Економічне районування УСРР 1920‑х рр. як засіб уніфікації "народногосподарського" простору
Мета дослідження – виокремити та проаналізувати форми й методи радянської централізаторської політики в галузі економічного районування та управління промисловістю, систему підпорядкування базових галузей республіканської промисловості. Методологічну основу склали загальнонаукові та історичні підхо...
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 2020 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2020
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179749 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Економічне районування УСРР 1920‑х рр. як засіб уніфікації "народногосподарського" простору / В. Сокирська // Український історичний журнал. — 2020. — Число 2. — С. 107-120. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179749 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Сокирська, В. 2021-06-07T10:09:26Z 2021-06-07T10:09:26Z 2020 Економічне районування УСРР 1920‑х рр. як засіб уніфікації "народногосподарського" простору / В. Сокирська // Український історичний журнал. — 2020. — Число 2. — С. 107-120. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. 0130-5247 DOI: doi.org/10.15407/uhj2020.02.107 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179749 94(477)«1920»:33 Мета дослідження – виокремити та проаналізувати форми й методи радянської централізаторської політики в галузі економічного районування та управління промисловістю, систему підпорядкування базових галузей республіканської промисловості. Методологічну основу склали загальнонаукові та історичні підходи і принципи. Застосовано загальнонаукові, спеціальні, міждисциплінарні методи дослідження, що дало можливість вивчити різні документи, нагромадити й систематизувати емпіричний матеріал, проаналізувати статистичні дані. Наукова новизна. На основі широкого кола опублікованих джерел та архівних матеріалів досліджено особливості здійснення радянською владою політики економічного районування УСРР, проаналізовано форми й методи централізаторських зусиль у галузі економіки та управління промисловістю, систему підпорядкування базових галузей республіканської промисловості. Висновки. Формуванням комуністичної системи виробництва та розподілу передбачалася й докорінна модернізація продуктивних сил. Установлено, що план ДЕЕЛРО поклав початок практичної реалізації цієї політики. За ним радянська влада рахувалася тільки з Півднем Росії, а саме з Донбасом. Інтереси інших частин республіки, особливо Правобережжя, у ньому не знайшли відображення. Економічний принцип мав стати основою нового адміністративно-територіального поділу за тричленною формулою: область – округ – район. Адміністративні межі областей і кордони республік належало змінити відповідно до економічного районування. Територію УСРР планувалося поділити на два економічних райони, підпорядковані московським центральним органам. Доведено, що здійснення економічного районування з одночасним реформуванням системи управління промисловістю за винятком другорядних галузей позбавили республіку реґулятивних функцій. The purpose of the research is to analyze the forms and methods of Russian Soviet centralization policy in the field of economic zoning and management of industry, the system of subordination of the basic industries of the republican industry. The research methodology is general scientific and historical approaches and principles. Applied general scientific, special and interdisciplinary research methods, which gave an opportunity to study various documents, to accumulate and systematize empirical material, to analyze statistical data. The scientific novelty. On the basis of a wide range of published sources and archival materials, the peculiarities of the implementation of the policy of economic regionalization of UkrSSR by the Soviet authorities, the forms and methods of Soviet centralization policy in the field of economics and industrial management, the system of subordination of the basic branches of the republican industry are analyzed. Conclusions. Productive forces were to be radically updated after the establishment of the communist system of production and distribution. It is found that the GOELRO plan, the first-ever Soviet plan for national economic recovery and development, initiated the practical implementation of this policy. Under this plan, the Soviet regime took into account the interests of only southern Russia and, specifically, the Donbas. The interests of other parts of UkrSSR, especially Right-Bank Ukraine, were ignored, as well as the interests of UkrSSR as a single economic and political organism. The activities of the State Commission for Electrification of Russia and the following creation of the State Planning Committee of the RSFSR demonstrated complete neglect of the interests of UkrSSR as a republic. The economic principle was to become the basis for a new administrative-territorial division according to the three-member formula: region-precinct-district. The administrative boundaries of regions and the state boundaries of the Republics were to be changed in accordance with economic regionalization. The territory of UkrSSR was planned to be divided into two economic districts subordinated to central authorities in Moscow. It is proved that the implementation of economic regionalization with the simultaneous reforming of the industrial management system, except for secondary industries, deprived the UrkSSR of regulatory functions. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історичні студії Економічне районування УСРР 1920‑х рр. як засіб уніфікації "народногосподарського" простору The 1920s Economic Zoning of UkrSSR as a Means of Unification the “People’s Economic” Space Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Економічне районування УСРР 1920‑х рр. як засіб уніфікації "народногосподарського" простору |
| spellingShingle |
Економічне районування УСРР 1920‑х рр. як засіб уніфікації "народногосподарського" простору Сокирська, В. Історичні студії |
| title_short |
Економічне районування УСРР 1920‑х рр. як засіб уніфікації "народногосподарського" простору |
| title_full |
Економічне районування УСРР 1920‑х рр. як засіб уніфікації "народногосподарського" простору |
| title_fullStr |
Економічне районування УСРР 1920‑х рр. як засіб уніфікації "народногосподарського" простору |
| title_full_unstemmed |
Економічне районування УСРР 1920‑х рр. як засіб уніфікації "народногосподарського" простору |
| title_sort |
економічне районування усрр 1920‑х рр. як засіб уніфікації "народногосподарського" простору |
| author |
Сокирська, В. |
| author_facet |
Сокирська, В. |
| topic |
Історичні студії |
| topic_facet |
Історичні студії |
| publishDate |
2020 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
The 1920s Economic Zoning of UkrSSR as a Means of Unification the “People’s Economic” Space |
| description |
Мета дослідження – виокремити та проаналізувати форми й методи радянської централізаторської політики в галузі економічного районування та управління промисловістю, систему підпорядкування базових галузей республіканської промисловості. Методологічну основу склали
загальнонаукові та історичні підходи і принципи. Застосовано загальнонаукові, спеціальні, міждисциплінарні методи дослідження, що дало можливість вивчити різні документи, нагромадити й систематизувати емпіричний матеріал, проаналізувати статистичні дані. Наукова новизна.
На основі широкого кола опублікованих джерел та архівних матеріалів досліджено особливості
здійснення радянською владою політики економічного районування УСРР, проаналізовано форми
й методи централізаторських зусиль у галузі економіки та управління промисловістю, систему
підпорядкування базових галузей республіканської промисловості. Висновки. Формуванням комуністичної системи виробництва та розподілу передбачалася й докорінна модернізація продуктивних сил. Установлено, що план ДЕЕЛРО поклав початок практичної реалізації цієї політики.
За ним радянська влада рахувалася тільки з Півднем Росії, а саме з Донбасом. Інтереси інших
частин республіки, особливо Правобережжя, у ньому не знайшли відображення. Економічний
принцип мав стати основою нового адміністративно-територіального поділу за тричленною формулою: область – округ – район. Адміністративні межі областей і кордони республік належало змінити відповідно до економічного районування. Територію УСРР планувалося поділити на два
економічних райони, підпорядковані московським центральним органам. Доведено, що здійснення економічного районування з одночасним реформуванням системи управління промисловістю за винятком другорядних галузей позбавили республіку реґулятивних функцій.
The purpose of the research is to analyze the forms and methods of Russian Soviet centralization
policy in the field of economic zoning and management of industry, the system of subordination of the
basic industries of the republican industry. The research methodology is general scientific and historical
approaches and principles. Applied general scientific, special and interdisciplinary research methods,
which gave an opportunity to study various documents, to accumulate and systematize empirical
material, to analyze statistical data. The scientific novelty. On the basis of a wide range of published
sources and archival materials, the peculiarities of the implementation of the policy of economic
regionalization of UkrSSR by the Soviet authorities, the forms and methods of Soviet centralization
policy in the field of economics and industrial management, the system of subordination of the basic
branches of the republican industry are analyzed. Conclusions. Productive forces were to be radically
updated after the establishment of the communist system of production and distribution. It is found that
the GOELRO plan, the first-ever Soviet plan for national economic recovery and development, initiated
the practical implementation of this policy. Under this plan, the Soviet regime took into account the
interests of only southern Russia and, specifically, the Donbas. The interests of other parts of UkrSSR,
especially Right-Bank Ukraine, were ignored, as well as the interests of UkrSSR as a single economic
and political organism. The activities of the State Commission for Electrification of Russia and the
following creation of the State Planning Committee of the RSFSR demonstrated complete neglect
of the interests of UkrSSR as a republic. The economic principle was to become the basis for a new
administrative-territorial division according to the three-member formula: region-precinct-district. The
administrative boundaries of regions and the state boundaries of the Republics were to be changed in
accordance with economic regionalization. The territory of UkrSSR was planned to be divided into two
economic districts subordinated to central authorities in Moscow. It is proved that the implementation of
economic regionalization with the simultaneous reforming of the industrial management system, except
for secondary industries, deprived the UrkSSR of regulatory functions.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179749 |
| citation_txt |
Економічне районування УСРР 1920‑х рр. як засіб уніфікації "народногосподарського" простору / В. Сокирська // Український історичний журнал. — 2020. — Число 2. — С. 107-120. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT sokirsʹkav ekonomíčneraionuvannâusrr1920hrrâkzasíbunífíkacíínarodnogospodarsʹkogoprostoru AT sokirsʹkav the1920seconomiczoningofukrssrasameansofunificationthepeopleseconomicspace |
| first_indexed |
2025-11-24T15:54:04Z |
| last_indexed |
2025-11-24T15:54:04Z |
| _version_ |
1850849178657226752 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2020. – №2
Прихід на початку 1920-х рр. до влади в Україні більшовиків, які намагали-
ся зберегти не лише політичну, а й економічну єдність новоутвореної радянської
імперії, та політика націоналізації засобів виробництва сформували передумови
перетворення економіки країни в «єдиний народногосподарський комплекс», що
розвивався не за законами ринку, а на основі планів. Серед наукових підвалин їх
розробки була й методологія економічного районування, започаткована ще до ре-
волюції К.Арсеньєвим, П.Семеновим-Тян-Шанським, Д.Менделєєвим та ін.1 У но-
вих умовах районування, крім пасивного збору, аналізу економіко-географічних і
статистичних даних, ставало тим інструментом, яким мали забезпечити загальний
розвиток так званих територіально-виробничих комплексів, що охоплювали від-
разу кілька країв, областей і навіть союзних республік. У радянський час визна-
чальним чинником ставали загальна спеціалізація промисловості окремих терито-
рій та існування виробничих зв’язків між підприємствами всередині економічних
районів.
1 Див.: Никитин Н.П. К.И.Арсеньев и его роль в развитии экономической географии в России // Вопросы
географии. – Сб.10. – Москва, 1948. – С.17–26; Козлов И.В., Козлова А.В. Пётр Петрович Семёнов-Тян-
Шанский: 1827–1914. – Москва, 1991. – 267 с.; Погодин С.А. Менделеев Дмитрий Иванович // Большая
советская энциклопедия [В 30 т.]. – Т.16: Мёзия – Моршанск. – Москва, 1974. – С.67–69.
Анотація. Мета дослідження – виокремити та проаналізувати форми й методи радянської центра-
лізаторської політики в галузі економічного районування та управління промисловістю, систему
підпорядкування базових галузей республіканської промисловості. Методологічну основу склали
загальнонаукові та історичні підходи і принципи. Застосовано загальнонаукові, спеціальні, між-
дисциплінарні методи дослідження, що дало можливість вивчити різні документи, нагромади-
ти й систематизувати емпіричний матеріал, проаналізувати статистичні дані. Наукова новизна.
На основі широкого кола опублікованих джерел та архівних матеріалів досліджено особливості
здійснення радянською владою політики економічного районування УСРР, проаналізовано форми
й методи централізаторських зусиль у галузі економіки та управління промисловістю, систему
підпорядкування базових галузей республіканської промисловості. Висновки. Формуванням ко-
муністичної системи виробництва та розподілу передбачалася й докорінна модернізація продук-
тивних сил. Установлено, що план ДЕЕЛРО поклав початок практичної реалізації цієї політики.
За ним радянська влада рахувалася тільки з Півднем Росії, а саме з Донбасом. Інтереси інших
частин республіки, особливо Правобережжя, у ньому не знайшли відображення. Економічний
принцип мав стати основою нового адміністративно-територіального поділу за тричленною фор-
мулою: область – округ – район. Адміністративні межі областей і кордони республік належало
змінити відповідно до економічного районування. Територію УСРР планувалося поділити на два
економічних райони, підпорядковані московським центральним органам. Доведено, що здійснен-
ня економічного районування з одночасним реформуванням системи управління промисловістю
за винятком другорядних галузей позбавили республіку реґулятивних функцій.
Ключові слова: УСРР, РСФРР, СРСР, модернізація, економічне районування, радянська влада,
«народне господарство».
Економічне районування УСРР 1920-х рр.
як засіб уніфікації «народногосподарського» простору
Владилена Сокирська
докторка історичних наук, професорка,
кафедра всесвітньої історії та методик навчання,
Уманський державний педагогічний університет ім. П.Тичини
(Умань, Україна), vlada.sokirskaya@ukr.net
ORCID: http://orcid.org/0000-0002-9983-3234
DOI: https://doi.org/10.15407/uhj2020.02.107
УДК: 94(477)«1920»:33
Український історичний журнал. – 2020. – №2
108 Владилена Сокирська
Проблема радянського економічного районування відноситься до малодослі-
джених як у вітчизняній, так і зарубіжній історіографії. Першими її істориками ста-
ли партійно-радянські діячі 1920-х рр. (І.Александров, М.Баранський, М.Волобуєв
та ін.), які брали безпосередню участь у розробці програми економічного районуван-
ня2. Побіжно цю проблему відображено у праці С.Якубовської та українського істо-
рика в діаспорі К.Кононенка3. Серед сучасних вітчизняних фахівців у дослідженні
окресленої проблеми належне слід віддати студіям С.Кульчицького й О.Шаблія4.
Нинішня російська історіографія приділяє мало уваги питанням 1920-х рр., осо-
бливо відносинам між радянськими республіками. Однак стаття Є.Кареліна спо-
нукає до історіографічної дискусії5. Автор зробив спробу виокремити та проаналі-
зувати форми, методи російської радянської централізаторської політики в галузі
економічного районування й управління промисловістю, систему підпорядкування
базових галузей республіканської промисловості.
На ІІ Всеросійському з’їзді рад народного господарства у грудні 1918 р. тодіш-
ній адміністративний поділ європейської частини Росії на ґубернії й повіти було
визнано застарілим і таким, що не відповідав організації соціалістичної економі-
ки радянської держави. З’їзд запропонував Вищій раді народного господарства
РСФРР спільно з народним комісаріатом внутрішніх справ та адмінвідділом ВЦВК
приступити до перегляду адміністративних меж із метою впровадження нової сис-
теми поділу на райони, сформовані, головним чином, на економічних ознаках.
На виконання цих завдань VII Всеросійський з’їзд рад, що відбувся у грудні
1919 р., доручив ВЦВК практично розробити питання про новий адміністративно-
господарський поділ РСФРР. Формуванням комуністичної системи виробництва та
розподілу передбачалася й докорінна модернізація продуктивних сил. Для визна-
чення перспектив господарського розвитку країни на більш високій технічній базі
Г.Кржижановському за вказівкою В.Леніна доручалося розробити на найближчі
10–20 років план електрифікації народного господарства6.
План ДЕЕЛРО (рос. ГОЕЛРО) від 1920 р. поклав початок практичній реалі-
зації цієї ідеї і представляв собою спробу формування перспективного господар-
ського плану на основі принципів енергетичного районування. Це надалі відігра-
ло вирішальну роль у подальших заходах з економічного районування. Фактично
передбачалася соціалістична перебудова «народного господарства» паралельно з
вирішенням питань економічного районування. «При вироблені раціонального
плану господарства для країни, – писав Г.Кржижановський, – належить розділити
її на господарсько-самостійні одиниці – райони – і йти шляхом порівняння варіан-
тів господарського плану, що розроблялися на основі проведення у життя різних
2 Александров И.Г. Экономическое районирование России. – Москва, 1921. – 15 с.; Баранский Н.Н.
Экономическая география СССР: обзор по областям Госплана. – Москва; Ленинград, 1926. – 117 с.; Волобуєв М.
До проблеми української економіки // Більшовик України. – 1928. – №2–3.
3 Якубовская С.И. Развитие СССР как союзного государства 1922–1936 гг. – Москва, 1972. – 226 с.;
Кононенко К.С. Україна і Росія: Соціально-економічні підстави української національної ідеї 1917–1960. –
Мюнхен, 1965. – 431 с.
4 Кульчицький С.В. Україна в системі загальносоюзного народногосподарського комплексу // Проблеми
історії України: факти, судження, пошуки. – Вип.11. – К., 2003. – С.3–32; Його ж. УСРР у добу нової
економічної політики (1921–1928 рр.). – К., 1995. – 203 с.; Шаблій О.І. Актуальні питання методології і теорії
макрорегіоналізації України // Українсь кий географічний журнал. – 1999. – №1. – С.15–18.
5 Карелин Е.Г. «Западная область Госплана»: из истории экономического районирования страны в 1920-е
годы // Российская история. – 2010. – №2. – С.15–18.
6 Большевистское руководство: Переписка: 1912–1927: Сб. док. / Сост. А.В.Квашенкин, О.В.Хлевнюк,
Л.П.Кошелева, Л.А.Роговая. – Москва, 1996. – С.187.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
109Економічне районування УСРР 1920-х рр. як засіб уніфікації...
заходів, зокрема електрифікації»7. У 1920-х рр. відповідно до сітки економічного
районування Держплану РСФРР було проведено реформу адміністративно-тери-
торіального поділу.
У зв’язку з тим, що VII Всеросійський з’їзд рад доручив ВЦВК «практично
розробити питання про новий адміністративно-територіальний поділ країни», на
Держплан РСФРР покладалося завдання розробити методологію економічного ра-
йонування. Для цього було проведено низку важливих наукових досліджень як сто-
совно методу районування, так і з’ясування тих практичних можливостей та орга-
нізаційних форм, які пов’язані були б і з раціональністю районування. Підготовка
здійснювалася державною загальноплановою комісією, що співпрацювала з адмі-
ністративною комісією ВЦВК, комісією з районування наркомзему РСФРР і ЦСУ.
Під час розробки цього проекту враховувалася необхідність скорочення числа ад-
міністративних одиниць. Результати було обговорено на спеціальній комісії ВЦВК
і схвалено її президією.
Перший етап радянського економічного районування припадає на 1920–1931 рр.
У цей період відбувався революційний розвиток теорії і практики районування під
впливом непівської реформи, розроблення й реалізації плану ДЕЕЛРО, упрова-
дження схеми поділу країни на економічні райони: у 1921 р. – вісім, потім запрова-
джувалося планове районування у формі реалізації цільових комплексних програм.
Разючий приклад сваволі кремлівського керівництва щодо УСРР продемон-
струвала практика роботи Комісії електрифікації Росії і створеного на її основі
Держплану РСФРР. Згідно з матеріалами Укрдержплану, відомий план ДЕЕЛРО
рахувався тільки з Півднем Росії, конкретно з Донбасом. Інтереси інших частин
України, особливо Правобережжя, у ньому не знайшли відображення. Зовсім не вра-
ховувалися інтереси республіки як єдиного економічного та політичного організму8.
В основу районування закладався економічний принцип. У район передбачало-
ся виділяти своєрідну та економічно завершену частину території країни, яка завдя-
ки природним особливостям, культурним досягненням і підготовленості населення
до виробничої діяльності стала б однією з ланок загального «народногосподарського»
ланцюга. Принцип економічного завершення створював можливість на добре піді-
браному комплексі місцевих ресурсів, капітальних цінностей, принесених ззовні,
нової техніки й загальнодержавного плану «народного господарства» прискорити
розвиток району на основі використання всіх можливостей за найменших витрат.
Виникали можливості для спеціалізації районів. Проголошений радянською владою
принцип самовизначення повинен був зберегтися. Економічне районування мало
стати підґрунтям для високого розвитку автономних національних об’єднань у гос-
подарському плані. Залучення до процесу утворення економічних областей союзних
республік передбачалося здійснювати на основі спеціальних угод.
Після вироблення методології районування й мережі районів, на вимогу
В.Леніна 4 листопада 1921 р. проект держплану заслуховувався в Раді праці й
оборони. Вона звернулася до президії Всеросійського центрального виконавчого
комітету з проханням створити комісію за участі представників ВЦВК, відомств і
національних республік для опрацювання основних положень держплану. 10 лис-
топада президія ВЦВК створила комісію для розроблення проекту районування
під головуванням М.Калініна9. Із діяльністю Державної комісії електрифікації
7 Вопросы экономического районирования СССР: сборник материалов и статей (1917–1929 гг.) / Под общ.
ред. акад. Г.М.Кржижановского. – Москва, 1957. – С.5.
8 Кульчицький С.В. УСРР у добу нової економічної політики (1921–1928 рр.). – С.117.
9 Вопросы экономического районирования СССР... – С.6.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
110 Владилена Сокирська
Росії і створення на її основі Держплану РСФРР пов’язаний повчальний приклад
цілковитого іґнорування інтересів УСРР як союзної республіки.
Загальний проект і методологію реформи районування було доручено розробити
групі фахівців на чолі з І.Александровим. Видана ним 1921 р. брошура10 пропонувала
зміни у системі адміністративного поділу відповідно до виділених економічних райо-
нів і фактично стала офіційним проектом ґенерального плану перебудови країни.
Головною системоутворюючою ознакою, що використовувалася Держпланом
при районуванні, було надання адміністративним одиницям можливості еконо-
мічного самоуправління. Вона мала забезпечуватися наявністю єдиної мінераль-
но-сировинної бази, мережі залізниць і шосейних доріг, професійної підготовки ро-
бітників з урахуванням економічної спеціалізації, а також відносною замкненістю
економіки району11.
У результаті розроблення проекту районування Держплан висунув наступні
положення: 1) райони повинні культивувати у своїх межах переважно ті види ви-
робництва, які можна розвивати з найменшими витратами з огляду як на при-
родні, так і на спеціальні умови; 2) райони мають представляти собою комбіновану
систему господарства, побудовану на засаді максимальної спільної працездатності;
3) принцип районування повинен служити базою для найвищого розквіту в госпо-
дарському та культурному відношенні всіх національностей і народів; 4) райони
мають бути зв’язаними між собою за допомогою добре організованого транспорту12.
Передбачалося, що принцип районування встановить тісний зв’язок «між при-
родними ресурсами, навичками населення, культурними цінностями, накопиче-
ними попередньою історією, новою технікою, і дозволить отримати оптимальну
економічну комбінацію, проводячи, з одного боку, доцільний розподіл праці між
окремими областями, а з іншого – організовуючи область у велику комбіновану
господарську систему»13.
Поняття економічного району стало одним із ключових у радянській «район-
ній» школі економічної географії. Економічний район розуміли як комбіновану ви-
робничу цілісну сукупність, що спиралася на «енергетичний принцип», із макси-
мально завершеним, але не замкненим господарством. Території адміністративних
районів виділялися відповідно до завдань перспективного розвитку, у плановому
порядку вони мали спеціалізуватися та пов’язуватися найбільш доцільним чином
з усією системою «народного господарства» країни14.
Фактично економічний принцип мав стати основою нового адміністративно-те-
риторіального поділу за тричленною формулою: область – округ – район. Першу роз-
глядали як велику територіальну одиницю із завершеною системою виробничих еле-
ментів та потужним виробничим центром загальнодержавного значення. Округ, що
за площею мав дорівнювати невеликій ґубернії, повинен був стати територіальним
господарським об’єднанням місцевого масштабу на чолі з виробничим центром дру-
гого порядку. Нарешті район перетворювався на дрібну одиницю радянського управ-
ління з місцевим господарським центром – торговельно-промисловим поселенням.
Автори проекту при цьому намагалися розвантажити центральні державні ор-
гани від вирішення відносно дрібних питань і дати простір для розвитку самостій-
ності реґіонів при збереженні єдності господарської політики за центром. Ішлося
10 Александров И.Г. Экономическое районирование России. – Москва, 1921.
11 Кузьбажаев Э.Н., Козьева И.А. Экономическая география и регионалистика. – Курск, 2000. – С.133.
12 Вопросы экономического районирования СССР... – С.6.
13 Там же. – С.103.
14 Карелин Е.Г. «Западная область Госплана»… – С.15.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
111Економічне районування УСРР 1920-х рр. як засіб уніфікації...
про створення адміністративно-економічного механізму, за яким право на ведення
загальнодержавного господарства надавалося федерації, а розвиток місцевої само-
стійності й, відповідно, підйом економічної могутності цього району покладалися на
реґіон.
До компетенції округів відносилася основні сфери місцевого господарського
життя, у тому числі муніципальне господарство, агрономічна допомога на місцях,
дрібні меліоративні роботи, реґулювання місцевої промисловості й торгівлі, управ-
ління виділеними центральною владою у відання округу промисловими підприєм-
ствами, електростанціями15. Округ повинен був мати свій бюджет, що формувався
з місцевих податків і зборів, а також асиґнувань із центру.
Коло діяльності обласного керівництва розширювалося за рахунок передання
йому, у певних межах, прав центральних наркоматів. До сфери компетенції області
повинні були ввійти будівництво та управління шляхами сполучення місцевого зна-
чення, промисловими підприємствами, електростанціями, лісовими площами, нада-
ними центральною владою у відання обласних органів, провадження меліоративних
робіт обласного значення, закордонний товарообмін тощо. Обласний бюджет асиґну-
вався з центру, відрахувань із прибутків округу та інших місцевих джерел.
До сфери компетенції федеральних органів мали входити основні загально-
державні питання: митна політика, фінансова система, маґістральні шляхи сполу-
чення, промислові підприємства державного значення, володіння землею, реґулю-
вання зовнішньої торгівлі тощо.
На основі цих методологічних передумов І.Александров розробив детальний
проект економічного районування. У межах європейської частини Росії створю-
валися 12, а в азіатській – 9 економічних районів: Північно-Західний, Західний,
Центрально-Промисловий, Ветлузько-Вятський, Уральський, Півден но-Західний,
Центрально-Чорноземний, Середньо-Волзький, Пів денно-Східний, Південний
гірничо промисловий, Кавказький, Західно-Сибір ський, Кузнецько-Алтайський,
Єнісейський, Ленсько-Анґарський, Якут ський, Далекосхідний, Західно-Кир ґизь-
кий, Східно-Кирґизький, Турке станський та ін.16 Адміністративні межі областей
і кордони республік належало змінити відповідно до економічного районування.
І.Александров у своїй схемі замість УСРР як союзної республіки виділяв
Південно-Західний район разом із Кримом із центром у Києві та Південний із цен-
тром у Харкові. Фактично територія Україна мала бути поділена на дві частини,
підпорядковані московським центральним органам. Від неї відокремлювалися всі
промислові реґіони – Харківщина, Донбас, Придніпров’я й чорноморські порти,
адже в них, мовляв, не переважав «український пролетаріат». Фактично це було
відновлення концепції утворення Донецько-Криворізької, Одеської та інших ра-
дянських «республік» зразка 1918–1919 рр. У своєму виступі на засіданні прези-
дії Вищої ради народного господарства у жовтні 1921 р. І.Александров заявляв:
«Наша позиція під час створення автономних областей на даний час спирається на
зовсім інший принцип доцільного поділу держави: на основі раціонально-еконо-
мічній, а не на пережитках втрачених суверенних прав»17. Схему економічного ра-
йонування СРСР авторства І.Александрова схвалила президія ВРНГ. Держплану
РСФРР було доручено представити її для законодавчого затвердження на черго-
вому Всеросійському з’їзді рад. Вище партійне керівництво на чолі з В.Леніним
15 Вопросы экономического районирования СССР... – С.106.
16 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). –
Ф.5. – Оп.1. – Спр.851. – Арк.4.
17 Якубовская С.И. Развитие СССР как союзного государства 1922–1936 гг. – С.108.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
112 Владилена Сокирська
уважало, що реалізація економічного районування обов’язково має бути пов’язана
з великою попередньою пропаґандою цієї ідеї та побудована таким чином, начебто
відповідні бажання йдуть переважно «з місць».
У результаті роботи комісії було вироблено тези, схвалені й затверджені пре-
зидією ВЦВК 13 квітня 1922 р., котрі стали ґрунтом для постановки питання про
районування на ХІІ з’їзді партії. Комісія з районування на чолі М.Калініним узяла
за основу проект Держплану та затвердила ключові принципи проведення цієї ре-
форми. Указувалося, що «район повинен будуватися на низці природно-історичних
та економічних ознак. Причому необхідно уникати механічного накладення на те-
риторії цих ознак»18.
При створенні національних адміністративних одиниць допускалися значні
відступи від меж економічних районів. Проголошений радянською владою прин-
цип самовизначення повинен бути збереженим, а економічне районування мало
служити базою для «найвищого розквіту» автономних національних об’єднань у
господарському питанні. У зв’язку з цим передбачалося, що кордони автономій при
входженні їх до економічної області не порушуватимуться: дрібні входитимуть як
підрайони, великі, економічно цілісні, утворюватимуть самостійний район, а най-
більш розлогі матимуть у своєму складі декілька районів. Політичні права націо-
нальних об’єднань, передбачені Конституцією і спеціальними декретами, не пови-
нні применшуватися19.
У питанні районування РСФРР закладалася низка моментів, що змушували
досить критично поставитися до запропонованого плану в тій його частині, яка
зачіпала проблему районування УСРР, котра в тодішніх межах була, як це ствер-
джували спеціалісти, самостійним цілим, доволі відмінним від європейської час-
тини Росії як у географічному, так і в етнографічному й економічному вимірах.
У запропонованих комісією тезах, незважаючи на вказівки, що районуванням не
зачіпаються права автономних національних об’єднань, ніде не згадувалося про
взаємовідносини між державною владою договірних республік і проектованими
областями. Тож створювалося враження повної ліквідації України як державного
організму, оскільки області, згідно з проектом, безпосередньо підпорядковувалися
загальнофедеративній владі. Природно, що в такому вигляді для УСРР тези були
абсолютно неприйнятними й вимагали заперечень у категоричній формі.
Так само неприйнятним був і, власне, план поділу республіки на дві великих
області, що охоплювали не лише Україну, а й весь Крим, значні частини Донської
ґубернії та Північного Кавказу. Такий поділ виглядав досить примітивним і, з
одного боку, стирав кордони УСРР, перетворюючи її на звичайні дві області єв-
ропейської частини Росії, з іншого – не враховував особливостей Чорноморсько-
Азовського узбережжя. Саме ця частина України завжди була відмінною від решти
території республіки та могла утворити одну або й дві області.
Із наукового погляду сам принцип районування передбачав не механічний роз-
поділ території й населення – він мав орієнтуватися суто на економічні особливості,
ураховувати географічні, ґрунтові, геологічні та етнографічні чинники. Натомість
проявлялася надмірна подрібненість адміністративно-територіальних одиниць ба-
зового рівня, що зменшувало ефективність їх функціонування. Необхідність ско-
рочення таких одиниць і зменшення витрат на управління, а також неможливість
із ґубернських центрів охопити величезні українські терени диктувала нагальну
потребу збільшення кількості адміністративних одиниць, відповідних тодішнім
18 Карелин Е.Г. «Западная область Госплана»… – С.15.
19 Вопросы экономического районирования СССР... – С. 306.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
113Економічне районування УСРР 1920-х рр. як засіб уніфікації...
ґуберніям, і ліквідацію проміжних утворень – повітів. Виходячи з рішення комісії
ВУЦВК з економічного районування, найбільш доцільним було б прийняти запро-
поновані в тезах схеми: державне ціле – область – округ – волость (район) – комуна
(сільське товариство). Уважалося, що за такого поділу територію України можна
було б розділити на три – чотири області.
Тож комісія ВУЦВК домагалася повної самостійності районування республіки,
обмежившись прийняттям у загальнофедеративному масштабі єдиного принципу
поділу і схеми районування, яке мало здійснюватися суто в межах тодішньої терито-
рії УСРР як єдиного господарського й державного організму, допускаючи лише ви-
рівнювання, але не ліквідовуючи її кордонів із РСФРР. Мала бути витримана чітка
структура взаємовідносин у форматі «український обласний центр – загальноукра-
їнський центр», у жодному разі не допускалося підпорядкування і навіть відносини
областей із федеральними центральними органами РСФРР. Усю територію плану-
вали розподілити приблизно на 50 округів із середньою чисельністю населення 500–
600 тис. осіб, допускаючи в окремих випадках незначні відхилення. Кожен округ мав
складатися з 15–20 районів або волостей із населенням 20–30 тис. осіб. Це скоротило
б кількість адміністративних одиниць із понад 2000 до 900–1000 і, відповідно, зна-
чно зменшило б витрати на утримання органів радянської влади, створило можли-
вість більш раціонального розподілу наявних спеціалістів20.
Голова РНК УСРР Х.Раковський оскаржив економічний поділ республіки пе-
ред очільником РНК РСФРР В.Леніним, оскільки це порушувало умови союзно-
го договору від 28 грудня 1920 р. Проходження проекту І.Александрова у зако-
нодавчих інстанціях було заблоковано й цим підтримано бажання українського
радянського керівництва зберегти УСРР як єдиний економічний район21. Супротив
планам Москви вплинув на президію Держплану. Цілком очевидно, що політбюро
ЦК РКП(б) не побажало стати на бік Держплану РСФРР або ЦК КП(б)У. Проте
трактування цього питання в контексті союзного договору, який мав силу закону,
справило належний ефект. Улітку 1922 р. президія Держплану РСФРР відрядила
професора І.Александрова до Харкова, де він висловив позицію, що відомство не
наполягатиме на поділі України22.
ХІІ з’їзд РКП(б) у 1923 р. визначив районування як невідкладне завдання «радян-
ського будівництва», водночас обмеживши реформу завданням «спрощення, здешев-
лення й наближення до мас радянського апарату»23. В ухваленій резолюції підкрес-
лювалася невідповідність адміністративного поділу республіки новим політичним та
економічним потребам, необхідність «проведення у життя» нової системи адміністра-
тивно-господарського поділу. Проектом промислового районування Москва намагалася
стерти кордони УСРР у значенні народно-господарського організму й повернути струк-
туру території, що існувала за царату – ґубернії як складові адміністративних одиниць
не окремої республіки, а колишньої Російської імперії. Лише тепер в основу районуван-
ня покладався не адміністративний поділ, а характер промислового розвитку. За цим
принципом Україна мала бути поділена на дві смуги, які разом із сусідніми подібними
районами Росії створювали окремі краї як складові частини єдиної держави.
Визнавалася також необхідність доповнення, перевірки і зміни на основі досвіду
плану економічного районування, розробленого Держпланом та адмінкомісією пре-
зидії ВЦВК. На з’їзді було ухвалено рішення, крім досвіду нового адміністративного
20 ЦДАВО України. – Ф.5. – Оп.1. – Спр.851. – Арк.2.
21 Кульчицький С.В. Україна в системі загальносоюзного народногосподарського комп лексу. – С.8.
22 Кульчицький С.В. УСРР у добу нової економічної політики (1921–1928 рр.). – С.118.
23 Двенадцатый съезд РКП(б): 17–25 апреля 1923 г.: Стенографический отчёт. – Москва, 1968. – С.167.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
114 Владилена Сокирська
поділу, що проводився в УСРР, провести такий ще у двох районах (промисловому, сіль-
ськогосподарському) з організацією в них обласних виконкомів, що й було потім здій-
снено на Уралі та Північному Кавказі.
Президії ВЦВК РСФРР і СРСР утворили у травні – серпні 1923 р. спільну ко-
місію з районування на чолі з Т.Сапроновим. За активної підтримки Держплану у
центрах запланованих областей було створено оргбюро і планові комісії, котрі мали
«зсередини» створюваного реґіону розробити проекти його внутрішньої організації
й визначити найбільш ефективні шляхи розвитку «народного господарства».
Пізніше Держплан СРСР в основу економічного районування поклав прин-
цип економічної завершеності району разом із певною спеціалізацією у загально-
союзному масштабі. Український республіканський Держплан мав відношення до
радянського планового апарату, тим самим був посередником і відповідав за на-
прями економічної політики. Його функції можна окреслити як дорадчі. Держплан
СРСР проводив свою роботу у всесоюзному масштабі, не вважаючи за потрібне кон-
сультуватися з республіканськими держпланами.
Та все ж діяльність Держплану УСРР як дорадчого органу республіканського
значення мала на увазі саме інтереси республіки як певного окремого господар-
ського цілого, і тому дуже відрізнялася від результатів усесоюзного планування.
Інтереси окремих республік центральне відомство підпорядковувало загальносо-
юзним, а точніше російським інтересам. А це означало, що проектування окремих
промислових галузей здійснювалося централізовано, а географічне розташування
об’єктів не завжди враховувало господарську специфіку конкретного району.
У ході дискусій 1920-х рр. озвучувалися ідеї збереження за союзним Держ-
планом та іншими центрами загальнофедеративних функцій. Українські госпо-
дарські плани мали підлягати зміні лише в тому разі, якщо вони суперечили цим
директивам. Загальносоюзні господарські плани повинні були попередньо розгля-
датися на союзному з’їзді Держпланів та остаточно затверджувалися двома пала-
тами ЦВК СРСР24.
Зв’язок проблеми економічного районування з адміністративними питаннями
не означав, що в її суті лежить адміністративний поділ СРСР. Згідно з позицією
Держплану, в основу економічного районування покладався принцип економічної
завершеності району разом із певною спеціалізацією у загальносоюзному масш-
табі. Територія не повинна була ділитися, лише організовуватися. В основу райо-
нування покладався економічний принцип. У район, як уважалося, слід виділяти
своєрідну, за можливості завершену територію країни, яка завдяки комбінації при-
родних особливостей, культурних надбань минулого й населення з його підготов-
кою для продуктивної діяльності, представляла б собою ланку, що зв’язувала за-
гальний ланцюг «народного господарства»25.
Суттєво зачіпав поняття національної економіки проект промислового району-
вання, який створював сприятливе поле для втрати цілісності української промис-
ловості. Фактично це можна розцінювати як намагання наступу на національне
існування України, як таку господарську політику, що полягала в економічному
об’єднанні, створенні єдиного управління залізницями, формуванні єдиної фінан-
сової системи, чим створювалися всі умови для позбавлення республіки економічної
незалежності. Кремль започаткував цілеспрямовану акцію повернення України до
колоніального становища, а створення СРСР стало першим кроком у цьому.
24 Шаповал Ю.І. «Я помилявся, взявши на себе провину…»: До 90-річчя М.С.Волобуєва-Артемова //
З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 1994. – №1. – С.107.
25 Районирование СССР: собрание материалов по районированию 1917–1925 гг. – Москва, 1926. – С.11.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
115Економічне районування УСРР 1920-х рр. як засіб уніфікації...
Цей проект зустрів із боку УСРР рішучий спротив. Виразником настроїв респу-
бліканського керівництва фактично став М.Волобуєв, який у своїй статті 1928 р. вка-
зував на той очевидний факт, що Україна – «не провінція Росії». Мав бути викорис-
таний підхід до аналізу господарства СРСР як до комплексу національних економік,
а до кожної національної економіки – як до певної цілісності26. Економічний прин-
цип районування повинен служити матеріальному й духовному розвитку всіх націй
і народностей відповідно до особливостей їх побуту, культури, економічного станови-
ща. Проголошений радянською владою принцип самоврядування потрібно було збе-
регти, а економічне районування мало служити базою для розвитку національних
об’єднань із господарського боку. Методологія районування передбачала, що кордо-
ни автономних республік, країв чи областей при входженні до складу економічного
району не повинні порушуватися, «дрібні мали входити як підрайони, більші – утво-
рювати самостійні і найбільші утворюють у складі своєму кілька районів»27.
Фактично між економічним поділом і збереженням принципу національної
єдності існували глибокі розбіжності. Досить гостро поєднання цих двох засад уві-
йшло у суперечність на прикладі УСРР. Республіка, за проектом Держплану, поді-
лялася на два економічних райони, оскільки її територія була більшою за один край
чи область. Такий поділ призвів би до порушення територіальної й «народногоспо-
дарської» єдності. Українські економісти того часу вказували на ці моменти: «Щодо
українських районів тут, передусім, треба мати справи як з “величиною постійною”, і
в усякому разі такою, що не підлягає відсовуванню всередину України»28.
Після РСФРР Українська СРР була потужним членом радянської федера-
ції, і значення республіканської економіки у загальносоюзній було надзвичайно
важливим. Тому Україну економісти вважали за «народногосподарське ціле»29.
Побоювання центрального союзного керівництва пояснювалися тим, що економіч-
на єдність, при збереженні мовно-культурної та національної єдності, надавала
б більше перспектив у боротьбі за звільнення цієї території від колоніальної екс-
плуатації. Подальша перспектива вбачалася в можливості інтеґрації такого націо-
нально-господарського комплексу, як Україна, у світову систему господарства, що
не відповідало політиці більшовиків.
Здійснення держпланівського проекту щодо поділу української території на дві
економічних зони створювало суттєві перешкоди національно-визвольному руху:
це призвело б до розчленування України і включення до неї Кримської автономії,
що входила до складу РСФРР. Фахівці Держплану під час вироблення програми
економічного районування СРСР не зважали на проголошену раніше національну
політику партії та не рахувалися з тим, що Україна – «не провінція Росії»30. Вони
вважали «країну Рад» за абсолютну й постійну єдність і не розуміли, що колишня
єдність Російської імперії та єдність СРСР відрізнялися.
Насправді постійні зміни територій і адміністративних ланок на місцях у по-
єднанні з бюрократичним насадженням національно-державних і національ-
но-адміністративних одиниць зумовлювали замість декларованого «спрощення»
управлінської структури її нераціональне ускладнення. До 1924–1925 рр. рішення
ЦК ВКП(б) уже призвели до розширення території України й Білорусії, національ-
но-державного виокремлення республік у Середній Азії. Сама ж Росія дедалі більше
26 Волобуєв М. До проблеми української економіки // Більшовик України. – 1928. – №3. – С.47.
27 Там само. – С.48.
28 Баранский Н.Н. Экономическая география СССР: обзор по областям Госплана. – С.25.
29 Волобуєв М. До проблеми української економіки // Більшовик України. – 1928. – №2. – С.49.
30 Там само.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
116 Владилена Сокирська
перетворювалася на джерело проведення політики піднесення національних райо-
нів. Із погляду інтересів центрального партапарату затягування реформи було ви-
гідним, адже, як зауважив В.Молотов, «районування найближчих районів дає по
партійній лінії мінуси, тому що нині ЦК безпосередньо управляє ґубкомами, а після
повинен буде управляти через обласні центри, тобто з’являться нові інстанції»31.
Крім того, сама комісія з районування перетворювалася на поле лобіюван-
ня вузькогрупових інтересів. Найбільшою активністю відзначалися В.Молотов,
Л.Каґанович, К.Ворошилов. Часта зміна керівництва комісії (Т.Сапронов, С.Тер-
Ґабріелян, А.Єнукідзе, Я.Полуян) перетворювала її на маловпливовий і недієздат-
ний орган. За висновком Робітничо-селянської інспекції, «незважаючи на систему
персонального призначення в комісію, головну роль намагався грати її секрета-
ріат. Реального зв’язку з обласними оргбюро з районування в комісії не було. […]
Така важлива реформа, як районування, не має у центрі органу, здатного підготу-
вати проведення у життя принципу децентралізації управління»32.
Починаючи з 1925 р. боротьба з Москвою в економічній площині набула
яскраво виражених рис суцільного національного фронту, адже «велася за право
України бути цілісним народногосподарським тереном, за комплексний розвиток
її економіки»33. Це було в інтересах розвитку як української промисловості, так і
сільського господарства.
Реалізація непу вимагала дієвого перетворення всього державного устрою, але
піти шляхом глибокої децентралізації й федералізації аж ніяк не входило у плани
партійної верхівки. Промисловість, як і все «народне господарство» СРСР, спирала-
ся в основному на вугільно-металургійну базу України, котра в 1920-х рр. була по
суті єдиною вугільно-промисловою базою «країни Рад». Від її всебічного розвитку
значною мірою залежали темпи індустріалізації.
На початку 1926 р. оргбюро ЦК, скориставшись зверненнями деяких ґубви-
конкомів, наказало президії ВЦВК припинити подальше проведення реформи.
Комісія з районування, оргбюро й облплани неоформлених областей були скасова-
ні. Вищий партапарат виявився нездатним піднятися до принципово іншої полі-
тики розвитку непу та демократизації політичної системи, розуміючи її небезпеку
для власної монопольної влади. Районування не встигло виявити своїх довготри-
валих переваг і не набуло завершеного вигляду.
Серед важливих завдань управління великими районами були митна політи-
ка; грошовий обіг і державні кредити; управління маґістральними залізницями;
морські перевезення, великі порти; електромережі й державні районні електро-
станції; надра та видання ліцензій на їх розроблення; опрацювання нормативних
документів.
Українські радянські економісти, зокрема М.Волобуєв, критикували план еко-
номічного районування, побудований на невизнанні територіальної й економічної
єдності УСРР. Союзні економічні органи розглядали підлеглі їм організації союзних
республік як безпосередню частину свого, забуваючи, що ці організації були складо-
вою національно-господарського організму. Систематичність такого підходу давала
підстави відстоювати зміни в господарській організації, де було б забезпечено біль-
ше права для економічних центрів України, для чого, зокрема, переглядався ста-
рий поділ промисловості на союзну й республіканську. У 1920-х рр. спостерігалася
31 Цит. за: Карелин Е.Г. «Западная область Госплана»… – С.18.
32 Там же. – С.19.
33 Кононенко К.С. Україна і Росія: Соціально-економічні підстави української національної ідеї
1917–1960. – С.197.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
117Економічне районування УСРР 1920-х рр. як засіб уніфікації...
тенденція зменшення виробництва в УСРР предметів широкого вжитку. Це демон-
струвало відставання темпів зростання обробної промисловості республіки.
Україна, незважаючи на непомірну руйнацію та подальший фінансовий ви-
зиск, усе ж зуміла в перші роки непу дати більше зростання оптової промислової
продукції, ніж у цілому по СРСР. У 1922/1923 р. в порівнянні з попереднім цей
приріст продукції по країні становив 30,7%, а по республіці – 52%; у 1923/1924 р.,
відповідно, 29,5% і 52,5%; у 1924/1925 р. – 47,2% та 66,3%34. Таким чином, навіть у
тих найважчих умовах, продовжуючи відчужувати значну частину свого натураль-
ного доходу на користь Москви, Україна виявляла більші промислові потенції, ніж
Росія. Особливо яскраво це проявлялося на прикладі розвитку текстильної галузі35.
Прискореними темпами здійснювався розвиток легкої та переробної промис-
ловості – тут УСРР намагалася надолужити відставання, спричинене її колоніаль-
ним статусом. Збільшилася кількість сільськогосподарської сировини, яка раніше
відправлялася до РСФРР, а відтепер перероблялася в республіці. Поряд зі зростан-
ням головних галузей важкої промисловості, Україна відстоювала потребу розгор-
тання виробництва продукції масового споживання, що могло виправити шкоду,
завдану її економіці колоніальною політикою царату.
Тенденції до обмеження Москвою промислового розвитку республіки проявили-
ся й у ставленні до цукрової галузі. Переважна більшість підприємств навіть у роки
непу не працювали через брак коштів на їх відновлення. Утім за п’ятирічним пла-
ном Цукротресту передбачалося побудувати 22 нових цукроварні, з яких на долю
України припадало 41% (хоча її продукція становила 82% від загальносоюзної). Крім
того, намічалася ліквідація низки підприємств у республіці, хоча вони й не були
такими збитковими, як у РСФРР. За тим самим планом визначалося збільшення
потужності цукроварень: по Україні – на 26%, по Курському району РСФРР – на
23%, по Східному – на 113%. Причому порівняно з 1913 р. потужність заводів УСРР
зростала на 8,7%, а по Курському району – на 17,7%. Найбільша доля зростання при-
падала на Орловську, Тульську, Тамбовську ґубернії й Кубань. Виробництво цукру
по УСРР збільшувалося на 67,5%, а по РСФРР – на 109%. Отже план Цукротресту
передбачав поступове перенесення цукровиробництва до РСФРР36. Такий підхід був
економічно невигідним і нераціональним. На 1 пуд підвищення виробництва цукру
по УСРР припадало 6,9 коп., а по РСФРР – 7,53 коп. Крім того, вимоги ефективнос-
ті цукрової промисловості полягали в орієнтації на достатньо високу щільність на-
селення, чому відповідала лише Україна. Недоцільним було й рішення створити в
Москві, а не в Києві Інститут цукрової промисловості.
У питанні розвитку металургійної промисловості перевага надавалася Уралу
та Кузнецькому басейну, що відсувало Україну на третє місце в державі. За
п’ятирічним планом ВРНГ СРСР із загальної програми будівництва 26 нових за-
водів на долю республіки припадало лише 337. Відповідно внаслідок нової політики
промислового будівництва частка України в металопромисловості СРСР знижува-
лася пропорційно до того, як зростала частка Уралу. В основі такого курсу лежало
прагнення союзних органів перенести центр виробництва засобів виробництва до
РСФРР, що здійснювалося в тому числі за рахунок природних багатств України.
Причому капітальні витрати на заводах республіки на третину, а почасти й на
34 Нариси розвитку народного господарства УСРР. – К., 1949. – С.203.
35 Кононенко К.С. Україна і Росія: Соціально-економічні підстави української національної ідеї
1917–1960. – С.198.
36 Волобуєв М. До проблеми української економіки // Більшовик України. – 1928. – №3. – С.53.
37 Там само. – С.54.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
118 Владилена Сокирська
половину були меншими, ніж на Уралі та Кузбасі. І все ж усупереч економічній до-
цільності, стану транспортного забезпечення, наявності компактного зосереджен-
ня рудних покладів та їх якості нові підприємства будувалися не в Україні.
Даремними були намагання УСРР покликатися на економічну раціональ-
ність, адже не вона ставала визначальним критерієм у практичному підході до
справи, а прагнення Росії розбудовувати свою промисловість за рахунок «окраїн».
За таких умов перевитрати на Уралі в порівнянні з Україною втрачали своє вирі-
шальне значення, оскільки цю різницю компенсувала сама ж республіка шляхом
неповного отримання власних промислових накопичень38.
У плані електрифікації Україна посідала місце, абсолютно невідповідне її госпо-
дарській ролі й потенціалу у загальносоюзній економіці. Згідно з «Матеріалами до
п’ятирічного плану», на 1927 р. потужність електростанцій УСРР була у 12 разів мен-
шою порівняно з РСФРР і навіть у 2,5 рази меншою проти ЗСФРР. Москва розгляда-
ла Україну як територію переважно сільськогосподарську та прикордонну, що не мо-
гла претендувати на форсування масштабного промислового будівництва39. Фактично
центр створив умови, коли за рахунок національного доходу УСРР мала живитися
економіка РСФРР. У результаті такої політики Україна фінансово обеззброювалася, а
тим самим унеможливлювалося і здійснення планів її промислового розвитку.
Мета радянського економічного районування полягала в намаганні поділити
СРСР на великі територіальні частини, які спеціалізуватимуться у загальнодер-
жавному поділі праці. Тому в межах УСРР райони були не внутрішньореспублі-
канськими, а всесоюзними. Їх завдання полягало у виробництві продукції (часом у
зосередженні певної технологічної стадії виробництва) для всього СРСР або у задо-
воленні експортних інтересів «країни Рад». Економічні райони часом роз’єднували
деякі республіки. Українська СРР – класичний тому приклад40.
Економісти республіки не погоджувалися із заявленим станом речей.
Ознайомившись із першим п’ятирічним проектом для планування «народного госпо-
дарства» СРСР, представленим навесні 1927 р., Держплан УСРР підготував окрему
резолюцію, де опротестував усесоюзні постанови, якими завдавалася шкода інтере-
сам економіки України. На шпальтах спеціалізованого видання відбулася дискусія41.
Республіканські економісти протестували проти союзного планування, яке не
відображало інтересів цілісності господарського організму УСРР та не служило
потребам власне української економіки. Загальносоюзні планові органи іґнорува-
ли інтереси окремих республік, підпорядковуючи їх потребам центру: «Союзний
Держплан на першій стадії роботи з п’ятирічного плану не визначив і, по суті ка-
жучи, не намагався визначити характер свого співробітництва з місцями, що в пев-
ній мірі випливало з тієї установки на монопольність розв’язання завдання, яку
взято було союзною комісією з перспективного плану при укладанні першого варі-
анту п’ятирічки»42.
Держплан УСРР ініціював створення низки спеціалізованих комісій, за-
вданням яких було вивчення питання розвитку окремих галузей промисловості,
38 Кононенко К.С. Україна і Росія: Соціально-економічні підстави української національної ідеї
1917–1960. – С.208.
39 Волобуєв М. До проблеми української економіки // Більшовик України. – 1928. – №3. – С.58.
40 Шаблій О.І. Актуальні питання методології і теорії макрорегіоналізації України. – С.16.
41 Дискусія по перспективному плану народного господарства // Хозяйство Украины. – 1927. –
№11/12. – С.127.
42 Введенский В. Основные народнохозяйственные задачи Украины в ближайшее пяти летие // Там же. –
№6. – С.11.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
119Економічне районування УСРР 1920-х рр. як засіб уніфікації...
занедбаних або нерозвинених ще за часів існування Російської імперії. Також ві-
домство мало протистояти намаганням усесоюзних органів влади перенести осе-
редок важкої промисловості на схід країни, що планувалося робити за рахунок
промисловості України. Фактично між центральними й республіканськими орга-
нами назрівав конфлікт. Українські радянські економісти обґрунтовано доводили,
що республіка була потужним господарським районом із високорозвиненою про-
мисловою базою та багатими природними ресурсами. Гірничопромисловий південь
становив єдиний комплекс завершеного циклу. Поєднання видобування вугілля й
руди з виробництвом заліза, машинобудуванням, хімічною та силікатною промис-
ловістю, залізничним і водним транспортом створювали найважливіший у СРСР
центр виробництва засобів виробництва.
За умови збереження наявного стану та нових капіталовкладень Донбас на деся-
тиліття був покликаний стати основним енергетичним центром, що забезпечуватиме
твердим мінеральним паливом майже всю європейську частину СРСР. Поєднання
кам’яновугільних покладів із потужними запасами залізних і марґанцевих руд
Криворізько-Нікопольського басейну за сприятливої кон’юнктури зробило б Україну
оптимальним місцем в європейській частині СРСР для розвитку чорної металургії,
важкого машинобудування, транспорту, забезпечуючи одночасно можливість ство-
рення високотехнічних підприємств зі спеціалізованою масовою продукцією.
Отже у складі СРСР Україна представляла різноманітний і потужний господар-
ський комплекс, що відігравав значну роль в усіх областях загальносоюзної економіки.
Практично всі галузі промисловості мали тут потужну базу з огляду на значні запаси
місцевої сировини, були тісно пов’язаними одна з одною. Якщо промисловість Уралу
освоювалася, то Криворізько-Донецький реґіон мав сформовану соціально-економічну
структуру, яка приваблювала центр. Засобами політики економічного районування
Москва намагалася здійснювати адміністративно-територіальну експансію в УСРР
через поділ реґіонів впливу, формування загальносоюзного «народногосподарського
простору», його номенклатурне підпорядкування. В умовах 1920-х рр. районування,
окрім пасивного збору та аналізу економічно-географічних і статистичних даних, ста-
вало тим інструментом, який забезпечував загальний розвиток так званих територі-
ально-виробничих комплексів, що охоплювали відразу кілька країв, областей і навіть
союзних республік. Територія України мала бути поділена на дві частини, підпорядко-
вані центральним органам. Фахівці Держплану під час обговорення програми еконо-
мічного районування СРСР не зважали на проголошену раніше національну політику
партії та не рахувалися з тим, що Україна – «не провінція Росії». Сам факт існування
комісії з районування, на нашу думку, означав наявність структурно-функціонально-
го обмеження формального економічного суверенітету республіканських урядів УСРР
і РСФРР. За таких обставин їх відносини з міждержавних трансформувалися в між-
господарські на рівні оперативних і міждержавних підприємств.
Здійснення економічного районування з одночасним реформуванням системи
управління промисловістю за винятком другорядних галузей позбавили УСРР ре-
ґулятивних функцій. Через систему загальносоюзних наркоматів і союзних трес-
тів відбулася адміністративно-територіальна інкорпорація та політико-економічна
уніфікація промислової інфраструктури Донбасу, Придніпров’я. Республіканські
органи влади, місцеві економісти намагалися протистояти механічним тенденціям
союзного центру, які прагнули поділити Україну на два економічних райони. Такі
плани суперечили принципу господарської єдності республіки та викликали опір
національно-політичного характеру.
Український історичний журнал. – 2020. – №2
120 Владилена Сокирська
REFERENCES
1. Aleksandrov, І. (1921). Ekonomіcheskoe rajonіrovanіe Rossiі. Moskva. [in Russian].
2. Baranskij, N. (1926). Ekonomicheskaya geografia SSSR: obzor po oblastiam Gosplana. Moskva; Leningrad. [in Russian].
3. Krzhizhanovskij, G.M. (Ed.). (1957). Voprosy ekonomicheskogo rajonirovaniya SSSR: sbornіk materіalov i statej (1917–
1929 gg). Moskva: Gosudarstvennoe izdatelstvo politicheskoj literatury. [in Russian].
4. Karelin, Ye.G. (2010). „Zapadnaia oblast Gosplana”: iz istorii ekonomicheskogo rajonirovaniya strany v 1920-e gody.
Rossijskaya istoriya, 2, 15–18. [in Russian].
5. Kozlov, I.V., Kozlova, A.V. (1991). Petr Petrovich Semenov-Tyan-Shanskij: 1827–1914. Moskva: Nauka. [in Russian].
6. Kononenko, K.S. (1965). Ukraina i Rosiia: Sotsialno-ekonomichni pidstavy ukrainskoi natsionalnoi idei 1917–1960. Miunkhen. [in Ukrainian].
7. Kuzbazhaev, E.N., Kozeva, I.A. (2000). Ekonomicheskaya geografiya i regionalistika. Kursk: Kurskij gosudarstvennyj tek-
hnicheskij universitet. [in Russian].
8. Kulchytskyi, S.V. (2003). Ukraina v systemi zahalnosoiuznoho narodnohospodarskoho kompleksu. Problemy istorii
Ukrainy: fakty, sudzhennia, poshuky, 11. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian].
9. Kulchytskyi, S.V. (1995). USRR u dobu novoi ekonomichnoi polityky (1921–1928 rr.). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].
10. Nikitin, N.P. (1948). K.I.Arsenev i ego rol v razvitii ekonomicheskoj geografii v Rossii. Voprosy geografii, 10, 17–26. [in Russian].
11. Pogodin, S.A. (1974). Mendeleev Dmitrij Ivanovich. Bolshaya sovetskaya entsiklopediya [v 30 t.], 16. Moskva: Sovetskaya
entsiklopediya. [in Russian].
12. Shablii, O.I. (1999). Aktualni pytannia metodolohii i teorii makrorehionalizatsii Ukrainy. Ukrainskyi heohrafichnyi zhurnal,
1, 15–18. [in Ukrainian].
13. Shapoval, Yu.I. (1994). „Ya pomyliavsia, vziavshy na sebe provynu…”: Do 90-richchia M.S.Volobuieva-Artemova. Z arkhiviv
VUChK–GPU–NKVD–KGB, 1, 104–110. [in Ukrainian].
14. Vvedenskij, V. (1927). Osnovnye narodnokhozyajstvennye zadachi Ukrainy v blizhajshee pyatiletie. Khozyajstvo Ukrainy,
6, 4–12. [in Russian].
15. Volobuiev, M. (1928). Do problemy ukrainskoi ekonomiky. Bilshovyk Ukrainy, 2, 46–73; 3, 42–64. [in Ukrainian].
16. Yakubovskaya, S.I. (1972). Razvitie SSSR kak soyuznogo gosudarstva 1922–1936 gg. Moskva: Nauka. [in Russian].
Vladylena Sokyrska
Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor,
Department of World History and Methods of Teaching,
P.Tychyna Uman State Pedagogical University
(Uman, Ukraine), vlada.sokirskaya@ukr.net,
ORCID: http://orcid.org/0000-0002-9983-3234
The 1920s Economic Zoning of UkrSSR
as a Means of Unification the “People’s Economic” Space
Abstract. The purpose of the research is to analyze the forms and methods of Russian Soviet centralization
policy in the field of economic zoning and management of industry, the system of subordination of the
basic industries of the republican industry. The research methodology is general scientific and historical
approaches and principles. Applied general scientific, special and interdisciplinary research methods,
which gave an opportunity to study various documents, to accumulate and systematize empirical
material, to analyze statistical data. The scientific novelty. On the basis of a wide range of published
sources and archival materials, the peculiarities of the implementation of the policy of economic
regionalization of UkrSSR by the Soviet authorities, the forms and methods of Soviet centralization
policy in the field of economics and industrial management, the system of subordination of the basic
branches of the republican industry are analyzed. Conclusions. Productive forces were to be radically
updated after the establishment of the communist system of production and distribution. It is found that
the GOELRO plan, the first-ever Soviet plan for national economic recovery and development, initiated
the practical implementation of this policy. Under this plan, the Soviet regime took into account the
interests of only southern Russia and, specifically, the Donbas. The interests of other parts of UkrSSR,
especially Right-Bank Ukraine, were ignored, as well as the interests of UkrSSR as a single economic
and political organism. The activities of the State Commission for Electrification of Russia and the
following creation of the State Planning Committee of the RSFSR demonstrated complete neglect
of the interests of UkrSSR as a republic. The economic principle was to become the basis for a new
administrative-territorial division according to the three-member formula: region-precinct-district. The
administrative boundaries of regions and the state boundaries of the Republics were to be changed in
accordance with economic regionalization. The territory of UkrSSR was planned to be divided into two
economic districts subordinated to central authorities in Moscow. It is proved that the implementation of
economic regionalization with the simultaneous reforming of the industrial management system, except
for secondary industries, deprived the UrkSSR of regulatory functions.
Keywords: UkrSSR, RSFSR, USSR, modernization, economic zoning, Soviet power, “people’s economy”.
|