consumption of hop drinks was an important component of the daily life of Rus' communities.
No significant family events and social affairs were complete without drinking: births, marriages, and
commemorations were accompanied by hop records. Feasts in Kyivan Rus' were not only utilitarian
and consumerist, but also played an important social function. They were an integral and very
important part of the system of public communication, one of the means of social communication and
a tool of understanding. The “feasts” arranged by the authorities of Kyivan Rus' for the purpose of its
legitimation and representation became institutional in nature. With the help of a common feast, the
social and psychological unity of social groups, communities and corporations was realized and in a
visual form. Such banquets represented one of the most essential forms of social communication,
imbued with the emotional attitudes of participants of a common meal. Cloud records in Rus' were a
natural and organic means of human communication, an important hub of social connection. The vice
of everyday drinking, characteristic of any society, was not a defining feature of everyday life in Kyivan
Rus'.
Keywords: Kyivan Rus', daily life, feast’s codex, wine, feast, drinking, social communication.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179745 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:22:30Z |
| publishDate | 2020 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ричка, В. 2021-06-07T10:08:31Z 2021-06-07T10:08:31Z 2020 "Веселие Руси...": Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави / В. Ричка // Український історичний журнал. — 2020. — Число 2. — С. 46-59. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. 0130-5247 DOI: doi.org/10.15407/uhj2020.02.046 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179745 94(100)«05/…» Досліджується повсякденне життя давньоруських спільнот у таких специфічних його
 проявах, як хмільні учти та бенкетування. Метою статті є вивчення функцій кодексу застілля в
 культурі Русі та його ролі у соціальній практиці, осмислення пияцтва як суспільного феномену.
 Методологічну основу дослідження становить принцип історизму, зорієнтований на пізнання
 структур повсякденності, соціальної природи пияцтва як явища суспільно-політичного життя.
 Наукова новизна. Уперше в українській історіографії проведене комплексне соціально-антропологічне дослідження феномену пияцтва в Київській Русі. Робиться спроба стратифікації кодексів
 застілля як форми соціального спілкування руських спільнот, виявлення змістового наповнення
 їх соціальних функцій. Висновки. Споживання хмільних напоїв було важливим компонентом повсякденного життя Русі. Без цього не обходилися значущі сімейні події та громадські справи:
 як народження, так і укладення шлюбу чи поминки за померлими. Утім застілля мали не тільки
 утилітарно-споживацький характер, але й виконували важливу соціальну функцію. Вони були
 невід’ємною та дуже важливою складовою системи суспільної комунікації, одним із засобів соціального спілкування та знаряддям порозуміння. «Пири», що їх улаштовували князі з метою леґітимізації й репрезентації своєї влади, набували інституціонального характеру. За посередництва спільного застілля стверджувалася та в наочній формі реалізовувалася соціально-психологічна
 єдність суспільних груп, громад і корпорацій. Такі бенкетування являли собою одну з найсуттєвіших форм соціального спілкування, просякнутого емоційними установками учасників спільної
 трапези. Хмільні учти в Русі були природним та органічним засобом людського спілкування, важливим елементом соціальних зв’язків. Порок побутового пияцтва, характерний для будь-якого суспільства, не став визначальною рисою повсякденного життя Київської держави. The article explores the daily life of ancient-Rus' communities in such specific manifestations
 as hop feasts and banquets. The purpose of the research is to study the functions of the code of feast
 in the culture of Rus' and their role in social practice, to understand drinking as a social phenomenon
 of Kyivan Rus'. The methodological basis of the study is the principle of historicism, focused on
 the knowledge of the structures of everyday life, the social nature of drinking as a phenomenon of
 socio-political life of Rus'. The scientific novelty of the research is that it is the first in Ukrainian
 historiography a comprehensive socio-anthropological study of the phenomenon of drinking in Kyivan
 Rus', which attempts to stratify the codes of the feast as a form of social communication of ancient
 communities, to identify meaningful filling of their social functions. Conclusions. The study found
 that consumption of hop drinks was an important component of the daily life of Rus' communities.
 No significant family events and social affairs were complete without drinking: births, marriages, and
 commemorations were accompanied by hop records. Feasts in Kyivan Rus' were not only utilitarian
 and consumerist, but also played an important social function. They were an integral and very
 important part of the system of public communication, one of the means of social communication and
 a tool of understanding. The “feasts” arranged by the authorities of Kyivan Rus' for the purpose of its
 legitimation and representation became institutional in nature. With the help of a common feast, the
 social and psychological unity of social groups, communities and corporations was realized and in a
 visual form. Such banquets represented one of the most essential forms of social communication,
 imbued with the emotional attitudes of participants of a common meal. Cloud records in Rus' were a
 natural and organic means of human communication, an important hub of social connection. The vice
 of everyday drinking, characteristic of any society, was not a defining feature of everyday life in Kyivan Rus'. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії "Веселие Руси...": Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави “Joyfulness of Rus’...”: Drinking as a Social Phenomenon of Ancient Rus’ State Article published earlier |
| spellingShingle | "Веселие Руси...": Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави Ричка, В. Історичні студії |
| title | "Веселие Руси...": Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави |
| title_alt | “Joyfulness of Rus’...”: Drinking as a Social Phenomenon of Ancient Rus’ State |
| title_full | "Веселие Руси...": Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави |
| title_fullStr | "Веселие Руси...": Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави |
| title_full_unstemmed | "Веселие Руси...": Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави |
| title_short | "Веселие Руси...": Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави |
| title_sort | "веселие руси...": пияцтво як суспільний феномен давньоруської держави |
| topic | Історичні студії |
| topic_facet | Історичні студії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179745 |
| work_keys_str_mv | AT ričkav veselierusipiâctvoâksuspílʹniifenomendavnʹorusʹkoíderžavi AT ričkav joyfulnessofrusdrinkingasasocialphenomenonofancientrusstate |