Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини

Мета дослідження – обґрунтувати неслушність деяких методологічних засновків ревізіоністських пропозицій стосовно національної історії, які спричиняють твердження про її «ненауковість» та «інтелектуальний анахронізм» й за допомогою методологічних арґументів посилити тезу про наукову леґітимність тако...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2020
Автор:	Яремчук, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2020
Назва видання:	Український історичний журнал
Теми:	Методологія. Історіографія. Джерелознавство
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179861
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини / В. Яремчук // Український історичний журнал. — 2020. — Число 5. — С. 159-175. — Бібліогр.: 47 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179861
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1798612025-02-23T17:13:56Z Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини Criticism of National History from Revisionist Positions in Modern Ukraine: Methodological Gaps Яремчук, В. Методологія. Історіографія. Джерелознавство Мета дослідження – обґрунтувати неслушність деяких методологічних засновків ревізіоністських пропозицій стосовно національної історії, які спричиняють твердження про її «ненауковість» та «інтелектуальний анахронізм» й за допомогою методологічних арґументів посилити тезу про наукову леґітимність такого різновиду історієписання. Методологія базована на методах історіографічного аналізу, синтезу, а також історіографічної компаративістики. Наукова новизна полягає в арґументації методологічних прогалин ревізіоністської критики національної історії у сучасній Україні та обґрунтуванні положення про її цілковиту методологічну коректність. По-перше, стверджено, що національна історія за своїми пізнавальними характеристиками нічим не відрізняється від інших способів наукового осягнення минулого. По-друге, доведено, що зв’язок національної історії зі сьогоденням, як і будь-якого іншого різновиду історієписання, неминучий. Такий проект професійної історіографії, зберігаючи наукову притомність, водночас у сучасній Україні належить до особливо значущих з огляду на свої важливі позитивні соціальні функції. Висновки. Головна помилка методологічного характеру, якої припускаються критики національної історії у сучасній Україні, полягає в підміні понять: нації та способів дослідження її минувшини. Тож епістемологічні вади етноцентричної версії національної історії, до якої апелюють критики, безпідставно поширено на інші способи пізнання минулого. Натомість територіальна/ багатоетнічна версія, доповнена досягненнями інших моделей пізнання (культурної, соціальної, ґлобальної історії тощо), долає прогалини етноцентричної та надає національній історії повноцінної академічної респектабельності. Національна історія, як й інші різновиди історієписання, зберігає активний зв’язок з українським сьогоденням. Проте цей аспект належить до норми функціонування професійної історіографії, а не є академічною девіацією. The purpose of the research is to substantiate the falsity of some of the methodological foundations of revisionist proposals concerning national history that give rise to claims of its “unscientific” and “intellectual anachronism” and to strengthen the thesis of the scientific legitimacy of such a kind of historiography through methodological arguments. The research methodology is based on the methods of historiographic analysis and synthesis, as well as historiographical comparativity. The scientific novelty is to justify the methodological gaps of the revisionist critique of national history in modern Ukraine and to substantiate the provision on its complete methodological correctness. First, it is argued that national history, in its cognitive characteristics, is no different from other ways of gaining scientific understanding of the past. Secondly, it is proved that the connection of national history to the present, like any other varieties of historical writing, is inevitable. Such a project of professional historiography, while retaining scientific consciousness, is at the same time one of the most important in modern Ukraine in view of its important positive social functions. Conclusions. The main mistake of the methodological nature, which is assumed by the critics of national history in modern Ukraine, is to replace the concepts: the nation and ways of studying its past. Therefore, the epistemological shortcomings of the ethnocentric version of national history appealed to by critics are unreasonably extended to other ways of knowing the national past. Instead, the territorial/multiethnic version, supplemented by the achievements of other models of cognition (cultural, social, global history, etc.), overcomes the shortcomings of the ethnocentric and gives the national history a full academic respectability. National history, like other varieties of historical writing, retains an active connection with the Ukrainian present. However, this aspect belongs to the norm of functioning of professional historiography and not to academic deviance. 2020 Article Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини / В. Яремчук // Український історичний журнал. — 2020. — Число 5. — С. 159-175. — Бібліогр.: 47 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179861 93(477)+929 uk Український історичний журнал application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Методологія. Історіографія. Джерелознавство Методологія. Історіографія. Джерелознавство
spellingShingle	Методологія. Історіографія. Джерелознавство Методологія. Історіографія. Джерелознавство Яремчук, В. Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини Український історичний журнал
description	Мета дослідження – обґрунтувати неслушність деяких методологічних засновків ревізіоністських пропозицій стосовно національної історії, які спричиняють твердження про її «ненауковість» та «інтелектуальний анахронізм» й за допомогою методологічних арґументів посилити тезу про наукову леґітимність такого різновиду історієписання. Методологія базована на методах історіографічного аналізу, синтезу, а також історіографічної компаративістики. Наукова новизна полягає в арґументації методологічних прогалин ревізіоністської критики національної історії у сучасній Україні та обґрунтуванні положення про її цілковиту методологічну коректність. По-перше, стверджено, що національна історія за своїми пізнавальними характеристиками нічим не відрізняється від інших способів наукового осягнення минулого. По-друге, доведено, що зв’язок національної історії зі сьогоденням, як і будь-якого іншого різновиду історієписання, неминучий. Такий проект професійної історіографії, зберігаючи наукову притомність, водночас у сучасній Україні належить до особливо значущих з огляду на свої важливі позитивні соціальні функції. Висновки. Головна помилка методологічного характеру, якої припускаються критики національної історії у сучасній Україні, полягає в підміні понять: нації та способів дослідження її минувшини. Тож епістемологічні вади етноцентричної версії національної історії, до якої апелюють критики, безпідставно поширено на інші способи пізнання минулого. Натомість територіальна/ багатоетнічна версія, доповнена досягненнями інших моделей пізнання (культурної, соціальної, ґлобальної історії тощо), долає прогалини етноцентричної та надає національній історії повноцінної академічної респектабельності. Національна історія, як й інші різновиди історієписання, зберігає активний зв’язок з українським сьогоденням. Проте цей аспект належить до норми функціонування професійної історіографії, а не є академічною девіацією.
format	Article
author	Яремчук, В.
author_facet	Яремчук, В.
author_sort	Яремчук, В.
title	Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини
title_short	Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини
title_full	Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини
title_fullStr	Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини
title_full_unstemmed	Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини
title_sort	ревізіоністська критика національної історії у сучасній україні: методологічні прогалини
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2020
topic_facet	Методологія. Історіографія. Джерелознавство
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179861
citation_txt	Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини / В. Яремчук // Український історичний журнал. — 2020. — Число 5. — С. 159-175. — Бібліогр.: 47 назв. — укр.
series	Український історичний журнал
work_keys_str_mv	AT âremčukv revízíonístsʹkakritikanacíonalʹnoíístorííusučasníjukraínímetodologíčníprogalini AT âremčukv criticismofnationalhistoryfromrevisionistpositionsinmodernukrainemethodologicalgaps
first_indexed	2025-11-24T02:54:47Z
last_indexed	2025-11-24T02:54:47Z
_version_	1849638663477002240
fulltext	Український історичний журнал. – 2020. – №5 DOI: https://doi.org/ УДК: 93(477)+929 Національна історія1 в Україні за роки незалежності пройшла істотну транс- формацію. Замість примітивного й ідеологізованого продукту під назвою «історія Української РСР» створено досить виразний образ минулого України, що спираєть- ся на величезну кількість невідомих раніше джерел. Разом із «перепрофілюванням» старих інституцій радянської доби започатковано розгалужену мережу нових на- уково-дослідницьких установ та десятки часописів, які публікують тексти з різних проблем і ділянок української історії. Порівняно з роками «залізної завіси» суттєво зріс інтерес до відповідної тематики серед закордонних фахівців. Одна з головних змін, яку пережила національна історія в Україні впродовж останніх тридцяти ро- ків, – сутнісного плану: вона неухильно перетворюється (хоча цей процес ще триває 1 Під «національною історією» розуміємо таку історичну репрезентацію, яка має своїм предметом минуле будь- якої сучасної нації, або нації, яка перестала існувати (незалежно від того, який зміст вкладено в неконвенційну категорію «нація», та від рівня національної згуртованості – як він розуміється всіма тими, хто його оцінює). Як покажемо далі, національна історія (як і будь-який інший різновид історієписання), не тільки завдячуючи намірам її авторів, а й незалежно від них, об’єктивно впливає на її сприйняття тими, хто себе зараховує до відповідної нації, та зовнішніми спостерігачами. Переважно (але не обов’язково) вона зміцнює почуття національної ідентичності й лояльності до власної держави чи якоїсь іншої форми політичного самовизначення (наприклад, автономії). Анотація. Мета дослідження – обґрунтувати неслушність деяких методологічних засновків ре- візіоністських пропозицій стосовно національної історії, які спричиняють твердження про її «не- науковість» та «інтелектуальний анахронізм» й за допомогою методологічних арґументів поси- лити тезу про наукову леґітимність такого різновиду історієписання. Методологія базована на методах історіографічного аналізу, синтезу, а також історіографічної компаративістики. Наукова новизна полягає в арґументації методологічних прогалин ревізіоністської критики національної історії у сучасній Україні та обґрунтуванні положення про її цілковиту методологічну коректність. По-перше, стверджено, що національна історія за своїми пізнавальними характеристиками ні- чим не відрізняється від інших способів наукового осягнення минулого. По-друге, доведено, що зв’язок національної історії зі сьогоденням, як і будь-якого іншого різновиду історієписання, не- минучий. Такий проект професійної історіографії, зберігаючи наукову притомність, водночас у сучасній Україні належить до особливо значущих з огляду на свої важливі позитивні соціальні функції. Висновки. Головна помилка методологічного характеру, якої припускаються критики на- ціональної історії у сучасній Україні, полягає в підміні понять: нації та способів дослідження її ми- нувшини. Тож епістемологічні вади етноцентричної версії національної історії, до якої апелюють критики, безпідставно поширено на інші способи пізнання минулого. Натомість територіальна/ багатоетнічна версія, доповнена досягненнями інших моделей пізнання (культурної, соціальної, ґлобальної історії тощо), долає прогалини етноцентричної та надає національній історії повно- цінної академічної респектабельності. Національна історія, як й інші різновиди історієписання, зберігає активний зв’язок з українським сьогоденням. Проте цей аспект належить до норми функ- ціонування професійної історіографії, а не є академічною девіацією. Ключові слова: національна історія, методологія історії, професійне історієписання, історики-ре- візіоністи, сучасна Україна, соціальні функції історії. Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини Віталій Яремчук доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії ім. М.Ковальського, Національний університет «Острозька академія» (Острог, Україна), vitaliiiaremchuk@gmail.com ORCID: http://orcid.org/0000-0003-2493-7271 Український історичний журнал. – 2020. – №5 160 Віталій Яремчук й у найближчій перспективі триватиме) з етноцентричної та подієво-політичної («ексклюзивної», «гомогенної» тощо) в багатоетнічну/територіальну («інклюзивну») й більшою мірою культурно-антропологічно орієнтовану. Відповідальні історики вже не розуміють історію України тільки як історію українців. Звичайно, що цей рух уперед (попри різноманітні проблеми й вади, багато з яких все ще залишаються чинними), був спричинений багатьма факторами. Серед таких – усвідомлення значною частиною «національних» істориків, які досліджу- ють українську минувшину, обмежень і прогалин «традиційної» версії національ- ної історії. Таке усвідомлення було, серед іншого, інспіроване помітною (звичайно, для зацікавлених дослідників!) критикою способу написання історичного нарати- ву в незалежній Україні з боку низки фахівців, котрих зараховують до «ревізіо- ністів» (надалі для зручності називатимемо їх просто ревізіоністами – без лапок). Конструктивний і вартісний компонент критичних арґументів безсумнівний, оскільки він заохочував багатьох до рефлексії над тим, як має писатися сучасна картина українського минулого. Проте, як це часто буває, разом із водою виплеску- ється й немовля. Цей текст присвячений, власне, критиці ревізіоністських пропози- цій стосовно національної історії в аспекті їхніх методологічних2 засад і є реплікою в дискусії навколо «епістемологічних підвалин» (термін Г.Касьянова й О.Толочка) національної історії, до якої закликають ревізіоністи3. Отже що «не так» із крити- кою національної історії у сучасній Україні з методологічного погляду? Це питання вже стало предметом обговорення з боку ряду істориків, які, оче- видно, не пристають до надмірного скептицизму деяких своїх колеґ щодо дослі- джень українського минулого. На нашу думку, найбільш переконливо останніми роками в полеміці між «традиціоналістами» й ревізіоністами (яка, за слушним міркуванням І.Куцого, радше нагадує два паралельних монологи4) з боку умовних противників пересунення національної історії на задвірки історієписання, луна- ли голоси К.Галушка5, О.Майбороди6, західних істориків-україністів С.Величенка7 та П.Р.Маґочія8. Безумовно плідною є аналітична конструкція В.Ададурова, ко- тра передбачає, як здається, збереження моделі «української історії»9 (термін 2 Під «методологією історії» розуміємо історичну дисципліну, яка спрямована на осмислення мети, способів отримання й функціонування наукових історичних знань у соціумі. Більш конкретно йдеться про проблеми предмета, суб’єкта пізнання (історика), логіки та психології його дослідницької діяльності, її результату – наукових історичних знань, їх структури, відповідності минулій дійсності, ролі у суспільному житті (див:. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. – Л., 1999. – С.7). У пострадянській і західній історіографічній традиції для позначення відповідної дисципліни або ж її суто пізнавального складника застосовуються також терміни «історична епістемологія», «історична гносеологія», «аналітична філософія історії». Саме методологія історії є формою саморефлексії історичної науки загалом, яка відображає колективний досвід істориків і визначає головні на актуальний момент стандарти та правила професії. 3 Касьянов Г.В., Толочко О.П. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України // Український історичний журнал. – 2012. – №6. – С.7. 4 Куций І. Історіографічний посібник з академічним змістом // Історіографічні дослідження в Україні. – Вип.29. – К., 2018. – C.329. 5 Галушко К.Ю. У пошуку common sense: до дискусії з приводу національного ґранд-наративу // Український історичний журнал. – 2013. – №1. – С.4–23. 6 Майборода О.М. «Національна історія» заслуговує бути більш живою, ніж мертвою // Там само. – С.24–28. 7 Величенко С. Де починається національна історія // Критика. – 2006. – №9. – С.17–19; Його ж. Чи можливо тепер науково переписувати історію підросійської України // Там само. – 2009. – №9/10. – С.29; Його ж. New Wine Old Bottle: Ukrainian History, Muscovite/Russian Imperial Myths and the Cambridge History of Russia [Електронний ресурс]: https://www.academia.edu/13207347/_New_Wine_Old_Bottles._Ukrainian_History_Muscovite_Russian_ Imperial_Myths_and_the_Cambridge_History_of_Russia_WWW.HISTORIANS.IN.UA_Sept._2013_ 8 Маґочій П.Р. Конструювання чи деконструкція: як повинна виглядати «майбутня історія України»? // Український історичний журнал. – 2013. – №4. – С.4–7. 9 Ададуров В.В. Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника) // Там само. – №2. – С.10. Український історичний журнал. – 2020. – №5 161Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини В.Ададурова), але долання вад етноцентричного її різновиду, насамперед через «вписування в європейський контекст». Автор цієї студії також уже висловлювався про передчасність радикальної ата- ки на національну історію як спосіб осягнення минулого й помилковість деяких висновків із ревізіоністського «табору»10. Рефреном у більшості цих реплік лунають три тези: 1) про відповідність національної історії сучасному розумінню стандартів наукового історієписання; 2) про недоцільність для позбавленого до недавньої пори власної історичної біографії та ціннісно-ідеологічно поділеного українського сус- пільства, особливо в умовах гострої «історичної» конфронтації з державами-сусіда- ми, відмови від національно значущої історичної проблематики; 3) про відсутність/ непевність/вразливість альтернатив, прикладів, конструктивних інтелектуальних пропозицій, взірцевих моделей, які запропонували б радикальні критики актуаль- ного національного наративу, що суттєво підважує можливості для позитивної пе- реінтерпретації національної історії. На нашу думку, ревізіоністська критика має істотні прогалини методологічно- го порядку, не відзначені, або ж недостатньо акцентовані нашими попередниками. Це і спонукало написання цієї статті. У ній ставимо за мету продемонструвати не- коректність (а подекуди просто хибність) деяких методологічних засновків пропо- зицій істориків-ревізіоністів, які спричиняють твердження про «ненауковість» та «інтелектуальний анахронізм»11 національної історії, і, навпаки, за допомогою «ме- тодологічних» арґументів зміцнити тезу про наукову леґітимність такого різновиду історієписання. По-перше, заперечуючи можливості національної історії адекватно пояснити минуле України, твердячи про вичерпання нею своїх можливостей і закликаючи відмовитися від неї на користь транснаціональних чи постнаціональних підходів12, ревізіоністи підмінюють поняття, сплутуючи предмет дослідження – націю й мето- ди його вивчення. Нагадаємо тривіальну, але у запалі деконструкції забуту мак- симу: для занять наукою потрібні всього дві речі – людина і предмет13. Тому немає нічого «ненаукового» у вивченні націй, адже вони насправді існують. Ненауковими можуть бути способи (методи) осягнення цього предмету, які є справою сумлін- ня та майстерності істориків, а не того, про що вони пишуть. Як слушно нагадує Р.Тоштендаль, професіоналізм історика визначається найперше його здатністю відповідати «мінімальним вимогам»14, себто виробленим століттями розвитку істо- ричної думки правилам ремесла. Результатом дослідження минулого нації постає науковий історичний текст, який претендує на статус істинного знання та має таку ж наукову леґітимність, як й інші тексти, про що б вони не були, якщо написані відповідно до стандартів професії. (Тобто йдеться про «прикладну» концепцію іс- торичної істини, найбільшу прийнятність якої серед інших докладно обґрунтовано, наприклад, В.Вжосеком15). Основна ж вада національної історії як проекту акаде- мічної історіографії не унікальна й подібна до хиб альтернативних підходів, зокрема 10 Яремчук В.П. Українська історіографія: суспільно-політична історія. – Острог, 2017. – С.257–267. 11 Див.: Касьянов Г.В., Толочко О.П. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України. – С.10–11, 19; Аристов В. Что нового в Киевской Руси? // Ab imperio. – 2015. – №1. – С.484–485. 12 Касьянов Г.В., Толочко О.П. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України. – С.10–11, 19, 21. 13 Блок М. Апология истории или ремесло историка. – Москва, 1973. – С.79. 14 Тоштендаль Р. Профессионализм историка и историческое знание. – Москва, 2014. – С.26. 15 Вжосек В. Історія – Культура – Метафора: Постання некласичної історіографії. Про історичне мислення. – К., 2012. – С.254–256. Український історичний журнал. – 2020. – №5 162 Віталій Яремчук транснаціонального, реґіонального, локального, а також наративів, в основу яких покладено вивчення категорій класу, ґендеру, релігії. Це – надмірна концентрація дослідницької оптики на своєму предметі, у нашому випадку на категорії нації та похідних від неї, насамперед понятті національної держави. Змішуючи «праведне з грішним», ревізіоністи по суті ототожнюють два різні способи писати про націю, відмовляючи обом у праві на існування: етноцентрич- ний («націоналістичний», «історіографічний націоналізм») і територіально-багато- етнічний. Об’єктом їхньої критики, отже, стала не лише дійсно архаїчна, значною мірою спрямована на позанаукові цілі «стара» національна історія, а й «нова», ко- тра у виконанні як мінімум провідних українських істориків не має на меті свідомо служити завданню національного згуртування, обслуговувати поточні інтереси по- літичних акторів тощо16. Примітно у цьому зв’язку, що в найновішій публікації Г.Касьянов оперує тер- міном «національний/націоналістичний наратив історії»17. Але ж національна істо- рія – це історія будь-якої сучасної чи несучасної, «чинної» чи такої, що вже перестала існувати, нації (яке б значення у цю категорію не вкладали) в усіх її виявах. Вона, як і будь-яка інша (наприклад, улюблена ревізіоністами транснаціональна), може бути написана у примітивний, кепський чи, навпаки, в якісний спосіб. В її рамках об’єктом уваги історика можуть і повинні бути всі історичні феномени, а не лише ті, які прямо служили національним завданням, як-от формування національної ідентичності, мовного стандарту, політичного самовизначення: від повсякдення до господарського життя, від культурних і соціальних вимірів буття (розуміючи культуру й суспільство з маленької «к» і «с», відповідно) до практик імперської, релігійної, локальної, реґіональної лояльності пращурів сучасних «етнічних» чи «політичних» українців, які часто конфронтували з усталенням національної само- свідомості. Така національна історія відмінна від етноцентричної, але при тому це все ж національна історія. І ще неймовірно далеко до вичерпання нею своїх мож- ливостей. При цьому йдеться не тільки про розмаїття проблематики, раніше не за- уваженої чи марґінальної, і не тільки про історію всіх «етносів», які творять сучасну українську націю. Мова про банальне незнання величезних архівних покладів за межами України, де міститься чи не половина документів, що стосуються нашого минулого, які досі історикам або маловідомі, або зовсім незнані18. Фактично лише розпочинається вивчення історії України у ґлобальних вимі- рах, без розуміння яких не матимемо її адекватного осягнення. Таке «вписуван- ня» у світовий контекст, за слушною думкою В.Ададурова, «має бути не банальним розчиненням “свого” у “чужому”, але давати вихід на нові причинно-наслідкові зв’язки, масштаби, рівні пояснень, а у широкому сенсі – плекати ідентичність “на- шого” через зіставлення з “іншим”19. У даному разі національна історія близько підходить до транснаціональної (чи інших макроспрямованих різновидів історіє- писання – ґлобальної, світової, трансреґіональної, «великої історії»). Проте це не означає, що національна історія повинна зникнути, а замість неї прийти якась 16 Див.: Плохій С. Наталя Яковенко: портрет історика у зворотній перспективі // Theatrum Humanae Vitae: Студії на пошану Наталі Яковенко. – К., 2012. – С.53; Касьянов Г. «Націоналізація» історії: нормативна історіографія, канон та їхні суперники (Україна 1990-х) // Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ ст.: здобутки і проблеми. – Л., 2004. – С.72–73; Плохій С. Між історією та нацією: Павло Роберт Маґочій і переосмислення української історії // Критика. – 2011. – №9/10. – С.27–30; Маґочій П.-Р. Територія істориків // Там само. – С.30–32. 17 Касьянов Г. Past continuous: історична політика 1980-х ‒ 2000-х: Україна та сусіди. ‒ K., 2018. – С.82–84, 203– 206 та ін. 18 Ададуров В.В. Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника). – С.20. 19 Там само. – С.23. Український історичний журнал. – 2020. – №5 163Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини радикально інша. Приміром, західні фахівці з «макроісторій» не ставлять питання ані про якусь їх особливу винятковість, примат чи вищість над іншими способами писати про минуле, ані про їх знову ж таки особливу неанґажованість. Зокрема один з американських прибічників транснаціональної історії підкреслює, що вона не «заперечує, а переосмислює національну історію», водночас «кидаючи виклик націоналістичній»20, тобто власне «старій», етноцентричній. Він же зазначає, що з розгортанням проекту транснаціональної історії «народ-нація не затушовується, але розглядається по-новому, із різних кутів зору, ззовні та зсередини, як у більш широкому контексті, так і в динамічних стосунках із великою кількістю соціальних сил, багато з яких, можливо, не проживали в національних кордонах»21. Інший фахівець, автор узагальнювального дослідження про методологію та пізнавальну роль «ґлобальних» способів історієписання, наголошує на тому, що й вони не вільні від національних, державних і культурних пріоритетів та поглядів істориків, котрі їх практикують22. На нашу думку, національна історія в Україні пристойного ґатунку вже ак- тивно пишеться й у форматі синтезів, і у вигляді спеціальних досліджень. Хіба не такою є, приміром, праця П.Р.Маґочія23? А чи не належать до національної історії високо оцінені фахівцями студії принципової новаторки Н.Яковенко про Йоаникія Ґалятовського24 або ж М.Яременка – про Київську православну митропо- лію у ХVІІІ ст.25? Гадаємо, що якщо говорити про спеціальні розвідки, то маємо вже десятки (якщо не сотні) текстів, котрі підготовлені на рівні сучасних вимог та які водночас належать до зазначеного «відомства». Як здається, у колі орієнтованих на західні підходи українських істориків, у тому числі й ревізіоністів, поширена думка про те, що сучасний фахівець спро- можний і навіть повинен писати такі дослідження, які повністю позбавлені зв’язку із сьогоденням. Свідому апеляцію істориків до минулого задля вирішення злобо- денних питань заведено називати «презентизмом», і така практика для справж- нього історика нібито хибна. Зокрема найбільш активний із критиків національної історії Г.Касьянов підкреслює свою прихильність26 до поділу історичних репрезен- тацій за їх «співвідношенням із світом сучасного» північноамериканського дослід- ника А.Меґілла – на «афірмативну», «дидактичну», «критичну»27. Останній уважає єдино правильним способом професійного історієписання «критичний», відповідно до якого розглядає «функцію історіографії передусім як критичну й неґативну до того співтовариства, в якому вона виникає, і того минулого, яке вона вивчає»28. На думку А.Меґілла, «критична історіографія повинна знаходитися на певній 20 Mae M. Ngai. Promises and Perils of Transnational History [Електронний ресурс]: https://www.historians.org/ publications-and-directories/perspectives-on-history/december-2012/promises-and-perils-of-transnational-history 21 Ibid. 22 Конрад С. Что такое глобальная история? – Москва, 2018. – С.207–209, 217–220. 23 Маґочій П.-Р. Україна: історія її земель та народів. – Ужгород, 2012. Цікаво, що серед авторів недавніх узагальнень з історії України бачимо С.Плохія – критика згаданого синтезу П.Р.Маґочія за його національний підхід. На нашу думку, Плохієва «Брама Європи» є прикладом написаної в науково-популярному стилі територіальної/багатоетнічної національної історії з елементами транснаціональної оптики (див.: Плохій С. Брама Європи: Історія України від скіфських воєн до незалежності. ‒ Х., 2016). 24 Яковенко Н. У пошуках Нового неба: Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського. – К., 2017. 25 Яременко М. Перед викликами уніфікації та дисциплінування: Київська православна митрополія у XVIII ст. – Л., 2017. 26 Касьянов Г. Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х). – К., 2010. – С.247; Його ж. Past continuous: історична політика 1980-х ‒ 2000-х: Україна та сусіди. – С.10, 33–35. 27 Мегилл А. Историческая эпистемология. – Москва, 2007. – С.109. 28 Там же. Український історичний журнал. – 2020. – №5 164 Віталій Яремчук відстані від пам’яті, у всіх сенсах останньої, і так само вона повинна бути одно- часно пов’язана та відсторонена від сучасного. Критична історіографія нічого не стверджує сучасному. Вона тільки показує те, що було іншим і дивовижним – на- віть вражаючим – у минулому»29. Той же Г.Касьянов, очевидно, намагаючись наголосити винятково академіч- ний характер свого дослідження про концепцію й дискурс Голодомору у сучасній Україні, в анотації до нього підкреслює свою авторську дистанцію від поточних українських реалій, політичних, соціальних викликів і турбот: «[…] міркування, висновки і узагальнення [дослідження] призначені винятково для академічної дискусії» і «не придатні для вжитку у сфері історичної політики, громадянського виховання, пропаганди»30. В.Ададуров засуджує «стратегію звернення до минулого, яка є способом інтерпретації українського сьогодення»31. Отже впливові у сучасній Україні історики не вважають, що історія повинна мати виразний зв’язок із су- часністю, дехто навіть розглядає це як ознаку ненауковості такої історії. Оскільки національна історія знаходиться в тісній злуці із сьогоденням, це нібито посилює її «дефективність». Проте така позиція, на нашу думку, методологічно некоректна. Насамперед відзначимо, що прагнення позбавити історичні знання зв’язків із сучасністю – це сцієнтистський фантом. І не лише з огляду на багаторазово наголошений у світовій та українській історіографії, спеціальній методологічній літературі суб’єктивний горизонт (культурний, ідейний, соціальний, психологічний тощо), притаманний будь-якому, навіть найбільш вправному й «об’єктивному» історику за умов най- більшої свободи творчості. І цю проблему усвідомлює, наприклад, Г.Касьянов32. Але річ у тому, що будь-який історичний текст має не лише суб’єктивний зміст, закладений у нього автором, а й об’єктивний, який бачать у ньому читачі. І тут ідеться вже не про «зміст», а про «змісти» (адже кожен дивиться під власним кутом зору), і ці «змісти» автор не може контролювати/впроваджувати/виправляти, адже текст знаходиться «у вільному плаванні». Кожен читач буде співвідносити прочи- тане зі своїми запитами у світлі тих проблем, які його турбують. І це не обов’язково «політика» чи «ідеологія». Будь-які історичні знання виконують соціальні функції, незалежно від того, що про це думає їх «виробник». Як і будь-який текст, текст із національної історії може не тільки з волі історика, а й «об’єктивно» сприяти певному політичному порядку. І це, напевно, не дуже добре, адже всяка влада по- требує не стільки виправдання, скільки щосекундного над собою контролю. Проте історичні наративи здатні виконувати (і виконують) інші, не такі суспільно нео- днозначні, функції: загоювати/заспокоювати травми (страждання), збуджувати по- зитивні емоції від занурення в минуле як «чужу країну», мати суто пізнавальний інтерес (як сформувалося сьогодення?) чи приносити більш утилітарну й видиму користь (виховну, повчальну – історія як «учителька життя», «банк» історичного досвіду, леґітимізувати сучасний стан речей – якщо вони на користь суспільному благу, і заперечувати його, якщо – на шкоду, сприяти соціальній солідарності чи 29 Там же. – С.131. Скажемо відверто, що така дефініція провідного поняття книги А.Меґілла здається, м’яко кажучи, непереконливою. Насправді вона не релевантна реальній історіографічній практиці, а в одній позиції – абсурдна (в який спосіб історична наука може показувати тільки те, що було «іншим», «дивовижним» і «вражаючим», та які критерії «іншого», «дивовижного», «вражаючого»?). 30 Касьянов Г. Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х). – С.4. 31 Ададуров В.В. Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника). – С.5. 32 Касьянов Г. Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х). – С.10; Його ж. Past continuous: історична політика 1980-х ‒ 2000-х. Україна та сусіди. – С.10. Український історичний журнал. – 2020. – №5 165Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини громадянській активності, давати приблизні прогнози щодо майбутнього тощо). Історичні наративи можуть виконувати ці функції й у неґативному сенсі, який ко- лись абсолютизував П.Валері з його кваліфікацією історії як «найбільш шкідли- вого продукту, котрий виробляє хімія людського інтелекту», – роз’ятрювати рани, нічому не навчати, давати хибне розуміння сучасного, леґітимізувати злочинні режими, розсварювати сусідні народи тощо. Але це проблема не моделі історієпи- сання, яку обирають історики. Це проблема їх ставлення до свого фаху та проблема сприйняття історичних репрезентацій у певному контексті. Саме національна історія у сучасній Україні є чи не найбільш соціально зна- чущою серед інших різновидів історієписання33. Тому добра праця про І.Мазепу чи українсько-польський конфлікт на Волині 1943–1944 рр. напевне принесе сучасному українському суспільству більше користі й викличе більший інтерес (і то вже не тільки серед українців), ніж текст про велику котячу різанину в Парижі доби «старого поряд- ку». Але це не означає, що колись читацькі запити не зміняться на протилежні. «Гаразд, із суспільством усе зрозуміло», – скаже прискіпливий читач. «Але чи не є, – запитає він же, – соціальні функції історії якимось анахронізмом із погляду не зовнішнього, а, так би мовити, внутрішнього, із дзвіниці самої її величності Кліо, особливо провідних її “західних” теренів?». «Можливо, – засумнівається він, – та, справді розвинена, західна історіографія від задоволення актуальних соціальних запитів давно вже відмовилася?». Шкода, але й на Заході всяке трапляється. Є іс- торики, котрі взагалі заперечують професійне історієписання як спосіб пізнання минувшини, і тому закликають позбутися історії та віднайти нові методи синхро- нізації часу. Проте справжнім головним болем найсвітліших голів серед західних гуманітаріїв стала проблема виживання історії як науки (та й інших гуманітарних дисциплін), що впевнено втрачають свої позиції у середній і вищій школі, акаде- мічних інституціях в умовах ґлобалізації та сучасного економічного світопорядку, адже вони не приносять прибутку, не посилюють економічні позиції держав. Один американський історик, наприклад, констатує, що в порівняно «істо- ріографічно» успішних США кар’єру професійного історика обирають усе менш розумні студенти, а нормальний тираж книжок багатьох серйозних представни- ків американського історичного співтовариства становить до 500 примірників34. Порятунок історії якраз і вбачається у виході істориків із своїх веж зі слонової кіст- ки «на вулицю», зростанні її соціальної значущості. Щоправда, конкретні пропо- зиції стосовно методів підвищення суспільної ваги істориків й історії відмінні: від донесення до людства ідеї про здатність фахової історіографії бути утилітарно ко- рисною (наприклад, у плані прогнозування)35 до пропаґанди переконання в тому, що без гуманітаристики людство втратить базові основи свого існування (наповне- не сенсом життя, уміння відчувати емпатію, необхідні для збереження демократії та соціальної рівноваги в гетерогенному світі)36. Згадуваний уже Р.Тоштендаль докладно показав, що у світовій історіографії прагнення до соціальної «важливос- ті» й наукової «плідності» (в його термінах – «оптимальних норм», у радянських і пострадянських, зокрема українських – «актуальності») завжди було другою, по- ряд із «мінімальними вимогами», із фундаментальних цілей та ознак професій- ного історієписання37. Тобто в мейнстрімі ніхто ніколи не ставив і, швидше за все, 33 Про це див.: Яремчук В.П. Українська історіографія: суспільно-політична історія. – С.259–262. 34 Lukacs J. The Future of History. – New Haven, 2011. – P.140–141. 35 Див.: Guldi J., Armitage D. The History Manifesto. – Cambridge, 2014. 36 Див.: Нуссбаум М. Не ради прибыли: зачем демократии нужны гуманитарные науки. – Москва, 2014. 37 Тоштендаль Р. Профессионализм историка и историческое знание. – С.26. Український історичний журнал. – 2020. – №5 166 Віталій Яремчук найближчим часом не ставитиме під сумнів потребу в істориках саме для соціуму, а не тільки один для одного. Якщо буде по-іншому, то вони опиняться, за словами Б.Гене, у становищі «пастирів без пастви»38. Окрім об’єктивного, незалежного від намірів істориків, зв’язку професійної іс- торіографії з сучасністю у вигляді виконання історичними репрезентаціями соці- альних функцій, є ще й суб’єктивний і водночас цілком науково коректний аспект цього поєднання. Він полягає у природі запитань, які ставлять дослідники до ми- нулого, або ж, іншими словами – як вони обирають теми (проблеми) своїх студій, що і чому їх цікавить в історії? Пошук відповіді на це запитання хвилював багатьох видатних представників історичної думки. Існує традиція, яка відмовляється визнавати зв’язок між сьогоденням та про- фесійними зацікавленнями істориків. Приміром, один зі стовпів неокантіанства Г.Ріккерт уважав ключовою проблемою історичного пізнання «розчленування всієї дійсності на суттєві і несуттєві елементи»39. Шукаючи спосіб її вирішення, пропо- нував історикам вибирати об’єкти своїх досліджень, керуючись принципом співвід- несення їх із «загальними (історичними) цінностями», під якими розумів ті, «котрі визнаються цінностями всіма тими, до кого вона (історія – В.Я.) звертається»40. Сучасний французький історик П.Вен заперечує якийсь єдиний принцип, через який постають теми історичних досліджень, зокрема критикуючи погляд про ви- нятковий вплив на цю процедуру актуального суспільного контексту діяльності іс- торика: «[…] ідеї народжуються із чого завгодно: з моди, із випадковості, з читання книжок у вежі зі слонової кістки, ще частіше вони народжуються одна з іншої та з вивчення самого предмета»41. Проте чимало впливових представників історичної думки вважали (вва- жають), що вибір тем визначається потребами сьогодення, як історик їх розуміє. Італійський філософ Б.Кроче вважав, що «лише інтерес до сучасності надихає нас на дослідження фактів минулого: вони входять до нинішнього життя і відгуку- ються на нинішні, а не минулі інтереси»42. Тож «будь-яка справжня історія є іс- торією сучасною»43, а «сучасність – […] внутрішня властивість будь-якої історії»44. Його ідеї розвивав чи не найбільш плідний та ориґінальний історик-філософ і, до речі, єдиний філософ світового рівня, що був також «практикуючим істориком»45, Р.Дж.Колінґвуд. У своїй знаменитій праці він обґрунтовував тезу про те, що єди- ним пізнаваним предметом, а отже і предметом для історичної думки, є актуальне. Минуле й майбутнє – ідеальне, це людські (та історика) абстракції. Тому «наше так зване знання минулого […] – лише реконструкція ідеального предмета, здійсне- на заради інтересів пізнання теперішнього»46. «Цей принцип ідеальності минулого пояснює дві речі: чому ми не можемо й чому не потребуємо знати минуле, як воно відбувалося насправді (тобто у всій багатоманітності його виявів, без селекції на “важливі” та “неважливі” складники – В.Я.). Ми не можемо, тому що немає чого пізнавати; ніщо таке не існує, щоб його вивчати; немає ніяких фактів минуло- го, окрім тих, що ми реконструюємо в історичній думці. І не потребуємо: бо мета 38 Гене Б. История и историческая культура средневекового Запада. – Москва, 2002. – С.401. 39 Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре. – Москва, 1998. – С.158. 40 Там же. – С.158–159. 41 Вен П. Как пишут историю: Опыт эпистемологии. – Москва, 2003. – С.104. 42 Кроче Б. Теория и история историографии. – Москва, 1998. – С.9. 43 Там же. 44 Там же. – С.10. 45 Про А. Двенадцать уроков по истории. – Москва, 2000. – С.75. 46 Колінгвуд Р.Дж. Ідея історії. – К., 1996. – С.503. Український історичний журнал. – 2020. – №5 167Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини історії – осягнути теперішнє, і тому всякий факт минулого, який не залишив жод- ного видимого сліду в теперішньому, не потребує – і не може – бути справжньою проблемою для історичної думки»47. Отже постановка питань минувшині у світлі сучасних потреб (від потреби зна- ти про перетворене минуле, щоб «діяти [у сучасному] відповідно до пізнаного»48 до прагнення знайти арґументи для зміцнення/руйнування сучасного політичного, соціального, економічного порядку тощо) належить до науково леґітимних (якщо навіть не приставати цілком до достатньо обґрунтованого «презентистського» по- гляду) процедур професійного історієписання. Важко заперечувати, що саме в контексті національної історії постають жагучі та актуальні для сучасного україн- ського суспільства питання, як складно й не погодитися з тим, що відповіді на них мають давати професійні історики. Інакше цим, як слушно застерігає К.Галушко, займуться «політики, демагоги та пройдисвіти»49. Але що не є леґітимним у межах фаху? Відповідь проста – неправильно спо- творювати («підганяти») минуле під сучасні потреби. Неправильно давати нечесну відповідь – тобто таку, яка сформульована врозріз із правилами ремесла. Але не- чесна відповідь не «програмується» самим запитанням. Тож національна історія як різновид історієписання не несе відповідальності за спотворення – за це відпо- відають тільки й винятково самі історики. «Неправдива», як і «правдива» історія може бути написана і «мікроісториками», і «ґлобальними істориками», і будь-ким іншим. Відповідь на питання про національне минуле у ході дослідження, про- веденого у відповідності до конвенційних процедур цеху, може бути й неґативною. Наприклад, історик може не знайти національної ідентичності в певному просторі та часі, а навпаки – її протилежності – вияви інших лояльностей, приміром імпер- ської вірнопідданської. «Національний» історик може взагалі сприяти деактуалі- зації сучасної національної солідарності, показуючи, що історія його народу була нудною й нічим не відрізнялася від минувшини інших народів. Таким чином, сама по собі соціальна анґажованість будь-якого способу істо- рієписання не означає втрату його зв’язку з наукою. Ба більше, неанґажованих у соціальному сенсі історій не буває, як, ще раз наголосимо, – не буває й «нетенден- ційних» історій як продукту, виробленого зануреним у соціальну реальність та об- плутаним десятками залежностей істориком. Зазначені твердження поширюються й на національну історію. Із суто ж пізнавального погляду вона нічим не поступа- ється іншим різновидам історієписання, як і не переважає їх. Особливо часто з боку ревізіоністів лунає такий закид про зв’язок національної історії в Україні зі сьогоденням, як її підпорядкованість політичній кон’юнктурі. Мовляв, історики свідомо обслуговують владу й політично концептуалізують істо- ричний наратив (індоктринація минулого), а влада використовує цей наратив у своїх цілях (його інструменталізація). Наприклад, автор ґрунтовного досліджен- ня про «конструювання Голодомору», аналізуючи взаємини між українською по- літичною владою та професійною історіографією в незалежній Україні, твердить про їхню «злуку»50 та «повернення професійного історієписання на рейки ідеоло- гічного обслуговування державної історичної політики»51. При цьому він уважає, 47 Там само. 48 Там само. 49 Галушко К.Ю. У пошуку common sense: до дискусії з приводу національного ґранд-наративу. – С.22. 50 Касьянов Г. Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х). – С.246. 51 Там само. – С.254. Український історичний журнал. – 2020. – №5 168 Віталій Яремчук що українські історики «в переважній більшості» роблять це цілком свідомо52. В ін- шій праці така апокаліптична оцінка поширена вже на цілу вітчизняну гуманіта- ристику: «В Україні гуманітаристика (і передусім історія/історіографія) у змістовій складовій зосередилася на забезпеченні ідеологічних запитів національно-дер- жавного будівництва»53. Звертається увага й на зворотний процес – активну участь самих істориків у виробленні «державного ідеологічного замовлення» у сфері іс- торії, особливо на початках формування національного історичного наративу на межі 1980–1990-х рр.54 Констатовано зменшення їхньої «політичної» ваги в період президентства В.Ющенка, коли влада, як із сарказмом зауважив В.Кравченко, пе- рестала потребувати думки професійних істориків через те, що їхню роль взяв на себе особисто президент України55. Чи так уже невтішно виглядає ситуація з місцем політичних акторів у сучасній українській професійній історіографії? Гадаємо, що ні. Мовимо не про повну без- підставність таких оцінок. Ідеться про перебільшення впливу поточної політики й політиків на науку як із методологічного, так і фактологічного погляду. Із ракурсу методології теза про прислужництво історіографії політиці сумнів- на, адже повинна спиратися на прийнятну аналітичну модель. На нашу думку, у такому разі має ставитися питання про жорстке ієрархічне підпорядкування іс- ториків високопосадовцям, без наявності якого теза зависає в повітрі. Ідеться про наведення арґументів про серйозну потребу влади у професійних істориках, а та- кож постановку питання про наявність відповідних інструментів примусу. З ін- шого боку, – теза про прислужництво передбачає проблематизацію підневільного (чи залежного) становища істориків, доведення того, що вони змушені були (саме змушені чиновниками, а не керувалися власними уявленнями, інтересами чи до- брою волею) коритися владному замовленню (саме владному замовленню, а не мати інші мотиви – наприклад, наукові амбіції чи усвідомлення власної соціаль- ної місії). Такі проблеми навіть близько не поставлено, адже, очевидно, немає що ставити. Ієрархічне підпорядкування істориків політикам не продемонстроване й на емпіричному рівні. Навпаки, засвідчено, що поза межами тих академічних уста- нов, співробітників яких залучено до експертного супроводу рішень державних ор- ганів щодо історії (а це насамперед Інститут історії України НАН України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Кураса НАН України), держава не має суттєвих важелів впливу на позицію професійних істориків із тих чи інших питань (якщо не брати до уваги хіба підручникотворення, до якого залучено й ви- шівських істориків). Та й у цих інституціях вплив чиновників на концептуальні, ідейні позиції істориків побачити вкрай складно (хіба що під мікроскопом), а ще важче – верифікувати! Аналогічно, не наведено доказів, щоб історики всупереч власній волі та свідомо трактували минуле з огляду на владні рішення у царині історії. Напевно, що (мізерна?) частина істориків – передусім представників стар- ших поколінь, за вкоріненою з радянських часів звичкою стежила/стежить (?) за політичною погодою й «добровільно» (а не під примусом) «хитається» разом із «ґене- ральною лінією». Але це питання професійного сумління, ментальності, зрештою 52 Там само. – С.111, 246. 53 Касьянов Г., Смолій В., Толочко О. Україна в російському історичному дискурсі: проблеми дослідження та інтерпретації. – К., 2013. – С.16. 54 Касьянов Г. Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х). – С.111–112. 55 Кравченко В. Поневолення історією: Радянська Україна в сучасній історіографії // Його ж. Україна, імперія, Росія: Вибрані статті з модерної історії та історіографії. – К., 2011. – С.479. Український історичний журнал. – 2020. – №5 169Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини самоповаги, а не політичного контролю над історіографією. Абсолютна ж більшість пишуть так, як пишуть, не тому, що так вимагає чи хоче влада, а з інших причин, які не місце тут аналізувати. Тому не можна не погодитися зі влучним спостере- женням Н.Яковенко, що «сьогодні історик – вільний, немов пташка»56. Як на нашу думку, концептуальну слабкість тези про ідеологічне прислуж- ництво істориків владі усвідомлює, наприклад, Г.Касьянов. Проте його спроба ви- тлумачити цю проблему таким чином, що, мовляв, якщо історик «вступає в діалог з агентами історичної політики», то він входить у «силове поле» дискурсів останньої і «потрапляє в залежність від них»57 – надто спекулятивна й, скажемо прямо, бездо- казова. Якщо ви силою життєвих обставин живете у вашої тещі та при цьому ніж- но любите її доньку – це не означає, що ви перебуваєте в полоні дискурсів матері вашої дружини. Написати працю, яка корелюється з історичними пріоритетами певної владної конфіґурації, не означає зробити це, будучи притлумленим дискур- сом влади (чи іншого «агента історичної політики»). Приміром, дослідник можуть приходити до геноцидної кваліфікації Великого голоду 1932–1933 рр. в Україні не тому, що так хотів В.Ющенко чи таким був панівний владний дискурс, а тому, що вони так уважають з інших, суто наукових (джерела, урахування дослідницьких пропозицій попередників) чи ненаукових (політичні погляди, національні уперед- ження, родинна пам’ять тощо) причин. Але вони не винні в тому, що такі тексти дійсно «лили воду» на владний «млин» і дехто їх відчитує як такі, що написані на догоду «дискурсу» очільника Української держави. Арґумент про прислужництво має й інші, суто емпіричні, прогалини. Дослідження політики пам’яті у сучасній Україні свідчать про загалом невисо- ку активність вищих урядовців нашої країни у цій царині аж до президенства В.Ющенка. Із цим спостереженням дисонує загальновідомий факт усталення й домінування у професійній історіографії етноцентричної версії національної істо- рії саме у цей час. Те, що Г.Касьянов називає процесом «націоналізації історії» та формуванням її «канону», відбулося, на слушну думку того ж таки автора, саме в 1990-х рр.58 Тому висока ймовірність того, що втручання політиків у цей процес було мінімальним. «Емпірична» проблема цього арґументу полягає й у неспроможності пояснити парадоксальний (якщо виходити з тези про перебування істориків під тиском «зго- ри») факт незмінності ідейних/ідеологічних позицій абсолютної більшості «націо- нальних» істориків упродовж існування незалежної України – попри часту зміну політичної кон’юнктури, особливо драстичну впродовж середини 2000 – середини 2010-х рр. (хіба за винятком доктора історичних наук Д.Табачника й ще кількох близьких до влади персон, але вони «хиталися» разом із «ґенеральною лінією» пе- редусім тому, що самі були владою або боролися за неї). 56 Лекція свободи Наталі Яковенко [Електронний ресурс]: https://zaxid.net/lektsiya_svobodi_nataliyi_ yakovenko_n1286280 57 Касьянов Г. Past continuous: історична політика 1980-х ‒ 2000-х.: Україна та сусіди. – С.402. Після такого висновку автор робить припущення про нездатність істориків звільнитися від політики: «Отже, можливо, найкращий спосіб для історика позбутися впливу історичної політики та породжуваних нею дискурсів – припинити займатися історією» (див.: Там само). Постає питання – то чи існує так звана «аналітична» історіографія, прибічником якої вважає себе Г.Касьянов, і чи сам автор усе ще зараховує себе до професійних істориків? Цікаво, що до подібних висновків три десятиліття тому дійшли деякі західні радикальні критики професійної історіографії як способу пізнання минулого. Вони закидали їй неявні змови з правлячими елітами та підтримку несправедливого соціального порядку, і наразилися на жорстку критику відомих представників цеху. Про це стисло див.: Яремчук В. «Політизована історія»: різні виміри одного поняття // Історик і Влада. – К., 2016. – С.161–162. 58 Касьянов Г. «Націоналізація» історії: нормативна історіографія, канон та їхні суперники (Україна 1990-х). – С.60–73; Його ж. Past continuous: історична політика 1980-х ‒ 2000-х: Україна та сусіди. – С.224–233. Український історичний журнал. – 2020. – №5 170 Віталій Яремчук Проте ніякого парадоксу не існує – історики в незалежній Україні вільні від «держзамовлення» (хоча, як і всюди в демократичному світі, не кажучи про не- демократичний, пишуть свої тексти в політичному контексті), та їм немає потреби щодня читати передовиці якоїсь «(Української) Правди». Загалом їхню переважа- ючу орієнтацію у просторі сучасних ідеологій можна окреслити широким поняттям «національно-демократична». Звичайно, що не йдеться про свободу українських істориків у сенсі незалежності як від власного «я», так і від бурхливої дійсності. Мова, ще раз наголосимо, про свободу від пресинґу політиків. Як зауважуємо в текстах ревізіоністів, фактично єдиний емпіричний арґумент, який натякає на залежність істориків від політиків – це констатація близькості інтересів і заходів українських високопосадовців у гуманітарній сфері та політиці пам’яті з історичними репрезентаціями й загалом творчими зусиллями професій- них дослідників. Особливо це характерно для періоду початку – середини 1990-х рр., коли наміри збігалися: і ті, й інші були зацікавлені в леґітимізації національної держави та успішному націєтворенні (хоча часто при цьому політики керувалися особистими інтересами, далекими від ідеальних мотивів, властивих ученим-гума- нітаріям – наприклад, у справі «обґрунтування» «президентства» М.Грушевського). Тотожність прагнень істориків і високопосадовців була помітною за часів спрямо- ваної на посилення національного історичного наративу меморіальної політики В.Ющенка. Проте це ніяк не доводить залежність істориків від влади, аналогічно як і влади від істориків – мова радше про взаємовигідну «кооперацію»: історики переважно з ідейних міркувань забезпечували політичним лідерам молодої кра- їни її історичну леґітимність, брали участь у формуванні певних важливих для українського суспільства й держави ідеологічних констант; політики, своєю чер- гою, спиралися на істориків у більш прозаїчній справі збереження, розширення та відтворення власних політичних позицій (хоча дехто мислив усе-таки й суто дер- жавницькими категоріями). Отже важко заперечувати активну участь самих істориків у виробленні дер- жавної політики в ділянці офіційного ставлення до минулого та політики пам’яті. Цей аспект дуже добре висвітлено у працях Г.Касьянова та А.Любарця. Хоча фор- мальні показники такої активності ще прямо не засвідчують цієї тези (адже високо- посадовці часто мають власну думку, яка формується під впливом інших чинників), проте вони все ж багато про що говорять. Наприклад, упродовж 2005–2009 рр. до Інституту історії України НАНУ було спрямовано 475 владних запитів щодо екс- пертної оцінки окремих історичних подій, а в 2010–2013 рр. – 29259. Власне, такі факти ще раз переконують, що в незалежній Україні за історію в її офіційно-полі- тичному (державна політика пам’яті) та професійному (професійна історіографія) виявах відповідають насамперед історики. Тільки в першому випадку вони ділять цю відповідальність із політиками, натомість у другому – відповідальність лежить винятково на них. І все-таки політична анґажованість національної історії у професійному ви- конанні – не вигадка. Але ця залежність іншого плану, ніж твердять ревізіо- ністи, – це залежність від аудиторії. Як уже йшлося, читачі розглядають тексти істориків крізь призму своїх очікувань і поглядів, прагнень та переконань, і це сприйняття прочитаного може не збігається з тими смислами, які в них закладені їхніми авторами. Тож вони наповнюються розмаїтими, у тому числі політичними, сенсами. 59 Любарець А.В. Політика пам’яті щодо радянської спадщини в Україні (2005–2015 рр.): Дис. … канд. іст. наук. – К., 2017. – С.231, 237. Український історичний журнал. – 2020. – №5 171Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини У цьому зв’язку зазначимо, що політичний складник може за бажання бути приписаний фактично будь-яким історичним текстам, включно з наративами з на- ціональної історії, або ж проіґнорованим у них. Іншими словами, незалежно від суб’єктивних намірів автора, його читач може знайти або не знайти в його пра- ці відсилання до актуальних політичних інтересів. Тут визначальною є потреба в «активуванні» «прихованих» політичних сенсів – за відсутності такого текст не вва- жається політично анґажованим. Особливо буденним приписування політичних спонук стає в нинішній ситуації панування інструменталістського етосу у ґлобаль- ній культурі, яке (панування) діагностують сучасні соціологи60. Маємо соціальну реальність, де людська інтелектуальна та культурна активність сприймається на- самперед крізь призму її прикладної, у тому числі політичної цінності. Якщо ж вести мову про суто українську ситуацію, то тут зрозуміла серйозність політичних ставок, які провокують утилітарне прочитання нашого минулого – і як пам’яті про нього, і як його історіографічної репрезентації. Очевидно, що важче побачити політичний інтерес у тих працях, в яких дослі- джено мікропроцеси, набагато простіше – у наративах макроявищ чи процесів, на- самперед в узагальненнях національних історій чи історій реґіонів або частин світу, котрі несуть певні пояснювальні схеми та оціночні судження, що їх можна витлума- чити як спрямовані на підтримку того чи іншого світопорядку (наприклад європо- центризму, світової комуністичної революції, ґлобалізму тощо). Причому чим вищим є рівень концептуалізації історичного матеріалу, тим легше звинуватити такі широ- кі історичні конструкції в політичній упередженості. І інвективи такої природи мож- на спрямувати не тільки на національну історію, а й до будь-якого іншого різновиду історієписання. Наприклад, якщо для одних істориків «нова імперська історія» – це адекватний інструментарій для пояснення гетерогенності та амбівалентності ім- перських утворень минулого, то знайдуться інші, котрі побачать у ній засіб піджив- лення амбіцій світових наддержав, підтримки неоколоніалізму й неоімперіалізму. «Транснаціональна історія» не тільки кидає виклик вадам національної та, особли- во, ексклюзивним і гомогенізованим її прочитанням, а й створює «наукове» підґрунтя для такого, по суті, «західного» явища, як ґлобалізація, а також забезпечує спільним образом історії наднаціональні політичні утворення. Аналогічно прибічники по- стколоніальної теорії бачать у ній ґрунтовно опрацьовану критику та деконструкцію західних стереотипів про «Схід», а критично налаштовані до неї дослідники – суто ідеологічний продукт, покладений в основу політики мультикультуралізму, який містить у потенціалі новий, тепер уже «східний», стереотип «Заходу» та, у цьому сен- сі, нічим не відрізняється від західного «взірця». Більше того, навіть саме історієписання «по-європейськи» (з раціональною ме- тодологією та антропоцентризмом) можна потрактувати як політичний інструмент, вигаданий «Заходом» для колоніального поневолення народів, котрі не розгляда- ють історію як свій спосіб ставлення до минулого. На наш погляд, у випадку відпо- відної уваги навіть до «мікроісторичних», або ж до «антропологічно» орієнтованих текстів, методологія яких, власне, базується на запереченні метанаративів як засо- бів леґітимізації, можна (хоч і досить складно та зазвичай безпідставно) віднайти й у них корисні для «скріплення сердець» ідеї. Наприклад, в образі сільського ін- телектуала та єретика-самоука Меноккіо з «Сиру і хробаків» К.Ґінзбурґа – класич- ної мікроісторичної та «антропологічної» праці – національно стурбований італієць може побачити гідного сина землі італійської, доказ високих чеснот своїх земляків навіть із простолюду вже у сиву давнину. 60 Furedi F. Gdzie się podziali wszyscy intelektualiści? – Warszawa, 2008. – S.8–9. Український історичний журнал. – 2020. – №5 172 Віталій Яремчук Зазвичай «політичне» прочитання історичних текстів (як і політичні ігри з суспільною пам’яттю про минуле) властиве такому «читачеві», як державна вла- да та політики. Наприклад, українські високопосадовці часів президентства В.Януковича (хоча не тільки вони), перебуваючи значною мірою під зовнішнім ідеологічним впливом, перебільшено насторожено сприймали творчість окремих дослідників українського національно-визвольного руху 1930–1950-х рр., і кон- текстуалізували її як оспівування «нацистських героїв» (цей «тренд» успадкова- но й деякими сучасними «політиками»). Проте такого роду маніпуляції з історією (не важливо – заради ґречної чи неґречної мети) нічого не говорять про саму про- фесійну історіографію. Вони не означають, що реконструйованої істориками від- повідної історичної події/явища не було в дійсності чи їхні історичні інтерпретації сфабриковані (політизовані). Як нагадав Р.Сербин у полеміці з І.-П.Химкою, «ін- струменталізація історичних подій не змінює їхньої природи. Нацисти викривали совєтські злочини (голодомор українців та катинське вбивство поляків) у воєнній пропаґанді проти совєтів, але ніхто не візьметься нині стверджувати, що ці злочи- ни не слід визнавати через те, що нацисти використовували їх для своїх ідеологіч- них і політичних мет»61. Отже написаний якісно, максимально безсторонньо наратив із національної історії не несе відповідальності за його використання політиками, навіть якщо вони його інструменталізують. Проте сам факт інструменталізації вже робить його заполітизованим в окресленому вище сенсі. З яких причин деякі сучасні вельми освічені та креативні українські історики вкрай неґативно ставляться до національної історії, які «епістемологічні підвали- ни» їхньої власної позиції? Думаємо, що річ не тільки в декларованій ними пере- конаності в її науковій неспроможності, котра, мовляв, спонукає до радикальної критики, і не лише в особистому професійному досвіді спостереження над тим, як пишеться історія у сучасній Україні (ключові постаті з лав ревізіоністів працюють у найбільш партнерських із владою академічних інституціях). Як завжди (і це сто- сується й автора цього тексту, не менш тенденційного від тих, кого він критикує), тут «працюють» багато позанаукових та навколонаукових чинників, що або не усвідомлюються, або ж не декларуються, проте насправді впливають на висновки істориків. Мова про ідейний клімат, в якому існує сучасна гуманітаристика та сучасні інтелектуали. Вплив його трендів і хвиль важко простежити, тому що ми, історики, не завжди артикулюємо формально (через згадки в текстах, покликання тощо) ті ідеї, які нас не залишають байдужими. Крім того, усі ми люди, і всі ми достеменно не знаємо, чому часто дотримуємося тих чи інших поглядів. Тому обмежимося суто лапідарним переліченням чинників, котрі, на нашу думку, можуть розглядатися як інтелектуальні підвалини «ревізіонізму». Тож це, очевидно, суто спекулятивна частина статті. Насамперед ідеться про «ліволіберальний»/«космополітичний» погляд на світ, в українській традиції серед науковців й освітян не дуже розповсюджений, нато- мість в академічних середовищах Заходу надто впливовий. Тут не будемо говори- ти про його правильність/неправильність в умовах сьогодення, сучасної України. Це питання особистого вибору, і немає на це ради. Єдине, від чого не можемо втри- матися – від цитування інтеліґентського фольклору пізнього СРСР: «Питання: чим відрізняється космополітизм від інтернаціоналізму? Відповідь: тим самим, чим го- лова – від макітри». 61 Сербин Р. Боротьба Івана Химки з «українськими мітами»: хибні методи // Критика. – 2012. – №6. – С.17. Український історичний журнал. – 2020. – №5 173Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини Варто говорити і про інтелектуальні тенденції останніх десятиліть у західній гу- манітаристиці. Зокрема про стійкий тренд дискредитації на ціо нальної історії у про- відних світових історіографіях на тлі ідеологічної полеміки та політичної боротьби між умовними «ліберальними»/«ліволіберальними» та «кон сер вативними»/«правими» суспільно-політичними силами впродовж останніх десятиліть. Не другорядну роль відіграють конструктивістські концепти західної соціальної й гуманітарної думки, що донедавна розглядалися як її останнє слово, і котрі ставлять наголос на прин- циповому «винайденні» націй засобами ідеологічних маніпуляцій (а це спричиняє гіпертрофовану увагу до політизації історії, політики пам’яті, державної ідеології тощо). Такі підходи активно (і тут уже неважливо – свідомо чи не свідомо) розвива- ють й наші російські колеґи (наприклад, О.Міллер) і «колеґи» (наприклад, В.Тішков). Сама ж російська інтелектуальна думка є складником інформаційних потоків із су- сідньої країни, які переважно мають неоімперський характер, і все ще впливає на порядок денний в українському історієписанні. Найбільш «невинним» із навколонаукових чинників уважаємо поширену в ін- телектуальних середовищах концепцію (також «західного» походження), відповід- но до якої надмірно перебільшено значення наукових текстів та ідей у політиці й суспільному житті, оскільки вони розглядаються не як «знання», а як «інстру- мент влади». Її яскравими представниками були до сьогодні все ще авторитетні на пострадянському просторі М.Фуко, Е.Саїд. Ця концепція здобула собі багатьох прибічників серед гуманітаріїв у країнах колишнього СРСР, оскільки була прива- бливою антитезою до «дискредитованої» марксистської схильності применшувати значення явищ духовного життя. *** Отже головна помилка методологічного характеру, якої припускаються крити- ки національної історії у сучасній Україні, полягає в підміні понять: нації та спо- собів дослідження її минувшини. Тож епістемологічні вади етноцентричної версії національної історії, до якої апелюють критики, безпідставно поширено на інші способи пізнання національного минулого. Натомість територіальна/багатоетніч- на версія, доповнена досягненнями інших моделей пізнання (культурної, соціаль- ної, ґлобальної історії тощо) долає прогалини етноцентричної й надає національній історії повноцінної академічної респектабельності. Національна історія, як й інші різновиди історієписання, зберігає активний зв’язок із сьогоденням. Особливо це стосується суспільно-політичних процесів у незалежній Україні. Проте цей аспект належить до норми функціонування про- фесійної історіографії, а не є якоюсь академічною девіацією. Соціальний ефект від функціонування національного історієписання залежить від професійного рівня істориків та від запитів читацької аудиторії, а не від самої моделі національної історії. Варто акцентувати на гіперболізації місця політичних акторів у національ- ному історієписанні у сучасній Україні, якої припускаються історики, критично до неї налаштовані. Не наведено й, насправді, немає методологічних та емпіричних підстав для тверджень про поважну залежність істориків від українських висо- копосадовців. Ми спробували довести, що професійний рівень історичних репре- зентацій із національної історії в Україні залежить тільки від істориків, а влада виступає другорядним гравцем на полі академічної історіографії. На щастя, чутки про смерть національної історії дещо перебільшені. Засто- со вуючи елементи актуального лексикону двох відомих сучасних українських Український історичний журнал. – 2020. – №5 174 Віталій Яремчук політиків, зазначимо: в Україні вона точно нікому нічого не винна. З огляду на її методологічні засади, вона не анахронічна й, тим паче, не паранаукова. Проте вона усвідомлює потребу в оновленні та активно над цим працює. В усіх без ви- нятку світових історіографіях учені, які займаються вивченням минулого власних націй і різноманітних виявів їх історичного життя, становлять питому більшість представників професії. І такі підрахунки наводяться у працях критиків націо- нальної історії, яких важко запідозрити у вигадках62. Зазначене не означає, що вона єдино правильна чи якась унікальна. Світ історії безмежний, тож історикам завжди буде що вивчати й з приводу чого ламати списи. Національна історія як проект академічної науки не досконала. Але вона не досконала рівно тією ж мірою, як не бездоганні самі історики та їхні наративи. REFERENCES 1. Adadurov, V.V. (2013). Teoretychni zasady ta metodolohiia vpysuvannia ukrainskoi istorii v ievropejskyj kontekst (pohliad istoryka-vsesvitnyka). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Journal, 2, 4–23. [in Ukrainian]. 2. Aristov, V. (2015). Chto novogo v Kievskoj Rusi? Ab imperio, 1, 480–488. [in Russian]. 3. Blok, M. (1973). Apologiya istorii ili remeslo istorika. Moskva: Nauka. [in Russian]. 4. Furedi, F. (2008). Gdzie się podziali wszyscy intelektualiści? Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy. [in Polish]. 5. Gene, B. (2002). Istoriya i istoricheskaya kultura srednevekovogo Zapada. Moskva: Yazyki slavyanskoj kultury. [in Russian]. 6. Guldi, J., Armitage, D. (2014). The History Manifesto. Cambridge: Cambridge University Press. 7. Halushko, K.Yu. (2013). U poshuku common sense: do dyskusii z pryvodu natsionalnoho grand-naratyvu. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Journal, 1, 4–23. [in Ukrainian]. 8. Hunt, L. (2014). Writing History in the Global Era. New York: W.W. Norton and Company. 9. Iggers, G. (2010). Historiografia ХХ wieku: Przegląd kierunków_badawczych. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN. [in Polish]. 10. Iggers, G., Van, E. (2012). Globalnaya istoriya sovremennoj istoriografii. Moskva. [in Russian]. 11. Kasianov, H. (2004). «Natsionalizatsiia» istorii: normatyvna istoriohrafiia, kanon ta yikhni supernyky (Ukraina 1990-kh). L.O.Zashkilniak (Ed.). Ukrainska istoriohrafiia na zlami ХХ i ХХI st.: zdobutky i problemy, 57–73. Lviv: Lvivskyi natsionalnyi universytet im. Ivana Franka. [in Ukrainian]. 12. Kasianov, H. (2010). Danse macabre: holod 1932–1933 rokiv u politytsi, masovii svidomosti ta istoriohrafii (1980-ti – po- chatok 2000-kh). Kyiv: Nash chas. [in Ukrainian]. 13. Kasianov, H. (2018). Past continuous: istorychna polityka 1980-kh ‒ 2000-kh. Ukraina ta susidy. Kyiv: Laurus, Antropos- Lohos-Film. [in Ukrainian]. 14. Kasianov, H., Smolii, V., Tolochko, O. (2013). Ukraina v rosiiskomu istorychnomu dyskursi: problemy doslidzhennia ta interpretatsii. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. 15. Kasianov, H.V., Tolochko, O.P. (2012). Natsionalni istorii ta suchasna istoriohrafiia: vyklyky i nebezpeky pry napysanni novoi istorii Ukrainy. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Journal, 6, 4–24. [in Ukrainian]. 16. Kolinhvud, R. Dzh. (1996). Ideia istorii. Kyiv: Osnovy. [in Ukrainian]. 17. Konrad, S. (2018). Chto takoe globalnaya istoriya? Moskva: Novoe literaturnoe obozrenie. [in Russian]. 18. Kravchenko, V. (2011). Ponevolennia istoriieiu: Radianska Ukraina v suchasnii istoriohrafii. Ukraina, imperiia, Rosiia: Vybrani statti z modernoi istorii ta istoriohrafii, 455–528. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian]. 19. Kroche, B. (1998). Teoriya i istoriya istoriografii. Moskva. [in Russian]. 20. Kutsyi, I. (2018). Istoriohrafichnyi posibnyk z akademichnym zmistom. Istoriohrafichni doslidzhennia v Ukraini – Historiographical studies in the Ukrainian SSR, 29, 327–333. [in Ukrainian]. 21. Lektsiia svobody Natali Yakovenko. Retrieved from: https://zaxid.net/lektsiya_svobodi_nataliyi_yakovenko_n1286280 [in Ukrainian]. 22. Liubarets, A.V. (2017). Polityka pamiati shchodo radianskoi spadshchyny v Ukraini (2005–2015 rr.). Candidate’s thesis. Kyiv. [in Ukrainian]. 23. Lukacs, J. (2011). The Future of History. New Haven: Yale University Press. 24. Mae M. Ngai. (2012). Promises and Perils of Transnational History. Retrieved from: https://www.historians.org/ publications-and-directories/perspectives-on-history/december-2012/promises-and-perils-of-transnational-history 25. Magochii, P.-R. (2011). Terytoriia istorykiv. Krytyka, 9/10, 30–32. [in Ukrainian]. 26. Magochii, P.-R. (2012). Ukraina: istoriia yii zemel ta narodiv. Uzhhorod: Vydavnytstvo V.Padiaka. [in Ukrainian]. 27. Magochii, P.-R. (2013). Konstruiuvannia chy dekonstruktsiia: yak povynna vyhliadaty „maibutnia istoriia Ukrainy”? Ukrainskyi istorychnyi zhurnal – Ukrainian Historical Journal, 4, 4–7. [in Ukrainian]. 28. Maiboroda, O.M. (2013). “Natsionalna istoriia” zasluhovuie buty bilsh zhyvoiu, nizh mertvoiu. Ukrainskyi istorychnyi zhur- nal – Ukrainian Historical Journal, 1, 24–28. [in Ukrainian]. 29. Megill, A. (2007). Istoricheskaya epistemologiya. Moskva: Kanon+. [in Russian]. 62 Iggers G. Historiografia ХХ w.: Przegląd kierunków_badawczych. – Warszawa, 2010. – S.110; Иггерс Г., Ван Э. Глобальная история современной историографии. – Москва, 2012. – С.411–420; Hunt L. Writing History in the Global Era. – New York, 2014. – P.5. Український історичний журнал. – 2020. – №5 175Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини 30. Nussbaum, M. (2014). Ne radi pribyli: zachem demokratii nuzhny gumanitarnye nauki. Moskva. [in Russian]. 31. Plokhii, S. (2011). Mizh istoriieiu ta natsiieiu: Pavlo Robert Magochii i pereosmyslennia ukrainskoi istorii. Krytyka, 9/10, 27–30. [in Ukrainian]. 32. Plokhii, S. (2012). Natalia Yakovenko: portret istoryka u zvorotnii perspektyvi. Theatrum Humanae Vitae: Studii na poshanu Natali Yakovenko, 35–61. Kyiv: Laurus. [in Ukrainian]. 33. Plokhii, S. (2016). Brama Yevropy: Istoriia Ukrainy vid skifskykh voien do nezalezhnosti. Kharkiv: Klub simeinoho dozvillia. [in Ukrainian]. 34. Pro, A. (2000). Dvenadtsat urokov po istorii. Moskva: RGGU. [in Russian]. 35. Rikkert, G. (1998). Nauki o prirode i nauki o kulture. Moskva: Respublika. [in Russian]. 36. Serbyn, R. (2012). Borotba Ivana Khymky z „ukrainskymy mitamy”: khybni metody. Krytyka, 6, 15–18. [in Ukrainian]. 37. Toshtendal, R. (2014). Professionalizm istorika i istoricheskoe znanie. Moskva: Novyj Khronograf. [in Russian]. 38. Velychenko, S. (2006). De pochynaietsia natsionalna istoriia. Krytyka, 9, 17–19. [in Ukrainian]. 39. Velychenko, S. (2009). Chy mozhlyvo teper naukovo perepysuvaty istoriiu pidrosiiskoi Ukrainy. Krytyka, 9/10, 29. [in Ukrainian]. 40. Velychenko, S. (2013). New Wine Old Bottle: Ukrainian History, Muscovite/Russian Imperial Myths and the Cambridge History of Russia. Retrieved from: https://www.academia.edu/13207347/_New_Wine_Old_Bottles._Ukrainian_History_ Muscovite_Russian_Imperial_Myths_and_the_Cambridge_History_of_Russia_WWW.HISTORIANS.IN.UA_Sept._2013_ 41. Ven, P. (2003). Kak pishut istoriyu: Opyt epistemologii. Moskva: Nauchnyj mir. [in Russian]. 42. Vzhosek, V. (2012). Istoriia – Kultura – Metafora: Postannia neklasychnoi istoriohrafii; Pro istorychne myslennia. Kyiv: Nika-Tsentr. [in Ukrainian]. 43. Yakovenko, N. (2017). U poshukakh Novoho neba: Zhyttia i teksty Joanykiia Galiatovskoho. Kyiv: Laurus. [in Ukrainian]. 44. Yaremchuk, V. (2016). „Polityzovana istoriia”: rizni vymiry odnoho poniattia. I.I.Kolesnyk (Ed.) Istoryk i Vlada, 143–167. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. 45. Yaremchuk, V. (2017). Ukrainska istoriohrafiia: suspilno-politychna istoriia. Ostroh. [in Ukrainian]. 46. Yaremenko, M. (2017). Pered vyklykamy unifikatsii ta dystsyplinuvannia: Kyivska pravoslavna mytropoliia u XVIII st. Lviv: UKU. [in Ukrainian]. 47. Zashkilniak, L. (1999). Metodolohiia istorii vid davnyny do suchasnosti. Lviv: Lvivskyi derzhavnyi universytet im. Ivana Franka. [in Ukrainian]. Vitalii Yaremchuk Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Professor at M.Kovalskyi History Department, National University of Ostroh Academy (Ostroh, Ukraine), vitaliiiaremchuk@gmail.com ORCID: http://orcid.org/0000-0003-2493-7271 Criticism of National History from Revisionist Positions in Modern Ukraine: Methodological Gaps Abstract. The purpose of the research is to substantiate the falsity of some of the methodological foundations of revisionist proposals concerning national history that give rise to claims of its “unscientific” and “intellectual anachronism” and to strengthen the thesis of the scientific legitimacy of such a kind of historiography through methodological arguments. The research methodology is based on the methods of historiographic analysis and synthesis, as well as historiographical comparativity. The scientific novelty is to justify the methodological gaps of the revisionist critique of national history in modern Ukraine and to substantiate the provision on its complete methodological correctness. First, it is argued that national history, in its cognitive characteristics, is no different from other ways of gaining scientific understanding of the past. Secondly, it is proved that the connection of national history to the present, like any other varieties of historical writing, is inevitable. Such a project of professional historiography, while retaining scientific consciousness, is at the same time one of the most important in modern Ukraine in view of its important positive social functions. Conclusions. The main mistake of the methodological nature, which is assumed by the critics of national history in modern Ukraine, is to replace the concepts: the nation and ways of studying its past. Therefore, the epistemological shortcomings of the ethnocentric version of national history appealed to by critics are unreasonably extended to other ways of knowing the national past. Instead, the territorial/multiethnic version, supplemented by the achievements of other models of cognition (cultural, social, global history, etc.), overcomes the shortcomings of the ethnocentric and gives the national history a full academic respectability. National history, like other varieties of historical writing, retains an active connection with the Ukrainian present. However, this aspect belongs to the norm of functioning of professional historiography and not to academic deviance. Keywords: national history, methodology of history, professional historiography, revisionist historians, modern Ukraine, social functions of history.

Ревізіоністська критика національної історії у сучасній Україні: методологічні прогалини

Репозитарії

Схожі ресурси