Україна в історії Європи ХІХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси
Рецензія на книгу: Україна в історії Європи ХІХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси / За ред. чл.-кор. НАН України С.В.Віднянського. – К.: Інститут історії України НАН України, 2020. – 814 с....
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 2020 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2020
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179842 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Україна в історії Європи ХІХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси / Є. Бевзюк // Український історичний журнал. — 2020. — Число 4. — С. 210-217. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179842 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Бевзюк, Є. 2021-06-16T16:51:40Z 2021-06-16T16:51:40Z 2020 Україна в історії Європи ХІХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси / Є. Бевзюк // Український історичний журнал. — 2020. — Число 4. — С. 210-217. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179842 Рецензія на книгу: Україна в історії Європи ХІХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси / За ред. чл.-кор. НАН України С.В.Віднянського. – К.: Інститут історії України НАН України, 2020. – 814 с. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Рецензії й огляди Україна в історії Європи ХІХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси Ukraine in the History of Europe of the Nineteenth – Early Twenty-First Centuries: Historical Essays Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Україна в історії Європи ХІХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси |
| spellingShingle |
Україна в історії Європи ХІХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси Бевзюк, Є. Рецензії й огляди |
| title_short |
Україна в історії Європи ХІХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси |
| title_full |
Україна в історії Європи ХІХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси |
| title_fullStr |
Україна в історії Європи ХІХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси |
| title_full_unstemmed |
Україна в історії Європи ХІХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси |
| title_sort |
україна в історії європи хіх – початку ххі ст.: історичні нариси |
| author |
Бевзюк, Є. |
| author_facet |
Бевзюк, Є. |
| topic |
Рецензії й огляди |
| topic_facet |
Рецензії й огляди |
| publishDate |
2020 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Ukraine in the History of Europe of the Nineteenth – Early Twenty-First Centuries: Historical Essays |
| description |
Рецензія на книгу: Україна в історії Європи ХІХ – початку
ХХІ ст.: історичні нариси / За ред. чл.-кор.
НАН України С.В.Віднянського. –
К.: Інститут історії України НАН України,
2020. – 814 с.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179842 |
| citation_txt |
Україна в історії Європи ХІХ – початку ХХІ ст.: історичні нариси / Є. Бевзюк // Український історичний журнал. — 2020. — Число 4. — С. 210-217. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT bevzûkê ukraínavístorííêvropihíhpočatkuhhístístoričnínarisi AT bevzûkê ukraineinthehistoryofeuropeofthenineteenthearlytwentyfirstcenturieshistoricalessays |
| first_indexed |
2025-11-24T06:48:26Z |
| last_indexed |
2025-11-24T06:48:26Z |
| _version_ |
1850843266345336832 |
| fulltext |
Український історичний журнал. – 2020. – №4
Варто визнати, що сучасна вітчизняна ін-
телектуальна сфера є достатньо насиченою
популярними та науковими працями, які
тією чи іншою мірою присвячені проблемі
інтродукції українського соціуму до євро-
пейської історико-культурної цивілізації.
Утім в умовах складних геополітичних
трансформацій (формування нових світо-
вих центрів сили, посилення реґіональних
та національних інтересів тощо) вітчизня-
на інтелектуальна сфера опинилася перед
необхідністю забезпечення контенту та за-
хисту українсько-європейської цивілізаційної парадигми. Саме означена пробле-
ма спонукала колектив дослідників підготувати історичні нариси, що присвячені
вивченню місця України в європейському історичному процесі та проявам її при-
сутності в європейському просторі в ХІХ – на початку ХХІ ст.
Слід наголосити, що поява такої праці – це не проста наслідування тренду. Звер-
нення українських інтелектуалів до історичного минулого – це не презентація черго-
вого набору банальних міфів, а найімовірніше духовна потреба вітчизняних науковців
у закріпленні екзистенційних та символічних витоків, або основ, які надають соціуму
міцності, стабільності, політичної перспективи. Означене нами твердження не варто
трактувати як «куртуазну данину» поважним авторам дослідження. На нашу думку,
саме історія, що існує на тонкій межі науки та мистецтва, під умілим пером майстра
дозволяє наблизитися до об’єктивної дійсності й у такий спосіб вплинути на свідомість
людини за допомогою осмислених та особливим чином організованих інтелектуаль-
них наборів. Відповідно, звернення авторів монографії до нашого історичного мину-
лого відкрило перспективу глибшого осмислення читачем зовнішньополітичних прі-
оритетів України. Останні, на тлі сучасних геополітичних трансформацій, і надалі
залишаються ключем до реалізації державою амбітних проектів державно-правової
модернізації та інноваційного економічного розвитку.
Закріплення українського європейського вибору, демонстрація політичних,
соціальних, правових досягнень західної цивілізації на тлі кризи українсько-ро-
сійських взаємин спонукає широке коло дослідників знову і знову повертатися як
до витоків, так і до причин подій, що тривають сьогодні у суспільно-політичній
практиці континентальних відносин. До того ж сучасний стан міжнародних вза-
ємин (розпад і хаотизація на тлі формування нового світового порядку, криза ідей
демократичного світу та зростаюча нова хвиля американського неолібералізму,
міжнародний тероризм і правовий нігілізм, закріплення практики подвійної мора-
лі в умовах кризи ООН) однозначно став причиною зростання духовного інтересу
соціуму до історичного знання.
Водночас зазначимо, що фактаж міжнародної, міждержавної практики визна-
чається не лише політичними й економічними інститутами. З нашого боку не буде
україНа В історії єВропи ХіХ – початку
ХХі ст.: історичНі Нариси / за ред. чл.-кор.
НаН україНи с.В.ВідНяНського. –
к.: іНститут історії україНи НаН україНи,
2020. – 814 с.
Український історичний журнал. – 2020. – №4
211Рецензії й огляди
перебільшенням стверджувати, що споконвічно історик-дослідник «інтелектуаль-
ним пензлем» вимальовував контури суспільної свідомості та брав участь у форму-
ванні духовно-моральних рис людства. Парадоксально, але попри тезу Ф.Фукуями
про кінець подієвої історії, остання не зникла (достатньо ознайомитися з третім
розділом монографії), а перейшла в нову стадію національно-культурних проти-
стоянь, ґлобальних революцій, гібридних та інформаційних війн. Отже, забігаючи
наперед, дещо підсумуємо: уміщений у монографії матеріал, зібраний фактаж – це
зразок відповідальності істориків перед мільйонами наших співвітчизників, які
отримали можливість із представлених теоретичних студій робити практичні ви-
сновки у своєму повсякденному житті про перспективи власного цивілізаційного
вибору.
Відповідно, не заперечуючи думки автора переднього слова, відповідального ре-
дактора та керівника авторського колективу рецензованої монографії чл.-кор. НАН
України С.Віднянського, що об’єктом дослідження стала «Україна в контексті всес-
вітньо-історичного процесу та інтеграція вітчизняної історії до глобального, світового
контексту», варто додати: уважне прочитання наявного матеріалу надає підстави
стверджувати, що нове видання вийшло за рамки простого викладення ключових
подій вітчизняної історії. Було порушено складну теоретичну проблему співвідно-
шення цивілізацій «Заходу» та «Сходу» зі змістом національної духовності.
На нашу думку, попри певну байдужість частини вітчизняної політичної еліти
до духовних проблем сучасності, духовність є не менш глибокою й важливою скла-
довою для людини та суспільства, ніж проблеми матеріального характеру. Воче-
видь соціум, що зазнав певних втрат моральних орієнтирів, не може розраховувати
на національне майбутнє, в якому торжествують ідеали гуманізму й моралі, і де
інтелектуально модернізується особистість. Тому широка палітра духовно-куль-
турного матеріалу (параграфи 1.1–1.3), дослідження інтелектуальних рецепцій,
докладне цитування текстів історичних моральних авторитетів та лідерів думок
дозволяють говорити про стійке намагання колективу авторів заповнити прога-
лини у вітчизняній історіографії та подолати постімперські детермінанти у змісті
суспільної свідомості.
Структура монографії зав’язана навколо вузлових подій історії України та Єв-
ропи, до того ж змістовна канва вітчизняного минулого вміло протягнута крізь спе-
цифіку європейської цивілізації. Читачеві представлено інтелектуальний масив
ґрунтовного історичного екскурсу в наше минуле, який логічно підводить до про-
блем сьогодення (Україна – ЄС, російсько-український збройний конфлікт). Утім
особливим предметом уваги авторів стала ключова тема українсько-європейських
відносин, а в ній – питання культурної спільності, непрості, а інколи суперечливі
сторінки історії України ХІХ–ХХ ст. У монографії отримали своє відображення до-
сягнення і труднощі незалежної України, пошук шляхів розв’язання ґлобальних
проблем, зумовлених розхитуванням світової системи міжнародних відносин і без-
пеки, загостренням міждержавної та міжнаціональної конфронтації, нівелюван-
ням принципів верховенства права, суверенної рівності, територіальної цілісності
держав, а також взаємодія нашої країни з міжнародними організаціями й ціла
низка інших питань. Означена інтелектуальна канва вписується у фахову тема-
тику досліджень співробітників відділу історії міжнародних відносин і зовнішньої
політики України Інституту історії України НАНУ.
Композиційно праця відповідає жанру монографічного дослідження, що обумо-
вило використання авторами широкої історіографічної та джерельної бази. Це – спад-
щина вітчизняних і зарубіжних інтелектуалів (М.Грушевський, І.Лисяк-Рудницький,
І.Срезневський, Д.Дорошенко, М.Драгоманов, Ю.Венелін, А.Кочубинский, Я.Йордан,
Український історичний журнал. – 2020. – №4
212 Рецензії й огляди
Й.Ґ.Гердер, М.Мавріціус, П.Й.Шафарик, Л.Штур, К.Гавлічек-Боровський та ін.), ар-
хівні джерела, численні опубліковані документи, дво- та багатосторонні договори й
угоди. Сама логіка тематично-хронологічної послідовності викладення матеріалу
орієнтує читача на формування стійкого переконання про спільність та невід’ємність
європейської й української політичної долі. Остання теза навіть стала предметом «ви-
тонченої критики» з боку російських дослідників1. Геополітичні реалії сьогодення такі,
що офіційна російська історіографія переважно воліє продовжувати виокремлювати
ключові проблеми історії України з контексту всесвітньо-історичного процесу. Деякі
дослідники старанно відносять витоки української державності винятково до «про-
крустова ложа» радянської імперії, арґументуючи свої твердження тезою, за якою
«створення більшовиками Української РСР стало єдиним українським державним
утворенням, що змогло в майбутньому відіграти важливу роль у долі українського
народу»2. Утім колектив авторів наводить чималий інтелектуальний масив, що свід-
чить про органічність українського та європейського минулого й перспективність су-
часних політичних відносин.
Відкриває монографію розділ «Європейські рецепції України у ХІХ – на початку
ХХ ст.: джерела, напрями, суспільно-політичні й культурно-цивілізаційні впливи»,
в якому фактично закладено парадигмальний алгоритм методології всього наступ-
ного дослідження. Автори наводять численні історичні арґументи на користь істо-
рико-культурної співпраці українського та європейського соціумів. Залишаючись
осторонь від спрощеного переспівування теоретичних положень цивілізаційних
студій (О.Шпенґлера, А.Тойнбі, С.Гантінґтона, В.Мак-Ніла), автори параграфа 1.1
С.Віднянський і А.Мартинов свідомо розташовують дослідницькі акценти на уза-
гальненні історичного досвіду багатовікового розвитку українських земель у центрі
Європи та взаємин українців з європейськими народами. Фактично на сторінках
монографії Україна в європейській історії постає як її гармонійна частина, що має
спільне цивілізаційне минуле. Означена історична парадигма, на переконання до-
слідників, із часом відкрила перед незалежною державою перспективний шлях до
таких важливих досягнень європейської цивілізації, як повага до людської гідності,
свобода, демократія, рівність, верховенство закону, захист прав людини.
Наступні параграфи першого розділу (1.2–1.6) дають уявлення про основи
взаємодії та культурної співпраці українців із народами Європи. На маловідомій
широкому колу читачів джерельній базі досліджується участь України в розвитку
міжслов’янських зв’язків у контексті національно-культурного відродження, вне-
сок університетів Наддніпрянської України в науково-освітню співпрацю в Європі,
роль національних меншин в європеїзації України та особливості українсько-ні-
мецького міжкультурного діалогу.
Загалом матеріал першого розділу побудований за проблемно-історичним
принципом, а до загальної канви вмонтовано проблемні моменти інтелектуальної
рецепції українців. Сюжетна канва монографії переплелася з інтелектуально-по-
літичною практикою народів Німеччини, Чехії, Словаччини, Болгарії, Польщі. На
перший погляд у читача може сформуватися враження мозаїчності історичного
1 Див.: Кочегаров К.А. Украина и Россия во второй половине XVII в.: политика, дипломатия, культура:
Очерки. – Москва, 2019. – 424 с.; Западная Белоруссия и Западная Украина в 1939–1941 гг.: люди, события,
документы / Отв. ред. О.В.Петровская, Е.Ю.Борисёнок. – Санкт-Петербург, 2011. – 424 с.; Имя народа: Украина
и её население в официальных и научных терминах, публицистике и литературе / Отв. ред. Е.Ю.Борисё-
нок. – Москва; Санкт-Петербург, 2016. – 320 с.; Борисёнок Е.Ю. Феномен советской украинизации: 1920–
1930-е гг. – Москва, 2006. – 256 с.; Марьина В.В. Закарпатская Украина (Подкарпатская Русь) в политике
Бенеша и Сталина: 1939–1945 гг. – Москва, 2003. – 304 с.
2 Борисёнок Е.Ю. Несоветская украинизация: власти Польши, Чехословакии и Румынии и «украинский
вопрос» в межвоенный период. – Москва, 2018. – С.138.
Український історичний журнал. – 2020. – №4
213Рецензії й огляди
матеріалу (романо-ґерманська цивілізація, слов’янський світ, конфесійне розмаїт-
тя). Однак, на нашу думку, авторам першого розділу (С.Віднянський, А.Мартинов,
О.Кураєв, О.Іваненко, В.Піскіжова, Н.Кривець) удалося повною мірою добитися
зовсім іншого ефекту: за допомогою додаткової деталізації сконцентрувати увагу
читача на нюансах в історії українсько-європейських духовних взаємин, котрі, як
відомо, відіграють у реальному житті не меншу за значимістю роль, ніж політич-
ний діалог націй. Відповідно, діалог української, німецької, чеської, польської,
словацької та болгарської культур у монографії представлено переважно на рівні
рецепцій в освіті, науці та комунікацій національних літератур.
Такий підхід цілком обґрунтований. Націоналізм як система ідей та суспіль-
ний рух сформувався в Європі в ХІХ ст. На думку європейських інтелектуалів
(Й.Ґ.Гердер, Г.Гайне, Й.Ґ.Фіхте, Ф.Палацький, Л.Штур, Т.Шевченко), державно-
політичні ідеї мали досягти єдності та ідентичності в культурі, яка насамперед від-
дзеркалювалася в мові. Мовно-літературна парадигма розвитку етносу становила
основу системи ідей, що трактувалися як політична складова доцентрової націо-
нальної ідеології. Як наголошують автори монографії, для низки представників
української еліти ідея мовно-культурної комунікації європейських етносів була ор-
ганічною у змісті їхньої політичної свідомості.
На нашу думку, такий науково-теоретичний метод дозволяє досить логічно та
послідовно пояснити цілу низку непростих обставин розвитку національних рухів
першої половини ХІХ ст. на теренах європейських, євразійських монархій, а го-
ловне – гармонійно уточнити причини як недостатньої політизації національних
рухів, особливо українського, так і мовний характер їх національних ідеологем.
Зазначений методологічний підхід досить співзвучний із концепцією професора
Карлового університету М.Гроха. Ланцюжок своїх науково-теоретичних тверджень
чеський мислитель формує, виходячи з концепції нерозвиненості соціальної струк-
тури низки національних рухів. Відповідно, у суспільствах, в яких соціальна
структура непануючої етнічної групи була неповною (Україна, Чехія, Словаччина,
Болгарія), у національній платформі домінували мовна вимога та стійке бажання
лідерів «інтелектуального формату» надати власній культурі офіційного статусу.
З іншого боку, там, де соціальна структура була більш розвиненою, і до неї входили
представники правлячих класів та еліт (Німеччина, Франція), до національних
програм переважно включали політичні цілі3.
Отже автори першого розділу справедливо ведуть інтелектуальну логіку дослі-
дження в бік поглибленого вивчення науково-культурного аспекту взаємодії україн-
ського соціуму з європейською духовною елітою. З огляду на сказане варто погоди-
тися з думкою авторів дослідження: у ХІХ – на початку ХХ ст. з причини відсутності
в українців власної державності у змісті їхніх взаємин з європейським середовищем
домінував науково-культурний аспект. При цьому інтелектуальний аспект переваж-
но не виходив за рамки літературного або гуманітарного обміну, що було цілком зро-
зумілим. У минулому, під час боротьби за розширення своїх національно-етнічних
прав українці не могли використовувати для вирішення відроджувальних завдань
такі ефективні важелі, як леґальний національно-становий інститут або установа.
Як дозволяє з’ясувати монографічний контент, для українців, котрі проходили ста-
дію формування, становлення національної культури, набуття ними соціального,
ідеологічного, філософського й естетичного фундаменту, духовне середовище інших
європейських народів ставало цінним додатковим надбанням.
3 Хрох М. Консенсусное объяснение формирования наций [Електронний ресурс]: http://www.perspektivy.info/
book/konsensusnoje_objasnenije_formirovanija_nacij_2011-03-31.htm
Український історичний журнал. – 2020. – №4
214 Рецензії й огляди
Другий розділ – «Українське питання та Україна в європейській історії ХХ ст.» –
містить сім параграфів. Попри той факт, що хронологічно він обіймає події непо-
вного ХХ ст., варто визнати, що змістовна сторона розділу виявилася насиченою
фактичним матеріалом. У контексті оцінки представленого фактажу неможливо
не зауважити – авторський колектив не лише на інтелектуальній основі, але й на
рівні інтуїції сформував фактологічний масив, який дає уявлення про проблеми
національного державотворення у Центрально-Східній Європі після завершення
Першої світової війни, етапи конфронтації, війн та співпраці в довготривалій істо-
ричній ретроспективі. Перед читачем актуалізовано ключові питання вітчизняної
історії: доля України й українсько-європейські зв’язки драматичного періоду на-
ціонального державотворення після Першої світової війни у Центрально-Східній
Європі, зокрема на українських землях (С.Віднянський, параграф 2.1), боротьба за
визнання незалежності України засобами дипломатії під час Української револю-
ції 1917–1921 рр. (І.Матяш, параграф 2.2). Свою позицію автори також висловили з
проблем ролі української міжвоєнної еміґрації в актуалізації в Європі українського
питання й розвитку міжнародних зв’язків України (С.Віднянський, Н.Кривець, па-
раграф 2.3), відносин радянської України з європейськими державами в міжвоєнний
період (О.Даниленко, параграф 2.4), український чинник напередодні (М.Вегеш, па-
раграф 2.5) та в роки Другої світової війни (О.Лисенко, параграф 2.6), участь УРСР у
міжнародній співпраці соціалістичних країн Центрально-Східної Європи в повоєнні
часи (А.Мартинов, параграф 2.7).
Загалом розділ залишає враження інформативно-насиченої частини моногра-
фії. Утім, як видається, дещо не до кінця було реалізовано науковий потенціал
авторів у плані викладення українсько-європейського контексту в ретроспекти-
ві біполярної структури міжнародних відносин, а точніше вагомості та значення
України як у змісті радянської суспільно-політичної системи, так і, відповідно,
практиці зовнішньої політики СРСР.
Сорок сторінок монографії віддано під тему «Українська РСР у Центрально-
Східній Європі 1945–1991 рр.». У параграфі викладено авторську думку щодо місця
України в радянській системі «соціалістичної економічної та політичної інтеграції»
(с.544). Окремо розкрито значення дипломатії, що здобула досвід міжнародних від-
носин та співучасті у творенні повоєнного світового устрою. Проте, як справедливо
констатує А.Мартинов, самостійною наша позиція як у міжнародних організаціях –
ООН, ЮНЕСКО, у науково-технічному співробітництві в рамках РЕВ, так і прак-
тичній політиці щодо країн Центрально-Східної Європи аж ніяк не була.
Віддавши належне позитивній ролі представленого інтелектуального масиву,
маємо сміливість висловити побажання авторському колективу в наступній редак-
ції монографії приділити більше уваги питанню визначення й закріплення після
Другої світової війни кордонів України. Автор свідомо використовує слово «питан-
ня», оскільки означена тема, на нашу думку, не є науковою проблемою, а винят-
ково політичними релізом від політиків. Водночас окремі російські інтелектуали
штучно актуалізували дискусію навколо низки питань української історії. Одна
за одною з’являються книги, публікації, в яких відверто переглядається не тільки
місце України в історії радянського періоду, але й події, пов’язані з періодом неза-
лежності та розвитку української державності.
Сьогодні значної актуальності набуло питання подальшого договірно-право-
вого закріплення кордонів України. Як відомо, із моменту проголошення неза-
лежності України її західними кордонами стали кордони СРСР, делімітація й де-
маркація яких була визначена ще в післявоєнні роки. На початку 1990-х рр. із
Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією підписано договори, які підтвердили
Український історичний журнал. – 2020. – №4
215Рецензії й огляди
незмінність тих кордонів. Натомість із Російською Федерацією цей процес протікає
складно. Наявні проблеми створюють загрози для візового режиму між Україною
та ЄС і перспективи вступу України до ЄС та НАТО.
Отже, як нам видається, авторський колектив міг би приділили більшу увагу
комплексному аналізу озвучених історико-політичних та міжнародно-правових пи-
тань, а авторитетне роз’яснення фахівців із приводу інсинуацій на тему українських
кордонів було би, на нашу думку, незайвим. Водночас відзначимо, що в контексті
заявленої назви монографії таке бажання, можливо, виглядає надмірним.
Дещо виокремлюється із загального контексту другого розділу параграф 2.5
«Закарпаття у центральноєвропейській політичній кризі напередодні Другої світо-
вої війни» (М.Вегеш). Маркування означеного параграфа продиктоване не стіль-
ки банальним бажанням зробити реверанс у бік закарпатського історика, скільки
важливістю подій 1938–1939 рр. як із погляду здобутого широкими масами полі-
тичного досвіду, так і з причини впливу рішень Карпатського Сойму 15 березня
1939 р. (було ухвалено документи історичної ваги – про незалежність, державний
устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України) на визначення по-
дальшої долі Закарпаття в межах України (с.466).
До канви історичного дослідження М.Вегеш уводить численні міжнародні та
реґіональні історико-політичні сюжети (Мюнхенська конференція, Віденський
арбітраж 2 листопада 1938 р., вибори до Сойму та його рішення, бій на Красно-
му Полі тощо), наводить позицію «будителів нації» (А.Волошина, Д.Климпуша,
С.Клочурака, Ю.Перевузника), розкриває прагматичні, а інколи й хижацькі інте-
ре си політиків деяких європейських держав (Б.Муссоліні, Ґ.Чіано, М.Горті, верхів-
ки Третього Райху та СРСР). Арґументація автора переконливо свідчить, що напе-
редодні Другої світової війни національна свідомість закарпатців за короткий час
пройшла своєрідну еволюцію від «угорських русинів» до закарпатських українців,
а через усвідомлення своєї ідентичності – до ідеї єдності з усім українським наро-
дом. Отже коротка історія Карпатської України однозначно важливий етап загаль-
ноукраїнського процесу державотворення та боротьби українців за незалежність у
ХХ ст.
Цілком послідовним у контексті поставленої дослідниками мети видався тре-
тій розділ – «Незалежна Україна в європейському інтеграційному процесі». Слід
вітати логіку відповідального редактора С.Віднянського: він свідомо побудував
ланцюжок «реконструкції минулого», виходячи зі специфіки становлення геополі-
тичних орієнтацій України, а втім і процесу формування ментальних цінностей та
ідеологічних пріоритетів українців. Варто визнати, що досягнення подібної мети
неможливо не вважати складним і навіть амбітним з інтелектуального погляду.
Спробуємо пояснити наше твердження.
Сьогодні дослідження вітчизняної історії перенасичені не лише мінливістю
соціально-політичних трансформацій, але й «диктатом» переконань купки пред-
ставників інфантильної політичної еліти. Остання досить часто відхиляється від
раціонального аналізу реалій і трактує сучасну міжнародно-політичну ситуацію
з позицій особистого досвіду та прагматичного інтересу. До того ж символи по-
стмодернізму – націоналізм, трансакціоналізм, холізм євроскептиків, історизм у
вигляді фантазійних картин про близьке ґлобальне майбутнє на тлі провінційної
свідомості реґіонально-національних традицій ускладнили процес наукового ана-
лізу. Означене навіть стало причиною інтелектуальної кон’юнктурності і творчої
пасивності низки представників історичної спільноти. Далися взнаки як наявна
культурно-цивілізаційна ситуація в Україні, так і багатовікова спадщина різ-
них соціальних моделей та диктату політичних режимів, в основі яких лежала
Український історичний журнал. – 2020. – №4
216 Рецензії й огляди
безальтернативність наукової теорії. Вибір був невеликим: ліберальна, соціаліс-
тична, національна або расова ідеології.
Означена методологічна проблема ускладнювала роботу колективу авторів над
третім розділом монографії. Утім наявна джерельна база, аналіз значного маси-
ву документів свідчать на користь прагнення максимально дотриматися принци-
пу історичної об’єктивності. Яскравим підтвердженням цього став, зокрема, пара-
граф 3.3 (І.Матяш) про інтеґрацію України в європейський і світовий культурний
простір на прикладі діяльності ЮНЕСКО. У зв’язку з цим, слід визнати справедли-
вою думку С.Віднянського про відповідальність історика у справі об’єктивної рекон-
струкція минулого. Відмова від цього втягує соціум до системи заплутаних ілюзій
та історичних міфів. До того ж суспільство втрачає можливість не лише робити в
повсякденному житті практичні висновки, але і планувати майбутнє.
Отже справжня історія дозволяє прогнозувати майбутні шляхи цивілізаційно-
го розвитку. Звідси сформовано інтелектуальний алгоритм дослідження. Він по-
будований на порівняльному методі. Особливу увагу приділено практиці прове-
дення паралелей. Автори цілком послідовно подають інтелектуальний матеріал у
розрізі екстраполяції подій в Україні на контент європейської інтеґрації. З іншого
боку, становить інтерес практика всебічного студіювання та осмислення російсько-
українського збройного конфлікту. Оцінка останнього зафіксована через позицію
Ради Європи (Венеційської комісії) (М.Кононенко, М.Точицький, параграф 3.4) та
Європейського Союзу, зокрема ФРН, Франції, Австрії (Г.Харлан, О.Мітрофанова,
Є.Сафар’янс, параграф 3.5).
Як бачимо, інтелектуальну лінію сюжету третього розділу свідомо включено в
контекст проблеми «Схід – Захід». Такий підхід, на цілком слушну думку авторів мо-
нографії, значною мірою обумовлений тим, що історично наша країна й надалі зали-
шається в епіцентрі двох інтеґраційних хвиль – європейської та євразійської. Обидві
кардинально різні за цілями, умовами, політичною культурою. Відповідно, варто ви-
знати цілком справедливим твердження О.Горенка та А.Мартинова (параграф 3.1),
що феномен європейської інтеґрації, його природа, форма, характер до цього часу не
здобув однозначного погляду та оцінки у середовищі наукової спільноти (с.581). До-
тримуючись євроцивілізаційного концепту, автори з урахуванням феномена варіа-
тивності історичного процесу (ґлобалізація, вестернізація, реґіоналізація) теоретично
узагальнюють українське минуле, і в такий спосіб прогнозують перебіг історичного
процесу та виявляють потенційний – європейський варіант оптимального соціального
й міжнародного напряму розвитку України. Отже важливе значення цього розділу по-
лягає не лише в його теоретичній, гіпотетичній площині подальшого становлення ві-
тчизняної історичної науки, але й дозволяє читачеві робити достатньо обґрунтований
висновок на користь свідомого вибору європейських цінностей.
Значний інтерес становить параграф 3.2 «Україна – Європейський Союз: осно-
вні етапи і проблеми співпраці» (С.Віднянський, А.Мартинов). Авторський аналіз
взаємовідносин України та ЄС переконливо демонструє, що сторони навіть у непро-
стих умовах реґіонально-континентальної конкуренції зуміли накопичити пози-
тивний досвід для розширення співпраці вже в новому форматі, відкритому угодою
про асоціацію 2014 р. Свідомо опустимо розлогий матеріал, в якому простежуються
основні етапи розвитку європейської інтеґрації й наголошується на закономірності
європейського вибору для України – маґістрального шляху розв’язання внутріш-
ніх і зовнішньополітичних, економічних і соціокультурних проблем (с.626). Як ми
переконалися, читач, завдячуючи авторській скрупульозності та відповідальності,
отримав добру можливість емоційний бік свого євроцивілізаційного вибору закрі-
пити науковою арґументацією дослідників.
Український історичний журнал. – 2020. – №4
217Рецензії й огляди
Уважаємо за потрібне зробити деякі узагальнення. Рецензований матеріал чітко
викристалізовує момент органічності зовнішньополітичного орієнтиру України в на-
прямі інтеґрації в європейську спільноту. Водночас в узагальненнях знайшли віддзер-
калення сюжети вагомості моментів співпраці України з ЄС, що лежать в економічній,
політичній, культурно-цивілізаційній та геополітичній площинах. За чіткими рядка-
ми та авторськими арґументами простежується переконання дослідників щодо євро-
пейської інтеґрації України як шансу на постання модернізаційної економіки, доступу
до новітніх технологій. У політичному аспекті євроінтеґрація детермінує демократи-
зацію політичної системи та модернізацію правового поля нашої держави. Водночас
культурно-цивілізаційна площина інтеґраційних процесів відкриває шлях до активі-
зації взаємообміну культур. Нарешті, перспектива членства України в ЄС ґарантує
зміцнення національної безпеки країни та стає чинником захисту її від прямої аґресії
й територіальних претензій.
Прогностична цінність та об’єктивність авторської арґументації загалом не ви-
кликає заперечень. Утім конкретний варіант інтеґраційного розвитку з високою до-
лею вірогідності може стати причиною появи низки викликів. Насамперед, угода про
асоціацію між Україною та ЄС – це не «європрезент», а «книга книг», в якій більш
ніж на двох тисячах сторінок прописано наші зобов’язання перед західними парт-
нерами. Наступне, це наявність після брексіту політичної невизначеності стратегії
розвитку та розширення ЄС. При нагоді згадаємо вислів А.Меркель «про Європи
різних швидкостей». Далі: проблема часткової втрати державного суверенітету для
членів Євросоюзу; втрата конкурентоспроможності певними українськими промис-
ловими галузями; складність процесу переходу на європейські стандарти; високий
рівень квотування низки видів товарів і невизначеність взаємин із країнами СНД.
До того ж поза увагою авторів залишилася проблема ціннісного змісту – сприйнят-
тя України соціумом країн Європейського Союзу. Остання тема набула на сьогодні
особливої актуальності, оскільки інформаційна війна, що набрала обертів навколо
«української кризи», вивела на поверхню глибокі стереотипи, котрі побутували на
Заході відносно цивілізаційної суті українського народу.
Утім озвучені зауваження найімовірніше слід віднести до моментів певної
необізнаності рецензента, що, відповідно, стимулює його як читача заповнити ла-
куни новим інтелектуальним масивом і в такий спосіб докладніше розібратися в
непростих проблемах Євросоюзу.
Загалом рецензована праця дає дослідникам історії та сучасності цінний ма-
теріал, який вдало поєднує у собі риси ґрунтовної наукової монографії, цікавого
навчального посібника і змістовного довідкового матеріалу, що містить високий
інформпотенціал для порівняльного аналізу процесів політичного, соціального й
економічного розвитку України та європейських країн у ХІХ – на початку ХХI ст.
До того ж зміст й інтелектуальна канва книги допомагає глибше зрозуміти дра-
матичний шлях, пройдений Україною у ХХ ст. у контексті європейського розви-
тку. Підсумовуючи, констатуємо, що видання становить значний інтерес не лише
з наукового, але практичного погляду, тож буде цікавим не тільки академічній
спільноті, а також і політико-економічним інститутам, що функціонують на вітчиз-
няному та європейському просторі.
Євген Бевзюк
доктор історичних наук,
професор кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій,
Ужгородський національний університет
(Ужгород, Україна), evbevzuk@gmail.com
|