До історії Любеча у XIV–XV ст.
Розглядається низка суперечливих моментів в історії давнього Любеча, відомого з
 кінця IХ ст. За часів литовської зверхності місто перебувало в держанні приватних осіб, включно
 з утікачем із Московської держави князем Василем Верейським, з яким пов’язані драматичні
 колізії...
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 2020 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2020
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179839 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | До історії Любеча у XIV–XV ст. / О. Русина // Український історичний журнал. — 2020. — Число 4. — С. 192-199. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860255991003611136 |
|---|---|
| author | Русина, О. |
| author_facet | Русина, О. |
| citation_txt | До історії Любеча у XIV–XV ст. / О. Русина // Український історичний журнал. — 2020. — Число 4. — С. 192-199. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | Розглядається низка суперечливих моментів в історії давнього Любеча, відомого з
кінця IХ ст. За часів литовської зверхності місто перебувало в держанні приватних осіб, включно
з утікачем із Московської держави князем Василем Верейським, з яким пов’язані драматичні
колізії кінця ХV ст. Авторка висловлює думку, що перехід Любеча під контроль київських воєвод
слід датувати серединою ХVI ст.
The article deals with some controversies in the history of the city of Liubech known since
the late 9th century. Under the Lithuanian rule it was kept by a number of private persons including
prominent refugee from Muscovite state prince Vasilij Verejskij. Authoress analyzes some dramatic
developments connected with the latter. In her opinion, it was mid-16th century when Liubech came
under the direct control of Kyivan governors.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:49:16Z |
| format | Article |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2020. – №4
MISCELLANEA
DOI: https://doi.org/10.15407/uhj2020.04.192
УДК: 94(477)
Історія багатьох українських міст у період між монґольською навалою та кінцем
XV ст., на який припадає формування перших збережених до наших днів докумен-
тальних комплексів, подеколи практично не піддається реконструкції. Ця заувага
цілком стосується й давнього Любеча. Власне, за сучасного стану джерел складно
навіть розв’язати питання про його адміністративне підпорядкування у XIV–XV ст.
Невипадково автор фундаментальної праці з історії Київщини П.Клепатський так
і не дав на нього відповідь, обмежившись зауваженням: «Не знаємо достеменно,
коли Любецький повіт увійшов до складу Київської землі (до якої безумовно нале-
жав у середині XVI ст. – О.Р.)»1.
Утім, слід мати на увазі, що найдавнішими актами, якими оперував цей авто-
ритетний дослідник, були «данини» кінця XV – початку XVI ст. Із незрозумілих
причин він оминув своєю увагою документ, неодноразово опублікований на час ви-
ходу у світ його монографії, – грамоту короля Владислава Яґайла братові Скирґай-
лу, якою за останнім було закріплено Троцьке князівство та комплекс маєтностей
на «русской стороне» Литовської держави, зокрема «Любечь весь и люд, и земля, и
весь доход, и с данью» (1387 р.)2.
Навряд чи можна погодитися з думкою, яку висловив В.Пашуто, котрий ото-
тожнив згаданий пункт із новогрудським Любчом3. Проти такої ідентифікації
1 Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. – Т.1: Литовский период. – Одесса, 1912. – С.39, 271. Цікаво, що
у XVI ст. цей зв’язок із Києвом мав і міфологічний вимір: Мацей Стрийковський виводив назву Любеча від леґендарної
Либіді (див.: Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmόdzka i wszystkiej Rusi. – Cz.I. – Warszawa, 1846. – S.112).
2 Грамоти ХІV ст. – К., 1974. – №40. – С.75.
3 Див.: Новосельцев А.П., Пашуто В.Т., Черепнин Л.В. Пути развития феодализма (Закавказье, Средняя Азия,
Русь, Прибалтика). – Москва, 1972. – С.300. Зауважимо, що з Любечем подеколи плутають не тільки Любчо,
Анотація. Розглядається низка суперечливих моментів в історії давнього Любеча, відомого з
кінця IХ ст. За часів литовської зверхності місто перебувало в держанні приватних осіб, включно
з утікачем із Московської держави князем Василем Верейським, з яким пов’язані драматичні
колізії кінця ХV ст. Авторка висловлює думку, що перехід Любеча під контроль київських воєвод
слід датувати серединою ХVI ст.
Ключові слова: Любеч, Київ, Чернігів, Сіверcька земля, Велике князівство Литовське,
князі Верейські.
До історії Любеча у XIV–XV ст.
Олена Русина
кандидатка історичних наук, провідна наукова співробітниця,
відділ історії України середніх віків і раннього нового часу,
Інститут історії України НАН України
(Київ, Україна), erusina@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4769-652Х
Український історичний журнал. – 2020. – №4
193До історії Любеча у XIV–XV ст.
виразно свідчить той факт, що у грамоті 1387 р. «Любечь» фіґурує серед так званих
«подніпровських волостей», поряд з якими згадується й «Lubyecz» у заповіті Івана
Монивидовича від 1 вересня 1458 р., що ним він передав у спадок своїм синам во-
лості Любеч, Брягин і Горволь4.
Гадаємо, що у XIV–XV ст. Любеч не просто «сусідив» із подніпровськими волос-
тями, а й належав до цього територіального комплексу – на що вказує наявність
тут інституту «старченья»5, котрий, як відомо, становив специфічну особливість зга-
даних волостей6. Не викликає сумніву його архаїчність – у літературі неодноразово
висловлювалася думка, що «старці у литовсько-руських областях, безперечно, дав-
ніші за литовське володарювання»7. При цьому існування згаданого інституту в
окремих реґіонах пояснювалось особливостями їх економічного устрою – передусім
переважанням данників у структурі залежного населення8.
Таке пояснення, з огляду на значне поширення данництва на всіх руських зем-
лях Литовської держави, навряд чи можна визнати прийнятним. З іншого боку, до-
слідники не звертали увагу на фактор політичний, який, на наш погляд, і забезпе-
чив збереження цього архаїчного явища, а саме непідлеглість таких реґіонів Орді.
Адже цілком очевидно, що на територіях, котрі перейшли під контроль сарайських
правителів, цей уряд модифікувався в уряд отамана, чиї функції досить чітко окрес-
лено в літописній «Повісті про Поділля», де йдеться про трьох татарських князів,
«отчичей и дедичей Подольское земли; а от них завед(ыв)али атаманы, и баскаки,
приежд(ж)аючи, от тих атаманов имовали с Подольской земли дань»9.
Таким чином, паралельне існування в Південній Русі урядів старця й отамана, у
реґіонах, близьких за своїми соціально-економічними характеристиками, можна по-
яснити їх політичним відчуженням за татарських часів. Це добре простежується на
матеріалах Київщини, де умовна межа між територіями, на яких в XV–XVI ст. місцеве
самоврядування перебувало під контролем старців (повіти Мозирський10, Любецький)
та отаманів (повіти Овруцький, Чорнобильський), поза будь-яким сумнівом, відбивала
вповні реальний політичний кордон другої половини XIII – першої половини XIV ст.
Землі, що підлягали Орді, навіть після приєднання їх до Литви залишились
у данницькій залежності від татар, і цей кондомініум проіснував до кінця XIV ст.,
коли Тохтамиш своїм ярликом передав їх Вітовтові. На північ від підвладних Орді
а й деякі інші населені пункти. Скажімо, Я.Запаско пов’язав з Україною травник, перекладений вихідцем
із Любека – «немчином любчанином» (див.: Запаско Я.П. Пам’ятки книжкового мистецтва: Українська
рукописна книга. – Л., 1995. – С.322–327). Як любечан подеколи розглядають мешканців Любутська (див.,
напр.: Кондратьєв I.В. Любецьке староство (XVI – середина XVII ст.). – Чернігів, 2014. – С.35, 47–48).
4 Semkowicz W. Przywileje Witołda dla Moniwida, starosty wileńskiego i testament jego syna Jana Moniwidowicza //
Ateneum Wileńskie. – 1923. – №2. – S.261. Відзначимо, що ця студія В.Семковича продовжила його
дослідження роду Монивида, яким він у 500-річчя Городельської унії започаткував серію статей, присвячених
представникам литовської еліти, котрі в 1413 р. уклали її акт. Згодом весь цей цикл, що створювався впродовж
1913–1930 рр., було передруковано, але, зрозуміло, без урахування розвідки 1923 р. Тож у цій републікації в
біограмі Івана Монивидовича бракує інформації про Любеч (див.: Semkowicz W. O litewskich rodach bojarskich
zbratanych ze szlachtą polską w Horodle roku 1413 // Lituano-Slavica Posnaniensia: Studia Historica. – T.3. –
Poznań, 1989. – Р.19).
5 Тобто зосередження судово-адміністративної влади та збору податків у руках виборних волосних «старців».
6 Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов (далі – Архив
ЮЗР). – Ч.8. – Т.5. – К., 1907. – С.469.
7 Довнар-Запольский М.В. Очерки по организации западнорусского крестьянства в XVI в. – К., 1905. – С.61;
Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.5. – Л., 1905. – С.288–289, 291; Клепатский П.Г. Очерки по
истории Киевской земли. – С.499.
8 Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени
издания Первого Литовского статута. – Москва, 1892. – С.437.
9 Летописи белорусско-литовские // Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Т.35. – Москва,
1980. – С.66, 74 та ін.
10 Мозир також зараховувався до числа «подніпровських волостей».
Український історичний журнал. – 2020. – №4
194 Олена Русина
реґіонів литовські князі вільно розпоряджалися своїми територіальними здобут-
ками. Звідси й поділ подніпровських волостей на віленську і троцьку половини,
який фіксується навіть у XVI ст. і бере початок в угоді князів-дуумвірів Ольґерда та
Кейстута: «Что придобудуть, град ли или волости, да то делити наполы»11. Саме в
такий спосіб – як сукупність обох цих половин – слід тлумачити згадку 1387 р. про
передачу Скирґайлові «всього Любеча».
Немає жодних підстав уважати, що вже тоді місто входило до складу Київ-
ської землі12. Щоправда, ще Ст.Кучинський указував на переміщення Скирґайла
на київський стіл як вірогідний фактор злуки Києва та Любеча13. Однак це князеве
правління було занадто ефемерним14, аби мати якісь далекосяжні наслідки, зокре-
ма і для структури Київської землі.
Щоправда відомо, що Любеч фіґурує в київській частині такого специфічно-
го джерела, як «Список руських міст далеких та близьких» – літописного реєстру
під заголовком «А се имена всем градом рускым, далним и ближним»15. Нині його
прийнято датувати 1375–1381 рр. Утім, як показали дослідження, він не відби-
ває єдиний хронотоп16. Таким чином, аж ніяк не є перебільшенням твердження
О.Андріяшева, що «Список…» (принаймні в його київській частині) «показує біль-
ше знання зі стародавньої руської історії, аніж точності історично-географічних
даних»17. Тож покладатися на нього абсолютно контрпродуктивно.
У XV – першій половині XVI ст., безперервно перебуваючи у приватному дер-
жанні, Любеч поступово відокремився від решти подніпровських волостей, які збе-
регли пряму залежність від великого князя литовського. Лише декілька років по
смерті Войцеха Монивидовича (1475 р.)18 тут порядкували намісники Казимира
Яґайловича. У цій іпостасі нам відомий дяк віленської великокнязівської канце-
лярії «менянин» (уродженець Мінська) Василь Любич19. Уважається, що він запо-
чаткував поєднання писарського й намісницького урядів, яке згодом стало тради-
ційним для канцелярії Литовської держави20.
11 Летописи белорусско-литовские. – С.61, 85, 111 та ін.
12 Не беремо до уваги позицію чернігівського історика I.Кондратьєва, чиє дослідження вражає своєю фаховою безпорад ніс-
тю, ба навіть наївністю деяких пасажів. Наприклад, коли автор констатує, що «Скир ґай ло Ольґердович був сином великого
князя литовського Ольґерда», або намагається реконструювати реалії татарської доби, керуючись топонімією реґіону (див.:
Кондратьєв I.В. Любецьке староство... – С.27–28, 31). Назву с. Добрянка він «розшифровує» як «добра брянські», а у згадці
1527 р. про маєтність брянського владики вбачає «реальний кордон Чернігівщини та Брянщини» зламу XIII–XIV ст., не
маючи жодного уявлення про існування єдиної Чернігово-Брянської єпископії (див.: Там само. – С.29). Коли ж ідеться
про гадану залежність Любеча від Києва в XV ст., маємо фіктивні посилання на М.Грушевського та польський «Слов ник
географічний» (див.: Там само. – С.39, 46). Загалом широке використання автором різноманітних енцик ло педій, словників,
підручників і науково-популярних опусів зближує його працю з гіршими зразками краєзнавчої літератури.
13 Kuczyński St.M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rządami Litwy. – Warszawa, 1936. – S.46–47.
14 Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. – К., 2005. – С.55–57.
15 Див. найдавніший список пам’ятки: Новгородская Первая летопись старшего и младшего изводов. – Москва;
Ленинград, 1950. – С.476.
16 Докл. див.: Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. – С.116–118, 129–130.
17 Андріяшев О. Нарис історії колонізації Переяславської землі до початку XVI в. // Записки Історично-
філологічного відділу ВУАН. – Кн.26. – К., 1931. – С.22.
18 Wolff J. Senatorowie i dygnitarze Wielkiego księstwa Litewskiego: 1386–1795. – Krakόw, 1885. – S.34, 300.
19 Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji wileńskiej. – T.1. – Zesz.2. – Kraków, 1948. – №372. – S.435–436. Докл. про
Василя Любича див.: Ясінскі А. Пісар вялікага князя Казіміра Васіль Паўлавіч Любіч, як прадстаўнік буйнага
зямляўладаньня XV ст. (Нарыс да гісторыі буйнае зямляўласнасьці на Беларусі) // Запіскі аддзелу гуманітарных
навук БАН. – Кн.8: Працы клясы гісторыі. – Т.3. – Менск, 1929. – С.65–80. На жаль, скрупульозно відтворюючи
кар’єру В.Любича, дослідник не міг скористатися згаданим нами документом із «Kodeks dyplomatyczny…». Не мав
він у своєму розпорядженні й тексту Московського зводу 1479–1480 рр., де В.Любич фіґурує як посол Казимира до
Івана III в 1476 р. (див.: Московский летописный свод конца XV в. // ПСРЛ. – Т.25. – Москва; Ленинград, 1949. – С.304).
20 Груша А.И. Документальная письменность Великого княжества Литовского (конец XIV – первая треть
XVI в.). – Минск, 2015. – С.316; Bardach J. Z praktyki kancelarii litewskiej za Zygmunta I Starego // Prace z
dziejów Polski feudalnej. – Warszawa, 1960. – S.333.
Український історичний журнал. – 2020. – №4
195До історії Любеча у XIV–XV ст.
«Пан Васько Любич» є адресатом неформального за тональністю послання від
його «приятеля» віленського воєводи Олехна Судимонтовича, спричиненого пору-
шенням Любичем прав власності віленських каноніків у Стрешині. Видавці дату-
вали документ 1477–1491 рр. (тобто за роками перебування Олехна на посаді), од-
наче ці хронологічні рамки заширокі з огляду на те, що з жовтня 1483 р. Любечем
володів виходець із Північно-Східної Русі князь Василь Михайлович Верейський.
Додамо до цього два новознайдених документи, дотичні до Любича як любецького
державці, що датуються видавцями 1478 і 1481 рр.21
Поява Верейського на теренах Литви пов’язана з подіями московського придво-
рного життя. Тут варто нагадати, що володар Московщини Іван ІІІ одружу вав ся двічі.
Першою його обраницею стала тверська князівна Марія, яка народила йому сина
Івана. Званий Молодим, той, зрештою, так і не постарів, пішовши з життя у віці
32 років. Недовгий вік судився і його матері, котра померла (або, як подейкували,
була отруєна), маючи близько 25 років. Після цього Іван ІІІ кілька років залишався
удівцем, аж доки не посватався до Софії, племінниці останнього візантійського імпе-
ратора Константина Палеолога, котра разом із родиною мешкала в Римі.
Після весілля до молодої дружини великого князя московського перейшли всі
коштовності її попередниці, і вона, не вагаючись, почала щедро обдаровувати ними
своїх родичів, які, утративши батьківщину, перебували у хронічній скруті. Коли ж по
дванадцяти роках подружнього життя з «римлянкою», у 1483 р., Іван ІІІ захотів – із на-
годи появи на світ онука Дмитра – подарувати своїй невістці Олені, дочці молдавсько-
го воєводи Стефана Великого й київської князівни Євдокії Олельківни, дорогоцінне
«саженье» (розшите самоцвітами вбрання), котре колись належало Марії Тверській,
з’ясувалося, що його і сліду немає: Софія, як занотували хроністи, «много истеряла
казны великого князя». Частину вона потайки віддала своєму братові, а решту як по-
саг у 1480 р. отримала від Софії її племінниця Марія Палеолог, коли брала шлюб
із князем Василем Михайловичем Верейським, близьким родичем Івана ІІІ (батько
останнього, Василій ІІ, доводився Михайлові Верейському двоюрідним братом).
Роздратований правитель Московщини звелів відібрати у Верейських Софіїні «по-
дарунки» та схопити їх самих22. Від неминучої опали подружжя врятувала втеча за
кордон – до Литви, котра, наче губка, вбирала у себе «відходи» конфліктів, які час від
часу спалахували у сусідній державі. Кількома десятиліттями раніше там уже знайшли
притулок дві князівських родини – Шем’ячичі та Можайські, що так само належали до
московської правлячої династії й доводилися близькими родичами та сусідами Василеві
Верейському. Великий князь литовський Казимир щедро наділив утікачів: перші мали
від нього Новгород-Сіверський і Рильськ, другі – Стародуб, Гомель, Брянськ. Верейсько-
му ж «во отчину» дістався Любеч із кількома дрібними волостями23.
Варто занотувати, що на час вимушеної еміґрації Верейського його родичі ціл-
ком обвиклись у Литві. Для нього ж вона так і не стала другою батьківщиною. Відо-
мо, що незабаром після смерті Казимира (1492 р.) він звернувся до сина Івана ІІІ –
Василія, благаючи, аби той разом зі своєю матір’ю Софією Палеолог посприяв його
поверненню додому. У відповідь Василій сповістив: «И мати наша, великая княги-
ня, да и мы [сами] государю отцу своему, великому князю, о тебе били челом; и отец
наш, князь великий, тебя жалует, хочет твоей службы. И ты бы ко отцу нашему,
к великому князю, поехал»24.
21 З архіўных і бібліятэчных сховішчаў (XIV–XVII ст.) / Падрахт. Ю.М.Мікульскі // Беларуская даўніна. –
Вып.1. – Мінск, 2014. – С.133–135, 138–140.
22 Типографская летопись // ПСРЛ. – Т.24. – Петроград, 1921. – С.202–203.
23 Русская историческая библиотека (далі – РИБ). – Т.27. – Санкт-Петербург, 1910. – Ст.390–391.
24 Сборник Императорского русского исторического общества (далі – Сб. РИО). – Т.35. – Санкт-Петербург,
1892. – С.82.
Український історичний журнал. – 2020. – №4
196 Олена Русина
Цей лист був надісланий Василеві Верейському у січні 1493 р. Однак князь чомусь
не поспішав скористатися монаршою ласкою й офіційно продовжував уважатися зрад-
ником. Зокрема він потрапив до переліку осіб, з якими було категорично заборонено
спілкуватися в Литві дочці Івана ІІІ Олені, виданій заміж за нового великого князя
литовського Александра Казимировича25. Більше того, укладеною на початку 1494 р.
московсько-литовською угодою передбачалося, що правитель Литви «не відпускатиме»
зі своєї землі Можайських, Шем’ячичів і Верейського, аби не зашкодити своєму союзни-
кові й тестеві26. Це було відповіддю на висловлене раніше прохання Александра, аби
«князь великий московский гнев свой им отпустил, а отчин их им поступился»27.
«Отчина» Верейського була конфіскована в його батька за гадану провину сина
відразу після втечі останнього до Литви, хоч Іван ІІІ і дозволив старому князеві
«держать ее за собою до самой смерти». На неї не довелося довго чекати – уже через
рік Верейський-батько полишив світ, благаючи Івана ІІІ, аби той, принаймні, не
чинив кривд його боярам (дослівно: «чтоб мои люди после меня не заплакали»).
Очевидно, що володар Московщини, силою приєднавши до власних земель
Верейський уділ, аж ніяк не збирався повертати його законному спадкоємцеві.
Мабуть, саме це і вплинуло на подальший перебіг переговорів із Верейським, на-
давши їм затяжного характеру. Утім улітку 1495 р. в них нібито стався перелом:
опальне подружжя погодилося віддати вивезену до Литви «казну». Іван ІІІ негайно
відгукнувся на цю пропозицію й передав із гінцем Верейському: «Ты бы прислал ко
мне список, написав именно, что нам ныне хочешь отдати [из] нашие казны». При
цьому кількість повернених коштовностей мала визначити масштаби монаршої
ласки: «Мы, посмотря по вашему исправлению, и жаловати вас хотим»28.
Як не дивно, після цього листування з московським двором перервалося.
З якихось причин Верейський вирішив залишитись у Литві, молодий володар ко-
трої – згаданий вище син Казимира Александр – у квітні 1499 р. підтвердив своїм
«листом» його «вічні» права на Любеч та інші маєтності29. За місяць до цього ана-
логічне підтвердження отримав і Семен Можайський, володіння якого на той час
включали Чернігів, Стародуб, Гомель30. Фактично на зламі ХV–ХVІ ст. маєтності
московських князів-еміґрантів перетворилися на суцільний земельний масив ве-
личезної площі, розташований у сусідстві з Російською державою.
Прагнення Івана ІІІ утвердити свою владу у цьому реґіоні змусило його відмо-
витися від традиційно ворожої політики стосовно вчорашніх «зрадників» – нащадків
найлютіших ворогів його батька Василія ІІ. Він розпочав таємні переговори з князя-
ми Семеном Можайським і Василем Шем’ячичем. Ті розуміли, що, володіючи своїми
землями як «поживеньем», могли будь-коли їх втратити, натомість перехід на служ-
бу до великого князя московського обіцяв їм не тільки збереження нагромаджених
вотчин, а й, за сприятливих обставин, примноження їх за рахунок земель, відвойова-
них у Литви. Тож у квітні 1500 р. обидва князі «били челом», аби «государь их пожа-
ловал, взял к себе с вотчинами». Іван ІІІ зглянувся на їхнє прохання, і практично вся
Сіверщина одразу відійшла до складу Московської держави.
25 Там же. – С.168.
26 Там же. – С.127.
27 Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею
(далі – Акты ЗР). – Т.1. – Санкт-Петербург, 1846. – №114. – С.136.
28 Сб. РИО. – Т.35. – С.211–212. Цікава особа гінця, з яким Верейському було передано зацитовану «верющую
грамоту». Це був грек із Венеції Петро Дмитрович, який, вирядившись до Москви, «затримався» у князя
Василя Верейского й навіть під час служби в нього одружився. У 1495 р. цей Петро Грек перейшов «під руку»
Івана III (див.: Сб. РИО. – Т.35. – С.209–210).
29 РИБ. – Т.27. – Ст.754–757.
30 Там же. – Ст.744–746.
Український історичний журнал. – 2020. – №4
197До історії Любеча у XIV–XV ст.
Цікаво, що в контексті всіх цих подій жодного разу не згадано князя Верей-
ського. Більше того, його ім’я назавжди зникає з джерел, тим часом як Семен Мо-
жайський уже у серпні 1500 р. виступає в російській документації володарем Любе-
ча31. Ці факти неодноразово наштовхували дослідників на припущення, що князь
Семен силою здобув Любеч при переході на московську службу. Нам залишається
тільки гадати, чи не була для цього спонукою «казна» його родича, яку він на-
магався привласнити, чи то випереджаючи великого князя московського, чи то,
навпаки, виконуючи його волю. У будь-якому разі смерть князя Верейського ви-
глядає надто «вчасною», аби бути природною.
Зрозуміло, що будь-яких претензій на Любеч не визнавали в Литві, де зали-
шилися вдова та дочка Верейського, не виявляючи схильності до «возз’єднання»
з московською великокняжою родиною. Що ж до позиції місцевого населення, то,
усупереч традиційним уявленням про добровільне входження Сіверщини до скла-
ду Росії в 1500 р., воно не раз чинило спротив московським військам. Це, зокре-
ма, засвідчує Типографський літопис, де зафіксовано, що московські воєводи на
Сіверщині «многые грады, и власти, и села поплениша, а людей многых мечю и
огневи предаша и иных в плен поведоша». Здобутим силою, серед інших міст, лі-
тописець називає Любеч32. Утім його перебування у складі Російської держави не
було тривалим: згідно з умовами «вічного миру», укладеного 8 жовтня 1508 р.33, він
повернувся до складу Великого князівства Литовського. Із цим періодом пов’язана
певна колізія, спричинена, вочевидь, перебігом московсько-литовської війни 1507–
1508 рр.34 Тоді Любечем тимчасово опікувався київський воєвода Юрій Михайло-
вич Монтовтович, котрий у неодноразово опублікованому документі від 4 липня
1508 р. (данині київському Микільсько-Пустинському монастирю) фіґурує ще і як
«державця чернігівський та любецький»35.
З огляду на те, що Любеч відійшов до Литви лише у жовтні 1508 р., а Чернігів
так і залишився у складі Росії, це його титулування виглядає суто формальним. До
того ж документ може видатися фальсифікатом, якщо зважати на новітню києво-
знавчу монографію, де термін перебування Юрія Монтовтовича в ранзі київського
воєводи обмежується березнем – липнем 1507 р. (11 липня того року він нібито
помер)36. Авторка дослідження Н.Білоус беззастережно покладається на авторитет
упорядників польського довідника, присвяченого урядовцям Київського й Черні-
гівського воєводств37, навіть не перевіряючи їхні посилання та дублюючи явні по-
милки. Такою, без сумніву, слід уважати інформацію про смерть Юрія Монтовто-
вича в 1507 р., яка ґрунтується на акті з 8-ї книги записів Литовської метрики, де
згадується не він, а його покійний батько Михайло (власне, «лист судовый небож-
чика пана Михаила Монтовтовича»)38. Натомість у тій-таки книзі маємо, зокрема,
31 Сб. РИО. – Т.41. – Санкт-Петербург, 1884. – С.318.
32 Типографская летопись. – С.214.
33 Lietuvos Metrika. – Knyga №8 (далі – LM-8). – Vilnius, 1995. – №80. – P.125–128.
34 Див. її докл. розгляд: Herbst St. Wojna Moskiewska 1507–1508 // Kzięga ku czci Oskara Haleckiego. – Warszawa,
1935. – S.29–54.
35 Акты ЗР. – Т.2. – Санкт-Петербург, 1848. – №38. – С.45; Сборник материалов для исторической топографии
Киева и его окрестностей. – К., 1874. – Отд.3. – №7. – С.11; Архив ЮЗР. – Ч.8. – Т.4. – К., 1907. – С.159.
36 Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVII ст.: Міська влада і самоврядування. – К., 2008. –
С.278; Кондратьєв I.В. Любецьке староство... – С.58.
37 Urzędnicy województw kijowskiego i czernihowskiego XV–XVIII w.: Spisy. – Kόrnik, 2002. – №391. – S.66.
38 LM-8. – №222. – P.203. У книзі Н.Білоус документ чомусь подається під №202, i це ще більше заплутує
справу. До того ж авторка проіґнорувала той досить дивний факт, що впорядники довідника навели дві дати
смерті Юрія Монтовтовича (друга – це 1508 р., згідно з «Польським словником біографічним»; так само, до речі,
датують його смерть Ю.Вольф і А.Бонецький: Wolff J. Senatorowie i dygnitarze... – S.20; Boniecki A. Poczet rodów
w Wielkim Księstwie Litewskim w XV i XVI w. – Warszawa, 1887. – S.188).
Український історичний журнал. – 2020. – №4
198 Олена Русина
земельне пожалування князеві Федору Корецькому, яке засвідчує, що Юрій Мон-
товтович був цілком при здоров’ї у червні 1508 р.39
Іншу помилку, пов’язану з Юрієм Монтовтовичем, маємо у праці П.Клепат-
ського, котрий чомусь розцінив згаданий вище акт від 4 липня 1508 р. як пожиттє-
ве надання Любеча цьому київському воєводі40. Цей «факт» також відтворюється в
новітніх виданнях41.
Насправді після повернення до складу Литви Любеч перейшов у власність до-
чки Василя Верейського Софії, котра вийшла заміж за пана Ольбрахта Ґаштольда.
Подружжя отримало підтвердження на Любеч та інші маєтності Верейського ще
в 1505–1506 рр., одразу після смерті вдови князя, – і лише в 1549 р., після того,
як слідом за Ґаштольдом пішла із життя Софія Верейська, усі ці землі перейшли
до володаря Литви й Польщі Сиґізмунда Авґуста42. При цьому Любеч був підпо-
рядкований доволі віддаленому Києву, що доволі природно з огляду на тодішнє
перебування Чернігова, з яким місто пов’язувала давньоруська традиція та з яким
на початку XVI ст. його силою «об’єднав» Семен Можайський, у складі Московської
держави.
Тогочасні кордони Любецького повіту фіксує так званий «Реєстр чернігівських
границь», надрукований нами з відтворенням ориґінальної фоліації в 1990-х рр.43
Датування цієї документальної пам’ятки 1527 р., запропоноване нами з огляду на
текст московсько-литовської перемирної угоди 1526 р. і дипломатичне листування
1527 р., згодом викликало сумніви в білоруського дослідника В.Темушева: мовляв,
це датування ґрунтується на опису рославльсько-мстиславського кордону в угоді
1526 р. – «однак і в угоді 1522 р. присутній ідентичний фраґмент тексту»44.
Нині, шануючи науковий доробок колеґи, який, на жаль, рано пішов із життя,
мусимо відзначити, що він не лише підкріпив своє твердження помилковим по-
силанням (на текст тієї-таки угоди 1526 р.45), а й не зауважив спеціально акценто-
вану нами46 різницю між текстами угод 1522 і 1526 рр., що полягає в наявності в
останній клаузули про в’язнів, яка звідти перейшла до «Реєстру…».
Занотуємо також цікаві паралелі між «Реєстром…» і пізнішими за часом пам’ятками.
Передовсім згадаємо Любецький синодик, «княжа» частина якого закінчується поми-
нанням «князя Иоанна Сонскаго», що його видавець і дослідник джерела Р.Зотов роз-
цінив як «зовсім невідомого». Паралельно він висловив гіпотезу, що ім’я князя було пе-
рекручено й замість «Сонскаго» слід читати «Сновскаго»47. На нашу ж думку, ідеться
про перекручене ім’я князя Івана Сенського, котрий фіґурує в «Реєстрі…» як власник
половини села Колодчичі (друга половина була «панською», тобто належала панові
39 LM-8. – №330. – Р.266.
40 Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. – С.271.
41 Україна – Європа: Хронологія розвитку: 1500–1800 рр. – К., 2010. – С.63.
42 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – S.549–550; Описание
документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве министерства юстиции. – Т.21. – Москва, 1915. – С.452–
453, 454, 466.
43 Русина О. Із спостережень над «Реєстром чернігівських границь» з 20-х років XVI ст. // Записки Наукового
товариства імені Т.Шевченка. – Т.225. – Л., 1993. – С.300–303. Див. також передрук документа, коментар і
мапу: Її ж. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. – К., 1998. – С.207–216.
44 Темушев В.Н. Гомельская земля в конце XV – первой половине XVI в.: Территориальные трансформации в
пограничном регионе. – Москва, 2009. – С.14–15 (прим.32).
45 Насправді текст угоди 1522 р. міститься у «Сборнике Императорского русского исторического общества» на
с.637–642, а не на вказаних автором с.744–745. Відома й раніша публікація: Акты ЗР. – Т.2. – №120. – С.148–151.
46 Русина О. Із спостережень... – С.296 (прим.12); Її ж. Сіверська земля у складі Великого князівства
Литовського. – С.18 (прим.35).
47 Зотов Р.В. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское
время. – Санкт-Петербург, 1892. – С.29, 171.
Український історичний журнал. – 2020. – №4
199До історії Любеча у XIV–XV ст.
Ольбрахту Ґаштольду)48. Між іншим, у спотвореній формі згадано в Любецькому
пом’янику й ім’я першого власника Любеча литовської доби – Скирґайла49.
До речі, зафіксовані в «Реєстрі…» кордони не були незмінними. Скажімо, зга-
дане тут як порубіжне селище Плохово («половина любецкая и половина чернигов-
ская») в опису маєтностей Києво-Печерського монастиря 1554 р. виступає як селище
«у Чернигова», подароване обителі Уляною Івашковою (дружиною пана Івашка)50.
Чимало суто територіальних реалій простежується й за матеріалами пер-
шої половини XVII ст., проаналізованими в монографічному дослідженні
П.Кулаковського51. Синтез цих даних з інформацією раніших за часом джерел дає
дослідникам змогу сформувати цілісну картину розвитку Любецького реґіону.
REFERENCES
1. Bilous, N. (2008). Kyiv naprykintsi XV – u pershii polovyni XVII st.: Miska vlada i samovriaduvannia. Kyiv: KMA. [in Ukrainian].
2. Grusha, А.I. (2015). Dokumentalnaia pismennost Velikogo knyazhestva Litovskogo (konets XIV – pervaia tret XVI v.). Minsk:
Belaruskaya navuka. [in Russian].
3. Janas, E. & Kłaczewski, W. (Comps.). (2002). Urzędnicy województw kijowskiego i czernihowskiego XV–XVIII w.: Spisy.
Kόrnik: Biblioteka Kόrnicka. [in Polish].
4. Kondratíev, I.V. (2014). Liubetske starostvo (XVI – seredyna XVII st.). Chernihiv. [in Ukrainian].
5. Kulakovskyi, P. (2006). Chernihivo-Sivershchyna u skladi Rechi Pospolytoi (1618–1648). Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].
6. Mikulski, Yu.M. (Comp.). (2014). Z arkhivnykh i biblijatechnykh skhovishchav (XIV–XVII st.). Belaruskaya davnina, 1, 123–
184. [in Belorussian].
7. Rusyna, O. (1993). Iz sposterezhen nad “Reiestrom chernihivskykh hranyts” z 20-kh rr. XVI st. Zapysky Naukovoho tovar-
ystva imeni Shevchenka, 225, 293–306. [in Ukrainian].
8. Rusyna, O. (1998). Siverska zemlia u skladi Velykoho kniazivstva Lytovskoho. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in
Ukrainian].
9. Rusyna, O. (2005). Studii z istorii Kyieva ta Kyivskoi zemli. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian].
10. Temushev, V.N. (2009). Gomelskaya zemlya v kontse XV – pervoj polovine XVI v. Moskva: Kvadriga. [in Russian].
Olena Rusyna
Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Leading Research Fellow,
Department of History of Ukraine of the Middle Ages and Early Modern Times,
Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine
(Kyiv, Ukraine), erusina@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4769-652Х
To the History of Liubech
in the Fourteenth – Fifteenth Century
Abstract. The article deals with some controversies in the history of the city of Liubech known since
the late 9th century. Under the Lithuanian rule it was kept by a number of private persons including
prominent refugee from Muscovite state prince Vasilij Verejskij. Authoress analyzes some dramatic
developments connected with the latter. In her opinion, it was mid-16th century when Liubech came
under the direct control of Kyivan governors.
Keywords: Liubech, Kyiv, Chernihiv, Siver Land, Grand Duchy of Lithuania, Verejskie princes.
48 Русина О. Із спостережень... – С.302; Її ж. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. –
С.211; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – S.456–457.
49 Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. – С.97.
50 Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники: Опыт исторического исследования. –
Т.І. – К., 1883. – Доп. №2. – С.12. Цікаво, що тут-таки фіґурує невідомий за іншими джерелами дарчий
«лист кнегини Марьи Василевое Михайловича [на] Оленевщу (можливо, Оленевщину? – О.Р.) землю», тобто
земельне надання монастирю дружини князя Василя Верейського.
51 Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618–1648). – К., 2006. Див. також:
Мицик Ю. Albaruthenica: Студії з історії Білорусі. – Т.2. – К., 2018. – С.46–55.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179839 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:49:16Z |
| publishDate | 2020 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Русина, О. 2021-06-16T16:51:12Z 2021-06-16T16:51:12Z 2020 До історії Любеча у XIV–XV ст. / О. Русина // Український історичний журнал. — 2020. — Число 4. — С. 192-199. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. 0130-5247 DOI: doi.org/10.15407/uhj2020.04.192 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179839 94(477) Розглядається низка суперечливих моментів в історії давнього Любеча, відомого з
 кінця IХ ст. За часів литовської зверхності місто перебувало в держанні приватних осіб, включно
 з утікачем із Московської держави князем Василем Верейським, з яким пов’язані драматичні
 колізії кінця ХV ст. Авторка висловлює думку, що перехід Любеча під контроль київських воєвод
 слід датувати серединою ХVI ст. The article deals with some controversies in the history of the city of Liubech known since
 the late 9th century. Under the Lithuanian rule it was kept by a number of private persons including
 prominent refugee from Muscovite state prince Vasilij Verejskij. Authoress analyzes some dramatic
 developments connected with the latter. In her opinion, it was mid-16th century when Liubech came
 under the direct control of Kyivan governors. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Miscellanea До історії Любеча у XIV–XV ст. To the History of Liubech in the Fourteenth – Fifteenth Century Article published earlier |
| spellingShingle | До історії Любеча у XIV–XV ст. Русина, О. Miscellanea |
| title | До історії Любеча у XIV–XV ст. |
| title_alt | To the History of Liubech in the Fourteenth – Fifteenth Century |
| title_full | До історії Любеча у XIV–XV ст. |
| title_fullStr | До історії Любеча у XIV–XV ст. |
| title_full_unstemmed | До історії Любеча у XIV–XV ст. |
| title_short | До історії Любеча у XIV–XV ст. |
| title_sort | до історії любеча у xiv–xv ст. |
| topic | Miscellanea |
| topic_facet | Miscellanea |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179839 |
| work_keys_str_mv | AT rusinao doístoríílûbečauxivxvst AT rusinao tothehistoryofliubechinthefourteenthfifteenthcentury |